ЮРИДИЧЕСКАЯ КОНСУЛЬТАЦИЯ
— Провізор, який має I кваліфікаційну категорію, суміщає кілька посад: першого заступника завідуючого аптекою, заступника завідуючого рецептурно-виробничим відділом, завідуючого рецептурно-виробничим відділом. Чи може він одержувати в такому разі доплату за суміщення посад та надбавку за I категорію провізора? Якщо так, то яку саме?
— Відповідно до частини другої статті 97 Кодексу Законів про працю в Україні від 10 грудня 1971 р. (далі — КЗпП) форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних та гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Якщо колективний договір на підприємстві, в установі, організації не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний погодити ці питання з профспілковим органом, що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності — з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.
Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вимог, передбачених частиною другою статті 97 КЗпП.
Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодою, колективним договором.
У статті 98 КЗпП зазначено, що оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.
Так, додаток № 1 до наказу Міністерства охорони здоров’я України від 4 вересня 1996 р. № 274 «Про затвердження схем посадових окладів (ставок заробітної плати) працівників закладів охорони здоров’я та соціального захисту населення» у редакції від 11 січня 1997 р. (пункт 6.12) передбачає підвищення посадових окладів керівників та їх заступників (лікарів, провізорів) за кваліфікаційну категорію за наявністю категорії за спеціальністю «організація і управління охороною здоров’я», якщо вони мають:
— вищу кваліфікаційну категорію — у розмірі 55 гривень;
— I кваліфікаційну категорію — 40 гривень;
— II кваліфікаційну категорію — 29 гривень.
Відповідно до пункту 1.5 розділу ІІІ Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників закладів охорони здоров’я та соціального захисту населення, затвердженої Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 23 листопада 1993 р. № 229 (далі — Інструкція), встановлення тарифних розрядів фармацевтичним працівникам з урахуванням кваліфікаційної категорії проводиться у разі, якщо вони працюють за тією спеціальністю, за якою їм присвоєно кваліфікаційну категорію.
У статті 105 КЗпП зазначено, що працівникам, які виконують на тому ж підприємстві, в установі, організації, окрім основної, обумовленої трудовим договором, додаткову роботу за іншою професією (посадою) або обов’язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від основної роботи, проводиться доплата за суміщення професій (посад) або виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника.
Розміри доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються на умовах, передбачених колективним договором.
Відповідно до пункту 1.7 розділу І зазначеної Інструкції розміри доплат за суміщення посад (професій) визначаються адміністрацією закладів за погодженням з профспілковими комітетами за рахунок і в межах фонду заробітної плати та відображаються у розрахункових відомостях на виплату заробітної плати.
Розмір заробітної плати визначається у кожному випадку окремо за основною посадою, суміщенням та заміщенням.
Пункти 3.1 і 3.2 розділу ІІІ Інструкції передбачають, що доплати за суміщення професій (посад) проводяться без обмеження їх розміру у межах затвердженого фонду оплати праці.
Перелік професій і посад, на які встановлено доплати, та конкретний розмір цих доплат затверджуються керівником закладу охорони здоров’я та соціального захисту населення за умовами колективного договору.
Керівникам закладів охорони здоров’я та соціального захисту населення, їх заступникам, а також керівникам структурних підрозділів (за винятком завідуючих відділеннями соціальної допомоги та їх заступників, завідуючих фельдшерсько-акушерськими пунктами та аптечними закладами, яким встановлено 18–19-й розряд) суміщення професій не надається.
Таким чином, керівники закладів охорони здоров’я та їх заступники (лікарі, провізори), які мають I кваліфікаційну категорію, за наявності категорій за спеціальністю «організація і управління охороною здоров’я» можуть одержувати доплату за суміщення посад та надбавку за I категорію провізора. Кваліфікаційна категорія враховується також при встановленні тарифних розрядів фармацевтичним працівникам у разі, якщо вони працюють за тією спеціальністю, за якою їм присвоєно кваліфікаційну категорію.
— 22 червня 2000 р. вступив в силу Закон України від 1 червня 2000 р. № 1766-ІІІ «Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2000 рік». Чи поширюється дія цього Закону на провізорів і фармацевтів, які працюють в лікарнях?
— Згідно з законом України від 1 червня 2000 р. «Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2000 рік» з 1 квітня 2000 р. розмір мінімальної заробітної плати становить 90 гривень, з 1 липня 2000 року — 118 гривень на місяць.
Відповідно до статті 95 Кодексу законів про працю від 10 грудня 1971 р. та статті 3 закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій усіх форм власності і господарювання, а також для фізичних осіб.
Слід також зазначити, що законом «Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2000 рік» внесені зміни у структуру мінімальної заробітної плати. З набранням чинності цього закону до мінімальної заробітної плати включаються всі передбачені умовами оплати праці доплати, надбавки, премії та інші виплати (крім доплат за роботу в надурочний час, у важких, шкідливих, особливо шкідливих умовах праці, за роботу в особливих природних географічних і геологічних умовах та в умовах підвищеного ризику для здоров’я, а також премій до ювілейних дат, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, матеріальної допомоги).
Відповідно до вказаного Закону, якщо працівникові, який виконав місячну (годинну) норму праці, нарахована заробітна плата нижче законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати, підприємство проводить доплату до її рівня.
Доплата до рівня мінімальної заробітної плати здійснюється в тому ж місяці, в якому виплачується заробітна плата за відповідний місяць.
Отже, норми закону України «Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2000 рік» поширюються на всі підприємства, установи, організації усіх форм власності і господарювання та на фізичних осіб, в тому числі на лікарні, в яких працюють провізори та фармацевти.
Ольга Дерепа,
адвокатська фірма «Паритет»
— Яким чином юридична особа може організувати роздрібну реалізацію лікарських засобів (наприклад, відкрити аптечний кіоск)?
— Згідно з частиною першої статті 19 закону України «Про лікарські засоби» від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР оптова закупівля, оптова та роздрібна реалізація лікарських засобів на території України здійснюються підприємствами, установами, організаціями та громадянами на підставі спеціального дозволу (ліцензії), який видається у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
На виконання вказаної вище норми Закону Кабінет Міністрів України Постановою від 12 травня 1997 р. № 447 зобов’язав Міністерство охорони здоров’я впорядкувати видачу ліцензій на роздрібну реалізацію лікарських засобів. Так, Ліцензійна палата при Міністерстві економіки України, Міністерство охорони здоров’я України Наказом від 22 березня 1996 р. № ЛП-6/60 затвердили Інструкцію про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на право роздрібної реалізації медикаментів, умови і правила здійснення цієї діяльності та контролю за їх дотриманням (далі — Інструкція).
Підпунктом 1.6. пункту 1 Інструкції встановлено, що відповідно до статті 54 Основ законодавства України про охорону здоров’я забезпечення населення лікарськими засобами здійснюється через аптечні заклади, тобто ліцензіатами є суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють або мають намір здійснювати роздрібну реалізацію медикаментів через аптеки.
Виходячи з підпункту 1 пункту 1 Правил роздрібної реалізації лікарських засобів, які затверджені Постановою Кабінету Міністрів від 12 травня 1997 р. № 447, роздрібна реалізація лікарських засобів — це діяльність юридичних та фізичних осіб по забезпеченню населення та лікувально-профілактичних закладів лікарськими засобами шляхом закупівлі та продажу їх через аптечну мережу з метою отримання прибутку.
Таким чином, для здійснення роздрібної реалізації лікарських засобів, необхідно зареєструвати аптеку (реєстрація проводиться в звичайному порядку), а потім отримати ліцензію на право роздрібної реалізації медикаментів.
Порядок отримання ліцензії регламентовано законом України «Про ліцензування» від 1 червня 2000 р. № 1775-III, Положенням про порядок ліцензування підприємницької діяльності, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 р. № 1020, а також вказаною вище Інструкцією.
Відповідно до пункту 7 розділу 2 Умов зайняття роздрібною реалізацією лікарських засобів, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 р. № 447, роздрібна реалізація лікарських засобів здійснюється через аптеки та їх структурні підрозділи.
Згідно з частиною третьою даного пункту, аптеки можуть створювати у встановленому порядку відокремлені структурні підрозділи у вигляді аптечних пунктів і аптечних кіосків. Порядок їх створення регулюється статтею 7 закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. № 887-ІІІ.
Тимчасовим положенням про аптечний кіоск, яке затверджене Розпорядженням Київської державної адміністрації від 14 жовтня 1999 р. № 1686, передбачено, що аптечний пункт є відокремлений структурний підрозділ аптеки створюється господарюючими суб’єктами всіх форм власності в установленому порядку в межах території м. Києва на підставі дозволу Київської міської державної адміністрації і безпосередньо підпорядковується цій аптеці, від якої він створений.
Пунктом 1.3. розділу 1 цього Положення встановлено, що аптечні кіоски повинні розміщатися в окремих приміщеннях без виділення торговельного залу і тільки у капітальних спорудах: вокзалах, аеропортах, на заводах, фабриках, перших поверхах жилих та нежилих будинків з відокремленим входом.
Мінімальна площа аптечного кіоску має становити не менше 8 кв. метрів.
Зазначимо, що аптечний кіоск здійснює роздрібну реалізацію лікарських засобів та виробів медичного призначення за наявності копії ліцензії на визначений вид діяльності, завіреної відповідними органами, як це передбачено частиною 7 та 9 статті 14 закону України «Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності», та паспорта аптеки за формою, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 р. № 447 «Про впорядкування діяльності аптечних закладів та затвердження Правил роздрібної реалізації лікарських засобів».
Тимчасове положення містить також санітарно-гігієнічні вимоги до приміщень аптечних кіосків, порядок здійснення їх діяльності та ліквідації, обов’язковий асортимент лікарських засобів і товарів медичного призначення.
Павло Григорович,
адвокатська фірма «Паритет»
— Згідно з розпорядженням обласної адміністрації у 1999 р. аптека повинна була працевлаштувати інваліда. У зв’язку з тим, що вона цього не зробила, обласна адміністрація вимагає сплатити штраф у розмірі, що відповідає середній заробітній платі одного працівника за рік. Наскільки це законно?
— У даному випадку мова йде про відрахування коштів до Фонду України соціального захисту інвалідів, сплата яких передбачена законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р. № 875-ХІІ, із змінами та доповненнями (далі — Закон).
Відповідно до статті 19 цього Закону місцеві ради народних депутатів спільно з підприємствами (об’єднаннями), установами та організаціями, громадськими організаціями інвалідів, за участю відділень Фонду України соціального захисту інвалідів у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі на підставі пропозицій органів Міністерства соціального захисту населення України щорічно визначають нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.
Відповідно до цієї статті нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, визначаються для всіх підприємств (об’єднань), установ та організацій незалежно від форм власності та господарювання у розмірі не менше 4% від загальної кількості працюючих, якщо працює від 15 до 25 чоловік, то встановлюється норматив у кількості одного робочого місця.
Статтею 20 Закону передбачено, що підприємства (об’єднання), установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, на яких працює інвалідів менше ніж встановлено нормативом, зобов’язані щорічно відраховувати до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі цільові кошти на створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, і на заходи щодо їх соціально-трудової та професійної реабілітації. Розмір відрахувань визначається середньою річною заробітною платою на відповідному підприємстві (об’єднанні), в установі чи організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Аналіз положень статті 19 Закону дає підстави стверджувати, що місцеві державні адміністрації взагалі не мають повноважень щодо встановлення нормативів робочих місць для інвалідів. Визначення таких нормативів відноситься до компетенції місцевих рад народних депутатів. Саме місцеві ради, а не державні адміністрації, повинні довести до підприємства (організації, установи) визначений ними норматив, опублікувавши відповідне рішення у місцевій пресі.
Встановлення обласною державною адміністрацією нормативів робочих місць для інвалідів є прямим порушенням статті 19 Закону про соціальний захист інвалідів, а також статті 19 Конституції України, якою визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Що стосується вимоги обласної державної адміністрації сплатити штраф, то необхідно зауважити, що чинне законодавство не надає їй повноважень щодо контролю за правильною та своєчасною сплатою відрахувань до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів. Так само чинне законодавство України не надає місцевим державним адміністраціям право вимагати від підприємств (установ, організацій) сплати таких відрахувань. Саме тому така вимога не є правомірною, а отже, обов’язковою для виконання. Водночас право вимоги щодо сплати відрахувань належить виключно відділенням Фонду і лише у разі звернення останніх до арбітражного суду у порядку, визначеному Арбітражним процесуальним кодексом України.
Слід звернути увагу на те, що несвоєчасна сплата (або несплата) відрахувань до Фонду України соціального захисту інвалідів не тягне за собою нарахування пені, оскільки ці відрахування не є податком, обов’язковим платежем або ж збором у розумінні Декрету Кабінету Міністрів України «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів» від 21 січня 1993 р. № 8-93.
Тобто положення пункту 6 Інструкції «Про порядок надходження, обліку й витрачання коштів Фонду України соціального захисту інвалідів», що була затверджена наказом Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства фінансів та Державної податкової адміністрації України від 2 серпня 1999 р. № 130/171/398 та якою встановлено обов’язковість нарахування та сплати пені, не є обов’язковими для виконання, оскільки суперечать елементарним принципам права. Така точка зору підтверджується також Листом Вищого арбітражного суду України від 19 серпня 1998 р. № 01-8/319 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю Фонду України соціального захисту інвалідів», в пункті 4.5 якого зазначено, що законодавчі акти України не зобов’язують підприємства, установи, організації, у тому числі банки, сплачувати пеню у разі несвоєчасних відрахувань до Фонду.
Богдан Завгородній,
адвокатська фірма «Паритет»
Коментарі
Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим