Фармацевтичний всесвіт. Теорія Великого Вибуху

За сучасними уявленнями, Всесвіт, який ми спостерігаємо зараз, виник 13,7±0,13 млрд років тому з деякого початкового «сингулярного» стану й із тих пір безперервно розширюється й охолоджується. Згідно з відомим обмеженням щодо застосовності сучасних фізичних теорій, найбільш раннім моментом, що допускає опис, вважається момент Планківської епохи з температурою близько 10³² K (Планківська температура) й щільністю близько 10⁹³ г/см³ (Планківська щільність). Початковий Всесвіт являє собою високооднорідне та ізотропне середовище з надзвичайно високою щільністю енергії, температурою й тиском. У результаті розширення й охолодження у Всесвіті відбулися фазові переходи, аналогічні конденсації рідини з газу, але стосовно елементарних частинок.

Приблизно через 10^–35 с після настання планківської епохи (Планківський час — ­10^–43 с після Великого вибуху, у цей час гравітаційна взаємодія відокремилася від інших фундаментальних взаємодій) фазовий перехід викликав експоненціальне розширення Всесвіту. Даний період отримав назву Космічної інфляції. Після його закінчення будівельний матеріал Всесвіту представляв собою кварк-глюонну плазму. Із плином часу температура впала до значень, за яких став можливим наступний фазовий перехід — баріогенезис. На цьому етапі кварки й глюони об’єдналися в баріони, такі як протони й нейтрони. При цьому одночасно відбувалося асиметричне формування як матерії, яка превалювала, так і антиматерії, які взаємно анігілювали, перетворюючись на випромінювання.

Подальше зниження температури призвело до наступного фазового переходу — формування фізичних сил і елементарних частинок у їхній сучасній формі. Потім настала епоха нуклеосинтезу, за якої протони, об’єднуючись із нейтронами, утворили ядра дейтерію, гелію-4 й ще декількох легких ізотопів. Після подальшого падіння температури й розширення Всесвіту настав перехідний момент, за якого гравітація стала домінуючою силою.

Красиво, правда? Коли я читав цю стислу інформацію з Вікіпедії, під діафрагмою виник ледь вловимий імпульс, прострілило вгору через шию й врізало десь у ділянку прецентральної звивини. Цей текст — немов відображення початку розвит­ку в Україні сучасного фармацевтичного ринку, це декілька «моментальних фотографій» середи­ни 90-х років минулого століття!

Це було вже так давно, у глибинах часу та простору. Це було тоді, коли народжувалися могутні протоцивілізації, на руїнах яких зараз будуються сучасні фармацевтичні імперії. Із тих далеких часів до нас дійшло лише кілька імен, які збереглися на стінах стародавніх храмів далеких планет та в священних текстах фармацевтичних видань. Могутні, незбагненні та впливові напівбоги — це перші топ-менеджери й голови представництв компаній середини та кінця 90-х. Вони, як персонажі романів Р. Желязни та Е. Гамільтона, як Лицарі Круглого Столу, створили Галактичну Раду та Орден Дев’ятьох. Щоб дізнатися таємницю їхнього успіху, перейняти хоча б частинку харизми або підживитися космічною енергією, багато хто з вірних васалів був готовий дати на відсіч кінцівку.

Реквієм по ностальгії

Зараз у бідах та хворобах суспільства багато хто звинувачує Й.В. Сталіна. Від багатьох лікарів на фуршетах після конференцій я чув, як цитують відому фразу вождя: «Лікарям не потрібна висока зарплата, народ їх сам годуватиме». До 80-х років ХХ ст. сталінська концепція якось трималася, доки не з’явилися перші проломи в залізній завісі й доки на терени СРСР у масових кількостях не прорвалися перші товари широкого вжитку імпортного виробництва. Коротше кажучи, до перебудови пересічному громадянину країни було майже нічого купляти за гроші, окрім нехит­рої їжі, непретензійного одягу, магнітофона «Маяк» чи підписних багатотомних видань класичної літератури. Житлова проблема, всупереч пророцтву Микити Сергійовича, була, звичайно, не вирішена, але якось потихеньку отримували квартири й життя продовжувалося. На що можна було накопичувати гроші, так це на пристойні чеські меблі, 6-соткову дачну ділянку та ВАЗ-2108. Але потім, із розвитком приватного підприємництва й виникненням більш-менш стабільних товарних потоків, потреби обивателів почали зростати. Після проголошення незалежності зародкова ринкова економіка начебто ось-ось готова була розвинутися у здоровий плід, але пологи пройшли передчасно й з ускладненнями. Саме тоді, коли новонароджена країна страждала від гіпоксії, у Києві на Бесарабці з’явився перший магазин японської побутової електроніки, у гастрономах засяяли яскраві лави небачених раніше сортів пива, а на Печерську відкрився перший супермаркет. Тоді ми навчалися у медичному університеті.

Коли ми були студентами, нам щиро хотілося стати лікарями. Це логічно. І це можна легко пояснити: професія лікаря цікава — вона потребує ґрунтовних теоретичних знань, творчого мислення, інтуїції та розвинутих практичних навичок; професія лікаря престижна — поважне ставлення до медиків іде до нас із давніх-давен; професія лікаря може принести добрий дохід — у всі часи, навіть у роки «безкоштовної» медичної допомоги, на щастя, були вдячні пацієнти.

Однак перші робочі дні (не місяці!) змінили уявлення про дійсність. Рожеві окуляри злетіли з обличчя, впали на плиткову підлогу оглядового кабінету й розбилися. Про престижну спеціальність «дерматовенерологія» публікою створено загальноприйнятні стереотипи як про «непильну» роботу у поєднанні з високими гонорарами. На реальний стан речей, зазвичай, впливають такі фактори:

• «венерологічні» клієнти, на яких іде розрахунок як на платоспроможних, становлять не більше 10% загальної кількості хворих;
• «зальотний» пацієнт з урогенітальною інфекцією, як правило, є рідкістю (бо щодо таких делікатних питань пацієнт звертається або до свого лікаря, або шукає допомоги через знайомих);
• на «зальотного» клієнта претендують такі ж дерматовенерологи, яких в ординаторській або у відділенні може бути досить багато.

Таким чином, довгоочікувані 50 баксів від вдячного хворого після успішного завершення лікування хламідіозу на той час могли бути занадто довгоочікуваними. Преміювання лікарів фармкомпаніями за систематичні призначення препаратів було нерозвинутим явищем і якщо зустрічалося, то не для початківців. Клінічні дослідження були таємним знанням, відбувалися тільки під час повного місяця й чутки про них розповсюджувалися напівголосно, як утробна пісня шамана для виклику дощу. На фоні всього цього зовсім не додавала оптимізму щомісячна зарплата у розмірі 159 грн., яка майже повністю зникала за один вечір у касі відомого кафе «Гриль» на Басейній. Попереду чекала безрадісна перспектива довготривалої боротьби за місце під сонцем: чергування в очікуванні «зальотних» пацієнтів, напрацювання клієнтури серед колишніх однокласників та однокурсників, створення власних мегасхем антибіотикотерапії, що могли злякати будь-якого клінічного фармаколога, написання статей до медичних журналів для підтримки членства в професійному бомонді…

Розмірковуючи над усім цим, я подивився у вікно. Була весна. На клумбі біля входу до лікарні ще лежала сіра купа снігу, із під якої витікав струмочок талої води. Поспішаючи до сусіднього корпусу, квадратна санітарка перекотила через струмок архаїчний візок із білизною. Із вікон неврологічного відділення, яке було напроти, на мене спустошеними поглядами дивилися інсультні хворі. Треба було щось робити.

У цю мить на струмок заїхала компактна «Шкода» й вперлася бампером у сніг. Подивившись у дзеркальце й підправивши зачіску, з машинки назустріч весні вийшла дівчина в пристойному діловому костюмчику. У руках у неї була дамська сумочка та фірмовий пакет із промоматеріалами. В ординаторській вона з’явилася хвилин за двадцять — мабуть, спочатку заходила до професора, а потім вже забігла до нас. Привіталася з усіма, не звертаючи уваги на зверхні погляди дерматологічних левиць, бадьоро презентувала препарат, подарувала семпли, швидко приєдналася до одного з ординаторів, домовляючись про майбутні призначення. А чому б мені так не спробувати?

Впевнений, саме в подібних обставинах замислювалися про свій професійний шлях сотні молодих лікарів. Я був серед них, приєднавшись майже 9 років тому до найбільшої за масштабами Другої хвилі еміграції медичних працівників до фармацевтичного бізнесу.

Зустріч із Лицарем Ордену Дев’ятьох

Я не можу сказати, що хвилювався, коли йшов на першу у своєму житті співбесіду. По-перше, я просто не уявляв, що це власне таке та через що нервувати. По-друге, я вважав себе розумним і талановитим, а це не гріх. І по-третє, я досить непогано володів англійською — а це, як мені здавалося, просто джокер у колоді моїх переваг!

Я йшов здобувати посаду медичного представника західної фармацевтичної компанії. Оскільки був період відпусток, не було ейчар-менеджера (це я зрозумів уже через багато років) і я потрапив на зустріч до голови представництва. Він попросив мене розказати про себе, декілька питань поставив англійською мовою. Запитав, як я уявляю свою роботу в якості медичного представника. Потім дуже коротко розповів про препарати та про саму компанію. Все було дуже спокійно й водночас якось страшно. Нарешті він сказав:

Я вийшов з офісу. Навколо було безтурбот­не літо, по бруківці Європейської площі жваво пересувалися авто, біля кіоску двоє підлітків на роликах пили колу. Галстук почав заважати і я сховав його до кишені. Здавалося, зустріч тривала не менше години, а насправді стрілка годинника перемістилася лише на 20 хв. Я пережив першу співбесіду в житті та першу й останню до сьогоднішнього моменту зустріч з Одним із Дев’ятьох. Позаду в мене був перший урок дорослого життя, у руках Компендіум та «Щотижневик АПТЕКА»­, а попереду — невідомість, що лякала.

Матерія та антиматерія

Після Великого Вибуху — тобто бурхливого розвитку фармацевтичного ринку наприкінці 90-х настав період стабільного зростання. Фармацевтичний ринок, як і наш Всесвіт, постійно розширюється, покриваючи нові неосяжні простори. Саме на 2002–2005 рр. припала Друга хвиля еміграції лікарів до фармбізнесу. Це було тоді, коли фармкомпанії якось стрибкоподібно демонстрували підвищення зарплат, покращення соцпакетів та автомобілізацію офісів. Саме тоді, наче протони й нейтрони, почали виникати різновиди людської фармацевтичної матерії, яких стало можливо класифікувати або розподіляти на групи.

Першу групу можна умовно назвати «радикалами» або «неповерненцями». Їх пуповина від медицини відірвана та спалена на жертовному вогнищі. Це люди, які принципово вирішили покінчити з лікарською діяльністю, стали на шлях фармбізнесу й рухаються вперед у різних напрямках. Типовою рисою «радикалів» є їхній фармацевтичний або загальнобізнесовий абсолютизм у підходах не тільки до роботи, а й до життя загалом. Серед них найбільше людей, які здобули другу освіту — економіста, маркетолога та менеджера. Це кар’єристи, які ставлять перед собою реальні цілі, із ними можна працювати й домовлятися.

Друга группа — «облігатні», або «помірні неповерненці». Вони демонструють майже всі риси «радикалів» першої групи, але де-інде в когось із них то стаття проскочить на медичну тематику, то дисертація раптом випливе кандидатська на несподіваній кафедрі, а то виявиться, що й чвертьставочки в поліклініці на УЗД організовано. Робиться це з двох основних причин, про всяк випадок:

• раптом настане кірдик фармринку (а в цій країні все може бути), тоді лікарська псевдоподія перетвориться на повноцінний організм;
• раптом Третя Світова, і краще, щоб взяли до тилового шпиталю, а не до військ — для того й практика.

Третя причина більш банальна (позначається також і вплив батьків) — просто шкода 6 років навчання в медінституті й хочеться трошки побути лікарем. Група ця зрозуміла, передбачувана й цілком безпечна.

А от наступне угруповування — випадок особливий. Це «дуалісти-матеріалісти». Вони свідомо, цілеспрямовано, навіть із застосуванням двох і більше трудових книжок працюють в медицині та фармбізнесі одночасно. Це ризиковано, але водночас дуже вигідно. Наприклад, якщо фармкомпанія надала авто, можна його використовувати не тільки для візитів до лікарів, а й для виїзду до хворих додому. Або, якщо сидиш на прийомі в поліклініці, можна призначати кілограмами препарат із промоційного портфелю й самому собі робити план продажу. Зв’язки серед медиків допомагають продавати, а надані ресурси фармкомпанії додають можливостей у лікарській роботі. Обережно — це непередбачувана, небезпечна група, яка зосереджена на власних інтересах, віртуозно інтригує, здатна змішати будь-які карти й змістити пріоритети.

Четверта група — це «лікарі-бізнесмени». Вони дещо подібні до «дуалістів», але, до їхньої честі слід сказати, все ж таки в їхній діяльності відкрито та прозоро домінує лікарська діяльність. Найчастіше це лікарі, які не гребують «підробляти» медичними консультантами з різних продуктів, в основному БАД, або підторговують медичними витратними матеріалами. Досить динамічна й продуктивна група, яка загалом вносить вагомий внесок до розвитку фармринку.

Спираючись на гравітаційні структури Стівена Хокінга, Всесвіт розширюється, а значить — живе. У нескінченній безодні неба провалюються в морок коричневі карлики та спалахують супернові. Іде вічна боротьба матерії та антиматерії, взаємодія енергії та речовини, суті та філософії буття.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!