Перспективи запровадження та реалії розвитку страхової медицини в Україні обговорили експерти

СПІВОПЛАТА ТА МЕДИЧНЕ СТРАХУВАННЯ

Цей блок форуму був присвячений етапам та нормативно-правовому забезпеченню впровадження співоплати за медичні послуги, добровільному медичному страхуванню та стимулів для розвитку страхових медичних послуг в Україні.

Із вступним словом виступила Тетяна Бутківська, голова комітету Ліги страхових організацій України з питань медичного страхування, яка за­уважила, що залучення інвестицій, фінансування системи охорони здоров’я є найактуальнішими питаннями сьогодення, оскільки це тісно пов’язано з розвитком охорони здоров’я в цілому.

Спікер зазначила, що дефіцит фінансування системи охорони здоров’я в Україні є очевидним фактом, адже основним його джерелом є державний бюджет, який формується за кошти платників податків, чого вочевидь недостатньо. Згідно із даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та Світового банку за 2016 р. частка державних витрат на охорону здоров’я в Україні з кожним роком зменшується та на сьогодні становить близько 40% від загальної кількості витрат на систему охорони здоров’я. У той же час частка власних коштів, які витрачають громадяни України на медичні послуги, з кожним роком збільшується та наразі становить близько 58% від загальних витрат на громадян охорону здоров’я.

«Запровадження співоплати, добровільного медичного страхування та пошук інших, окрім державного бюджету, джерел фінансування мають стати основою для формування абсолютно іншої моделі фінансування системи охорони здоров’я в Украї­ні», — наголосила Т. Бутківська.

Ірина Сисоєнко, медичний юрист, радник міністра охорони здоров’я, депутат Верховної Ради Украї­ни VIII скликання, зазначила, що Законом України від 19.10.2017 р. № 2168-VIII «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» визначено, що Національна служба здоров’я України (НСЗУ) здійснює оплату медичних послуг, які надали заклади охорони здоров’я, за кош­ти державного бюджету. Водночас певні послуги не входять до гарантованого державою пакету послуг, тому, відповідно, НСЗУ не оплачує їх надання.

На думку І. Сисоєнко, в такому разі необхідно створити механізм, за яким послуги, що не входять до пакета НСЗУ, можуть сплачувати страхові компанії, роботодавці тощо. Наразі існує така ситуація: за одну частину послуг сплачує держава, за іншу — громадяни за власний рахунок.

«В українському законодавстві передбачено, що всі ті послуги, за які НСЗУ не здійснює оплату, можуть ставати об’єктом оплати з боку страхових компаній. Водночас норми про співоплату не передбачено Конституцією України та й внести зміни в головний нормативно-правовий акт країни буде доволі складно. Тому можна сказати, що найближчим часом прямої норми про співоплату в Конституції не буде», — підкреслила І. Сисоєнко. Однак механізм платних послуг повинен розвиватися в рамках медичних закладів. Для цього необхідно чітко визначити, які послуги 100% оплачуватимуться державою, а за які необхідно буде сплачувати самостійно.

Ще однією проблемою, на думку І. Сисоєнко, є відсутність у законодавстві поняття «оплати за пакетами послуг» та неможливість таким чином розмежувати, що має оплачуватися державою, а що ні. Тому необхідно чітко розрахувати суми для всіх медичних послуг та законодавчо закріпити кошторис для тих, які в подальшому можуть стати об’єктом оплати з боку страхових компаній чи роботодавців.

Олександр Гришаков, кандидат юридичних наук, медичний юрист, адвокат та партнер ЮК «Grishakov law company», погодився із думкою про необхідність внесення змін до Конституції України, а надалі — в законодавчі акти щодо закріплення механізму співоплати в системі охорони здоров’я. Відносно добровільного та обов’язкового медичного страхування спікер зазначив, що перш за все необхідно створити умови для того, щоб роботодавці могли оплачувати той перелік послуг, які не входять до Програми медичних гарантій (ПМГ). «Слід зробити все, щоб роботодавцю було вигідно купувати для свого працівника страховий поліс на медичне обслуговування за тими послугами, які не входять у ПМГ. Також необхідно максимально просто, але водночас ефективно врегулювати дану сферу», — зауважив О. Гришаков. Окрім того, слід створювати умови для того, щоб і страхові компанії мали стимул працювати із медичними центрами, що на сьогодні є дещо проблемним. Адже здебільшого медичні центри не бажають працювати із страховими компаніями через побоювання неотримання певної суми страхових виплат, зокрема і через складну процедуру їх отримання.

На переконання спікера, із законодавчої точки зору, необхідно чітко врегулювати механізм взає­модії між страховою компанією та медичним центром, наприклад за допомогою типового договору.

УПРАВЛІННЯ ЗАКЛАДАМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Даний блок стосувався управління медичними закладами у сфері охорони здоров’я в умовах реформи децентралізації та медичної реформи в цілому.

Максим Бурлака, головний юридичний радник проєкту USAID «Підтримка реформи охорони здоров’я», розповів про прогалини в законодавстві відносно корпоративного управління в закладах охорони здоров’я.

Медична реформа призвела до певних змін, зокрема:

• відбулося перетворення правового статусу закладів охорони здоров’я із бюджетної установи в комунальні некомерційні підприємства;
• усі державні та комунальні заклади охорони здоров’я, що надають вторинну та третинну медичну допомогу, повинні створити спостережні ради;
• відбулася заміна посади головного лікаря на генерального та медичного директора.

Структура корпоративного управління закладів охорони здоров’я після реформи охорони здоров’я складається із 3 рівнів:

1. Власники.
2. Ради.
3. Керівництво.

Власниками більшості закладів наразі є органи місцевого самоврядування (місцеві ради), які мають такі функції:

• управління закладом охорони здоров’я, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення;
• планування розвитку мережі закладів;
• прийняття рішень відносно створення, припинення, реорганізації чи перепрофілювання зак­ладів охорони здоров’я з урахуванням плану розвитку госпітального округу;
• фінансування місцевих програм розвитку та підтримки комунальних закладів;
• місцеві програми надання населенню медичних послуг та інші програми у сфері охорони здоров’я;
• призначення керівників закладів охорони здоров’я.

Прогалиною в законодавстві є те, що відповідальність за корпоративну стратегію та оперативний контроль, як правило, покладається на наглядовий орган, котрий обирає, мотивує та за необхідності звільняє керівництво. Відповідно, призначення та звільнення генерального директора закладу охорони здоров’я має належати до компетенції наглядового органу (ради), але спостережна рада наразі не має цих повноважень або іншого прямого механізму впливу на керівництво закладу охорони здоров’я.

Щодо створення рад при закладах охорони здоров’я, відповідно до законодавства передбачається три їх види:

1. Спостережна рада (обов’язкова для закладів охорони здоров’я вторинного та третинного рівня).
2. Наглядова рада (створюється в закладах охорони здоров’я, які відповідають критеріям, встановленим місцевими радами).
3. Опікунська рада (необов’язкова, але може утворюватися за рішенням власника/керівника закладу охорони здоров’я).

Спостережна рада утворюється власником закладу охорони здоров’я, який надсилає письмову пропозицію структурним підрозділам з питань охорони здоров’я місцевої державної адміністрації та/або органам місцевого самоврядування, а також повідомляє письмово керівника закладу.

Власник закладу охорони здоров’я має повідомити про намір утворити Спостережну раду на своєму офіційному вебсайті. Представники громадськості зі свого боку протягом 10 робочих днів надсилають власнику закладу пропозиції щодо включення своїх представників до її складу. Для голосування та опрацювання результатів утворюється комісія у складі 3–5 осіб, яка готує бланк для голосування (електрон­ний бюлетень) та розміщує його на вебсайті власника закладу охорони здоров’я. Відбір представників громадськості проводиться шляхом рейтингового голосування за кандидатів на офіційному вебсайті власника закладу протягом 20 днів та шляхом заповнення електронних бюлетенів.

Прогалини в законодавстві наступні: у спостережної ради є функція «розгляду питань щодо результатів фінансово-господарської діяльності закладу охорони здоров’я», яка не передбачає наявності внутрішнього контролю чи аудиту, підпорядкованого раді. Крім цього, генеральний директор закладу не зобов’язаний представляти фінансові результати закладу охорони здоров’я на затвердження спостережній раді. Загалом дана рада не може самостійно реагувати на випадки недотримання законодавчих вимог керівництвом закладу охорони здоров’я, що не має чіткої підзвітності директора закладу перед спостережною радою. Вплив такої ради обмежений можливістю звернення до власника закладу охорони здоров’я.

Повноваження спостережної ради відносно розгляду скарг пацієнтів також є обмеженими, зокрема відсутня їх чітка регламентація та не зрозуміла процедура розгляду скарг пацієнтів.

Недосконалість процедури онлайн-голосування за кандидатів до складу спостережної ради також є прогалиною в законодавстві, оскільки:

• немає чіткого визначення критеріїв щодо виборців, які можуть голосувати за кандидатів;
• відсутній механізм, який би гарантував, що 1 особа проголосує лише 1 раз;
• не визначено, яким чином представники громадськості можуть пропонувати в кандидати своїх членів після закриття процесу первинного відбору, якщо було обрано менше 8 кандидатів від громадськості.

Відсутній і механізм ротації членів спостережної ради. Адже після 3 років діяльності рада припиняє свої повноваження, після цього процедура її формування повторюється спочатку. Водночас впродовж певного часу заклад охорони здоров’я залишається без діючої спостережної ради.

Щодо управління закладом охорони здоров’я його здійснює генеральний директор, і наразі існують внутрішні неузгодженості законодавства стосовно цього. Відтак законодавство використовує декілька термінів для позначення керівника закладу, включаючи такі поняття, як «генеральний директор» та «керівник». Причиною цього є те, що зміни, які запровадили розподіл функцій між генеральним та медичним директорами (раніше існувала лише одна посада — головний лікар), не знайшли свого відображення в інших законах та підзаконних актах, що стосуються закладів охорони здоров’я.

Все ж незважаючи на те що прийняті нормативно-правові акти стали доволі хорошим початком для запровадження практики корпоративного управління в закладах охорони здоров’я, вони потребують перегляду для того, щоб зробити законодавчу базу більш зрозумілою для власників, керівництва та членів рад.

ЦИФРОВІ ІНСТРУМЕНТИ КОНТРОЛЮ ЗА COVID-19

Олександр Курдус, начальник відділу інформаційних систем державної установи «Центр громадського здоров’я МОЗ України» (ЦГЗ), розповів про електронну інтегровану систему спостереження за захворюваннями (далі — ЕЛІССЗ) як ефективний інструмент збору інформації щодо COVID-19.

Дана система розроблялася для спостереження за всіма інфекційними захворюваннями, а не лише за коронавірусною хворобою. ЕЛІССЗ була вперше представлена в Україні у 2011 р. Основні модулі системи охоплюють:

• розслідування випадків захворювань людини, тварин;
• спостереження за переносниками захворювань;
• базовий синдромний нагляд;
• лабораторний модуль;
• модуль нагляду за спалахами;
• адміністративний модуль;
• модуль аналізу, візуалізації та звітності, який включає геоінформаційну систему.

ЕЛІССЗ оперує даними про випадки захворювання та їх розслідування, агрегує дані з відповідним зразком, пов’язує лабораторні дані з випадками захворювань. Система збирає та розподіляє дані, повідомляє про події в режимі, близькому до реального часу. Забезпечує захищений доступ із комп’ютерів, веб- та мобільних пристроїв, що дозволяє об’єднати різні рівні та установи національної системи нагляду за захворюваннями.

Компоненти ЕЛІССЗ, а саме: перелік захворювань, звіти, форми розслідування випадків захворювань та інше, повністю налаштовуються і локалізуються відповідно до Міжнародних медико-санітарних правил 2005 р.

Відносно ж збору та аналізу даних про випадки інфікування коронавірусною хворобою до системи вноситься наступна інформація:

• персональна інформація про пацієнта, географічні дані;
• основна клінічна інформація про пацієнта;
• наявність симптомів при зверненні та супутні стани (захворювання: печінки, нирки, легень тощо);
• заклад виявлення пацієнта та госпіталізації;
• лабораторні тестування пацієнта (підтверджені тести при захворюванні та негативні після одужання);
• інформація про контактних осіб та подорожі за кордон;
• відслідковування одужання або смерті пацієнта.

Доповідач зазначив, що раніше в медичній інформаційній системі (МІС) неможливо було вносити дані про пацієнтів із коронавірусним захворюванням, тому це відбувалося за стандартною формою — на паперових носіях. Надалі був розроб­лений механізм, який дозволяв сімейним лікарям або будь-якому пунктові надання медичної допомоги вносити необхідну інформацію відносно випадку захворювання COVID-19 в МІС, де вона об’єднувалася та передавалася до ЦГЗ МОЗ України.

ЦГЗ, у свою чергу, проводив процес валідації отриманої інформації, потім відбувався автоматичний розподіл цієї інформації стосовно випадків захворювання між обласними лабораторними центрами та їх структурними підрозділами. Кінцевим пунктом є внесення всієї інформації до ЕЛІСС, де здійснювалися власне її обробка та аналітика. Ці дані можуть використовуватися, зокрема, для оприлюднення щоденної аналітики підтверджених, госпіталізованих, тих, що одужали, чи летальних випадків за віковими групами, статтю, дітей чи медичних працівників у розрізі кожної області тощо.

О. Курдус нагадав, що 22 квітня 2020 р. відбулося впровадження модулю ЕЛІССЗ стосовно збору інформації про випадки інфікування коронавірусною хворобою. Станом на 28 квітня 2021 р. в системі зареєстровано понад 2 млн записів про підоз­ру або підтверджений випадок захворювання на COVID-19.

Доповідач також поінформував, що наступними кроками розвитку системи є:

• візуалізація даних та вивантаження даних у будь-яких розрізах,
• оптимізація даних та їх зберігання,
• розробка функціоналу для інтеграції в інші медичні системи.

Впродовж 2 днів участь у форумі взяли медичні працівники, керівники та власники закладів охорони здоров’я, експерти з управління та організації охорони здоров’я, громадські організації, пацієнти та ін. А під час його проведення національні та міжнародні експерти, очільники профільних відомств та міністерств обговорили найважливіші питання розвитку сфери охорони здоров’я в Україні, зокрема і міжнародний досвід.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!