Хто може бути учасником договірних відносин? Професійний коментар щодо проблемних питань у галузі охорони здоров’я України

Господарсько-договірні відносини та проблема визначення правового статусу їх учасників стають особливо актуальними саме зараз, у період реформування галузі охорони здоров’я з орієнтацією на ринкові відносини. Правові особливості укладання господарських договорів визначаються залежно від особливостей галузі господарювання, виду господарської діяльності, економічної форми результатів господарювання та особливостей суб’єктів, між якими виникають господарські відносини.
Господарське законодавство не містить спеціальних норм, що регулюють договірні відносини саме у галузі охорони здоров’я. Господарські договори у цій сфері характеризуються великою різноманітністю, їм притаманні як загальні властивості, так і певні відмінності, що дозволяють відокремлювати їх один від одного. Незважаючи на наявність загальних ознак та відмінностей господарських договорів, однією з основних проблем залишається визначення кола їх учасників.

Віталій Пашков

Віталій Пашков

Загальновідомо, що господарські договори та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, що йому не суперечать, є однією з підстав виникнення господарського зобов’язання. Підсумовуючи огляд господарського законодавства, В.С. Щербина зазначає, що господарсько-правові зобов’язання можуть виникати між суб’єктами господарювання, зазначеними у ст. 55 Господарського кодексу (ГК) України, негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами, а також органами державної влади і органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією.

Якщо майново-господарське зобов’язання виникає між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами, зобов’язаною та управненою сторонами є відповідно боржник і кредитор [2, с.  250]. При цьому господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом (ЦК) України (п. 7 ст. 179), з урахуванням особливостей, передбачених ГК України та іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

У той же час, згідно із ст. 627 ЦК України сторони мають право укласти договір як передбачений, так і не передбачений законом або іншими правовими актами, а також такий, що містить елементи різних договорів. Тобто необхідність обов’язкового окремого регулювання договірних відносин саме в галузі охорони здоров’я ніби відсутня. Проте необхідність специфічного правового регулювання диктується іншими особливостями, пов’язаними з галуззю охорони здоров’я як такою. Метою такого регулювання є забезпечення всебічного захисту учасників — закладів охорони здоров’я, а також створення сприятливих умов для запобігання невиконанню або неналежному виконанню господарських зобов’язань з боку іншої сторони.

За доктринальним визначенням договірна правосуб’єктність як можливість виступати на боці однієї зі сторін договору акумулює у собі цивільну право- та дієздатність, безпосередньо пов’язана зі статусом особи як суб’єкта господарювання й залежить від його загальної господарської компетенції.

У сфері охорони здоров’я, як правило, на момент виникнення договірної правосуб’єктності суб’єктів медичної та фармацевтичної діяльності вказує ліцензія на здійснення відповідного виду діяльності або для лікувально-профілактичних закладів державної та комунальної форми власності факт державної реєстрації (крім діяльності, пов’язаної з контрольованими речовинами), а також факт укладання відповідних договорів — якщо йдеться про укладення субдоговорів, а також, за необхідності, наявність у сторін правовстановлюючих документів. Отже, в господарських договорах головними елементами договірної правосуб’єктності є загальна господарська компетенція сторін, а також сукупність прав та обов’язків, прийнятих на себе сторонами договору, що об’єктивована в договірні умови.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров’я (ст. 16 ч. 2) заклади охорони здоров’я можуть створюватися громадянами та юридичними особами з різними формами власності, а саме: державною, комунальною та приватною, а також згідно з ГК України (ст. 93) можуть існувати у вигляді підприємств колективної власності, тобто як корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновників.

У галузі охорони здоров’я, як правило, однією зі сторін господарського договору є заклад охорони здоров’я, який може мати статус юридичної особи або не мати його, тобто існувати як фізична особа, що зареєстрована належним чином як суб’єкт підприємницької діяльності. Заклад охорони здоров’я може бути також структурним підрозділом будь-якого іншого суб’єкта господарювання, створеним для вирішення його соціальних завдань або з метою отримання прибутку. При цьому слід пам’ятати, що заклади охорони здоров’я у вигляді структурних підрозділів суб’єктів господарювання не можуть виступати як самостійна сторона господарського договору. У даному контексті слід акцентувати увагу на тому, що відокремлений підрозділ має право укладати господарські договори лише в межах своїх повноважень та лише в інтересах організації, до якої він входить.

Отже, відокремлений підрозділ у сфері договірної діяльності фактично виконує представницькі функції, адже, на відміну від потенційних сторін господарських договорів, він реалізує не господарсько-договірну правосуб’єктність, а договірні повноваження. Останні, на відміну від договірної правосуб’єктності, окреслюють коло договорів, укладання яких дозволяється представнику в силу закону, адміністративного акта, договору або довіреності. Спроби визнання відокремленого підрозділу самостійною стороною господарського договору сприятимуть обходу закону та штучній зміні підсудності, якою може маніпулювати сама господарська організація [4].

Відповідно до п. 9.1. роз’яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із визнанням угод недійсними» від 12.03.1999 р. №  02-5/111 письмова угода може бути укладена від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта. Коло повноважень відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно укладання угод від її імені визначається установчими документами, положенням про підрозділ, що затверджене юридичною особою, або довіреністю, виданою в установленому порядку керівнику підрозділу.

У господарському законодавстві (ст. 3 ГК України) визначено, що господарська діяльність — це діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання платних послуг вартісного характеру, що має цінову визначеність. Господарська діяльність, спрямована на досягнення економічних, соціальних результатів та отримання прибутку, визначена як підприємництво (ст. 42).

Серед закладів охорони здоров’я підприємницькою діяльністю займаються ті, що надають лише медичні послуги вартісного характеру або займаються виробництвом та реалізацією лікарських засобів із дотриманням ліцензійних вимог. Таким чином, заслуговує на увагу визначення О. Вінник щодо суб’єктів господарського права (господарських правовідносин), які можуть вступати у будь-які господарсько-договірні відносини. Ними вважаються учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб’єктністю. При цьому обсяг господарської правосуб’єктності учасників господарських правовідносин фіксується законом та їх установчими документами і залежить від правового титулу майна, виду та характеру діяльності [3, с. 59].

При встановленні кола учасників господарсько-договірних відносин не можна не погодитися з точкою зору В. Мілаш щодо непослідовного законодавчого визначення некомерційного суб’єкта господарювання та відсутності розмежування між ним та негосподарюючим суб’єктом [4]. Некомерційне господарювання дійсно є одним із видів господарської діяльності (ст. 52 ГК України) — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки, в яких забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування. ЦК України (ст. 86) дає конкретний перелік некомерційних суб’єктів господарювання, а саме: об’єднання громадян, релігійні організації та товариства споживчої кооперації. Крім того, якщо використовувати принцип аналогії права, то благодійні організації, особливо ті, що функціонують у галузі охорони здоров’я у вигляді лікарняних кас, також повинні бути віднесені до некомерційних суб’єктів господарювання.

Відповідно до Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від неї. Благодійна організація (ст. 20) має право здійснювати неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на реалізацію її статутних цілей і завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов’язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається лише після сертифікації або ліцензування в установленому законодавством порядку. Тобто благодійні організації здійснюють діяльність у межах підтримання матеріальної основи функціонування та виконання статутних цілей та завдань.

Медичні заклади державної та комунальної форми власності, що повністю або частково фінансуються з бюджету, також здійснюють діяльність на виконання своїх статутних цілей та завдань і надають безоплатну медичну допомогу в межах Програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2002 р. №  955, або платні медичні послуги, які виходять за межі медичної допомоги, для підтримання основи функціонування.

Іноді в галузі виникають непорозуміння щодо статусу закладів охорони здоров’я у зв’язку з використанням терміну «заклади» стосовно комерційних господарюючих суб’єктів. Згідно із Класифікацією організаційно-правових форм господарювання, затвердженою наказом Держстандарту України від 22.11.1994 року, заклад, установа — це організаційна структура, яка не займається підприємницькою діяльністю, а фінансування робіт, пов’язаних з її діяльністю, здійснюється за рахунок асигнувань, що виділяються з державного бюджету або з місцевого бюджету адміністративно-територіальних одиниць.

З іншого боку, якщо установа (організація) не є одержувачем коштів бюджету, а відповідно до укладених угод виконала для бюджетної установи (організації) або одержувача відповідні роботи (послуги тощо), то такі підприємства (установи, організації) не включаються до мережі розпорядників бюджетних коштів і рахунки їм в органах Державного казначейства не відкриваються. Бюджетна установа — це орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена в установленому порядку органами державної влади або органами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок відповідного бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими [1, с. 68–69].

Таким чином, медичні заклади, що повністю або частково фінансуються з бюджету, благодійні організації в галузі охорони здоров’я у вигляді лікарняних кас здійснюють свою некомерційну діяльність як негосподарюючі суб’єкти. Крім того, у зазначений перелік із закладів охорони здоров’я можна включити науково-медичні заклади, що повністю або частково фінансуються з бюджету, а з організацій та установ, що працюють у структурі Міністерства охорони здоров’я України, — наприклад, Державну інспекцію з контролю якості лікарських засобів та Державну санітарну епідеміологічну службу. Ці організації також здійснюють діяльність у межах підтримання матеріальної основи функціонування та виконання статутних цілей та завдань і відносяться до некомерційних негосподарюючих суб’єктів.

У ЦК України (ст. 81) в основу класифікації було покладено принцип поділу на юридичних осіб публічного та приватного права. Перші здійснюють спеціальні функції, не обумовлені їх участю у цивільному обороті, — міністерства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади тощо. Другі створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах. Тобто юридичні особи публічного права є унітарними, засновуються та створюються в розпорядчому порядку державними органами або органами місцевого самоврядування, які також є видами юридичних осіб публічного права. У такому випадку заклади охорони здоров’я державної та комунальної власності як такі, що задовольняють потреби певних груп населення, відносяться до юридичних осіб публічного права.

Якщо використовувати запропоновану І. Бірюковим класифікацію юридичних осіб публічного права за джерелами їх фінансування (а  саме: юридичні особи, що перебувають на господарському розрахунку, мають закріплені за ними основні й оборотні засоби та самостійний баланс; юридичні особи, що перебувають на державному бюджеті та мають самостійний кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів; юридичні особи, що фінансуються за рахунок інших джерел і мають самостійний кошторис і самостійний баланс), то необхідно підкреслити, що юридичні особи публічного права можуть бути як комерційними, так і некомерційними суб’єктами господарювання або негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами [5, с. 66]. Так, серед закладів охорони здоров’я, як правило, фармацевтичні заклади державної та комунальної форми власності здійснюють комерційну діяльність. Отже, при розгляді кола учасників господарсько-договірних відносин у галузі охорони здоров’я необхідно враховувати права відповідних суб’єктів саме у суб’єктивному значенні.

Тому, перш за все, серед учасників господарсько-правових відносин розглянемо заклади охорони здоров’я, що функціонують як негосподарюючі суб’єкти — юридичні особи публічного права, а саме медичні заклади — лікувально-профілактичні заклади, що повністю або частково фінансуються з бюджету. Це пов’язано з особливим порядком укладання договорів, в яких одна сторона — це негосподарюючий суб’єкт — юридична особа публічного права.

Так, на сьогодні переважною більшістю зазначених закладів охорони здоров’я при укладанні господарських договорів обов’язково застосовуються нормативно-правові акти, що відображають особливості закупівель і поставок товарів, робіт і послуг для державних потреб. Основним щодо цього є Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22.02.2000 року.

Крім того, ГК України (п. 2 ст. 264) передбачається особливість порядку здійснення поставки продукції для державних потреб та регламентовано, що реалізація суб’єктами господарювання товарів негосподарюючим суб’єктам здійснюється за правилами купівлі-продажу (п. 6 ст. 265).

Також звернемо увагу на особливість суб’єктного складу договорів закупівлі товарів, робіт і послуг для державних потреб, де однією зі сторін обов’язково виступають органи державної влади або місцевого самоврядування і підпорядковані їм установи й організації, а також установи, організації й підприємства, уповноважені органами виконавчої влади та місцевого самоврядування здійснювати закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти. Характерною особливістю зазначених договорів є спеціальні істотні умови, до яких, крім передбачених ГК України (п. 4 ст. 180) найменування, кількості та вимог щодо якості, належать, наприклад, у випадку укладання договору поставки, також ціна та строки поставки. Тобто лише за умови їх узгодження господарський договір вважається укладеним.

Але заслуговують на увагу можливі зміни серед учасників господарсько-договірних відносин у  результаті практичної реалізації проекту Європейського Союзу «Фінансування та управління у сфері охорони здоров’я України», що відбувається в деяких регіонах України (докладніше див. «Щотижневик АПТЕКА», № 1 (522) від 9 січня 2006 р.— Прим. ред.). Зміст його в тому, що на базі лікувально-профілактичних закладів комунальної форми власності створюються комунальні неприбуткові підприємства. Зазначені заклади охорони здоров’я втрачають статус бюджетних установ та виключаються з переліку розпорядників бюджетних коштів, що тягне за собою припинення обслуговування з боку Державного казначейства.

На виконання цього проекту відділи охорони здоров’я районних державних адміністрацій у межах фінансування та власних, самостійно розроблених на базі рекомендованих медичних стандартів укладають договори на надання медичних послуг. Замовником медичних послуг для територіальної громади району виступають органи виконавчої влади районного рівня, а виконавцем — комунальне неприбуткове підприємство, створене на базі районного комунального лікувально-профілактичного закладу [6]. Слід зазначити, що чинне законодавство має деякі протиріччя стосовно можливості укладання договорів між органами виконавчої влади та комунальними неприбутковими підприємствами на виконання цих медичних послуг.

Так, відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22.02.2000 року послуга — це будь-яка закупівля, крім товарів та робіт, включаючи підготовку спеціалістів, забезпечення транспортом і зв’язком, освоєння технологій, наукові дослідження, медичне та побутове обслуговування. Але в нашому випадку фактично здійснюється перехід від фінансування лікувально-профілактичного закладу до фінансування надання безоплатної медичної допомоги.

Договори на виконання медичних послуг у цій ситуації фактично повинні укладатися лише між комунальним неприбутковим підприємством та пацієнтом або кінцевим споживачем у порядку дотримання наказу Держкомстатистики України «Про затвердження форм державної статистичної звітності з обліку послуг» від 15.11.2001 року, де послуга визначається як діяльність суб’єктів, що набуває матеріально-речової форми і задовольняє певні потреби замовників, особисті, колективні, громадські. У будь-якому разі зазначений заклад охорони здоров’я функціонує як некомерційна юридична особа публічного права, що набула статусу суб’єкта господарювання. Але при здійсненні лікувального процесу заклади охорони здоров’я у вигляді комунальних неприбуткових підприємств виконують також функції по перевезенню, зберіганню та відпуску лікарських засобів, тому, на нашу думку, з метою зменшення господарських витрат доцільно приєднати комунальні аптечні заклади до зазначених підприємств у вигляді структурних підрозділів.

Підсумовуючи викладене вище, у галузі охорони здоров’я серед учасників господарсько-договірних відносин із суб’єктами господарювання як контрагентами можна виокремити такі: юридичні особи публічного права, що функціонують як заклади охорони здоров’я та здійснюють некомерційну діяльність як негосподарюючі суб’єкти, у вигляді медичних і науково-медичних закладів, що повністю або частково фінансуються з бюджету; юридичні особи публічного права, що здійснюють некомерційну діяльність як негосподарюючі суб’єкти, у вигляді благодійних організацій — лікарняних кас; юридичні особи публічного права, що здійснюють некомерційну діяльність як негосподарюючі суб’єкти в структурі органів виконавчої влади — МОЗ України, у вигляді, наприклад, територіальних Державних інспекцій з контролю якості лікарських засобів та Державних санітарних епідеміологічних служб; юридичні особи публічного права, що здійснюють некомерційну діяльність як негосподарюючі суб’єкти в структурі органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, у вигляді відділів охорони здоров’я місцевих державних адміністрацій та виконавчих комітетів місцевих рад; юридичні особи публічного права, що функціонують як заклади охорони здоров’я та здійснюють некомерційну діяльність як господарюючі суб’єкти, у вигляді комунальних неприбуткових підприємств; юридичні особи публічного права, що функціонують як заклади охорони здоров’я та здійснюють комерційну діяльність як господарюючі суб’єкти, у вигляді державних та комунальних фармацевтичних підприємств; юридичні особи приватного права, що функціонують як заклади охорони здоров’я та здійснюють комерційну діяльність як господарюючі суб’єкти медичної та фармацевтичної практики.

Крім того, для юридичних осіб публічного права, що здійснюють діяльність як негосподарюючі суб’єкти, діють особливі умови узгодження господарсько-договірних відносин, яких ми докладніше торкнемось у наступних публікаціях. n

ЛИТЕРАТУРА

1. Науково-практичний коментар Бюджетного кодексу України / За заг. ред. проф. П.В. Мельника. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 416 с.

2. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.:  Юрінком Інтер, 2005. — 592 с.

3. Вінник О.М. Господарське право: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2004. — 624 с.

4. Мілаш В. Проблема визначення кола учасників підприємницьких комерційних договірних відносин // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 12 — С. 7–13.

5. Цивільне право України: Загальна частина / Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. — К.: Наукова думка, 2000. — 304 с.

6. Сіроштан О. «Пілотні регіони»: робота продовжується // Щотижневик АПТЕКА. — 2005. — № 33 (504). — С. 4.

Віталій Пашков, кандидат юридичних наук, Полтавський факультет Національної
юридичної академії ім. Ярослава Мудрого, кафедра господарського права

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*