Законопроект «Про організацію медичного обслуговування населення в Україні»

04 Вересня 2017 4:14 Поділитися

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

ПОДАННЯ

Відповідно до статті 93 Конституції України, статті 89 Регламенту Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи вноситься на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про організацію медичного обслуговування населення в Україні».

Доповідати проект на пленарному засіданні Верховної Ради України буде народний депутат України Богомолець О.В.

Народні депутати України: О.В. Богомолець
О.С. Мусій
Т.Д. Бахтеєва
В.О. Дубіль
О.М. Біловол
С.П. Мельничук
В.В. Карпунцов
А.Ф. Шипко
І.М. Шурма

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

до проекту Закону України «Про організацію медичного обслуговування населення в Україні»

  1. Обґрунтування необхідності прийняття акта

Національна система охорони здоров’я в Україні не задовольняє потреби населення у сфері охорони здоров’я та ігнорує міжнародні тенденції зміцнення систем охорони здоров’я, що в свою чергу, обмежує доступ усіх громадян до надання медичної допомоги належної якості. Домогосподарства витрачають частину коштів оплачуючи придбання ліків та медичні послуги. Все це створює фінансові бар’єри доступу населення до медичних послуг, особливо для малозабезпечених верств населення та часто призводить до фінансових катастроф та зубожіння. Основне навантаження за оплату медичних товарів/ліків та супутні товари також несуть домогосподарства.

Крім того, останні роки сфера охорони здоров’я несе тягар кризи української економіки, а також як і інші галузі відчула додатковий тягар військових витрат. При цьому, національна система охорони здоров’я потребує нагальних та швидких змін, особливо щодо створення стійкої і стабільної системи фінансування, пошуків додаткових джерел фінансування, раціонального використання наявних ресурсів.

Невідповідність системи охорони здоров’я потребам населення в значній мірі зумовлена неефективністю організації медичного обслуговування населення, а також критичним станом її основного інституційного компонента – закладів охорони здоров’я, недостатнім використанням потенціалу закладів охорони здоров’я недержавної форми власності у т.ч. фізичних осіб-підприємців, які провадять господарську діяльність з медичної практики, до надання медичної допомоги у межах державних гарантій у сфері охорони здоров’я.

Водночас, існує тенденція розглядати реформу медичного обслуговування без згадування про критично низький рівень фінансування з громадських джерел, виснаження основних фондів комунальних і державних закладів охорони здоров’я, їх технологічну відсталість. Відбувається нав’язування штучної думки, що лише надконцентрація повноважень щодо управління і фінансування (у існуючих обсягах) медичного обслуговування населення може забезпечити швидкий прогрес.

Натомість цей законопроект є системним, оскільки пропонує повний комплекс регуляцій, необхідних для побудови в Україні сучасної системи медичного обслуговування населення з опорою на доказовий менеджмент і особливості вхідних умов.

Зміни запропоновані законопроектом передбачають програмний підхід до організації та фінансування медичного обслуговування на основі застосування конституційної норми. Вперше пропонується деконцентрувати владні повноваження у секторі медичного обслуговування на центральному рівні, та розподілити їх між центральними і місцевими органами влади, громадами, професійним самоврядуванням в охороні здоров’я. Це забезпечить нівелювання корупційних ризиків та дозволить уможливити сучасні механізми безперервного поліпшення якості медичного обслуговування.

Надано чіткі орієнтири для громад щодо перспектив закладів охорони здоров’я, які знаходяться у їхній власності, та їх позиціонування у майбутній мережі через класифікацію закладів охорони здоров’я в розрізі видів медичної допомоги, визначено порядок утворення та припинення, особливості їх діяльності, тлумачення поняття мережі закладів охорони здоров’я, як комплексу установ, який забезпечує обґрунтовані потреби населення. Зазначені зміни дозволяють перейти від утримання закладів охорони здоров’я до сучасної контрактної організації медичного обслуговування населення, сумісної з ринковою моделлю економіки.

На сучасному етапі розвитку економічних відносин особливо важливим питанням державної політики будь-якої країни є побудова ефективної системи соціальних гарантій з охорони здоров’я, включаючи безоплатне отримання у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медичної допомоги (гарантований її рівень). Відомо, що більшість постсоціалістичних країн переглянули масштаби державної відповідальності у сфері охорони здоров’я і визначили державні соціальні гарантії.

Запропоноване законопроектом трактування поняття «медична послуга», як елемент медичної допомоги, що має вартісне визначення, та може слугувати основою для розрахунку та чіткого окреслення рівня державних гарантій щодо медичного обслуговування.

Вітчизняним законодавством, у т.ч. і Основами законодавства України про охорону здоров’я, закладені певні основи для врегулювання питання гарантій щодо медичного обслуговування. Однак зазначені положення потребують уточнення/конкретизації, особливо щодо розробки і затвердження переліку захворювань та станів, обсягів медичної допомоги, які надаються у державних та комунальних закладах охорони здоров’я безоплатно, основні вимоги до їх розробки, умови надання окремих видів медичної допомоги. При цьому необхідно зважати не тільки на 49 статтю Конституції України, а й на положення статті 95 Конституції України стосовно того, що виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків, а також, що держава прагне до збалансованості бюджету України.

До сьогодні законодавчо не визначене місце стоматологічної медичної допомоги у переліку видів медичної допомоги, що спричинило ряд проблем з організацією і фінансуванням цього виду медичної допомоги, яка є технологічно і структурно практично відмежованою і самодостатньою серед інших видів медичної допомоги. Законопроект дає трактування поняття «стоматологічна медична допомога», а також чітко окреслює загальну інфраструктуру її організаційних елементів та номенклатуру закладів, що забезпечують надання цього виду медичної допомоги. Законодавче визначення понятійного апарату щодо стоматологічної допомоги також сприятиме у подальшому формуванню виваженої структури професійного самоврядування в охороні здоров’я.

Також вперше на законодавчому рівні представлено особливості фінансування, які передбачають консолідацію бюджету, і відповідно фінансових ризиків максимально на рівні обласних бюджетів стосовно найбільш вартісних видів спеціалізованої медичної допомоги. Необхідність такого кроку підтверджено і даними аналізу міжнародного досвіду, який свідчить, що в країнах, схожих з Україною за розміром території (Канада, Австралія, Казахстан) рівень консолідації бюджету охорони здоров’я, за винятком надання третинної допомоги визначений на рівні області. Крім економічного обґрунтування, з міжнародного досвіду очевидні наступні переваги подібного рішення:

  • на рівні області можна максимально раціонально реалізувати маршрутизацію пацієнта (систему направлень), підвищити ефективність використання високотехнологічних видів допомоги та обладнання, їх загальну доступність;
  • підвищується керованість системою та ефективність проведення єдиної державної політики в галузі охорони здоров’я громадян;
  • усуваються штучні обмеження щодо доступу пацієнтів до послуг кращої якості та забезпечується реалізація права пацієнта на вибір лікаря і лікувального закладу з проміж декількох наявних можливостей;
  • активізується вплив ринкових механізмів на регулювання якості медичного обслуговування
  • наявність єдиного кваліфікованого покупця уможливлює реалізацію принципу «гроші йдуть за пацієнтом» та дозволяє заощадити кошти на адмінвидатках;
  • створюється платформа для подальшого запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.

Водночас первинна медична та первинна стоматологічна допомога лишається у сфері управління і фінансування громад, що відповідає особливій природі цих видів допомоги, їх глибокої поєднаності з загальним контекстом функціонування елементарних соціумів як в сільській місцевості так і в містах.

На сьогодні більшість закладів охорони здоров’я, які існують у формі бюджетних установ, не мають достатнього рівня самостійності при прийнятті рішень з питань поточного управління та діяльності закладу. Заклади охорони здоров’я обмежені в можливості самостійного визначення цілей та пріоритетів для використання бюджетних ресурсів. Напрямки використання бюджетних коштів є жорстко регламентованими згідно з кошторисом. Навіть у разі екстреної необхідності, заклади охорони здоров’я не можуть перерозподіляти кошти з однієї статті бюджету до іншої (наприклад, придбати додаткові ліки за рахунок економії на комунальних послугах). Це не стимулює керівників закладів охорони здоров’я до економії та оптимізації процесу надання медичної допомоги населенню.

При цьому наявні наукові докази свідчать, що в системах охорони здоров’я, і в першу чергу Європейського регіону, спостерігається тенденція використання стратегічних («активних») закупівель як механізму фінансування надавачів медичних послуг для забезпечення найкращих результатів з точки зору покращення здоров’я населення. Механізми укладання контрактів (договорів) і оплати на основі обсягів та якості наданих послуг – центральні елементи ефективної системи закупівель медичних послуг. Більш активні закупівлі (коли розмежовані функції покупця і надавача) можуть покращити якість та ефективність систем охорони здоров’я за рахунок врахування потреб населення в медичній допомозі, регіональних відмінностей, втручань і послуг, які найбільше відповідають потребам і очікуванням населення, обсягів наявних ресурсів, механізмів їх закупівлі, включаючи контрактні механізми і системи оплати надавачів. Запровадження стратегічних закупівель тісно пов’язане і з запровадженням нових, ефективних методів фінансування.

В свою чергу запровадження контрактної моделі медичного обслуговування ставить принципово нові та більш високі вимоги до якості та своєчасності управлінської, передусім медико-економічної, інформації. Законопроектом вперше пропонується врегулювання питань організації доступу до централізованих баз даних, уніфікації медичних записів, функціонування інформаційних систем в охороні здоров’я.

Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони передбачає посилення співпраці у сфері охорони здоров’я між Україною та ЄС з метою підвищення рівня його безпеки та захисту здоров’я людини як передумови сталого розвитку та економічного зростання (глава 22 «Громадське здоров’я»).

Таке співробітництво, зокрема, має охоплювати зміцнення системи охорони здоров’я України та її потенціалу, зокрема шляхом впровадження реформ.

Стратегія сталого розвитку «Україна-2020», затверджена Указом Президента України від 12 січня 2015 року № 5/2015, також передбачає здійснення реформи системи охорони здоров’я. Так, пункт 7) розділу 3 передбачає, що метою державної політики у цій сфері є кардинальне, системне реформування, спрямоване на створення системи, орієнтованої на пацієнта, здатної забезпечити медичне обслуговування для всіх громадян України на рівні розвинутих європейських держав. Орієнтиром реформи є програма Європейського Союзу «Європейська стратегія здоров’я – 2020»;

Крім того, необхідність реформування сфери охорони здоров’я передбачена проектом Світового Банку «Поліпшення охорони здоров’я на службі людей», Меморандумом між Україною та Міжнародним валютним фондом про економічну та фінансову політику, укладеним у зв’язку з підписанням чотирьохрічної розширеної угоди в рамках Механізму розширеного фінансування (EFF) Міжнародного валютного фонду (лютий-березень 2015 року), Національною стратегією побудови нової системи охорони здоров’я в Україні на період 2015-2020 років, іншими нормативно-правовими актами та програмними документами щодо реформування охорони здоров’я в Україні.

Однак, незважаючи на задекларовану державою важливість здійснення системного та комплексного реформування галузі охорони здоров’я, законодавче забезпечення таких реформ на сьогодні залишається недостатнім.

При підготовці законопроекту були враховані напрацювання пілотного проекту, проведеного згідно з Законом України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» щодо провадження нових організаційно-правових та фінансово-економічних механізмів, спрямованих на підвищення ефективності та доступності медичного обслуговування населення згідно з законом України, результати реалізації проектів за підтримки Єврокомісії «Профілактичні та первинні заходи охорони здоров’я України, Києва та ряду областей» «Фінансування і управління у сфері охорони здоров’я» тощо.

  1. Мета і шляхи її досягнення

Основною метою цього законопроекту є створення законодавчого підґрунтя організації медичного обслуговування населення на основі впровадження сучасних досягнень доказового менеджменту охорони здоров’я із:

введенням інструментарію для врегулювання рівня державних гарантій у сфері охорони здоров’я шляхом гармонізації законодавчих, фінансово-економічних та організаційних аспектів практичної реалізації положень 49 та 95 статей Конституції України щодо забезпечення населення безоплатною медичною допомогою;

усуненням штучних обмежень щодо доступу пацієнтів до послуг кращої якості шляхом формуванням єдиного медичного простору спеціалізованої і високоспеціалізованої медичної допомоги на рівні регіону і держави;

запровадженням контрактної моделі стосунків між замовником медичного обслуговування населення і автономними надавачами медичних послуг;

створенням підґрунтя для формування оптимальної структури надавачів медичної допомоги з залученням до медичного обслуговування населення суб’єктів різних форм власності і господарювання та їх взаємодії;

застосуванням ефективних механізмів фінансування закладів охорони здоров’я;

впровадженням сучасної системи управління якістю медичного обслуговування.

Цей законопроект надає можливості для запровадження багатоджерельного фінансування медичного обслуговування, зокрема розширення поля добровільного медичного страхування, лікарняних кас та створює передумови для запровадження загальнообов’язкового державного медичного страхування.

  1. Загальна характеристика і основні положення проекту Закону

Законопроект врегульовує цілісний комплекс правових засад функціонування контрактної моделі організації медичного обслуговування населення, таких як:

порядок визначення вартісних характеристик медичної допомоги її складових та рівня (обсягу) державних гарантій щодо медичного обслуговування;

системне розмежування функцій замовлення і надання послуг;

прозорі механізми багатоджерельного фінансування закладів охорони здоров’я;

структурно-функціональні орієнтири оптимізації мережі закладів охорони здоров’я державної та комунальної форми власності;

залучення до медичного обслуговування у межах державних гарантій надавачів послуг усіх форм власності і господарювання та координації їх діяльності у межах єдиного медичного простору: первинної, екстреної, вторинної (спеціалізованої), паліативної, стоматологічної медичної допомоги та медичної реабілітації – на рівні регіону, третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги ─ на рівні загальнодержавному рівні;

запровадження сучасного інструментарію і механізмів управління якістю медичного обслуговування та інституалізації громадського нагляду в системі медичного обслуговування населення.

Серед основних положень законопроекту варто виділити наступні:

  • введено нові поняття і терміни, які раніше були відсутні в сфері законодавства про охорону здоров’я (зокрема, медична послуга, подушна оплата, глобальний бюджет; пролікований випадок; діагностично-споріднені групи; клінічна база; медичні записи, ліцензування медичної практики і професійної діяльності лікарів; обсяг медичної допомоги; оцінка медичних технологій тощо;
  • окреслено порядок формування гарантованого рівня медичної допомоги та його складових;
  • запропоновано створення спеціалізованої закупівельної інституції, що уповноважена Кабінетом Міністрів України на забезпечення реалізації державної політики щодо фінансування медичного обслуговування населення на основі укладених договорів, виходячи з потреб населення у певних видах медичної допомоги, як інструмент впровадження принципу «гроші йдуть за пацієнтом»;
  • введено класифікацію закладів охорони здоров’я державної та комунальної форми власності, як інструмент громад для приведення мережі у відповідність потребам населення, забезпечення ефективного використання кадрових і матеріально-технічних ресурсів системи медичного обслуговування населення;
  • окреслено принципи планування та організації діяльності мережі закладів охорони здоров’я державної та комунальної форми власності;
  • уточнено особливості організаційно-правового статусу закладів охорони здоров’я, їх класифікацію, вимоги до установчих документів та управління;
  • встановлено особливості діяльності закладів охорони здоров’я та фізичних осіб–підприємців, які провадять господарську діяльність з медичної практики;
  • деталізовано джерела фінансового забезпечення діяльності закладів охорони здоров’я, особливості фінансування закладів охорони здоров’я;
  • окреслено сферу застосування методів фінансового забезпечення діяльності закладів охорони здоров’я, а також фізичних осіб підприємців, що здійснюють господарську діяльність з медичної практики та з якими укладено договір про медичне обслуговування населення за бюджетні кошти, саме: подушної оплати; глобального бюджету; глобального бюджету з використанням діагностично-споріднених груп; оплати за випадок визначеної з застосуванням діагностично-споріднених груп; оплати за ліжко-день для фінансування надання медичної допомоги при захворюваннях і станах, що потребують тривалого лікування;
  • закладено основу для впровадження договірних стосунків між замовником медичного обслуговування і надавачем із окресленням принципів розподілу ризиків;
  • уточнено засади системи управління якістю медичного обслуговування та забезпечення безпеки пацієнтів та медичних працівників;
  • запропоновано універсальні зобов’язання суб’єктів медичного обслуговування щодо забезпечення обліку та звітності;
  • усунено проблему невизначеності стоматологічної медичної допомоги, як окремого технологічно і організаційно самодостатнього виду медичної допомоги;
  • передбачено комплекс положень стосовно врегулювання аспектів медичної інформації та інформатизації, як важливої умови ефективного функціонування контрактної моделі медичного обслуговування.
  1. Стан нормативно-правової бази у даній сфері правового регулювання.

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють відносини у сфері охорони здоров’я, є Конституція України, Основи законодавства України про охорону здоров’я, Господарський кодекс України, інші профільні закони у сфері охорони здоров’я та інші законодавчі акти.

Реалізація положень цього законопроекту також потребуватиме внесення змін до Бюджетного кодексу України, Основ законодавств України про охорону здоров’я та Закону України «Про професійний розвиток працівників».

  1. Фінансово-економічне обґрунтування

Реалізація проекту Закону потребує додаткових витрат з бюджету на створення центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування з регіональними відділеннями в обсязі 131,8 млн грн, спеціалізованої державної некомерційної агенції з розробки і затвердження стандартів медичної допомоги, акредитації закладів охорони здоров’я та сертифікація систем управління якістю закладів охорони здоров’я – 14,3 млн грн., можливе залучення коштів міжнародних організацій для створення і функціонування відповідних агенцій.

  1. Прогноз соціально-економічних та інших наслідків прийняття проектів Закону.

Реалізація законопроекту повинна створити умови для формування в Україні ефективної системи медичного обслуговування із чітким визначенням рівня державних гарантій у сфері охорони здоров’я на снові визначення вартісних характеристик медичної допомоги та застосування багатоджерельного фінансування, контактування державних та комунальних закладів охорони здоров’я, а також закладів охорони здоров’я різних форм власності, фізичних осіб-приватних підприємців, що здійснюють медичну практику та координації їх діяльності.

В свою чергу, це призведе до збільшення доступності медичної допомоги для громадян завдяки вирівнюванню ризиків домогосподарств щодо фінансових витрат, пов’язаних з медичним обслуговуванням та приведенню системи медичного обслуговування у відповідність потребам населення, а у наслідок цього до підвищення рівня задоволеності населення медичним обслуговуванням, рівня здоров’я, зниження інвалідності і смертності, збільшення тривалості життя населення.

Народні депутати України: О.В. Богомолець
О.С. Мусій
Т.Д. Бахтеєва
В.О. Дубіль
О.М. Біловол
С.П. Мельничук
В.В. Карпунцов
А.Ф. Шипко
І.М. Шурма

Проект

зареєстровано в Парламенті

04.09.2017 р. за № 7065

Закон України

Про організацію медичного обслуговування населення в Україні

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Цей Закон визначає основні засади організації медичного обслуговування населення на сучасному етапі розвитку системи охорони здоров’я та особливості діяльності суб’єктів господарювання, що здійснюють медичну практику.

Стаття 1. Визначення термінів

  1. У цьому Законі терміни вживаються у такому значенні:

1) медична допомога – це медична послуга або комплекс медичних послуг, що надається пацієнтам із застосуванням діагностичних та лікувальних методів, включно з лікарськими засобами, передбачених медико-технологічними документами;

2) медичне обслуговування – діяльність закладів охорони здоров’я, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, у сфері охорони здоров’я або сертифікат на професійну діяльність молодшого спеціаліста з медичною освітою, що не обов’язково обмежується медичною допомогою;

3) медична послуга – послідовно визначені дії або комплекс дій суб’єкта господарювання у сфері охорони здоров’я, спрямовані на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєнням і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами, які мають самостійне значення і використовується як основа планування їх обсягу та вартості;

4) програма державних гарантій у сфері охорони здоров’я — державна медико-соціальна програма медичного обслуговування населення, яка фінансується у повному обсязі з державного бюджету України та затверджується разом з державним бюджетом України на відповідний рік;

5) мережа закладів охорони здоров’я – сукупність закладів охорони здоров’я, що забезпечують потреби населення у медичному обслуговуванні на відповідній території;

6) спеціалізація закладу охорони здоров’я — ознака закладу охорони здоров’я, що характеризує його здатність надавати медичну допомогу за певною лікарською спеціальністю, спеціальністю молодших спеціалістів з медичною освітою (спеціалізований) або за кількома спеціальностями (багатопрофільний);

7) умови надання медичної допомоги – умови перебування пацієнтів у закладах охорони здоров’я та/або комунікації пацієнтів та/або членів їх родин з персоналом закладів охорони здоров’я;

8) управління якістю медичного обслуговування – постійний процес вдосконалення та поліпшення якості медичного обслуговування, який передбачає виявлення та усунення системних недоліків в наданні медичної допомоги;

9) якість медичного обслуговування – відповідність умов надання медичної допомоги, організації процесу медичного обслуговування та результатів медичного обслуговування встановленим стандартам.

  1. Інші терміни, що вживаються у цьому Законі, використовуються у значенні, наведеному в Основах законодавства України про охорону здоров’я.

Стаття 2. Завдання та принципи медичного обслуговування

  1. Завданням медичного обслуговування є збереження, відновлення і зміцнення здоров’я населення шляхом забезпечення універсального охоплення доступною, якісною та безпечною медичною допомогою.
  2. Медичне обслуговування здійснюється за такими принципами:

1) доступність медичного обслуговування, яка полягає у безперешкодному доступі до закладів охорони здоров’я незалежно від географічних, економічних, соціальних, культурних, організаційних чи мовних бар’єрів;

2) комплексність медичного обслуговування, яка передбачає надання необхідного спектра медичних послуг при кожному зверненні пацієнта з врахуванням його індивідуальних особливостей та стану здоров’я;

3) наступність і безперервність медичного обслуговування, яка передбачає координацію діяльності в процесі надання пацієнтові медичної допомоги в різний час, різними спеціалістами та закладами охорони здоров’я, стандартизацію вимог до медичної документації, технічного оснащення, організації процесу надання медичної допомоги;

4) інтегрованість медичного обслуговування – надання медичної допомоги, шляхом координації дій окремих надавачів медичних послуг в цілях досягнення економічної ефективності, поліпшення якості і підвищення рівня задоволеності користувачів і постачальників медичної допомоги;

5) адекватність медичного обслуговування, яка полягає у відповідності медичної допомоги справедливим потребам і очікуванням пацієнта в рамках прийнятної для пацієнта якості життя і передбачає забезпечення можливості отримання споживачем необхідної йому допомоги в потрібний час, в зручному для нього місці, в достатньому обсязі і з прийнятними витратами;

6) ефективність медичного обслуговування, яка полягає у забезпеченні досягнення оптимальної при наявних ресурсах результативності медичної допомоги, наданої з дотриманням вимог медико-технологічних документів та етичних принципів;

7) орієнтованість на пацієнта та його задоволеність, яка передбачає участь пацієнта у прийнятті рішень при наданні йому медичної допомоги і вимірювання задоволеності пацієнта її результатами;

8) безпека процесу надання медичних послуг, що передбачає заборону застосування медичних технологій та обладнання, які визнані небезпечними у встановленому порядку, та обмеження шкідливих впливів на пацієнта і лікаря відповідно до вимог законодавства щодо безпеки та охорони праці, санітарного та епідемічного благополуччя.

Стаття 3. Органи управління у сфері організації медичного обслуговування

  1. Управління у сфері організації медичного обслуговування у межах своїх повноважень здійснюється:

1) Кабінетом Міністрів України;

2) центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я;

3) місцевими органами виконавчої влади;

4) органами місцевого самоврядування.

  1. Кабінет Міністрів України через систему органів виконавчої влади:

1) забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я;

2) організовує розроблення, затверджує та забезпечує виконання загальнодержавних програм розвитку сфери охорони здоров’я;

3) забезпечує розроблення і здійснення заходів щодо зміцнення матеріально-технічної бази та інших умов, необхідних для організації діяльності закладів охорони здоров’я та організації медичного обслуговування;

  1. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, забезпечує загальну координацію медичного обслуговування та координацію надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.
  2. Місцеві органи виконавчої влади забезпечують координацію надання первинної медичної допомоги, вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, екстреної медичної допомоги, паліативної медичної допомоги, стоматологічної медичної допомоги та медичної реабілітації.

Розділ ІІ

ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ

Стаття 4. Мережа закладів охорони здоров’я

  1. Мережу закладів формують заклади охорони здоров’я всіх форм власності.
  2. Мережа закладів охорони здоров’я державної та комунальної форми власності формується з урахуванням актуальних і прогнозованих потреб населення у медичному обслуговуванні, а також потенційних ризиків, що можуть зумовити різкі зміни таких потреб.
  3. Планування розвитку мережі закладів охорони здоров’я державної форми власності, що забезпечують надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги здійснює центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
  4. Планування розвитку мережі закладів охорони здоров’я комунальної власності, що забезпечують надання первинної, екстреної, вторинної (спеціалізованої), паліативної допомоги та медичної реабілітації, здійснюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної республіки Крим.

Стаття 5. Утворення та припинення закладів охорони здоров’я

  1. Рішення про утворення чи припинення закладу охорони здоров’я приймається у порядку, що передбачає обґрунтування забезпечення потреб населення у медичному обслуговуванні та його доступності, якості та безпеки:

1) для закладів державної форми власності – Кабінетом Міністрів України;

2) для закладів комунальної форми власності – відповідними органами місцевого самоврядування;

3) для закладів приватної форми власності – фізичними та/або юридичними особами відповідно до закону.

Порядок обґрунтування забезпечення потреб населення у медичному обслуговуванні та його доступності, якості та безпеки встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

  1. Припинення закладів охорони здоров’я державної і комунальної форми власності не повинно порушувати права пацієнта на комплексність і безперервність отримання медичної допомоги та здійснюється за умови обґрунтування недоцільності функціонування закладу через неможливість забезпечення у закладі надання безпечної медичної допомоги або зменшення потреб у відповідному медичному обслуговуванні в зв’язку з запровадженням альтернативних варіантів забезпечення таких потреб та/або через депопуляцію місцевості, у якій розташовано заклад охорони здоров’я.

 Припинення закладів охорони здоров’я державної і комунальної форми власності, які здійснюють надання медичної допомоги, шляхом ліквідації не допускається.

Стаття 6. Класифікація закладів охорони здоров’я

  1. Заклади охорони здоров’я класифікуються залежно від форми власності, організаційно-правової форми, напрямку діяльності, спеціалізації та виду медичної допомоги, що надається закладом.
  2. Залежно від форми власності заклади охорони здоров’я утворюються як державні, комунальні, приватні.
  3. Заклади охорони здоров’я, крім державних і комунальних закладів охорони здоров’я, можуть функціонувати у будь-якій в організаційно-правовій формі, визначеній законодавством України.

Державні та комунальні заклади охорони здоров’я можуть функціонувати як казенні підприємства, комунальні некомерційні підприємства, державні та комунальні установи.

  1. За напрямками діяльності заклади охорони здоров’я поділяються на лікувально-профілактичні, а також фармацевтичні (аптечні), санітарно-профілактичні та інші, діяльність яких регулюється спеціальними нормативними актами.
  2. Лікувально-профілактичні заклади охорони здоров’я можуть бути однопрофільними (спеціалізованими), які надають медичну допомогу за однією спеціалізацією, або багатопрофільними, які надають медичну допомогу за кількома спеціалізаціями.
  3. Лікувально-профілактичні заклади охорони здоров’я за видами медичної допомоги поділяються на такі типи:

1) заклади охорони здоров’я із забезпечення надання первинної медичної допомоги, до яких належать центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, що забезпечують надання первинної медичної допомоги населенню в амбулаторних умовах.

До складу зазначених центрів можуть входити як структурні чи відокремлені підрозділи амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти, медичні пункти, медичні кабінети;

2) заклади охорони здоров’я із забезпечення стаціонарної та/або амбулаторної вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, до яких належать:

багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування — багатопрофільний заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги в умовах цілодобового стаціонару, денного стаціонару або амбулаторних умовах дорослим та/або дітям при гострих станах і захворюваннях або із хронічними захворюваннями, що потребують інтенсивного лікування, з обов’язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;

лікарня планового лікування — заклад охорони здоров’я, який забезпечує надання дорослим та/або дітям планової вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги в умовах цілодобового стаціонару, денного стаціонару або амбулаторних умовах, при станах і захворюваннях, що не потребують інтенсивного лікування;

консультативно-діагностичний центр — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання консультативно-діагностичної вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги населенню і утворюється у складі багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування або як окрема юридична особа;

спеціалізований медичний центр (спеціалізована лікарня) — однопрофільний заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги в умовах цілодобового стаціонару, денного стаціонару або амбулаторних умовах за однією спеціалізацією;

заклади сестринського догляду – заклади охорони здоров’я, що забезпечують надання медичної допомоги та кваліфікованого медичного догляду в умовах цілодобового стаціонару особам, які мають хронічні захворювання, потребують медичного догляду і за станом здоров’я не потребують активного лікування;

Особливості діяльності закладів сестринського догляду затверджуються центральним органом влади, що формує політику у сфері охорони здоров’я.

За погодженням центрального органу державної влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я:

до складу багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування можуть входити підрозділи, що забезпечують надання паліативної, стоматологічної медичної допомоги та медичної реабілітації, вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги при захворюваннях і станах, що не потребують інтенсивного лікування;

до складу лікарні планового лікування – підрозділи, що забезпечують надання медичної реабілітації, стоматологічної та паліативної допомоги;

3) заклади охорони здоров’я із забезпечення третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги, до яких належать:

багатопрофільний високоспеціалізований медичний центр — багатопрофільний заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання третинної (високоспеціалізованої), медичної допомоги в умовах цілодобового стаціонару, денного стаціонару або амбулаторних умовах дорослим та/або дітям у гострому стані або з хронічними захворюваннями, що потребують високоспеціалізованого медичного втручання, з обов’язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;

високоспеціалізований медичний центр (лікарня) — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги за однією спеціалізацією;

4) заклади охорони здоров’я системи екстреної медичної допомоги — заклади, що забезпечують організацію та надання екстреної медичної допомоги (порядок провадження діяльності таких закладів визначається окремим законом);

5) госпіси — заклади охорони здоров’я, що забезпечують надання паліативної допомоги пацієнтам з невиліковно прогресуючим захворюванням та психологічної, соціальної і духовної підтримки пацієнтам та членам їх родин;

6) заклади охорони здоров’я з медичної реабілітації, до яких належать лікарні відновного (реабілітаційного) лікування — заклади охорони здоров’я, що забезпечують надання планової реабілітаційної допомоги населенню в умовах стаціонару, зокрема денного, інші заклади, які надають медичну допомогу з медичної та медико-соціальної реабілітації;

7) заклади із забезпечення стоматологічної допомоги, до яких належать:

стоматологічний центр – заклад із забезпечення первинної та/або вторинної стоматологічної допомоги дорослим та/або дітям, що надається в амбулаторних умовах та умовах денного стаціонару у гострому стані або з хронічними захворюваннями зубів, ротової порожнини та щелепно-лицевої області.

До складу стоматологічних центрів можуть входити стоматологічні кабінети, як відокремлені структурні підрозділи.

стоматологічний високоспеціалізований центр – заклад із забезпечення третинної (високоспеціалізованої) стоматологічної допомоги в умовах цілодобового стаціонару, денного стаціонару або амбулаторних умовах, у гострому стані або з хронічними захворюваннями щелепно-лицевої області, що потребують високоспеціалізованого медичного втручання.

9) клініка науково-дослідної установи/вищого медичного навчального закладу (університетська клініка) — заклад охорони здоров’я, який є структурним підрозділом вищого медичного начального закладу, науково-дослідної установи медичного профілю Національної академії медичних наук України або центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування державної політики в сфері охорони здоров’я, що забезпечує надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

  1. Примірні положення про заклади охорони здоров’я державної і комунальної форми власності по кожному типу затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
  2. Заклади охорони здоров’я Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, провадять свою діяльність з урахуванням особливостей, визначених законодавством.

 Стаття 7. Управління закладами охорони здоров’я

  1. Безпосереднє управління діяльністю закладу охорони здоров’я здійснює його керівник, який призначається на посаду за рішенням власника або уповноваженого ним органу шляхом укладання контракту строком від 3 до п’яти років за результатами конкурсного добору, що здійснюється відповідно до законодавства.
  2. Керівником закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності може бути призначено особу, яка відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
  3. Не може бути призначена (у тому числі виконувачем обов’язків) на посаду керівника закладу охорони здоров’я особа, яка:

1) за рішенням суду визнана недієздатною або дієздатність якої обмежена;

2) має судимість за вчинення злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку;

3) відповідно до вироку суду позбавлена права обіймати відповідні посади;

4) за рішенням суду була визнана винною у вчиненні корупційного правопорушення – протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили;

5) піддавалася адміністративному стягненню за корупційне правопорушення – протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили.

  1. Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний оголосити конкурс на заміщення посади керівника закладу охорони здоров’я не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку контракту особи, яка займає цю посаду. У разі дострокового припинення повноважень керівника закладу охорони здоров’я конкурс оголошується протягом тижня з дня утворення вакансії.
  2. Керівник закладу охорони здоров’я є його представником у відносинах з державними органами, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами і діє без довіреності в межах повноважень, передбачених цим Законом і статутом (положенням) закладу охорони здоров’я.
  3. Керівник закладу охорони здоров’я в межах наданих йому повноважень:

1) організовує діяльність закладу охорони здоров’я;

2) вирішує питання фінансово-господарської діяльності закладу охорони здоров’я, затверджує його структуру і штатний розпис;

3) видає накази і розпорядження, дає обов’язкові для виконання всіма структурними підрозділами закладу охорони здоров’я доручення;

4) відповідає за результати діяльності закладу охорони здоров’я перед власником або уповноваженим ним органом;

5) є розпорядником майна і коштів;

6) призначає на посаду та звільняє з посади працівників;

7) організовує доступ працівників закладу до централізованих інформаційних ресурсів та медичних записів, збереження та обіг медичних записів відповідно до закону;

8) забезпечує здорові та безпечні умови праці, відповідно до вимог законодавства з охорони праці та безпеки життєдіяльності, дотримання законності та порядку;

9) визначає функціональні обов’язки працівників;

10) здійснює контроль за якістю медичного обслуговування;

11) забезпечує створення умов для здійснення дієвого та відкритого громадського контролю за діяльністю закладу охорони здоров’я;

12) забезпечує доступ пацієнтів та/або членів їх родин до інформації щодо організації роботи закладу;

13) здійснює інші передбачені статутом (положенням) повноваження.

  1. Керівник закладу охорони здоров’я щороку звітує перед власником або уповноваженим ним органом та спостережною радою закладу охорони здоров’я.
  2. Керівник закладу охорони здоров’я відповідно до статуту (положення) може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам і керівникам структурних підрозділів.

Стаття 8. Спостережна рада закладу охорони здоров’я

  1. При державних і комунальних закладах охорони здоров’я, що надають медичну допомогу вторинного і третинного рівнів, за рішенням власника закладу охорони здоров’я (уповноваженого ним органу) утворюються спостережні ради з обов’язковим залученням представників громадськості (за їхньою згодою).

Спостережні ради також можуть утворюватися за рішенням власника при закладах охорони здоров’я, що надають первинну медичну допомогу, та при інших закладах охорони здоров’я .

  1. Спостережні ради розглядають питання, зокрема, щодо дотримання прав та забезпечення безпеки пацієнтів, додержання вимог законодавства під час здійснення медичного обслуговування населення закладом охорони здоров’я, фінансово-господарської діяльності закладу охорони здоров’я.

Спостережна рада має право вносити власнику закладу охорони здоров’я подання про дострокове припинення контракту з керівником такого закладу з підстав, передбачених законодавством, статутом (положенням) закладу охорони здоров’я, контрактом.

  1. До складу спостережних рад закладу охорони здоров’я крім представників власника закладу охорони здоров’я (уповноваженого ним органу) та відповідних органів виконавчої влади та/або органів місцевого самоврядування, на паритетних засадах входять (за їхньою згодою):

працівники закладу охорони здоров’я, які не входять до його адміністрації (не займають посади керівників, їх заступників, керівників структурних підрозділів закладу охорони здоров’я) і фізичні особи – підприємці, які здійснюють господарську діяльність з медичної практики та на договірних засадах залучені до діяльності відповідного закладу охорони здоров’я;

члени виборних органів галузевих професійних спілок на відповідному рівні соціального діалогу, які не перебувають у трудових чи цивільно-правових відносинах з цим закладом охорони здоров’я, а також не є близькими особами керівника закладу, його заступника (заступників), керівників структурних підрозділів закладу, їх заступників;

представники організацій, що здійснюють професійне самоврядування у сфері охорони здоров’я, які не перебувають у трудових чи цивільно-правових відносинах з цим закладом охорони здоров’я, а також не є близькими особами керівника закладу, його заступника (заступників), керівників структурних підрозділів закладу, їх заступників;

представники громадськості та громадських об’єднань, діяльність яких спрямована на захист прав пацієнтів у сфері охорони здоров’я;

депутати відповідних місцевих рад.

Порядок утворення, права, обов’язки спостережної ради закладу охорони здоров’я і типове положення про неї затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 9. Організація діяльності закладів охорони здоров’я

  1. Заклад охорони здоров’я незалежно від форми власності здійснює свою діяльність за наявності ліцензії на провадження господарської діяльності з медичної практики та може бути акредитованим у встановленому законодавством порядку.
  2. Заклад охорони здоров’я провадить свою діяльність відповідно до статуту (положення), що затверджується в установленому законодавством порядку.
  3. Заклади охорони здоров’я мають право надавати послуги з медичного обслуговування у сфері охорони здоров’я, що не обов’язково обмежуються медичною допомогою, але безпосередньо пов’язані з її наданням.
  4. Заклад охорони здоров’я може бути клінічною базою для розміщення і функціонування навчальних та/або дослідницьких підрозділів вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладів ІІІ—IV рівня акредитації та закладів післядипломної освіти, науково-дослідницьких установ.

Критерії визначення закладу охорони здоров’я як клінічного закладу та порядок його взаємодії з навчальним закладом/науково-дослідницькою установою затверджуються Кабінетом Міністрів України.

  1. Організаційну структуру, чисельність працівників і штатний розпис державного і комунального закладу охорони здоров’я визначає керівник закладу за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) та власником в межах бюджетних асигнувань.

Штатний розпис державних та комунальних закладів охорони здоров’я формується на підставі нормативів навантаження на медичних працівників, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, та обсягу медичної допомоги, яка надається закладом охорони здоров’я відповідного типу, профілю і спеціалізації.

Оплата праці працівників державних та комунальних закладів охорони здоров’я, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України. Умови, порядок і розміри оплати праці зазначених працівників, а також порядок встановлення виплат медичним працівникам відповідно до обсягу та якості виконаної роботи визначаються Кабінетом Міністрів України.

Регулювання оплати праці працівників закладів охорони здоров’я інших організаційно-правових форм здійснюється на основі системи угод і колективних договорів відповідно до законодавства України.

Регулювання оплати праці працівників державних та комунальних закладів охорони здоров’я, що фінансуються з бюджету і мають додаткові джерела фінансування та власні надходження, здійснюється у порядку, передбаченому абзацом другим цієї частини.

Стаття 10. Організація діяльності закладів охорони здоров’я приватної форми власності та фізичних осіб — підприємців, які провадять господарську діяльність з медичної практики

  1. Заклади охорони здоров’я приватної форми власності та фізичні особи — підприємці здійснюють свою діяльність з медичної практики за наявності відповідної ліцензії на провадження господарської діяльності з медичної практики.
  2. Вимоги до функціонування закладів охорони здоров’я приватної форми власності та порядок організації медичних кабінетів затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
  3. Заклади охорони здоров’я приватної форми власності та медичні працівники, що провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи-підприємці, можуть залучатися до виконання державного замовлення у межах програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я на договірних засадах відповідно до цього Закону та інших актів законодавства.
  4. Заклади охорони здоров’я державної та комунальної форми власності можуть залучати на договірних засадах до надання окремих видів медичної допомоги заклади охорони здоров’я приватної форми власності та медичних працівників, що провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи — підприємці, відповідно до цього Закону та інших актів законодавства, у разі об’єктивно існуючої неможливості надання такої допомоги штатними працівниками зазначеного закладу охорони здоров’я та за умови забезпечення їх повної зайнятості.
  5. Фізичні особи – підприємці, що провадять господарську діяльність з медичної практики та залучені закладом охорони здоров’я відповідно до договору про медичне обслуговування населення мають право входити до складу спостережної ради закладу охорони здоров’я за квотою працівників цього закладу.

Стаття 11. Особливості додаткової діяльності молодших спеціалістів з медичною освітою за цивільно-правовими договорами

  1. За наявності сертифікату на професійну діяльність молодші спеціалісти з медичною освітою можуть надавати послуги з медичного обслуговування на підставі договорів про надання відповідних послуг без отримання ліцензії на медичну практику.
  2. Перелік послуг з медичного обслуговування, які можуть надаватися молодшими спеціалістами з медичною освітою та порядок такої діяльності затверджується центральним органом державної влади, що забезпечує формування політики у сфері охорони здоров’я.
  3. Порядок отримання сертифікату на професійну діяльність визначається центральним органом державної влади, що забезпечує формування політики у сфері охорони здоров’я.

Стаття 12. Професійні самоврядні організації медичних працівників

  1. Державою гарантується право медичних працівників самостійно вирішувати питання професійної діяльності.
  2. Порядок утворення і діяльність професійних самоврядних організацій медичних працівників визначаються законом.

Розділ IІІ. ПРАВА ТА ОБОВЯЗКИ СУБ’ЄКТІВ СИСТЕМИ МЕДИЧНОГО ОБСЛУГОВУВАНННЯ ТА ГРОМАДЯН

Стаття 13. Суб’єкти та об’єкти системи медичного обслуговування

  1. Суб’єктами системи медичного обслуговування є:

органи державної влади у сфері охорони здоров’я;

органи місцевого самоврядування;

центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування;

акредитовані у встановленому порядку заклади охорони здоров’я.

  1. Об’єктами системи медичного обслуговування є громадяни України та інші особи, на яких поширюється Програма відповідно до законодавства.

Стаття 14. Повноваження органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій щодо медичного обслуговування населення.

Повноваження органів місцевого самоврядування. щодо медичного обслуговування населення відповідно до закону України «Про місцеве самоврядування».

Повноваження місцевих державних адміністрацій щодо медичного обслуговування населення здійснюються та відповідно до закону України «Про місцеві державні адміністрації».

Стаття 15. Повноваження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування.

  1. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування має право:

1) укладати договори про медичне обслуговування населення з закладами охорони здоров’я незалежно від форми власності і форми господарювання щодо надання населенню за Програмою державних гарантій у сфері охорони здоров’я:

екстреної медичної допомоги;

вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги;

третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги;

паліативної медичної допомоги;

медичної реабілітації;

спеціалізованої та високоспеціалізованої стоматологічної допомоги.

2) Укладати договори про медичне обслуговування населення з закладами охорони здоров’я незалежно від форми власності і форми господарювання щодо надання населенню первинної медичної допомоги та первинної стоматологічної допомоги за Програмою державних гарантій у сфері охорони здоров’я за кошти медичної субвенції за зверненням органів місцевого самоврядування.

3) Укладати договори про медичне обслуговування населення за кошти місцевих бюджетів за зверненням органів місцевого самоврядування

4) Здійснювати моніторинг цільового використання коштів за Програмою державних гарантій у сфері охорони здоров’я, в тому числі заходів з перевірки дотримання надавачами медичних послуг вимог, встановлених порядком використання коштів цієї програми і договорами про медичне обслуговування населення.

5) Порушувати питання про збільшення обсягів коштів на фінансування укладених договорів у випадках, передбачених у абзацах 6 і 7 розділу 4 статті 29 цього закону.

6) Відтерміновувати укладання наступного договору з закладом охорони здоров’я у разі, якщо показники, встановлені договором, не досягнуті.

  1. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування несе відповідальність:

1) за своєчасність фінансування укладених договорів про медичне обслуговування населення у межах обсягів коштів, наданих на фінансування таких договорів;

2) за своєчасність і обґрунтованість порушення питання про виділення додаткових коштів на фінансування укладених договорів про медичне обслуговування населення у випадках, передбачених у абзацах 6 і 7 розділу 4 статті 29 цього закону.

3) за здійснення моніторингу дотримання закладами охорони здоров’я умов укладених з ним договорів про медичне обслуговування населення.

Стаття 16. Права та обов’язки закладів охорони здоров’я.

  1. Заклади охорони здоров’я усіх форм власності мають право на:

участь у реалізації програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я шляхом укладання відповідних договорів;

своєчасне отримання коштів від центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування, реімбурсації, послуг громадського здоров’я;

відшкодування збитків спричинених обставинами, що об’єктивно вплинули на видатки закладу, пов’язані з виконанням договору у рамках програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я.

Перелік обставин, за яких закладам відшкодовуються збитки, пов’язані з виконанням договору у рамках програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я, та порядок відшкодування затверджується Кабінетом Міністрів України.

  1. Заклади, а також лікарі фізичні особи-підприємці, що надають первинну медичну допомогу та первинну стоматологічну допомогу за договорами про медичне обслуговування населення у рамках реалізації програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я, мають право встановлювати пацієнтам, які їх обрали у якості надавачів відповідної допомоги, індивідуальні графіки проходження регулярних профілактичних оглядів у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що формує політику у сфері охорони здоров’я.
  2. Заклади охорони здоров’я усіх форм власності для участі у реалізації програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я зобов’язані:

пройти акредитацію у встановленому законодавством порядку;

забезпечувати ведення медичних записів, облік і звітність відповідно до вимог, встановлених центральним органом виконавчої влади, що формує політику у сфері охорони здоров’я.

Для закладів охорони здоров’я, що утворені шляхом реорганізації інших закладів зберігається рівень акредитації який мав той заклад, у результаті реорганізації якого утворено новий заклад, до проходження ним акредитації.

  1. Заклади, а також лікарі фізичні особи-підприємці, що надають первинну медичну допомогу та первинну стоматологічну допомогу за договорами про медичне обслуговування населення у рамках реалізації програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я, зобов’язані забезпечити пацієнтам, які їх обрали у якості надавачів відповідної допомоги, регулярні профілактичні огляди за узгодженим з пацієнтом графіком.
  2. Заклади охорони здоров’я у разі застосування медичних технологій з доведеною неефективністю та/або доведено небезпечних для пацієнта можуть бути притягнуті до відповідальності у встановленому законом порядку.

Стаття 17. Права та обов’язки громадян України щодо медичного обслуговування

  1. Громадяни України мають право на:

отримання інформації про порядок фінансування медичного обслуговування та лікарських засобів, передбачених програмою державних гарантій у сфері охорони здоров’я;

отримання медичної допомоги та лікарських засобів відповідно до програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я;

вибір лікаря і закладу охорони здоров’я у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади, що формує державну політику у сфері хорони здоров’я;

надання лікарям, третім особам права доступу до персональних даних у тому числі медичних записів;

оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я.

  1. Громадяни України зобов’язані:

надавати відповідні документи та достовірну інформацію, необхідні для отримання медичної допомоги та лікарських засобів у межах програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я;

регулярно, відповідно до складеного лікарем що надає первинну медичну допомогу та первинну стоматологічну допомогу індивідуального графіку, проходити профілактичні огляди;

виконувати інші, передбачені законодавством, вимоги, пов’язані з реалізацією програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я.

  1. Громадяни України несуть відповідальність за порушення законодавства щодо медичного обслуговування, забезпечення лікарськими засобами відповідно до закону.

Розділ ІV 

СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ МЕДИЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ПАЦІЄНТІВ І ПЕРСОНАЛУ

Стаття 18. Система управління якістю медичного обслуговування та забезпечення безпеки пацієнтів

  1. Управління якістю медичного обслуговування та забезпечення безпеки пацієнтів і персоналу здійснюється шляхом скоординованої діяльності щодо:

ліцензування господарської діяльності з медичної практики та контролю дотримання ліцензійних вимог;

сертифікації професійної діяльності лікарів та молодших спеціалістів з медичною освітою;

акредитації закладів охорони здоров’я;

оцінки медичних технологій;

сертифікації систем управління якістю закладів охорони здоров’я;

стандартизації медичної допомоги;

впровадження в закладах охорони здоров’я системи безперервного поліпшення і оцінки якості медичної допомоги;

зовнішнього та внутрішнього аудиту медичного обслуговування у закладах охорони здоров’я;

моніторингу індикаторів якості медичного обслуговування;

вивчення думки пацієнтів та членів їх сімей щодо медичного обслуговування у закладах охорони здоров’я.

отримання дозволів на виконання робіт підвищеної небезпеки та експлуатацію обладнання підвищеної небезпеки

навчання та перевірки знань з питань охорони праці працівників та посадових осіб

  1. Координацію управління якістю медичного обслуговування забезпечує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я.

 Стаття 19. Ліцензування та сертифікація у сфері медичного обслуговування

  1. Ліцензування господарської діяльності з медичної практики та контроль дотримання ліцензійних вимог здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
  2. Сертифікація професійної діяльності лікарів та молодших працівників з медичною освітою здійснюється відповідно до законодавства.
  3. Сертифікація систем управління якістю медичного обслуговування — процедура засвідчення відповідності систем управління якістю суб’єктів господарювання у сфері охорони здоров’я встановленим законодавством вимогам.

Сертифікація систем управління якістю медичного обслуговування закладів охорони здоров’я є добровільною процедурою.

Оснащення закладів охорони здоров’я медичним обладнанням має забезпечувати можливість дотримання стандартів медичної допомоги відповідного профілю і спеціалізації.

Застосування медичних технологій з доведеною неефективністю та/або доведено небезпечних для пацієнта забороняється.

Стаття 20. Стандартизація та оцінка якості медичної допомоги, акредитація закладів охорони здоров’я

  1. Розробка і затвердження стандартів медичної допомоги, оцінка медичних технологій, акредитація закладів охорони здоров’я, сертифікація систем управління якістю закладів охорони здоров’я здійснюється спеціалізованою державною некомерційною агенцією у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

До розробки стандартів медичної допомоги залучаються організації професійного самоврядування медичних та фармацевтичних працівників.

  1. Оцінка медичних технологій – державна експертиза медичних технологій щодо клінічної ефективності, економічної доцільності, організаційних проблем та проблем безпеки для пацієнтів у зв’язку з їх застосуванням;

Критерії оцінки умов надання якісних і безпечних медичних послуг, затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

  1. Акредитація — процедура визначення належного рівня якості медичного обслуговування, дотримання стандартів у сфері охорони здоров’я;

Акредитація закладів охорони здоров’я є добровільною процедурою.

 Стаття 21. Безперервне поліпшення якості медичної допомоги.

  1. Безперервне поліпшення якості медичної допомоги є обов’язковим компонентом діяльності закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності.
  2. Безперервне поліпшення якості медичної допомоги, передбачає:

проведення аналізу ситуації та виявлення чинників, що впливають на якість (внутрішній аудит якості медичного обслуговування);

прийняття, впровадження та оцінку ефективності рішень щодо усунення системних недоліків якості медичного обслуговування.

Відповідальність за належну організацію заходів безперервного поліпшення якості медичної допомоги покладається на керівника закладу охорони здоров’я.

 Стаття 22. Зовнішній аудит якості медичного обслуговування та моніторинг і оцінка якості медичного обслуговування

  1. Зовнішній аудит якості медичного обслуговування здійснюється організаціями професійного самоврядування медичних працівників, іншими організаціями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я.

Внутрішній аудит якості медичного обслуговування здійснюється закладом охорони здоров’я самостійно.

  1. Моніторинг і оцінка якості медичного обслуговування організовується:

на державному рівні – центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я;

на місцевому рівні – уповноваженими органами з питань охорони здоров’я місцевих державних адміністрацій.

  1. Розробку, затвердження і періодичний перегляд системи індикаторів якості медичного обслуговування забезпечує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я.

Відповідальність за достовірність даних моніторингу та дотримання критеріїв індикаторів якості медичного обслуговування несе:

на державному рівні – керівник центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я;

на місцевому рівні – керівник уповноваженого органу з питань охорони місцевої державної адміністрації, міністр охорони здоров’я Автономної республіки Крим;

на рівні закладу охорони здоров’я – керівник такого закладу.

  1. Вивчення думки пацієнтів та членів їх сімей щодо медичного обслуговування у закладах охорони здоров’я забезпечують заклади системи громадського здоров’я, діяльність яких визначається законом.

Розділ V

ОБЛІК ТА ЗВІТНІСТЬ У СИСТЕМІ МЕДИЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ 

 Стаття 23. Облік і звітність закладів охорони здоров’я

  1. Заклади охорони здоров’я незалежно від форми власності і підпорядкування у встановленому порядку:

ведуть персоніфікований облік наданих медичних послуг;

звітують про діяльність та результати діяльності закладу.

  1. Порядок обліку та звітності затверджує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі статистики.

Дані обліку та звітності є базою для формування індикаторів якості медичного обслуговування.

  1. Заклади охорони здоров’я приватної форми власності, а також фізичні особи-підприємці, які здійснюють господарську діяльність з медичної практики, подають статистичну звітність з питань провадження господарської діяльності з медичної практики у порядку, встановленому для державних і комунальних закладів охорони здоров’я.

 Стаття 24. Медичні інформаційні системи

  1. Органи управління охорони здоров’я, а також заклади охорони здоров’я застосовують у своїй діяльності медичні інформаційні системи.
  2. Медична інформаційна система охоплює підтримку прийняття управлінських і клінічних рішень; ведення, зберігання та передачу медичних записів; обмін інформацією між медичними працівниками у процесі професійної діяльності; інформацію щодо планування роботи та звітування, а також щодо організації роботи закладу або органу управління.
  3. Вимоги до медичної інформаційної системи та медичні інформаційні стандарти визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

 Стаття 25. Медичні записи

  1. Заклади охорони здоров’я забезпечують ведення медичних записів – інформації щодо медичного обслуговування пацієнта або його результатів, викладеної в уніфікованій формі – у відповідності до вимог, встановлених цим законом, а також законами «Про інформацію», «Про захист персональних даних», «Про доступ до публічної інформації».
  2. Класифікацію, порядок ведення і обігу медичних записів у закладах усіх форм власності і підпорядкування затверджує центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
  3. Заклади охорони здоров’я недержавної форми власності зобов’язані вести медичні записи, надавати до них доступ відповідно до цього закону, а також вести облік і звітність у порядку затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
  4. Особливості ведення і обігу медичних записів у закладах Міністерства оборони, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ затверджуються відповідними центральними органами виконавчої влади за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Розділ VІ

ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ У СФЕРІ МЕДИЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ 

 Стаття 26. Матеріально-технічне забезпечення та правовий режим майна закладів охорони здоров’я

  1. Матеріально-технічна база закладів охорони здоров’я включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інші матеріальні цінності.

Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми закладу охорони здоров’я з метою забезпечення його статутної діяльності власником або уповноваженим ним органом закріплюються на праві оперативного управління або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно.

Землекористування та реалізація прав власника земельних ділянок, у тому числі набуття відповідних прав на землю, здійснюються закладами охорони здоров’я відповідно до Земельного кодексу України.

Повноваження власника закладу охорони здоров’я щодо розпорядження державним майном у системі охорони здоров’я здійснюються відповідно до законодавства.

  1. Майно закріплюється за державним або комунальним закладом охорони здоров’я на праві оперативного управління і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди власника закладу охорони здоров’я.

Власні надходження державних і комунальних закладів охорони здоров’я, отримані від плати за платні медичні та супутні послуги, благодійні внески та гранти відповідно до рішення, прийнятого керівником закладу охорони здоров’я зараховуються на спеціальні реєстраційні рахунки, відкриті в територіальному органі центрального органу виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, або на поточні та/або вкладні (депозитні) рахунки установ державних банків. Зазначені доходи, а також відсотки, отримані від розміщення коштів закладів охорони здоров’я на вкладних (депозитних) рахунках в установах державних банків, включаються до фінансового плану (кошторису) цього закладу можуть використовуватися на власні потреби закладу охорони здоров’я, у тому числі на оплату праці медичних працівників.

Передача в оренду державними і комунальними закладами охорони здоров’я закріплених за ними на праві оперативного управління об’єктів власності здійснюється без права їх викупу відповідно до законодавства.

Будівлі, споруди і приміщення закладів охорони здоров’я повинні відповідати вимогам державних будівельних нормам і стандартів, вимогам санітарного законодавства та пристосовані до потреб осіб з обмеженими можливостями.

Проектування, будівництво та реконструкція будівель, споруд і приміщень закладів охорони здоров’я здійснюються з урахуванням потреб осіб з обмеженими можливостями.

До закладу охорони здоров’я повинен бути забезпечений безперешкодний проїзд спеціального автотранспорту.

 Стаття 27. Платні послуги у сфері медичного обслуговування

  1. За умови надання послуг з медичного обслуговування належного рівня і якості, державні і комунальні заклади охорони здоров’я можуть надавати платні медичні послуги відповідно до переліку встановленому Кабінетом Міністрів України, а також послуги що є супутніми до послуг з медичного обслуговування і не пов’язані із наданням медичної допомоги.
  2. Перелік супутніх послуг, що можуть надаватись державними і комунальними закладами охорони здоров’я за плату, визначається Кабінетом Міністрів України.

Порядок надання супутніх послуг, що можуть надаватись державними і комунальними закладами охорони здоров’я за плату затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я разом із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері економічного розвитку і торгівлі, та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової, бюджетної, податкової політики.

  1. Розмір плати за супутні послуги підлягає оприлюдненню на офіційних веб-сайтах, на інформаційних стендах та в будь-який інший спосіб.

 Стаття 28. Методи фінансування системи медичного обслуговування населення

  1. Для фінансування діяльності закладів охорони здоров’я, а також фізичних осіб підприємців, що здійснюють господарську діяльність з медичної практики, з надання медичної допомоги у межах програми державних гарантій відповідно до укладених договорів про медичне обслуговування населення можуть використовуватися такі методи оплати:

подушна оплата, коригована з урахуванням ризиків, особливостей території та характеру розселення (сільська місцевість/місто) з цільовим фінансуванням профілактичних та інших пріоритетних програм;

глобальний бюджет;

глобальний бюджет з плануванням обсягу необхідних коштів з використанням діагностично-споріднених груп;

оплата за випадок визначена із застосуванням діагностично-споріднених груп;

за ліжко-день для фінансування надання медичної допомоги при захворюваннях і станах, що потребують тривалого лікування.

Порядок застосування зазначених методів оплати для фінансування договорів про медичне обслуговування населення затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

  1. Умови надання медичної допомоги для кожного виду медичної допомоги, особливості, методи оплати і критерії (показники) при укладанні договорів про медичне обслуговування населення затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
  2. Фінансування вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, третинної (високоспеціалізованої), екстреної медичної допомоги, паліативної медичної допомоги, спеціалізованої та високоспеціалізованої стоматологічної медичної допомоги та медичної реабілітації у межах асигнувань передбачених Програмою державних гарантій у сфері охорони здоров’я здійснюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування та його регіональними підрозділами.

Фінансування первинної медичної допомоги та первинної стоматологічної допомоги у межах асигнувань передбачених Програмою державних гарантій у сфері охорони здоров’я здійснюється за кошти медичної субвенції органами місцевого самоврядування та/або регіональними підрозділами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування за дорученням органів місцевого самоврядування.

Програма державних гарантій у сфері охорони здоров’я затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Обсяг коштів Державного бюджету України, що спрямовуються на реалізацію програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я щорічно визначається у законі України про Державний бюджет України як частка валового внутрішнього продукту (у відсотках) у розмірі не менше 6 відсотків валового внутрішнього продукту України. Видатки на Програму державних гарантій у сфері охорони здоров’я є захищеними статтями видатків бюджету.

Звуження програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я не допускається, крім випадків, встановлених законом.

  1. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування, є головним розпорядником бюджетних коштів, визначеними законом про Державний бюджет України, що уповноважена Кабінетом Міністрів України на забезпечення реалізації державної політики щодо відшкодування витрат на вторинну (спеціалізовану) медичну допомогу, третинну (високоспеціалізовану) медичну допомогу, екстрену медичну допомогу, паліативну медичну допомогу, спеціалізовану та високоспеціалізовану стоматологічну медичну допомогу та медичну реабілітацію у межах асигнувань передбачених Програмою державних гарантій у сфері охорони здоров’яза за вказаними видами медичної допомоги на основі укладених договорів про медичне обслуговування населення, виходячи з потреб населення у вказаних видах медичної допомоги.

Положення про центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування затверджує Кабінет Міністрів України.

 Стаття 29. Договірні відносини у сфері охорони здоров’я

  1. Договори про медичне обслуговування населення укладаються із закладами охорони здоров’я незалежно від форми власності з метою забезпечення надання населенню необхідної медичної допомоги на основі виконання завдань і дотримання принципів, викладених у статті 2-й цього закону.

Договір про медичне обслуговування населення за бюджетні кошти може укладатися тільки з акредитованим закладом охорони здоров’я.

  1. Договір є підставою для здійснення видатків на надання медичної допомоги. Сторонами договору про медичне обслуговування населення є розпорядники бюджетних коштів відповідного рівня та суб’єкти господарювання у сфері охорони здоров’я.
  2. Примірний договір про медичне обслуговування населення та порядок його укладення із суб’єктами господарювання у сфері охорони здоров’я затверджуються Кабінетом Міністрів України.
  3. Істотними умовами договору про медичне обслуговування населення є:

предмет договору;

вид медичної допомоги, що надається за договором;

обсяг медичної допомоги, що надається за договором;

обсяг коштів, який замовник зобов’язаний сплатити надавачу за умови виконання ним умов договору та порядок оплати;

результативні показники діяльності суб’єкта господарювання у сфері охорони здоров’я (продуктивності, якості та ефективності), які повинні бути досягнуті протягом строку дії договору;

зобов’язання замовника та надавача послуг, в тому числі у випадках внесення змін до державного бюджету на відповідний рік у частині фінансування сфери охорони здоров’я, а також у випадку перегляду тарифів на енергоносії, тарифів на комунальні послуги, коливань курсів валют і пов’язаних з цим змін цін на лікарські засоби та медичні вироби, змін законодавства щодо оплати праці;

умови додаткового фінансування або його зниження;

права та обов’язки сторін;

відповідальність сторін за недотримання умов договору;

строк дії договору.

  1. Для виконання договору про медичне обслуговування населення, в межах програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я, заклади охорони здоров’я мають право використовувати медичні послуги інших акредитованих закладів охорони здоров’я на підставі відповідних договорів.
  2. З метою отримання немедичних послуг, необхідних для виконання завдань, передбачених статутом (положенням), заклади охорони здоров’я можуть укладати договори з господарюючими суб’єктами усіх форм власності.
  3. Вищі медичні навчальні заклади, заклади післядипломної медичної освіти, науково-дослідні установи, підрозділи, які з метою здійснення освітньої та наукової діяльності, розміщені (або плануються до розміщення) на базі закладів охорони здоров’я, укладають відповідні договори з такими закладами охорони здоров’я.
  4. Інформація щодо договорів про медичне обслуговування населення, укладених із суб’єктами господарювання у сфері охорони здоров’я, розміщується на відповідних офіційних веб-сайтах центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування та його регіональних підрозділів не пізніше ніж протягом п’яти робочих днів з дня їх укладення.

Розділ VІІ

ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

  1. Цей Закон набирає чинності з дня наступного за днем його опублікування і вводиться в дію з 01 січня 2018 року.
  2. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1) В Основах законодавства України про охорону здоров’я (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 4, ст. 19 із наступними змінами):

а) статтю 3 викласти у такій редакції:

«Стаття 3. Поняття і терміни, що вживаються в законодавстві про охорону здоров’я

У цих Основах та інших актах законодавства про охорону здоров’я основні поняття мають таке значення:

здоров’я – стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад;

заклад охорони здоров’я – суб’єкт господарювання будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників;

медична послуга – послідовно визначені дії або комплекс дій суб’єкта господарювання у сфері охорони здоров’я, спрямовані на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєнням і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами, які мають самостійне значення і використовується як основа планування їх обсягу та вартості.

медична допомога – це медична послуга або комплекс медичних послуг, що надається пацієнтам із застосуванням діагностичних та лікувальних методів, включно з лікарськими засобами, передбачених медико-технологічними документами.

медичне обслуговування – діяльність закладів охорони здоров’я, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, у сфері охорони здоров’я або сертифікат на професійну діяльність молодшого спеціаліста з медичною освітою, що не обов’язково обмежується медичною допомогою;

мережа закладів охорони здоров’я – сукупність закладів охорони здоров’я, що забезпечують потреби населення у медичному обслуговуванні на відповідній території;

невідкладний стан людини – раптове погіршення фізичного або психічного здоров’я, яке становить пряму та невідворотну загрозу життю та здоров’ю людини або оточуючих її людей і виникає внаслідок хвороби, травми, отруєння або інших внутрішніх чи зовнішніх причин;

охорона здоров’я – система заходів, які здійснюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, закладами охорони здоров’я, медичними та фармацевтичними працівниками і громадянами з метою збереження та відновлення фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості її життя;

пацієнт – фізична особа, яка звернулася за медичною допомогою та/або якій надається така допомога;

домедична допомога – невідкладні дії та організаційні заходи, спрямовані на врятування та збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я, що здійснюються на місці події особами, які не мають медичної освіти, але за своїми службовими обов’язками повинні володіти основними практичними навичками з рятування та збереження життя людини, яка перебуває у невідкладному стані, та відповідно до закону зобов’язані здійснювати такі дії та заходи;

рідкісне (орфанне) захворювання – захворювання, яке загрожує життю людини або яке хронічно прогресує, призводить до скорочення тривалості життя громадянина або до його інвалідності, поширеність якого серед населення не частіше ніж 1:2000.

Зміст інших понять і термінів визначається законодавством України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої організації охорони здоров’я.»;

б) текст статті 8 викласти в такій редакції:

«Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров’я і забезпечує його захист.

Кожен громадянин у межах програми державних гарантій має право на отримання необхідної медичної допомоги до якої належать:

екстрена медична допомога, що надається безоплатно у межах програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я яка затверджується щорічно разом з прийняттям закону про Державний бюджет на відповідний рік;

первинна медична допомога, вторинна (спеціалізована) медична допомога, третинна (високоспеціалізована) медична допомога, паліативна допомога, медична реабілітація та стоматологічна медична допомога, що надається повністю або частково безоплатно у межах, визначених у програмі державних гарантій у сфері охорони здоров’я яка затверджується щорічно разом з прийняттям закону про Державний бюджет на відповідний рік;

Держава гарантує безоплатне надання медичної допомоги за епідемічними показаннями та безоплатне проведення медико-соціальної експертизи.

У разі порушення законних прав і інтересів громадян у сфері охорони здоров’я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов’язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Судовий захист права на охорону здоров’я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.»;

в) текст статті 18 викласти у такій редакції:

«Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України та місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти Державного бюджету України асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення надання населенню безоплатної медичної допомоги у межах програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я.

Гарантований державою обсяг первинної медичної допомоги, екстреної медичної допомоги, вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги паліативної допомоги, медичної реабілітації та стоматологічної медичної допомоги формується, виходячи з демографічних тенденцій, пріоритетів громадського здоров’я, що визначаються з врахуванням перебігу захворювання, соціальної значущості захворювання, належності хворого до певної віко-статевої групи та затверджується щорічно разом з прийняттям закону про Державний бюджет на відповідний рік.

Нормативи бюджетних асигнувань на охорону здоров’я з державного бюджету у розрахунку на одного жителя, які визначають розміри ресурсів, необхідних для фінансування гарантованого обсягу медичної допомоги, а також державних цільових програм охорони здоров’я у т.ч щодо профілактики захворювань та фундаментальних наукових досліджень з цих питань переглядаються щорічно з урахуванням обсягів фінансових ресурсів для охорони здоров’я, що визначені законом про державний бюджет України на відповідний рік.

Медична допомога у межах гарантованих державою обсягів медичної допомоги надається у закладах охорони здоров’я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення. Особливості укладення договорів про медичне обслуговування населення визначаються законом.

За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються місцеві програми і заходи в охороні здоров’я

За рахунок Державного бюджету України та місцевих бюджетів фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я. Кошти, не використані закладом охорони здоров’я, не вилучаються, і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться.

Обсяги бюджетного фінансування державних гарантій у сфері охорони здоров’я визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.

Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою не пов’язаною із станом здоров’я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджету, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги у сфері охорони здоров’я.

Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством».

г) абзац другий статті 33 викласти у такій редакції:

«Медична допомога за видами поділяється на екстрену, первинну, вторинну (спеціалізовану), третинну (високоспеціалізовану), паліативну, медичну реабілітацію, стоматологічну.

ґ) доповнити статтею 356 такого змісту:

«Стаття 356 Стоматологічна медична допомога

  1. Стоматологічна медична допомога – вид медичної допомоги, що надається в амбулаторних або стаціонарних умовах в плановому порядку або екстрених випадках і передбачає консультацію, діагностику, лікування та профілактику хвороб, травм зубів, порожнини рота та щелепно-лицевої ділянки.
  2. Стоматологічна допомога поділяється на первинну, спеціалізовану та високоспеціалізовану стоматологічну допомогу.
  3. Первинна стоматологічна допомога надається в амбулаторних умовах лікарем-стоматологом загальної практики і передбачає надання консультації, проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб або травм зубів, порожнини рота та щелепно-лицевої ділянки, здійснення профілактичних заходів; направлення відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги, для надання йому спеціалізованої або високоспеціалізованої стоматологічної допомоги; надання невідкладної стоматологічної допомоги при гострому стоматологічному захворюванні чи травмі, які не потребують екстреної, спеціалізованої або високоспеціалізованої стоматологічної допомоги.
  4. Спеціалізована стоматологічна допомога надається в амбулаторних або стаціонарних умовах лікарями стоматологами відповідної спеціалізації (крім лікаря-стоматолога загальної практики) у плановому порядку або в екстрених випадках і передбачає надання консультації, проведення діагностики, лікування, реабілітації при захворюваннях або травмах зубів, порожнини рота та щелепно-лицевої ділянки; направлення пацієнта відповідно до медичних показань для надання спеціалізованої стоматологічної допомоги з іншої спеціалізації або високоспеціалізованої стоматологічної допомоги.
  5. Високоспеціалізована стоматологічна допомога надається в амбулаторних або стаціонарних умовах і передбачає надання консультації, проведення діагностики, лікування хвороб або травм зубів, порожнини рота та щелепно-лицевої ділянки із застосуванням високотехнологічного обладнання та/або високоспеціалізованих медичних процедур високої складності що надається в амбулаторних або стаціонарних умовах у плановому порядку або в екстрених випадках і передбачає надання консультації, проведення діагностики, лікування хвороб, травм;
  6. Надання стоматологічної медичної допомоги забезпечують:

в амбулаторних умовах – стоматологічні клініки, лікарі – стоматологи, що провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи – підприємці, амбулаторні підрозділи багатопрофільних лікарень інтенсивного лікування та високоспеціалізованих багатопрофільних або однопрофільних закладів охорони здоров’я;

в стаціонарних умовах – високоспеціалізовані багатопрофільні або однопрофільні заклади охорони здоров’я.

  1. Лікуючим лікарем з надання стоматологічної медичної допомоги є лікар-стоматолог закладу охорони здоров’я, де надається така допомога, або лікар-стоматолог, що провадить господарську діяльність з медичної практики як фізична особа – підприємець, які отримали підготовку за відповідною стоматологічною спеціальністю.

Лікуючий лікар з надання первинної стоматологічної допомоги обирається пацієнтом у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади що формує державну політику у сфері охорони здоров’я.

Лікуючий лікар з надання спеціалізованої та високоспеціалізованої стоматологічної допомоги в закладі охорони здоров’я, що забезпечує надання такої допомоги, визначається у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади що формує державну політику у сфері охорони здоров’я.

  1. Порядок направлення пацієнтів відповідно до медичних показань для отримання спеціалізованої та високоспеціалізованої стоматологічної допомоги, що надається за медичними показаннями, визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Стоматологічна медична допомога надається безоплатно закладами охорони здоров’я, з якими розпорядник бюджетних коштів уклав договір про медичне обслуговування населення».

2) Внести до Кримінального кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25 – 26, ст. 131) такі зміни:

  1. У назві розділу XV Особливої частини «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та злочини проти журналістів»:

після слів «злочини проти журналістів» доповнити словами «, медичних та фармацевтичних працівників».

  1. Доповнити статтями 345-2, 348-2, 349-2, такого змісту:

«Стаття 345-2. Погроза або насильство щодо медичного або фармацевтичного працівника

  1. Погроза вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень щодо медичного або фармацевтичного працівника у зв’язку із виконанням ними своїх службових обов’язків, застосована з метою припинення службової діяльності медичного або фармацевтичного працівника або зміни її характеру, заволодіння майном чи з іншою метою в інтересах того, хто погрожує, –

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

  1. Умисне нанесення побоїв або заподіяння легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження медичному або фармацевтичному працівнику у зв’язку із виконанням ними своїх службових обов’язків –

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

  1. Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження медичному або фармацевтичному працівнику у зв’язку із виконанням ними своїх службових обов’язків –

караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

Примітка. Під поняттям «службові обов’язки» медичного (фармацевтичного) працівника у цій статті та статтях 348-2, 349-2 цього Кодексу слід розуміти визначені актами законодавства, внутрішніми положеннями, інструкціями або наказами (розпорядженнями) закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності чи фізичної особи-підприємця, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики систематичну діяльність конкретного працівника, пов’язану з наданням медичної допомоги незалежно від її виду, виконанням посадових обов’язків фармацевтичного працівника.

«Стаття 3482. Посягання на життя медичного або фармацевтичного працівника

Вбивство або замах на вбивство медичного або фармацевтичного працівника у зв’язку із виконанням ними своїх службових обов’язків –

караються позбавленням волі на строк від дев’яти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.»;

«Стаття 3492. Захоплення медичного працівника як заручника

Захоплення або тримання як заручника медичного працівника з метою спонукання цього медичного працівника, державної чи іншої установи, підприємства, організації або службової особи вчинити або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника –

караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.».

3) в абзаці другому частини восьмої статті 33 Закону України «Про вищу освіту» (Відомості Верховної Ради 2014 р., № 37-38, ст. 2004) слово «спеціалізованої» замінити словом «високоспеціалізованої»

  1. У разі якщо у зв’язку з реформуванням системи охорони здоров’я проводиться реорганізація (злиття, приєднання, поділ, перетворення) закладів охорони здоров’я і працівники таких закладів переводяться за їх згодою на іншу, нижчеоплачувану роботу в тому самому або в іншому закладі, оплата праці таких працівників здійснюється відповідно до положень цього Закону або за бажанням таких працівників їх середній заробіток за попереднім місцем роботи зберігається на весь час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше одного року з дня такого переведення.
  2. Власникам комунальних закладів охорони здоров’я впродовж року з дня набуття чинності цим законом:

організувати проведення комплексного аудиту державних і комунальних закладів охорони здоров’я та планування їх модернізації у тому числі з урахуванням можливості залучення інвестиційних ресурсів шляхом реалізації проектів державно-приватного партнерства;

забезпечити розробку і реалізацію програм зміцнення кадрового потенціалу закладів охорони здоров’я.

  1. Установити, що з 1 січня 2021 року фінансування договорів про медичне обслуговування населення у межах програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я здійснюється з урахуванням видатків на відновлення матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я.

Нормативи видатків на відновлення матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я затверджує Кабінет Міністрів України.

  1. Установити, що впровадження нових методів фінансування закладів охорони здоров’я, що надають вторинну (спеціалізовану), третинну (високоспеціалізовану), паліативну медичну допомогу, медичну реабілітацію, спеціалізовану та високоспеціалізовану стоматологічну допомогу на підставі договорів про медичне обслуговування населення здійснюється поетапно:

1) на першому етапі договори про медичне обслуговування населення фінансуються із застосуванням глобального бюджету.

2) на другому етапі впроваджується фінансування із застосуванням діагностично-споріднених груп.

Впровадження фінансування договорів про медичне обслуговування із застосуванням діагностично-споріднених груп передбачає попереднє пілотування на обмеженій кількості закладів охорони здоров’я, перелік яких визначає центральний орган державної влади, що здійснює державну політику у сфері охорони здоров’я за погодженням з їх власниками.

  1. Кабінету Міністрів України до 1 січня 2022 року забезпечити здійснення організаційних заходів щодо реорганізації державних і комунальних закладів охорони здоров’я зі створенням закладів охорони здоров’я відповідно до класифікації, встановленої цим законом шляхом:

1) затвердження:

критеріїв утворення центрів первинної медико-санітарної допомоги;

критеріїв вибору існуючих закладів охорони здоров’я для наступної їх реорганізації у заклади охорони здоров’я різних типів;

примірних положень про лікувально-профілактичні заклади охорони здоров’я різних типів;

примірних табелів оснащення для лікувально-профілактичних закладів охорони здоров’я різних типів;

нормативів навантаження на медичний персонал;

порядку планування реорганізації закладів охорони здоров’я та побудови їхньої мережі;

положення про конкурсний відбір керівних кадрів для лікувально-профілактичних закладів охорони здоров’я державної і комунальної форми власності;

2) організації планування у регіонах поетапної реорганізації лікувально-профілактичних та інших закладів охорони здоров’я та побудови нової інфраструктури мережі, що передбачає:

утворення центрів первинної медико-санітарної допомоги відповідно до критеріїв;

формування мережі амбулаторій-відокремлених структурних підрозділів центрів первинної медико-санітарної допомоги та/або самостійних господарюючих суб’єктів;

порядок здійснення лабораторних та інших досліджень, що використовуються у практиці первинної медичної допомоги, пацієнтам за призначенням лікаря, що надає первинну медичну допомогу;

поетапну зміну медичних маршрутів пацієнтів з дотриманням нормативів термінів транспортування пацієнтів екстреною медичною допомогою від місця проживання/події до багатопрофільних лікарень інтенсивного лікування по мірі введення у дію у цих лікарнях відповідних структурних підрозділів/потужностей, а у місцевостях, де неможливе дотримання нормативів доставки, передбачається утворення багатопрофільних лікарень інтенсивного лікування зі скороченою інфраструктурою і переліком медичних втручань;

3) організації підготовки до запровадження закупівель послуг з медичного обслуговування населення у межах програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я шляхом:

затвердження примірного договору про медичне обслуговування населення для різних видів медичної допомоги;

затвердження порядку вибору пацієнтом лікаря, що надає первинну медичну допомогу та первинну стоматологічну допомогу;

затвердження порядку проведення регулярних профілактичних оглядів у закладах, що надають первинну медичну допомогу та лікарями загальної практики-сімейними лікарями приватними підприємцями, з якими укладено договори про медичне обслуговування населення за Програмою державних гарантій у сфері охорони здоров’я;

затвердження примірного договір аутсорсингу в системі медичного обслуговування;

затвердження примірного договору аутсорсингу з фізичними особами – підприємцями, які здійснюють господарську діяльність з медичної практики;

затвердження критеріїв якості медичного обслуговування для різних видів медичної допомоги та відповідних індикаторів;

розробки програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я та внесення її на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про Державний бюджет на відповідний рік;

підготовки та впровадження централізованих інформаційних ресурсів у сфері охорони здоров’я;

розробки та затвердження медичних інформаційних стандартів;

розробки та затвердження діагностично-споріднених груп.

Голова Верховної Ради України

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ

до проекту Закону України «Про організацію медичного обслуговування населення в Україні»

ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

Зміст положення (норми) чинного акта законодаства Зміст відповідного положення (норми) проекту акта законодавства
Основи законодавства України про охорону здоров’я

(Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 4, ст. 19 із наступними змінами)

Стаття 3. Поняття і терміни, що вживаються в законодавстві про охорону здоров’я

У цих Основах та інших актах законодавства про охорону здоров’я основні поняття мають таке значення:

здоров’я – стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад;

заклад охорони здоров’я – юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників;

Стаття 3. Поняття і терміни, що вживаються в законодавстві про охорону здоров’я

У цих Основах та інших актах законодавства про охорону здоров’я основні поняття мають таке значення:

здоров’я – стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад;

заклад охорони здоров’я – юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників;

  медична послуга послідовно визначені дії або комплекс дій суб’єкта господарювання у сфері охорони здоров’я, спрямовані на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєнням і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами, які мають самостійне значення і використовується як основа планування їх обсягу та вартості;
медична допомога – діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами; медична допомога – це медична послуга або комплекс медичних послуг, що надається пацієнтам із застосуванням діагностичних та лікувальних методів, включно з лікарськими засобами, передбачених медико-технологічними документами.
медичне обслуговування – діяльність закладів охорони здоров’я та фізичних осіб – підприємців, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, у сфері охорони здоров’я, що не обов’язково обмежується медичною допомогою;

 

медичне обслуговування – діяльність закладів охорони здоров’я та фізичних осіб – підприємців, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, у сфері охорони здоров’я або сертифікат на професійну діяльність молодшого спеціаліста з медичною освітою, що не обов’язково обмежується медичною допомогою;
мережа закладів охорони здоров’я – сукупність закладів охорони здоров’я, що забезпечують потреби населення у медичному обслуговуванні на відповідній території;

невідкладний стан людини – раптове погіршення фізичного або психічного здоров’я, яке становить пряму та невідворотну загрозу життю та здоров’ю людини або оточуючих її людей і виникає внаслідок хвороби, травми, отруєння або інших внутрішніх чи зовнішніх причин;

{Частину першу статті 3 доповнено новим абзацом згідно із Законом № 5081-VI від 05.07.2012}

охорона здоров’я – система заходів, які здійснюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, закладами охорони здоров’я, медичними та фармацевтичними працівниками і громадянами з метою збереження та відновлення фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості її життя;

мережа закладів охорони здоров’я – сукупність закладів охорони здоров’я, що забезпечують потреби населення у медичному обслуговуванні на відповідній території;

невідкладний стан людини – раптове погіршення фізичного або психічного здоров’я, яке становить пряму та невідворотну загрозу життю та здоров’ю людини або оточуючих її людей і виникає внаслідок хвороби, травми, отруєння або інших внутрішніх чи зовнішніх причин;

{Частину першу статті 3 доповнено новим абзацом згідно із Законом № 5081-VI від 05.07.2012}

охорона здоров’я – система заходів, які здійснюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, закладами охорони здоров’я, медичними та фармацевтичними працівниками і громадянами з метою збереження та відновлення фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості її життя;

{Частину першу статті 3 доповнено новим абзацом згідно із Законом № 5081-VI від 05.07.2012}

пацієнт – фізична особа, яка звернулася за медичною допомогою та/або якій надається така допомога;

домедична допомога – невідкладні дії та організаційні заходи, спрямовані на врятування та збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я, що здійснюються на місці події особами, які не мають медичної освіти, але за своїми службовими обов’язками повинні володіти основними практичними навичками з рятування та збереження життя людини, яка перебуває у невідкладному стані, та відповідно до закону зобов’язані здійснювати такі дії та заходи;

{Частину першу статті 3 доповнено абзацом десятим згідно із Законом № 5081-VI від 05.07.2012}

рідкісне (орфанне) захворювання – захворювання, яке загрожує життю людини або яке хронічно прогресує, призводить до скорочення тривалості життя громадянина або до його інвалідності, поширеність якого серед населення не частіше ніж 1:2000.

{Частину першу статті 3 доповнено абзацом згідно із Законом № 1213-VII від 15.04.2014}

Зміст інших понять і термінів визначається законодавством України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої організації охорони здоров’я.

{Текст статті 3 в редакції Закону № 3611-VI від 07.07.2011}

{Частину першу статті 3 доповнено новим абзацом згідно із Законом № 5081-VI від 05.07.2012}

пацієнт – фізична особа, яка звернулася за медичною допомогою та/або якій надається така допомога;

домедична допомога – невідкладні дії та організаційні заходи, спрямовані на врятування та збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я, що здійснюються на місці події особами, які не мають медичної освіти, але за своїми службовими обов’язками повинні володіти основними практичними навичками з рятування та збереження життя людини, яка перебуває у невідкладному стані, та відповідно до закону зобов’язані здійснювати такі дії та заходи;

{Частину першу статті 3 доповнено абзацом десятим згідно із Законом № 5081-VI від 05.07.2012}

рідкісне (орфанне) захворювання – захворювання, яке загрожує життю людини або яке хронічно прогресує, призводить до скорочення тривалості життя громадянина або до його інвалідності, поширеність якого серед населення не частіше ніж 1:2000.

{Частину першу статті 3 доповнено абзацом згідно із Законом № 1213-VII від 15.04.2014}

Зміст інших понять і термінів визначається законодавством України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої організації охорони здоров’я.

{Текст статті 3 в редакції Закону № 3611-VI від 07.07.2011}

Стаття 8. Державний захист права на охорону здоров’я Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров’я і забезпечує його захист.

Кожен громадянин має право на безоплатне отримання у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медичної допомоги, до якої належать:

екстрена медична допомога;

первинна медична допомога;

вторинна (спеціалізована) медична допомога, що надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я;

третинна (високоспеціалізована) медична допомога, що надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я;

паліативна допомога, що надається за медичними показаннями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

«Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров’я і забезпечує його захист.

Кожен громадянин у межах програми державних гарантій має право на отримання необхідної медичної допомоги до якої належать:

екстрена медична допомога, що надається безоплатно у межах програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я яка затверджується щорічно разом з прийняттям закону про Державний бюджет на відповідний рік;

первинна медична допомога, вторинна (спеціалізована) медична допомога, третинна (високоспеціалізована) медична допомога, паліативна допомога, медична реабілітація та стоматологічна медична допомога, що надається повністю або частково безоплатно у межах, визначених у програмі державних гарантій у сфері охорони здоров’я яка затверджується щорічно разом з прийняттям закону про Державний бюджет на відповідний рік;

Держава гарантує безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я також за епідемічними показаннями та безоплатне проведення медико-соціальної експертизи. Держава гарантує безоплатне надання медичної допомоги за епідемічними показаннями та безоплатне проведення медико-соціальної експертизи.
У разі порушення законних прав і інтересів громадян у сфері охорони здоров’я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов’язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Судовий захист права на охорону здоров’я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.

У разі порушення законних прав і інтересів громадян у сфері охорони здоров’я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов’язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Судовий захист права на охорону здоров’я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.»;

Стаття 18. Фінансування охорони здоров’я

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України та місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медичної допомоги, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

Стаття 18. Фінансування охорони здоров’я.

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України та місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти Державного бюджету України асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення надання населенню гарантованого державою обсягу медичної допомоги.

  Гарантований державою обсяг первинної медичної допомоги, екстреної медичної допомоги, вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги паліативної допомоги, медичної реабілітації та стоматологічної медичної допомоги формується виходячи з демографічних тенденцій, пріоритетів громадського здоров’я, що визначаються з врахуванням перебігу захворювання, соціальної значущості захворювання, належності хворого до певної віко-статевої групи та затверджується Кабінетом Міністрів України.

Нормативи бюджетних асигнувань на охорону здоров’я з державного бюджету у розрахунку на одного жителя, які визначають розміри ресурсів, необхідних для фінансування гарантованого обсягу медичної допомоги, а також державних цільових програм охорони здоров’я у т.ч щодо профілактики захворювань та фундаментальних наукових досліджень з цих питань переглядаються щорічно з урахуванням обсягів фінансових ресурсів для охорони здоров’я, що визначені законом про державний бюджет України на відповідний рік.

Медична допомога надається безоплатно за рахунок бюджетних коштів у закладах охорони здоров’я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення. Особливості укладення договорів про медичне обслуговування населення визначаються законом. Медична допомога у межах гарантованих державою обсягів медичної надається у закладах охорони здоров’я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення. Особливості укладення договорів про медичне обслуговування населення визначаються законом.

За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються місцеві програми і заходи в охороні здоров’я.

За рахунок Державного бюджету України та місцевих бюджетів фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я. Кошти, не використані закладом охорони здоров’я, не вилучаються, і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.

За рахунок Державного бюджету України та місцевих бюджетів фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я. Кошти, не використані закладом охорони здоров’я, не вилучаються, і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться.

Обсяги бюджетного фінансування державних гарантій у сфері охорони здоров’я визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.

Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою не пов’язаною із станом здоров’я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджету, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги у сфері охорони здоров’я.

Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.

Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою не пов’язаною із станом здоров’я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджету, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги у сфері охорони здоров’я.

Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.

Розділ V 

МЕДИЧНА ДОПОМОГА

Розділ V 

МЕДИЧНА ДОПОМОГА

Стаття відсутня Стаття 356 Стоматологічна допомога

1. Стоматологічна медична допомога – вид медичної допомоги, що надається в амбулаторних або стаціонарних умовах в плановому порядку або екстрених випадках і передбачає консультацію, діагностику, лікування та профілактику хвороб, травм зубів, порожнини рота та щелепно-лицевої ділянки.

2. Стоматологічна допомога поділяється на первинну, спеціалізовану та високоспеціалізовану стоматологічну допомогу.

3. Первинна стоматологічна допомога надається в амбулаторних умовах лікарем-стоматологом загальної практики і передбачає надання консультації, проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб або травм зубів, порожнини рота та щелепно-лицевої ділянки, здійснення профілактичних заходів; направлення відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги, для надання йому спеціалізованої або високоспеціалізованої стоматологічної допомоги; надання невідкладної стоматологічної допомоги при гострому стоматологічному захворюванні чи травмі, які не потребують екстреної, спеціалізованої або високоспеціалізованої стоматологічної допомоги.

4. Спеціалізована стоматологічна допомога надається в амбулаторних або стаціонарних умовах лікарями стоматологами відповідної спеціалізації (крім лікаря-стоматолога загальної практики) у плановому порядку або в екстрених випадках і передбачає надання консультації, проведення діагностики, лікування, реабілітації при захворюваннях або травмах зубів, порожнини рота та щелепно-лицевої ділянки; направлення пацієнта відповідно до медичних показань для надання спеціалізованої стоматологічної допомоги з іншої спеціалізації або високоспеціалізованої стоматологічної допомоги.

5. Високоспеціалізована стоматологічна допомога надається в амбулаторних або стаціонарних умовах і передбачає надання консультації, проведення діагностики, лікування хвороб або травм зубів, порожнини рота та щелепно-лицевої ділянки із застосуванням високотехнологічного обладнання та/або високоспеціалізованих медичних процедур високої складності що надається в амбулаторних або стаціонарних умовах у плановому порядку або в екстрених випадках і передбачає надання консультації, проведення діагностики, лікування хвороб, травм,;

6. Надання стоматологічної медичної допомоги забезпечують:

в амбулаторних умовах – стоматологічні клініки, лікарі – стоматологи, що провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи – підприємці, амбулаторні підрозділи багатопрофільних лікарень інтенсивного лікування та високоспеціалізованих багатопрофільних або однопрофільних закладів охорони здоров’я;

в стаціонарних умовах – високоспеціалізовані багатопрофільні або однопрофільні заклади охорони здоров’я

7. Лікуючим лікарем з надання стоматологічної медичної допомоги є лікар-стоматолог закладу охорони здоров’я, де надається така допомога, або лікар-стоматолог, що провадить господарську діяльність з медичної практики як фізична особа – підприємець, які отримали підготовку за відповідною стоматологічною спеціальністю.

Лікуючий лікар з надання первинної стоматологічної допомоги обирається пацієнтом у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади що формує державну політику у сфері охорони здоров’я.

Лікуючий лікар з надання спеціалізованої та високоспеціалізованої стоматологічної допомоги в закладі охорони здоров’я, що забезпечує надання такої допомоги, визначається у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади що формує державну політику у сфері охорони здоров’я.

8. Порядок направлення пацієнтів відповідно до медичних показань для отримання спеціалізованої та високоспеціалізованої стоматологічної допомоги, що надається за медичними показаннями, визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Стоматологічна медична допомога надається безоплатно суб’єктами господарювання, з якими головний розпорядник бюджетних коштів уклав договір про медичне обслуговування населення.

Кримінальний кодекс України

(Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25 – 26, ст. 131)

Розділ XV 

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ АВТОРИТЕТУ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ОБ’ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН ТА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖУРНАЛІСТІВ

Розділ XV 

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ АВТОРИТЕТУ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ОБ’ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН ТА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖУРНАЛІСТІВ МЕДИЧНИХ ТА ФАРМАЦЕВТИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ.

Стаття відсутня Стаття 345-2. Погроза або насильство щодо медичного або фармацевтичного працівника

1. Погроза вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень щодо медичного або фармацевтичного працівника у зв’язку із виконанням ними своїх службових обов’язків, застосована з метою припинення службової діяльності медичного або фармацевтичного працівника або зміни її характеру, заволодіння майном чи з іншою метою в інтересах того, хто погрожує, –

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

2. Умисне нанесення побоїв або заподіяння легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження медичному або фармацевтичному працівнику у зв’язку із виконанням ними своїх службових обов’язків –

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження медичному або фармацевтичному працівнику у зв’язку із виконанням ними своїх службових обов’язків –

караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

Примітка. Під поняттям «службові обов’язки» медичного (фармацевтичного) працівника у цій статті та статтях 348-2, 349-2 цього Кодексу слід розуміти визначені актами законодавства, внутрішніми положеннями, інструкціями або наказами (розпорядженнями) закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності чи фізичної особи-підприємця, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики систематичну діяльність конкретного працівника, пов’язану з наданням медичної допомоги незалежно від її виду, виконанням посадових обов’язків фармацевтичного працівника.

Стаття відсутня «Стаття 3482. Посягання на життя медичного або фармацевтичного працівника

Вбивство або замах на вбивство медичного або фармацевтичного працівника у зв’язку із виконанням ними своїх службових обов’язків –

караються позбавленням волі на строк від дев’яти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.»;

Стаття відсутня «Стаття 3492. Захоплення медичного працівника як заручника

Захоплення або тримання як заручника медичного працівника з метою спонукання цього медичного працівника, державної чи іншої установи, підприємства, організації або службової особи вчинити або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника –

караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.».

Закону України «Про вищу освіту»

(Відомості Верховної Ради 2014 р., № 37-38, ст. 2004)

Стаття 33. Структура вищого навчального закладу Стаття 33. Структура вищого навчального закладу

8. Вищий навчальний заклад, що готує фахівців медичного та фармацевтичного профілів або здійснює їх післядипломну освіту, та академія, інститут післядипломної освіти, що здійснюють післядипломну освіту, спільно з центральними органами виконавчої влади, Національною академією наук України та національними галузевими академіями наук, органами місцевого самоврядування можуть утворювати на базі наукових установ, закладів охорони здоров’я, у тому числі тих, що належать територіальним громадам або передані їм, клінічні бази закладів медичної освіти, університетські клініки та лікарні.

Клінічна база закладу медичної освіти, університетська клініка чи лікарня створюються з метою забезпечення освітнього процесу особам, які навчаються у вищому навчальному закладі, підвищення кваліфікації медичних працівників, проведення наукових досліджень, а також надання спеціалізованої медичної допомоги.

Порядок утворення і функціонування клінічних баз закладів медичної освіти, університетських клінік та університетських лікарень визначається нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

8. Вищий навчальний заклад, що готує фахівців медичного та фармацевтичного профілів або здійснює їх післядипломну освіту, та академія, інститут післядипломної освіти, що здійснюють післядипломну освіту, спільно з центральними органами виконавчої влади, Національною академією наук України та національними галузевими академіями наук, органами місцевого самоврядування можуть утворювати на базі наукових установ, закладів охорони здоров’я, у тому числі тих, що належать територіальним громадам або передані їм, клінічні бази закладів медичної освіти, університетські клініки та лікарні.

Клінічна база закладу медичної освіти, університетська клініка чи лікарня створюються з метою забезпечення освітнього процесу особам, які навчаються у вищому навчальному закладі, підвищення кваліфікації медичних працівників, проведення наукових досліджень, а також надання високоспеціалізованої медичної допомоги.

Порядок утворення і функціонування клінічних баз закладів медичної освіти, університетських клінік та університетських лікарень визначається нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Народні депутати України: О.В. Богомолець
О.С. Мусій
Т.Д. Бахтеєва
В.О. Дубіль
О.М. Біловол
С.П. Мельничук
В.В. Карпунцов
А.Ф. Шипко
І.М. Шурма

Фінансово-економічне обґрунтування до

проекту закону «Про організацію медичного обслуговування населення в Україні»

І. Видатки на фінансування діяльності спеціалізованої державної некомерційної агенції з стандартизації медичної допомоги, оцінки медичних технологій, акредитації закладів охорони здоров’я, сертифікації систем управління якістю закладів охорони здоров’я

№п/п Найменування структурного підрозділу та посад Кількість штатних одиниць Посадовий оклад Фонд зарплати на місяць Фонд зарплати на рік
(грн) (грн) (грн)
І. Апарат управління та господарсько-обслуговувального персоналу
1.1 Директор Агенції 1,0 15500 15500 186000
1.2 Перший заступник директора Агенції 1,0 13175 13175 158100
1.3 заступник директора Агенції якість, стандартизація, сертифікація 1,0 13175 13175 158100
1.4 заступник директора Агенції по аналітичній роботі 1,0 13175 13175 158100
1.5 Секретар – оператор копіювальних машин 4,0 3875 15500 186000
1.6 Інспектор відділу кадрів 1,0 4650 4650 55800
1.7 Завідуючий господарством 1,0 5580 5580 66960
1.8 Інженер з охорони праці 1,0 5000 5000 60000
1.9 Прибиральник службових приміщень 2,0 3200 6400 76800
1.10 Водій 4,0 3200 12800 153600
ІІ. Бухгалтерія
2.1 Головний бухгалтер 1,0 12400 12400 148800
2.2 Бухгалтер 2,0 6200 24800 297600
2.3 Економіст 1,0 7440 7440 89280
2.4 Касир 1,0 4960 4960 59520
ІІІ. Департамент досліджень медичних послуг
3.1 Керівник департаменту 1,0 12400 12400 148800
3.1. Управління «легких» оцінок медичних технологій
3.1.1 Начальник управління 1,0 10850 10850 130200
3.1.2 Експерт 3,0 9300 27900 334800
3.2. Управління «важких» оцінок медичних технологій
3.2.1 Начальник управління 1,0 10850 10850 130200
3.2.2 Експерт 4,0 9300 37200 446400
3.3. Управління якості медичної допомоги
3.3.1 Начальник управління 1,0 10850 10850 130200
3.3.2 Експерт 3,0 9300 27900 334800
3.4. Управління медичної інформації
3.4.1 Начальник управління 1,0 10850 10850 130200
3.4.2 Експерт 4,0 9300 37200 446400
3.5. Відділ аналітичної обробки інформації
3.5.1 Начальник відділу 1,0 9300 9300 111600
3.5.2 Головний фахівець 4,0 7750 31000 372000
ІV. Департамент освіти і комунікацій
4.1 Директор департаменту 1,0 12400 12400 148800
4.2 Юристконсульт 3,0 9300 27900 334800
4.1. Управління організацій тренінгів
4.1.1 Начальник управління 1,0 10850 10850 130200
4.1.2 Головний фахівець 2,0 7750 15500 186000
4.2. Управління комунікацій
4.2.1 Начальник управління 1,0 10850 10850 130200
4.2.2 Експерт 4,0 9300 37200 446400
4.3. Управління економічного аналізу діяльності закладів охорони здоров’я
4.3.1 Начальник управління 1,0 10850 10850 130200
4.3.2 Експерт 4,0 9300 37200 446400
V. Департамент доказової медицини
5.1 Керівник департаменту 1,0 12400 12400 148800
5.2 Заступник керівника 1,0 9500 9500 114000
5.3 Експерт 11,0 9300 102300 1227600
VІ. Департамент методологічного супроводу та навчанню
6.1 Керівник департаменту 1,0 12400 12400 148800
6.2 Заступник керівника 1,0 9500 9500 114000
6.3 Експерт 11,0 9300 102300 1125300
VІІ. Департамент моніторингу впровадження
7.1 Керівник департаменту 1,0 12400 12400 148800
7.2 Заступник керівника 1,0 9500 9500 114000
7.3 Експерт 13,0 9300 120900 1450800
Разом по Агенції 99    543 605,00  6 523 260,00

 

Сумарно по Агенції Фонд ЗП річний+ресурсне забезпечення Нарахування на ФОП Ресурсне забезпечення  Витрати на оплату комунальних послуг і енергоносіїв (до 30%) Адмінвитрати (8%)
14 317 060,66 6 523 260,00 2367943,38 1023600 2667361,014 711296,2704

Видатки на фінансування діяльності

Центрального органа виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування

№п/п Найменування структурного підрозділу та посад Тарифний розряд Кількість штатних одиниць Посадовий оклад (Єдина тарифна сітка на 2017 рік) Фонд зарплати на місяць Фонд зарплати на рік
(грн) (грн) (грн)
І. Апарат управління та господарсько-обслуговувального персоналу
1.1 Директор Агенції 25 1,0 4564 4564 54768
1.2 Перший заступник директора Агенції 23 1,0 4321 4321 51852
1.3 Заступник директора Агенції 23 1,0 4321 4321 51852
1.4 Секретар – оператор копіювальних машин 5 3,0 3200 9600 115200
1.5 Інспектор відділу кадрів 6 1,0 3200 3200 38400
1.6 Завідуючий господарством 8 1,0 3200 3200 38400
1.7 Інженер з охорони праці 11 1,0 3200 3200 38400
1.8 Юристконсульт 10 1,0 3200 3200 38400
1.9 Прибиральник службових приміщень 4 1,0 3200 3200 38400
1.10 Водій 5 2,0 3200 6400 76800
ІІ. Бухгалтерія
2.1 Головний бухгалтер 10 1,0 3200 1842 22104
2.2 Бухгалтер 9 1,0 3200 1751 21012
2.3 Економіст 9 1,0 3200 3200 38400
ІІІ. Департамент планування і моніторингу фінансування медичних послуг
3.1 Директор департаменту 22 1,0 4109 4109 49308
3.1.1 Головний експерт 21 1,0 3896 3896 46752
3.1.2 Головний експерт 21 1,0 3896 3896 46752
3.1.3 Головний експерт 21 1,0 3896 3896 46752
3.1.4 Експерт 20 1,0 3684 3684 44208
3.1.5 Експерт 20 1,0 3684 3684 44208
3.1.6 Експерт 20 1,0 3684 3684 44208
ІV. Департамент контролю обсягів наданих медичних послуг
4.1 Директор департаменту 22 1,0 4109 4109 49308
4.2 Головний експерт 21 6,0 3896 23376 280512
V. Департамент моніторингу та оцінки
5.1 Директор департаменту 22 1,0 4109 4109 49308
5.2 Головний експерт 21 5,0 3896 19480 233760
5.3 Експерт 20 1,0 3684 3684 44208
VI. Управління комунікацій
6.1 Начальник управління 21 1,0 3896 3896 46752
6.2 Експерт 20 2,0 3684 7368 88416
Разом по Агенції   40   144 870,00 1 738 440,00

 

 

Сумарно по центральному офісу Фонд ЗП річний Нарахування на ФОП  витрати на оплату комунальних послуг і енергоносіїв (до 30%) Адмінвитрати (8%) Ресурсне забезпечення
4 268 401,33 1 738 440,00 631053,72 710 848,12 189 559,50 998 500,00
Сумарно регіональні відділення
127 511 567  54 547 668,00  19 800 803,48 18 587 117,87 5 947 877,72  28 628 100,00
Сумарно          
131779968,4 56286108 20431857,2 19297965,99 6137437,216 29626600
Народні депутати України: О.В. Богомолець
О.С. Мусій
Т.Д. Бахтеєва
В.О. Дубіль
О.М. Біловол
С.П. Мельничук
В.В. Карпунцов
А.Ф. Шипко
І.М. Шурма

 ВИСНОВОК

від 29.09.2017 р.

на проект Закону України «Про організацію

медичного обслуговування населення в Україні»

(реєстр. № 7065 від 04.09.2017 р.)

У законопроекті, згідно з преамбулою, визначаються «основні засади організації медичного обслуговування населення на сучасному етапі розвитку системи охорони здоров’я та особливості діяльності суб’єктів господарювання, що здійснюють медичну практику».

Передбачається, зокрема, встановити, що:

– «державні і комунальні заклади охорони здоров’я можуть надавати платні медичні послуги відповідно до переліку встановленому Кабінетом Міністрів України»;

– «фінансування первинної медичної допомоги та первинної стоматологічної допомоги у межах асигнувань передбачених Програмою державних гарантій у сфері охорони здоров’я здійснюється за кошти медичної субвенції органами місцевого самоврядування та/або  регіональними  підрозділами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері закупівель послуг з медичного обслуговування за дорученням органів місцевого самоврядування. Програма державних гарантій у сфері охорони здоров’я затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік»;

– «обсяг коштів Державного бюджету України, що спрямовуються на реалізацію програми державних гарантій у сфері охорони здоров’я, щорічно визначається у законі України про Державний бюджет України як частка валового внутрішнього продукту (у відсотках) у розмірі не менше 6 відсотків валового внутрішнього продукту України. Видатки на Програму державних гарантій у сфері охорони здоров’я є захищеними статтями видатків бюджету».

Крім цього, Прикінцевими та перехідними положеннями законопроекту передбачається внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я та Кримінального кодексу України. Останній, зокрема, пропонується доповнити новими складами злочинів ст. 345-2 «Погроза або насильство щодо медичного або фармацевтичного працівника», ст. 348-2 «Посягання на життя медичного або фармацевтичного працівника», ст. 349-2 «Захоплення медичного працівника як заручника».

Концепція законопроекту в цілому є ідентичною, яка міститься у законопроектах «Про організацію медичного обслуговування населення в Україні» № 4456 від 15.04.2016 р. та № 4456-д від 15.04.2017 р., тому Головне управління змушене повторити деякі із своїх зауважень, а також висловити нові.

  1. Зауваження щодо термінології законопроекту.

1.1. Не можна вважати задовільною редакцію визначення терміну «медична допомога – медична послуга або комплекс медичних послуг, що надається пацієнтам із застосуванням діагностичних та лікувальних методів, включно з лікарськими засобами, передбачених медико-технологічними документами» (п. 1 ч. 1 ст. 1 проекту). Терміни «медична допомога» і «медична послуга» мають різні функції, а, отже, загалом їх не слід ототожнювати. Щодо цього слід звернути увагу на рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року №10-рп/2002, в якому ці терміни розмежовуються. При цьому, в рішенні зазначено, що «порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом».

На думку Головного управління, є достатні підстави вважати, що чинна редакція терміну «медична допомога – діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами» (ст. 3 Основ законодавства України про охорону здоров’я) є більш вдалою і заміни не потребує.

1.2. Згідно із законопроектом «медична послуга – послідовно визначені дії або комплекс дій … які мають самостійне значення і використовуються як основа планування їх обсягу та вартості» (п. 3 ч. 1 ст. 1 проекту). Однак платність, на нашу думку, не може вважатися визначальною ознакою медичної послуги.

1.3. У законопроекті пропонується встановити, що «медичне обслуговування – це діяльність закладів охорони здоров’я, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію … або сертифікат на професійну діяльність молодшого спеціаліста з медичною освітою» (п. 2 ч. 1 ст. 1 проекту). Щодо юридичного аспекту цієї новації зазначимо, що відповідно до Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» правовою підставою для здійснення медичної практики є оформлення відповідної ліцензії.

1.4. У дефініції «адекватність медичного обслуговування – яка полягає у відповідності медичної допомоги справедливим потребам і очікуванням пацієнта в рамках прийнятної для пацієнта якості життя і передбачає забезпечення можливості отримання споживачем необхідної йому допомоги» слово «споживач» (п. 5 ч. 2 ст. 2 проекту) доцільно замінити словом «пацієнтом».

1.5. Потребує доопрацювання редакція дефініції «умови надання медичної допомоги – умови перебування пацієнтів у закладах охорони здоров’я та/або умови комунікації пацієнтів та/або членів їх родин з персоналом закладів охорони здоров’я» (п. 7 ч. 1 ст. 1 проекту), оскільки не у повному обсязі розкриваються її основні ознаки. При цьому використаний у цьому визначенні термінологічний вираз «умови комунікації пацієнтів», на думку управління, потребує роз’яснення.

1.6. Вкрай невдалою виглядає редакція визначення терміну «якість медичного обслуговування – відповідність умов надання медичної допомоги, організації процесу медичного обслуговування та результатів медичного обслуговування встановленим стандартам» (п. 9 ч. 1 ст. 2 проекту), зокрема, через незрозуміле значення використаного терміну «стандарти результатів медичного обслуговування».

1.7. У законопроекті термін «акредитація» визначається як «процедура визначення належного рівня якості медичного обслуговування, дотримання стандартів у сфері охорони здоров’я» (ч. 3 ст. 20 проекту). На думку Головного управління, визначення цього терміну, сформульоване в п. 1 Порядку акредитації закладу охорони здоров’я, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 р. № 765 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2012 р.
№ 1216), чіткіше розкриває його зміст – «акредитація закладу охорони здоров’я – це офіційне визнання наявності у закладі охорони здоров’я умов для якісного, своєчасного, певного рівня медичного обслуговування населення, дотримання ним стандартів у сфері охорони здоров’я, відповідності медичних (фармацевтичних) працівників єдиним кваліфікаційним вимогам».

1.8. Термінологічному апарату присвячена ст. 1 проекту, однак визначення окремих термінів розташовані в різних статтях (наприклад: «госпіси» (п. 5 ч. 6 ст. 6 проекту), «лікарня планового лікування», «консультативно-діагностичний центр» (абз. 3, абз. 4 п. 2 ч. 6 ст. 6 проекту), «акредитація» (ч. 3 ст. 20 проекту).

1.9. Термінологія законопроекту потребує узгодження з термінологією чинних законів України. У законопроекті використані терміни «припинення закладів охорони здоров’я» (наприклад, ч. 2 ст. 5 проекту), «вищий медичний навчальний заклад» (п. 9 ч. 6 ст. 6 проекту), тоді як чинні закони оперують термінами «ліквідація» (наприклад, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України,) «вищий навчальний заклад, що готує фахівців медичного та фармацевтичного профілів» (ч. 8 ст. 33 Закону України «Про вищу освіту»).

1.10. В одному місці законопроекту зустрічається словосполучення «страхування населення» (ч. 11 оновленої редакції ст. 18 Основ законодавства України про охорону здоров’я), «послуги у сфері охорони здоров’я» (ч. 10 оновленої редакції ст. 18 Основ), а в інших – «страхування громадян» (ч. 11 оновленої редакції ст. 18 Основ), «медична послуга» (наприклад, п. 3 ч. 1 ст. 1 проекту), «послуги з медичного обслуговування» (наприклад, ч. 2 ст. 1 проекту).

1.11. В абз. 2 ч. 2 ст. 26 проекту використане формулювання «супутні послуги», а в ч. 1 ст. 27 проекту – «послуги що є супутніми до послуг з медичного обслуговування і не пов’язані із наданням медичної допомоги».

1.12. Значна кількість термінів і формулювань законопроекту характеризується юридичною невизначеністю (наприклад: «медико-технологічні документи» (п. 1 ч. 1 ст. 1 проекту); «умови комунікації пацієнтів та/або членів їх родин з персоналом закладів охорони здоров’я»
(п. 7 ч. 1 ст. 1 проекту); «загальна координація медичного обслуговування» (ч. 3 ст. 3 проекту), «система громадського здоров’я» (ч. 4 ст. 22 проекту); «медичні інформаційні стандарти» (ч. 3 ст. 24 проекту); «медичні маршрути пацієнтів», «централізовані інформаційні ресурси у сфері охорони здоров’я» (абз. 5 підп. 2 п. 7, абз. 8 підп. 3 п. 7 VІI «Прикінцеві та перехідні положення»).

1.13. Слід також звернути увагу на невластиву нормам законів термінологію. Наприклад: «дієвий … контроль» (п. 11 ч. 6 ст. 7 проекту); «відповідний рівень соціального діалогу» (абз. 3 ч. 3 ст. 8 проекту); «зміцнення кадрового потенціалу закладів охорони здоров’я» (абз. 3 п. 4 VІI «Прикінцеві та перехідні положення»).

1.14. Неприпустимим з точки зору законодавчої техніки є використання в нормах закону скорочень (наприклад, «у т.ч.» (ч. 4 оновленої редакції ст. 18 Основ законодавства про охорону здоров’я), слів «як правило», «тощо», «зокрема», «в тому числі», а також декларативних формулювань (наприклад: «державою гарантується» (ч.1 ст. 12 проекту); «держава визнає» (ч. 1 оновленої редакції ст. 8 Основ); «держава гарантує» (ч. 3 оновленої редакції ст. 8 Основ); «держава забезпечує» (ч. 11 оновленої редакції ст. 18 Основ), оскільки вони не надають відповідним нормам необхідної правової визначеності.

1.15. Деякі формулювання на кшталт «допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджету, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості» (ч. 9 оновленої редакції ст. 18 Основ законодавства України про охорону здоров’я) мають ознаки оціночних понять і допускають їх довільне тлумачення. Адже за змістом процитованого вище припису важко встановити, ким і в який спосіб визначатиметься «значна частина населення».

  1. Зауваження щодо змісту окремих положень законопроекту.

2.1 Положення п. 2 ч. 2 ст. 3 проекту, згідно з яким Кабінет Міністрів України затверджує загальнодержавні програми розвитку сфери охорони здоров’я, не кореспондується з вимогами ст. 10 Закону України «Про державні цільові програми», відповідно до якої загальнодержавні програми, в тому числі соціального розвитку, затверджуються законом, а інші державні цільові програми за поданням державних замовників – Кабінетом Міністрів України.

2.2. Сумнівною виглядає пропозиція щодо забезпечення центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, «загальної координації» медичного обслуговування та координації надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги (ч. 3 ст. 3 проекту). Це пояснюється тим, що здійснення координації передбачає законодавчо визначених конкретних повноважень вказаного центрального органу виконавчої влади, які у законопроекті відсутні.

2.3. Зазначене вище повною мірою стосується припису, згідно з яким «місцеві органи виконавчої влади забезпечують координацію надання первинної медичної допомоги, вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, екстреної медичної допомоги, паліативної медичної допомоги, стоматологічної медичної допомоги та медичної реабілітації» (ч. 4 ст. 3 проекту), оскільки за неясності конкретного змісту, який вкладається у цей припис, в принципі, можна пов’язати будь-що.

2.4. У ч. 4 ст. 7 законопроекту передбачається конкурсний порядок призначення на посаду керівника закладу охорони здоров’я. З приводу цієї пропозиції слід звернути увагу на те, що відповідно до ч. 9 ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я керівники державних і комунальних закладів охорони здоров’я призначаються на посаду шляхом укладення з ними контракту. Порядок укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров’я та типова форма такого контракту затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п. 2 Порядку укладення контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров’я, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 р. № 642, призначення на посаду керівника закладу здійснюється відповідно до законодавства керівником органу, до сфери управління якого належить (в управлінні якого перебуває) заклад, або за рішенням обласної, районної ради чи сільським, селищним, міським головою.

Проведений системний аналіз чинного Кодексу законів України про працю, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дозволяє зробити висновок, що проведення конкурсу не є обов’язковою умовою для призначення на посаду керівника державного/комунального закладу охорони здоров’я.

2.5. Потребує конкретизації положення ч. 2 ст. 5 законопроекту щодо  можливості «припинення закладів охорони здоров’я державної і комунальної форми власності за умови обґрунтування недоцільності функціонування закладу через … зменшення потреб у відповідному медичному обслуговуванні в зв’язку з запровадженням альтернативних варіантів забезпечення таких потреб та/або через депопуляцію місцевості, у якій розташовано заклад охорони здоров’я», яке, на думку Головного управління,

сформульоване недостатньо чітко (приміром, важко зробити однозначний висновок стосовно змісту формулювання «альтернативні варіанти забезпечення потреб»), а тому може допускати ризики необґрунтованої ліквідації закладів охорони здоров’я комунальної та державної форм власності, зокрема, у сільській місцевості, де депопуляція є значно більшою, порівняно з містами.

2.6. У положеннях п. 8, п. 11, п. 12 ч. 6 ст. 7 законопроекту, в яких зазначається, що «керівник закладу охорони здоров’я …забезпечує здорові та безпечні умови праці; забезпечує створення умов для здійснення дієвого та відкритого громадського контролю за діяльністю закладу охорони здоров’я; забезпечує доступ пацієнтів та/або членів їх родин до інформації щодо організації роботи закладу», слово «забезпечує» доцільно було б замінити словами «організовує забезпечення».

2.7. Згідно з положенням абз. 2 п. 1 ч. 6 ст. 6 проекту до складу центрів первинної медичної (медико-санітарної) допомоги «можуть входити як структурні чи відокремлені підрозділи медичні кабінети». Однак зі змісту законопроекту важко однозначно зрозуміти правовий статус медичних кабінетів.

2.8. Потребує докладного аргументування пропозиція щодо затвердження центральним органом виконавчої влади, що формує політику у сфері охорони здоров’я, «особливостей діяльності закладів сестринського догляду» (абз. 7 п. 2 ч. 6 ст. 6 проекту), які згідно з проектом є закладами охорони здоров’я, що забезпечують надання медичної допомоги та кваліфікованого медичного догляду в умовах цілодобового стаціонару особам, які мають хронічні захворювання, потребують медичного догляду і за станом здоров’я не потребують активного лікування. На думку  Головного управління, такого роду питання має бути внормоване на законодавчому рівні, а не підзаконному, як це передбачається у законопроекті.

При цьому відсутність у законопроекті чіткої інформації стосовно того, які «особливості діяльності закладів сестринського догляду» маються на увазі, може створювати корупційні ризики.

2.9. Навряд чи можна погодитись із пропозицією ч. 2 ст. 10 проекту, згідно з якою «вимоги до функціонування закладів охорони здоров’я приватної форми власності затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я». Адже медична практика підлягає ліцензуванню, що передбачає обов’язок ліцензіата виконувати вимоги ліцензійних умов відповідного виду господарської діяльності, а здобувача ліцензії для її одержання – відповідати ліцензійним умовам, а тому зазначена пропозиція виглядає неприйнятною.

По-друге, зі змісту законопроекту не можна зробити чіткого висновку щодо змісту формулювання «вимоги до функціонування закладів охорони здоров’я», що може допускати суб’єктивізм, а тому цитована вище норма може нести ризики вчинення корупційних правопорушень при вирішенні відповідного питання.

Також слід зауважити, що виокремлення закладів охорони здоров’я приватної форми власності, щодо яких пропонується здійснити зазначену новацію, виглядає дискримінаційною по відношенню до закладів охорони здоров’я державної і комунальної форм власності.

2.10. Щодо пропозиції, згідно з якою «за наявності сертифікату на професійну діяльність молодші спеціалісти з медичною освітою можуть надавати послуги з медичного обслуговування на підставі договорів про надання відповідних послуг без отримання ліцензії на медичну практику»
(ч. 1 ст. 11 проекту), звертаємо увагу на припис п. 15 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності», відповідно до якого ліцензуванню підлягає господарська діяльність з медичної практики.

2.11. У законопроекті пропонується закріпити, що порядок утворення і діяльність професійних самоврядних організацій медичних працівників визначаються законом (ч. 2 ст. 12 проекту). Позиція Головного управління з цього питання, висловлена у висновках на законопроекти № 3054 від 09.09.2015 р. «Про фармацевтичне самоврядування», № 4736 від 31.05.2016 р. «Про стоматологічну діяльність», № 5617 від 28.12.2016 «Про лікарське самоврядування» та альтернативний до нього законопроект № 5617-1 від 13.01.2017 р. з аналогічною назвою (висновки № 16/3-55/3054(14736) від 22.01.2016 р., № 16/3-908/4736(171453) від 13.07.2016 р., № 16/3-117/5617(34171) від 13.02.2017 р., № 16/3-199/5617-1(59533) від 13.03.2017 р.), залишається незмінною. Зокрема, Головне управління неодноразово звертало увагу на те, що відносини у сфері організації і діяльності професійних самоврядних організацій повною мірою регулюються законодавством України про професійні спілки, у зв’язку з чим доцільність визначення в окремому законі порядку утворення і діяльності професійних самоврядних організацій медичних працівників викликає обґрунтований сумнів. При цьому за такого підходу доведеться приймати окремі закони про кожну професійну самоврядну організацію працівників, наприклад, працівників культури, освіти, науки, транспорту, зв’язку, житлово-комунального господарства, державних службовців тощо, що не узгоджується з принципами економічності законодавчого регулювання.

2.12. Логічно незавершеним вбачається положення ч. 1 ст. 20 проекту, в якому зазначено, що «розробка і затвердження стандартів медичної допомоги, оцінка медичних технологій, акредитація закладів охорони здоров’я, сертифікація систем управління якістю закладів охорони здоров’я здійснюється спеціалізованою державною некомерційною агенцією», зокрема, тому, що чинним законодавством та цим законопроектом не розкривається ким створюється вказана агенція та її правовий статус.

2.13. Згідно з положенням абз. 2 ч. 3 ст. 20 проекту «акредитація закладів охорони здоров’я є добровільною процедурою». Не заперечуючи в цілому щодо цієї законодавчої пропозиції, водночас звертаємо увагу на те, що відповідно до ч. 5 ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я заклади охорони здоров’я підлягають акредитації у випадках та в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України. Порядком акредитації закладу охорони здоров’я, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 р. № 765 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2012 р. № 1216), визначено, що акредитації підлягають всі заклади охорони здоров’я (далі – заклади) незалежно від форми власності, крім аптечних, акредитація яких може здійснюватися на добровільних засадах (п. 2 вказаного вище Порядку). Зі змісту процитованих вище норм Основ законодавства України про охорону здоров’я та Порядку акредитації закладу охорони здоров’я можна зробити висновок про те, що акредитація закладів охорони здоров’я є обов’язковою, тоді як згідно із законопроектом добровільною процедурою.

2.14. Не можна погодитись із пропозицією, згідно з якою «зовнішній аудит якості медичного обслуговування здійснюється організаціями професійного самоврядування медичних працівників, іншими організаціями у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я» (ч. 1 ст. 22 проекту), оскільки зазначене повноваження виходить за межі компетенції органів професійного лікарського самоврядування. З іншого боку, сама ідея щодо здійснення медиками перевірки якості своєї діяльності виглядає доволі нелогічною.

2.15. У законопроекті пропонується встановити, що «вивчення думки пацієнтів та членів їх сімей щодо медичного обслуговування у закладах охорони здоров’я забезпечують заклади системи громадського здоров’я, діяльність яких визначається законом» (ч. 4 ст. 22 проекту), однак зі змісту законопроекту не можна встановити, які конкретно «заклади системи громадського здоров’я» маються у цій нормі на увазі.

Щодо цитованого вище положення законопроекту звертаємо увагу також на те, що закон за своєю природою призначений регулювати суспільні відносини, а не «визначати діяльність».

2.16. В абзаці 2 ч. ст. 26 проекту пропонується встановити, що «власні надходження державних і комунальних закладів охорони здоров’я, отримані від плати за платні медичні та супутні послуги, благодійні внески та гранти відповідно до рішення, прийнятого керівником закладу охорони здоров’я зараховуються на спеціальні реєстраційні рахунки, відкриті в територіальному органі центрального органу виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, або на поточні та/або вкладні (депозитні) рахунки установ державних банків».

Пропозиція ж проекту щодо обслуговування банками  певної частини бюджетних коштів, а саме власних надходжень «державних і комунальних закладів охорони здоров’я»,  не узгоджується з одним із основних принципів єдності бюджетної системи України, яка забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності (п. 1 ч. 1 ст. 7 Бюджетного кодексу України).

Крім того, запровадження пропозиції проекту щодо обслуговування банками власних надходжень «державних і комунальних закладів охорони здоров’я» містить ризики створення непрозорих  умов використання таких коштів та можливої їх втрати у разі неефективної роботи відповідної банківської установи.

Разом з тим вважаємо, що наявність певних проблем, пов’язаних  з несвоєчасним обслуговуванням  органами державного казначейства  видатків головних розпорядників бюджетних коштів,  не може слугувати достатньою підставою для кардинальної зміни порядку обслуговування власних коштів «державних і комунальних закладів охорони здоров’я», зокрема, шляхом переходу від єдиної казначейської системи обслуговування таких бюджетних коштів до їх банківського обслуговування. Адже відповідні проблеми пов’язані  не стільки з недоліками казначейської  системи обслуговування, стільки із загальною складною економічною ситуацією в країні. Тому, очевидно, розв’язання порушеної у законопроекті проблеми має відбуватися шляхом удосконалення відповідних положень чинного бюджетного законодавства в частині  посилення відповідальності за несвоєчасне обслуговування розпорядників бюджетних коштів, установлення чітких термінів оплати платіжних документів та відповідальності за неякісне касове обслуговування тощо.

2.17. У ч. 3 ст. 27 проекту передбачається встановити, що розмір плати за супутні послуги підлягає оприлюдненню на офіційних веб-сайтах, на інформаційних стендах та в будь-який інший спосіб. Слушним було б уточнити порядок визначення розміру плати  за супутні послуги. Крім того, не зрозуміло про який «інший спосіб» йдеться.

2.18. Положення абзаців 2-4 ст. 28 проекту щодо особливостей фінансування медичної допомоги за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів дещо виходять за межі предмету правового регулювання цього Закону. На наш погляд, буде більш коректним ці питання врегулювати у Бюджетному кодексі України.

Аналогічне застереження стосується й пропозицій до ст. 18 Основ законодавства про охорону здоров’я (пп. 1 п. 2 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» проекту).

Зауважимо також, що положення абз. 4 ч. 3 ст. 28 проекту щодо щорічного визначення у законі України про Державний бюджет України обсягу видатків державного бюджету на реалізацію програм державних гарантій у сфері охорони здоров’я в розмірі не менше 6 відсотків валового внутрішнього продукту України не узгоджується з вимогами ст. 95 Конституції України, за якими виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Що ж до визначення видатків на Програму державних гарантій у сфері охорони здоров’я захищеними статтями бюджету, то такі визначаються у Бюджетному кодексі України, до якого і слід вносити відповідні зміни.

2.19. Поза увагою цього законопроекту залишено багато питань, які пов’язані з предметом його майбутнього регулювання. Приміром, проект не дає відповіді на запитання щодо правого механізму забезпечення пацієнтів інформацією про види медичної допомоги та види медичних послуг, які надаються закладами охорони здоров’я, кваліфікацію лікарів.

2.20. Змінами до ч. 10 ст. 18 Основ законодавства України про охорону здоров’я пропонується встановити, що «всі заклади охорони здоров’я мають право … з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги у сфері охорони здоров’я». Зі змісту цього положення можна зробити висновок про те, що допускається платний характер надання медичної допомоги, що не узгоджується з ч. 2 ст. 49 Конституції України, згідно з якою медична допомога у державних та комунальних закладах охорони здоров’я надається безоплатно. Щодо цього звертаємо також увагу на те, що, як було вже зазначено, в рішенні Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року №10-рп/2002 розмежовуються поняття «медична допомога» та «медичні послуги». Стосовно медичної допомоги у рішенні зазначено, що «порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом». Отже при внесенні змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я необхідно врахувати правову позицію Конституційного Суду України з цього питання.

2.21. Щодо пропозиції, згідно з якою «якщо у зв’язку з реформуванням системи охорони здоров’я проводиться реорганізація (злиття, приєднання, поділ, перетворення) закладів охорони здоров’я і працівники таких закладів переводяться за їх згодою на іншу, нижчеоплачувану роботу в тому самому або в іншому закладі, оплата праці таких працівників здійснюється відповідно до положень цього Закону або за бажанням таких працівників їх середній заробіток за попереднім місцем роботи зберігається на весь час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше одного року з дня такого переведення» (п. 3 розд. VII «Прикінцеві та перехідні положення» проекту), звертаємо увагу на припис ст. 114 Кодексу законів про працю України, згідно з яким при переведенні працівника на іншу постійну нижче оплачувану роботу за працівником зберігається його попередній середній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення. У тих випадках, коли в результаті переміщення працівника зменшується заробіток з незалежних від нього причин, провадиться доплата до попереднього середнього заробітку протягом двох місяців з дня переміщення.

2.22. Концепція законопроекту передбачає, що «гарантований державою обсяг первинної медичної допомоги, екстреної медичної допомоги, вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги паліативної допомоги, медичної реабілітації та стоматологічної медичної допомоги формується, виходячи з демографічних тенденцій, пріоритетів громадського здоров’я, що визначаються  з врахуванням перебігу захворювання, соціальної значущості захворювання, належності хворого  до певної віко-статевої групи та затверджується щорічно разом з прийняттям закону про Державний бюджет на відповідний рік» (ч. 3 оновленої редакції ст. 18 Основ). Зазначена норма сформульована доволі нечітко. Приміром, не зрозуміло, які конкретно «демографічні тенденції» і «пріоритети громадського здоров’я» беруться за основу для розрахунку конкретних витрат із Державного бюджету України. Цей недолік, на думку Головного управління, може за різних чинників слугувати правовою підставою для скорочення відповідного бюджетного фінансування, а відтак призвести до обмеження малозабезпеченої частини населення країни в доступі до гарантованого Конституцією України права на медичну допомогу.

  1. Викликають зауваження окремі положення розділу VІI «Прикінцеві та перехідні положення» законопроекту.

3.1. Передбачені в підп. «г» п. 2 розд. VІI «Прикінцеві та перехідні положення» проекту зміни вносяться до «абзацу другого» ст. 33 Основ законодавства України про охорону здоров’я (далі – Основи), що не узгоджується з вимогами законодавчої техніки, згідно з якими статті законів у структурному відношенні поділяються на частини, а останні – на пункти, підпункти, абзаци. Тому відповідні зміни мали б вноситися не до абзаців, а до відповідної частини ст. 33 Основ.

3.2. Юридично некоректними є сформульовані в розділі VІI «Прикінцеві та перехідні положення» законопроекту доручення Верховної Ради України, які даються власникам комунальних закладів охорони здоров’я – «до 31 грудня 2017 року організувати проведення комплексного аудиту закладів охорони здоров’я та планування їх модернізації… забезпечити розробку і реалізацію програм підвищення кадрового потенціалу закладів охорони здоров’я» (п. 4). Адже Конституція України, виходячи з принципу розподілу державної влади (ст. 6), не наділяє Верховну Раду України повноваженнями щодо безпосереднього надання такого роду доручень «власникам комунальних закладів охорони здоров’я».

  1. Щодо змін до Кримінального кодексу України

4.1. На думку Головного управління, пропозиції законопроекту щодо доповнення Кримінального кодексу України (далі – КК) статтями 345-2 «Погроза або насильство щодо медичного або фармацевтичного працівника», 348-2 «Посягання на життя медичного або фармацевтичного працівника» та 349-2 «Захоплення медичного працівника як заручника» (у редакції проекту) є недоцільними та юридично необґрунтованими. Кримінальна відповідальність за вказані у цих статтях діяння вже передбачена у КК. Так, погроза або насильство щодо медичного або фармацевтичного працівника (стаття 345-2 КК у редакції проекту) залежно від конкретних обставин справи підпадають під ознаки складів злочинів, передбачених статтями 121 «Умисне тяжке тілесне ушкодження», 122 «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження», 125 «Умисне легке тілесне ушкодження», 126 «Побої і мордування», 129 «Погроза вбивством» КК.

Посягання на життя медичного або фармацевтичного працівника (стаття 348-2 КК у редакції проекту) залежно від конкретних обставин справи на сьогодні слід кваліфікувати за частиною 1 статті 15 та пунктом 8 частини 2 статті 115 «Умисне вбивство» КК або за пунктом 8 частини 2 статті 115 КК, яка передбачає покарання аж до довічного позбавлення волі. У зв’язку з цим не виглядає виправданим запропоноване проектом доповнення КК статтею 348-2. До того ж, юридично некоректною вважаємо пропозицію законопроекту щодо встановлення однакового покарання, як за умисне вбивство медичного або фармацевтичного працівника, так і за його вчинення через необережність, як це пропонується відповідно до буквального змісту диспозиції статті 348-2 КК (у редакції проекту).

У свою чергу захоплення медичного працівника як заручника (стаття 349-2 КК у редакції проекту) на сьогодні утворює склад злочину, передбачений статтею 147 «Захоплення заручників» КК.

4.2. Загалом, на наш погляд, внесення до кримінального законодавства України спеціальних норм перш за все повинно бути обумовлено підвищеним (або пониженим) рівнем суспільної небезпечності діяння порівняно з діянням, передбаченим загальною нормою, високим та постійним ризиком для життя під час виконання своїх службових обов’язків. У даному ж випадку навряд чи вбивство медичного або фармацевтичного працівника, пов’язане із виконанням ними своїх службових обов’язків, буде більш або менш суспільно небезпечним діянням, аніж, наприклад, вбивство захисника чи представника особи, волонтера, яке кваліфікується за частиною 2 статті 115 КК. Робота медичного або фармацевтичного працівника також навряд чи є більш ризикованою, ніж служба працівника правоохоронного органу або військовослужбовця.

Внесення цих та подібних змін до Розділ XV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та злочини проти журналістів» Особливої частини КК лише переобтяжує зміст КК, робить його більш казуїстичним.

Узагальнюючий висновок: за результатами розгляду в першому читанні законопроект доцільно повернути суб’єктам права законодавчої ініціативи на доопрацювання.

Перший заступник Керівника Головного управління С.Гудзинський
Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті