Проблемні питання регулювання відносин у галузі охорони здоров’я. Медична допомога або медичні послуги

Віталій Пашков

Віталій Пашков

Однією з основних ознак цивілізованості суспільства, невід’ємним його атрибутом, крім стабільної соціальної системи, є стабільна нормативно-правова база. Тобто регулювання суспільних відносин у галузі охорони здоров’я пов’язане зі встановленням державою певних правил поведінки органів виконавчої влади, місцевого самоврядування в організації охорони здоров’я. Саме держава в особі органів виконавчої влади та місцевого самоврядування несе відповідальність перед громадянами за забезпечення охорони здоров’я. При здійсненні регуляторних функцій держава створює нормативно-правові акти, застосовує засоби регулювання та здійснює відповідний контроль з подальшим застосуванням адміністративно-господарських санкцій.

Для конституційно-правового регулювання права громадян на охорону здоров’я в Україні на сучасному етапі характерна орієнтація конституційно-правової регламентації правового статусу особи на міжнародні стандарти з прав людини. В Україні право на охорону здоров’я, як у всіх розвинутих країнах, закріплено в Основному Законі — Конституції. Стаття 49 Конституції України серед іншого встановлює, що держава має створювати умови для ефективного і доступного всім громадянах медичного обслуговування, сприяти розвитку лікувальних закладів усіх форм власності, у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медичну допомогу повинні надавати безоплатно. Саме зміст основних міжнародних документів про права людини на охорону здоров’я визначив зміст Конституції України, забезпечивши тим самим його демократичність. Таким чином, Конституція України визначає загальні концептуальні підходи до регулювання відносин у галузі охорони здоров’я. Деталізація та конкретизація основних конституційних положень щодо нормативно-правового регулювання у галузі охорони здоров’я і механізмів їх реалізації знайшли своє відображення в законах України, постановах Верховної Ради, указах та розпорядженнях Президента України, постановах та розпорядженнях Кабінету Міністрів України, нормативних актах центральних органів виконавчої влади та міжнародних договорах України. У деяких випадках положення законодавчих актів України істотно відрізняються від близьких за формулюваннями положень міжнародних документів. Але урегульовані правом суспільні відносини не обмежуються автоматичним виконанням владних приписів. Розвиток соціальних процесів, пов’язаних з охороною здоров’я, спонукає до критичного перегляду існуючого правового масиву щодо регулювання відносин у галузі охорони здоров’я, якому має передувати усвідомлення його застарілості чи навіть непридатності, що формується на підставі трансформації потреб та інтересів, спричинених об’єктивним розвитком суспільства в контексті адаптації законодавства до вимог ЄС.

Тому удосконалення правової регламентації відносин у галузі охорони здоров’я є нагальною сьогоденною потребою.

В основі будь-яких суспільних відносин лежить свідома мотивація, викликана необхідністю задоволення конкретних потреб та інтересів індивіда чи суспільства в цілому щодо реалізації свого права на здоров’я. Тому першочерговим завданням держави є сприяння та забезпечення повної і своєчасної реалізації приватних та публічних інтересів у цій галузі.

Сьогодні спостерігається суперечність та непослідовність державної політики щодо регулювання галузі охорони здоров’я. З одного боку, держава приділяє недостатньо уваги питанню забезпечення конституційних прав громадян на охорону здоров’я, прагнучи майже цілком перекласти свої функції щодо надання безоплатної медичної допомоги на самих громадян та органи місцевого самоврядування, з іншого — не створено відповідних умов щодо правової, економічної та організаційної свободи суб’єктів господарювання, які надають медичні послуги. Зокрема, суб’єкти господарювання при отриманні ліцензії на медичну практику повинні безпідставно, з нашої точки зору, отримувати додатково ліцензію на придбання, перевезення, зберігання та використання в своїй діяльності контрольованих речовин; населенню не забезпечується гарантований обсяг медичної допомоги. Не регламентована спеціальними нормативно-правовими актами діяльність лікарняних кас, існуючих у вигляді громадських об’єднань, які фактично здійснюють свою діяльність як заклади охорони здоров’я, тобто поза межами правового поля. Не передбачена відповідальність держави та закладів охорони здоров’я різних форм власності перед пацієнтом за надання неякісної медичної допомоги або медичних та фармацевтичних послуг.

Відповідно до ст.16 Основ законодавства України про охорону здоров’я (далі — Основ) безпосередньо охорону здоров’я населення забезпечують заклади охорони здоров’я, що створюються підприємствами, установами та організаціями різних форм власності, а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців.

Аналіз природи закладів охорони здоров’я дозволяє розрізняти їх не лише за формою власності, обсягом надання медичної допомоги або медичних та фармацевтичних послуг, а й за організаційно-правовим статусом.

Тобто заклади охорони здоров’я можуть існувати у вигляді всіх форм власності, що передбачені Господарським кодексом України, та у будь-якій організаційно-правовій формі. Але, на жаль, Основи в цьому питанні суперечать Господарському кодексу та передбачають (ст. 17) наявність лише індивідуальної підприємницької діяльності в галузі охорони здоров’я. Перелік деяких закладів охорони здоров’я визначено в ст. 16 Основ, це санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади. Більш конкретний та повний Перелік закладів охорони здоров’я затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 28.10.2002 р. № 385. При цьому необхідно звернути увагу, що недержавними та некомунальними закладами охорони здоров’я надаються платні медичні або фармацевтичні послуги, а у державних та комунальних закладах охорони здоров’я можуть надаватися як безоплатна медична допомога в межах Програми надання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2002 р. № 955 та на підставі рішення Конституційного Суду України від 29.05.2002 р., так і платні медичні послуги, які виходять за рамки медичної допомоги. Діяльність аптечних закладів, що існують у вигляді державних або комунальних підприємств, здійснюється за загальними принципами, передбаченими Господарським кодексом України, тобто з метою отримання прибутку. Деякі аптечні заклади охорони здоров’я можуть бути структурними підрозділами лікувально-профілактичних або санаторно-курортних закладів охорони здоров’я тощо, у цьому випадку вони можуть діяти в межах надання безоплатної медичної допомоги.

Крім того, медична діяльність, як вже зазначалося, здійснюється так званими лікарняними касами фактично поза межами правового поля. Основна ознака лікарняних кас — їх існування у вигляді неприбуткових громадських організацій. Але аналіз діяльності таких структур в Полтавській області, а саме: благодійної організації «Лікарняна каса Полтавщини», благодійних членських організацій «Гадяцька лікарняна каса», «Лубенська лікарняна каса», «Гребінківська лікарняна каса», «Міська лікарняна каса» (м. Комсомольськ), дозволяє зробити висновок про фактичне здійснення оплатної медичної та фармацевтичної діяльності, пов’язаної з придбанням, транспортуванням, зберіганням та відпуском лікарських засобів. Тобто фактично зазначена діяльність лікарняних кас містить елементи комерційної діяльності. При цьому основним недоліком лікарняних кас є те, що ніхто, по суті, не несе відповідальності за якість послуг і результат лікування [1]. Крім того, діяльність зазначених благодійних організацій, як правило, випадає із поля зору відповідних галузевих контролюючих органів. За інформацією управління охорони здоров’я Полтавської обласної державної адміністрації, відомі випадки, наприклад, неналежного зберігання лікарських засобів з порушенням вимог аналітично-нормативної документації (АНД) тощо.

Існує ще один вид послуг, безпосередньо пов’язаний з наданням медичної допомоги, — медичне страхування. Вважається, що медичне страхування — це страхові послуги за такими медичними програмами: невідкладна медична допомога з виїздом спеціалізованої бригади та госпіталізація; поліклінічне обслуговування з лікуванням у спеціалістів вузького та широкого профілю, проведення діагностичних та фізіотерапевтичних процедур; стаціонарне обслуговування з терміновою та плановою госпіталізацією з метою консервативного, хірургічного та іншого виду лікування; стоматологічна допомога; забезпечення та оплата медикаментів [1].

Безумовно, державні зобов’язання щодо надання безоплатної медичної допомоги фактично не забезпечуються відповідними фінансовими ресурсами. Разом із тим у масовій свідомості все ще панує переконання, що до компетенції державних та комунальних закладів охорони здоров’я належать всі зобов’язання щодо забезпечення охорони здоров’я. Але необхідно враховувати, що надмірні зобов’язання держави ведуть до деформації економічних відносин у галузі, втрачається можливість надання безоплатної медичної допомоги тим верствам населення, що дійсно мають у цьому потребу.

Варто зазначити, що жодна держава у світі не задоволена сповна своєю системою охорони здоров’я, бо певна частина витрат все одно лягає на плечі пацієнтів. Але якщо у високорозвинутих країнах хворим доводиться відшкодовувати 33% вартості лікування, то в Україні — 75% [1]. При цьому кожного року 100 млн осіб у світі банкрутують через високу вартість медичних рахунків [2].

Тому у цілому ряді країн, у тому числі у нашого сусіда — РФ, страхова медицина отримала відповідну законодавчу підтримку. У той же час в Україні проблема відсутності належного регулювання зобов’язань з надання медичних послуг ускладнюється недоліками чинного законодавства про охорону здоров’я, у тому числі через відсутність належних стандартів медичного обслуговування. З метою самозаспокоєння можна зазначити, що схожий стан справ спостерігається у країнах ЄС. Як приклад процитуємо висловлювання фахівців у галузі охорони здоров’я із Франції: «…можна стверджувати, що приватна медицина є вільною лише для оподаткування ліцензій та обмежень на право роботи лікарів у обраній ними сфері» [3].

Взагалі медичні послуги є досить специфічними, включаючи в себе як консультації разом з відпуском лікарських засобів, так і здійснення лікувального процесу. Надання медичних послуг є суспільно корисною діяльністю медичних працівників, яка ґрунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів, здійснюється систематично та професійно. Саме це дає підстави вважати, що процес надання медичних послуг як складова відносин у галузі охорони здоров’я належить до господарської діяльності. Щоб повніше дослідити питання правового регулювання медичних послуг, необхідно встановити форми такого регулювання. При цьому необхідно пам’ятати: основними формами державного регулювання є прийняття регуляторного акта, реєстрація суб’єкта господарювання, ліцензування та патентування, сертифікація та стандартизація, видача дозволу на здійснення підприємницької діяльності та контролюючих і наглядових функцій з можливістю застосування адміністративно-господарських санкцій.

Проте, незважаючи на вищевикладене, сучасний стан ринку медичних послуг, у тому числі фармацевтичних, характеризується високими темпами його зростання та диверсифікацією послуг. Так, наприклад, лише в Полтавській області станом на 01.01.2004 р. зареєстровано та видано ліцензії на медичну практику 169 суб’єктам господарювання приватної форми власності. Рушійною силою цих процесів є попит клієнтів, що постійно змінюється залежно від розвитку економічних відносин та зростання рівня достатку населення. В таких умовах розвивається конкуренція, що сприяє підвищенню якості послуг та позитивно впливає на процес ціноутворення за умови належного державного регулювання відповідних ринкових відносин. Крім того, значний вплив на ситуацію може мати намір України вступити до ЄС. Так, за ствердженням відомого французького вченого, доктора медичних наук Луї Броуера, кількість лише італійських медиків така велика, що вони в змозі лікувати всіх пацієнтів країн ЄС. Тому можна припустити, що з відкриттям кордонів італійські лікарі вирушать до інших країн у пошуках роботи [3]. До таких країн у майбутньому можна буде віднести й Україну, що дозволить її громадянам у випадку законодавчого оформлення страхової медицини реалізувати право вибору лікаря у більш широкому аспекті.

Тому асортимент медичних послуг повинен бути таким, щоб за своїми якісними та ціновими параметрами задовольняти як приватні інтереси суб’єктів підприємницької діяльності на отримання прибутків, так і публічні інтереси, пов’язані із задоволенням потреб населення у якісних медичних послугах.

Але самих лише норм, які закріплюють право на охорону здоров’я, для повноцінного користування нематеріальним благом — правом на здоров’я — недостатньо. Цілісність і непорушність права на охорону здоров’я створюється за допомогою системи заходів щодо його соціально-юридичного забезпечення.

Тобто можна вважати, що регулювання правовідносин у галузі охорони здоров’я — сукупність заходів, які здійснюються органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, змістом яких є реалізація функцій держави із забезпечення права населення на охорону здоров’я. Зазначені правовідносини за своєю суттю є, по-перше, відносинами між державою і органами виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо здійснення функцій управління шляхом підготовки та видання загальних нормативно-правових актів із забезпечення конституційних прав громадян на охорону здоров’я. По-друге, є відносинами між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування та суб’єктами господарювання у вигляді закладів охорони здоров’я щодо здійснення функцій управління, а саме: з приводу застосування механізму державного регулювання відносин у галузі охорони здоров’я щодо господарської діяльності медичних та фармацевтичних закладів, контролюючих функцій та застосування адміністративно-господарських санкцій. По-третє, є відносинами між суб’єктами господарювання у вигляді закладів охорони здоров’я та населенням, що взаємопов’язані через суб’єктивні юридичні права та обов’язки, які підтримані примусовою силою держави.

Але відповідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом, разом з тим органи виконавчої влади та місцевого самоврядування зобов’язані діяти лише в межах повноважень та у спосіб, передбачений законодавством України.

Таким чином, якщо застосовувати доктринальні принципи щодо структурних елементів правовідносин, то у галузі охорони здоров’я до їх структури також належать суб’єкти, об’єкти та зміст. Тому, по-перше, суб’єктами правовідносин у галузі охорони здоров’я, що потребують державного регулювання, можна визнати з одного боку фізичних осіб, а з іншого — безпосередньо державу, представлену Верховною Радою України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України; органи виконавчої влади (Міністерство охорони здоров’я України, місцеві державні адміністрації з їх галузевими управліннями), а також органи місцевого самоврядування (їх виконавчі органи) та суб’єктів господарювання, які здійснюють відповідну діяльність у галузі охорони здоров’я, — юридичних та фізичних осіб, що зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності; громадські організації у вигляді лікарняних кас.

По-друге, об’єктом правовідносин є нематеріальне благо — право на здоров’я.

По-третє, під змістом правовідносин у галузі охорони здоров’я розуміють сукупність суб’єктивних прав, юридичних повноважень і юридичних обов’язків, а також реальну поведінку учасників цих правовідносин. Основою правовідносин є право фізичних осіб вимагати від суб’єктів господарської діяльності — закладів охорони здоров’я — надання якісної медичної допомоги або медичного та фармацевтичного обслуговування, а обов’язок закладу охорони здоров’я — здійснити це з додержанням медичних стандартів у встановленому законодавством порядку.

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що предметом державного регулювання діяльності у галузі охорони здоров’я є суспільні відносини, що виникають між фізичною особою (особами) з одного боку та закладом охорони здоров’я — з іншого, з приводу реалізації та захисту належного права громадянина на отримання конкретного виду медичної допомоги або медичного та фармацевтичного обслуговування.

Отже, підсумовуючи викладене щодо аналізу правовідносин у галузі охорони здоров’я, що потребують державного регулювання, в їх органічному зв’язку з існуючою нормативно-правовою базою, слід зазначити, що одним із найважливіших і нагальних завдань є створення науково обґрунтованої і водночас виваженої теоретичної концепції захисту права громадян на охорону здоров’я, відмовившись від задекларованих стереотипів щодо медичної допомоги, на основі економіко-правової парадигми суспільного життя, тобто формування реальних, а не задекларованих прав громадян. n

ЛИТЕРАТУРА

  1. Козлов С. Лікарняні каси чи медичне страхування? // Вісник пенсійного фонду України. К., 2005. № 1 (31), с. 36–37.
  2. Ежегодный отчет ВОЗ о состоянии здравоохранения в мире: http://www.who.int/whr/2005/media_centre/facts_en.pdf
  3. Dr. Louis de Brouwer m. d. // La mafia pharmaceutique et agroalimentaire. Quebec, Canada Louise Courteau editrice inc., 1999.

Віталій Пашков, кандидат юридичних наук,
заступник директора ПОКП «Полтавафарм

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті