Загрози у галузі охорони здоров’я. Господарсько-правова характеристика та класифікація

На початковому етапі становлення вітчизняної соціально-економічної системи суспільству було нав’язане дещо спрощене, ізоляціоністське розуміння проблематики національної безпеки. За рамками професійного діалогу фахівців громадська дискусія у цій сфері часто зводилася до необхідності протидії зовнішнім загрозам та захисту формальних ознак державного суверенітету. У цьому контексті забезпечення соціальної домінанти національної безпеки в галузі охорони здоров’я ставилося у залежність від успішності здійснення економічних реформ як ключової запоруки виживання самої держави. При цьому варто було б враховувати, що загрози національній безпеці у сфері охорони здоров’я є не лише відповіддю на незбалансованість економічного організму, але й стимулюються низкою інших важелів, а саме ігноруванням основних господарсько-правових засобів регуляторного впливу держави на діяльність учасників господарських відносин у галузі охорони здоров’я. Потенційними джерелами отримання ефекту від використання господарсько-правових засобів регуляторного впливу держави та загальних принципів господарювання можуть бути: можливість випереджувальної та адекватної реакції стосовно загроз національній безпеці в галузі охорони здоров’я, у тому числі за рахунок прогнозних оцінок у сфері вітальної безпеки; підвищення рівня обґрунтованості рішень щодо функцій та структури системи охорони здоров’я, бюджетних витрат на її утримання; запобігання можливим негативним наслідкам від прояву загроз та прийняття недосконалих рішень у сфері вітальної безпеки.


В.М. Пашков Перш ніж окреслити загрози, які створюються для національної безпеки у сфері охорони здоров’я, слід зазначити, що розвиток неконтрольованих державою господарсько-правових відносин у галузі охорони здоров’я сам по собі є індикатором існування в  державі певних деструктивних тенденцій. Криза системи охорони здоров’я істотно ускладнює рішення задач, пов’язаних з відображенням загроз вітальній безпеці. Відсутність загальнонаціональних орієнтирів, інтуїтивний перехід до стратегії самовиживання відсувають на другий план вирішення загальнодержавних завдань, у тому числі в  системі охорони здоров’я. Але ключова функція держави полягає в  тому, щоб забезпечити стабільність суспільства, його самозбереження і розвиток, передбачити можливі загрози вітальній безпеці як складовій національної. При цьому вирішальне значення має попередження виникнення цих загроз, а не пасивне слідкування за подіями.

З метою встановлення зв’язку між рівнем ефективної реалізації державою своїх соціальних функцій і ступенем соціальної захищеності та соціальної безпеки громадян слід акцентувати увагу не тільки на суто економічних питаннях, а й на правовому боці всієї проблематики. Забезпечення вітальної безпеки припускає розробку і затвердження державної доктрини соціальної безпеки як складової національної. Це повинна бути державна стратегія, що відповідатиме вищим національно-державним інтересам України і матиме нормативний характер. Державна стратегія соціальної безпеки, яка включає в себе вітальну, має бути прив’язана до реального часу і бути орієнтиром при прийнятті найважливіших господарсько-правових рішень в  системі охорони здоров’я. Її довгостроковий характер вимагає не тільки позначення в ній кінцевих цілей, але і виділення етапів їх досягнення. При цьому глибина сучасної кризи системи охорони здоров’я і безліч загроз ставлять на меті концентрацію уваги на першочергових негайних заходах. Розробка стратегії вітальної безпеки, надання їй нормативного характеру в  процесі прийняття господарсько-правових рішень, включення в  систему охорони здоров’я механізмів управління суспільними індикаторами у вигляді появи нових видів хвороб або розповсюдження так званих соціогенних хвороб, що сигналізують про появу нових видів загроз, ефективність їх відображення — такі головні напрямки діяльності держави як гаранта в  системі охорони здоров’я. Держава, надавши учасникам господарських відносин у галузі охорони здоров’я можливість вільно здійснювати господарську діяльність, створює механізми, що взаємозважують інтереси держави, юридичних та фізичних осіб у публічній та приватній сферах. До найбільш поширених засобів регуляторного впливу держави на господарські відносини в  галузі охорони здоров’я можна віднести: державне замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифікацію і стандартизацію тощо (ст. 10 Господарського кодексу). Проте слід зазначити, що існує ряд нерозв’язаних проблем у процесі аналізу цих засобів стосовно галузі охорони здоров’я, зокрема у визначенні основних категорій і понять у цілому та в  окремих видах медичної та фармацевтичної діяльності, що стосуються визначення приватного й публічного інтересу та їх співвідношення, елементів вітальної безпеки тощо.

Розробка програми першочергових заходів щодо забезпечення вітальної безпеки і практичних кроків у цьому напрямку повинна спиратися на чітке усвідомлення сучасних загроз. Структура загроз національній безпеці в галузі охорони здоров’я характеризується: недостатнім рівнем фінансування галузі і пов’язаними з цим похідними загрозами втрати наукових кадрів та інтелектуальної власності; занепадом виробництва інноваційної продукції і пов’язаними з цим похідними загрозами зростання імпортозалежності від наукоємної продукції; зростанням тіньової економіки у сфері охорони здоров’я і пов’язаними з цим похідними загрозами збільшення обігу фальсифікованих лікарських засобів (ЛЗ); низькою ефективністю державного регулювання в  галузі охорони здоров’я. Крім того, історично склалося так, що найбільш розповсюдженими джерелами загроз економічній безпеці були природні фактори, а інша група пов’язана з побічними негативними ефектами економічної діяльності у вигляді забруднення навколишнього середовища тощо [1]. На нашу думку, перелік загроз вітальній безпеці безумовно виходить за рамки загроз, можливих саме в  системі охорони здоров’я. Так, Закон України «Про основи національної безпеки» (ст. 7) розрізняє види загроз, які, враховуючи широкий діапазон ризиків, можна вибірково віднести до загроз вітальної безпеки, за такими напрямками: І. У внутрішньополітичній сфері — 1) структурна та функціональна незбалансованість політичної системи суспільства, нездатність окремих її ланок до оперативного реагування на загрози національній безпеці; ІІ. В  економічній сфері — 1) істотне скорочення внутрішнього валового продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і зменшення науково-технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку; 2) ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки; 3) критичний стан основних виробничих фондів у провідних галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення тощо; 4) критична залежність національної економіки від кон’юнктури зовнішніх ринків, низькі темпи розширення внутрішнього ринку; 5) тінізація національної економіки; ІІІ. У соціальній та гуманітарних сферах — 1) невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам; 2) криза системи охорони здоров’я і соціального захисту населення і як наслідок небезпечне погіршення стану здоров’я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб; 3) загострення демографічної кризи; ІV. У науково-технічній сфері — 1) наростаюче науково-технологічне відставання України від розвинутих країн; 2) неефективність державної інноваційної політики, механізмів стимулювання інноваційної діяльності; 3) низька конкурентоспроможність продукції; 4) нерозвиненість внутрішнього ринку високотехнологічної продукції та відсутність його ефективного захисту від іноземної і технологічної експансії; V. У екологічній сфері — 1) неподоланість негативних соціально-екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи; 2) погіршення екологічного стану водних басейнів, загострення проблеми транскордонних забруднень та зниження якості води; 3) неконтрольоване ввезення в  Україну екологічно небезпечних технологій, речовин матеріалів і трансгенних рослин, збудників хвороб, небезпечних для людей, тварин, рослин, організмів, речовин та похідних продуктів; 4) посилення впливу шкідливих генетичних ефектів у популяціях живих організмів, зокрема генетично змінених організмів та біотехнологій; VІ. В  інформаційній сфері — 1) поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії. Отже, фактично систематизація декількох напрямів загроз національній безпеці створює їх окремий напрям — у вітальній сфері, що зобов’язує систему охорони здоров’я бути адекватною стану захворюваності населення.


По-перше, в частині забезпечення населення якісними, ефективними та доступними препаратами


У цьому сенсі загрози вітальній безпеці доцільно класифікувати по-іншому. По-перше, в  частині забезпечення населення якісними, ефективними та доступними препаратами, що в  свою чергу пов’язане із загрозою втрати фармацевтичної незалежності країни та розповсюдженням фальсифікованих ЛЗ. По-друге, в  частині забезпечення закладів охорони здоров’я інноваційним медичним обладнанням, що пов’язане зі створенням належних умов для розвитку науково-технічного потенціалу вітчизняних товаровиробників та відмовою від негативної практики закупівлі застарілого, але дорогого обладнання. По-третє, в  частині санітарно-епідеміологічної профілактики населення, що пов’язане з попередженням, виявленням, зменшенням або усуненням шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров’я людей, та заходів правового характеру щодо порушників. По-четверте, в  частині якості та своєчасності медичної допомоги та доступності медичного обслуговування, зокрема при надзвичайних ситуаціях, що пов’язане із впровадженням системи належного фінансування, у тому числі шляхом поступового забезпечення системи медичного страхування і як наслідок впровадженням системи стандартизації надання медичної допомоги. Крім того, залежно від наявності небезпечних та шкідливих факторів загрози можна диференціювати на: загрози епідемічного характеру; загрози, пов’язані з навколишнім середовищем; загрози соціального характеру, наприклад розповсюдження наркоманії тощо.


По-друге, в частині забезпечення закладів охорони здоров’я інноваційним медичним обладнанням


Чинне законодавство досить широко задекларувало право на охорону здоров’я, але в  той же час відсутня комплексна система заходів захисту від загроз вітальній безпеці. Такий захист не знаходить свого прояву як систематична діяльність держави, її органів, господарюючих та негосподарюючих суб’єктів тощо. Тому досить важко визначити можливості, ресурси господарсько-правової політики в напрямку попередження загроз у галузі охорони здоров’я та тенденції її розвитку. У даному випадку під тенденцією розуміється напрямок, в  якому здійснюється розвиток будь-якого явища, наміри, прагнення, цілі. Зупинимося на основних тенденціях попередження загроз у сфері охорони здоров’я. По-перше, це тенденція формування та посилення правозахисного характеру діяльності держави. Тобто держава повинна створити такі умови для діяльності закладів охорони здоров’я, при яких їм було би невигідно економічно та юридично порушувати права громадян при забезпеченні їх немайнового блага — права на здоров’я, і в  той же час, можливість займатися господарською діяльністю у галузі охорони здоров’я не була б позбавлена привілеїв. Формування та посилення соціальної домінанти національної безпеки в  галузі охорони здоров’я означає дотримання державою своїх обов’язків щодо конституційних гарантій. Сукупний державний інтерес складається не з інтересу окремих суб’єктів господарювання та окремої особи, не з незмінної сукупності інтересів носіїв влади її різних гілок або рівнів та соціально-правових механізмів даного процесу. Цей процес пов’язаний з внутрішньою та зовнішньою політикою держави та знаходить своє вираження у функціях держави, збереженні її суверенітету, цілісності. Тенденція забезпечення соціальної домінанти національної безпеки в галузі охорони здоров’я опосередкована нормативними та процесуальними засобами. Нормативність у забезпеченні національної безпеки з боку держави передбачає неможливість відступу від тих загальноприйнятих правил, що склалися на підставі законів та підзаконних актів. Процесуальна сторона попередження загроз вітальній безпеці з боку держави складається з наявності норм, якими прописані умови її здійснення, тобто самі процедури забезпечення державою немайнового блага — права на здоров’я. По-друге, тенденція посилення господарської компетенції закладів охорони здоров’я як суб’єктивна умова захисту їх інтересів. Господарська компетенція закладів охорони здоров’я повинна бути пов’язана з посиленням їх автономності та індивідуальності залежно від виду господарської діяльності у сфері охорони здоров’я. По-третє, тенденція посилення контролю за діяльністю органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування та закладів охорони здоров’я щодо забезпечення соціальної домінанти національної безпеки в  галузі охорони здоров’я в  частині правоутворення та правозастосування. Зазначена тенденція характеризується тим, що її здійс-нення пов’язане з суттєвими трансформаціями в  економічних основах діяльності в  галузі охорони здоров’я, відсіканням тіньового фінансового впливу на розпорядників від влади. При цьому право отримує своє вираження у публічних законах, цивілізує політику, забезпечує права та інтереси всіх. Таким чином забезпечується як негативна, так і позитивна свобода господарської діяльності, створюються умови для фактичної реалізації конституційних гарантій щодо охорони здоров’я. Встановлення та підтримання контролю в  сфері охорони здоров’я можливе на підставі конкретних форм, а саме контролю над правоутворенням та правозастосуванням.

Зазначені тенденції мають сенс лише у випадку усвідомлення загроз вітальній безпеці. По-перше, це загроза втрати фармацевтичної незалежності країни, що відбудеться, якщо небезпека не буде вчасно усвідомлена, і не будуть вжиті радикальні заходи для її попередження. Так, відмова від розумного патерналізму стосовно вітчизняних фармацевтичних виробників і практично повне відкриття внутрішнього ринку для імпорту ЛЗ і виробів медичного призначення — усе це підриває базу для самозабезпечення країни фармацевтичною продукцією. Але це не означає проведення курсу на повну ізоляцію країни від світового ринку. Світова практика виробила ряд важливих і надійних підходів до рішення даної проблеми, серед них — гнучкий і ефективний захист вітчизняних виробників, регулювання співвідношень, що дозволяють весь імпорт фармацевтичної продукції покривати відповідним експортом продуктів, виробництво яких більш ефективне. Крім того, існує чимало інших факторів, пов’язаних з фармацевтичною незалежністю, що містять загрозу вітальній безпеці: залежність України від імпорту багатьох видів субстанцій, необхідних для виробництва ЛЗ, від іноземних кредитів тощо. Наприклад, загальний обсяг імпорту субстанції в  грошовому вираженні в  2006 р. становив 127,2 млн грн., що на 15,2% більше, ніж в  2005 р. Як в  грошовому, так і в  натуральному вираженні перше місце за показниками імпорта в Україну субстанцій займає Китай (практично 50%), друге місце — Індія [2].

Впровадження стандартів GMP у вітчизняне фармацевтичне виробництво викликає у фахівців фармацевтичної сфери неоднозначну реакцію. Дехто вважає, що сама ідея реконст-рукції фармацевтичного виробничого сектору, безумовно, прогресивна. Але директивний підхід до вирішення проблеми подолання технологічного відставання та прагнення до прориву у стислі терміни вступають у суперечку з вимогами економічної ефективності. Стандартизацію за вимогами GMP слід вважати не більш ніж одним з можливих компонентів системи забезпечення якості ЛЗ.

Викликають також занепокоєння спроби не завжди обгрунтованої приватизації фармацевтичних підприємств. Прикладом є спроба включення в  Перелік підприємств, які підлягають приватизації, ЗАТ «Індар» — одного з небагатьох у світі спеціалізованих заводів, які володіють технологіями виготовлення препаратів інсуліну в  замкненому циклі. Зазначене фармацевтичне підприємство є ключовою ланкою державної програми «Цукровий діабет», від якої прямо чи опосередковано залежить життя та здоров’я 2 млн громадян України. Включення у цей перелік відбулося без обговорення та консультацій з відповідними фахівцями, без будь-якого техніко-економічного обгрунтування та вичерпного аналізу проблем забезпечення величезної кількості людей життєво необхідними препаратами. Це здійснюється на фоні збільшення виробництва з продукції in bulk, тобто тієї продукції, яка насамперед лише фасується на території України. При цьому дійсно вітчизняне ЗАТ «Індар» задіяне менш ніж на 10% свої потужності [7]. Загальний обсяг імпорту продукції in bulk, наприклад, в  2006 р. досягнув 127,2 млн грн., що на 97 млн грн. (29,8%) перевищує показники 2005 р. Найбільшим постачальником продукції in bulk в  Україну є Індія, в  2006 р. відповідний обсяг імпорту з цієї країни в  натуральному вираженні збільшився в  2 рази та становив 64,5% всього імпорту продукції in bulk [2].

За інформацією Департаменту комунікацій влади та громадськості Секретаріату Кабінету Міністрів України, протягом останнього десятиліття відбулося істотне скорочення закупівель медичної техніки, що зумовило збільшення парку морально та фізично застарілої апаратури до 60–70%. Значна частина обладнання відпрацювала 20–25 років, що у 2–3 рази перевищує його технічний ресурс. Водночас вітчизняна промисловість задовольняє потребу країни у виробах медичного призначення (ВМП) лише на 30– 35%. Розроблення і виробництво медичної техніки в  Україні здійснюють понад 250 підприємств різних форм власності, з них 38 державних підприємств, 48 акціонерних товариств, 4 спільних підприємства, 111 товариств з обмеженою відповідальністю, 50 малих та інших приватних підприємств. Проте, починаючи з 2004 р., спостерігається чітка тенденція до зменшення обсягу фінансування централізованої закупівлі виробів медичного призначення. Разом з тим, згідно з інформацією МОЗ України попит на вітчизняні ВМП зростає, але задовольняється менш ніж на 10% [4]. Переоснащення закладів охорони здоров’я новітньою медичною технікою може відбуватися за трьома варіантами: 1-й — закупівля імпортного дорогого, але інноваційного обладнання; 2-й — закупівля за кордоном інноваційних технологій і ліцензій на виробництво; 3-й — розроблення та виробництво вітчизняної медичної техніки. Але, як свідчить досвід, вітчизняні заклади охорони здоров’я віддають перевагу, як правило, 4-му варіанту — закупівлі дорогого, але застарілого медичного обладнання.

Таким чином, по-друге, існує загроза руйнування науково-технічного потенціалу галузі охорони здоров’я, яка також безпосередньо пов’язана із загрозою втрати фармацевтичної незалежності. Вагому та реальну загрозу вітальній безпеці країни становлять згортання фундаментальних досліджень, розпад науково-дослідних колективів і конструкторських бюро світового класу, різке скорочення замовлень на цілком конкурентоспроможну продукцію, а також перехід висококваліфікованих робітників зі сфери своєї професійної діяльності в сектори економіки, які виявилися більш престижними і високооплачуваними.

Крім того, в  Україні сьогодні спо-стерігається тенденція до зменшення кількості аптек, що займаються виготовленням ЛЗ. Особливо це стосується тих, що виготовляють препарати в  асептичних умовах. Екстемпоральну рецептуру майже витіснив широкий асортимент готових ЛЗ. А отже, поступово аптеки втрачають свою первісну основну функцію та перетворюються на заклади торгівлі. Пояснити таку тенденцію дуже просто — виготовлення ЛЗ в  умовах аптеки нерентабельне. Але організм кожного є індивідуальним, тому й підхід до лікування захворювання окремої людини повинен бути індивідуальним. Не завжди широкий асортимент готових ЛЗ може забезпечити такий підхід. Наповнювачі, консерванти, барвники та інші допоміжні речовини, що використовують у промисловому виробництві препаратів, можуть викликати алергічні реакції у хворих. Підібрати готовий ЛЗ для хворого з індивідуальною чутливістю до будь-якого з компонентів препарату дуже не просто. Чи не тому в  Україні та й в  усьому світі катастрофічно зростає кількість алергічних реакцій, багато з яких закінчується летально? У деяких випадках запобігти цьому можливо за допомогою застосування ЛЗ, виготовлених за індивідуальними рецептами. Аптечне виробництво дозволяє індивідуалізувати склад препаратів та їх дозу. З точки зору фахівців галузі охорони здоров’я, промислове виробництво, зокрема інфузійних розчинів, не може забезпечити всієї номенклатури ЛЗ, які застосовують у медичній практиці. Наприклад, згідно зі стандартами лікування у хірургічній практиці потрібно використовувати щонайменше 10 розчинів, які відсутні у готових формах промислового виробництва. До того ж тільки екстемпоральні ЛЗ дозволяють забезпечити індивідуальний підхід до лікування завдяки відповідному дозуванню. Отже, скорочення обсягів аптечного виробництва в  Україні вже призвело до зниження якості фармакотерапії та доступності препаратів. Аптеки, що виготовляють ЛЗ, або зовсім зникнуть як поняття, або залишаться тільки для VIP-клієнтів, які будуть спроможні заплатити дуже високу ціну за препарати [5]. У колишньому СРСР фактично кожна аптека, за виключенням деяких у сільській місцевості, займалася виготовленням ЛЗ. А сьогодні, наприклад у Полтавській області, планується залишити лише дві аптеки комунальної форми власності та одну приватної, що будуть займатися виготовленням ЛЗ.


По-третє, в частині санітарно-епідеміологічної профілактики населення


У той же час, на фоні загрози втрати фармацевтичної незалежності країни, а також фактичного знищення виготовлення (виробництва) ЛЗ в  умовах аптеки на ринку України процвітає виробництво та реалізація, у тому числі імпортованих, спеціальних харчових продуктів, або, як їх ще називають, біологічно активних добавок, за допомогою яких недобросовісні медичні та фармацевтичні працівники здійснюють спроби замінити ЛЗ, не завжди пояснюючи пацієнтам відсутність в них лікувальних властивостей і те, що їх необхідно приймати лише для оздоровлення, а не лікування. Так, протягом 2006 р. обсяг продажів спеціальних харчових продуктів тільки через аптечну мережу збільшився на 40% (57,72 млн грн.) до 202 млн грн. в  роздрібних цінах без урахування реалізації через неспеціалізовану торгову мережу. Взагалі за темпами росту цей сегмент випередив фармацевтичний ринок в цілому, який у 2006 р. збільшився на 30%. Все це зумовлено наявністю номінальних правових обмежень та вимог до спеціальних харчових продуктів [6]. На жаль, спроба впровадження наказу МОЗ України від 19.07.2005 р. № 360 «Про затвердження Правил виписування рецептів та вимог-замовлень на лікарські засоби і вироби медичного призначення, Порядку відпуску лікарських засобів і виробів медичного призначення з аптек та їх структурних підрозділів, Інструкції про порядок зберігання, обліку та знищення рецептурних бланків та вимог-замовлень» зусиллями недобросовісної частини медичних та фармацевтичних посадовців була заблокована, а дія його призупинена в  частині правил виписування рецептів на ЛЗ та ВМП та правил їх відпуску з аптечних закладів. При цьому посадовці від медицини прикривалися так званими заявами від населення.

Істотно змінюється структура фармацевтичного виробництва, у якому все більше надається перевага виробництву генеричних ЛЗ або застарілому медичному обладнанню. Ні для кого не секрет, що більшість ЛЗ, які перебувають в обігу на території України, становлять генерики. Це й не дивно, оскільки саме нижча ціна стає вирішальною у призначенні генеричного препарату, хоча головним критерієм вибору має бути терапевтична еквівалентність оригіналу. Але препарати з ідентичним хімічним складом можуть впливати на організм по-різному. Причиною, як правило, є відсутність терапевтичної еквівалентності засобів, що визначається за двома параметрами: фармацевтична еквівалентність та біодоступність. За першим встановлюють, чи містять вони однакову активну речовину в  однаковому дозуванні, за другим — час досягнення та рівень максимальної концентрації в  крові тощо. Річ у тому, що ефективність ЛЗ та ймовірність побічних явищ залежить не тільки від тотожності молекул, а й від ступеня чистоти субстанції, особливо допоміжних речовин, форми випуску тощо. За цими показниками оригінальні препарати та деякі генерики можуть суттєво відрізнятися, зафіксовано навіть випадки, коли застосування генериків, які отримали тест на біодоступність, не дозволяє досягти так званих цільових клінічних точок, як при прийомі оригінальних препаратів [7].

Також викликає занепокоєння поширення в  обігу фальсифікованих ЛЗ. Так, аналіз даних ВООЗ свідчить, що обіг фальсифікованих препаратів у світі становить реальну загрозу для здоров’я та життя людей. У зв’язку з цим ВООЗ рекомендує розробити для кожної країни національну стратегію із захисту суспільства від фальсифікованих ЛЗ. На сьогодні в  Україні така стратегія не ви-значена. Прийняття Програми боротьби з виробництвом та розповсюдженням фальсифікованих лікарських засобів на 2003–2008 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. № 1075, можна вважати невдалою спробою такої боротьби. Виконання цієї програми взагалі не задекларовано на регіональному рівні, лише на рівні центральних органів виконавчої влади; невизначені конкретні правові механізми її виконання тощо. Зіставлення даних ВООЗ з даними по Україні щодо груп ЛЗ, що найчастіше фальсифікуються, свідчить, що із 110 вилучених в  Україні з обігу серій фальсифікованих ЛЗ 70% становлять кардіопрепарати та антибіотики. Крім того, за даними ВООЗ, лише 7% фальсифікованих препаратів містили правильні компоненти; 21% мали відхилення за вмістом активних компонентів; 43% не містили активних речовин; 5% містили незадекларовані компоненти і 24% виявилися неякісними. Це свідчить про те, що більшість фальсифікованих ЛЗ виробляються в  промислових умовах із залученням фахівців з відповідним досвідом та кваліфікацією [8]. Тобто в  основному виробництво та реалізація цієї групи ЛЗ здійснюється за тіньовими схемами легальними виробниками.


По-четверте, в частині якості та своєчасності медичної допомоги та доступності медичного обслуговування


У цьому ж контексті слід підкреслити, що частка залучених грошових коштів за рахунок оплатних медичних послуг, а саме добровільних пожертвувань та добровільного медичного страхування або через лікарняні каси, в  загальному обсязі фінансування незначна. Основна частина витрат приватних осіб за надання медичних послуг в  державних та комунальних лікувально-профілактичних закладах носить також тіньовий характер у вигляді неофіційних гонорарів медичному персоналу, оплати з власної кишені вартості препаратів, харчування, білизни тощо. У той же час неофіційні витрати громадян, як правило, непропорційні їх доходам та якості медичного обслуговування, без несення будь-якої відповідальності медичного персоналу. В  Україні, на жаль, відсутні дослідження тіньового обсягу медичних послуг. Але у Російській Федерації, за інформацією дослідників, тіньова оплата медичних послуг щорічно становить 9,2 трлн руб., обіг ЛЗ 2,0 трлн руб., а всього 11,2 трлн рублів або 0,42% ВВП, що становить 6,7% сукупних витрат населення та держави на охорону здоров’я взагалі. Згідно з оцінкою, офіційні витрати населення за медичні послуги та ЛЗ через заклади охорони здоров’я досягають 24,8 трлн руб. або 0,93% ВВП, що перевищує фактичні витрати за медичні послуги в  3,1 раза. Загальний розмір тіньового ринку медичних послуг на 27,7% перевищує витрати держави на охорону здоров’я, тобто значна частина витрат населення реалізується по каналах тіньової економіки [9]. Отже, по-третє, як загрозу вітальній безпеці можна відокремити поширення в  галузі охорони здоров’я каналів тіньової економіки.

Значно вплинув на сферу охорони здоров’я розвиток місцевого самоврядування. Делегування територіальним громадам в  особі органів місцевого самоврядування функцій управління та фінансування комунальних закладів охорони здоров’я зумовило скасування надмірної централізації до повної децентралізації галузі охорони здоров’я. З одного боку, збільшилася відповідальність місцевих органів влади за стан медичного обслуговування населення, з іншого — порядок фінансування закладів охорони здоров’я різних рівнів, що отримують грошові кошти від бюджетів різних рівнів (селищних, місцевих, районних, обласних тощо), посилив фрагментарність системи та структурні диспропорції. Децентралізація фінансування призвела до збільшення нерівності між територіями, що може покриватися за рахунок трансфертів. Але в  той же час розвиток місцевого самоврядування призвів до зменшення ролі Міністерства охорони здоров’я. В  Положенні про Міністерство охорони здоров’я України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 2.11.2006 р. № 1542, фактично відсутня вертикаль повноважень щодо недержавних закладів охорони здоров’я. Крім того, реалії останніх років свідчать про те, що органи дер-жавної влади об’єктивно впроваджують стратегію заміни безоплатної медичної допомоги платними медичними послугами. Офіційно зазначена стратегія не формулюється у законодавчих актах, але про це свідчить поступове нормативне впровадження обсягу платних медичних послуг, що мають право надавати державні та комунальні заклади охорони здоров’я, а також перекладання на населення витрат, пов’язаних з наданням медичної допомоги, перш за все, витрат на ЛЗ та ВМП при стаціонарному лікуванні. Спроби перекладання витрат на населення здійснюються також шляхом рекламування лікарняних кас та добровільного медичного страхування тощо. На даному етапі зазначена стратегія надає можливість уникнути прийняття непопулярних рішень, зберегти мережу державних та комунальних лікувально-профілактичних закладів, а також декларувати збереження мінімальних соціальних гарантій населенню. Зазначену стратегію неможливо вважати раціональною. По-перше, найбільше порушуються права малозабезпечених. По-друге, підвищення плати у нерегульованих формах призводить до збитків як для держави, так і для пацієнтів. Наприклад, пацієнти стаціонарних лікувально-профілактичних закладів за вимогою лікарів придбають препарати у роздрібній аптечній мережі за більш високими цінами, ніж їх закуповують державні та комунальні лікувально-профілактичні заклади. Здійснюється зміщення пріоритетів для приватних пацієнтів до більш затратних методик лікування. І останнє — надання безоплатної медичної допомоги та медичного обслуговування здійснюється у державних та комунальних лікувально-профілактичних закладах тими ж самими лікарями із застосуванням тієї ж самої медичної техніки, що призводить до зловживань. Крім того, відсутній механізм обгрунтування можливостей надання безоплатної медичної допомоги в  кожному конкретному державному та комунальному лікувально-профілактичному закладі. Як наслідок, платні медичні послуги не завжди є обгрунтованими. Державні гарантії для закладів охорони здоров’я є лише планом надання медичної допомоги, що взагалі не пов’язаний з державним замовленням на надання безоплатної медичної допомоги з наступним впровадженням договірних відносин в частині обсягу медичної допомоги та умов фінансування. Відсутність державного замовлення в  умовах безконтрольності провокує до можливості зловживань в  частині платності медичного обслуговування. На наш погляд, для застосування такого господарсько-правового механізму державного регулювання щодо надання медичної допомоги, як державне замовлення, необхідно: визначити обсяг безоплатної медичної допомоги та забезпечити адекватне обраховування платних медичних послуг по кожному державному та комунальному лікувально-профілактичному закладу; встановити можливості кожного дер-жавного та комунального лікувально-профілактичного закладу, що необхідні для реалізації державного замовлення; визначити незалежні органи контролю за виконанням державного замовлення; при невиконанні державного замовлення в  повному обсязі забезпечити повернення державних коштів. Крім того, в  галузі охорони здоров’я фактично не врегульовано питання надання медичної допомоги при надзвичайних ситуаціях. В Україні для протидії загрозам та ризикам у випадку надзвичайної ситуації створено службу медицини катастроф у вигляді професійних лікарських бригад постійної готовності, здатну сконцентрувати необхідні сили й засоби та підготувати їх для негайних дій. Але нормативно не визначено склад цих бригад та юридичний статус. Не передбачено наявність евакуаційних підрозділів для великої кількості постраждалих тощо. Так, в  США після подій 11 вересня, для ліквідації медико-санітарних наслідків надзвичайних ситуацій, наприклад, в  аеропортах передбачено групи пожежної безпеки з оснащеними амбулансами та кваліфікованими парамедиками, які за фахом є пожежниками, вміють користуватися реанімаційним обладнанням, проводять внутрішньовенні інфузії, забезпечують транспортну іммобілізацію. Останні під час надання екстреної медичної допомоги діють виключно згідно з протоколами надання першої медичної допомоги та транспортування до лікарні. Це ті, безумовно, позитивні моменти, які нам потрібно втілювати на державному рівні шляхом прийняття відповідних цільових програм з обов’язковим контролем їх виконання [11]. Крім того, зауважують науковці, фахівці сфери охорони здоров’я США свого часу розробили концепцію, яка грунтується на тому, що корекцією факторів ризику можна впливати на запобігання багатьом захворюванням. В  Україні також діють подібні програми. Наприклад, ВООЗ з 1994 р. запроваджує програму СІНДІ, яка зосереджена на виявленні і корекції основних факторів ризику захворювань. Результат — у учасників програми суттєво знизився рівень серцево-судинних захворювань, смертності тощо. Але вплив медицини на стан громадського здоров’я становить лише 10–12%. Всі інші чинники виходять за межі галузі. Тому в  Україні і діє міжгалузева комп-лексна програма «Здоров’я нації» на 2002–2011 рр., затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 р. № 14. Окрім вчасного виявлення й корекції факторів ризику, в  ній закладено й підхід, спрямований на необхідність міжгалузевої співпраці в  подоланні проблем здоров’я [11]. Отже, четвертою загрозою вітальній безпеці можна вважати, при втраті управлінської вертикалі часів командно-адміністративної системи, відсутність концепції вдосконалення управління сферою охорони здоров’я саме в  умовах ринкової економіки. n


Література:

1. Белоусов Е.Н. Украина в  системе международной экономической безопасности (экономико-правовой аспект)//Проблеми законності. — № 86. — 2007. — с. 107–113.

2. Даешь газу! Импорт ЛС в  виде субстанций и  продукции in bulk: 2006 г. в  целом//Еженедельник АПТЕКА. — № 11 (582). — 2007. — с. 100.

3. Хомяков Г.В. Ускоренная GMP — стандартизация может разрушить структуру фармацевтической отрасли Украины//Провізор. — № 6. — 2007. — с. 16–20.

4. Високий потенціал виробництва вітчизняної медичної техніки//Урядовий кур’єр. — № 60 (3473). — 2007.

5. Чи потрібне виробництво індивідуальних ліків//Еженедельник АПТЕКА. — № 11 (582). — 2007. — с. 98.

6. В  «RMBC — Украина» отмечают ускорение роста продаж БАД в  2006 году//Дайджест Провизор. — № 3. — 2007. — с. 3.

7. Лазарєв О. Евтаназія на замовлення відміняється//Урядовий кур’єр. — № 40 (3453). — 2007. — с. 10.

8. Масштаб проблеми фальсифікованих лікарських засобів та шляхи її вирішення в  Україні//Інформаційний бюлетень. Ліки та життя — загальна інформація. — 2005. — с. 51–52

9. Бойков В., Фили Ф., Шейман И., Шишкин С. Расходы населения на медицинскую помощь//Вопросы экономики. — № 10. — 1998.

10. Шевченко Р. Загрози та ризики: як на них реагувати//Урядовий кур’єр. — № 82 (3495). — 2007. — с. 12.

11. Суспільна цінність — здоров’я//Урядовий кур’єр. — № 82 (3495). — 2007.

В.М. Пашков, кандидат юридичних наук,
доцент Полтавського факультету Національної юридичної
академії імені Ярослава Мудрого


Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Цікава інформація для Вас:

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті