Головна проблема української медицини — це хронічне недофінансування — Олег Мусій

На сьогодні реформа системи охорони здоров’я в Україні є соціально затребуваною. Тривалість життя в Україні найнижча серед країн ЄС, а також сусідніх РФ та Білорусі. Цей показник красномовно свідчить про актуальність перегляду підходів до фінансування системи охорони здоров’я. Зокрема, мова йде про необхідність збільшення обсягів державного фінансування галузі принаймні до рівня, рекомендованого ВООЗ. Чи відповідає цим очікуванням пакет законопроектів щодо реформи охорони здоров’я, запропонований Урядом? Чого очікувати суспільству найближчим часом? Які існують альтернативні шляхи? Своїми думками щодо поточної ситуації в українській медицині та прогнозами на майбутнє поділився Олег Мусій, народний депутат Украї­ни, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я.

— Олеже Степановичу, скажіть, будь ласка, на Вашу думку, у чому полягає головна проб­лема української системи охорони здоров’я? Адже саме на вирішення головних проблем повинна у першу чергу спрямовуватися реформа.

 

— Якщо дослідити демографічну ситуацію в Україні у порівнянні із сусідніми країнами та ЄС, можна побачити, що в Україні найменша тривалість життя. Чому так? Тому що галузь охорони здоров’я України хронічно недофінансована.

Ніколи за роки незалежності держава не інвестувала у галузь рекомендовані ВООЗ 6% ВВП. Ця проблема хронічно переходить з бюджету до бюджету, з року у рік. А за останні роки обсяги державного фінансування зменшилися аж до 2,7% ВВП. Відповідно, збіднілі українські домогосподарства вимушені витрачати на медицину ще більше, ніж у попередні роки. Обсяги державних гарантій поступово скорочуються й тягар утримання медицини перекладається на плечі українців, які з власної кишені вимушені оплачувати лікування.

За рекомендацією ВООЗ, обсяги державного фінансування мають становити не менше ніж 6% ВВП. І це лише на утримання існуючої системи. А якщо йдеться про необхідність реформування, то обсяги фінансування необхідно збільшити принаймні до 7% ВВП. Коли обсяги державного фінансування медичної галузі становлять менше 6% ВВП, то вона не здатна адекватно функціонувати. Коли ж держава виділяє менше 3% ВВП, як це відбулося в Україні у 2017 р., то галузь просто скорочується.

Тому теза, що в українській системі охорони здоров’я забагато грошей, що вона перевантажена грошима — це міф.

Чому система досі функціонує? Тому що дофінансовується з кишені пацієнтів та їх родин. Вони доплачують 2–3%, яких не вистачає у держави.

Не секрет, що ми з власної кишені оплачуємо ліки, роботу лікаря, платимо за лабораторні дослідження. Тобто громадяни за власні кошти утримують медицину. Натомість у розвинених країнах фінансування медицини переважно здійснюється за рахунок держави та загальнообов’язкового медичного страхування. Усі громадяни мають страховку, яка покриває суттєву частину витрат на лікування.

— Чи вирішують проблему дефіциту фінансування законодавчі ініціативи Уряду?

 

— Розберемося, що пропонує Уряд. Замість збільшення державних видатків на охорону здоров’я — їх зменшення. У Бюджетній резолюції Уряд пропонує залишити на медичну галузь 2,4% ВВП й побудувати таку систему, в якій держава витрачає ще менше грошей, ніж сьогодні.

Як утримувати медичну галузь за 2,4% ВВП? Тільки через скорочення кількості лікарів та закладів охорони здоров’я. Якщо закрити лікарні, то їх не потрібно фінансувати. Відповідно, мережа зменшиться, а в окремих районах медична послуга стане розкішшю.

Кожен розуміє, що для того, щоб щось змінити, потрібні гроші. Якщо ми хочемо зробити ремонт, то складаємо кошторис. Ми враховуємо вартість спеціалістів, витратних матеріалів тощо. Просте питання — скільки коштів закладається на реформу на наступний рік? Відповідь — нуль гривень.

— Очевидно, існує ціла низка проблем, пов’язаних із хронічним дефіцитом фінансування системи охорони здоров’я. На Вашу думку, яка з них є найбільш пріоритетною?

 

— Крім браку фінансування, величезна проблема галузі, на якій я давно наголошую, — це кад­ри. Система може функціонувати, коли є достатня кількість кваліфікованих фахівців. На сьогодні дефіцит лікарів в Україні сягає 25%. Серед практикуючих лікарів багато осіб пенсійного та передпенсійного віку. Молодь намагається виїхати за кордон. Це вигідно європейським країнам, тому що там лікаря потрібно навчати 10 років, витрачаючи на це кошти. А тут приїжджає готовий спеціаліст абсолютно безкоштовно. В європейських та інших розвинених країнах він отримує пристойні статки. В Україні лікар має працювати рік, щоб отримати стільки коштів, скільки за кордоном за місяць. До того ж українських лікарів заохочують працювати за кордоном.

Іншими словами, країни ЄС, особливо Східної Європи, відчувають брак людського капіталу та вирішують цю проблему за рахунок країн, що розвиваються.

Щодо України, то тут ситуація протилежна. Здається, що робиться усе можливе, щоб зменшити людський капітал. І в першу чергу через скорочення видатків на охорону здоров’я.

До чого призведе дефіцит кадрових ресурсів у медичній галузі? Як відомо, очільники МОЗ України неодноразово публічно анонсували укладення з 1 липня контрактів із сімейними лікарями. Йшлося про 2 тис. осіб, з якими лікар має укласти договори. Спочатку лікарям обіцяли по 210 грн. за кожного пацієнта на рік. Професійна спільнота одразу зрозуміла глибину непрофесіоналізму, адже за 210 грн. можна придбати, наприклад, пляшку сиропу від кашлю. Наразі ця сума збільшилася до 480 грн.

Але якщо теоретично припустити, що це відбудеться, то потрібно зважати на дефіцит сімейних лікарів. В Україні в державних і комунальних закладах працює близько 14 тис. сімейних лікарів. Це половина від існуючої потреби. Вони вкрай нерівномірно розподілені між регіонами, між селом і містом. Подекуди на одного лікаря припадає 5–6 тис. і більше пацієнтів. Часто цей лікар вже пенсійного віку. Тобто реально у найближчому майбутньому працюватимуть близько 8 тис. сімейних лікарів. Що стосується терапевтів, то їх ще потрібно перевчити у сімейних лікарів, а це додаткові гроші і час. Чи здатні 8 тис. лікарів (фактично третина від потреби) забезпечити якісну первинну медичну допомогу? І з ким підписувати контракти, якщо лікаря фізично немає?

— На початку нашої розмови Ви порівняли реформу з ремонтом. Перед тим, як робити ремонт, ми насамперед оцінюємо поточний стан приміщення. Так само і з реформою: ми маємо оцінити наявний матеріально-технічний потенціал. Раніше Ви обіймали посаду міністра охорони здоров’я й можете фахово оцінити наявну інфраструктуру.

 

— Інфраструктура — це наступна проблема галузі. Сімейні лікарі не зможуть працювати, якщо не буде інфраструктури. Необхідні оснащені амбулаторії, доступні лабораторії. Я не кажу про те, що в Україні немає оснащених амбулаторій. Вони існують, але повноцінної інфраструктури немає. А додатково потрібні нормальні дороги.

В одному із своїх виступів в.о. міністра навела досвід США, мовляв, там можна доїхати до найближчої лікарні за 20 хв. Але стан доріг у США та Україні відрізняються дуже суттєво. Які в українських селах дороги? І скільки у сільській місцевості автомобілів? А є села, де проживає менше 2 тис. осіб. Там лікар не зможе набрати достатню кількість договорів і йому доведеться працювати на декілька сіл.

Не маючи інфраструктури, не варто очікувати успіху. Яскравий приклад відсутності стратегічного мислення — це ініціатива з госпітальними округами.

Його головною структурною одиницею є лікарня інтенсивної терапії. Питання — де на сьогодні в Україні є повноцінно оснащена та забезпечена кадрами лікарня інтенсивної терапії? Навіть у столиці немає закладу, який би відповідав визначеним критеріям. Як можна створювати госпітальні округи, не маючи жодної лікарні інтенсивної терапії?

Спочатку необхідно створити лікарні, забезпечити їх кваліфікованими кадрами, а вже потім створювати госпітальні округи. Одночасно з цим слід забезпечити належний рівень надання первинної медичної допомоги.

Найгостріше люди відчувають потребу у медичній допомозі, коли раптово виникає захворювання або його тяжке ускладнення. А це — невідкладна медична допомога. Чи забезпечено в Україні надання якісної екстреної медичної допомоги? Ні. Тому що зношеність автопарку сягає 50%. Його оновлення протягом останніх років не відбувалося. Служба відчуває значний кадровий дефіцит. Разом з тим дороги у жахливому стані. За таких умов швидка повинна вчасно доїхати до пацієнта й у разі потреби доставити його до лікарні інтенсивної терапії. Не секрет, що на сьогодні лише в окремих регіонах України служба екстреної медичної допомоги оснащена GPS-навігаторами.

Можливо, починати потрібно саме з цього — зі створення належної інфраструктури? А це потребує колосальних інвестицій.

— Але ж менеджмент Міністерства переконує суспільство, що нам не потрібно утримувати так багато лікарень. Ви із цим не погоджуєтесь?

 

— Дійсно, у розвинених країнах з ефективними системами охорони здоров’я 80% пацієнтів звертаються до лікарів первинної ланки — сімейних лікарів. І лікар первинної ланки надає медичну допомогу в амбулаторних умовах.

Це ефективно працює у системах, де забезпечений увесь цикл надання медичної допомоги, починаючи від сімейного лікаря й закінчуючи високоспеціалізованою медичною допомогою. Пацієнт приходить до сімейного лікаря, який за потреби направляє пацієнта на вторинний рівень, а далі він може спрямовуватися на третинний рівень.

Тобто для нормального функціонування первинної ланки потрібні оснащені амбулаторії у достатній кількості та навчені лікарі, які отримуватимуть достойний прибуток. Крім того, люди, які звикли звертатися до лікарні, тому що лише там є якесь обладнання, повинні починати довіряти сімейному лікарю, який, можливо, працюватиме у сусідньому селі. І цей лікар має бути доступним 7 днів на тиждень та 24 год на добу. Тоді сімейні лікарі забезпечуватимуть 80% потреби у медичній допомозі.

Коли ми матимемо нормально налагоджену екстрену та первинну медичну допомогу, потреба у великій кількості стаціонарів відпаде сама собою. Тобто це процес еволюційний. Натомість на сьогодні надання екстреної та первинної допомоги на належному рівні не забезпечене, а взялися за реформу вторинного рівня.

При цьому спікери МОЗ наголошують на тому, що гроші повинні ходити за пацієнтом. Але у сфері охорони здоров’я оплата послуг після надання неможлива. У розвинених країнах існує попереднє фінансування. Тобто гроші не йдуть за пацієнтом, вони йдуть перед ним. І дійсно, для надання послуги необхідні обладнання, лабораторні тести, ліки, запас інструментів. Нареш­ті, потрібні медики. І на все це необхідні гроші.

Уявіть собі: пацієнт прийшов у лікувальний заклад за допомогою. А гроші за ним ще не прийшли. Питання — де заклад візьме гроші на надання медичної допомоги? Якщо не буде проспективної оплати послуг, то лікарням просто немає де брати кошти.

МОЗ України пропонує оплачувати послуги після того, як буде проконтрольована їх якість. У такому разі можлива ситуація, коли заклад надав послугу, а Національна служба здоров’я, проконтролювавши її якість, вирішила йому не платити.

Нині від деяких менеджерів МОЗ можна почути, що нібито ми фінансуємо стіни, а реформа полягає у тому, що держава припинить фінансувати ліжка й почне фінансувати послугу, й у такий спосіб гроші прямуватимуть за пацієнтом.

Потрібно розуміти, що фінансування стін — це, у першу чергу, оплата комунальних послуг. Якщо держава не фінансуватиме стіни, то за чий рахунок оплачуватимуться комунальні послуги?

Також варто нагадати, що ми фінансуємо з бюджету не лише стіни, а й лікарів та інший медичний персонал.

Прим. ред.: за даними Державної служби статистики, за підсумками 2016 р. кількість лікарів усіх спеціальностей становить 187 тис. без зубних лікарів, та 367 тис. середнього медичного персоналу (без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополь та частини зони проведення антитерористичної операції). Це розрахункові дані, надані МОЗ України.

Зрівнялівка у заробітній платні — це окреме наболіле питання. Нині її рівень приблизно однаковий у лікаря та у санітарки. Це добре, що санітарка отримує 3200 грн. Але лікар має моральне право отримувати набагато більше, тому що рівень його відповідальності надзвичайно високий. Він навчався 9 років, несе відповідальність. Зрівнялівка у медицині неприпустима.

— У галузі існує багато проблем, і необхідність реформування давно назріла. Як Ви вважаєте, з чого потрібно починати?

 

— Галузь охорони здоров’я громіздка та пов’язана з іншими системами. Реформу зробити за півроку чи рік неможливо. Вочевидь, має бути стратегічна довготривала програма реформування у вигляді Концепції, щоб усі розуміли, що й коли ми робимо і яких результатів очікуємо за підсумками першого року, другого й так далі.

Наприклад, держава визначає, що реформування екстреної медичної допомоги завершиться через 5 років, первинної — через 10 років, ще раз нагадую — підготовка лікаря займає 8–9 років.

Весь шлях прописаний у законопроектах профільного комітету Верховної Ради. Він базується на проекті Концепції побудови нової системи охорони здоров’я, яку я пропонував, працюючи на посаді міністра охорони здоров’я у 2014 р. Пізніше була створена стратегічна дорадча група, яка розробила стратегію на основі проекту Концепції.

Ставши народним депутатом, я просував принципи, закладені у цих документах. Завдяки цьому вони враховані у парламентському документі — Постанові Верховної Ради України від 21 квітня 2016 р. № 1338-VIII «Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Про реформу охорони здоров’я в Україні».

Виконавча влада має виконувати законодавчі вимоги. Але замість того, щоб виконувати, МОЗ, яке є органом виконавчої влади, вирішило підмінити собою законодавчу гілку влади.

Ігнорування законодавства почалося з того, що фактично президент призначив в.о. міністра охорони здоров’я, а не Парламент. Він її рекомендував на посаду в.о. міністра. А прем’єр-міністр підтримав. У. Супрун вже 10 міс виконує обов’язки міністра охорони здоров’я. Однак якщо діяти у законний спосіб, її кандидатуру потрібно винести на розгляд Парламенту. Якщо депутати підтримають цю кандидатуру, то вона отримає певний кредит довіри, й коли МОЗ України щось пропонуватиме, то народні депутати матимуть змогу це обговорювати з фахівцями Міністерства. Так має функціонувати державний механізм.

Натомість на сьогодні ми бачимо брудний PR та спроби переконати суспільство у тому, що Комітет проти реформи як такої.

Комітет Верховної Ради з питань охорони здоров’я має цілий пакет законопроектів, які відповідають рекомендаціям парламентських слухань. Ці фундаментальні документи зареєстровані у Парламенті. Але вони не вносились у порядок денний засідань Верховної Ради України.

Один із фундаментальних проектів — «Про засади державної політики охорони здоров’я» за № 2409а, зареєстрований півтора року тому. На кожній погоджувальній раді профільний комітет намагається внести його до порядку денного. Зокрема, цим документом пропонується загальнодержавна стратегія (програма) розвитку національної системи охорони здоров’я на 7 років.

Наступний базовий проект — «Про організацію медичного обслуговування» № 4456, зареєстрований 2 роки тому. Тричі обговорювався на рівні профільного комітету, підтриманий усіма членами та навіть колегією МОЗ. Але після того, як в.о. міністра було призначено Уляну Супрун, профільне міністерство змінило власну стратегію. Нам дали зрозуміти, що нова команда розроблятиме власний пакет законопроектів.

Якщо уважно подивитися, то пакет урядових законопроектів — це 10% висмикнутого з контексту змісту проекту закону «Про медичне обслуговування», підготовленого Комітетом. Більше того, їх ухвалення позиціонується як старт реформ.

Я пам’ятаю, як Олександр Квіташвілі проголошував старт реформи. Це було, коли ухвалювався закон щодо автономізації, до речі, погоджений МОЗ у редакції Комітету. А тепер знову мова йде про старт реформи.

— Важливе питання стосується джерел фінансування медицини. Якою Ви бачите модель фінансування медицини?

 

— У розвинених країнах працює бюджетно-страхова модель. Це означає, що функціонує медичне страхування у тому або іншому вигляді.

Законопроект «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування» мого авторства рік тому зареєстрований у Парламенті. Донині не вносився до порядку денного.

На сьогодні у Парламенті зареєстровані 3 законопроекти щодо медичного страхування. Мій є альтернативним до проекту Закону України «Про загальнообов’язкове соціальне медичне страхування в Україні» № 4981 від 14.07.2016 р., внесеного на розгляд народними депутатами України Л.Л. Денісовою, А.А. Шипком, Б.С. Розен­блатом, І.О. Єфремовою, М.А. Поляковим.

Ми навіть домовилися з авторами інших законопроектів щодо узгодження остаточної редакції документа. Але законопроекти так і не були внесені до порядку денного, хоча у попередньому плані порядку денного засідання 22 червня 2017 р. вони були.

Запровадження медичного страхування дозволить доповнити обмежені обсяги державного фінансування необхідними ресурсами. Україн­ський народ готовий до запровадження страхової медицини, він готовий оплачувати страховку, якщо матиме гарантії надання якісної медичної допомоги. Суспільство сприйматиме реформу, якщо розумітиме, що кошти підуть на медицину, й пацієнту або його родичам не доведеться розраховуватися за лікування у лікарні.

Щодо державного фінансування, то Комітет пропонує трирівневу систему фінансування, на відміну від пропозиції МОЗ, яке має на меті централізацію бюджету охорони здоров’я.

Суть наших пропозицій наступна. З місцевих бюджетів через субвенцію фінансується первинна ланка, вторинний рівень та екстрена медична допомога фінансується з обласного бюджету, а заходи централізованого характеру — з центрального бюджету.

— МОЗ України та Уряд пропонують створити нові органи центральної виконавчої влади у системі охорони здоров’я. Яка Ваша думка з цього приводу?

 

— Справа у тому, що МОЗ України та Уряд пропонують створити новий центральний орган виконавчої влади, у розпорядженні якого Уряд має намір сконцентрувати увесь бюджет медичної галузі, а це наразі близько 80 млрд грн.

На даний час бюджетні кошти через субвенцію розподіляються на місця. Уряд пропонує централізацію цих коштів у руках єдиного націо­нального замовника. У той час, коли держава нібито активно бореться з корупцією, Уряд пропонує створити монополіста для розпорядження державними фінансами.

Цей же орган розроблятиме та затверджуватиме тарифи, укладатиме договори із закладами охорони здоров’я, в яких він замовлятиме медичні послуги. Він же контролюватиме якість надання медичних послуг. А потім постфактум вирішуватиметься питання, оплачувати надану послугу чи ні.

Більш корупціогенну структуру складно уяви­ти.

2 роки тому дали територіальним громадам субвенцію, а тепер намагаються забрати, й при цьому залишити на них тягар сплати комунальних послуг. Але якщо зберегти трирівневий рівень фінансування, як пропонує профільний комітет, то Національна служба здоров’я, яку пропонує створити МОЗ України, функціонуватиме як технічний замовник. Фінансове забезпечення здійснюватиметься з центрального та регіональних бюджетів. А якість контролюватиме інша служба. Адже не може бути так — що сам зробив, те сам і проконтролював.

Дійсно, система управління галуззю — це також важлива проблема. На сьогодні ми маємо монопольну систему управління системою охорони здоров’я. Адже єдиний центральний орган виконавчої влади, який визначає та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, — це МОЗ України.

Натомість в розвинених країнах ми бачимо, що, крім міністерства, існує професійне самоврядування медичних працівників — лікарів, провізорів та медсестер. Закони цих країн надають професійним самоврядним організаціям частину державних повноважень у сфері професійних відносин.

Законопроект «Про лікарське самоврядування» зареєстрований у Парламенті вже, напевно, у десятій редакції, й далі справи не рухаються. Я просував ідею запровадження професійного самоврядування лікарів ще у часи, коли займався громадською діяльністю та очолював Громадську раду при МОЗ України. Ця ідея викликає спротив з боку державного апарату. Він не має бажання передавати частину державних функцій професійним громадським організаціям. Керувати має лише центральний орган виконавчої влади — і ліцензії надавати, й атестацією лікарів займатися. А насправді звідки чиновник знає, чи хороший лікар? Це знає професійне середовище.

— Нещодавно в Україні виник спалах ботулізму, й через відсутність необхідних ліків декілька випадків закінчилися летально. Як Ви вважаєте, хто винний у цьому?

 

— Окрема важлива складова медицини — це громадське здоров’я. Який орган влади на сьогодні забезпечує заходи із захисту громадського здоров’я? Санітарно-епідеміологічну службу ліквідували. 2 роки вже діє мораторій на перевірки суб’єктів господарювання.

Наш проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо оптимізації системи центральних органів виконавчої влади та їх діяльності у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення», зареєстрований у Парламенті за № 5134-1 від 04.10.2016 р., також лежить без руху.

Епідемія ботулізму спалахнула у країні, у тому числі й внаслідок недалекоглядної позиції Арсенія Яценюка, який ліквідував санітарно-епідеміологічну службу. Замість ліквідації необхідно було переглянути повноваження цієї служби.

— Скажіть, будь ласка, як Ви оцінюєте політику держави на фармацевтичному ринку?

 

— Ліки — це важливий елемент лікувального процесу. Від медикаментозного забезпечення залежить якість надання медичної допомоги. Що ми бачимо у цій сфері?

Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я розробив фундаментальний законопроект — нову редакцію проекту закону «Про лікарські засоби» з урахуванням положень європейських директив. Проект охоплює увесь життєвий цикл лікарського засобу, починаючи з розробки й закінчуючи реалізацією. Він обговорювався з професійною громадськістю та знайшов підтримку в експертному середовищі. Але, як і решта законопроектів, цей не рухається далі реєстрації.

У контексті розмови щодо фармацевтичного ринку доречно вкотре згадати про закупівлі лікарських засобів через міжнародні організації. Нагадаю, що лобістами цього механізму виступають ГО «Пацієнти України», «Реанімаційний пакет реформ» та низка інших організацій. Їх пов’язує між собою одна особливість — фінансування за рахунок зарубіжних грантів. На мій погляд, це фактично перенесення корупції на міжнародний рівень.

Стосовно урядової програми «Доступні ліки» моя думка така. До програми відшкодування увійшла низка застарілих препаратів. Взагалі незрозуміло, за якими принципами складався перелік препаратів, що нині підлягають відшкодуванню з боку держави.

Ми бачимо, що це дешеві препарати, які люди здатні придбати за власні кошти. У той же час українцям недоступні сучасні дороговартісні препарати. Відтак, на мою думку, лікарські засоби необхідно включати до системи відшкодування з огляду на сучасні протоколи лікування та інші стандарти.

Щодо аптек, то їм не вигідно брати участь у програмі, тому що доводиться торгувати дешевими ліками та ще й віддавати їх фактично у кредит, тому що держава розраховується не одразу, а згодом.

Що це надало пацієнтам? Уявіть пенсіонера, який мешкає у селі. Для того щоб отримати безкоштовні ліки, йому потрібно купити квиток на автобус, приїхати в обласний центр, знайти аптеку, яка бере участь у програмі, й при цьому мати на руках правильно оформлений рецепт від лікаря. Він очікуватиме у черзі, й не факт, що цей лікарський засіб буде в аптеці в наявності, адже з об’єктивних причин буває так, що виникає дефіцит безкоштовних ліків. Навіщо потрібні доступні ліки за 20 грн., якщо на те, щоб їх отримати, необхідно витратити 50 грн.

В цілому ж реімбурсація як така — це чудовий інструмент для забезпечення населення лікарськими засобами. Проте вона ефективно працює в умовах бюджетно-страхової моделі. Для забезпечення реімбурсації держава має планувати обсяги закупівель, а виробники — відповідно, обсяги виробництва. Реімбурсація передбачає довгострокове планування, а це можливо, коли усі учасники процесу розуміють обсяг коштів на наступні періоди.

Від якісної ефективної реімбурсації у далекоглядній перспективі отримують вигоду пацієнти, які забезпечуватимуться ліками гарантованої якості, а також виробники, які матимуть гарантований збут.

Натомість що передбачає урядова ініціатива. КМУ запровадив референтні ціни. При цьому країнами порівняння обрали країни ЄС, де обсяги державного фінансування набагато більші, ніж в Україні, відповідно, й обсяги споживання лікарських засобів там більші. А найголовніше те, що у кожній з цих країн функціонує система загальнообов’язкового медичного страхування. Очевидно, що порівняння цін на ліки у цих краї­нах та Україні виглядає не зовсім коректним.

Водночас програма «Доступні ліки» — це не перший досвід відшкодування та реферування цін. Ще у 2012–2014 рр. реалізовувався пілотний проект з державного регулювання цін на лікарські засоби для лікування артеріальної гіпертензії. Тоді відпрацьовувався механізм ціноутворення та реімбурсації, й фактично проект запрацював вже перед самим завершенням.

Цей хороший досвід не врахований у програмі «Доступні ліки». А сам процес впровадження програми почався із загрозливої ініціативи радників в.о. міністра ввести в Україні пряме регулювання цін на ліки. Дякувати Богу, секретаріату КМУ вистачило розуміння ризиків цієї ініціа­тиви. Й після низки напружених зустрічей Уряд ухвалив більш-менш прийнятний документ, який принаймні не зупинив реалізацію низки життєво важливих препаратів. Хоча він далекий від досконалості.

Також слід звернути увагу на ще одну проблему фармацевтичного сектору — ліки з недоведеною ефективністю. Проблема навіть не в тому, що ліки мають різний рівень доведення ефективності. Справа у тому, що фахівці не мають доступу до важливої інформації щодо взаємозамінності генериків. Невідомо, з чим порівнювали виробники генеричні копії, які присутні на ринку, та чи проводилися такі дослідження взагалі.

А якщо немає доступу до професійної інформації, то цей інформаційний вакуум запов­нює реклама.

— Безумовно, скорочення обсягів державного фінансування, яке передбачає урядова реформа, невигідне суспільству та професійній громаді. Який Ваш прогноз, до чого нам готуватися?

 

— Як я вже сказав, зменшення обсягів фінансування призведе до скорочення мережі закладів та кількості медичних працівників, особливо лікарів. Експертне середовище та громадські організації, які дійсно захищають інтереси пацієнтів, шоковані тим, що відбувається.

Ухвалення законопроекту «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» відбулося із порушенням регламенту. Комітет з питань охорони здоров’я є профільним, але законопроект отримав рекомендацію через Комітет соціальної політики. Це зроблено для того, щоб усунути наш профільний комітет від процесу.

Але до другого читання він все ж таки проходитиме через Комітет з питань охорони здоров’я. Регламент дозволяє нам його суттєво змінити. На базі Комітету створено робочу групу. Її очолили Ольга Богомолець та Сергій Березенко. Я вхожу до цієї групи й вже подав свої пропозиції, які фактично дублюють законопроект № 4456. У нас є шанс проголосувати за адекватний документ, який враховує інтереси медичних працівників та пацієнтів.

До того ж урядова реформа ігнорує Конституцію, по суті, передбачаючи оплату медичної послуги фактично на вході у лікарню. Якщо ж у пацієнта грошей немає, то в.о. міністра вже пропонувала надавати субсидію на оплату медичних послуг, як це відбувається у житлово-комунальному секторі.

Виникає чергове питання — скільки коштуватиме медична послуга? МОЗ України не має відповіді. Хоча насправді вона є. Вартість лікування необхідно розраховувати у межах діагностично споріднених груп. Нині Світовий банк реалізує в Україні проект «Поліпшення здоров’я на службі людей». У рамках цього проекту відпрацьовується нова модель фінансування закладів охорони здоров’я, що базується на впровадженні системи діагностично-споріднених груп. Але їх калькуляцію не проведено.

Тому реформа від Уряду та МОЗ України виглядає як знущання над професійною спільнотою з боку непрофесіоналів. Образливо виглядає PR, на який витрачаються величезні кошти, й суспільство дурять, підсуваючи мильну бульбашку.

Безумовно, ганебно, що люди вимушені платити з власної кишені за медичне обслуговування. Але не потрібно у цьому звинувачувати медиків. Стан галузі — це наслідок державної політики. Уряд подає несправедливий бюджет, а Парламент його ухвалює. Жахливий стан в охороні здоров’я на совісті тих, хто приймає рішення щодо обсягів фінансування галузі.

Усі державні службовці приходять на посаду із зобов’язанням дотримуватися Конституції та інших законів України. Ми, кожен народний депутат, склали присягу. Але якщо більшість не здатна дотримуватися Конституції, то або слід вносити до неї зміни, або звільнити місця для тих, хто готовий дотримуватись.

— Чи готові Ви повернутися на посаду міністра?

 

— За нинішнього Уряду та Парламенту — ні. За інших обставин, можливо, так. У мене є стратегія та команда — люди, які готові втілити задумки. Наші напрацювання спрямовані на захист інтересів громадян. Ми прагнемо якісної медицини з розумінням того, що отримають пацієнти та медичні працівники через 3, 5 та 10 років.

Держава остаточно визначила свій геополітичний курс — це євроінтеграція. А євроінтеграція — це не лише європейські тарифи на світло та опалення, а й європейський рівень доходів громадян та європейські обов’язки держави. Якщо в ЄС на систему охорони здоров’я держава витрачає 8–10% ВВП, то й в Україні потрібно справедливо розподіляти фінансові ресурси. Розвинені країни давно усвідомили важливість інвестицій у людській капітал через належний рівень фінансування охорони здоров’я та освіти. Коли український Парламент усвідомить це й реформа охорони здоров’я стане дійсно пріоритетом, тоді я буду готовий очолити процес реформування.

— Що б Ви відповіли опонентам, які звинувачують Вас у гальмуванні реформи?

 

— Мені закидають, що нібито я проти реформи. Насправді це не так. Як громадянин України, як лікар та політик, я — за реформу. Вона потрібна, але мова йде про систему охорони здоров’я. Від її стану залежить національна безпека країни. Тому реформа повинна бути чітко обрахована. А в урядових законопроектах немає економіки.

Уявіть собі, фундаментальний законопроект від 10.04.2017 р. № 6327 «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» не має фінансово-економічного обґрунтування, документ не містить жодного розрахунку, жодної цифри, але Парламент його реєструє. Закон щодо фінансування без жодної цифри — це розрив шаблонів.

Мені кажуть, що я представник мафії, але подивіться мою декларацію.

У мене питають, що я зробив, коли був міністром? Мене звинувачують, що я не провів закупівлі вчасно. Але ліки, закуплені за кошти 2014 р., були поставлені у лікарні до кінця 2014 р. А сьогодні, коли нібито немає корупції, завдяки закупівлям через міжнародні організації лікарські засоби, закуплені за кошти 2015 р., постачаються аж до 2017 р.

Іноді здається, що у реформаторів роздвоєння особистості. Наприклад, система електрон­них закупівель ProZorro. З одного боку, її позиціонують як ефективний інструмент для здійснення державних закупівель. Мова йде про те, що з її допомогою ми перемогли корупцію або принайм­ні зробили процес прозорішим. «Реанімаційний пакет реформ» та деякі інші організації палко підтримують цю систему. Але одночасно з цим вони підтримують механізм централізованих закупівель ліків через міжнародні організації.

У мене питання до організацій, які позиціонують себе як захисникі інтересів пацієнтів, — чому, коли люди вмирають від ботулізму, не чутно обурених активістів. Частина ліків, закуплених міжнародними організаціями, мають термін придатності, що спливає, або вони взагалі протерміновані. Де голос захисників пацієнтів? Чиї інтереси насправді захищають такі організації?

Суспільство має усвідомити, що в Україні існує ще одна серйозна проблема — організації, які освоюють гранти. Їх підтримують певні політичні сили. Такі організації створюють ілюзію громадської підтримки ініціатив, які втілюються за грантові кошти. Разом з тим ці благодійні організації надають консалтингові, PR та інші послуги. Ця діяльність приносить прибуток і мала б оподатковуватись. Але прогалини україн­ського законодавства щодо благодійної діяльності вміло використовують лобісти.

З огляду на це, стає зрозумілим, що організації, які отримують фінансування у вигляді грантів, орієнтовані на процес, а не на результат. Цей процес, що наразі триває, зокрема ухвалення закону щодо автономізації та у першому читанні проекту закону щодо так званих фінансових гарантій, насправді нічого не вирішує ані для пацієнтів, ані для лікарів. Це банальна спроба зазіх­нути на ресурси недофінансованої системи охорони здоров’я.

Сьогодні ми маємо говорити народу правду — без збільшення обсягів державного фінансування ми не зможемо реформувати медичну галузь. За гранти реформу здійснити не вдасться.

Олена Приходько,
фото Сергія Бека
Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!