Господарсько-правовий вплив на регулювання відносин у сфері охорони здоров’я

В.М. Пашков

Невипадково ст.  3 Конституції України поряд з іншими визнає життя і здоров’я найвищими соціальними цінностями. Крім того, Основи законодавства України про охорону здоров’я, декларуючи природне, непорушне і невід’ємне право на охорону здоров’я, визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довго­літнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідизації та смертності, поліпшення спадковості. Ст. 49 Конституції України декларує право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. І, як наслідок, ст. 5 Основ законодавства України про охорону здоров’я вимагає, щоб державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни забезпечили пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності.

Згідно з визначенням ВООЗ здоров’я є станом повного соціального, біологічного і психологічного благополуччя людини, а не тільки відсутністю хвороб і фізичних вад [1, с. 23]. Воно залежить від багатьох інших факторів: кліматичних умов, стану навколишнього середовища, забезпечення продуктами харчування, соціально-економічних умов, а також стану медицини. Негативно позначається на формуванні здоров’я і несприятлива екологічна обстановка, зокрема забруднення повітря, води, ґрунту, а також складні природнокліматичні умови.

Отже, суттєвий вплив на стан здоров’я населення мають чинники соціального середовища: демографічна та медична ситуація, духовний і культурний рівень, матеріальний стан, соціальні відносини, конфлікти, засоби масової інформації, урбанізація, гігантські темпи індустріалізації тощо.

Невипадково Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, ратифікований в Україні указом Президії Верховної Ради УРСР від 19.10.1973 р. (ст. 12), вимагає від держав-учасниць вжити таких заходів: поліпшити аспекти гігієни навколишнього середовища і гігієни праці на промисловості; попереджувати і лікувати епідемічні, ендемічні, професійні та інші хвороби; створювати умови, які б забезпечували медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби для всіх громадян. У свою чергу Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, також ратифікований указом Президії Верховної Ради УРСР від 19.10.1973 р., передбачає встановлення обмежень на деякі свободи з метою захисту, в тому числі, права на охорону здоров’я.

Пріоритетність соціальної політики держави зафіксована у ст. 1 Конституції України, а виходячи з того, що у багатогранній і розгалуженій структурі суспільних відносин реалізуються насамперед людські потреби, цілі, інтереси, регулювання яких є предметом гуманітарної політики держави, то й особливе місце в будь-якій системі суспільних відносин посідають відносини в сфері охорони здоров’я. Розширення обсягу та поглиблення змісту юридичних знань про суспільні відносини у сфері охорони здоров’я викликані посиленням громадського інтересу до стану і тенденцій розвитку самої галузі, приділенням більшої уваги її проблемам. Крім того, теорія і практика сучасної системи охорони здоров’я переконливо свідчать, що реалізація права громадян на охорону здоров’я можлива лише за умови розвинених суспільних відносин. Саме їх слід враховувати, вивчаючи співвідношення суспільства, держави та права. Як наслідок — відповідно до нової домінанти соціально-економічних відносин зростають роль і значення саме тих соціальних функцій держави, що регулюються господарським правом та безпосередньо забезпечують здоров’я громадян. Ось чому настільки важливим є теоретичний аналіз та осмислення суті цих функцій як базису для розробки практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізмів їх реалізації.

В узагальненому вигляді загальнолюдськими цінностями у сфері охорони здоров’я є: право на медичну допомогу; право на медичне страхування; право на забезпечення якісними продуктами харчування, питною водою та належне навколишнє середовище. Ключова проблема полягає в гармонізації та поєднанні цих цінностей в інтегрованому правовому механізмі регулювання відносин у сфері охорони здоров’я.

Особливості реалізації прав громадян на охорону здоров’я в суспільстві зумовлені існуванням у ньому специфічних інституцій і відносин, а також засобами захисту цих прав. Крім того, в такому суспільстві діє принцип рівності суб’єктів у тому розумінні, що вони повинні відповідно ставитися один до одного при реалізації своїх прав, мати рівні можливості при цьому і брати участь у прийнятті рішень щодо життєдіяльності. Зміст соціальних інститутів становлять співвідношення певних правил (норм), санкцій та правових форм, у яких вони виявляються. Ці правила визначають положення суб’єктів у суспільстві, а також встановлюють, які дії суб’єктів є дозволеними, а які — забороненими [2, с. 246].

Отже, реалізація права на охорону здоров’я перед­бачає системний рівень функціонування суспільних інститутів. Водночас дослідники звертають увагу на те, що в соціальній системі сучасного суспільства найважливішим інститутом є держава. Вона становить основне джерело правових актів і призначена для організації життя суспільства. За визначенням С.С. Алексєєва, держава належить до суспільних утворень. На відміну від організацій, зазначене суспільне утворення становить не лише колективи людей, а й зовнішнє, організаційно-юридичне вираження соціального суспільства в цілому. В суспільних утвореннях якісно інша, вища, ніж в організаціях, спільність людей [3, с. 153]. Одне із соціальних призначень держави полягає у регулюванні відносин у суспільстві. Держава регулює такі відносини за допомогою певних правил поведінки загального характеру, які прийнято називати нормами права. Сукупність таких норм і становить право відповідної держави, яка виступає як офіційний представник всього суспільства. Однак право громадян на охорону здоров’я має бути не лише проголошене, а й гарантоване державою. Такими гарантіями, як уже зазначалося, є закріплення права на охорону здоров’я у ст. 49 Конституції України. Отже, звертає увагу В.Я. Тацій, загальний вектор подальшого розвитку українського суспільства та держави сьогодні має бути спрямований в бік запровадження основоположних принципів конституційного ладу, закріплених в Основному Законі [4]. І невипадково фахівці медичного права під правом на охорону здоров’я розуміють конституційно закріплену можливість кожної людини на створення з боку держави таких умов, за яких у максимальному обсязі можлива реалізація соціальних та екологічних прав, юридичних гарантій у сфері охорони здоров’я, права на безоплатну медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, а також інших чинників, що сприяють зміцненню охорони здоров’я людини [5, с. 293]. Але реальне забезпечення права на життя та здоров’я досягається шляхом створення механізму його захисту і встановлення відповідальності за це. Тобто право на охорону здоров’я важливо сприймати як окремий випадок відповідальності держави перед людиною, як прояв соціальної функції держави. Тут враховується як власне медичний компонент — наявність і функціонування лікувально-профілактичних закладів, так і державний — створення у межах країни умов, за яких здоров’я людини, її право на охорону здоров’я будуть забезпечені найбільшою мірою. У той же час право на медичну допомогу носить комплексний характер щодо самої людини, стану її здоров’я і полягає у можливості реалізації людиною свого права на одержання такої допомоги у разі захворювання або виникнення патологічного стану [5, с. 292]. Суспільству притаманні властивості, без яких воно просто не може існувати. По-перше, як уже зазначалося, це наявність певних соціальних інститутів, які надають йому організованої форми життє­діяльності. По-друге, суспільство не може обійтися без регулюючої сили, якою є влада, що має спрямовувати його життєдіяльність у загальнокорисне русло [6, с. 20].

Сучасна наука виходить з того, що суспільство і держава нетотожні, але водночас їх не можна проти­ставляти. Суспільство виникло задовго до держави, а держава виникла як нова форма організації суспільства і є продуктом його розвитку [7, 8]. При цьому необхідно враховувати, що держава залишається суб’єктом політичної системи суспільства [9, с. 153]. Іншими словами, структура державної діяльності визначається системою тих суспільних відносин, на які держава впливає, а тому її неможливо характеризувати окремо від системи регулювання суспільних відносин. Разом з тим давно стала очевидною надмірність функцій держави.

Засади забезпечення відносин у сфері охорони здоров’я залежать від стану нормативно-правового забезпечення, діяльності спеціально уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування, до компетенції яких віднесено здійснення господарської складової державної політики в сфері охорони здоров’я, а також системи господарсько-правових засобів її реалізації. Крім того, до особливостей реалізації прав громадян на охорону здоров’я у суспільстві належать: об’єктивні — наявність специфічних структур і процедур для їх реалізації, а також альтернативні засоби захисту прав; суб’єктивні — суспільна активність носіїв прав та усвідомлення себе їх носіями. Що стосується специфічних структур та механізмів реалізації прав, то вони становлять відповідну систему органів та організацій, діяльність яких чітко регламентована. Можна визначити, що держава як соціальний інститут усього суспільства виконує багато функцій, які забезпечують її життєдіяльність, насамперед — впорядкування та стабілізацію суспільних відносин.

Об’єднувальним моментом у сфері охорони здоров’я, крім морального, професійного та матеріального, є інтерес, що охороняється законом у вигляді суспільних відносин [9]. Для юридично рівноправних суб’єктів нормами права встановлюються лише загальні правила поведінки, без кількісних та якісних характеристик, які надаються самими суб’єктами правовідносин.

Таким чином, суб’єкти суспільних відносин у сфері охорони здоров’я мають на меті створення системи охорони здоров’я, в якій держава як одна із форм організації суспільства виступає офіційним представником всього суспільства, а відносини між державою та особистістю будуються на основі взаємовідповідальності, яка виражається у прийнятті державою конкретних зобов’язань, спрямованих на забезпечення конституційних прав громадян на охорону здоров’я.

Якщо проаналізувати коло первинних суб’єктів права, що впливають на суспільні відносини, статус яких визначено Конституцією України, то структурно серед них можна виокремити громадян, органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів. Таким чином, законодавство України визначає суб’єктами суспільних відносин таких його учасників, які на підставі чинного законодавства визначаються носіями суб’єктивних прав і мають відповідні обов’язки.

Проте переведення відносин у сфері охорони здоров’я у господарсько-правову площину передбачає некомерційні засади діяльності, але при цьому аж ніяк не підриває принципи господарського права. Зазначена діяльність може і повинна бути визнана господарською та передбачає існування цілих господарських інститутів, а також господарсько-правових відносин. Широке застосування у сфері охорони здоров’я некомерційних відносин є цілком логічним і регулюється відповідними нормами господарського права (статті 52–54 Господарського кодексу України (ГК)) й автоматично передбачає некомерційне господарювання з метою досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. У більшості випадків некомерційна господарська діяльність закладів охорони здоров’я (переважно державної і комунальної форм власності) компенсується за рахунок бюджетного фінансування. Завданням господарського права є внесення ясності в регулювання цих відносин, в тому числі щодо вартості медичних послуг та порядку їх компенсації.

Декларування у ст. 49 Конституції України права на безоплатну медичну допомогу, що надається державними та комунальними закладами охорони здоров’я, в основному розглядається організаторами охорони здоров’я без ув’язування зі ст. 904 Цивільного кодексу України (ЦК), який чітко регламентує, що надання безоплатних послуг передбачає відшкодування витрат виконавцеві. Але це також передбачає й існування цінової визначеності, зокрема безоплатних медичних послуг, що цілком врегульовується ч. 1 ст. 3 ГК в контексті того, що під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямованого на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, котрі мають цінову визначеність.

Сьогодні у сфері охорони здоров’я неможливо побудувати нормальних господарських відносин саме через відсутність цінової визначеності деяких послуг. Хоча відносини у сфері охорони здоров’я повністю відповідають загальним принципам господарювання, викладеним у ГК (ст. 6). Серед них можна виокремити: забезпечення економічної багатоманітності та рівного захисту державою усіх суб’єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; захист прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника. При цьому необхідно пам’ятати, що деякі сегменти сфери охорони здоров’я, зокрема фармацевтичний ринок України, здійснюють свою діяльність з метою отримання прибутку, тобто здійснюють підприємницьку діяльність.

В ЦК право на охорону здоров’я зазначене в переліку особистих немайнових прав (ст. 270), а як нематеріальне благо серед особистих немайнових благ (ст. 201) — право на здоров’я. Однак складність ситуації полягає в тому, що сьогодні особисте немайнове благо все частіше розглядається як товар, а його товаризація відбувається не лише в нашій державі, а й в усьому світі [10]. Право на здоров’я також все частіше набуває економічного (майнового) змісту. Причиною такого стану є самостійність функціонування ринкового економічного механізму, наявність диспропорцій та дисфункцій, що виникають при взаємодії економічного механізму із соціальними сферами [11]. В юридичній літературі висловлено думку, що право на здоров’я — це немайнове право, пов’язане з майновим. Для обґрунтування цієї тези наводяться докази того, що надання медичної допомоги під час лікування в закладах охорони здоров’я супроводжувалося наданням послуг немайнового характеру. Але, як підкреслює Т.Д. Гурська, не всі юристи погоджуються із цією думкою, оскільки звернення за медичною допомогою не змінює немайнового характеру самого блага. На їх думку, здоров’я — це особисте немайнове благо, не пов’язане з товарно-грошовою формою. Право на здоров’я у своєму непорушному стані не припускає виникнення будь-якого особливого виду майнових відносин [12]. Водночас Р.О. Стефанчук також вважає, що особисті немайнові відносини як вид суспільних відносин позбавлені майново-грошового змісту [13]. Крім того, він серед ознак особистих немайнових прав звертає увагу на їх: «…немайновість, яка свідчить про те, що вони не мають економічної природи походження, економічного змісту, майново-грошової цінності (вартості) та в них відсутній економіко-майновий еквівалент; об’єктом цих прав виступає особисте немайнове благо» [14]. Але в сфері охорони здоров’я зазначена точка зору суперечить ст. 3 Основ законодавства України про охорону здоров’я, відповідно до якої термін «медико-санітарна допомога» включає комплекс спеціальних заходів, що сприяють поліпшенню здоров’я людей, у тому числі шляхом застосування лікарських засобів, ранньої діагностики тощо. Крім того, якщо держава гарантує право на безоплатну медичну допомогу, то право на здоров’я також забезпечується шляхом надання платних медичних послуг. У цьому разі таке право виступає передумовою виникнення майнових прав. Такі майнові права можна вважати вторинними, вони можуть або виникати у разі надання медичних послуг, або не виникати у разі надання безоплатної медичної допомоги. Зазначену думку також підтримував О.А. Красавчиков, який стверджував, що діяльність виконавця послуг не завжди має «речовий» («предметний») результат у зв’язку з характером та особливостями цього виду діяльності. Об’єкти правовідносин можуть бути результатами конкретних дій [15, с. 199–200]. Характер суспільного блага, що властивий державним системам охорони здоров’я, обмежує можливості отримання медичних послуг за плату. Однак там, де відсутня нагальна потреба у державному втручанні, платність медичних послуг може сприяти підвищенню ефективності суспільного виробництва, не шкодячи реалізації завдань перерозподілу. Суспільні блага, як правило, надаються державою та забезпечуються за її рахунок. Оскільки значна частина бюджету охорони здоров’я спрямовується на первинне медичне обслуговування, то за своїм характером воно вже є суспільним благом. За загальним правилом, зазначають А.П. Сергєєв та Ю.К. Толстой, послуги, зокрема медичні, не мають майнового результату і проявляються на рівні відчуття, а нематеріальні блага невіддільні від особистості і, відповідно, не можуть відчужуватися від своїх носіїв. Тому право не регулює пов’язані з цим відносини, а лише забезпечує їх захист [16, с. 242–243]. Проте ЦК остаточно закріпив положення про регулювання не лише особистих немайнових прав, пов’язаних з майновими, а й не пов’язаних з такими. Тому й законодавець зазначає, що послуга споживається у процесі вчинення певної дії (ст. 901 ЦК).

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що об’єктом суспільних відносин у сфері охорони здоров’я є те, на що дійсно спрямована діяльність відповідної системи як категорії, а саме здоров’я — як особисте немайнове благо, котре не змінює немайнового характеру самого блага, супроводжується наданням платних медичних послуг, тобто пов’язане з товарно-грошовою формою.

Що стосується механізму реалізації прав громадян на охорону здоров’я, то він становить сукупність відповідних об’єктивних та суб’єктивних чинників. До об’єктивних належать, наприклад, наявність відповідних законодавчої бази, медичних та фармацевтичних стандартів, за допомогою яких ці права здійснюються, до суб’єктивних — повага з боку представників органів влади, медичних та фармацевтичних працівників до права громадянина на охорону здоров’я тощо. Склад і динаміка механізму реалізації прав людини залежить і від типу суспільства, в якому він запроваджений. Найефективніше, вважають Т.В. Розова й В.Ю. Барков, такий механізм спрацьовує в суспільстві, де гарантована максимальна свобода для розвитку всього людського і громадянського [17, с. 202].

Принципи, на яких базується сфера охорони здоров’я, закріплені в Основах законодавства України про охорону здоров’я (ст. 4): визначення охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства та держави; дотримання прав і свобод людини та громадянина у сфері охорони здоров’я, забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій; підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення; загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я; наукова обґрунтованість, матеріально-технічна, фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги; попереджувально-профілактичний характер охорони здоров’я; багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демоно­полізацією та заохоченням підприємництва, конкуренції; децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів і самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і договірній основі.

Цікаво, що зазначені принципи фактично не суперечать, а більш того — відповідають загальним принципам господарювання (ст. 6 ГК): забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист усіх суб’єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаро­виробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та місцевого самоврядування у господарські відносини. У цьому випадку, зокрема у сфері охорони здоров’я, механізм реалізації принципів заснований на гармонійному їх поєднанні та попередженні суперечок між ними.

Так, наприклад, медична допомога та медичні послуги повинні бути якісними, ефективними, своєчасними тощо. При цьому дотримання згаданих принципів передбачає кореспондування таких господарсько-правових засобів державного регулювання, як ліцензування, сертифікація, стандартизація, регулювання цін і тарифів, надання податкових та інших пільг тощо.

Взаємне правове становище суб’єктів у сфері охорони здоров’я характеризується певними варіантами правовідносин. По-перше, правова рівноправність, що полягає у наявності взаємних прав та обов’язків. Коли фізична особа має право вимагати від закладу охорони здоров’я надання медичної допомоги чи медичного обслуговування та виконання обов’язків, передбачених законодавством, а заклад охорони здоров’я зобов’язаний надати фізичній особі таку медичну допомогу чи медичне обслуговування з дотриманням медичних стандартів та нормативів. По-друге, наявність правової нерівноправності у разі здійснення державою через спеціально уповноважені органи виконавчої влади (органи місцевого самоврядування) контролю і нагляду за додержанням законодавства в частині дотримання умов ліцензування, медичних стандартів та правильністю використання бюджетних коштів шляхом перевірок та видання приписів і розпоряджень. При цьому підконтрольний або підпорядкований суб’єкт зобов’язаний виконати цей припис або розпорядження, але має право на його оспорювання. По-третє (це комбінований варіант, що випливає із другого), наявність рівноправних суб’єктів, з яких один має владні повноваження, але їх відносини обумовлені спільним об’єктом. Прикладом є наявність, крім органу ліцензування, спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Крім того, характеризуючи риси суспільних відносин у сфері охорони здоров’я, необхідно пам’ятати про можливість використання коштів роботодавців та самих пацієнтів.

Отже, на підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що характерними рисами суспільних відносин у сфері охорони здоров’я є: 1. Специфічні фактори впливу на охорону здоров’я та наявність специфічних господарсько-правових засобів їх нейтралізації шляхом запровадження нормативів, стандартів і обмежень діяльності суб’єктів господарювання; 2. Специфічні способи мобілізації, розподілу та використання коштів на охорону здоров’я. Кошти на утримання можуть використовуватися тільки за цільовим призначенням та виділятися не лише з Державного бюджету, а й формуватися за рахунок державних субсидій, коштів місцевого само­врядування, внесків громадян, роботодавців і застрахованих осіб; 3. Економічна природа цих відносин, що полягає у широкому застосуванні суб’єктів господарювання, що діють з метою отримання прибутку, суб’єктів некомерційного господарювання та негосподарюючих суб’єктів публічного права, а також використанні засобів державного регулювання господарської діяльності, передбачених ст. 12 ГК; 4. Специфічне коло суб’єктів цих відносин. З одного боку — допущений державою чи уповноваженим органом заклад охорони здоров’я, який зобов’язаний або має право надати безоплатну медичну допомогу чи оплатне медичне обслуговування, а з іншого — замовник цих послуг у вигляді суб’єкта господарювання, котрий діє з метою отримання прибутку, суб’єкта некомерційного господарювання чи негосподарюючого суб’єкта; 5. Ці відносини завжди спрямовані на забезпечення особистого немайнового блага — права на охорону здоров’я, яке не змінює немайнового характеру самого блага, супроводжується наданням платних медичних послуг, тобто пов’язане з товарно-грошовою формою.

Встановлення змісту та класифікації суспільних відносин дозволяє виокремити у сфері охорони здоров’я такі засоби приватноправового та публічно-правового регулювання суспільних відносин: переважно приватноправове застосування, де роль держави проявляється через законодавче забезпечення; переважно приватноправове регулювання, де держава стимулює створення суб’єктами саморегулятивних організацій з делегуванням їм окремих регулятивних повноважень, які належать до компетенції відповідних органів державної виконавчої влади.

Література

1. Мохов А.А. Медицинское право (правовое регулирование медицинской деятельности). Курс лекций: Учебное пособие / А.А. Мохов. — Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2003. — 186 с.
2. Федоренко В.Г. Удосконалення структури фінансового забезпечення інноваційної діяльності підприємств в Україні / В.Г. Федоренко // Економіка та держава. — 2005. — № 6. — С. 3–8
3. Алексеев С.С. Общая теория права. В двух томах, Т. ІІ. / С.С. Алексеев. — М.: Юрид. лит., 1982. — 360 с.
4. Тацій В. Проблеми реформування конституційних засад державного ладу України / В.Я. Тацій // Вісник Академії правових наук України. — № 3 (50). — 2007. — С. 3–10
5. Стеценко С.Г. Медичне право України: Підручник / С.Г. Стеценко, В.Ю. Стеценко, І.Я. Сенюта / За заг. ред. д.ю.н. С.Г. Стеценка. — К.: Всеукраїнська асоціація видавців «правова єдність», 2008. — 507 с.
6. Волинка К.Г. Теорія держави і права: Навч. посіб. / К.Г. Волинка. — К.: МАУП, 2003. — 240 с.
7. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченко, О.В. Петришина. — Харків: Право, 2002. — 432 с.
8. Чубенко А.В. Медицина, основанная на доказательствах, и современные информационные технологии / А.В. Чубенко, П.Н. Бабич, С.Н. Лапач // Вісник фармакології та фармації. — 2004. — № 9. — С. 35–44.
9. Агудов В. Соотношение категорий «форма» и «структура» / В. Агудов // Филос. науки. — 1970. — № 1. — С. 64–70.
10. Сліпченко С. Економічний зміст особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи / С. Сліпченко // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 7. — С. 14–17.
11. Задихайло Д. Держава та економічне ринкове середовище: господарсько-правовий аспект / Д.В. Задихайло // Вісник Академії правових наук України. — 2005. — № 3 (42). — С. 149–161.
12. Гурська Т. Право на здоров’я в системі особистих немайнових прав / Т. Гурська // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 6. — С. 38–39.
13. Стефанчук Р. До питання про особисті немайнові відносини як структурну складову предмета цивільного права / Р.О. Стефанчук // Вісн. Академії правових наук України. — 2005. — № 3 (42). — С. 136–149.
14. Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право» / Р.О. Стефанчук — К., 2007. — 40 с.
15. Советское гражданское право. Т. 1 / Под ред. О.А. Красавчикова. 3-е изд., исправл. и дополн. — М.: Высшая школа, 1985. — 543 с.
16. Гражданское право. Том 1. Учебник. Издание пятое, переработанное и дополненное / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. — М.: ПБОЮЛ Л.В. Рожников, 2001. — 632 с.
17. Специфіка становлення громадянського суспільства в Україні: Монографія / Т.В. Розова, В.Ю. Барков. — О.: Юрид. літ., 2003. — 336 с.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!