Зауваження Головного юридичного управління ВР України до проекту Закону України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» № 6327

02 сентября 2017 12:33 Версия для печати

Зауваження до проекту Закону України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» (реєстр. № 6327)

У Головному юридичному управлінні у межах мінімально відведеного часу (проект одержано о 19.00 13 липня 2017 року) розглянуто зазначений законопроект, відтак надаються зауваження лише щодо окремих його принципових положень.

І. З метою забезпечення виконання положень статей 8, 19 Конституції України із дотримання принципу верховенства права та законодавчого упорядкування діяльності державних органів та інших суб’єктів  діяльності у сфері охорони здоров’я потребують доопрацювання, у тому числі з метою їх уточнення і уникнення використання оціночних понять такі положення проекту.

  1. Конституція України містить застереження, за яким при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22). Однак, запропонований механізм зміни прямого бюджетного фінансування закладів охорони здоров’я, які надають безоплатну медичну допомогу громадянам на механізм лише часткової оплати з боку держави медичних послуг не забезпечує виконання цього конституційного припису, в тому числі з огляду на те, що права, гарантовані статтею 49 Конституції України, не можуть бути обмежені інакше як в умовах воєнного або надзвичайного стану (частина друга статті 64 Основного Закону України).

До того ж змінами до статті 8 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлено, що “держава гарантує безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я за епідемічними показаннями”. При цьому за відсутності законодавчого  визначення медичної допомоги «за епідемічними показаннями» зазначений припис є таким, що не відповідає положенню статті 49 Конституції України, за яким у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно.

Цими змінами також передбачається, що «держава гарантує громадянам України та іншим визначеним законом особам надання необхідних медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України на умовах та в порядку, встановлених законодавством». Таким чином, за юридичної невизначеності «необхідних» медичних послуг та лікарських засобів, питання про їх надання (разом із вирішенням питань конституційних гарантій в частині надання медичної допомоги) передається на рівень «підзаконного» регулювання, що не відповідає статтям 22, 49, 64, пункту 1 статті 92 Конституції України.

  1. Частиною третьою статті 4 проекту передбачається, що «програмою медичних гарантій визначається перелік та обсяг медичних послуг та лікарських засобів, оплата яких гарантується за рахунок коштів Державного бюджету України». Водночас відповідно до статті 1 проекту «програма державних гарантій медичного обслуговування населення (програма медичних гарантій) — програма, що визначає перелік та обсяг медичних послуг (включаючи медичні вироби) та лікарських засобів, повну оплату надання яких пацієнтам держава гарантує за рахунок коштів Державного бюджету України згідно з тарифом, для профілактики, діагностики, лікування та реабілітації у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами». Зазначені приписи слід узгодити між собою по суті і термінологічно, а також доопрацювати з огляду на те, що відповідно до частини п’ятої статті 4 законопроекту «програма медичних гарантій затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік» і є фактично частиною законодавчого акту, про що не зазначено у визначенні відповідного поняття. Щодо цього, як основний для «програми медичних гарантій» потребує законодавчого визначення термін «обсяг медичних послуг».

Також, зважаючи, що програма медичних гарантій з одного боку визнається законодавчим актом тимчасової дії — (див.  частину п’яту статті 4 та етапи набрання чинності законом за Прикінцевими та Перехідними положеннями законопроекту), а з іншого – передбачається постійна дія відповідного закону (пункт 1 Прикінцевих та Перехідних положень проекту), слід законодавчо визначити, як саме передбачається у подальшому, після 1 січня 2020 року (пункт 4 Прикінцевих та Перехідних положень проекту) застосовувати приписи цього закону щодо реалізації відповідної програми.

Зокрема пунктами 2 і 3 розділу ІV «Прикінцеві та перехідні положення» проекту передбачено, що:

1) з 1 січня 2018 року запроваджується реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій для первинної медичної допомоги  у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (пункт 2);

2) протягом 2018-2019 років реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій поступово запроваджується для інших видів медичної допомоги, зокрема шляхом реалізації пілотних проектів  для відповідних видів медичних послуг, окремих закладів охорони здоров’я, населених пунктів чи регіонів. Порядок реалізації таких проектів, перелік медичних послуг та лікарських засобів, що оплачується за рахунок коштів Державного бюджету України, тарифи та коригувальні коефіцієнти встановлюються Кабінетом Міністрів України (пункт 3).

При цьому сам закон згідно з пунктом 1 цього розділу набирає чинності і вводиться в дію в повному обсязі з 1 січня 2018 року «поетапно».

Тим самим протягом 2018 – 2019 років фактично буде скасовано пряму дію норм закону, оскільки він буде діяти лише в тій частині, в якій це визначить Кабінет Міністрів України.

Однак, такий підхід не відповідає статті 19 Конституції України та не враховує вимогу статті 6 Конституції України (принцип розподілу влад), оскільки сам закон має визначити, в якій частині і протягом якого строку дія закону буде обмежена, а не делегувати це повноваження Кабінету Міністрів України.

До того ж, у перехідних положеннях цього закону мають бути визначені етапи впровадження закону, а також заходи, терміни їх виконання та належні виконавці, які мають забезпечити протягом визначеного часу це поетапне впровадження закону та, зрештою,  дію закону в повному обсязі.

  1. Відповідно до концепції проекту передбачається встановити засади розроблення, затвердження та виконання програми державних гарантій медичного обслуговування населення (програми медичних гарантій), та йдеться про інші програми в галузі охорони здоров’я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України (стаття 3 проекту та інші). При цьому їх правовий статус належним чином не визначено і потребує узгодження із статтями 85 та 116 Конституції України та Законом України «Про державні цільові програми».

Зокрема, згідно із статтею 4 проекту програма медичних гарантій розробляється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової і бюджетної політики. Програма медичних гарантій затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

У зв’язку з цим зазначимо, що у статті 85 Конституції України передбачені виключні повноваження Верховної Ради України, зокрема, до них належить затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання, а також затвердження загальнодержавних програм. Затвердження будь яких інших програм до повноважень Верховної Ради України Конституцією України не віднесено (частина третя статті 85). За статтею 116 Конституції України Кабінет Міністрів розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України.

Законом України «Про державні цільові програми» визначено засади розроблення, затвердження та виконання як загальнодержавних, так і державних програм, у тому числі їх експертної оцінки та контролю за виконанням. Статтею 4 цього Закону також встановлено, що перелік державних цільових програм, які планується виконати у відповідному році з використанням коштів Державного бюджету України, подається на розгляд Верховної Ради України разом із проектом закону про Державний бюджет України на відповідний рік. За статтею 5 цього Закону порядок розроблення та виконання державних  цільових  програм затверджується Кабінетом Міністрів України.

Отже, зазначені положення проекту не узгоджуються із нормами Конституції України та Закону України «Про державні цільові програми».

  1. Статтею 8 проекту передбачено, що договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій укладається між закладом охорони здоров’я незалежно від форми власності чи фізичною особою-підприємцем, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та Уповноваженим органом.

Разом з тим, це положення потребує узгодження зі статтею 11 Закону України «Про державні цільові програми», за якою державний замовник самостійно здійснює заходи і завдання, передбачені державною цільовою програмою, або за необхідності укладає договір (контракт) в порядку, встановленому законодавством. Виконавцями державної цільової програми можуть бути підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що визначаються державним замовником для виконання заходів і завдань програми на конкурсних засадах

  1. Статтю 4 законопроекту також слід узгодити зі статтею 26 Конституції України стосовно прав іноземців та осіб без громадянства в частині положень про їх перебування в Україні на законних підставах, а також щодо прав інших осіб зі статтями 14, 15, 19, 20, 22, 31 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У тому числі йдеться про коло осіб, яким державна гарантує повну оплату за рахунок коштів Державного бюджету України необхідних їм медичних послуг та лікарських засобів, а саме: громадяни, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, та особи, яких визнано біженцями, або особами, які потребують додаткового захисту, а також категорію осіб, які зобов’язані компенсувати державі повну вартість наданих медичних послуг та лікарських засобів (іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України).

Однак, Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» містить таку категорію осіб, як особи, яким надано тимчасовий захист, є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах на період дії обставин, за наявності яких було надано тимчасовий захист, і які відповідно до статті 20 цього Закону мають право, зокрема, на забезпечення достатнім харчуванням, ліками, одягом з урахуванням спеціальних потреб дітей, у тому числі новонароджених, осіб із захворюваннями, осіб похилого віку та безоплатну невідкладну медичну допомогу в державних закладах охорони здоров’я. У зв’язку з наведеним, вважаємо, що зазначені положення Закону мають бути враховані у законопроекті.

  1. Частиною другою статті 7 законопроекту встановлюється, що «з метою забезпечення прозорості та громадського контролю за діяльністю Уповноваженого органу утворюється Рада громадського контролю, яка формується на засадах відкритого та прозорого конкурсу у складі 15 осіб, які переобираються кожні два роки».

Однак, із запропонованого положення незрозумілим є юридичний статус цієї Ради – чи є вона громадським об’єднанням, ким створюється, які повноваження Ради та правові наслідки нею прийняття рішень. Зокрема, слід уточнити, у чому полягає суть її «громадського контролю», оскільки від імені держави відповідно до Конституції України спрямовує і координує роботу органів виконавчої влади Кабінет Міністрів України (стаття 116 Конституції України).

  1. Абзацом п’ятнадцятим підпункту 1 пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» законопроекту пропонується перше речення частини п’ятої статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я викласти у новій редакції, відповідно до якої акредитація закладів охорони здоров’я здійснюватиметься добровільно.

Разом з тим, згідно статті 3 цих Основ, «закладом охорони здоров’я є юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників». При цьому незрозумілим є те, про яку саме ліцензію (з огляду на статтю 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» та статтю 17 Основ) йдеться, якщо її отримує заклад охорони здоров’я.

Відтак, вважаємо, що  така зміна до статті 16 Основ є алогічною, оскільки на сьогодні акредитація закладу охорони здоров’я як офіційне визнання наявності у закладі охорони здоров’я умов для якісного, своєчасного, певного рівня медичного обслуговування населення, дотримання ним стандартів у сфері охорони здоров’я, відповідності медичних (фармацевтичних) працівників єдиним кваліфікаційним вимогам (пункт 1 Порядку акредитації закладів охорони здоров’я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 р. № 765) є певною гарантією надання якісної медичної допомоги.

Зважаючи на положення частини третьої статті 8 законопроекту, згідно з якою забороняється відмова або ухилення від укладання відповідного договору про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій з суб’єктами, визначеними у частині першій цієї статті, які подали заяву Уповноваженому органу про укладання такого договору та надають медичні послуги, передбачені програмою медичних гарантій, у разі ухвалення законопроекту у запропонованій редакції (за можливої відсутності акредитації закладів охорони здоров’я), вважаємо, що пацієнти опиняться в нерівних умовах при отриманні медичних послуг через їх сумнівну якість та можливу відсутність кваліфікованих медичних працівників.

  1. Відповідно до частини другої статті 9 проекту «надавачам медичних послуг забороняється відмовляти у прийнятті декларації про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу та веденні пацієнта, зокрема, на підставі наявності у пацієнта хронічного захворювання, його віку, статі, соціального статусу, матеріального становища, зареєстрованого місця проживання тощо, крім випадків, передбачених законодавством». Однак права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод відповідно до статті 92 Конституції України мають визначатись виключно законами України.
  2. Погоджуючись з необхідністю вдосконалення правового регулювання для забезпечення реформування сфери охорони здоров’я, слід звернути увагу, що прийняття цього проекту в поданій до другого читання редакції, на нашу думку, призведе до правових колізій та неповноти правового регулювання відносин у цій сфері, оскільки запропонована редакція допускає неоднозначне розуміння окремих положень та не містить достатніх і завершених правових механізмів реалізації задекларованих положень, як того вимагає принцип правової держави, на необхідність дотримання якого неодноразово зверталася увага у рішеннях Конституційного Суду України.

Це, наприклад, стосується фінансового забезпечення запроваджуваних проектом реформ медичного обслуговування населення за рахунок коштів Державного бюджету України. Відносини у цій сфері, враховуючи правові засади функціонування бюджетної системи та основи бюджетного процесу, що закріплені у статтях 1, 8, 19, 92, 95 Конституції України, є предметом регулювання виключно законодавчих актів, що регулюють бюджетні відносини.

Насамперед, відповідно до конституційних приписів та норм Бюджетного кодексу України виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Державний бюджет  України і бюджетна система встановлюються виключно Бюджетним кодексом та законом про Державний бюджет України. Згідно з статтею 4 цього Кодексу «якщо іншим законом бюджетні відносини визначаються інакше, ніж у цьому Кодексі, застосовуються відповідні норми цього Кодексу».

Всупереч зазначеним законодавчим нормам статтею 3 законопроекту запроваджуються державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів, що передбачають «повну оплату згідно з тарифом за рахунок коштів Державного бюджету України надання громадянам необхідних їм медичних послуг, та лікарських засобів, що передбачені програмою медичних гарантій».

Визначається також, що «за рахунок Державного бюджету України окремо здійснюється фінансове забезпечення програм громадського здоров’я, заходів боротьби з епідеміями, проведення медико-соціальної експертизи, діяльності, пов’язаної з проведенням судово-медичної та судово-психіатричної експертиз та інших програм в галузі охорони здоров’я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Крім того, статтею 4 законопроекту запропоновано, зокрема «обсяг коштів Державного бюджету України, що спрямовуються на реалізацію програми медичних гарантій щорічно визначається у законі України про Державний бюджет України як частка валового внутрішнього продукту (у відсотках) у розмірі не менше 5 відсотка валового внутрішнього продукту України. Видатки на програму медичних гарантій є захищеними статтями видатків бюджету».

Відповідно до частини десятої статті 10 законопроекту «оплаті за рахунок коштів Державного бюджету України підлягають лікарські засоби, які включені до Національного переліку основних лікарських засобів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України, та програми медичних гарантій».

Наведена редакція законопроекту не тільки не ґрунтується на приписах бюджетного законодавства, але й допускає неоднозначне розуміння самого поняття «програма медичних гарантій».

Так, згідно з частиною п’ятою статті 4 законопроекту «програма медичних гарантій затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік. Таку редакцію можна зрозуміти як бюджетне призначення на відповідні цілі, що формується у порядку, встановленому законом для складання, затвердження, виконання бюджету.

Проте у частині четвертій цієї статті передбачається, що розробляється така програма в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової і бюджетної політики.

Таким чином, виходячи із запропонованої проектом редакції окремих статей, допускається можливість двозначного тлумачення їх положень. Проте норми закону мають бути чітко сформульованими і передбачуваними, щоб виключити будь-які корупційні ризики при його застосуванні.

Зазначені застереження стосуються і інших положень законопроекту. Зокрема, відповідно до визначення терміну «надавачі медичних послуг» це — заклади охорони здоров’я усіх форм власності та фізичні особи — підприємці, які одержали ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики та уклали договір про медичне обслуговування населення з головними розпорядниками бюджетних коштів (пункт 4 статті 2 Закону). Аналогічні положення містяться і у змінах до статті 351 Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо надання медичної допомоги «безоплатно в закладах охорони здоров’я та фізичними особами — підприємцями, які одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, з якими головний розпорядник бюджетних коштів уклав договір про медичне обслуговування населення.

Водночас створюється колізія законодавчих норм, оскільки у статті 8 передбачається, що «договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій укладається між закладом охорони здоров’я незалежно від форми власності чи фізичною особою-підприємцем, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та Уповноваженим органом».

Враховуючи викладене, доцільно також зауважити наступне. Відповідно до статті 27 Бюджетного кодексу України стосовно кожного законопроекту, що впливає на показники бюджету, проводиться експертиза щодо відповідності законам, що регулюють бюджетні відносини. Міністерством фінансів України за участю інших заінтересованих центральних органів виконавчої влади готується експертний висновок «(з обов’язковим визначенням вартісної величини впливу на показники бюджету та можливостей фінансового забезпечення у відповідному бюджетному періоді». Дотримання зазначених вимог та процедур створює належні умови для реалізації у повному обсязі норм законів, які передбачають відповідні фінансові зобов’язання держави, і є запорукою, що при прийнятті закону про Державний бюджет України на відповідний бюджетний період не прийдеться в порушення вимог Конституції та законів України обмежувати дію фінансово не забезпечених законів, застерігаючи, що їх норми «застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів» як це було неодноразово протягом останніх бюджетних періодів.

  1. Законопроект в частині застосування поняття «державні фінансові гарантії» суперечить бюджетному законодавству. Так, згідно зі статтею 2 Бюджетного кодексу України гарантійне зобов’язання – це зобов’язання гаранта повністю або частково виконати боргові зобов’язання суб’єкта господарювання — резидента України перед кредитором у разі невиконання таким суб’єктом його зобов’язань за кредитом (позикою), залученим під державну чи місцеву гарантію.

Гарантований державою борг — загальна сума боргових зобов’язань суб’єктів господарювання — резидентів України щодо повернення отриманих та непогашених станом на звітну дату кредитів (позик), виконання яких забезпечено державними гарантіями.

Відповідно до статті 17 Бюджетного кодексу України державні гарантії для забезпечення повного або часткового виконання боргових зобов’язань суб’єктів господарювання — резидентів України можуть надаватися за рішенням Кабінету Міністрів України або на підставі міжнародних договорів України виключно у межах і за напрямами, що визначені законом про Державний бюджет України.

Частина п’ята статті 4 проекту щодо визначення обсягу видатків Державного бюджету України на реалізацію програми медичних гарантій у процентному співвідношенні до валового внутрішнього продукту України суперечить частині другій статті 95 Конституції України, згідно з якою виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Крім того, частина п’ята статті 4 проекту, за якою програма медичних гарантій затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік не відповідає статті 40 Бюджетного кодексу України, якою визначено перелік питань, що регулюються законом про Державний бюджет України.

Також частина п’ята статті 4 проекту щодо визнання видатків на програму медичних гарантій захищеними статтями видатків бюджету не відповідає статті 55 Бюджетного кодексу України, якою визначено вичерпний перелік захищених статей видатків.

  1. Підпунктом 1 пункту 7 розділу IV проекту пропонуються зміни до Основ законодавства України про охорону здоров’я. Зокрема, стаття 3 цього Закону доповнюється визначенням поняття «медична субсидія – безготівкова допомога, яка надається за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів для оплати необхідних пацієнту медичних послуг та лікарських засобів», а стаття 18 – положеннями щодо встановлення Кабінетом Міністрів України порядку призначення та надання медичних субсидій.

Проте такі положення не випливають із тексту проекту закону України про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення, в якому не застосовується поняття «медична субсидія». Крім того, доповнення статті 18 зазначеними положеннями не узгоджуються із принципами програми медичних гарантій, які передбачають законодавче визначення умов і порядку фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України за програмою медичних гарантій (пункт 1 частини першої статті 5 проекту) та засадами бюджетного законодавства.

Вважаємо, що правова природа «медичних субсидій», умови їх надання та їх місце в програмах медичних гарантій мають визначатися на законодавчому рівні. В іншому випадку зазначені положення підлягають виключенню із проекту.

  1. Відповідно до положень проекту (стаття 1) передбачається створити інформаційно-телекомунікаційну систему – «електронну систему охорони здоров’я», що забезпечуватиме автоматизацію ведення обліку медичних послуг та управління медичною інформацією. Пропонується визначити, що «забезпечення функціонування» цієї системи здійснюватиме Уповноважений орган, а до її складу входитимуть центральна база даних та електронні медичні інформаційні системи. Проектом не визначається власник (розпорядник) та адміністратор системи, обсяг їх повноважень, функцій, межі доступу до інформації, відповідальність за розголошення інформації тощо.

З відповідних положень проекту незрозумілий обсяг та перелік інформації, що буде акумулюватися в цій інформаційно-телекомунікаційній системі.

Насамперед, не визначено переліку інформації про пацієнта, що може вноситися до цієї системи, і яка відповідно до закону є інформацією з обмеженим доступом (конфіденційною інформацією). При цьому проект містить положення, згідно з якими згодою на доступ до даних про пацієнта вважатиметься лише факт «підписання декларації про вибір лікаря» (частина третя статті 11).

Відтак, пацієнт, даючи згоду на обробку даних, не зможе однозначно передбачити перелік відомостей, доступ до яких він надає.

  1. Крім того зазначаємо, що залишились актуальними концептуальні зауваження до цього законопроекту, надані Головним науково-експертним управлінням, зокрема щодо відсутності у законопроекті самостійного предмету законодавчого регулювання та доцільності врегулювання окремих порушених у ньому питань шляхом внесення відповідних змін до Бюджетного кодексу України, Основ законодавства України про охорону здоров’я та інших чинних законодавчих актів.

ІІ. Значна кількість статей проекту містять оціночні поняття чи поняття (правові конструкції), які потребують додаткового уточнення. Наприклад, йдеться про: «права та гарантії у сфері охорони здоров’я, що стосуються медичного обслуговування», «додаткові державні фінансові гарантії» (стаття 3), «у межах програми медичних гарантій», «рівних державних гарантій», «лікарських засобів належної якості», «лікарські засоби, пов’язані з наданням інших видів медичної допомоги», «відсутність дискримінації  надавачів медичних послуг» (статті 4, 5), «ведення пацієнта» (стаття 9).

Звертаємо увагу також на те, що «електронна система охорони здоров’я» (стаття 1 проекту)  є базою даних, а не системою охорони здоров’я, тому назву цього поняття слід привести у відповідність до його змісту.

Положення, за яким «програма медичних гарантій розробляється з урахуванням положень галузевих стандартів» (частина четверта статті 4 проекту) має бути уточнене щодо розроблення «відповідно до» цих стандартів.

Крім того, у статті 2 проекту визначається термін «медичні записи», що у наступних статтях законопроекту не використовується взагалі.

У змінах до статті 2 Закону України «Про ціни та ціноутворення» замість скорочення «програма медичних гарантій» слід використовувати повне найменування цього поняття, передбачене Законом України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», а саме «програма державних гарантій медичного обслуговування населення», оскільки вказане скорочення не є частиною Закону про ціноутворення.

Крім того, термінологія, пов’язана з тарифами на медичні послуги та лікарські засоби, не відповідає термінології та поняттям, що використовуються у спеціальному законодавстві в сфері ціноутворення. Зокрема, у законопроекті тариф визначений як «ставка, що визначає розмір оплати» (стаття 2).

Натомість, відповідно до статті 189 Господарського кодексу України і тариф і ставка є формою ціни як грошового еквіваленту товару. Крім того, законодавством не передбачено визначення терміну «капітаційна ставка», яке застосовується у статті 10 проекту.

Також неоднозначне розуміння базових категорій у сфері формування тарифів на медичні послуги та лікарські засоби може стати причиною довільних тлумачень правових норм при їх застосуванні та призвести до порушень прав учасників відповідних відносин.

Незрозумілим є і правове навантаження доручення Кабінету Міністрів України: «опрацювати питання запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування» (пункт 8 Прикінцевих та перехідних положень).

Відтак, проект закону не враховує низки конституційних приписів, а також практики Європейського Суду з прав людини щодо якості законів. Зокрема, в рішенні Справа «Вєренцов проти України» (Заява № 20372/11) зазначено, що «закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість регулювати свою поведінку аби бути здатними – за потреби, за відповідної консультації — передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія».

Заступник керівника Головного управління  В. Мілованов

Комментарии

Нет комментариев к этому материалу. Прокомментируйте первым

Добавить свой

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*


Последние новости и статьи