Це солодке слово «реформа»: перспективи андеграунду охорони здоров’я

О вреде курения лучше всего расскажет ваш личный патологоанатом
[народная мудрость]

Четвертий рік Україна як держава продовжує відчувати на собі справедливість одного з принципів так званих законів Мерфі, у тому числі у сфері охорони здоров’я. Продовжують також дивувати гучні заяви можновладців про нібито реформування охорони здоров’я. Але дивують не так заяви «жартівників» від МОЗ (інакше я їх не можу назвати і, більше того, ставлюся до їх почуття здорового гумору дуже позитивно), а саме реакція спільноти, що має відношення до сфери охорони здоров’я, і, в деяких випадках, пацієнтів або їх представників. А найбільше мене дивує висловлення стурбованості окремими медичними посадовцями щодо можливості нівелювання в результаті так званої реформи права громадян на охорону здоров’я, передбаченого ст. 49 Конституції України, зокрема, безоплатної медичної допомоги. Я навіть спочатку сприймав таку турботу як жартівну відповідь одних жартівників на якусь гучну промову жартівників від МОЗ. Крім того, велику частку здорового скептицизму навіяло розуміння, по-перше, того, що ми живемо в країні перманентного реформування охорони здоров’я. А по-друге, це спостерігання на всіх рівнях ієрархічної структури не завжди компетентних осіб, які, на жаль, ще не скоро наберуться необхідного досвіду. А їх жарти — це швидше захисна реакція від відчуття власної некомпетентності.

В Україні було прийнято велику частку документів концептуального та програмного характеру, що мали на меті реформування галузі охорони здоров’я, хоча першу Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України було затверджено лише 07.12.2000 р. Указом Президента України. У подальшому серед документів, що були безпосередньо спрямовані на забезпечення охорони здоров’я і в яких визначено державним замовником програми саме МОЗ України, були схвалені розпорядженням КМУ наступні концепції:

  • Державної програми розвитку системи надання медичної допомоги хворим нефрологічного профілю на 2006–2010 роки від 05.11.2005 р.,
  • Державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006–2015 роки» від 27.04.2006 р.,
  • Державної програми «Дитяча онкологія» на 2006–2010 роки від 01.02.2006 р.1,
  • Державної програми запобігання та лікування серцево-судинних і судинно-мозкових захворювань на 2006–2010 роки від 16.03.2006 р.,
  • Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007–2011 роках від 24.06.2006 р.,
  • Загальнодержавної програми боротьби з онкологічними захворюваннями на 2007–2016 роки від 10.07.2006 р.,
  • Державної програми створення єдиної системи надання екстреної медичної допомоги на період до 2010 року від 13.07.2006 р.,
  • Державної програми «Трансплантація» на 2006–2010 роки від 20.07.2006 р.,
  • Державної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010 р. від 24.07.2006 р.,
  • Загальнодержавної програми імуно­профілактики та захисту населення від інфекційних хвороб на 2007–2015 роки від 03.08.2006 р.,
  • Державної програми розвитку виробництва медичної техніки на 2008–2012 роки від 21.03.2007 р.,
  • Загальнодержавної цільової соціальної програми «Здорова нація» на 2009–2013 роки від 21.05.2008 р.,
  • Загальнодержавної цільової програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009–2013 роки від 21.05.2008 р.,
  • Державної цільової соціальної програми зменшення шкідливого впливу тютюну на здоров’я населення на 2008–2012 роки від 04.06.2008 р.

Крім того, постановою КМУ від 04.03.2004 р. затверджено Концепцію стратегії Уряду, спрямовану на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу, на період до 2011 р. тощо.

Безумовно, протягом останніх років приймалися органами влади й інші концепції, що тим або іншим чином стосуються здоров’я громадян, нами відзначені лише ті, де замовником виступає МОЗ.

Однак серйозне ставлення до подій, що відбуваються у сфері охорони здоров’я, у мене зник­ло після прийняття остаточної редакції Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення». Усе, що відбувається після прийняття цієї редакції закону, на мою думку, є не що інше, як переформатування медичної діяльності, але аж ніяк не реформа охорони здоров’я.

Проте основною причиною ігнорування дискусій навколо розваг посадовців від МОЗ є відсутність впровадження ключових новел Концепції реформи фінансування системи охорони здоров’я, схваленої розпорядженням КМУ від 30.11.2016 р. № 1013-р. Це, перш за все, декларація про запровадження в Україні моделі державного солідарного медичного страхування. І хоча свого часу мною й розглядалася критично така можливість, але лише в контексті її відповідності окремим тлумаченням Конституційного суду України щодо ст. 49 Конституції України. Загалом ця норма могла б слугувати проривом у системі охорони здоров’я, але зрозуміло, що після усунення корупційних ризиків.

Хочу нагадати, що відповідно до Рішення Конституційного суду України від 29.05.2002 р., справа № 1 — 13/2002: «Положення ч. 3 ст. 49 Конституції України — у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Однак зрозуміло, що зазначене тлумачення не зовсім відповідає світовій практиці і в Україні є нереалізованим.

На жаль, основні новели цієї Концепції щодо солідарного страхування так і не були реалізовані. Тому розпорядження КМУ від 15.11.2017 р. № 821-р «Про затвердження плану заходів з реалізації Концепції реформи фінансування системи охорони здоров’я на період до 2020 року» вже не сприймається реформаторським. Сам план, зрозуміло, змінює окремі правовідносини у сфері забезпечення надання медичних послуг. Однак цей план разом із Законом України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» фактично ставлять крапку на можливості реалізувати реформаторські ідеї Концепції.

У цілому Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» не регламентує нічого, що могло б змінити стан справ в охороні здоров’я на краще. Швидше його окремі новели постфактум отримали нормативно-правову регламентацію, зокрема, поняття «реімбурсація», незважаючи на його практичне втілення, лише в цьому законі отримало юридичну характеристику: це механізм повного або часткового відшкодування суб’єктам господарювання, які здійснюють діяльність з роздрібної торгівлі лікарськими засобами, вартості ліків, що були відпущені пацієнту на підставі рецепта, за рахунок коштів Державного бюджету України та ін. Цікавим можна вважати впровадження де-юре нових рівнів медичної допомоги, крім загально відомих (первинної, вторинної, третинної), це також: медична допомога дітям віком до 16 років та медична допомога у зв’язку з вагітністю та пологами.

Перед тим як продовжувати будь-які дискусії з приводу реформування охорони здоров’я, ми повинні зрозуміти та вирішити для себе, по-перше, чи дійсно в Україні потрібна реформа охорони здоров’я.

На це питання, відповідь має бути, на мою думку, однозначна — «так». Але це повинна бути дійсно реформа на кшталт правового забезпечення Public Health, але в розумінні країн ЄС. На жаль, в Україні поняття правового забезпечення громадського здоров’я носить звужений характер. І все ж таки слід визначитися, яка модель дійсно буде запроваджена в Україні. Це важливо, враховуючи безсистемне коливання розробників документів щодо переформатування медичної діяльності.

Як ми пам’ятаємо, в Концепції, схваленій розпорядженням КМУ від 30.11.2016 р., було запропоновано, цитуємо: «…модель державного солідарного медичного страхування, яка враховує кращі сучасні практики та досвід трансформації систем охорони здоров’я у світі, зокрема у Центральній та Східній Європі». Проте вже Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» у ст. 2 встановлює: «…програма державних гарантій медичного обслуговування населення (програма медичних гарантій) — програма, що визначає перелік та обсяг медичних послуг (включаючи медичні вироби) та лікарських засобів, повну оплату надання яких пацієнтам держава гарантує за рахунок коштів Державного бюджету України згідно з тарифом, для профілактики, діагностики, лікування та реабілітації у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами…». Тобто мова йде лише про бюджетне фінансування. Хоча разом з тим в останньому абзаці Перехідних положень цього закону встановлено: «…опрацювати питання запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування».

Хочу відмітити, що державне солідарне медичне страхування та загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування — це зовсім різні види страхування. Проекти законів про державне соціальне медичне страхування свого часу готувалися по 2–3 редакції кожної каденції Верховної Ради України.

До речі, необхідно зауважити, що в Програмі економічних реформ України на 2010–2014 роки від 02.06.2010 р. було також прийнято рішення щодо впровадження обов’язкового соціального медичного страхування. Якщо ознайомитися з Програмою, то можна побачити, що риторика в цілому не змінилася. Проте навряд чиновники з органів влади знайомі з цим документом, швидше за все, вони не мають уявлення про нього.

Хочу нагадати, яку проблему в системі охорони здоров’я вбачали автори Програми. Це, по-перше, низька якість медичних послуг. Очікувана тривалість життя населення України, зазначено в обґрунтування Програми, становить 68,2 року, що в середньому на 10 років нижче, ніж у країнах ЄС. Коефіцієнт дитячої смертності в 2,5 раза вищий, ніж у «старих» країнах ЄС. Рівень передчасної смертності втричі перевищує аналогічний у країнах ЄС, рівень смертності від туберкульозу — в 20 разів вищий. По-друге, нерівний доступ до послуг охорони здоров’я. Бідні верстви населення страждають через відсутність можливості одержання необхідної медичної допомоги. Відомча медицина (з обмеженим доступом) ускладнює досягнення мети рівного доступу. Існують диспропорції стосовно доступу до медичних послуг на рівні міських і сільських територій. Високим є тягар особистих витрат населення на послуги охорони здоров’я. Згідно з даними офіційної статистики, витрати населення перевищують третину від загального обсягу фінансування галузі (40% у 2008 р.) і здійснюються безпосередньо під час одержання медичних послуг.

Причинами виникнення зазначених проб­лем, на думку авторів Програми, були:

  • відсутність зв’язку між якістю отриманих медичних послуг й видатками на її фінансування, а також відсутність мотивації медичних кадрів до якісної праці;
  • низький рівень профілактики й частки первинної медико-санітарної допомоги в структурі медичних послуг;
  • неефективне використання бюджетних кош­тів, виділених на охорону здоров’я. На 100 тис. населення в Україні припадає 5,6 лікарень, тоді як у ЄС-10 цей показник — 2,6; кількість ліжко-місць в Україні — 868 на 100 тис. населення, а в ЄС-10 — 644; кількість лікарів на 100 тис. населення в Україні — 302, у ЄС-10 — 261. 86% бюд­жетних коштів, що виділяються на охорону здоров’я, йде на утримання медичних закладів та оплату праці лікарів;
  • дублювання медичних послуг на різних рівнях надання медичної допомоги, відсутність механізму управління потоками пацієнтів на різних рівнях надання медичних послуг;
  • низька самостійність медичних закладів при використанні фінансових ресурсів.

Головною метою реформи медичної сфери є поліпшення здоров’я населення, забезпечення рівного й справедливого доступу всіх членів суспільства до медичних послуг належної якості.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання: підвищити якість медичних послуг; підвищити доступність медичних послуг; поліпшити ефективність державного фінансування; створити стимули для здорового способу життя населення й здорових умов праці.

Автори Програми вважали, що здійснення реформ у бюджетній моделі фінансування охорони здоров’я України дозволить підготувати умови для переходу до страхової моделі (соціального медичного страхування).

Для підвищення якості медичних послуг необхідно забезпечити: перехід до закупівлі державою послуг у закладів охорони здоров’я на конт­рактній основі. Тобто на первинному рівні — оплата за кількість осіб, які мешкають у межах певної території; на вторинному, третинному — залежно від обсягів, структури та якості наданої медичної допомоги (закупівля обладнання й інших матеріально-технічних засобів здійснюватиметься у тому числі й за рахунок цільових бюд­жетних програм); повсюдне впровадження клінічних протоколів; розроблення системи індикаторів якості роботи медичних закладів, створення незалежних центрів оцінювання якості медичних послуг; зміна системи оплати праці медичних працівників за рахунок виділення двох складників: постійного (на основі єдиної тарифної сітки), змінного — залежно від обсягу й якості наданої медичної допомоги.

Підвищення доступності медичних послуг досягатиметься таким чином: чітке структурне розмежування первинного, вторинного й третинного рівнів медичної допомоги в нормативних актах; структурна реорганізація сфери шляхом створення центрів первинної медико-санітарної допомоги (медичні заклади з правами юридичної особи, до складу яких входять амбулаторії загальної практики/сімейної медицини та фельдшерсько-акушерські пункти, що забезпечують надання первинної лікарської та долікарської допомоги населенню окремого сільського району або міста з кількістю населення від 30 до 100 тис. осіб), госпітальних округів (мається на увазі функціо­нальне об’єднання кількох адміністративно-територіальних одиниць, населення яких забезпечено вторинною медичною допомогою з боку комплексу медичних закладів, що спеціалізуються залежно від інтенсивності наданої допомоги) з урахуванням радіуса доставляння пацієнтів; розвиток інституту сімейного лікаря на основі зміцнення ролі первинної медичної допомоги; підтримка розвитку приватного сектору медичних послуг, забезпечення доступу до державного фінансування на конкурсній основі.

Для поліпшення ефективності фінансування сектору охорони здоров’я необхідними є скорочення 4-рівневої системи фінансування до 2, 3 рівнів на основі об’єднання фінансових ресурсів: для первинної медико-санітарної допомоги — на районному й міському рівнях, для вторинної й третинної — на обласному (для державних спеціалізованих центрів і клінік науково-дослідних інститутів — на державному); зміна адміністрування видатків медичних закладів на основі розроблення й впровадження єдиної методики розрахунків медичних послуг, формування системи єдиних національних тарифів, переходу від кошторисного фінансування до самостійного перерозподілу коштів (глобальний бюд­жет); збільшення частки первинної медичної допомоги в загальному обсязі фінансування медичних послуг, стимулювання проведення профілактичних заходів.

Підготовка умов для переходу на страхову модель охорони здоров’я (систему соціального медичного страхування) буде забезпечена за рахунок досягнення фінансової стійкості медичних закладів, оптимізації їх мережі, збільшення самостійності керівників медичних закладів щодо управління фінансовими коштами, підвищення конкуренції в системі охорони здоров’я.

Які етапи впровадження цієї реформи? Перший етап (до кінця 2010 р.) — внесення змін до Бюджетного кодексу, Закону України «Про засади законодавства про охорону здоров’я» та прийняття Закону України «Про лікувально-профілактичні заклади й медичне обслуговування населення», що забезпечують об’єднання коштів на надання первинної медико-санітарної допомоги на рівні району або міста, на надання вторинної (спеціалізованої) і швидкої медичної допомоги — на обласному рівні, для надання третинної (високоспеціалізованої високотехнологічної) допомоги — на обласному й державному рівнях; перерозподіл фінансування на користь первинної медичної допомоги й профілактичної медицини; перехід з бюджетного фінансування комунальних і державних лікувально-профілактичних закладів на кошторисній основі до конт­рактної форми; перегляд умов ліцензування медичної практики, акредитації медичних закладів й атестації медичного персоналу. Створення незалежних центрів (агентств) оцінювання відповідності медичних установ ліцензійним і акредитаційним вимогам.

Другий етап (до кінця 2012 р.): проведення з 2011 р. апробації пропонованих змін на 2 пілотних регіонах (на сьогодні мова вже йде про 4 регіони — Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Полтавська та Львівська області); розроблення комплексу законодавчих і нормативних документів для формування оптимальної територіальної мережі медичних закладів, створення госпітальних округів, оплата праці медичного персоналу з урахуванням обсягу та якості виконаної роботи; розроблення й прийняття комплексної програми «Здорова нація».

Третій етап (до кінця 2014 р.) — переведення всіх медичних закладів на систему контрактних відносин між замовником і постачальником медичних послуг; запровадження єдиної методики розрахунків вартості медичних послуг, що оплачуються державою; підготовка до запровадження обов’язкового соціального медичного страхування.

Аналіз положень цієї Програми дозволяє зробити висновок, що більшість нововведень, які ми сьогодні спостерігаємо, — це результат Програми 2010 р.

Наприклад, Програмою було запропоновано підготувати проект Закону України «Про лікувально-профілактичні заклади й медичне обслуговування населення», що забезпечує об’єднання коштів на надання первинної медико-санітарної допомоги на рівні району або міста, на надання вторинної (спеціалізованої) і швидкої медичної допомоги на обласному рівні, для надання третинної (високоспеціалізованої високотехнологічної) допомоги — на обласному й державному рівнях; перерозподіл фінансування на користь первинної медичної допомоги й профілактичної медицини; перехід від бюджетного фінансування комунальних і державних лікувально-профілактичних закладів на кошторисній основі до контрактної форми.

Як результат, на сьогодні було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності закладів охорони здоров’я», у якому дане «зелене світло» щодо перетворення медичних закладів з бюджетних закладів у суб’єкти некомерційного господарювання.

Створення госпітальних округів — це також результат виконання Програми 2010 р., як і поступовий перехід з бюджетного фінансування комунальних і державних лікувально-профілактичних закладів на кошторисній основі до контракт­ної форми (для порівняння див. Прикінцеві положення Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення»).

Фактично в пакеті нормативно-правових актів щодо реформування охорони здоров’я мова йде лише про удосконалення Програми економічних реформ України на 2010–2014 роки» від 02.06.2010 р. Єдиною нестиковкою була спроба запровадити в Концепції 2016 р. солідарне медичне страхування.

Крім того, зрозуміло, що в опонентів Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» викликає обурення можлива легалізації оплати медичних послуг. Наприклад, ч. 2 абз. 3 ст. 4 встановлює, що медичні послуги та лікарські засоби, що не включені до програми медичних гарантій, не підлягають оплаті за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на реалізацію програми медичних гарантій, але можуть покриватися за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на реалізацію відповідних державних програм та заходів, місцевих бюджетів, медичного страхування, юридичних і фізичних осіб та з інших джерел, не заборонених законодавством. Однак, на нашу думку, у цій ситуації мова йде про можливість звуження гарантій, проголошених у роз’ясненнях Конституційного суду України.

Можливо, тому і заклики організаторів медичної справи бойкотувати так звану медреформу не знаходять свого розуміння у більшості громадян (пацієнтів), тому що пацієнти і так платять за все при зверненні до лікарів, про що свідчать результати опитування, що були оприлюднені під час медико-правового форуму, який відбувся в Полтавському юридичному інституті Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого: «Результати дослідження «(Без)коштовна медицина», проведеного в рамках проекту USAID, показали, що 97% респондентів відповіли ствердно на питання «Чи платили Ви за препарати під час амбулаторного чи стаціонарного лікування?». 48,8% опитуваних змушені були відмовитися від лікування через неплатоспроможність, 50,4% відклали лікування через фінансові обмеження. 68,7% респондентів займалися самолікуванням, не звертаючись до лікаря, через відсутність коштів»2.

Тому дивним видається для більшості громадян опікування з боку медичних працівників їх правом «на безоплатне лікування». Якщо громадяни оплачують медичні послуги неофіційно без несення будь-якої відповідальності, можливо, краще оплачувати ці послуги офіційно з укладенням договору і зазначенням відповідальності сторін?

Чи користуються сьогодні медичні працівники достатньою довірою громадян у процесі обговорення медреформи? На мою думку, як показали результати проведення медико-правового форуму в Полтаві, організатором якого було ОБСЄ, ступінь довіри до медичних працівників не відповідає очікуваному.

Прикладом такого ставлення є матеріал з анг­ломовного видання щодо забезпечення права на ранню діагностику в одному з лікувальних закладів України — факт відмови керівника лікувально-профілактичного закладу закуповувати обладнання ранньої діагностики для онко­хворих у зв’язку з нерентабельністю цього обладнання. А між тим це комунальний медичний заклад3. У цьому ж матеріалі піддаються критиці дії Уряду України та РФ щодо відмови без суттєвих причин продовжувати дії програм боротьби з онкозахворюваннями4.

На сьогодні вважати, що нормативно-правові акти щодо так званого реформування охорони здоров’я не відповідають Конституції України, передчасно. Хоча б з тих причин, що відсутня будь-яка інформація, офіційне звернення зацікавлених осіб до судових органів і навіть до Конституційного суду України. Жодного звернення ні з боку народних обранців, ні з боку пацієнтських організацій. Висловлювати свої думки в соціальних мережах — це добре. Але для чого існують громадські організації, керівники та учасники яких оприлюднюють своє незадоволення?

І друге питання: хто несе відповідальність за стан справ в охороні здоров’я.

Відповідь на це питання може здивувати деяких організаторів медичної справи, які в усіх негараздах, що відбуваються в медичній сфері, звинувачують керівний склад центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я.

Між тим відповідно до ст. 13 Основ законодавства України про охорону здоров’я основу державної політики охорони здоров’я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров’я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів та обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження загальнодержавних програм охорони здоров’я.

Згідно зі ст. 14 Основ Кабінет Міністрів України організує розробку та реалізацію державних цільових програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у сфері охорони здоров’я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров’я, укладає міжурядові угоди й координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров’я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми й прогнози у сфері охорони здоров’я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення сфери, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність у сфері охорони здоров’я.

Тобто покладати всю відповідальність на двох–трьох осіб з МОЗ не варто. Якщо ці особи працюють, значить, це потрібно Більшості з Верховної Ради України та безпосередньо КМУ.

Таким чином, на нашу думку, ніякої реформи охорони здоров’я, згідно з Концепцією реформи фінансування системи охорони здоров’я, схваленою розпорядженням КМУ від 30.11.2016 р. № 1013-р, на сьогодні не відбувається у зв’язку з нівелюванням окремих ключових положень цієї Концепції. А переформатування окремих положень щодо надання медичних послуг має переважно підзаконний характер і є наслідком виконання «Програми економічних реформ України на 2010–2014 роки» від 02.06.2010 р.

Віталій Пашков, професор,
доктор юридичних наук

1Пашков В.М. Проблеми правового регулювання відносин в сфері охорони здоров’я (господарсько-правовий контекст). – К.: МОРІОН, 2009. – С. 192–193.
2Корупція в медичній сфері: викорінити, запобігти, перемогти//Щотижневик АПТЕКА. — 2018. — № 3 (1124). — С. 6.
3Vasyl Tatsiy, Nataliya Gutorova, Vitalii Pashkov. Legal aspects of cancer deseases prophylactics: patients rights context//Wiadomości Lekarskie 2017, tom LXX, nr. 6 cz. I. Р.1108 — 111.
4Там само.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Коментарі

Олег 13.02.2018 10:51
Не зрозумів про який закон Мерфі йдеться у досить дотепному дописі пана професора.

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті