Загальнообов’язкове державне медичне страхування: законопроекти № 2597 та № 2597-1

На жаль, держава не в змозі у повній мірі забезпечити виконання частини 3 ст. 49 Конституції України щодо створення умов для ефективного й доступного медичного обслуговування для всіх громадян. Здебільшого декларативними є положення Основного закону про те, що в державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно. Часто витрати на лікування тягарем лягають на плечі пацієнта і його близьких.

Про недостатність бюджетного фінансування медичної галузі добре відомо всім. Виходом із ситуації може стати запровадження державного медичного страхування.

Відповідно до Програми економічних реформ на 2010–2014 роки підготовка до запровадження обов’язкового соціального медичного страхування має бути завершена до кінця 2014 р. У той же час спроби законодавчого врегулювання даного питання робилися в Україні й раніше.

Підтримуючи необхідність зміни порядку фінансування медичної галузі, а також розуміючи потребу в забезпеченні доступності медичної допомоги для населення, вважаємо за необхідне висловити деякі зауваження до законопроектів № 2591 і 2597-1 про загальнообов’язкове державне медичне страхування.

За висновками багатьох вітчизняних та зарубіжних фахівців, обов’язкове медичне страхування не має альтернативи, крім випадків, коли держава забезпечує фінансування медичної галузі в повному обсязі.

Згадані законопроекти багато в чому нагадують чинні закони Російської Федерації та Молдови у цій сфері.

Водночас варто не лише враховувати зарубіжний досвід, а й запобігти виникненню проблем, з якими зіткнулися інші держави під час введення обов’язкового медичного страхування, зокрема:

• забезпечення дієвого контролю держави за надходженням і цільовим витрачанням страхових коштів;
• фінансування профілактики захворювань;
• забезпечення контролю діяльності постачальників медичних послуг та якості медичних послуг;
• врегулювання рівня завантаженості постачальників медичних послуг.

Відповідно до частини 8 ст. 18 Основ законодавства України про охорону здоров’я держава забезпечує створення й функціонування системи медичного страхування населення. Страхування населення здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення й використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.

Разом з тим по справі про безоплатну медичну допомогу Конституційний Суд України прийшов до таких висновків: «Частина перша статті 49 Конституції України закріплює право кожного на медичне страхування, тобто не обов’язкове, а добровільне медичне страхування громадян. Стосовно державного медичного страхування, то його запровадження не суперечитиме конституційному припису «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» лише в тому разі, коли платниками обов’язкових страхових платежів (внесків) будуть організації, установи, підприємства, інші господарюючі суб’єкти, які займаються підприємницькою діяльністю, державні фонди тощо. Стягнення таких платежів (внесків) з громадян у системі державного медичного страхування не відповідатиме конституційному положенню, що тлумачиться, оскільки буде однією з форм оплати за надання їм допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я» (рішення від 29.05.2002 р. № 10-рп/2002).

Отже, запровадження тотального, для всіх без винятку верств населення і громадян та за їх рахунок, загальнообов’язкового державного медичного страхування не відповідає конституційним засадам, а також правам та інтересам самих громадян.

Введення загальнообов’язкового медичного страхування потребуватиме перерозподілу надходжень і видатків державного та місцевих бюджетів, адже сьогодні медична галузь фінансується за рахунок податків й інших загальнообов’язкових платежів.

Крім того, вказаними законопроектами передбачається, що медична допомога застрахованим особам надаватиметься постачальниками медичної допомоги, зареєстрованими в установленому законом порядку, суб’єктами господарювання (юридичні чи фізичні особи), які мають ліцензію на провадження діяльності зі здійснення медичної практики (надання медичної допомоги) та набувають статусу постачальника медичної допомоги з моменту включення до відповідного реєстру.

Однак це порушуватиме право пацієнта на вибір лікаря й закладу охорони здоров’я: кожен пацієнт, який досягнув 14 років, і який звернувся за медичною допомогою, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування. Кожний хворий має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим у будь-якому закладі охорони здоров’я за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування (п. «д» частини 1 ст. 6, ст. 38 Основ законодавства про охорону здоров’я).

Однак відповідно до ст. 8, 22 Конституції України цей документ має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні їй відповідати. Конституційні права і свободи громадян гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод громадян.

За таких обставин пацієнти — застраховані особи позбавлятимуться права вибору лікаря й лікувального закладу, а інколи робитимуть непростий вибір: або лікуватися в закладах, які запропонував Фонд обов’язкового медичного страхування (страхові кошти за лікування вже сплачено), або звертатися до лікарів і в лікувальні заклади, яким довіряють, і в яких лікувалися раніше. Проте витрати на лікування в останньому випадку несе пацієнт.

Замість створення нової розгалуженої структури зазначеного фонду (5-го фонду з питань соціального страхування) доцільніше переглянути існуючу структуру органів соціального страхування для уникнення дублювань їх функцій та зменшення видатків на їх діяльність.

Крім того, у більшості випадків медична допомога та виплата грошової допомоги внаслідок тимчасової непрацездатності для працюючих осіб зумовлені єдиним страховим випадком — захворюванням. Згідно з Конвенцією Міжнародної організації праці від 04.06.1969 р. № 130 «Про медичну допомогу та допомоги у випадку хвороби» управління вказаними виплатами має здійснюватися однією установою.

До того ж основним завданням діяльності згаданих фондів є зниження рівня захворюваності, що прямо залежить від якості медичного обслуговування застрахованих осіб. Покладання цих функцій на єдину організацію сприятиме створенню комплексної системи соціального медичного обслуговування.

Зважаючи на вказані обставини, ефективною може бути реорганізація Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності й Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань зі створенням єдиного Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Також слушні зауваження й пропозиції до законопроектів № 2597 і 2597-1 висловило Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України.

Прийняття будь-якого зі згаданих законопроектів у первинній редакції (без доопрацювання) створить низку суттєвих суперечностей у законодавчих актах, а також правових колізій і не сприятиме забезпеченню конституційного права громадян на медичну допомогу. Сподіваємося, що Україна все ж знайде власну ефективну універсальну модель фінансування медицини, у тому числі за рахунок медичного страхування. 

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!