Питання трансплантації як складова соціального експерименту в країні

А що стосується сфери охорони здоров’я, то народні депутати останнього скликання цілком передбачувані. Так, народні обранці на кожній сесії у різних варіаціях подають резонансні законопроекти, що пов’язані з медичним страхуванням, правовим статусом закладів охорони здоров’я і трансплантацією анатомічних матеріалів.

Дійсно, ці законопроекти дуже важливі для розвитку сучасної сфери охорони здоров’я, але чомусь депутати наступають на ті ж самі граблі, що й їх попередники. У деяких випадках вони бачать лише проблему і пропонують технічний варіант її вирішення, зовсім не продумавши інші шляхи вирішення проблеми та не проаналізувавши причини відхилення аналогічних законопроектів. Що стосується питання трансплантації анатомічних матеріалів померлої людини, то викликає занепокоєння неоднозначне висвітлення проблеми в окремих ЗМІ.

Останнім часом все частіше оприлюднюється інформація рекламного характеру щодо необхідності спрощення процедури вилучення анатомічних матеріалів померлої людини. Причому фокусується увага не на самосвідомості громадян щодо нівелювання упередження в частині виконання громадянського обов’язку як донорів, а складається враження підготовки громадської думки узгодження процесів, нібито вигідних для звичайних громадян.

Народні обранці останнього скликання подали два законопроекти щодо трансплантації анатомічних матеріалів, що є різними за своєю суттю.

Законопроект від 16.07.2015 р., реєстр. № 2386а (О.С. Мусій, І.В. Сисоєнко, К.В. Яриніч, О.М. Кириченко), кардинально змінює існую­чу концепцію щодо вилучення анатомічних матеріалів померлої людини. Суть законопроекту викладена в ст. 16, згідно з якою кожний померлий є потенціальним донором. Якщо він своє­часно не відмовився стати донором з відповідною фіксацією в Єдиній інформаційній си­стемі, то вважається таким за мовчазною згодою.

Проте законопроект від 04.08.2015 р., реєстр. № 2386а-1 (О.В. Богомолець, О.А. Корчинська), повністю відповідає концепції, що викладена у діючому Законі Україні «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», однак суттєво удосконалює умови та порядок застосування трансплантації як спеціального методу лікування, забезпечує додержання в Україні прав людини та захист людської гідності при застосуванні трансплантації. Однак автори законопроекту наполягають, що кожна повнолітня дієздатна особа може дати письмову згоду стати донором із фіксуванням цієї згоди в Єдиній державній інформаційній системі, і лише в цьому випадку після своєї смерті може бути донором. За відсутності такої згоди спрацьовують інші механізми.

Основоположними в цих проектах є так звані презумпція згоди та презумпція незгоди. Зазначені два принципи відповідають практиці більшості розвинених країн, але, мені здається, необхідно відокремлювати ще один з принципів, що базується на легалізації товарно-грошових відносин у трансплантології та який з успіхом використовують в Ірані та Китаї, а також в окремих країнах, які не визнають вимоги ООН та інших міжнародних організацій. Питання лише в тому, де межа між першими двома та третім принципом.

Перед тим як проаналізувати обидва законопроекти, хотілося б відзначити, що ст. 16 законопроекту від 16.07.2015 р., реєстр. № 2386а (О.С. Мусій, І.В. Сисоєнко, К.В. Яриніч, О.М. Кириченко), фактично нічим не відрізняється від ст. 15 законопроекту «Про внесення змін до Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», викладеного МОЗ України для обговорення 30.01.2013 р. Зрозуміло, що тут немає нічого дивного, проблема існувала завжди, і час від часу робилися спроби її вирішити.

Наступним нереалізованим проектом є Концепція Державної цільової програми розвитку трансплантації в Україні на 2006–2010 роки, яка досі знаходиться на сайті МОЗ для обговорення. І хоча цей документ так і не прийнято, деякі проблеми, що були оприлюднені для обговорення, вирішили, зокрема, в постанові КМУ від 24.04.2000 р. № 695 «Деякі питання реалізації Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», зокрема щодо розподілу закладів за критерієм виду трансплантації, що ним здійснюється.­ Також була вирішена проблема щодо встановлення критеріїв смерті мозку, зокрема наказом­ МОЗ від 23.09.2013 р. № 821 були затверджені ­діагностичні критерії смерті мозку та процеду­ра констатації моменту смерті людини. Цікаво, що на той час МОЗ не ставило завдань щодо зміни самої концепції вилучення анатомічних матеріалів померлої людини. Проте серед іншого пропонувалися, наприклад, розробка стандартів якості та безпеки при трансплантації органів, тканин та клітин відповідно до інструкції Європейського комітету охорони здоров’я Ради Європи; створення мережі підготовлених транс­плантат-координаторів; створення Єдиної державної інформаційної системи трансплантації на базі Координаційного центру трансплантації органів, тканин та клітин; впровадження донорських карт як пропаганди трансплантації та ­донорства органів.

Інші проблеми були викладені вже у діючому нормативно-правовому акті Державна цільова соціальна програма «Трансплантація» на період до 2012 р., затвердженому постановою КМУ від 08.10.2008 р. № 894. Серед них слід відзначити такі: 1) відсутність єдиної державної інформаційної системи трансплантації; 2) необхідність подальшого удосконалення механізму координації роботи державних та комунальних закладів охорони здоров’я і державних наукових установ, які мають право провадити діяльність, пов’язану з трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині; 3) необхідність конт­ролю за якістю трансплантатів. З цією метою слід розробити стандарти та критерії якості, стандарти, згідно з якими здійснюється лікування хворих методом пересадки їм анатомічних матеріалів, а також провести сертифікацію витратних матеріалів для тканинного типування і консервації органів. Було зазначено, що регіональні центри трансплантації не мають можливості проводити в необхідній кількості операції з трансплантації органів через відсутність належного матеріально-технічного забезпечення. Не визначені критерії встановлення ступеня працездатності реципієнта після проведення операції з трансплантації, а також подальшої його реабілітації та працевлаштування.

Виникає питання, чи вирішені ці проблеми сьогодні? Чи дійсно є необхідність у проведенні кардинальних змін у процедурі трансплантації? У когось може виникнути питання: «Чому звертається увага саме на ці проблеми?». Справа в тому, що, на думку експертів, голов­ними перешкодами у збільшенні кількості пересадок органів в Україні, крім упередженості громадян, є «злиденне фінансування, недосконале законодавство»¹.

Якщо ці проблеми сьогодні вирішені, то необхідно проаналізувати дуже цікавий коментар щодо цієї проблеми відомого фахівця з медичного права Ірини Сенюти, президента ВГО «Фундація медичного права та біоетики України». На її думку, Україна перебуває у непростих соціально-економічних умовах, відмічено збільшення кількості соціально незахищених верств населення, що може спонукати до комерціалізації цієї сфери. А тіло людини та його частини як такі не повинні бути джерелом отримання фінансової вигоди, що чітко передбачено у ст. 21 Конвенції про права людини і біомедицину. Крім цього, ментально, психологічно український народ не готовий до радикальних кроків. Це має бути поетапна зважена державна програма, яка спрямовуватиметься, у тому числі й на правопросвітництво, висвітлення позитивів цього методу лікування, що подекуди є єдиним способом врятування життя, зокрема дитини (ця проблема добре відома, зрозуміла лише людям, які ставали віч на віч із хворобою, яку можна вилікувати саме завдяки трансплантації). Не завжди можна взяти анатомічний матеріал у живого донора через обмежене коло осіб, які можуть бути донорами за медичними показаннями, а на шальках терез — життя людини, і тоді трансплантація за допомогою анатомічних матеріалів трупів — це єдиний вихід. Аналізувати зміни до «трансплантаційного» законодавства, зокрема в аспекті трансформації презумпцій, ще не на часі, оскільки слід дочекатися проекту, який обов’язково має пройти фахове обговорення, у тому числі громадське².

І дійсно, якщо досліджувати окремі види медичних послуг, зокрема при здійсненні трансплантації, особливо при вилученні анатомічних матеріалів у померлої особи, то відразу стає помітною класична суперечність щодо пріоритетності інте­ресів окремих суб’єктів. Підвищена увага суспільства до цього питання, а також безліч проблем, що виникають останнім часом, потребують пере­осмислення багатьох теоретико-правових розробок у сфері забезпечення охорони здоров’я.

Проблема трансплантації на сьогодні має розглядатися з медичної (біологічної), філософської, морально-етичної та правової точки зору. Правовий бік цієї проблематики полягає, як уявляється, у наступному. Трансплантація органів, перш за все, стосується проблем життя та здоров’я громадян. У свою чергу, повільна регламентація правовідносин у сфері охорони здоров’я, з точки зору різних галузей права, негативно впливає на практику правозастосування.

Наприклад, права та обов’язки таких учасників правовідносин у сфері охорони здоров’я, як донор і реципієнт, доктринально належать до цивільно-правових. Особливе значення має правовий режим трансплантатів як об’єктів майнових прав, а виходячи з цього, — і правовий режим здійснення відповідного виду медичної діяльності та спеціальний господарсько-правовий статус закладів охорони здоров’я, яким надано право на здійснення такої діяльності. Зазначене і визначає, по-перше, особливий характер правової регламентації відносин у цьому сегменті сфери охорони здоров’я, по-друге — відмінність трансплантації від інших видів медичних послуг.

Необхідно відзначити, що в Законі України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» законодавець оперує такими поняттями, як анатомічні матеріали — органи, тканини, анатомічні утворення, клітини людини або тварини; гомотрансплантати — анатомічні матеріали людини, призначені для трансплантації; біоімплантати — засоби медичного призначення, виготовлені з анатомічних матеріалів померлих людей; ксенотрансплантати — анатомічні матеріали тварини, призначені для трансплантації; фетальні матеріали — анатомічні матеріали мертвого ембріона (плода) людини. Безпосереднім предметом нашого обговорення буде, в основному, правовий режим обігу гомотрансплантантів, тобто анатомічних матеріалів, що викликає сьогодні найбільший інтерес.

Наявність специфічних публічних та приватних інтересів щодо здійснення медичної діяльності у сфері трансплантації породжує необхідність специфічної моделі організації такої діяльності. Це, в свою чергу, вимагає точного визначення як форм та змісту публічно-правового регулювання відносин у сфері трансплантології, так і форм та змісту його приватно-правового регулювання.

Трансплантація як метод лікування застосовується виключно за наявності медичних показань та згоди поінформованого реципієнта лише у випадках, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров’я реципієнта іншими методами лікування неможливе. Тому критерієм ефективності державного регулювання має бути швидке досягнення мети здійснення медичної діяльності в державному секторі медичних послуг — задоволення попиту на трансплантати для пацієнтів, в тому числі забезпечення права на здоров’я та життя донора і реципієнта. У цьому контексті державне регулювання медичної діяльності у сфері трансплантації має забезпечити виконання комплексу таких завдань: захист прав учасників медичної діяльності у сфері трансплантації, і не лише донора і реципієнта, а й медичних працівників, що здійснюють таку діяльність; державна підтримка здійснення такої діяльності у сфері охорони здоров’я; забезпечення відповідного багатоступеневого державного контролю за цим видом діяльності тощо.

Окремим завданням є визначення особливостей правового механізму здійснення медичної діяльності у сфері трансплантації у контексті збереження приватного інтересу його головних учасників, а саме донора та реципієнта, а також урегульованості цього виду діяльності з боку держави, що повинна забезпечити публічні інтереси, які виникають.

Питанням правового регулювання права на трансплантацію, крім Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» та Основ законодавства України про охорону здоров’я (ст. 47), в ме­жах цивільного права присвячено положення ст. 270 Цивільного кодексу (ЦК) України (види особистих немайнових прав) — у контексті регламентування права на життя, права на охорону здоров’я; ст. 281 ЦК України (право на життя); ст. 283 ЦК України (право на охорону здоров’я); ст. 284 ЦК України (право на медичну допомогу); ст. 289 ЦК України (право на особисту недоторканість) — у контексті права розпоряджатися після своєї смерті органами та іншими анатомічними матеріалами тіла; ст. 290 ЦК України (право на донорство). Окремі правові норми, що мають відношення до донорства та трансплантації, містяться також у Сімейному кодексі України, зокрема, у ст. 123 (визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та ім­плантації зародка). Власне, проведення штучного запліднення та операції з імплантації зародка в організм жінки може здійснюватися лише в режимі реалізації права на донорство та трансплантацію.

Забезпечення правової відповідальності за вчинення суспільно-небезпечних діянь у сфері донорства та трансплантації здійснюється, зокрема, Кримінальним кодексом України. Однак правові норми кримінального законодавства, які закріплюють відповідальність за порушення права на донорство та трансплантацію, носять відсилочний характер, тобто передбачають звернення до спеціальних правових норм, що регламентують реалізацію суб’єктивних прав у цій сфері.

Так, діюче кримінальне законодавство передбачає наступні склади злочинів у сфері протиправних суспільно-небезпечних діянь проти життя та здоров’я особи в контексті трансплантації: ст. 143 Кримінального кодексу України (порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини); ст. 144 (насильницьке донорство).

Загалом взяття анатомічних матеріалів допускається за наявності окремих умов як у живого донора, так і фізичної особи, що померла. До речі, з точки зору фахівців, існують переваги живого донорства порівняно із трупним, через вищий відсоток виживання реципієнтів³.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» живим донором може бути лише повнолітня дієздатна особа. У свою чергу, згідно із ст. 6 цього ж закону, у разі, коли реципієнт не досяг 15-річного віку чи визнаний судом недієздатним, трансплантація застосовується за згодою об’єктивно інформованих його батьків або інших законних представників. Щодо осіб віком 15–18 років чи визнаних судом обмежено дієздатними трансплантація застосовується за згодою об’єктивно інформованих реципієнтів, об’єктивно інформованих їх батьків або інших законних представників. Хоча законодавець допускає, що у невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю реципієнта, його згода або згода його законних представників для застосування трансплантації не потрібна.

Тобто можна зазначити, що законодавець здійснення діяльності у сфері трансплантації анатомічних матеріалів пов’язує з питанням правоздатності та дієздатності як донора, так і реципієнта. У живого донора може бути взятий як гомотрансплантат лише один із парних органів або частина органа, або частина іншого анатомічного матеріалу. Взяття гомотрансплантата у живого донора дозволяється на підставі висновку консиліуму лікарів відповідного закладу охорони здоров’я чи наукової установи після його всебічного медичного обстеження і за умови, що зав­дана здоров’ю донора шкода буде меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнту. Взяття гомотрансплантату (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця). Не допускається взяття гомотрансплантатів у живих осіб, які утримуються у місцях відбування покарань; мають тяжкі психічні розлади або захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров’ю. Згідно із ст. 13 цього закону у живого донора може бути взято гомотрансплантат лише за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примусу після надання йому лікарем об’єктивної інформації про можливі ускладнення для його здоров’я, а також про його права у зв’язку з виконанням донорської функції.

Таким чином, законодавець забезпечує встановлення особливого правового режиму здійснення медичної діяльності у сфері трансплантації у такій її стадії, як взяття гомотрансплантату у живого донора, з одного боку, шляхом забезпечення вільного волевиявлення живого донора, з іншого – шляхом встановлення окремих обмежень щодо дієздатності живого донора, його правового статусу та стану здоров’я.

Однак, як вже зазначалося, серед організаторів охорони здоров’я в Україні найбільший інте­рес викликає питання відбору анатомічних ма­теріалів з тіла фізичної особи, яка померла.

Безумовно, проблема дефіциту органів для пересадки є актуальною практично для всіх країн світу, однак їх співвідношення з чисельністю населення значно відрізняється в кожній країні залежно від правової та соціальної конструкції донорських систем, а також від рівня доходів населення та стану їх соціального захисту. Саме тому, з точки зору окремих дослідників, в основі різних моделей донорських систем лежать такі критерії: по-перше, критерій оплатності або безоплатності донорства, по-друге, критерій отримання доз­волів на трансплантацію органів. Цікавим є те, що у Ірані існує модель оплатності донорства, як наслідок — очікування щодо пересадки органів є нульовим⁴. Однак необхідно пам’ятати, що новелою Декларації стосовно трансплантації людських органів, що прийнята Всесвітньою медичною асамблеєю в Мадриді (Іспанія) в жовтні 1987 р., є безоплатність трансплантації.

Саме в цьому контексті ч. 3 ст. 47 Основ законодавства України про охорону здоров’я регламентує, що взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Спеціальний Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» (ст. 16) встановлює, що кожна пов­нолітня дієздатна особа може дати письмову згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їх законних представників. Взяття анатомічних матеріалів у померлої особи для трансплантації та (або) для виготовлення біоімплантатів не допускається у разі наявності зробленої цією особою за життя заяви про незгоду бути донором. У померлої повнолітньої дієздатної особи, заява якої щодо донорства відсутня, а також у неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб взяття анатомічних матеріалів не допускається, якщо на це не отримано або неможливо отримати згоду подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті.

У даному випадку, з правової точки зору, в Україні має місце так звана презумпція незгоди. Вона передбачає прижиттєве розпорядження донора або згоду членів його сім’ї після його смерті. Зазначена правова конструкція забору органів, крім України, застосовується в деяких розвинених країнах, зокрема в США, Великобританії, Нідерландах, Німеччині, Японії тощо.

На сьогодні зазначена правова конструкція взяття анатомічних матеріалів у померлої людини вважається недосконалою, оскільки знач­но погіршує стан надання медичної допомоги, зокрема щодо пересадки органів людини. Саме це стало причиною розробки вищенаведених законопроектів, в одному з яких запропонована інша юридична модель взяття анатомічних матеріалів померлої людини, а саме — із застосуванням принципу презумпції згоди.

Юридична модель презумпції згоди передбачає, що у разі, коли людина за життя не повідом­ляла, що вона проти трансплантації своїх органів, то вважається, що після смерті її органи можуть бути використані як донорські, і при цьому не потрібно отримувати згоду родичів померлого. Презумпцію згоди заклали в законодавство, зокрема, Росія, Іспанія, Фінляндія, Португалія, Австрія, Греція, Франція, Бельгія тощо⁵. У 5 західних країнах існують спеціальні бази даних осіб, що фіксують свою незгоду, з передбаченою можливістю відкликання її. У випадку раптової смерті перевіряють, чи не значиться ім’я померлого у цій базі. Якщо ні, то медичні працівники за встановленою процедурою мають право на взяття анатомічних матеріалів померлої людини без наступного узгодження цього з будь-ким⁶.

Так, відповідно до Закону РФ «Про трансплантацію органів та (або) тканин людини» взяття органів або тканин померлої людини для трансплантації здійснюється з дозволу головного лікаря закладу охорони здоров’я, за винятком випадків, якщо на момент вилучення органів або тканин медичний заклад був повідом­лений про те, що при житті сама людина або її близькі родичі або законні представники заявили про свою незгоду на вилучення органів або тканин після смерті для трансплантації реципієнту.

З іншого боку, підкреслюють правознавці з РФ, в законі РФ «Про поховання та похоронну справу» декларується юридична модель презумпції незгоди. Відповідно до положень вказаного законодавчого акта волевиявлення померлої особи, що висловлене в письмовому вигляді або в усному в присутності свідків, є обов’язковою умовою для дозволу щодо взяття анатомічних матеріалів або тканин. За відсутності такого волевиявлення право на дозвіл щодо зазначених дій мають подружжя або інші близькі родичі. Відповідно до цієї норми розпоряджатися тілом померлого мають право родичі, законні представники померлого, а за їх відсутності — інші особи, що взяли на себе обов’язок поховати померлого, за винятком медичних працівників. Як наслідок, неоднозначне тлумачення норм законодавства призводить до судового переслідування медичних працівників⁷.

Цікаво те, що згідно з ч. 10 ст. 6 Закону України «Про поховання та похорону справу» у разі, якщо відсутнє волевиявлення померлого, вилучення органів та/або тканин тіла здійснюється з дозволу чоловіка, дружини, близьких родичів (батьків, дітей, сестри, брата, діда, баби, онуків), іншої особи, яка взяла на себе зобов’язання поховати померлого та має відповідне свідоцтво про смерть. Необхідно відзначити, що використання такого правового принципу у трансплантології, як презумпція згоди, на нашу думку, суперечить п.5 Декларації стосовно трансплантації людських органів, що прийнята Всесвітньою медичною асамблеєю в 1987 р.⁸

Крім того, як свідчать результати проведених пересадок органів людини в різних країнах, їх кількість особливо не залежить від різниці в правовому регулюванні взяття анатомічних матеріалів у померлої людини. Так, наприклад, у США діє такий самий принцип презумпції незгоди, як і в Україні, однак завдяки відпрацьованим чітким механізмам організації процесу трансплантації щороку виконується близько 23 тис. пересадок органів, з них близько 18 тис. — трупних і близько 5 тис. від родинних донорів⁹. У той же час в РФ діє інший принцип, а саме презумпції згоди, проте протягом року виконується знач­но менше пересадок органів від померлої людини — близько 450⁷. В Україні ж, за інформа­цією МОЗ, виконується не більше 120 пересадок органів на рік¹⁰. Але для оцінки цієї інформації необхідно враховувати кількість населення в Україні і РФ.

Тобто при застосуванні різних принципів в РФ і в Україні щодо згоди на трансплантацію органів померлої людини різниця в їх кількості незначна. Проте в США, які застосовують той же принцип, що і в Україні, що базується на наявності попередньої згоди самої померлої людини або, в подальшому, її рідних, показник пересадки органів — один з найвищих у світі. Крім того, цікавою є точка зору американських правознавців щодо трансплантації. Вони відзначають, що трансплантація анатомічних органів, як жодне інше досягнення медичної науки і практики, здатна породити жахливі злочини, особливо там, де цінність людського життя визначається в грошовому еквіваленті. У цьому сенсі стурбованість американської громадськості майбутніми, та й уже існуючими моральними, філософськими, соціальними та правовими проблемами, пов’язаними з пересадкою анатомічних органів однієї людини іншій, видається цілком обґрунтованою¹¹. На початку 2005 р. Європейський парламент оголосив список країн, в яких процвітає нелегальний продаж людських органів. Звинувачення були висунуті проти Естонії, Молдови, Румунії, Росії та України¹², хоча в РФ і Україні діють різні принципи вилучення анатомічних матеріалів померлої людини. Тобто цей факт ніяк не вказує на відсутність або наявність зловживань. Нав­паки, в Україні при слабкій правоохоронній си­стемі кількість зловживань лише буде зростати.

Внаслідок цього виникає питання: чи є необхідність змінювати принцип презумпції взяття анатомічних органів померлої людини?

Слід також звернути увагу на той факт, що поки в Україні винесений на обговорення черговий законопроект щодо трансплантації органів в частині зміни принципу презумпції, який фактично є ідентичним чинному закону РФ «Про трансплантацію органів та (або) тканин людини», в РФ у травні 2013 р. був підготовлений інший законопроект «Про донорство органів, частин органів людини і їх трансплантації (пересадки)», яким фактично скасовується принцип презумпції згоди¹³.

Не підтримують зміну принципу презумпції в Україні також окремі організатори медичної справи, які пропонують інші, більш цивілізовані шляхи вирішення проблеми, зокрема, шляхом запровадження соціальних компенсаторів для живих донорів, як в інших розвинених країнах світу¹⁴. У цьому контексті цікавим був досвід СРСР по відношенню, наприклад, до донорів крові. І хоча існуючий законодавчий акт регламентує соціальний захист донора та членів його сім’ї, зазначена норма має досить декларативний характер. Необхідно також створити умови для документальної фіксації згоди фізичної особи на можливу трансплантацію у випадку смерті, зокрема для водіїв транспортних засобів тощо⁸ .

Окремої уваги та розгляду потребує дослідження особливостей правового статусу закладів охорони здоров’я, які можуть здійснювати діяльність у сфері трансплантації. Крім того, необхідно зазначити, що саме сумніви щодо моменту встановлення смерті особи стали причиною відмови від процедури вилучення анатомічних матеріалів у померлої людини в окремих країнах. Справа в тому, що лікар повинен безпосередньо відстежувати момент настання смерті, використовуючи спосіб спостереження, який ніколи не застосовувався б ним в умовах надання класичної медичної допомоги. І саме цей момент може викликати сумніви щодо добросовісності лікаря, якщо він зацікавлений у здійснені трансплантації.

У цьому контексті також необхідно проаналізувати такі міжнародні документи, вимоги яких є неоднозначними, зокрема:

1) Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (Ов’єдо, 4 квітня 1997 р.). У ст. 5 зазначено, що будь-яке втручання у сферу здоров’я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Такій особі заздалегідь надається відповідна інформація про мету і характер втручання, а також про його наслідки та ризики. Відповідна особа у будь-який час може безперешкодно відкликати свою згоду.

2) Додатковий протокол до Конвенції про права людини і біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини (Страсбург, 24 січня 2002 р.). Відповідно до ст. 17 «Згода і дозвіл», органи й тканини не вилучаються з тіла померлої особи, якщо не одержано згоди або дозволу, що вимагаються відповідно до законодавства. Вилучення не може бути здійснено, якщо померла особа заперечувала проти цього. Але слід відзначити, що у цьому протоколі також зазначено, що сторони вживають усіх відповідних заходів для заохочення пожертвування органів і тканин (ст. 19).

3) Резолюція про приведення у відповідність законодавства держав-учасниць щодо питань вилучення, пересадки і трансплантації матеріалів організму людини № (78)29, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1978 р. Згідно зі ст. 10 жодне вилучення не повинно мати місце за наявності чітких чи попередніх заперечень з боку померлого, зокрема, враховуючи його релігійні та філософські переконання. У разі відсутності висловленої чи такої, що малася на увазі, волі померлого, вилучення може бути проведено. Однак держава може вирішити, що вилучення не слід проводити, якщо після проведення практично можливого розслідування, враховуючи думку сім’ї померлого і в разі смерті недієздатної особи, її законного представника, заперечення стане очевидним; якщо померлий був не- дієздатним, може також знадобитися згода його законного представника.

4) Сіднейська декларація щодо смерті (ВМА, 1968 р., зміни 1983 р.) передбачає для процедури взяття органів у померлої особи обов’язкову наявність юридично оформленого дозволу на транс­плантацію.

Висновки

По-перше, аналіз міжнародних стандартів все ж базується на засадах презумпції незгоди, але з чіткою регламентацією згоди особи чи інших нормативно визначених осіб на вилучення органів, хоча пряма заборона застосування презумпції згоди відсутня.

По-друге, аналіз стану справ щодо трансплантації органів померлої людини в США, Україні та РФ свідчить, що їх кількість не залежить від простої регламентації презумпції згоди або незгоди, цьому передує спеціальна мотивація громадян. Такою можна вважати для тих, хто надав згоду на посмертне вилучення анатомічних матеріалів, наприклад, позачергове та безоплатне лікування для внесених у позитивний реєстр тощо. Можливо ввести обов’язкове декларування згоди чи незгоди з боку водіїв транспортних засобів.

По-третє, незалежно від того, який законопроект буде прийнятий, необхідно вирішити питання щодо належного матеріально-технічного забезпечення регіональних центрів транс­плантації.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!