Сюрпризи в законодавстві або зміни правил гри на фармринку України

Віталій Пашков

Правове регулювання обігу ЛЗ є одним із інститутів у системі регулювання підприємницької діяльності, що набуває важливого значення в період реформування галузі охорони здоров’я. Це особливо актуально на етапі оновлення законодавства саме в цій, а також інших галузях господарської діяльності, зокрема, у зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору найму будівлі» від 20.12.2006 р., наказу МОЗ України «Про вдосконалення атестації провізорів та фармацевтів» від 12.12.2006 р. (див. с. 89–92), Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 01.12.2006 р. та Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» (див. с. 86–89).

Переосмислення та аналіз зазначених законодавчих актів, процедура прийняття яких для фармацевтичної спільноти пройшла, на перший погляд, непомітно, в той же час, безумовно покликані суттєво вплинути на структуру ринку ЛЗ, а при застосуванні відповідних механізмів контролю за дотриманням вимог цих актів — на суб’єктний склад учасників ринку.

Так, при погодженні паспорту аптечного закладу, якщо використовувати принципи аналогії права, з боку суб’єкта господарювання передбачається надання різноманітних документів, які свідчать про достовірність інформації, викладеної в паспорті. В цьому переліку особливу увагу приділено документам, що підтверджують право аптечного закладу на користування приміщенням. Щодо документів, які підтверджують право власності суб’єкта — не виникає жодних проблем. Відповідно до ст. 331 Цивільного кодексу (ЦК) України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено введення нерухомого майна в експлуатацію, то право власності виникає з моменту його введення в експлуатацію. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, то воно набирає чинності з моменту державної реєстрації. Тобто єдиним документом, що засвідчує право власності на приміщення аптечного закладу є, у деяких випадках, акт введення нерухомого майна в експлуатацію відповідним суб’єктом господарювання або свідоцтво про право власності на нерухоме майно. Тобто договір купівлі-продажу нерухомого майна не може свідчити про право власності на відповідне нерухоме майно.

Але найбільше запитань викликають договори оренди приміщень для здійснення діяльності, пов’язаної з обігом ЛЗ.

Так, Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору найму будівлі» від 20.12.2006 р. фактично в деяких аспектах спрощує процедуру ліцензування та оформлення паспорту аптечного закладу. Відповідно до цього Закону ч. 2 ст. 793 ЦК України наголошує, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений терміном на 3 роки і більше, підлягає нотаріальному засвідченню; а в ч. 1 ст. 794 ЦК України сказано, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на термін не менший за 3 роки, підлягає державній реєстрації. До речі, в колишній редакції нотаріальному засвідченню та державній реєстрації підлягали договори найму або оренди приміщень, укладені на рік і більше. Всім відома вартість нотаріального засвідчення та реєстрації зазначених договорів найму або оренди. Особливі труднощі виникали при засвідченні та реєстрації довгострокових договорів оренди, наприклад, комунального майна. Жодна територіальна громада не може надати повний перелік документів для проведення зазначених процедур. Тому суб’єкти господарювання, з метою визнання договорів оренди дійсними та укладеними, були змушені укладати їх на термін менший 1 року, що спричиняло багато незручностей.

Всі інші вимоги укладення договорів оренди або найму залишаються без змін. Як і раніше, недійсність угоди означає, що дія, виконана у формі угоди, яка не має якостей юридичного факту, здатного породити ті наслідки, настання яких бажають суб’єкти. Недійсною через невідповідність закону може бути визнана лише угода, що відбулася. У випадках, коли сторони ще домовляються і не уклали попереднього договору в письмовій формі, їхні дії не можна вважати угодою. Питання про юридичну силу цих дій вирішується за правилами, які регламентують порядок укладення угод, а не за нормами, які регламентують їх дійсність.

Загальне правило про недійсність угоди формулюється таким чином: недійсною вважають угоду, що не відповідає вимогам закону. Наведене правило повинно бути застосоване в усіх випадках, коли угода укладена з порушенням вимог закону і не підпадає під дію спеціальних норм, які закріплюють особливі підстави визнання угод недійсними.

Договори оренди можуть бути укладені лише між суб’єктами господарювання, тоді необхідно використовувати норми Господарського кодексу (ГК) України за правилами, встановленими ЦК України. Та коли одна зі сторін є фізичною особою, слід використовувати лише норми ЦК України.

Відповідно до ст. 284 ГК України істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди (склад, вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу. Що стосується оренди державного та комунального майна — то орендодавцями можуть бути (ст. 287 ГК ): Фонд державного майна України, його регіональні відділення – щодо цілісних майнових комплексів; органи, уповноважені Верховною Радою АР Крим або місцевими радами управляти майном, — яке належить АР Крим або є його комунальною власністю; державні та комунальні підприємства – щодо окремо визначеного майна, з дозволу уповноваженого органу управління майном — щодо цілісних майнових комплексів.

Угода вважається недійсною, якщо відсутні одна чи кілька умов. Відповідно до п. 17 роз’яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання вирішення спорів про визнання угод недійсними» від 12.03.1999 р. № 02-5/111 недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх значимих умов.

ЦК України (ст. 215) встановлено загальне правило, за яким підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених ч. 1–3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України. Ці вимоги ставляться до змісту правочину (зміст не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства); до учасників правочину (особи, які здійснюють правочин, повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності); до форми правочину (якщо вона встановлена законом). Разом з тим, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.

У ЦК України законодавчо закріплено положення про 2 види недійсних договорів (ст. 215 ЦК): нікчемні та оспорювані. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, він може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З урахуванням істотних відмінностей ступеня порушення закону у разі реалізації недійсних угод прийнято поділяти їх на незначні й заперечні. Проте категорії незначності й заперечності, по-перше, непорівнянні, по-друге, протиставлення заперечних і незначних угод не пов’язується з тим, що заперечна угода в результаті оспорювання стає незначною.

Певний інтерес, у частині дотримання ліцензійних вимог та погодження паспортів аптечних закладів викликає наказ МОЗ України «Про вдосконалення атестації провізорів та фармацевтів» від 12.12.2006 р. № 818.

На сьогодні цим наказом фактично зруйновані всі уявлення про кваліфікацію персоналу аптечних закладів, які існували до останнього часу. Сам по собі факт впровадження в дію цього наказу можна вважати позитивним явищем, однак можна стверджувати, що ні органи державного контролю якості лікарських засобів, а тим більше суб’єкти господарювання не готові до виконання вимог цього наказу. Хоча передумови для його впровадження існували завжди.

По-перше, відсутній механізм контролю за вимогами цього нормативно-правового акту. Але цим наказом затверджується номенклатура провізорських спеціальностей, що вже дозволяє повною мірою зіставляти його з Переліком провізорських посад у закладах охорони здоров’я, затвердженим наказом МОЗ України від 28.10.2002 р. № 385. Ця номенклатура включає такі провізорські спеціальності: аналітично-контрольна фармація; загальна фармація; клінічна фармація; організація і управління фармацією.

Для порівняння зазначимо, що номенклатура провізорських спеціальностей, затверджена наказом МОЗ України від 31.07.1998 р. № 231 мала такий вигляд: 1. Спеціальність: фармація; провізор-організатор; провізор; провізор-аналітик; провізор загального профілю. 2. Спеціальність: клінічна фармація; провізор клінічний. 3. Спеціальність: технологія парфумерно-косметичних засобів; провізор-косметолог. При зіставленні цієї номенклатури з Переліком провізорських посад у закладах охорони здоров’я, затвердженим наказом МОЗ України від 28.10.2002 р. № 385, виникали труднощі в тлумаченні цих нормативно-правових актів. Для аналітичного дослідження з зазначеної номенклатури нас цікавить перелік першої спеціальності. Наприклад, якщо спеціальність «провізор загального профілю», згідно з п. 2.1 Положення про порядок проведення атестації провізорів, затвердженого наказом МОЗ України від 31.07.1998 р. № 231, фахівець отримував шляхом проходження інтернатури і повинен був її підтверджувати в закладі освіти кожні 5 років після проходження курсів підвищення кваліфікації, то практично єдиним шляхом отримання спеціальності «Провізор-організатор» (організація і управління фармацією) була процедура проходження передатестаційного циклу з наступною атестацією на присвоєння кваліфікаційної категорії. При цьому заклади освіти самим фактом допуску слухачів до іспитів визнавали факт наявності в них відповідної провізорської спеціальності. Відповідно до п.п. 1.5, 1.6, 1.7 Положення про проведення іспитів на передатестаційних циклах (ПАЦ), затвердженого наказом МОЗ України від 18.05.1994 р. № 73, провізори допускаються до іспиту за умови виконання поставлених завдань, передбачених навчальними планами і програмами підготовки у ПАЦ. До іспиту на підтвердження певної кваліфікаційної категорії допускаються провізори, що підтвердили наявність відповідної категорії, закінчили навчання ПАЦ, склали всі заліки з теоретичних і практичних розділів навчальної програми для цієї кваліфікаційної категорії з основної і суміжних дисциплін. До іспиту на присвоєння певної кваліфікаційної категорії допускаються провізори, які засвідчили свою спеціальність відповідним сертифікатом або наявність відповідної кваліфікаційної категорії та підтвердили їх під час комп’ютерного тестового контролю базисних знань при зарахуванні їх на ПАЦ, мають відповідний стаж роботи за спеціальністю, закінчили навчання ПАЦ і склали всі заліки з теоретичних і практичних розділів навчальної програми для відповідної кваліфікаційної категорії з основної і суміжних дисциплін. Тобто в умовах наявності колізії законодавства в частині невідповідності наказів МОЗ України від 31.07.1998 р. № 231 та від 28.10.2002 р. № 385 фармацевтичні заклади освіти взяли на себе відповідальність за збереження фармацевтичного кадрового потенціалу.

Але з набуттям чинності наказом МОЗ України «Про вдосконалення атестації провізорів та фармацевтів» від 12.12.2006 р. № 818 ситуація щодо підготовки та перепідготовки фармацевтичних кадрів суттєво змінюється.

Так, по-перше, встановлюються такі види атестації: атестація на визначення рівня знань та практичних навиків з присвоєнням (підтвердженням) фаху «Провізор-спеціаліст»; атестація на присвоєння кваліфікаційної категорії; атестація на підтвердження кваліфікаційної категорії. По-друге, атестація на визначення рівня знань та практичних навиків з присвоєнням (підтвердженням) фаху «Провізор-спеціаліст» проводиться комісіями, створеними при вищих медичних та фармацевтичних навчальних закладах III–IV рівнів акредитації та навчальних закладах післядипломної освіти, які проводять підготовку та перепідготовку провізорів. Щодо атестації на присвоєння (підтвердження) кваліфікаційних категорій, то її проводять комісії, створені при МОЗ України (п. 1.5), Державних інспекціях з контролю якості ЛЗ в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Зазначені атестаційні комісії при Державних інспекціях проводять атестацію провізорів, які працюють в аптечних закладах (підприємствах) усіх форм власності і здійснюють фармацевтичну діяльність на території цього регіону. По-третє, провізори (п. 1.11), які протягом року після закінчення 5-річного строку з моменту попередньої атестації не виявили бажання і не подали документи на чергову атестацію, та провізори, яким за рішенням атестаційної комісії відмовлено в присвоєнні (підтвердженні) другої кваліфікаційної категорії, підлягають атестації на визначення рівня знань та практичних навиків з підтвердженням фаху «Провізор-спеціаліст». Особи, яким присвоєна кваліфікаційна категорія, проходять атестацію на її підтвердження не рідше одного разу на 5 років. По-четверте, (п. 2.1) атестації на визначення рівня знань та практичних навиків з присвоєнням (підтвердженням) фаху «Провізор-спеціаліст» підлягають особи, які закінчують навчання в інтернатурі та через кожні 5 років після проходження курсів підвищення кваліфікації, якщо провізор не атестується на кваліфікаційну категорію. Зазначена атестація з присвоєнням (підтвердженням) фаху «Провізор-спеціаліст» має передувати зайняттю особою посади провізора в закладі охорони здоров’я, що відповідає цій спеціальності. Провізори, які не працювали за конкретною провізорською спеціальністю більше 5 років, та провізори, котрі своєчасно не пройшли атестацію на присвоєння (підтвердження) кваліфікаційної категорії або яким відмовлено в присвоєнні (підтвердженні) другої кваліфікаційної категорії, не можуть займатися провізорською діяльністю з цієї спеціальності без попереднього проходження атестації на визначення рівня знань та практичних навиків з присвоєнням (підтвердженням) фаху провізор-спеціаліст. Особа, якій за результатами атестації на визначення рівня знань та практичних навиків відмовлено в присвоєнні (підтвердженні) фаху провізор-спеціаліст, не може займати посаду провізора (п. 2.9).

І головне (п. 3.1) — до атестації на присвоєння кваліфікаційних категорій допускаються провізори-спеціалісти за спеціальностями, передбаченими Номенклатурою провізорських спеціальностей, що отримали сертифікат провізора-спеціаліста та закінчили протягом року перед атестацією передатестаційний цикл у відповідному закладі освіти. Крім того, згідно з п. 3.7 Положення кваліфікаційні категорії присвоюються провізорам зі стажем роботи за цією спеціальністю, відповідно 5, 7 та 10 років тощо.

Ось тут і постає питання, що мав на увазі законодавець у вимозі, в одному випадку, щодо необхідності «зайняття особою провізорської посади в закладі охорони здоров’я, що відповідає цій спеціальності» (п. 2.1) або «зі стажем роботи за цією спеціальністю» (п. 3.7), а в іншому, передбачивши, що «до атестації на присвоєння кваліфікаційних категорій допускаються провізори-спеціалісти за спеціальностями, передбаченими Номенклатурою, що отримали сертифікат провізора-спеціаліста (п. 3.1). Тут, до речі, необхідно згадати ще раз Перелік провізорських посад у закладах охорони здоров’я, затверджений наказом МОЗ України від 28.10.2002 р. № 385.

Так, наприклад, згідно з цим переліком на посаді керівника аптечного закладу — завідуючим аптекою — може працювати провізор-спеціаліст, який має провізорську спеціальність «Організація і управління фармацією» або провізор-спеціаліст, який має таку ж спеціалізацію — «Організація і управління фармацією». А вже на посаді провізора має право працювати провізор-спеціаліст, який має спеціалізацію «Загальна фармація».

Постає питання: Яким чином провізори-спеціалісти здобувають провізорську спеціальність згідно з Номенклатурою та відповідно до Переліку посад? Відповідь проста.

Якщо брати за аналогію наказ МОЗ України від 09.12.1997 р. № 359 «Про подальше удосконалення атестації лікарів», яким затверджено Положення про порядок атестації лікарів та Номенклатура лікарських спеціальностей, і якому фактично аналогічне Положення про порядок проведення атестації провізорів, затверджене наказом МОЗ України від 12.12.2006 р. № 818, то стає зрозуміло, що всі провізорські спеціальності, як і лікарські, повинні бути присвоєні відповідним закладом освіти після проходження інтернатури. Це також підтверджує п. 2.1.5 Положення про післядипломне навчання лікарів (провізорів), затверджене наказом МОЗ України від 22.07.1993 р. № 166, в якому прописано, що особи, які закінчили навчання в інтернатурі та пройшли курси спеціалізації, підлягають атестації на визначення знань та практичних навиків з присвоєнням звання провізора-спеціаліста з конкретної спеціальності. Для подальшого аналізу ситуації розглянемо, що таке спеціалізація. Відповідь на це запитання дає п. 2.1.1 Положення про післядипломне навчання лікарів (провізорів), затверджене наказом МОЗ України від 22.07.1993 р. № 166: спеціалізація — це набуття лікарем чи провізором однієї з передбачених Номенклатурою лікарських і фармацевтичних спеціальностей. В той же час, п. 2.1.4 передбачає можливість перепідготовки провізорів-спеціалістів за новими провізорськими спеціальностями.

Фактично провізор-спеціаліст, що отримав кваліфікацію «Загальна фармація» та має бажання в подальшому працювати на посаді керівника аптечного закладу (завідуючим аптекою, заступником завідуючого аптекою, завідуючим аптечним пунктом), повинен пройти спеціалізацію або перепідготовку на спеціальність «Організація і управління фармацією».

Розставляє всі крапки над «і» випуск 78 («Охорона здоров’я») «Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників», затверджений наказом МОЗ України від 29.03.2002 р. № 117. Згідно з витягом з цього наказу, завідуючий аптекою (аптечним закладом) повинен відповідати таким кваліфікаційним вимогам: мати повну вищу освіту (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки «Фармація», спеціальністю «Фармація»; проходження інтернатури за спеціальністю «Провізор загального профілю» з наступною спеціалізацією за фахом «Провізор-організатор»; підвищення кваліфікації (курси вдосконалення, стажування, передатестаційні цикли тощо); наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності; стаж роботи за фахом — не менше 5 років. Всі інші провізори-спеціалісти, що не відповідають цим кваліфікаційним категоріям, не мають права бути призначеними на посади завідуючих аптеками, аптечними складами, аптечними пунктами та аптечними кіосками. Після проходження спеціалізації за спеціальністю «Організація і управління фармацією» напрацьовувати необхідний стаж можна на посадах старшого провізора та/або заступника завідуючого аптекою тощо.

Але, на жаль, у цих умовах на керівні посади призначають і будуть призначати спеціалістів, які не мають відповідного досвіду та стажу роботи, що ніяк не поліпшить якість роботи аптечних закладів. Хоча, наприклад, якщо використовувати аналогічний наказ стосовно атестації лікарів (Положення про порядок атестації лікарів, затверджене наказом МОЗ України від 09.12.1997 р. № 359), то в п. 3.10 цього Положення зазначено, що лікарям-організаторам охорони здоров’я до стажу роботи за спеціальністю «Організація і управління охороною здоров’я» зараховується період навчання в клінічній ординатурі і аспірантурі за будь-якою спеціальністю, а також лікарям, призначеним на посади керівників закладів охорони здоров’я та їх заступників, кваліфікаційна категорія за спеціальністю «Організація і управління охороною здоров’я» може бути присвоєна після 3 років роботи на таких посадах з урахуванням стажу роботи та кваліфікаційної категорії за лікарською спеціальностю, з якої спеціаліст мав відповідну підготовку.

Тобто, фактично, крім тих фахівців, які пройшли атестацію на кваліфікаційну категорію «Організація і управління фармацією», всі інші провізори не мають права працювати на посадах керівників аптечними закладами. Отже, у випадку наявності дієвого контролю за кваліфікацією персоналу на сьогодні більшість аптечних закладів повинні втратити право на здійснення господарської діяльності.

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 01.12.2006 р., що набирає чинності з 11.03.2007 р., викликав занепокоєння комунальних аптечних закладів, які з 11.03.2007 р. також повинні будуть застосовувати процедури закупівель товарів, робіт і послуг, визначені Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Тобто ті роз’яснення, що раніше надавалися органами виконавчої влади стосовно комунальних підприємств щодо державних закупівель, втрачають силу (див. «Щотижневик Аптека» № 29 (550) від 31 липня 2006 р.).

Перш за все, цим Законом внесені зміни та доповнення, а саме ст. 78 ГК України доповнена ч. 9, що має такий зміст: «Для закупівель товарів, робіт чи послуг комунальне унітарне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Крім того, ст. 1 цього закону з метою уточнення щодо комунальних підприємств доповнено таким абзацом: «Підприємства — державні, казенні, комунальні та господарські товариства, в яких державна або комунальна частка акцій (часток, паїв) перевищує 50%, їх дочірні підприємства, а також підприємства, господарські товариства, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків належить державним, казенним, комунальним підприємствам та господарським товариствам, в котрих державна або комунальна частка акцій (часток, паїв) перевищує 50%».

І, нарешті, останнє: Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» ліквідується останній «козир» у державних та комунальних аптечних закладів. Справа в тому, що цим законом, який набуде чинності з 01.01.2008 р. (розділ V), діяльність з обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, включених до таблиць II і III Переліку, та прекурсорів, включених до таблиці IV Переліку, здійснюється юридичними особами всіх форм власності за наявності в них ліцензії на здійснення відповідних видів діяльності, якщо інше не передбачено цим Законом. Ліцензія на здійснення діяльності з обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів видається за наявності відповідної матеріально-технічної бази, нормативно-технічної документації, кваліфікованого персоналу, умов для забезпечення обліку та зберігання наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, а також для забезпечення безпечності такої діяльності. Ліцензія видається юридичній особі, до складу керівників якої включений спеціаліст, який має професійну підготовку, що відповідає виду діяльності, на яку видається ліцензія. Відповідальність за неналежне виконання положень, передбачених цим Законом та відповідною ліцензією, несе керівник зазначеної юридичної особи.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати такі зміни в законодавстві, що мають істотний вплив на правове регулювання ринку ЛЗ.

По-перше, Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо нотаріального засвідчення та державної реєстрації договору найму будівлі» від 20.12.2006 р. фактично в деяких аспектах спрощує процедуру ліцензування та оформлення паспорту аптечного закладу. Відповідно до цього Закону ч. 2 ст. 793 ЦК України наголошує, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (її окремої частини), укладений терміном на 3 роки і більше, підлягає нотаріальному засвідченню; а ч. 1 ст. 794 ЦК України — що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (її окремої частини), укладений на термін не менший 3 років, підлягає державній реєстрації.

По-друге, наказом МОЗ України «Про вдосконалення атестації провізорів та фармацевтів» від 12.12.2006 р. № 818, встановлено, що атестації на присвоєння (підтвердження) кваліфікаційних категорій проводяться комісіями, створеними при Державних інспекціях з контролю якості ЛЗ в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Крім того, підтверджено, що завідуючий аптекою (аптечним закладом) повинен відповідати таким кваліфікаційним вимогам: мати повну вищу освіту (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки «Фармація», обов’язкове проходження інтернатури за спеціальністю «Загальна фармація» з наступною спеціалізацією за фахом «Організація і управління фармацією»; забезпечити наявність сертифіката провізора-спеціаліста та посвідчення про присвоєння (підтвердження) кваліфікаційної категорії з цієї спеціальності; стаж роботи за фахом «Організація і управління фармацією» не менший 5 років.

По-третє, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 01.12.2006 р., встановив, що з 11.03.2007 р. комунальні аптечні заклади також повинні будуть застосовувати процедури закупівель товарів, робіт і послуг, визначені Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Саме ст. 78 ГК України доповнена ч. 9 такого змісту: «Для закупівель товарів, робіт чи послуг комунальне унітарне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти».

По-четверте, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів», який набуде чинності з 01.01.2008 р., встановлено, що (ст. 7) діяльність з обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, включених до таблиць II і III Переліку, та прекурсорів, включених до таблиці IV Переліку, здійснюється юридичними особами всіх форм власності за наявності в них ліцензії на здійснення відповідних видів діяльності, якщо інше не передбачено цим Законом. n

Віталій Пашков, кандидат юридичних наук, доцент Полтавського факультету Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого. Фото Ігоря Кривінського