Герої фармацевтичного фронту. Vol. 15

Потрібно було будувати життя наново. Без чоловіка

Вони були не просто подружжям. Вони були колегами — молодий торакальний хірург і фармацевт разом рятували онкохворих. Тепер Ірина Луценко залишилася сама з маленьким сином.

Увечері 21 лютого Ірина разом з чоловіком Євгеном слухали виступ путіна, присвячений легалізації так званих братніх республік — ЛНР і ДНР. А після цього склали план порятунку родини. Сумнівів щодо намірів росії в них не залишилося.

Ірина зібрала необхідні речі і наступного дня вирушила разом із сином у селище Варва, до батьків чоловіка. Євген мав доєднатися, коли розпочнеться повномасштабне вторгнення.

Але 24 лютого в Чернігівському медичному центрі сучасної онкології, де працював чоловік, залишилося всього 2 лікарі — він та молодий променевий терапевт. Усі інші евакуювалися. Містом уже о 14-й годині йшли ворожі танки.

Євген з колегою приймали хворих та поранених у підвалі центру. Було багато людей, і серед них — діти. Чоловік Ірини на її вмовляння виїхати відповів, що не має права покинути пацієнтів напризволяще. Тоді фармацевт, яка до вій­ни працювала в аптеці ТОВ «Ескулап», долучилася до лікування хворих. Допомагала розраховувати дози антибіотиків та інших ліків — досвіду вистачало.

А ще разом з батьками чоловіка шукала можливість вивезти Євгена з Чернігова. Місто було в облозі. Лікарню постійно обстрілювали. Небезпека зростала щогодини.

Уранці 13 березня Євген разом з військовими виїхав з міста. Вони мали дістатися Количівки, де на нього чекали волонтери, які погодилися довезти лікаря до Варви. Близько 17-ї години чоловік зателефонував Ірині і повідомив, що він уже в мікроавтобусі з волонтерами. Це був останній раз, коли Ірина чула його голос. Зв’язок обірвався.

Ніч страшного очікування закінчилася розмовою з волонтерами. В автобус влучила протитанкова керована ракета. Чи вдалося комусь врятуватися, волонтери не знали…

Далі була надія без надії. Звернення до поліції про розшук зниклого чоловіка. Повідомлення про те, що якогось торакального хірурга привезли на лікування у Варву. Про лікаря Євгена Луценка в полоні. І як остання крапка — фото згорілого мікроавтобуса обабіч дороги з Количівки в Лукашівку.

На початку квітня, коли звільнили Чернігівщину, Ірина отримала фото повністю обвугленого тіла з хрестиком та ланцюжком. За ним і впізнала чоловіка. Але ще місяць чекала результатів ДНК-тесту. Він підтвердив, що жінці більше немає на що сподіватися.

Потрібно було будувати життя наново. Без чоловіка. Син Миколка, якому 2 роки і 8 міс, ще не розуміє, що тато вже ніколи не повернеться з роботи. Коли хлопчик починає обіймати татове фото, мама зазвичай каже: «Тато поряд. Він з нами».

Ірина перебралася до своїх батьків в Умань. Влаштувалася на роботу в «Бюджетну аптеку», яка нещодавно відкрилася. Веде професійний фармацевтичний блог — це дозволяє впоратися з емоціями. Про повернення до Чернігова поки не йдеться. «Я подумаю про це після війни. Зараз треба стати на ноги. Опікуватися сином. Дати йому таке майбутнє, щоб мені не було соромно перед Євгеном».

Аптека працювала щодня по 4–5 годин

У перші дні війни російська артилерія обстрілювала Сєвєродонецьк з боку аеропорту. Новий район, де знаходилася аптека № 94 «Бажаємо здоров’я», — саме там працювала фармацевт Ірина Володимирівна Саламаха — став наступним об’єктом ворога. «Стріляли постійно, ми навіть призвичаїлися до вибухів, знали за звуком, куди летить — до нас чи далі».

Люди настільки боялися залишитися без ліків, що на ґанку аптеки перед відкриттям збирався натовп, доволі агресивно налаштований. Не давали пройти навіть працівникам — готові були ледь не документи перевіряти, щоб ніхто не «прорвався» поза чергою.

Транспорт не ходив. На роботу та з роботи Ірину та її колег спочатку возив її батько. Потім завідувачка аптеки посадила за кермо своєї автівки племінника і «трансфером» займався хлопець. Ходити пішки через пів міста під обстрілами було надто ризиковано.

Аптека працювала щодня по 4–5 год, тому довелося поставити на двері санітарку — вона тримала «оборону». Люди були знервовані, плакали, благали не зачинятися…

«Ми готові й надалі працювати попри всі ризики, ми розуміли, що ліки — то не розкіш, а для багатьох — єдиний спосіб вижити. 8 березня росіяни зробили «подарунок» не тільки жінкам, а й усім жителям Сєвєродонецька — близько 4-ї години ночі в аптеку влучив снаряд. Вибило вікна, пошкодило вітрини, ліки розкидало по всій підлозі. Встигли вже і мародери попрацювати, навіть особисті речі працівників забрали. Лікарські засоби, які вдалося врятувати завдяки допомозі військових і волонтерів, передали в іншу аптеку нашої мережі. Потім і ту аптеку розбомбили. Ліки віддали волонтерам та в лікувальні заклади міста».

Жінка жила в старій частині міста, тому її квартира стала прихистком для друзів з нових районів, які тоді вже майже знищили окупанти. Рятувалися у ванній кімнаті, а потім почали спускатися в підвал. Ірина Володимирівна поїхала з батьком поцікавитися долею колишньої колеги — 70-річної Ольги Миколаївни Афонькіної, з якою працювала раніше в КП «Фармація». Виявилося, що літня жінка жила в підвалі сусідньої школи. Звідти її й забрала до себе Ірина.

Коли постало питання про евакуацію, друзі дали ніч на збори. Ольга Миколаївна категорично відмовилася виїжджати. Ірина залишила їй ключі та запас їжі. Потім старенькою опікувалися батьки Ірини.

«Я прибігла з підвалу, де ми ночували, і довго не могла зрозуміти, що мені потрібно взяти з собою. Зрештою взяла… новий фірмовий халат нашої мережі «Бажаємо здоров’я». Так Ірина Володимирівна опинилася в Дубно. У перший же тиждень знайшла роботу в аптеці своєї мережі: «Той халат, певно, став якимось знаком».

Життя в окупації відбувалося за законами «русского міра»

Куп’янськ не чекав на ворога, принаймні так швидко. Але вже о 5-й ранку чулися звуки віддалених вибухів. Ользі Миколаївні Бульба, завідувачці аптеки «Подорожник», зателефонував тато і попередив, що потрібно готуватися до серйозної війни: насувається ворожа техніка.

Жінка відвела 12-річну доньку до батьків, які жили неподалік, теж у приватному будинку, і пішла на роботу. Дорогою її наздогнала вантажівка з російськими солдатами, які запитали: «Как проехать на Московку?» Ольга Миколаївна чудово знала, де це село, але питання ворога проігнорувала. І пішла вперед.

«Того дня в моєї колеги був день народження і я вбралася в яскраво-червону куртку. Йшла в ній, як жива мішень, і все боялася пострілу в спину…».

Зрозуміло, що усі святкування довелося відкласти: в аптеці стояв переляканий натовп.

«Ми з Мариною, іменинницею, встигли перекинутися кількома словами, я вручила їй подарунок, і ми стали до роботи. Увесь день не відходили від кас. Чим більше людей ми обслуговували, тим довшою ставала черга. Зачинилися близько 16-ї години. Наступного дня в Куп’янськ, приблизно о 14-й, зайшли окупанти. Ходили люди у військовій формі з автоматами, потім з’ясувалося, що це були вихідці з «ЛДНР», які дуже активно допомагали своїм російським покровителям. Вони приглядалися до місцевих, перевіряли документи та телефони. Ми про всяк випадок постирали всі фото, але фармацевти їх не цікавили. Іноді вони заходили в аптеку за ліками, але поводилися спокійно. Ми також не провокували».

Аптека працювала в скороченому режимі. Ліки закінчувалися. Люди все більше нервували, але фармацевти вже не могли їм нічим зарадити — на окуповану територію товар не завозили.

26 травня був останній робочий день. Аптеку «Подорожник», якою керувала Ольга Миколаївна, зачинили. І за два дні жінка виїхала з міста. «Не було більше сил витримувати все це. Я ніколи не хотіла жити під владою «старшого брата». Шкода тільки місцевих, але, коли аптеку зачинили, то й мені залишатися більше не було сенсу».

Зараз Ольга Миколаївна разом з донькою живе в селищі Рогань, чоловік приїхав нещодавно, його спочатку не випускали, мовляв, ви підете воювати проти нас. Але зрештою родина об’єдналася і готова повернутися додому, у рідний Куп’янськ.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!