Глобальні парадигми охорони здоров’я: цінні уроки для України

16 Січня 2017 1:58 Поділитися
Пропонуємо до уваги читача чергову публікацію по слідах науково-практичної конференції з міжнародною участю «Базові характеристики провідних систем охорони здоров’я в контексті визначення стратегії для України», організованої та проведеної спільними зусиллями Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) України, Національної академії медичних наук (НАМН) України, Державної установи (ДУ) «Інститут громадського здоров’я ім. О.М. Марзєєва НАМН України» та громадської організації (ГО) «Українська асоціація сприяння охороні здоров’я населення» за інформаційної підтримки компанії «МОРІОН» (початок див. «Щотижневик АПТЕКА» № 48 (1069) від 12.12.2016 р.).

ФІНАНСУВАННЯ ТА СТРАХУВАННЯ

Тетяна БутківськаБезперечно, фінансування та страхування у системі охорони здоров’я — наріжні камені її діяльності. Відповідно, чимало виступів, що прозвучали з трибуни конференції, так чи інакше перетиналися з цими тематичними векторами. Почнемо їх розгляд з доповіді Тетяни Бутківської, голови правління страхової компанії «Раритет», кандидата філософських наук, яка розглянула не лише загально-засадничі аспекти, але й проаналізувала си­стеми медичного страхування та фінансування сектора охорони здоров’я у низці передових країн, виокремивши деякі позиції, факти та можливі кроки, що могли б стати у нагоді для України.

Розпочинаючи огляд проблематики у дефінітивно-законодавчій площині, доповідач нагадала, що згідно із ст. 49 Конституції України «…охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. <…> Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності…». Водночас у рішенні Конституційного суду України від 29.05.2002 р. № 10-рп/2002 щодо додаткових джерел фінансування охорони здоров’я наголошується, що: «…джерелами таких додаткових надходжень на фінансування галузі охорони здоров’я в цілому можуть бути і встановлені законом офіційні прямі платежі населення за медичні послуги другорядного значення, і відомчі асигнування на утримання медичних закладів, і надходження від проведення благодійних акцій і заходів, і кошти міжнародних програм гуманітарної допомоги, і пожертвування громадських, релігійних благодійних організацій та меценатів, і страхові внески роботодавців у системі обов’язкового державного медичного страхування, і фінансування компаній — організаторів добровільного медичного страхування, і ресурси накопичувальних програм територіальних громад, і державні медичні позики тощо».

Сутнісно фінансування охорони здоров’я — це спосіб забезпечення функціонування системи охорони здоров’я, що складається із збору доходів, накопичення і розподілу (формування і використання) коштів, придбання/надання послуг, спрямованих на підтримання здоров’я, необхідного доступу до ефективного громадського здоров’я й індивідуальної медичної допомоги людині. Серед основних джерел фінансування охорони здоров’я в Україні було названо 5:

  • бюджетне фінансування,
  • добровільне медичне страхування,
  • благодійництво та спонсорство,
  • лікарняні каси,
  • некомерційне самофінансування.

Нині в Україні в рамках добровільного виду медичного страхування застраховано близько 2,5% населення: з урахуванням того, що загальна чисельність населення України станом на кінець 2016 р. становила близько 42,5 млн осіб, це — трохи більше 1 млн громадян. За даними оратора, у 2015 р. страхові виплати лікувальним закладам та застрахованим особам становили 1 197 808,3 тис. грн. (2,56% витрат державного бюджету на охорону здоров’я). А за І півріччя 2016 р. страхові виплати налічували 642 161,7 тис. грн.

Добровільне медичне страхування є повноцінною компенсацією витрат, понесених пацієнтом (застрахованою особою) під час втрати ним працездатності та необхідності його звернення до лікувального закладу відповідно до умов, визначених договором добровільного медичного страхування. По суті про гарантований державою певний рівень медичної допомоги (навіть не кажучи про медичні послуги) не йдеться. Страховики в повному обсязі здійснюють страхові виплати лікувальним закладам та відшкодовують понесені витрати застрахованих осіб на своє лікування. Отже, добровільне медичне страхування має яскраво виражений соціальний зміст. Страхові компанії, з одного боку, є добровільними ініціаторами гарантування соціального захисту населення в частині організації надання медичної допомоги та медичної послуги, а з іншого — стимулюють розвиток лікувальних закладів, в тому числі й щодо контролю якості надання медичної допомоги, та здійснюють їх фінансування.

Доповідач висловила жаль з приводу того, що переважна більшість лікувальних закладів в Україні до цього часу не пристосовані до ринкових умов діяльності та не здатні до легальних умов їх фінансування для розвитку матеріально-технічної бази та забезпечення стимулювання та мотивації медичного персоналу у вигляді адекватної їх фаховому рівню винагороди та професійного зростання. Тому одне з основних завдань держави і суспільства (громадських організацій) вона вбачає у тому, щоб докладати максимум зусиль для повноцінного легального фінансування системи охорони здоров’я з метою її повноцінного розвитку та мотивації медичних працівників. Розвиток ринку медичного страхування став об’єктивною потребою та здатен створювати умови для доступної та якісної медичної допомоги, зменшує витрати з державного і місцевого бюджету, виводить із тіні фінансові надходження в галузь, сприяє підвищенню матеріального становища працівників.

Для повного розуміння побудови нової си­стеми розвитку охорони здоров’я в Україні Т. Бутківська запропонувала звернутися до досвіду провідних світових систем. Різні країни вирізняються рівнем економічного успіху, а отже, і рівнем витрат на охорону здоров’я, бо мають різні політичні й економічні інститути (інклюзивні та екстрактивні), що визначають здатність держави регулювати і керувати суспільством, забезпечувати роботу економіки та формувати стимули для мотивації людей. Тож основні принципи фінансування провідних систем охорони здоров’я, зокрема, включають:

  • забезпечення фінансової стійкості,
  • повне охоплення населення медичним обслуговуванням,
  • рівність доступу до медичної допомоги та медичних послуг кожного громадянина,
  • солідарну участь у фінансуванні охорони здоров’я,
  • контроль за наданням медичної допомоги,
  • високу якість медичного обслуговування,

а серед функцій фінансування охорони здоров’я було названо:

  • збір коштів,
  • об’єднання коштів,
  • закупівлю та надання послуг.

Отже, в основі організації системи фінансування охорони здоров’я лежить збір ресурсів, а страхування в системі фінансування охорони здоров’я:

  • забезпечує механізм збору ресурсів у фінансуванні охорони здоров’я,
  • здійснює об’єднання ресурсів,
  • створює мотиваційні умови для виконавця медичних послуг надавати їх якісно і в пов­ному обсязі.

Існуючі у світі моделі фінансування охорони здоров’я доповідач розподілила на три ешелони:

  • бюджетна система фінансування (Великобританія, Греція, Португалія, Італія, Іспанія, Данія та ін.);
  • фінансування охорони здоров’я, що ґрунтується на принципах соціального страхування (Німеччина, Франція, Швейцарія, Японія, Сінгапур, Ізраїль та ін.);
  • система фінансування з пріоритетом приватного страхування (США, Південна Корея та ін.).

Сучасні базові показники деяких провідних систем охорони здоров’я представлено у таблиці, а коментарі щодо джерел та особливостей їх фінансування — далі по тексту.

Таблиця Базові показники низки розвинених систем охорони здоров’я (за даними агентства Bloomberg, 2015 р.)
Витрати на охорону здоров’я, % ВВП Витрати на охорону здоров’я на душу населення, дол. Середня очікувана тривалість життя при народженні, років
Великобританія 9,12 4360 81
Німеччина 11,3 5006 81
Сінгапур 4,5 2426 82

У Великобританії, де 90% громадян користуються послугами Національної служби охорони здоров’я (NHS) і лише 10% обслуговуються в приватних клініках, левова частка джерел фінансування охорони здоров’я припадає на загальні податки (82%), решту (18%) становлять комерційна діяльність, державне медичне страхування, благодійність.У Німеччині (де незастрахованими є лише 0,2% населення країни) джерела фінансування охорони здоров’я розподіляються між державним медичним страхуванням і приватним (добровільним) страхуванням у таких пропорціях: 60% платежів надходять із системи державного медичного страхування; 10,5% становлять інші складові державної страхової системи; по 1,7% платежів виплачуються в рамках пенсійного страхування (відновне лікування) та з фонду страхування від виробничого травматизму; 7% — із фонду страхування на випадок необхідного довготривалого медичного догляду; 7,8% — із державного бюджету; 11,3% — з інших джерел фінансування. Таким чином, у Німеччині із громадських та державних джерел фінансується понад ¾ усіх витрат на охорону здоров’я.

Основні складові фінансування системи охорони здоров’я Сінгапуру — це фонд Medisave — Центральний страховий фонд; фонд Medishield — додаткові програми заощадження на випадок нещасного випадку чи хронічних захворювань та довгострокові страхові програми з надання медичної допомоги; фонд Medifund — оплата витрат на охорону здоров’я для бідних; система приватного медичного страхування на добровільній основі. Філософія фінансування системи охорони здоров’я Сінгапуру — це гарантія державного забезпечення охорони здоров’я населення в поєднанні з індивідуальною відповідальністю кожного громадянина. Відповідно, організація та система фінансування охорони здоров’я Сінгапуру визначає досягнення наступних цілей:

  • бути здоровою нацією шляхом зміцнення здоров’я;
  • сприяти індивідуальній відповідальності для збереження власного здоров’я й уникнення надмірної залежності від державного піклування;
  • забезпечити якісні та доступні основні медичні послуги для населення;
  • бути конкурентноздатними для підвищення якості медичних послуг і ефективності охорони здоров’я;
  • втручатися безпосередньо в охорону здоров’я (регулювати надання субсидій) для утримання її низьких витрат.

«Досвід провідних систем фінансування охорони здоров’я дозволяє визначити можливість основних стратегій для формування побудови системи фінансування охорони здоров’я для України. На нашу думку, ефективною може стати бюджетно-страхова модель. Держава має гарантувати громадянам чіткий перелік медичних послуг. Механізм збору ресурсів має складатися з державних і приватних ресурсів. У пріоритетному розвитку мають бути первинна ланка надання медичних послуг, підготовка й організація роботи сімейних лікарів, лікарів-терапевтів з метою формування культури догляду за здоров’ям громадян України, застосування превентивних заходів для збереження свого здоров’я, формування культури лікування та доцільності споживання громадянами лікарських засобів. Необхідне формування нового погляду на розвиток первинної ланки, який ґрунтується на принципі фондотримання із застосуванням державних і приватних механізмів збору ресурсів для мотивації медичного персоналу і збереження здоров’я громадян. Основ­ним гаслом розвитку охорони здоров’я в Украї­ні мають стати ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ страхування і легалізація оплати медичних послуг. Охорона здоров’я, з одного боку, має бути доступною для кожного громадянина України, а з іншого — має бути право вибору суб’єкта додаткового до бюджетного фінансування забезпечення фінансування медичних послуг (право вибору страхової компанії). В основі системи фінансування охорони здоров’я має стати обов’язковість заощаджень кожним громадянином коштів на оплату лікування захворювань, в тому числі солідарна сімейна відповідальність за такі заощадження і право вибору форм таких заощаджень (у формі страхування, банківських вкладів, карткових рахунків тощо). Отже, найефективнішим механізмом, що забезпечує гарантії соціального захисту громадян, є страхування», — наголосила Т. Бутківська і на підтвердження своїх слів підсумувала доповідь промовистою цитатою сера Уїнстона Черчилля (1874–1965): «Якби все було б по-моєму, я написав би слово СТРАХУВАННЯ на воротах кожного будинку, бо впевнений, що така невелика жертва оберігає сім’ї від катастроф, що можуть їх знищити. Ми зобов’язані страхувати не тільки людське майно, але й здоров’я та силу, які можна втратити, якщо з утримувачем сім’ї щось трапиться, і крихкий корабель, на якому пливе щаслива сім’я, несподівано піде на дно…».

НАЦІОНАЛЬНІ ІНСТИТУТИ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я

Святослав МалишевськийСвятослав Малишевський, магістр міжнародного права Единбурзького університету, фахівець Навчально-наукового центру медичного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, повернув тему міжнародного досвіду у русло наукового супроводу трансформації національних систем охорони здоров’я, а також торкнувся ролі національних інститутів охорони здоров’я. Зазначалося, що необхідність докорінної і послідовної реформи системи охорони здоров’я України обумовлена її неспроможні­стю гідно та ефективно виконувати завдання, покладені на неї Конституцією України. Сьогодні мова вже не йде про збереження довіри населення до національних інституцій, що надають та організують медичні і соціальні послуги з охорони здоров’я. Натомість доповідач обстоює необхідність створення фундаментально нових для України національних інститутів, які матимуть історичний шанс стати надійною платформою для побудови концептуально нової системи охорони здоров’я. Для них здобуття довіри суспільства і поваги професійних спільнот буде найвагомішим показником їх ефективної праці.

Занедбаність, розбалансованість та деформація усієї вертикалі системи охорони здоров’я є безумовною перепоною для євроінтеграційних прагнень України. Така безумовність та першочерговість необхідності реформи системи охорони здоров’я насамперед обумовлена високим рівнем взаємопов’язаності з нею інших важливих систем та структур державного управління. Загальновідомо, що непередбачувані витрати на лікування захворювань занадто часто призводять до стрімкого зубожіння багатьох українських сімей, які далеко не завжди знаходять можливість уникнути подальшої бідності. Лише той факт, що численні законодавчі ініціативи та програми за роки незалежності України не були ефективними в реалізації зобов’язання держави щодо забезпечення своїх громадян належною медичною допомогою, демонструє декларативний характер існуючого законодавства та невідповідність економічних можливостей держави для забезпечення потреб існуючої системи охорони здоров’я.

Організація Об’єднаних Націй використовує показник рівня здоров’я населення задля порівняльного виміру ступеня сталого розвитку краї­ни. Беручи до уваги, що на здоров’я населення впливають не лише якість та доступність надання медичних послуг, а й ефективність соціально-економічної політики держави, є цілком зрозумілим прагнення розвинених країн поліпшити та утримати свою конкурентну спроможність на міжнародній арені шляхом поліпшення та підтримання якомога вищого рівня здоров’я свого населення. Завдяки партнерському запозиченню досвіду провідних країн світу процес створення ефективної системи охорони здоров’я України не має потребувати непосильних для нашої держави затрат ресурсів на інновації в питанні вирішення визначених проблем. Саме стратегія запозичення досвіду і пошук партнерських відносин задля його найефективнішої імплементації має бути визначена Урядом як найпріоритетніший напрям реформи системи охорони здоров’я України, — переконує правник, аргументуючи досвідом закордонних урядів, органів місцевого самоврядування та міжнародних структур, який демонструє нагальну необхідність створення Урядом України національного науково-дослідного інституту охорони здоров’я із залученням практичних рекомендацій від представників тих міжнародних систем охорони здоров’я, які продемонстрували свою ефективність у вирішенні відповідних проблем.

Незважаючи на організаційні та функціональні відмінності між провідними національними інститутами охорони здоров’я світу, впевнено визначається їх спільне спрямування пріоритету на науково-дослідницьку роботу, а також їх внесок у створення і розвиток методів збору, аналізу і класифікації статистичної інформації з питань, важливих для підтримки та покращення добробуту і здоров’я населення. На думку доповідача, національні інститути охорони здоров’я також є надзвичайно ефективними в створенні і розвитку реєстрів, веденні баз даних, де вони зберігають та використовують відповідну інформацію в ході подальших досліджень, моделювання та моніторингу стану здоров’я населення. Національні інститути також виконують важливу консультативну роль для національних урядів, менеджерів і організаторів системи охорони здоров’я; впевнено використовують свій авторитет в ході інформаційно-просвітницької роботи серед населення, зокрема у пропаганді здорового способу життя та розвитку профілактичної медицини. Попри національні особливості, всі вони об’єднані на міжнародному рівні Міжнародною асоціацією національних інститутів охорони здоров’я (International Association of National Public Health Institutes — IANPHI), а їх визначальні спільні риси роблять таку глобальну співпрацю ефективною в підтримці нових національних ініціатив. IANPHI налічує понад 100 членів з 88 країн, які допомагають започатковувати національні інститути охорони здоров’я в країнах, де такі інституції ще відсутні.

1072111

За умови формування дієвого партнерства між Україною та IANPHI наша держава отримає додаткові можливості сформувати концептуально нову систему охорони здоров’я, наближаючи цим омріяне місце нашої країни у Європейському Союзі, а також відроджуючи повагу і довіру громадян України до нашої багатостраждальної, але незламної системи охорони здоров’я, зауважив С. Малишевський.

ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ VS ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ,
ПРИБУТОК
VS АЛЬТРУЇЗМ

Сергій КлименкоСергій Клименко, професор, доктор медичних наук, завідувач відділу медичної генетики ДУ «Національний науковий центр радіаційної медицини НАМН Украї­ни», поділився цікавим поглядом на систему у рамках своєї доповіді з дещо провокативною назвою «Складові си­стем охорони здоров’я: що ми будуємо — ЕКОсистему чи ЕГОсистему?». Він нагадав визначення ВООЗ, згідно з яким система охорони здоров’я складається з усіх організацій, людей і дій, основною метою яких є зміцнення, відновлення або підтримання здоров’я. Важливою ознакою охорони здоров’я є те, що вона являє собою «кустарне виробництво». Характеристикою кустарної промисловості є те, що вона включає безліч підрозділів, що діють незалежно один від одного, кожен з яких спрямований на виконання власних задач. Тому під час реформування медицини в Україні з окремих складових має бути побудована дієва, ефективна та економічно виправдана цілісна система охорони здоров’я. А від того, як структурована система охорони здоров’я, залежить те, хто робить вибір щодо основних питань, зокрема які медичні послуги надавати та хто повинен отримувати медичну допомогу.

  • На одному полюсі варіантів побудови си­стеми знаходиться сценарій, за якого все вирішується централізовано урядом чи владою через призначений орган або навіть окрему людину.
  • На іншому полюсі — децентралізація системи, коли окремі споживачі і постачальники медичних послуг можуть приймати рішення щодо основних питань охорони здоров’я під час їх взаємодії на ринку.

З соціальної точки зору, важко визначити, якій із систем — централізованій чи децентралізованій — слід надати перевагу. З одного боку, централізований орган характеризується більшою координацією, здатністю розподіляти медичні послуги більш рівномірно та працювати в умовах економіки великого масштабу. Водночас при централізованому управлінні може бути відсутнім стимул до конкуренції та інновацій, а керована система погано реагуватиме на різноманітні вимоги споживачів. Центральний орган може також стикнутися з високими витратами на збір інформації про потреби споживачів.

Децентралізована система охорони здоров’я з процесом прийняття рішень, який регулюється ринком, органами місцевого самоврядування, може забезпечити більше альтернатив та інновацій, але може призвести до великих економічних витрат через неоднорідність та недостатній розмір базової економіки, а також відсутність дієвої координації. Визначення оптимальної структури для системи охорони здоров’я України наразі є першочерговим зав­данням Уряду. З урахуванням необхідних ком­промісів, більшість сучасних систем охорони здоров’я не є винятково централізованими або децентралізованими і включають елементи обох систем прийняття рішень. Структури систем охорони здоров’я різних країн мають, здавалося б, нескінченний список учасників, зокрема лікарів, медичних сестер, лікарень, будинків для осіб похилого віку, людей, які особисто купують медичну послугу, медичних страхових компаній, урядових установ, що займаються питаннями охорони здоров’я, тощо. Проте все це розмаїття має становити ефективну та економічно доцільну екосистему охорони здоров’я.

Іншою важливою характеристикою си­стеми охорони здоров’я є те, яким чином компенсуються витрати постачальникам медичних послуг і якою є частка медичних витрат, сплачених безпосередньо споживачами. Послуги охорони здоров’я можуть бути отримані в приватному або державному секторі медичної галузі. Загальна світова тенденція полягає в тому, що неприбуткові медичні структури є більш поширеними, ніж прибуткові. Цьому є декілька пояснень. По-перше, приватний сектор працює краще, коли всі учасники ринку обізнані. Проте, з огляду на складність медичної техніки та оцінки доцільності надання певної медичної допомоги, споживачі зазвичай мають недосконалу інформацію про сектор охорони здоров’я. У результаті багато споживачів вважають, що вони знаходяться в уразливому становищі і можуть бути легко використані медичними працівниками заради прибутку. З цієї причини вони вважають за краще мати справу з неприбутковими постачальниками послуг, які, ймовірно, працюють з більш альтруїстичними мотиваціями. Друга причина стосується сумніву у справедливо­сті. Суспільство в цілому вважає, що кожен громадянин має право на певний рівень медичної допомоги, який може не бути наданий, якщо си­стема охорони здоров’я поділена між комерційними структурами. Парадигма прибутково­сті передбачає, що охорона здоров’я запроваджується за платоспроможністю, а не за потребою. В результаті існують погляди, що некомерційні постачальники необхідні для задоволення потреб тих, хто не може платити за медичне обслуговування. По-третє, прибуткові заклади не враховують усі витрати і вигоди, пов’язані з виробництвом послуги (зокрема, можуть ігнорувати переваги, які можна отримати від наукової та освітньої діяльності своїх працівників). «Система охорони здоров’я України наразі змінює свої цінності та пріоритети. Від того, наскільки швидко вдасться започаткувати необхідні реформи та обрати найкращий шлях для трансформації вітчизняної медицини, залежить не тільки здоров’я наших громадян, але багато в чому й розвиток та подальше існування нашої держави як такої», — наголосив вчений.

E-HEALTH: МАЙБУТНЄ, ВІДБУДЬСЯ!

Олександр КоваленкоДосвіду інформатизації системи охорони здоров’я присвятив свою доповідь Олександр Коваленко, професор, доктор медичних наук, представник ГО «Українська асоціа­ція «КОМП’ЮТЕРНА МЕДИЦИНА». Інформаційні технології все ширше охоплюють си­стеми охорони здоров’я різних країн. Європейські країни та США відкривають спеціальні програми з розвитку інформаційних технологій, виділяючи на це значні кошти. Євросоюз створив єдиний медичний інформаційний простір, застосувавши міжнародні стандарти; база стандартів в цій галузі перевищує 300 позицій.

Зокрема, у Європі, крім національних програм, реалізується єдина програма Євросоюзу «e-Health»: першочергові її завдання — стандартизація; забезпечення страхового покриття, незалежно від місцезнаходження; обробка медичної інформації про пацієнта з використанням інформаційних технологій тощо. Обсяги інве­стицій ЄС в межах загальноєвропейської програми «e-Health» (без урахування аналогічних націо­нальних програм) вже становить близько 317 млн євро. У Канаді створюється єдина інформаційна система в сфері охорони здоров’я: пріоритетні напрямки її діяльності — електрон­ний паспорт здоров’я; інфраструктура; телемедицина; створення національних реєстрів, довідників і класифікаторів; системи діагностичної візуалізації та зберігання графічної інформації. Бюджет програми на період до 2015 р. становив 1,3 млрд дол. при кількості населення близько 39 млн осіб.

Аналогічна комплексна програма реалізується в США і передбачає створення сегмента інформаційної системи в сфері охорони здоров’я в рамках Електронного Уряду. Пріоритетними напрямками робіт сьогодні є електронний паспорт здоров’я (EHR), національна інформаційна інфраструктура в інтересах охорони здоров’я, регіональні медичні інформаційні центри (RHIOs), електронний обмін медичними даними. Згідно з наведеними виступаючим експертними оцінками, повномас­штабне впровадження інформаційних технологій в медицині у США може привести до економії у 77 млрд дол.

Аналогічні дослідження в Німеччині дають оцінку економії витрат при переході до електрон­ної охорони здоров’я у розмірі до 30% наявних витрат. Зокрема, впровадження технології елект­ронного рецепта дає економію у розмірі близько 200 млн євро на рік, а зниження витрат, пов’язаних з вибором неправильних методів лікування або лікарських засобів, дозволить економити близько 500 млн євро щорічно.

У Великобританії реалізується програма NHS Connecting for Health; аналогічні програми реалізуються в усіх країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (30 країн).

На міжнародному рівні ВООЗ оприлюднила низку рекомендацій щодо стратегії інформатизації в країнах — членах організації, серед яких, зокрема:

  • Резолюція EB101.R3 про транскордонну рекламу, пропаганду і продаж виробів медичного призначення через інтернет (1998);
  • Резолюція WHA58.28 про електронну охорону здоров’я (2005);
  • Доповідь про результати другого глобального дослідження у сфері електронної охорони здоров’я (2009);
  • Резолюція WHA66.24 про стандартизацію і сумісності у сфері електронної охорони здоров’я (2013);
  • Методичний посібник з національної стратегії в області електронної охорони здоров’я (2012);
  • Телемедицина. Можливості та розвиток у державах-членах (2012);
  • Електронна охорона здоров’я (e-health) і інновації в галузі охорони здоров’я жінок і дітей: огляд базових показників (2013);
  • Від інновацій до впровадження. Електрон­на охорона здоров’я в Європейському регіо­ні (2016).

Науковець окреслив шляхи реалізації стратегій впровадження інформаційно-комп’ютерних технологій в країнах — членах ВООЗ. Так, елект­ронна охорона здоров’я передбачає всебічне охоплення медичними послугами охорони здоров’я та зменшення соціальної нерівності. У глобальному дослідженні, яке присвячено електронній охороні здоров’я, проведеному ВООЗ у 2015 р., розглянуто застосування електронних записів у підтримку забезпечення загального охоплення послугами медико-санітарної допомоги населення країн — членів ВООЗ, які в 2005 р. взяли на себе зобов’язання з досягнення цієї мети (в тому числі й Україна). В останні роки поширення в Європі широкосмугових мереж доступу до інтернету досягло високих рівнів, значно знизилася вартість мобільних пристроїв та передачі даних за допомогою мобільного зв’язку. Більшість жителів Європейського регіону ВООЗ в даний час щодня користуються інтернетом. Майже половина європейців, що мають доступ до інтернету, здійснюють пошук інформації, пов’язаної зі здоров’ям, а найбільш впевнені в своїх можливостях пацієнти обговорюють з лікарями медичну інформацію, знайдену в мережі.

Координаційна платформа ВООЗ призначена для об’єднання держав-членів і взаємодії із зацікавленими структурами електронної охорони здоров’я, що буде стимулювати обмін досвідом та спільне обговорення питань і шляхів розробки стратегій для забезпечення транскордонної функціональної сумісності систем електронної охорони здоров’я. Ініціатива eHGI має підтримку з боку програми Європейської комісії «Спільні дії в підтримку мережі електронної охорони здоров’я». Мережа електронної охорони здоров’я (eHN) — це добровільна мережа, яка об’єднує національні органи, що відповідають за eHN. Правова основа її діяльності викладена в статті 14 Директиви 2011/24/EU про права пацієнтів при отриманні транскордонної медичної допомоги. Окрім того,

  • у 84% країн — членів Європейського регіону ВООЗ є стратегії на підтримку досягнення загального доступу до послуг охорони здоров’я;
  • у 70% країн-членів є національна політика або стратегія щодо електронної охорони здоров’я;
  • у 69% країн-членів надається фінансова підтримка спеціально для реалізації націо­нальної стратегії або політики з електрон­них записів;
  • 60% держав-членів повідомили про наявність політики або стратегії, що спрямовує розвиток національних інформаційних си­стем охорони здоров’я;
  • у 89% країнах-членах проводиться додипломне або післядипломне навчання методам використання інформаційно-комп’ютерних технологій та електронних записів.

Етапи розвитку e-health в Україні професор О. Коваленко представив у вигляді замкненого кола (рисунок), а до складу чинників, які стримують процес інформатизації охорони здоров’я в Україні, відніс такі фактори, як:

  • недостатня нормативно-правова база, яка регламентує розвиток інформаційних технологій в охороні здоров’я;
  • наявність різних технічних засобів та інформаційно-програмного забезпечення, що використовується у системі охорони здоров’я та перешкоджає впровадженню типових рішень;
  • низький рівень розвитку комунікаційних каналів належної потужності між медичними закладами (включаючи інтернет), що заважає створенню єдиної системи передачі медичних даних;
  • обмеженість медичних інформаційних стандартів, які регламентують процес збирання, накопичення, обробки і передачі медичної інформації, що стримує розвиток єдиного інформаційного медичного простору України;
  • низький рівень фінансування процесу інформатизації, що не дозволяє здійснювати ефективну політику з модернізації технічного парку, інформаційно-програмних засобів та розвитку телекомунікаційних технологій;
  • відсутність системи сертифікації програмних продуктів, гармонізованих інформаційних стандартів та низький рівень використання ліцензованих засобів, що стримує процес інтеграції медичних інформаційних систем України у єдиний інформаційний простір Європи.
Рисунок
1072109
Етапи розвитку e-health в Україні

В Україні за допомогою Світового банку нині здійснюються перші кроки на шляху інформатизації медичної галузі, до яких можна віднести розробку низки нормативних документів (проектів стандартів) медичної інформатики. Водночас Україна має свою систему збирання даних про діяльність закладів охорони здоров’я, медико-демографічних даних та даних стосовно динаміки стану здоров’я населення. Збирання таких даних здійснюється відповідно до форм державної статистичної звітності України: вони збираються в закладах охорони здоров’я, а потім інтегруються на різних рівнях управління галуззю. Переважна більшість закладів охорони здоров’я користуються спеціальними програмними засобами, які дають можливість збирати та аналізувати медичні дані; також в Україні функціонують декілька реєстрів пацієнтів за певними хворобами, які допомагають фахівцям при аналізі відповідних клінічних ситуацій. «Таким чином, створення Єдиної інформаційної системи охорони здоров’я (e-Health) починається не з нуля, але потребує більш системного та упорядкованого підходу, який базується на рекомендаціях ВООЗ та міжнародних стандартах», — переконаний науковець.

Далі буде.

Пилип Снєгірьов,
фото Сергія Бека
Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті