Законопроект «Про статус та діяльність закладів охорони здоров’я»

ТЕКСТ ДООПРАЦЬОВАНОЇ РЕДАКЦІЇ ЗАКОНОПРОЕКТУ

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
ПОДАННЯ

Відповідно до статті 93 Конституції України в порядку законодавчої ініціативи вношу на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про статус та діяльність закладів охорони здоров’я».

Доповідати на пленарному засіданні Верховної Ради України буде народний депутат України А.Ф. Шипко.

СПИСОК АВТОРСЬКОГО КОЛЕКТИВУ
проекту Закону України
«Про статус та діяльність закладів охорони здоров’я»

1. Шипко Андрій Федорович — народний депутат України VІІІ скликання.

2. Яковенко Ігор Валентинович — експерт.

3. Густіліна Олена Станіславівна — помічник-консультант народного депутата України.

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА
до проекту Закону України
«Про статус та діяльність закладів охорони здоров’я»

1. Обґрунтування необхідності прийняття законопроекту

Діюча законодавчо — нормативна база системи охорони здоров’я не повністю відповідає потребам функціонування медичної галузі. Цілий ряд важливих правових норм не визначено в потрібному обсязі або навіть зовсім не розкрито в існуючих законодавчих актах.

В першу чергу чіткого правового врегулювання потребує комплекс питань, пов’язаних із роботою закладів охорони здоров’я. Заклад охорони здоров’я є базовою структурою, яка несе відповідальність за своєчасність та якість надання медичної допомоги громадянам України. Без юридичного визначення таких питань як організаційно — правові форми закладів, їх права і обов’язки, договірна база, фінансовий механізм, система управління та організації роботи та ряд інших правове поле діяльності закладів не буде забезпечувати реалізації конституційних праві населення на отримання медичної допомоги.

На сьогоднішній день пацієнти закладів охорони здоров’я не можуть повноцінно відстоювати свої права в разі незадовільного обслуговування під час перебування в медичних закладах. Державні та комунальні заклади не мають повноцінного права юридичної особи і, відповідно, не можуть повноцінно виступати як відповідач.

Через юридичну невизначеність багато проблем існує у взаємовідносинах держава — заклад охорони здоров’я. Фінансування здійснюється не залежно від обсягу та якості наданої медичної допомоги. Відносини між закладами та державою не мають нормального договірного поля.

Інший клубок проблем — це правове поле діяльності самого закладу. Не визначена система керівних органів медичних закладів, зокрема головного лікаря та наглядової ради. Законами України чітко не встановлено поняття медичної послуги і відповідно перелік тих медичних послуг, які можна надавати на платній основі. Хоча згідно рішення Конституційного суду від травня 2002 р. саме це дає підстави для водо розділу між платною та безплатною медициною.

Саме тому актуальним є завдання підготувати проект законодавчого акту щодо діяльності закладів охорони здоров’я, на основі якого держава зможе проводити реформи та реалізовувати свою політику з розвитку системи надання медичної допомоги населенню.

2.Цілі і завдання прийняття законопроекту

Реалізація Закону дозволить:

1) забезпечити дотримання своїх обов’язків та реалізацію своїх прав закладами охорони здоров’я;

2) створити повноцінне правове поле у взаємовідносинах держави із суб’єктами медичного ринку — закладами охорони здоров’я

3) фінансово обґрунтувати гарантований рівень надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі;

4) визначити основу для ефективного використання кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів;

5) створити умови для забезпечення збереження та зміцнення здоров’я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей;

6) створити правові та економічні механізми реалізації конституційних прав громадян України на медичну допомогу і медичні послуги;

7) забезпечити повноцінний контроль за якістю та ефективністю медичної допомоги і медичних послуг

Основними принципами, які були покладені в основу розробки проекту є збереження соціальних гарантій, встановлених Конституцією України та чинним законодавством, та розширення вже існуючих.

3. Загальна характеристика і основні положення законопроекту

За останні роки на обговорення фахівців та громадськості Урядами та народними депутатами виносились ряд проектів закону, в яких робилися спроби визначити правові основи роботи закладів охорони доров’я. Але жодного разу такі проекти не доходили до обговорення на сесії парламенту.

Виходячи із досвіду роботи над законопроектами в цьому напрямі в поданому проекті були збережені ряд визначень, положень, норм, які в попередні роки здобули схвальну оцінку фахівців та експертів. Крім того, в законопроект були включені частина законодавчих пропозицій, підготовлених Урядом та поданих на розгляд Верховної ради в липні 2015 р.

В законопроекті в першу чергу дається правова ідентифікація таких важливих елементів медичної системи як «заклад охорони здоров’я», «медична послуга», «державне замовлення», «закупівля медичної допомоги» та ряд інших. Основи законодавства про охорону здоров’я частково розкривають ці поняття, але багато наріжних правочинів, що забезпечують повне юридичне трактування цих понять, не було розкрито.

В проекті дана повноцінна класифікація закладів охорони здоров’я за такими ознаками, як форми власності, організаційно-правові форми, види медичної допомоги, відомча підпорядкованість.

Значна роль приділена системі управління закладом охорони здоров’я. Так чітко визначені повноваження головного лікаря. Показано, що він може бути або ні керівником закладу, але є ряд функцій, які має головний лікар ніхто інший виконувати не може. Керівником закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності може бути призначено лише особу, яка відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я. З керівником закладу охорони здоров’я державної та комунальної форми власності укладається трудовий контракт.

З метою забезпечення виконання наглядових функцій в закладах охорони здоров’я створюється наглядова рада. Наглядова рада є незалежним колегіальним органом, що здійснює нагляд за дотриманням прав та безпеки пацієнтів, забезпеченням якості медичної допомоги та додержанням етичних і правових принципів здійснення фінансово-господарської діяльності закладу охорони здоров’я.

Принципово новим у даному законопроекті є підхід до укладання договорів про медичне обслуговування населення. В основу таких договорів покладений такий новий для медичного законодавств правочин, як державне замовлення. Показаний порядок визначення обсягів державного замовлення, його розподілу на конкурсних засадах, права закладів в укладанні договорів.

Із договірною базою тісно пов’язаний блок, який стосується фінансового механізму роботи закладів. В законопроекті передбачений механізм загального фінансування на рівні розподілу бюджетних коштів їх розпорядниками, а також фінансовий механізм діяльності самого закладу, включаючи головні напрями отримання доходів із надання платних медичних послуг.

Крім вищезазначених, в законопроекті визначені ряд інших норм, що забезпечують ефективність функціонування та взаємовідносин закладів охорони здоров’я.

4. Стан нормативно-правової бази у даній сфері правового регулювання

У даній сфері діють:

Конституція України, Бюджетний кодекс України, Господарський кодекс України, «Основи законодавства України про охорону здоров’я», Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов’язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» та інші нормативно-правові акти.

5. Фінансово-економічне обґрунтування

У зв’язку з тим, що запропоновані норми не стосуються додаткових виплат, крім тих, що на сьогодні й так передбачені чинним законодавством, прийняття проекту не потребуватиме додаткових видатків з Державного бюджету України.

6. Прогноз соціально-економічних та інших наслідків прийняття законопроекту

Прийняття проекту забезпечить здійснення суттєвих кроків щодо гармонізації законодавства України, сприятиме оновленню правових норм у сфері медичного законодавства на основі комплексного підходу, і забезпеченню на цій основі надійного соціального захисту населення України.

У зв’язку з виключно важливим соціально-політичним значенням, прийняття проекту забезпечить суттєвий внесок у соціальний розвиток країни.

Проект

від 30.07.2015 р. реєстраційний № 2463а

ЗАКОН УКРАЇНИ
Про статус та діяльність закладів охорони здоров’я

Цей Закон визначає статус та особливості діяльності закладів охорони здоров’я, а також фінансові, організаційні та інші засади їх функціонування.

Стаття 1. Визначення термінів

1. У цьому Законі терміни вживаються у такому значенні:

державне замовлення на здійснення медичної допомоги — розрахована в установленому законодавством порядку потреба у наданні мінімально гарантованого рівня медичної допомоги на наступний календарний рік, на яку гарантовано виділяються бюджетні кошти. Державне замовлення встановлюється за видами медичної допомоги по кожній нозологічній формі захворювань та стану. Розміщення державного замовлення має здійснюватись на конкурсних засадах серед закладів охорони здоров’я всіх форм власності на принципах добросовісної конкуренції, відкритості та прозорості, рівноправності, об’єктивного та неупередженого оцінювання можливостей учасників конкурсу. Державне замовлення розміщується шляхом укладення відповідних договорів між розпорядниками бюджетних коштів — державними замовниками та закладами охорони здоров’я, які на конкурсних засадах отримали право на виконання послуг із надання медичної допомоги за бюджетні кошти;

діагностично-споріднені групи (ДСГ) — це діагностично споріднені групи захворювань, які подібні за середньою ресурсоємністю (вартість, структура витрат, набір використовуваних клінічних ресурсів);

договір про медичне обслуговування населення — це договір, що укладається між розпорядниками бюджетних коштів відповідного рівня та закладами охорони здоров’я з метою забезпечення надання населенню медичної допомоги;

закупівля медичної допомоги — процедура, згідно якої розпорядники коштів, включаючи розпорядників бюджетних коштів, беруть зобов’язання щодо оплати медичної допомоги відповідно до узгодженого із закладом охорони здоров’я переліком та кількістю нозологічних форм захворювань та станів, які заклад охорони здоров’я зобов’язується надати у визначені обома сторонами терміни;

медична послуга — технологічно завершена сукупність процедур із лікування, діагностики, реабілітації, що проводяться в процесі обслуговування пацієнтів на основі письмової або усної угоди, яка укладається між медичним закладом або медичним працівником — підприємцем з одного боку та особою яка надала запит щодо цієї послуги (громадянином, юридичною особою, органом державної влади, громадською організацією, тощо) з іншого і яка має визначену вартість. В зазначеній угоді обумовлюються форми та умови виконання послуги, її оплата або безоплатність. Кабінет Міністрів України в залежності від рівня небезпеки для оточуючих, віку, соціальних та інших чинників може встановлювати переліки захворювань та станів, лікування, діагностика та реабілітація яких не може бути віднесена до медичних послуг, а підлягає надання виключно медичної допомоги

нозологічні форми захворювань — хвороби з типовим для них поєднанням симптомів і функціонально-морфологічних змін, а також певної етіології й патогенезу;.

подушне фінансування — це визначення обсягу фінансових ресурсів для надання первинного рівня медичної допомоги, що розраховується шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів для надання цього виду допомоги на кількість населення чи споживачів послуг первинної медичної допомоги з коригуючими коефіцієнтами відповідно до віку, статі та стандарт изованих за віком і статтю показників смертності;

пролікований випадок — комплекс медичної допомоги та/або медичних послуг, наданих пацієнту в умовах закладу охорони здоров’я з часу поступлення пацієнта до закладу охорони здоров’я до моменту виписування;

спеціалізація закладу охорони здоров’я — здатність закладу надавати медичну допомогу за певною лікарською спеціальністю та певної інтенсивності, що підтверджується наявністю відповідної ліцензії

спеціалізація закладу охорони здоров’я — ознака закладу охорони здоров’я, що характеризує його здатність надавати медичну допомогу за певною лікарською спеціальністю та певної інтенсивності або можливість здійснювати іншу передбачену законодавством діяльність у сфері охорони здоров’я

Стаття 2. Класифікація закладів охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я поділяються залежно від форми власності, організаційно-правової форми, виду медичної допомоги, відомчого підпорядкування.

2. В залежності від форми власності заклади охорони здоров’я функціонують як державні, комунальні, приватні, основані на змішаній формі власності, та такі, що знаходяться у власності громадських, релігійних, благодійних організацій.

3. За організаційно-правовою формою заклади охорони здоров’я можуть бути створені як бюджетні установи, державні та комунальні некомерційні або комерційні підприємства, господарські товариства, приватні підприємства, об’єднання підприємств тощо.

4. За видами медичної допомоги заклади охорони здоров’я поділяються на:

1) заклади охорони здоров’я із забезпечення надання первинної медичної допомоги, до яких належать центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, клінічні амбулаторії, фельшерсько — акушерські пункти, денні стаціонари, консультативні пункти;

2) заклади охорони здоров’я із забезпечення стаціонарної та/або амбулаторної вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, до яких належать:

багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги дорослим і дітям у гострому стані захворювання або із хронічними захворюваннями, що потребують інтенсивного лікування, з обов’язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;

багатопрофільна дитяча лікарня інтенсивного лікування — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги дітям у гострому стані захворювання або з хронічними захворюваннями, що потребують інтенсивного лікування, з обов’язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;

лікарня планового лікування — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання дорослому населенню планової спеціалізованої медичної допомоги що не потребують інтенсивного лікування;

дитяча лікарня планового лікування — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання дитячому населенню планової спеціалізованої медичної допомоги, що не потребують інтенсивного лікування;

консультативно-діагностичний центр — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання консультативно-діагностичної вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги населенню і створюється у складі багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування або як окрема юридична особа у містах обласного значення та м.Києві;

спеціалізований медичний центр (спеціалізована лікарня, диспансер) — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги за одним профілем;

3) заклади охорони здоров’я із забезпечення третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги, до яких належать:

багатопрофільна обласна (республіканська для Автономної Республіки Крим, центральна міська для мм. Києва та Севастополя) лікарня (у тому числі клінічна лікарня) — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги в умовах цілодобового стаціонару, денного стаціонару або амбулаторних умовах дорослим хворим у гострому стані або з хронічними захворюваннями, що потребують високоспеціалізованого медичного втручання з обов’язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;

багатопрофільна обласна (республіканська для Автономної Республіки Крим, центральна міська для міст Києва та Севастополя) дитяча лікарня (у тому числі клінічна лікарня) — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги в умовах цілодобового стаціонару, денного стаціонару або амбулаторних умовах хворим дітям у гострому стані або з хронічними захворюваннями, які потребують високоспеціалізованого медичного втручання з обов’язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;

високоспеціалізований медичний центр (лікарня, диспансер) — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги за одним профілем;

університетська лікарня — заклад охорони здоров’я, який є лікувально-навчально-науковим структурним підрозділом вищого медичного навчального закладу IV рівня акредитації, головною метою діяльності якого є надання третинної (високоспеціалізованої) при невідкладних станах та екстрених ситуаціях;

4) заклади охорони здоров’я системи екстреної медичної допомоги, що діють відповідно до положень, визначених законодавством;

5) хоспіси — заклади охорони здоров’я, що забезпечують надання паліативної допомоги пацієнтам з невиліковно прогресуючим захворюванням та психологічної, соціальної і духовної підтримки пацієнтам та членам його родини;

6) заклади охорони здоров’я з медичної реабілітації, до яких належать лікарні відновного (реабілітаційного) лікування — заклади охорони здоров’я, що забезпечують надання планової реабілітаційної допомоги населенню в умовах стаціонару, включаючи денний стаціонар, санаторно-курортні заклади;

7) заклади, що здійснюють проведення різних видів експертизи — судово-медичної, судово-психіатричної та інших;

8) інші заклади охорони здоров’я, які створюються у відповідності із законодавством України.

6. Діяльність закладів охорони здоров’я у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення регулюється відповідним законодавством.

7. За відомчим підпорядкуванням поділяються на:

1) заклади, які знаходяться у підпорядкуванні центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я;

2) заклади, які знаходяться в підпорядкуванні місцевих органів державної влади;

3) заклади, які знаходяться в підпорядкуванні Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, що обслуговують військовослужбовців та інші категорії осіб цих відомств;

4) заклади, які знаходяться в підпорядкуванні інших відомств;

5) заклади, які не мають відомчого підпорядкування.

8. Типові положення про заклади охорони здоров‘я за типами організації ними медичного обслуговування затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Стаття 3. Формування мережі закладів охорони здоров’я державної та комунальної форми власності

1. Мережа закладів охорони здоров’я державної та комунальної форми власності формується органами державної влади, уповноваженими відповідно до поточних та прогнозованих потреб населення у різних видах медичної допомоги з урахуванням регіональних демографічних, соціально-економічних, клімато-географічних, медико-соціальних особливостей, стану та перспектив розвитку транспортної інфраструктури.

2. Мережа закладів охорони здоров’я державної і комунальної форм власності, які надають первинну медичну допомогу, формується за принципом — один центр первинної медико-санітарної допомоги на один адміністративний район або на кожні 50 тисяч і менше зареєстрованих жителів в містах районного та обласного підпорядкування.

Мережа лікарських амбулаторій та фельдшерсько — акушерських пунктів, що входять до складу центрів первинної медико-санітарної допомоги формується місцевими органами влади за поданням керівництва центрів первинної медико-санітарної допомоги.

3. Мережа державних і комунальних закладів охорони здоров’я, які надають вторинну медичну допомогу, формується Радою Міністрів Автономної республіки Крим, обласними, міст Києва та Севастополя міськими державними адміністраціями відповідно до нормативів забезпеченості за кожною лікарською спеціальністю в розрізі нозологічних форм захворювань, які встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

4. Формування мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я, необхідних для забезпечення потреб населення в третинній, екстреній, паліативній та реабілітаційних видах медичної допомоги здійснюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, відповідно до затвердженим цим органом порядком.

Стаття 4. Управління закладами охорони здоров’я

1. Управління закладами охорони здоров’я здійснює власник у відповідності до встановлених законодавством вимог для підприємств, установ і організацій різних організаційно-правових форм та у визначеному цим власником порядку, що закріплюється статутом (положенням), що затверджується у відповідності до вимог законодавства.

2. Керівний склад закладу та повноваження посадових осіб, що входять до цього керівного складу, визначаються статутом (положенням), що набуває чинності у порядку, визначеному законодавством для відповідних організаційно — правових форм підприємств, установ, організацій та товариств.

Незалежно від форми власності та організаційно — правової форми закладу охорони здоров’я до керівного складу закладу входять головний лікар та наглядова рада.

3. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, встановлює єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, що займають посаду головного лікаря закладу охорони здоров’я.

4. Головний лікар закладу охорони здоров’я виконує наступні функції:

1) здійснює контроль за призначеннями та висновками лікуючих лікарів, шляхом перевірки документації, що ведуть в установленому порядку лікуючі лікарі, персонального огляду пацієнтів, опитування пацієнтів та осіб, що в установленому порядку представляють пацієнтів, ознайомлення із результатами патологоанатомічних розтинів та судово-медичної експертизи;

2) організовує прийняття рішення в разі звернення лікуючих лікарів щодо проведення діагностики, лікування, реабілітації та несе персональну відповідальність за таке рішення;

3) здійснює перевірку якості та відповідності встановленим законодавством вимогам лікарських засобів та виробів медичного призначення, які заклад отримує в централізованому порядку та/або закупає на фармацевтичному ринку;

4) здійснює контроль за отриманням необхідного рівня кваліфікації медичним персоналом закладу, своєчасністю проходження навчання та підвищення кваліфікації;

5) відповідає за дотримання санітарно-епідеміологічних вимог у закладі.

Статутом (положенням) про заклад можуть бути визначені інші функції, що має виконувати головний лікар.

4. Функції та посади інших членів керівного складу закладу, зокрема його керівника визначаються відповідно до статуту (положення). Головний лікар може займати посаду керівника закладу. В разі, якщо відповідно до статуту (положення) передбачено посаду керівника та посаду головного лікаря, тільки головний лікар виконує функції, визначені за ним цим законом.

5. З фізичною особою, яка відповідно до статуту (положення) визначена керівником закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності та організаційно — правової форми укладається контракт. Особливості призначення на посаду керівників закладів охорони здоров’я та особливості укладання контракту в визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я

6. Штатний розпис комунальних та державних закладів охорони здоров’я формується керівником закладу за погодження із головним лікарем.

7. Оплата праці працівників закладів охорони здоров’я складається із:

постійної, яка визначається на основі єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів оплати праці працівників закладів охорони здоров‘я з урахуванням підвищень, надбавок і доплат обов‘язкового характеру;

преміальної, яка визначається відповідно до положення, що затверджується керівником закладу та схвалюється представницьким органом трудового колективу (зборами трудового колективу вразі відсутності постійно діючого органу), яке повинне враховувати обсяги та якість виконаної роботи.

Стаття 5. Наглядова рада закладу охорони здоров’я

1. З метою забезпечення виконання наглядових функцій в закладах охорони здоров’я створюється наглядова рада.

2. Наглядова рада є незалежним колегіальним органом, що здійснює нагляд за дотриманням прав та безпеки пацієнтів, забезпеченням якості медичної допомоги та додержанням етичних і правових принципів здійснення фінансово-господарської діяльності закладу охорони здоров’я.

3. До складу наглядової ради включаються:

представники професійних громадських організації медичних працівників при умові, що зазначені працівники не знаходяться у трудових чи цивільно-правових відносинах із відповідним закладом охорони здоров’я, а також родинних стосунках з керівництвом закладу — 3 особи.

Положення про наглядову раду закладу охорони здоров’я, порядок формування її складу, порядок виконання неї своїх функцій та прийняття рішень затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

При цьому в положенні повинен враховуватись порядок вибору та делегування до членства у представницьких органах, встановлених у зазначених організаціях та установах.

4. Термін повноважень наглядової ради визначається статутом (положенням) закладу охорони здоров’я, але не може бути меншим, ніж 5 років.

5. До компетенції наглядової ради належить:

внесення пропозицій щодо змін до статуту (положення) закладу охорони здоров’я;

розгляд та формування висновків щодо звітів про використання коштів та виконання договірних зобов’язань закладу охорони здоров’я, який щорічно доповідається керівником закладу на засіданні наглядової ради;

розгляд звернень громадян на неналежне медичне обслуговування, в тому числі на медичних працівників та керівний склад закладу;

інших питань передбачених статутом (положенням).

6. Висновок наглядової ради обов’язково враховуються при укладанні трудового контракту з керівником закладу охорони здоров’я та їх заступників.

7. Наглядова рада може ініціювати дострокове припинення контракту з керівником закладу охорони здоров’я або звільнення з посади інших працівників закладу.

8. На вимогу наглядової ради заклад охорони здоров’я повинен надавати інформацію з питань, що відносяться до компетенції наглядової ради.

9. Члени наглядової ради не мають права втручатися в процес діагностики, лікування та реабілітації пацієнтів та впливати на вибір пацієнтом лікуючого лікаря.

10. Типове положення про наглядову раду закладу охорони здоров’я затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Стаття 6. Договори про медичне обслуговування населення

1. Заклади охорони здоров‘я та підприємці — фізичні особи в своїй діяльності виступають як постачальники медичної допомоги та медичних послуг і укладають договори про медичне обслуговування населення — закупівлю медичної допомоги та медичних послуг із розпорядниками коштів, включаючи бюджетні кошти.

2. Розрахунок потреби у наданні медичної допомоги, включаючи розмірів державного замовлення, здійснюється за її видами в розрізі нозологічних форм захворювань та станів згідно методики яка затверджується спільним рішенням центральних органів виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері охорони здоров’я, фінансів та економічного розвитку і торгівлі.

3. Договори про медичне обслуговування населення — закупівлю медичної допомоги та медичних послуг для надання первинної медичної допомоги укладаються розпорядником бюджетних коштів на районному/міському рівні.

Договори про медичне обслуговування населення — закупівлю медичної допомоги та медичних послуг для надання вторинної, паліативної, екстреної та реабілітаційної медичної допомоги укладаються між розпорядниками бюджетних коштів на рівні Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя та закладами охорони здоров‘я, що надають вторинну, паліативну, екстрену та реабілітаційну медичну допомогу.

Договори про медичне обслуговування населення — закупівлю медичної допомоги та медичних послуг для надання третинної медичної допомоги укладаються між головним розпорядником коштів Державного бюджету України, розпорядниками бюджетних коштів на рівні Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя та закладами охорони здоров‘я, що надають третинну медичну допомогу.

4. Визначення постачальників медичної допомоги та медичних послуг здійснюється шляхом проведення конкурсу на умовах відкритості та гласності вибору, можливості усебічного вивчення всіх показників діяльності закладів охорони здоров‘я — претендентів на постачання допомоги та послуг. Порядок та умови проведення конкурсів затверджується рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

5. Розпорядники бюджетних коштів укладають договори про медичне обслуговування населення — закупівлю медичної допомоги та медичних послуг на конкурсних умовах із закладами охорони здоров‘я та фізичною особою-підприємецем, що зареєстровані на території адміністративно-територіальної одиниці, на яку розповсюджуються повноваження цього розпорядника.

В разі, якщо за результатами конкурсу потреба у наданні медичної допомоги, визначена розпорядником, не була задоволена повністю за рахунок пропозицій закладів охорони здоров‘я та фізичної особи-підприємеця, що зареєстровані на території адміністративно — територіальної одиниці, на яку розповсюджуються повноваження цього розпорядника, то розпорядник може укладати договори для задоволення незабезпеченої потреби із будь-якими іншими закладами охорони здоров‘я та фізичною особою-підприємецем, незалежно від їх територіального розташування.

6. Заклад охорони здоров‘я та фізична особа-підприємець — постачальник медичної допомоги та медичних послуг укладають договори про медичне обслуговування населення за результатами проведених конкурсів із розпорядниками бюджетних коштів різних рівнів.

У разі, якщо за результатами конкурсу не всі пропозиції постачальників були задоволені, такі постачальники мають право укладати договори про закупівлю медичної допомоги та медичних послуг із іншими розпорядниками, зокрема фондом соціального страхування, страховиками, юридичними та фізичними особами, громадськими та благодійними організаціями.

7. Постачальник медичної допомоги та медичних послуг не може бути примушений до надання допомоги, яка не визначена умовами договору, або притягнутий до відповідальності за ненадання видів допомоги та медичних втручань, які не включені до переліку таких, що надаються згідно з умовами договору за винятком випадків, які кваліфікуються як невідкладні, і при яких затримка у наданні допомоги або ненадання такої допомоги загрожують смертю пацієнта або незворотним враженням систем і органів хворого або постраждалого.

8. Істотними умовами договору про медичне обслуговування населення є:

предмет закупівлі — обсяги медичної допомоги та медичних послуг за їх видами в розрізі нозологічних форм захворювань та станів, включаючи розмір державного замовлення;

строк дії на один календарний рік;

місця виконання умов договору із зазначенням адреси;

умови розподілу між сторонами ризиків, пов’язаних з можливим перевищенням планових витрат при наданні медичної допомоги;

вартісні параметри, зокрема обсяги видатків на забезпечення надання якісної медичної допомоги та умови оплати;

результативні показники діяльності закладу охорони здоров’я, які мають бути досягнуті протягом терміну дії договору;

правила вирішення спорів, що виникають між сторонами під час виконання умов договору;

права та обов’язки сторін, їх відповідальність.

9. Форма типового договору про медичне обслуговування населення та порядок його укладання з закладами охорони здоров’я затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Інформація щодо договорів про медичне обслуговування населення розміщується на офіційному веб-сайті відповідних розпорядників бюджетних коштів не пізніше п’яти робочих днів з дня їх укладення.

10. З метою виконання завдань, передбачених статутом (положенням) державні і комунальні заклади охорони здоров’я можуть укладати між собою договори про співпрацю з надання медичних і господарських послуг.

Стаття 7. Фінансове забезпечення закладів охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я виступають як одержувачі бюджетних коштів від розпорядників бюджетних коштів за договорами про медичне обслуговування населення.

2. Розмір потреби у бюджетних коштах, які планується надати закладам охорони здоров’я на наступний календарний рік розпорядниками цих коштів, розраховуються на основі планових кошторисів окремо для кожного виду медичної допомоги.

3. Розрахунок планового обсягу бюджетних коштів для закладів охорони здоров’я, що надають первинну медичну допомогу, а також паліативну допомогу, здійснюється на підставі подушних нормативів фінансування, які розраховуються в порядку, затвердженому спільним рішенням центральних органів виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері охорони здоров’я та у сфері фінансів. В основі розрахунку подушних нормативів лежить оцінка планової кількості викликів або відвідування лікаря первинного рівня та середні витрати, пов’язані із утриманням закладу охорони здоров’я, що надає первинну медичну допомогу. Розрахунок подушних нормативів паліативної допомоги здійснюється на основі оцінки кількості осіб, що потребують таку допомогу та середніх витрат, пов’язаних із наданням паліативної допомоги одному пацієнту.

В договорі про надання первинної медичної допомоги між відповідним закладом та розпорядником бюджетних коштів зазначається розмір подушного нормативу, як обсягу бюджетних асигнувань на одного жителя, кількість жителів, які підлягають обслуговуванню, порядок виділення коштів впродовж календарного року, а також показники якості роботи медичного закладу, зокрема, що фіксують результати проведеної профілактики та своєчасності виявлення ряду захворювань.

4. Розрахунок планового обсягу бюджетних коштів для закладів охорони здоров’я, що надають вторинну і третинну медичну допомогу, а також для денних стаціонарів здійснюється розпорядниками бюджетних коштів по встановленим центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, нозологічним формам захворювань та станам. По кожній із цих форм та станів визначається рівень потреби населення даного регіону у медичній допомозі у вигляді таких показників як кількість осіб, що орієнтовно буде госпіталізована у закладах вторинного та третинного рівнів, кількість курсів лікувань у денних стаціонарах.

Для кожного з таких показників встановлюється тариф, розрахований відповідно до методики, затвердженої спільним рішенням центральних органів виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері охорони здоров’я та у сфері фінансів. Така методика базується на розрахунку середнього обсягу витрат за останні три роки, скоригованими на індекс споживчих цін (інфляції), із урахуванням діагностично-споріднених груп.

Розрахована потреба в медичній допомозі по нозологічним формам захворювань та станам відповідає обсягам державного замовлення, яке фінансується за рахунок бюджетних коштів.

Після прийняття бюджетів всіх рівнів та визначення в них обсягів бюджетних призначень для фінансування державного замовлення формується план бюджетних асигнувань по кожному розпоряднику. Розпорядники оголошують відкриті конкурси на закупівлю медичної допомоги між закладами охорони здоров’я всіх форм власності на принципах добросовісної конкуренції, відкритості та прозорості, рівноправності, об’єктивного та неупередженого оцінювання можливостей учасників конкурсу.

За результатами конкурсів розпорядники укладають договори із закладами на виконання бюджетних зобов’язань щодо надання медичної допомоги.

5. Обсяги фінансового забезпечення закладів охорони здоров’я, що надають вторинну та третинну медичну допомогу, в разі здійснення ними консультативно-діагностичної допомоги визначається за плановою кількістю осіб, яким надали допомогу із консультування і діагностики та на основі тарифів, затверджених в порядку, передбаченому частиною четвертою цього закону.

6. По реабілітаційній допомозі пiсля перенесених захворювань i травм в реабiлiтацiйних закладах або реабілітаційних вiддiленнях санаторно-курортних закладів потреба у фінансуванні визначається шляхом множення кількості курсів лікування по нозологічним формам захворювань та станам на вартісні показники по оцінці кожного курсу лікування, визначені в порядку передбаченому частиною четвертою цього закону. Результат розрахунку встановлюється як державне замовлення та підлягає розподілу між відповідними закладами, що надають реабілітаційну допомогу в порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

7. Вартість проведення профілактичних щеплень проти інфекційних хвороб за епідемічними показаннями як державне замовлення визначається шляхом врахування планової кількості щеплень та визначеної в порядку, передбаченим частиною четвертою цього закону, вартості проведення такого щеплення. Розподіл цього замовлення між закладами здійснюється розпорядником пропорційно кількості населення в територіально — адміністративних одиницях, де розміщені ці заклади.

8. Планування та розрахунок фінансування для надання екстреної медичної допомоги здійснюється на основі запланованої кількості викликів бригад швидкої медичної допомоги та планової собівартості медичних послуг, проведених під час її надання.

9. За окремих державних програми та комплексними заходами програмного характеру, виконання яких потребує забезпечення лікарськими засобами та виробами медичного призначення, визначення обсягів фінансування здійснюється шляхом планових розрахунків вартості передбачених у програмах цих засобів та виробів. При цьому ціни на зазначені засоби і вироби для розрахунку обсягів фінансування затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

10. Заклади охорони здоров’я після укладання договорів із розпорядниками бюджетних коштів затверджують кошториси, за якими встановлюються повноваження щодо отримання надходжень бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов’язань та здійснення платежів для придбання матеріальних цінностей та виконання інших функцій.

Стаття 8. Фінансовий механізм роботи закладів охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я всіх форм власності крім приватної працюють у статусі неприбуткової організації.

В разі отримання доходу, який може кваліфікуватись як прибуток, заклад охорони здоров’я підлягає оподаткуванню на загальних умовах.

2. Кожен заклад охорони здоров’я державної або комунальної власності, який не функціонує в статусі бюджетної установи, повинен розробляти та затверджувати свій фінансовий план в порядку, передбаченому спільним рішення центральних органів виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері охорони здоров’я та у сфері фінансів. Фінансовий план повинен забезпечувати неприбутковість закладів охорони здоров’я.

3. Власні надходження державних і комунальних закладів охорони здоров’я отримані від плати за послуги, що надаються згідно чинного законодавства, за ініціативою цих закладів, зараховуються на поточні та/або вкладні (депозитні) рахунки, відкриті в спеціально уповноважених спільним рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері фінансів, та Національного банку комерційних банках. Зазначені доходи, а також відсотки, отримані від розміщення коштів закладів охорони здоров’я на вкладних (депозитних) рахунках в установах банків, включаються до фінансового плану закладів охорони здоров’я і можуть використовуватися на цілі, передбачені установчими документами цих закладів.

4. Кошти, отримані закладами охорони здоров’я від плати за послуги, що надаються згідно чинного законодавства, за ініціативою цих закладів, не можуть бути вилучені в дохід державного або місцевих бюджетів.

5. Як суб’єкт господарювання заклад охорони здоров’я, який не функціонує в статусі бюджетної установи, має право:

1) провадити фінансово-господарську діяльність в Україні та за її межами в межах, визначених чинним законодавством;

2) здійснювати капітальне будівництво, реконструкцію, проводити капітальний і поточний ремонт основних фондів;

3) спрямовувати кошти на матеріальну та соціальну підтримку медичного персоналу, створювати та розвивати власну базу соціально-побутових, спортивно-оздоровчих та профілактичних об’єктів;

4) відкривати поточні та депозитні рахунки у національній та іноземній валютах відповідно до законодавства, користуватися банківськими кредитами;

5) за погодженням із власником засновувати підприємства для провадження інноваційної та/або виробничої діяльності та/або брати участь у формуванні статутного капіталу інноваційних структур;

6) засновувати сталий фонд (ендавмент) закладу охорони здоров’я та розпоряджатися доходами від його використання відповідно до умов функціонування сталого фонду, а також отримувати майно, кошти і матеріальні цінності, зокрема будинки, споруди, обладнання, транспортні засоби, від державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб, у тому числі як благодійну допомогу.

6. Кошти, не використані закладом охорони здоров’я (крім закладів охорони здоров’я, що існують у формі бюджетних установ) протягом бюджетного періоду, не вилучаються та можуть використовуватися у подальшому закладом охорони здоров’я на власний розсуд виключно з метою фінансування його діяльності (у тому числі на оновлення його матеріально-технічної бази) з урахуванням вимог законодавства та установчих документів. Невикористання закладом охорони здоров’я бюджетних коштів та (або) коштів, отриманих закладом охорони здоров’я за договорами про медичне обслуговування населення, не може бути підставою для зменшення обсягу бюджетних коштів, що будуть перераховані такому закладу охорони здоров’я у наступному бюджетному періоді, за умови належного виконання договору про медичне обслуговування населення.

Стаття 9. Платні медичні послуги

1. Заклад охорони здоров’я відповідно до законодавства та статуту може надавати фізичним та юридичним особам платні послуги за умови забезпечення надання належного рівня безоплатної медичної допомоги.

2. Державні і комунальні заклади охорони здоров’я можуть надавати платні медичні послуги:

1) особам, що звернулися до закладу охорони здоров’я вторинного рівня та третинного рівнів, а також до закладів, що надають реабілітаційну та паліативну допомогу за власною ініціативою при відсутності направлення лікаря, що надає первинну допомогу, та/або направлень від закладів охорони здоров’я.

Виключення складають ситуації, коли особа, що звертається потребує невідкладного надання медичної допомоги;

2) особам, що перебувають на лікуванні у стаціонарі, в разі запиту цією особою надання їй соціально-побутових послуг підвищеної якості та більшої кількості, ніж ті, що пропонує заклад, зокрема комфортності утримання в палатах закладу, забезпечення харчування, білизни, прибирання, надання побутових приладів та інвентарю, засобів гігієни, консультативні послуги не медичних фахівців;

3) щодо проведення профілактичних оглядів;

4) щодо проведення консультацій фахівцями, які не є штатними працівниками закладу, де особа проходить лікування, крім ситуацій, коли заклад надає відповідне направлення;

5) щодо проведення на вимогу пацієнта діагностики, лікування, реабілітації поза призначеннями лікуючого лікаря, поза встановленим лікуючим лікарем або закладом графіком, в неробочий час, за межами закладу охорони здоров’я;

6) щодо проведення на вимогу пацієнта діагностики, лікування, реабілітації не у відповідності із затвердженими в установленому порядку стандартами, клінічними протоколами, формулярами.

Перелік інших платних медичних послуг, що не протирічать законам України і можуть надаватися державними і комунальними закладами охорони здоров’я, затверджується Кабінетом Міністрів України.

3. Порядок надання платних медичних послуг, включаючи порядок визначення їх вартості, встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики.

4. Платні медичні послуги можуть надаватися структурним підрозділом закладу охорони здоров’я або утвореними закладом охорони здоров’я для надання платних послуг окремим структурним підрозділом.

5. Замовник послуги та заклад охорони здоров’я, що її надає підписують угоду про надання платної послуги, в якій зазначається вид послуги, термін її надання, в разі необхідності особливості її надання, розмір плати, виконавець та замовник. Форма типової угоди затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 10. Матеріально-технічна база і правовий режим майна державних та комунальних закладів охорони здоров’я

1. Матеріально-технічною базою державних та комунальних закладів охорони здоров’я є його майно, включаючи будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, інвентар, вироби медичного призначення, службове житло та інші матеріальні цінності та нематеріальні цінності, включаючи оформлені в установленому порядку як інтелектуальна власність методики, технології, яке закріплюється за ним власником на основі права господарського відання.

2. Майно, закріплене за державними та комунальними закладами охорони здоров’я на праві господарського відання, не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди власників та наглядової ради закладу, крім випадків, передбачених законодавством.

3. Передача в оренду державними та комунальними закладами охорони здоров’я закріплених за ними на праві господарського відання об’єктів власності здійснюється без права їх викупу відповідно до законодавства.

4. Земельні ділянки передаються закладам охорони здоров’я незалежно від форми власності у постійне користування в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Стаття 11. Відокремлені підрозділи закладів охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я державної та комунальної форми власності за погодженням із власником мають право створювати відокремлені підрозділи у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого закладом охорони здоров’я.

2. У порядку, передбаченому законодавством, до закладу охорони здоров‘я можуть бути приєднані інші заклади охорони здоров’я, як відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

Рішення щодо приєднання приймає власник за погодженням із центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 12. Об’єднання закладів охорони здоров‘я

1. У сфері охорони здоров‘я в порядку та формах відповідно до законодавства можуть створюватись об’єднання закладів охорони здоров’я, а також об’єднання закладів охорони здоров’я із закладами, що надають послуги немедичного характеру, зокрема науково-педагогічного, консультативного, інформаційного, виробничого профілю, наданню соціальних та побутових послуг.

2. Медична допомога та медичні послуги від імені об’єднань надаватись не можуть.

Стаття 13. Спільна участь кількох закладів у наданні медичної допомоги та медичних послуг

1. Заклади охорони здоров’я мають право надавати медичну допомогу та медичні послуги на умовах спільної участі шляхом надання у використання обладнання, залучення медичних працівників, використання приміщень тощо.

2. Спільна участь закладів здійснюється на основі угоди, в якій фіксується участь кожної сторони та відповідальність кожної із сторін. Розподіл витрат, пов’язаних з наданням медичної допомоги та медичних послуг та одержаних доходів між учасниками угоди встановлюються окремим протоколом до цієї угоди

3. Надання медичних послуг спільно кількома закладами охорони здоров’я може здійснюватися за рішенням органів влади відповідної компетенції при ліквідації наслідків стихійних лих, здійснення санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів, а також в інших випадках, коли існує загроза життю та здоров‘ю населення. Питання використання майна кожного із закладів, залучення персоналу, а також розподіл фінансових ресурсів визначається у відповідності із прийнятими органами влади рішеннями.

Стаття 14. Здійснення інших видів діяльності закладами охорони здоров’я

Заклади охорони здоров’я державної та комунальної форм власності можуть здійснювати інші види діяльності, що не відносяться до надання медичної допомоги та медичних послуг за погодженням із власником такого закладу.

Стаття 15. Особливості реорганізації закладів охорони здоров’я — бюджетних установ у державні та комунальні підприємства

1. Реорганізація (в тому числі визначення організаційно-правової форми закладу охорони здоров’я, що утворюється в результаті реорганізації) здійснюється на підставі рішення органу державної влади або органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого належить відповідний державний чи комунальний заклад охорони здоров’я, у визначеному законом порядку реорганізації юридичних осіб.

2. Ліцензії державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ, що реорганізовуються у державні та комунальні підприємства, не анулюються, а підлягають переоформленню на тих самих умовах та в порядку, передбаченому Законом України «Про ліцензування видів господарської діяльності», без стягнення плати за переоформлення ліцензії.

3. Дозволи на виконання робіт підвищеної небезпеки та устаткування підвищеної небезпеки, санітарні паспорти, інші дозволи, свідоцтва, сертифікати, видані державним та комунальним закладам охорони здоров’я — бюджетним установам, що реорганізовуються у державні та комунальні підприємства не анулюються, а підлягають переоформленню на тих самих умовах відповідним юридичним особам, утвореним у результаті перетворення, без стягнення плати за таке переоформлення.

4. Під час реорганізації державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ у державні та комунальні підприємства трудові договори (контракти) працівників відповідних державних та комунальних закладів охорони здоров’я (в тому числі їх керівників) зберігають свою дію. Трудові договори (контракти) між працівниками відповідних державних та комунальних закладів охорони здоров’я (в тому числі їх керівниками) та створеними в результаті реорганізації відповідно до пункту 1 цього розділу державними та комунальними підприємствами, переукладаються тільки на вимогу працівників відповідних державних та комунальних закладів охорони здоров’я (в тому числі їх керівників).

5. Державні та комунальні підприємства, що утворюються в результаті реорганізації державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ, є правонаступниками усіх прав і обов’язків відповідних бюджетних установ. Органи, які здійснюють управління майном відповідних державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ, передають державним та комунальним підприємствам, що утворюються в результаті реорганізації майно, що входить до цілісного майнового комплексу державного чи комунального закладу охорони здоров’я — бюджетної установи, яким користувалися на відповідному праві зазначені заклади.

6. Передача нерухомого майна від державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ до державних та комунальних підприємств, що утворюються в результаті реорганізації цих закладів може здійснюватися на підставі даних бухгалтерського обліку відповідних бюджетних установ щодо такого майна та його інвентаризації без попередньої державної реєстрації права власності на таке майно. Державна реєстрація прав на нерухоме майно (в тому числі права господарського відання) та прав на землю, що передаються (переходять) від державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ до державних та комунальних підприємств, що утворюються в результаті реорганізації цих закладів на підставі акта прийомки-передачі та акта оцінки відповідного майна (за наявності). Акт прийомки-передачі та акт оцінки майна (за наявності) є документами, що підтверджують виникнення, перехід, припинення права на нерухоме майно (в тому числі права господарського відання) та прав на землю, що передаються (переходять) від бюджетних установ до державних та комунальних підприємств.

7. За результатами 2015—2020 років комунальні унітарні підприємства, що були створені в результаті реорганізації шляхом перетворення комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ, не зобов’язані відраховувати на користь відповідних територіальних громад (уповноважених ними органів) частину свого чистого прибутку (доходу).

Стаття 16. Особливості діяльності фізичних осіб-підприємців, які здійснюють господарську діяльність з медичної практики

1. Фізична особа-підприємець провадить діяльність згідно з ліцензією на медичну практику в умовах облаштованих приміщень, вимоги до функціонування яких затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я

2. Лікарі загальної практики — сімейні лікарі, що провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи-підприємці, можуть залучатися центрами первинної медичної (медико-санітарної) допомоги для надання такого виду допомоги на договірних засадах як структурна одиниця при формуванні і плануванні мережі закладів охорони здоров’я, що надають цей вид медичної допомоги.

3. З питань здійснення медичної практики фізичні особи-підприємці підзвітні територіальним органам охорони здоров’я і надають статистичну звітність в порядку, який встановлений для державних і комунальних закладів.

Стаття 17. Відповідальність закладів охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я несуть відповідальність за свою діяльність в межах, передбачених чинним законодавством України.

2. Заклади охорони здоров’я здійснюють обов’язкове страхування своєї професійної відповідальності на випадок заподіяння шкоди пацієнтам та особам, які в установленому порядку представляють пацієнтів, в порядку, визначеному чинним законодавством.

Стаття 18. Прикінцеві та перехідні положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня опублікування.

2. Кабінетові Міністрів України в тримісячний термін після офіційного оприлюднення цього Закону:

підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до законодавчих актів, що випливають з цього Закону;

забезпечити прийняття відповідно до своєї компетенції нормативно-правових актів, що випливають з цього Закону;

привести свої нормативно-правові акти у відповідність з цим Законом;

забезпечити перегляд і скасування центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.

3. До приведення законів та інших нормативно-правових актів у відповідність з цим Законом вони застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

4. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1) абзац дванадцятий частини третьої статті 2 Закону України «Про здійснення державних закупівель» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №33, ст. 471, №35-36, ст. 491; із змінами, внесеними Законом України від 4 квітня 2013 року №182-VII) викласти у такій редакції:

«послуги з медичного обслуговування населення, що надаються за договором про медичне обслуговування населення, що укладається між розпорядниками бюджетних коштів відповідного рівня та суб’єктами господарської діяльності у сфері охорони здоров’я з метою забезпечення надання населенню медичної допомоги».

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ
до проекту Закону України Про статус та діяльність закладів охорони здоров’я

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

ПОДАННЯ

Відповідно до статті 93 Конституції України в порядку законодавчої ініціативи вношу на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про статус та діяльність закладів охорони здоров’я».

Доповідати на пленарному засіданні Верховної Ради України буде народний депутат України А.Ф. Шипко.

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

до проекту Закону України «Про статус та діяльність закладів охорони здоров’я»

1. Обґрунтування необхідності прийняття законопроекту

Діюча законодавчо – нормативна база системи охорони здоров’я не повністю відповідає потребам функціонування медичної галузі. Цілий ряд важливих правових норм не визначено в потрібному обсязі або навіть зовсім не розкрито в існуючих законодавчих актах.

В першу чергу чіткого правового врегулювання потребує комплекс питань, пов’язаних із роботою закладів охорони здоров’я. Заклад охорони здоров’я є базовою структурою, яка несе відповідальність за своєчасність та якість надання медичної допомоги громадянам України. Без юридичного визначення таких питань як організаційно – правові форми закладів, їх права і обов’язки, договірна база, фінансовий механізм, система управління та організації роботи та ряд інших правове поле діяльності закладів не буде забезпечувати реалізації конституційних праві населення на отримання медичної допомоги.

На сьогоднішній день пацієнти закладів охорони здоров’я не можуть повноцінно відстоювати свої права в разі незадовільного обслуговування під час перебування в медичних закладах. Державні та комунальні заклади не мають повноцінного права юридичної особи і, відповідно, не можуть повноцінно виступати як відповідач.

Через юридичну невизначеність багато проблем існує у взаємовідносинах держава – заклад охорони здоров’я. Фінансування здійснюється не залежно від обсягу та якості наданої медичної допомоги. Відносини між закладами та державою не мають нормального договірного поля.

Інший клубок проблем – це правове поле діяльності самого закладу. Не визначена система керівних органів медичних закладів, зокрема головного лікаря та наглядової ради. Законами України чітко не встановлено поняття медичної послуги і відповідно перелік тих медичних послуг, які можна надавати на платній основі. Хоча згідно рішення Конституційного суду від травня 2002 р. саме це дає підстави для водо розділу між платною та безплатною медициною.

Саме тому актуальним є завдання підготувати проект законодавчого акту щодо діяльності закладів охорони здоров’я , на основі якого держава зможе проводити реформи та реалізовувати свою політику з розвитку системи надання медичної допомоги населенню.

2.Цілі і завдання прийняття законопроекту

Реалізація Закону дозволить:

1) забезпечити дотримання своїх обов’язків та реалізацію своїх прав закладами охорони здоров’я;

2) створити повноцінне правове поле у взаємовідносинах держави із суб’єктами медичного ринку – закладами охорони здоров’я

3) фінансово обґрунтувати гарантований рівень надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі;

4) визначити основу для ефективного використання кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів;

5) створити умови для забезпечення збереження та зміцнення здоров’я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей;

6) створити правові та економічні механізми реалізації конституційних прав громадян України на медичну допомогу і медичні послуги;

7) забезпечити повноцінний контроль за якістю та ефективністю медичної допомоги і медичних послуг

Основними принципами, які були покладені в основу розробки проекту є збереження соціальних гарантій, встановлених Конституцією України та чинним законодавством, та розширення вже існуючих.

3. Загальна характеристика і основні положення законопроекту

За останні роки на обговорення фахівців та громадськості Урядами та народними депутатами виносились ряд проектів закону, в яких робилися спроби визначити правові основи роботи закладів охорони доров’я. Але жодного разу такі проекти не доходили до обговорення на сесії парламенту.

Виходячи із досвіду роботи над законопроектами в цьому напрямі в поданому проекті були збережені ряд визначень, положень, норм, які в попередні роки здобули схвальну оцінку фахівців та експертів. Крім того, в законопроект були включені частина законодавчих пропозицій, підготовлених Урядом та поданих на розгляд Верховної ради в липні 2015 р.

В законопроекті в першу чергу дається правова ідентифікація таких важливих елементів медичної системи як « заклад охорони здоров’я», « медична послуга», « державне замовлення», « закупівля медичної допомоги» та ряд інших. Основи законодавства про охорону здоров’я частково розкривають ці поняття, але багато наріжних правочинів, що забезпечують повне юридичне трактування цих понять, не було розкрито.

В проекті дана повноцінна класифікація закладів охорони здоров’я за такими ознаками, як форми власності, організаційно-правові форми, види медичної допомоги, відомча підпорядкованість.

Значна роль приділена системі управління закладом охорони здоров’я. Так чітко визначені повноваження головного лікаря. Показано, що він може бути або ні керівником закладу, але є ряд функцій, які має головний лікар ніхто інший виконувати не може. Керівником закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності може бути призначено лише особу, яка відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я. З керівником закладу охорони здоров’я державної та комунальної форми власності укладається трудовий контракт.

З метою забезпечення виконання наглядових функцій в закладах охорони здоров’я створюється наглядова рада. Наглядова рада є незалежним колегіальним органом, що здійснює нагляд за дотриманням прав та безпеки пацієнтів, забезпеченням якості медичної допомоги та додержанням етичних і правових принципів здійснення фінансово-господарської діяльності закладу охорони здоров’я.

Принципово новим у даному законопроекті є підхід до укладання договорів про медичне обслуговування населення. В основу таких договорів покладений такий новий для медичного законодавств правочин, як державне замовлення. Показаний порядок визначення обсягів державного замовлення, його розподілу на конкурсних засадах, права закладів в укладанні договорів.

Із договірною базою тісно пов’язаний блок, який стосується фінансового механізму роботи закладів. В законопроекті передбачений механізм загального фінансування на рівні розподілу бюджетних коштів їх розпорядниками, а також фінансовий механізм діяльності самого закладу, включаючи головні напрями отримання доходів із надання платних медичних послуг.

Крім вищезазначених, в законопроекті визначені ряд інших норм, що забезпечують ефективність функціонування та взаємовідносин закладів охорони здоров’я.

4. Стан нормативно-правової бази у даній сфері правового регулювання

У даній сфері діють:

Конституція України, Бюджетний кодекс України, Господарський кодекс України, «Основи законодавства України про охорону здоров’я», Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов’язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» та інші нормативно — правові акти.

5. Фінансово-економічне обґрунтування

У зв’язку з тим, що запропоновані норми не стосуються додаткових виплат, крім тих, що на сьогодні й так передбачені чинним законодавством, прийняття проекту не потребуватиме додаткових видатків з Державного бюджету України.

6. Прогноз соціально-економічних та інших наслідків прийняття законопроекту

Прийняття проекту забезпечить здійснення суттєвих кроків щодо гармонізації законодавства України, сприятиме оновленню правових норм у сфері медичного законодавства на основі комплексного підходу, і забезпеченню на цій основі надійного соціального захисту населення України.

У зв’язку з виключно важливим соціально-політичним значенням, прийняття проекту забезпечить суттєвий внесок у соціальний розвиток країни.

Доопрацьований проект

(редакція від 13.10.2015 р.)

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про статус та діяльність закладів охорони здоров’я

Цей Закон визначає статус та особливості діяльності закладів охорони здоров’я, а також фінансові, організаційні та інші засади їх функціонування.

Стаття 1. Визначення термінів

1. У цьому Законі терміни вживаються у такому значенні:

державне замовлення на здійснення медичної допомоги – розрахована в установленому законодавством порядку потреба у наданні мінімально гарантованого рівня медичної допомоги на наступний календарний рік, на яку гарантовано виділяються бюджетні кошти. Державне замовлення встановлюється за видами медичної допомоги по кожній нозологічній формі захворювань та стану. Розміщення державного замовлення має здійснюватись на конкурсних засадах серед закладів охорони здоров’я всіх форм власності на принципах добросовісної конкуренції, відкритості та прозорості, рівноправності, об’єктивного та неупередженого оцінювання можливостей учасників конкурсу. Державне замовлення розміщується шляхом укладення відповідних договорів між розпорядниками бюджетних коштів – державними замовниками та закладами охорони здоров’я, які на конкурсних засадах отримали право на виконання послуг із надання медичної допомоги за бюджетні кошти;

діагностично-споріднені групи (ДСГ) – це діагностично споріднені групи захворювань, які подібні за середньою ресурсоємністю (вартість, структура витрат, набір використовуваних клінічних ресурсів);

договір про медичне обслуговування населення – це договір, що укладається між розпорядниками бюджетних коштів відповідного рівня та закладами охорони здоров’я з метою забезпечення надання населенню медичної допомоги;

закупівля медичної допомоги – процедура, згідно якої розпорядники коштів, включаючи розпорядників бюджетних коштів, беруть зобов’язання щодо оплати медичної допомоги відповідно до узгодженого із закладом охорони здоров’я переліком та кількістю нозологічних форм захворювань та станів, які заклад охорони здоров’я зобов’язується надати у визначені обома сторонами терміни;

запит на надання медичної послуги – виражене в письмовій або усній формах, оформлене офіційно або неофіційно прохання (пропозиція) до закладу охорони здоров’я (фізичної особи-підприємця, що провадить діяльність згідно з ліцензією на медичну практику) щодо надання медичної послуги від фізичної особи, яка потребує таку послугу для себе особисто, або опікуна такої особи.

медична послуга – технологічно завершена сукупність процедур із лікування, діагностики, реабілітації, що проводяться в процесі обслуговування пацієнтів на основі письмової або усної угоди, яка укладається між медичним закладом або медичним працівником – підприємцем з одного боку та особою яка надала запит щодо цієї послуги (громадянином, юридичною особою, органом державної влади, громадською організацією, тощо) з іншого і яка має визначену вартість. В зазначеній угоді обумовлюються форми та умови виконання послуги, її оплата або безоплатність. Кабінет Міністрів України в залежності від рівня небезпеки для оточуючих, віку, соціальних та інших чинників може встановлювати переліки захворювань та станів, лікування, діагностика та реабілітація яких не може бути віднесена до медичних послуг, а підлягає надання виключно медичної допомоги

нозологічні форми захворювань – хвороби з типовим для них поєднанням симптомів і функціонально-морфологічних змін, а також певної етіології й патогенезу;.

подушне фінансування – це визначення обсягу фінансових ресурсів для надання первинного рівня медичної допомоги, що розраховується шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів для надання цього виду допомоги на кількість населення чи споживачів послуг первинної медичної допомоги з коригуючими коефіцієнтами відповідно до віку, статі та стандарт изованих за віком і статтю показників смертності;

пролікований випадок – комплекс медичної допомоги та/або медичних послуг, наданих пацієнту в умовах закладу охорони здоров’я з часу поступлення пацієнта до закладу охорони здоров’я до моменту виписування;

спеціалізація закладу охорони здоров’я – здатність закладу надавати медичну допомогу за певною лікарською спеціальністю та певної інтенсивності, що підтверджується наявністю відповідної ліцензії

спеціалізація закладу охорони здоров’я – ознака закладу охорони здоров’я, що характеризує його здатність надавати медичну допомогу за певною лікарською спеціальністю та певної інтенсивності або можливість здійснювати іншу передбачену законодавством діяльність у сфері охорони здоров’я

Стаття 2. Класифікація закладів охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я поділяються залежно від форми власності, організаційно-правової форми, виду медичної допомоги, відомчого підпорядкування.

2.. В залежності від форми власності заклади охорони здоров’я функціонують як державні, комунальні, приватні, основані на змішаній формі власності, та такі, що знаходяться у власності громадських, релігійних, благодійних організацій.

3. За організаційно-правовою формою заклади охорони здоров’я можуть бути створені як бюджетні установи, державні та комунальні некомерційні або комерційні підприємства, господарські товариства, приватні підприємства, об’єднання підприємств тощо.

4. За видами медичної допомоги заклади охорони здоров’я поділяються на:

1) заклади охорони здоров’я із забезпечення надання первинної медичної допомоги, до яких належать центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, клінічні амбулаторії, фельшерсько – акушерські пункти, денні стаціонари, консультативні пункти, а також спеціалізовані дитячі заклади надання первинної допомоги – поліклініки, діагностичні центри;

2) заклади охорони здоров’я із забезпечення стаціонарної та/або амбулаторної вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, до яких належать:

багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування – заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги дорослим і дітям у гострому стані захворювання або із хронічними захворюваннями, що потребують інтенсивного лікування, з обов’язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;

багатопрофільна дитяча лікарня інтенсивного лікування – заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги дітям у гострому стані захворювання або з хронічними захворюваннями, що потребують інтенсивного лікування, з обов’язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;

лікарня планового лікування – заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання дорослому населенню планової спеціалізованої медичної допомоги що не потребують інтенсивного лікування;

дитяча лікарня планового лікування – заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання дитячому населенню планової спеціалізованої медичної допомоги, що не потребують інтенсивного лікування;

консультативно-діагностичний центр – заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання консультативно-діагностичної вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги населенню і створюється у складі багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування або як окрема юридична особа у містах обласного значення та м.Києві;

спеціалізований медичний центр (спеціалізована лікарня, диспансер) – заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги за одним профілем;

3) заклади охорони здоров’я із забезпечення третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги, до яких належать:

багатопрофільна лікарня (у тому числі клінічна лікарня) — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги в умовах цілодобового стаціонару, денного стаціонару або амбулаторних умовах дорослим хворим у гострому стані або з хронічними захворюваннями, що потребують високоспеціалізованого медичного втручання з обов’язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;

багатопрофільна дитяча лікарня (у тому числі клінічна лікарня) — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги в умовах цілодобового стаціонару, денного стаціонару або амбулаторних умовах хворим дітям у гострому стані або з хронічними захворюваннями, які потребують високоспеціалізованого медичного втручання з обов’язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги;

високоспеціалізований медичний центр (лікарня, диспансер) — заклад охорони здоров’я, що забезпечує надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги за одним профілем;

університетська лікарня – заклад охорони здоров’я, який є лікувально-навчально-науковим структурним підрозділом вищого медичного навчального закладу IV рівня акредитації, головною метою діяльності якого є надання третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги при невідкладних станах та екстрених ситуаціях;

4) заклади охорони здоров’я системи екстреної медичної допомоги, що діють відповідно до положень, визначених законодавством;

5) хоспіси – заклади охорони здоров’я, що забезпечують надання паліативної допомоги пацієнтам з невиліковно прогресуючим захворюванням та психологічної, соціальної і духовної підтримки пацієнтам та членам його родини;

6) заклади охорони здоров’я з медичної реабілітації, до яких належать лікарні відновного (реабілітаційного) лікування — заклади охорони здоров’я, що забезпечують надання планової реабілітаційної допомоги населенню в умовах стаціонару, включаючи денний стаціонар, санаторно-курортні заклади;

7) інші заклади охорони здоров’я, які створюються у відповідності із законодавством України.

6. Діяльність закладів охорони здоров’я у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення регулюється відповідним законодавством.

7. За відомчим підпорядкуванням поділяються на:

1) заклади, які знаходяться у підпорядкуванні центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я;

2) заклади, які знаходяться в підпорядкуванні місцевих органів державної влади;

3) заклади, які знаходяться в підпорядкуванні Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, що обслуговують військовослужбовців та інші категорії осіб цих відомств;

4) заклади, які знаходяться в підпорядкуванні інших відомств;

5) заклади, які не мають відомчого підпорядкування.

8. Типові положення про заклади охорони здоров‘я за типами організації ними медичного обслуговування затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Стаття 3. Формування мережі закладів охорони здоров’я державної та комунальної форми власності

1. Мережа закладів охорони здоров’я державної та комунальної форми власності формується органами державної влади, уповноваженими відповідно до поточних та прогнозованих потреб населення у різних видах медичної допомоги з урахуванням регіональних демографічних, соціально-економічних, клімато-географічних, медико-соціальних особливостей, стану та перспектив розвитку транспортної інфраструктури.

2. Мережа закладів охорони здоров’я державної і комунальної форм власності, які надають первинну медичну допомогу, формується за принципом – один центр первинної медико-санітарної допомоги на один адміністративний район або на кожні 50 тисяч і менше зареєстрованих жителів в містах районного та обласного підпорядкування.

Мережа лікарських амбулаторій та фельдшерсько – акушерських пунктів, що входять до складу центрів первинної медико-санітарної допомоги формується місцевими органами влади за поданням керівництва центрів первинної медико-санітарної допомоги.

3. Мережа державних і комунальних закладів охорони здоров’я, які надають вторинну медичну допомогу, формується Радою Міністрів Автономної республіки Крим, обласними, міст Києва та Севастополя міськими державними адміністраціями відповідно до нормативів забезпеченості за кожною лікарською спеціальністю в розрізі нозологічних форм захворювань, які встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

4. Формування мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я, необхідних для забезпечення потреб населення в третинній, екстреній, паліативній та реабілітаційних видах медичної допомоги здійснюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, відповідно до затвердженим цим органом порядком.

5. Органи державної влади при формуванні мережі закладів охорони здоров’я повинні враховувати перспективи щодо розвитку на підвідомчій території закладів охорони здоров’я недержавної форм власності, зокрема приватних закладів.

Стаття 4. Управління закладами охорони здоров’я

1. Управління закладами охорони здоров’я здійснює власник у відповідності до встановлених законодавством вимог для підприємств, установ і організацій різних організаційно-правових форм та у визначеному цим власником порядку, що закріплюється статутом (положенням), що затверджується у відповідності до вимог законодавства.

2. Керівний склад закладу та повноваження посадових осіб, що входять до цього керівного складу, визначаються статутом (положенням), що набуває чинності у порядку, визначеному законодавством для відповідних організаційно – правових форм підприємств, установ, організацій та товариств.

Незалежно від форми власності та організаційно – правової форми закладу охорони здоров’я до керівного складу закладу входять головний лікар та наглядова рада.

3. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, встановлює єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, що займають посаду головного лікаря закладу охорони здоров’я.

4. Головний лікар закладу охорони здоров’я виконує наступні функції:

1) здійснює контроль за призначеннями та висновками лікуючих лікарів, шляхом перевірки документації, що ведуть в установленому порядку лікуючі лікарі, персонального огляду пацієнтів, опитування пацієнтів та осіб, що в установленому порядку представляють пацієнтів, ознайомлення із результатами патологоанатомічних розтинів та судово-медичної експертизи;

2) організовує прийняття рішення щодо процесу лікуванняв разі звернення лікуючих лікарів щодо проведення діагностики, лікування, реабілітації та несе персональну відповідальність за таке рішення;

3) здійснює перевірку якості та відповідності встановленим законодавством вимогам лікарських засобів та виробів медичного призначення, які заклад отримує в централізованому порядку та/або закупає на фармацевтичному ринку;

4) здійснює контроль за отриманням необхідного рівня кваліфікації медичним персоналом закладу, своєчасністю проходження навчання та підвищення кваліфікації;

5) відповідає за дотримання санітарно-епідеміологічних вимог у закладі.

Статутом (положенням) про заклад можуть бути визначені інші функції, що має виконувати головний лікар.

4. Функції та посади інших членів керівного складу закладу, зокрема його керівника визначаються відповідно до статуту (положення). Головний лікар може займати посаду керівника закладу. В разі, якщо відповідно до статуту (положення) передбачено посаду керівника та посаду головного лікаря, тільки головний лікар виконує функції, визначені за ним цим законом.

5. З фізичною особою, яка відповідно до статуту (положення) визначена керівником закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності та організаційно – правової форми укладається контракт. Особливості призначення на посаду керівників закладів охорони здоров’я та особливості укладання контракту в визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я

6. Штатний розпис комунальних та державних закладів охорони здоров’я формується керівником закладу за погодження із головним лікарем.

7. Оплата праці працівників закладів охорони здоров’я складається із:

постійної, яка визначається на основі єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів оплати праці працівників закладів охорони здоров‘я з урахуванням підвищень, надбавок і доплат обов‘язкового характеру;

преміальної, яка визначається відповідно до положення, що затверджується керівником закладу та схвалюється представницьким органом трудового колективу (зборами трудового колективу вразі відсутності постійно діючого органу), яке повинне враховувати обсяги та якість виконаної роботи.

Стаття 5. Наглядова рада закладу охорони здоров’я

1. З метою забезпечення виконання наглядових функцій в закладах охорони здоров’я створюється наглядова рада.

2. Наглядова рада є незалежним колегіальним органом, що здійснює нагляд за дотриманням прав та безпеки пацієнтів, забезпеченням якості медичної допомоги та додержанням правових принципів здійснення фінансово-господарської діяльності закладу охорони здоров’я.

3. До складу наглядової ради включаються:

представники професійних громадських організації медичних працівників при умові, що зазначені працівники не знаходяться у трудових чи цивільно-правових відносинах із відповідним закладом охорони здоров’я, а також родинних стосунках з керівництвом закладу – 3 особи;

представників громадських організацій (об’єднань) пацієнтів, релігійних, благодійних та інших організацій, статутна діяльність яких пов’язана зі сферою охорони здоров’я – 3 особи:

депутати ради, на території якої розміщений заклад охорони здоров’я – 3 особи;

Положення про наглядову раду закладу охорони здоров’я, порядок формування її складу, порядок виконання неї своїх функцій та прийняття рішень затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

При цьому в положенні повинен враховуватись порядок вибору та делегування до членства у представницьких органах, встановлених у зазначених організаціях та установах.

4. Термін повноважень наглядової ради визначається статутом (положенням) закладу охорони здоров’я, але не може бути меншим, ніж 5 років.

5. До компетенції наглядової ради належить:

внесення пропозицій щодо змін до статуту (положення) закладу охорони здоров’я;

розгляд та формування висновків щодо звітів про використання коштів та виконання договірних зобов’язань закладу охорони здоров’я, який щорічно доповідається керівником закладу на засіданні наглядової ради;

розгляд звернень громадян щодо неналежного медичного обслуговування, в тому числі на медичних працівників та керівний склад закладу;

інших питань передбачених статутом (положенням).

6. Висновок наглядової ради обов’язково враховуються при укладанні трудового контракту з керівником закладу охорони здоров’я та їх заступників.

7. Наглядова рада може ініціювати дострокове припинення контракту з керівником закладу охорони здоров’я або звільнення з посади інших працівників закладу.

8. На вимогу наглядової ради заклад охорони здоров’я повинен надавати інформацію з питань, що відносяться до компетенції наглядової ради.

9. Члени наглядової ради не мають права втручатися в процес діагностики, лікування та реабілітації пацієнтів та впливати на вибір пацієнтом лікуючого лікаря.

10. Типове положення про наглядову раду закладу охорони здоров’я затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Стаття 6. Договори про медичне обслуговування населення

1. Заклади охорони здоров‘я та підприємці – фізичні особи в своїй діяльності виступають як постачальники медичної допомоги та медичних послуг і укладають договори про медичне обслуговування населення – закупівлю медичної допомоги та медичних послуг із розпорядниками коштів, включаючи бюджетні кошти.

2. Розрахунок потреби у наданні медичної допомоги, включаючи розмірів державного замовлення, здійснюється за її видами в розрізі нозологічних форм захворювань та станів згідно методики яка затверджується спільним рішенням центральних органів виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері охорони здоров’я, фінансів та економічного розвитку і торгівлі.

3. Договори про медичне обслуговування населення – закупівлю медичної допомоги та медичних послуг для надання первинної медичної допомоги укладаються розпорядником бюджетних коштів на районному/міському рівні.

Договори про медичне обслуговування населення – закупівлю медичної допомоги та медичних послуг для надання вторинної, паліативної, екстреної та реабілітаційної медичної допомоги укладаються між розпорядниками бюджетних коштів на рівні Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя та закладами охорони здоров‘я, що надають вторинну, паліативну, екстрену та реабілітаційну медичну допомогу.

Договори про медичне обслуговування населення – закупівлю медичної допомоги та медичних послуг для надання третинної медичної допомоги укладаються між головним розпорядником коштів Державного бюджету України, розпорядниками бюджетних коштів на рівні Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя та закладами охорони здоров‘я, що надають третинну медичну допомогу.

4. Визначення постачальників медичної допомоги та медичних послуг здійснюється шляхом проведення конкурсу на умовах відкритості та гласності вибору, можливості усебічного вивчення всіх показників діяльності закладів охорони здоров‘я для цих цілей у порядку визначеному законодавством – претендентів на постачання допомоги та послуг. Порядок та умови проведення конкурсів затверджується рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

5. Розпорядники бюджетних коштів укладають договори про медичне обслуговування населення – закупівлю медичної допомоги та медичних послуг на конкурсних умовах із закладами охорони здоров‘я та фізичною особою-підприємецем, що зареєстровані на території адміністративно-територіальної одиниці, на яку розповсюджуються повноваження цього розпорядника.

В разі, якщо за результатами конкурсу потреба у наданні медичної допомоги, визначена розпорядником, не була задоволена повністю за рахунок пропозицій закладів охорони здоров‘я та фізичної особои-підприємеця, що зареєстровані на території адміністративно – територіальної одиниці, на яку розповсюджуються повноваження цього розпорядника, то розпорядник може укладати договори для задоволення незабезпеченої потреби із будь-якими іншими закладами охорони здоров‘я та фізичною особою-підприємецем, незалежно від їх територіального розташування.

6. Заклад охорони здоров‘я та фізична особа-підприємець – постачальник медичної допомоги та медичних послуг укладають договори промедичне обслуговування населення за результатами проведених конкурсів із розпорядниками бюджетних коштів різних рівнів.

У разі, якщо за результатами конкурсу не всі пропозиції постачальників були задоволені, такі постачальники мають право укладати договори про закупівлю медичної допомоги та медичних послуг із іншими розпорядниками, зокрема фондом соціального страхування, страховиками, юридичними та фізичними особами, громадськими та благодійними організаціями.

7. Постачальник медичної допомоги та медичних послуг не може бути примушений до надання допомоги, яка не визначена умовами договору, або притягнутий до відповідальності за ненадання видів допомоги та медичних втручань, які не включені до переліку таких, що надаються згідно з умовами договору за винятком випадків, які кваліфікуються як невідкладні, і при яких затримка у наданні допомоги або ненадання такої допомоги загрожують смертю пацієнта або незворотним враженням систем і органів хворого або постраждалого.

8. Істотними умовами договору про медичне обслуговування населення є:

предмет закупівлі – обсяги медичної допомоги та медичних послуг за їх видами в розрізі нозологічних форм захворювань та станів, включаючи розмір державного замовлення;

строк дії на один календарний рік;

місця виконання умов договору із зазначенням адреси;

умови розподілу між сторонами ризиків, пов’язаних з можливим перевищенням планових витрат при наданні медичної допомоги;

вартісні параметри, зокрема обсяги видатків на забезпечення надання якісної медичної допомоги та умови оплати;

результативні показники діяльності закладу охорони здоров’я, які мають бути досягнуті протягом терміну дії договору;

правила вирішення спорів, що виникають між сторонами під час виконання умов договору;

права та обов’язки сторін, їх відповідальність.

9. Форма типового договору про медичне обслуговування населення та порядок його укладання з закладами охорони здоров’я затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Істотні умови договору про медичне обслуговування населення розміщується на офіційному веб-сайті відповідних розпорядників бюджетних коштів не пізніше п’яти робочих днів з дня їх укладення.

Стаття 7. Фінансове забезпечення закладів охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я виступають як одержувачі бюджетних коштів від розпорядників бюджетних коштів за договорами про медичне обслуговування населення.

2. Розмір потреби у бюджетних коштах, які планується надати закладам охорони здоров’я на наступний календарний рік розпорядниками цих коштів, розраховуються на основі планових кошторисів окремо для кожного виду медичної допомоги.

3. Розрахунок планового обсягу бюджетних коштів для закладів охорони здоров’я, що надають первинну медичну допомогу, а також паліативну допомогу, здійснюється на підставі подушних нормативів фінансування, які розраховуються в порядку, затвердженому спільним рішенням центральних органів виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері охорони здоров’я та у сфері фінансів. В основі розрахунку подушних нормативів лежить оцінка планової кількості викликів або відвідуваннялікаря первинного рівня та середні витрати, пов’язані із утриманням закладу охорони здоров’я, що надає первинну медичну допомогу. Розрахунок подушних нормативів паліативної допомоги здійснюється на основі оцінки кількості осіб, що потребують таку допомогу та середніх витрат, пов’язаних із наданням паліативної допомоги одному пацієнту.

В договорі про надання первинної медичної допомоги між відповідним закладом та розпорядником бюджетних коштів зазначається розмір подушного нормативу, як обсягу бюджетних асигнувань на одного жителя, кількість жителів, які підлягають обслуговуванню, порядок виділення коштів впродовж календарного року, а також показники якості роботи медичного закладу, зокрема, що фіксують результати проведеної профілактики та своєчасності виявлення ряду захворювань.

4. Розрахунок планового обсягу бюджетних коштів для закладів охорони здоров’я, що надають вторинну і третинну медичну допомогу, а також для денних стаціонарів здійснюється розпорядниками бюджетних коштів по встановленимцентральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, нозологічним формам захворювань та станам. По кожній із цих форм та станів визначається рівень потреби населення даного регіону у медичній допомозі у вигляді таких показників як кількість осіб, що орієнтовно буде госпіталізована у закладах вторинного та третинного рівнів, кількість курсів лікувань у денних стаціонарах.

Для кожного з таких показників встановлюється тариф, розрахований відповідно до методики, затвердженої спільним рішенням центральних органів виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері охорони здоров’я та у сфері фінансів. Така методика базується на розрахунку середнього обсягу витрат за останні три роки, скоригованими на індекс споживчих цін (інфляції), із урахуванням діагностично – споріднених груп.

Розрахована потреба в медичній допомозі по нозологічним формам захворювань та станам відповідає обсягам державного замовлення, яке фінансується за рахунок бюджетних коштів.

Після прийняття бюджетів всіх рівнів та визначення в них обсягів бюджетних призначень для фінансування державного замовлення формується план бюджетних асигнувань по кожному розпоряднику. Розпорядники оголошують відкриті конкурси на закупівлю медичної допомоги між закладами охорони здоров’я всіх форм власності на принципах добросовісної конкуренції, відкритості та прозорості, рівноправності, об’єктивного та неупередженого оцінювання можливостей учасників конкурсу.

За результатами конкурсів розпорядники укладають договори із закладами на виконання бюджетних зобов’язань щодо надання медичної допомоги.

5. Обсяги фінансового забезпечення закладів охорони здоров’я, що надають вторинну та третинну медичну допомогу, в разі здійснення ними консультативно-діагностичної допомоги визначається за плановою кількістю осіб, яким надали допомогу із консультування і діагностики та на основі тарифів, затверджених в порядку, передбаченому частиною четвертою цього закону.

6. По реабілітаційній допомозі пiсля перенесених захворювань i травм в реабiлiтацiйних закладах або реабілітаційних вiддiленнях санаторно-курортних закладів потреба у фінансуванні визначається шляхом множення кількості курсів лікування по нозологічним формам захворювань та станам на вартісні показники по оцінці кожного курсу лікування, визначені в порядку передбаченому частиною четвертою цього закону. Результат розрахунку встановлюється як державне замовлення та підлягає розподілу між відповідними закладами, що надають реабілітаційну допомогу в порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

7. Вартість проведення профілактичних щеплень проти інфекційних хвороб за епідемічними показаннями як державне замовлення визначається шляхом врахування планової кількості щеплень та визначеної в порядку, передбаченим частиною четвертою цього закону, вартості проведення такого щеплення. Розподіл цього замовлення між закладами здійснюється розпорядником пропорційно кількості населення в територіально – адміністративних одиницях, де розміщені ці заклади.

8. Планування та розрахунок фінансування для надання екстреної медичної допомоги здійснюється на основі запланованої кількості викликів бригад швидкої медичної допомоги та планової собівартості медичних послуг, проведених під час її надання.

9. За окремих державних програми та комплексними заходами програмного характеру, виконання яких потребує забезпечення лікарськими засобами та виробами медичного призначення, визначення обсягів фінансування здійснюється шляхом планових розрахунків вартості передбачених у програмах цих засобів та виробів. При цьому ціни на зазначені засоби і вироби для розрахунку обсягів фінансування затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

10. Заклади охорони здоров’я після укладання договорів із розпорядниками бюджетних коштів затверджують кошториси, за якими встановлюються повноваження щодо отримання надходжень бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов’язань та здійснення платежів для придбання матеріальних цінностей та виконання інших функцій.

Стаття 8. Фінансовий механізм роботи закладів охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я всіх форм власності крім приватної працюють у статусі неприбуткової організації.

В разі отримання доходу, який може кваліфікуватись як прибуток, заклад охорони здоров’я підлягає оподаткуванню на загальних умовах.

2. Кожен заклад охорони здоров’я державної або комунальної власності, який не функціонує в статусі бюджетної установи, повинен розробляти та затверджувати свій фінансовий план в порядку, передбаченому спільним рішення центральних органів виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері охорони здоров’я та у сфері фінансів. Фінансовий план повинен забезпечувати неприбутковість закладів охорони здоров’я.

3. Власні надходження державних і комунальних закладів охорони здоров’я отримані від плати за послуги, що надаються згідно чинного законодавства, за ініціативою цих закладів, зараховуються на поточні та/або вкладні (депозитні) рахунки, відкриті в спеціально уповноважених спільним рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сфері фінансів, та Національного банку комерційних банках. Зазначені доходи, а також відсотки, отримані від розміщення коштів закладів охорони здоров’я на вкладних (депозитних) рахунках в установах банків, включаються до фінансового плану закладів охорони здоров’я і можуть використовуватися на цілі, передбачені установчими документами цих закладів.

4. Кошти, отримані закладами охорони здоров’я від плати за послуги, що надаються згідно чинного законодавства, за ініціативою цих закладів, не можуть бути вилучені в дохід державного або місцевих бюджетів.

5. Як суб’єкт господарювання заклад охорони здоров’я, який не функціонує в статусі бюджетної установи, має право:

1) провадити фінансово-господарську діяльність в Україні та за її межами в межах, визначених чинним законодавством;

2) здійснювати капітальне будівництво, реконструкцію, проводити капітальний і поточний ремонт основних фондів;

3) спрямовувати кошти на матеріальну та соціальну підтримку медичного персоналу, створювати та розвивати власну базу соціально-побутових, спортивно-оздоровчих та профілактичних об’єктів;

4) відкривати поточні та депозитні рахунки у національній та іноземній валютах відповідно до законодавства, користуватися банківськими кредитами ;

5) за погодженням із власником засновувати підприємства для провадження інноваційної та/або виробничої діяльності та/або брати участь у формуванні статутного капіталу інноваційних структур;

6) засновувати сталий фонд (ендавмент) закладу охорони здоров’я та розпоряджатися доходами від його використання відповідно до умов функціонування сталого фонду, а також отримувати майно, кошти і матеріальні цінності, зокрема будинки, споруди, обладнання, транспортні засоби, від державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб, у тому числі як благодійну допомогу.

6. Кошти, не використані закладом охорони здоров’я (крім закладів охорони здоров’я, що існують у формі бюджетних установ) протягом бюджетного періоду, не вилучаються та можуть використовуватися у подальшому закладом охорони здоров’я на власний розсуд виключно з метою фінансування його діяльності (у тому числі на оновлення його матеріально-технічної бази) з урахуванням вимог законодавства та установчих документів. Невикористання закладом охорони здоров’я бюджетних коштів та (або) коштів, отриманих закладом охорони здоров’я за договорами про медичне обслуговування населення, не може бути підставою для зменшення обсягу бюджетних коштів, що будуть перераховані такому закладу охорони здоров’я у наступному бюджетному періоді, за умови належного виконання договору про медичне обслуговування населення.

Стаття 9.Платні медичні послуги

1. Приватні заклади охорони здоров’я відповідно до законодавства та статуту можуть надавати фізичним та юридичним особам платні послуги, а державні і комунальні заклади охорони здоров’я відповідно до законодавства та статуту можуть надавати фізичним та юридичним особам платні послуги за умови забезпечення надання належного рівня безоплатної медичної допомоги.

2. Державні і комунальні заклади охорони здоров’я можуть надавати платні медичні послуги:

1) особам, що звернулися до закладу охорони здоров’я вторинного рівня та третинного рівнів, а також до закладів, що надають реабілітаційну та паліативну допомогу за власною ініціативою при відсутності направлення лікаря, що надає первинну допомогу, та/або направлень від закладів охорони здоров’я.

Виключення складають ситуації, коли особа, що звертається потребує невідкладного надання медичної допомоги;

2) особам, що перебувають на лікуванні у стаціонарі, в разі запиту цією особою надання їй соціально-побутових послуг підвищеної якості та більшої кількості, ніж ті, що пропонує заклад, зокрема комфортності утримання в палатах закладу, забезпечення харчування, білизни, прибирання, надання побутових приладів та інвентарю, засобів гігієни, консультативні послуги не медичних фахівців;

3) щодо проведення профілактичних оглядів;

4) щодо проведення консультацій фахівцями, які не є штатними працівниками закладу, де особа проходить лікування, крім ситуацій, коли заклад надає відповідне направлення;

5) щодо проведення на вимогу пацієнта діагностики, лікування, реабілітації поза призначеннями лікуючого лікаря, поза встановленим лікуючим лікарем або закладом графіком, в неробочий час, за межами закладу охорони здоров’я;

6) щодо проведення на вимогу пацієнта діагностики, лікування, реабілітації не у відповідності із затвердженими в установленому порядку стандартами, клінічними протоколами, формулярами.

3. Порядок надання платних медичних послуг, включаючи порядок визначення їх вартості, встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я та центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики.

4. Замовник послуги та заклад охорони здоров’я, що її надає підписують угоду про надання платної послуги, в якій зазначається вид послуги, термін її надання, в разі необхідності особливості її надання, розмір плати, виконавець та замовник. Форма типової угоди затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 10. Матеріально-технічна база і правовий режим майна державних та комунальних закладів охорони здоров’я

1. Матеріально-технічною базою державних та комунальних закладів охорони здоров’я є його майно, включаючи будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, інвентар, вироби медичного призначення, службове житло та інші матеріальні цінності та нематеріальні цінності, включаючи оформлені в установленому порядку як інтелектуальна власність методики, технології, яке закріплюється за ним власником на основі права господарського відання.

2. Майно, закріплене за державними та комунальними закладами охорони здоров’я на праві господарського відання, не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди власників та за погодженням наглядової ради закладу, крім випадків, передбачених законодавством.

3. Передача в оренду державними та комунальними закладами охорони здоров’я закріплених за ними на праві господарського відання об’єктів власності здійснюється без права їх викупу відповідно до законодавства.

4. Земельні ділянки передаються закладам охорони здоров’я незалежно від форми власності у постійне користування в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Стаття 11. Відокремлені підрозділи закладів охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я державної та комунальної форми власності за погодженням із власником мають право створювати відокремлені підрозділи у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого закладом охорони здоров’я.

2. У порядку, передбаченому законодавством, до закладу охорони здоров‘я можуть бути приєднані інші заклади охорони здоров’я, як відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

Рішення щодо приєднання приймає власник за погодженням із центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 12. Об’єднання закладів охорони здоров‘я

1. У сфері охорони здоров‘я в порядку та формах відповідно до законодавства можуть створюватись об’єднання закладів охорони здоров’я, а також об’єднання закладів охорони здоров’я із закладами, що надають послуги немедичного характеру, зокрема науково-педагогічного, консультативного, інформаційного, виробничого профілю, наданню соціальних та побутових послуг.

2. Медична допомога та медичні послуги від імені об’єднань надаватись не можуть.

Стаття 13. Спільна участь кількох закладів у наданні медичної допомоги та медичних послуг

1. Заклади охорони здоров’я мають право надавати медичну допомогу та медичні послуги на умовах спільної участі шляхом надання у використання обладнання, залучення медичних працівників, використання приміщень тощо.

2. Спільна участь закладів здійснюється на основі угоди, в якій фіксується участь кожної сторони та відповідальність кожної із сторін. Розподіл витрат, пов’язаних з наданням медичної допомоги та медичних послуг та одержаних доходів між учасниками угоди встановлюються окремим протоколом до цієї угоди

3. Надання медичних послуг спільно кількома закладами охорони здоров’я може здійснюватися за рішенням органів влади відповідної компетенції при ліквідації наслідків стихійних лих, здійснення санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів, а також в інших випадках, коли існує загроза життю та здоров‘ю населення. Питання використання майна кожного із закладів, залучення персоналу, а також розподіл фінансових ресурсів визначається у відповідності із прийнятими органами влади рішеннями.

Стаття 14. Здійснення інших видів діяльності закладами охорони здоров’я

Заклади охорони здоров’я державної та комунальної форм власності можуть здійснювати інші види діяльності, що не відносяться до надання медичної допомоги та медичних послуг за погодженням із власником такого закладу.

Стаття 15. Особливості реорганізації закладів охорони здоров’я – бюджетних установ у державні та комунальні підприємства

1. Реорганізація (в тому числі визначення організаційно-правової форми закладу охорони здоров’я, що утворюється в результаті реорганізації) здійснюється на підставі рішення органу державної влади або органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого належить відповідний державний чи комунальний заклад охорони здоров’я, у визначеному законом порядку реорганізації юридичних осіб.

2. Ліцензії державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ, що реорганізовуються у державні та комунальні підприємства, не анулюються, а підлягають переоформленню на тих самих умовах та в порядку, передбаченому Законом України «Про ліцензування видів господарської діяльності», без стягнення плати за переоформлення ліцензії.

3. Дозволи на виконання робіт підвищеної небезпеки та устаткування підвищеної небезпеки, санітарні паспорти, інші дозволи, свідоцтва, сертифікати, видані державним та комунальним закладам охорони здоров’я — бюджетним установам, що реорганізовуються у державні та комунальні підприємства не анулюються, а підлягають переоформленню на тих самих умовах відповідним юридичним особам, утвореним у результаті перетворення, без стягнення плати за таке переоформлення.

4. Під час реорганізації державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ у державні та комунальні підприємства трудові договори (контракти) працівників відповідних державних та комунальних закладів охорони здоров’я (в тому числі їх керівників) зберігають свою дію. Трудові договори (контракти) між працівниками відповідних державних та комунальних закладів охорони здоров’я (в тому числі їх керівниками) та створеними в результаті реорганізації відповідно до пункту 1 цього розділу державними та комунальними підприємствами, переукладаються тільки на вимогу працівників відповідних державних та комунальних закладів охорони здоров’я (в тому числі їх керівників).

5. Державні та комунальні підприємства, що утворюються в результаті реорганізації державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ, є правонаступниками усіх прав і обов’язків відповідних бюджетних установ. Органи, які здійснюють управління майном відповідних державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ, передають державним та комунальним підприємствам, що утворюються в результаті реорганізації майно, що входить до цілісного майнового комплексу державного чи комунального закладу охорони здоров’я — бюджетної установи, яким користувалися на відповідному праві зазначені заклади.

6. Передача нерухомого майна від державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ до державних та комунальних підприємств, що утворюються в результаті реорганізації цих закладів може здійснюватися на підставі даних бухгалтерського обліку відповідних бюджетних установ щодо такого майна та його інвентаризації без попередньої державної реєстрації права власності на таке майно. Державна реєстрація прав на нерухоме майно (в тому числі права господарського відання) та прав на землю, що передаються (переходять) від державних та комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ до державних та комунальних підприємств, що утворюються в результаті реорганізації цих закладів на підставі акта прийомки-передачі та акта оцінки відповідного майна (за наявності). Акт прийомки-передачі та акт оцінки майна (за наявності) є документами, що підтверджують виникнення, перехід, припинення права на нерухоме майно (в тому числі права господарського відання) та прав на землю, що передаються (переходять) від бюджетних установ до державних та комунальних підприємств.

7. За результатами 2015—2020 років комунальні унітарні підприємства, що були створені в результаті реорганізації шляхом перетворення комунальних закладів охорони здоров’я — бюджетних установ, не зобов’язані відраховувати на користь відповідних територіальних громад (уповноважених ними органів) частину свого чистого прибутку (доходу).

Стаття 16. Особливості діяльності фізичних осіб- підприємців, які здійснюють господарську діяльність з медичної практики

1. Фізична особа-підприємець провадить діяльність згідно з ліцензією на медичну практику в умовах облаштованих приміщень, вимоги до функціонування яких затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я

2. Лікарі загальної практики – сімейні лікарі, що провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи-підприємці, можуть залучатися центрами первинної медичної (медико-санітарної) допомоги для надання такого виду допомоги на договірних засадах як підрозділ при формуванні і плануванні мережі закладів охорони здоров’я, що надають цей вид медичної допомоги.

3. З питань здійснення медичної практики фізичні особи-підприємці підзвітні територіальним органам охорони здоров’я і надають статистичну звітність в порядку, який встановлений для державних і комунальних закладів.

Стаття 17. Відповідальність закладів охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я несуть відповідальність за свою діяльність в межах, передбачених чинним законодавством України.

2. Заклади охорони здоров’я в порядку, визначеному законодавством здійснюють обов’язкове страхування своєї професійної відповідальності в разі, якщо в результаті надання медичної допомоги або медичних послуг була заподіяна шкода пацієнтам та особам, які в установленому порядку представляють пацієнтів.

Стаття 18. Прикінцеві та перехідні положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня опублікування.

2. Кабінетові Міністрів України в тримісячний термін після офіційного оприлюднення цього Закону:

підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до законодавчих актів, що випливають з цього Закону;

забезпечити прийняття відповідно до своєї компетенції нормативно-правових актів, що випливають з цього Закону;

привести свої нормативно-правові акти у відповідність з цим Законом;

забезпечити перегляд і скасування центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.

3. До приведення законів та інших нормативно-правових актів у відповідність з цим Законом вони застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

4. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1) абзац дванадцятий частини третьої статті 2 Закону України «Про здійснення державних закупівель» (Відомості Верховної Ради України, 2010р., №33, ст.471, №35-36, ст. 491; із змінами, внесеними Законом України від 4 квітня 2013 року №182-VII ) викласти у такій редакції:

«Послуги з медичного обслуговування населення, що надаються за договором про медичне обслуговування населення, що укладається між розпорядниками бюджетних коштів відповідного рівня та суб’єктами господарської діяльності у сфері охорони здоров’я з метою забезпечення надання населенню медичної допомоги».

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ

до проекту Закону України Про статус та діяльність закладів охорони здоров’я

ВИСНОВОК

Головного науково-експертного управління

від 16.11.2015 р.

на проект Закону України «Про статус та діяльність закладів охорони здоров’я»

(доопрацьований, реєстр. № 2463а від 13.10.2015 р.)

У законопроекті, який внесений на заміну попереднього, пропонується врегулювати питання, пов’язані з специфікою діяльності закладів охорони здоров’я, а також визначити фінансові, організаційні та інші засади їх функціонування. Зокрема пропонується класифікувати заклади охорони здоров’я в залежності від форм власності, організаційно-правової форми, виду медичної допомоги та відомчого підпорядкування, особливості здійснення управління ними тощо.

За змістом Пояснювальної записки, необхідність прийняття цього закону обґрунтовується потребою правового регулювання цілого комплексу питань, пов’язаних із роботою закладів охорони здоров’я.

За результатами розгляду законопроекту Головне управління вважає за доцільне висловити щодо його змісту такі зауваження і пропозиції.

1. Насамперед, необхідно зазначити, що прийняття нових первинних законодавчих актів доцільно здійснювати лише у випадках виникнення чи виділення певної самостійної сфери суспільних відносин, що не врегульована (недостатньо чи недосконало врегульована) існуючими нормами права. При цьому для врегулювання такої сфери відносин має існувати потреба у прийнятті нових законодавчих норм. Запропонований законопроект, на думку управління, наведеним критеріям не відповідає.

До того ж, у пояснювальній записці до проекту не наведено достатніх аргументів, які засвідчували б необхідність прийняття окремого законодавчого акту з питань діяльності закладів охорони здоров’я. Натомість, аналіз положень законопроекту дає підстави стверджувати, що суспільні відносини, які пропонується врегулювати у ньому, вже регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Основами законодавства України про охорону здоров’я, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» іншими законами та нормативно-правовими актами.

Таким чином, є підстави вважати, що законопроект немає самостійного предмета регулювання. Тому прийняття його в запропонованому вигляді призведе, з одного боку, до дублювання норм чинного законодавства, а з іншого – до виникнення правових колізій.

2. Викликає сумніви доцільність прийняття окремих положень законопроекту, які вже достатньо врегульовані у чинному законодавстві України або взагалі не несуть правового навантаження. У зв’язку з цим, пропонуємо виключити з частини першої статті 2 проекту закону поділ закладів охорони здоров’я залежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також виключити відповідно з цієї статті другу та третю частини. На наш погляд, подібна класифікація є застарілою і не має сенсу її закріплювати законодавчо. Заклади охорони здоров’я з точки зору законодавства України є насамперед юридичними особами, а всі характеристики, якім повинна відповідати юридична особа України визначені законодавчо у Цивільному кодексі України та Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Пропонуємо також виключити з проекту статтю 10, що стосується матеріально-технічної бази та правового режиму майна державних та комунальних закладів охорони здоров’я, оскільки правовий статус майна державних і комунальних підприємств (враховуючи, що в проекті пропонується реорганізація державних та комунальних закладів охорони здоров’я, які є бюджетними установами, у державні та комунальні підприємства (частина 5 статті 15 проекту)) вже врегульовано Господарським кодексом України.

Положення частини п’ятої статті 3 законопроекту, відповідно до якого «органи державної влади при формуванні мережі закладів охорони здоров’я повинні враховувати перспективи щодо розвитку на підвідомчій території закладів охорони здоров’я недержавної форм власності, зокрема приватних закладів», на наш погляд, є недостатньо визначеними у правовому відношенні, а тому мають бути виключені.

3. Положення законопроекту недостатньо узгоджені з чинними законами України. Зокрема, згідно з п. 1 частини четвертої статті 2 проекту, до закладів охорони здоров’я із забезпечення надання первинної медичної допомоги належать центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, клінічні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти, денні стаціонари, консультативні пункти, а також спеціалізовані дитячі заклади надання первинної допомоги – поліклініки, діагностичні центри. Водночас, відповідно до частини другої статті 351 Основ законодавства України про охорону здоров’я «надання первинної медичної допомоги забезпечують центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, які є закладами охорони здоров’я, а також лікарі загальної практики – сімейні лікарі, які провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи-підприємці та можуть перебувати з цими закладами охорони здоров’я у цивільно-правових відносинах. До складу центрів первинної медичної (медико-санітарної) допомоги можуть входити як структурні чи відокремлені підрозділи фельдшерсько-акушерські пункти, амбулаторії, медичні пункти, медичні кабінети». На думку управління, аналогічні узгодження потрібно здійснити також щодо інших закладів охорони здоров’я за видами медичної допомоги (норми частини четвертої статті 2 проекту) до норм статей 352 – 355 Основ законодавства України про охорону здоров’я.

4. Окремі положення законопроекту характеризуються недостатньою правовою визначеністю, що може призвести до непорозумінь при їх практичному застосуванні. Так, зі змісту п. 7 частини четвертої статті 2 не зрозуміло, які саме інші заклади охорони здоров’я можуть бути створені у відповідності із законодавством України в залежності від виду медичної допомоги. На нашу думку відповідна класифікація закладів охорони здоров’я, що наводиться у статті 2 проекту закону, має бути вичерпною.

Відповідно до частини третьої статті 5 проекту закону «положення про наглядову раду закладу охорони здоров’я, порядок формування її складу, порядок виконання неї своїх функцій та прийняття рішень затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я». Зі змісту цього припису не до кінця є зрозумілим, чи Кабінет Міністрів України затверджуватиме відповідне положення та порядок для кожного закладу охорони здоров’я окремо чи єдине типове для всіх. До того ж, відповідно до частини десятої цієї ж статті, типове положення про наглядову раду закладу охорони здоров’я затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Застосування положень нормативно-правового акту не повинно викликати двозначності, підстав для довільного тлумачення. Натомість, у поданому законопроекті такі положення зустрічаються. Наприклад, зі змісту статті 14 проекту закону «Здійснення інших видів діяльності закладами охорони здоров’я» не можна дійти висновку, які саме інші види діяльності закладу охорону здоров’я вважаються такими, що «не відносяться до надання медичної допомоги та медичних послуг».

Зауваження викликає сама ідея щодо можливості здійснення закладами охорони здоров’я діяльності, яка не пов’язана з медичним обслуговуванням населення. Річ у тім, що професійна діяльність закладу охорони здоров’я є його основною функцією, тому здійснення ним інших видів діяльності, які виходять за межі медичної, суперечитиме його головному призначенню.

5. У законопроекті пропонується визначити поняття договору про медичне обслуговування населення, що укладається між розпорядниками бюджетних коштів відповідного рівня та закладами охорони здоров’я з метою забезпечення надання населенню медичної допомоги (стаття 1), визначити істотні умови такого договору та особливості укладення (стаття 6). За змістом законопроекту невизначеною залишається ситуація, коли розпорядник бюджетних коштів не уклав з закладом договору медичного обслуговування населення, адже тоді заклад взагалі буде позбавлений фінансового забезпечення.

Також Головне управління вважає недостатньо обґрунтованим пропонований спосіб щодо операцій закупівлі медичної допомоги та медичних послуг розпорядниками бюджетних коштів у закладів охорони здоров’я та підприємців – фізичних осіб, на здійснення яких не поширюватимуться вимоги Закону України «Про здійснення державних закупівель», а укладатимуться договори про медичне обслуговування населення. Адже за своїм змістом запропоновані проектом «особливості» здійснення закупівель зазначених послуг фактично передбачають подібний встановленому у Законі України «Про здійснення державних закупівель» порядок визначення постачальників медичної допомоги та медичних послуг шляхом проведення конкурсу (частина п’ята статті 6). До того ж у Пояснювальній записці до законопроекту зазначається, що «в основу таких договорів покладений такий новий для медичного законодавств правочин, як державне замовлення. Показаний порядок визначення обсягів державного замовлення, його розподілу на конкурсних засадах, права закладів в укладанні договорів».

У зв’язку з цим, звертаємо увагу на те, що у 2014 році з метою створення конкурентного середовища у сфері державних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції, загальні правові та економічні засади формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, надання послуг для задоволення пріоритетних державних потреб суб’єктами господарської діяльності України всіх форм власності, встановлених Законом України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» було замінено на нові правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави та територіальної громади згідно Закону України «Про здійснення державних закупівель» № 1197-VII від 10.04.2014 року, на базі якого попередній закон втратив чинність.

У законопроекті передбачається, що договори про медичне обслуговування населення укладаються розпорядниками та головними розпорядниками бюджетних коштів (частина третя статті 6). Водночас, за змістом законодавчих пропозицій не ясно, у якому порядку укладатимуться такі договори.

6. У статті 8 «Фінансове забезпечення закладів охорони здоров’я» проекту закону передбачається встановити порядок розрахунку планового обсягу бюджетних коштів для закладів охорони здоров’я в залежності від видів медичної допомоги, які вони надають. На думку управління, при розрахунку розмірів потреб у бюджетних коштах, які плануються надати закладам охорони здоров’я на наступний календарний рік, розпорядниками цих коштів мають враховуватися не тільки подушні нормативи для закладів охорони здоров’я, що надають первинну медичну допомогу або кількість осіб, що орієнтовно буде госпіталізована у закладах вторинного та третинного рівнів, кількість курсів лікувань у денних стаціонарах тощо, а також «індикатор якості надання медичної допомоги». Тобто фінансування закладів охорони здоров’я має також залежати від якості медичних послуг, які вони надають.

7. Викликає зауваження визначення деяких термінів, які вживаються у проекті закону. Так, наприклад дефініціям термінів «державне замовлення на здійснення медичної допомоги», «медична послуга» та «подушне фінансування», які наводяться у статті 1 проекту, притаманна зайва деталізація та перенасичення їх іншими термінами.

У проекті закону пропонується двічі надати визначення терміну «спеціалізація закладу охорони здоров’я» (стаття 1), які відрізняються за своїм змістом.

Потребує уніфікації вживання в тексті законопроекту відповідної назви центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики (частина третя статті 9). Натомість, у частині другій статті 6, частині третій статті 7 та частини третій статті 8 використовується назва «центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері фінансів».

До недоліків законопроекту слід також віднести неодноразове вживання у ньому слів «зокрема» (наприклад, ч. 5 ст. 3; ч. 4 ст. 4; ч. ч. 6, 8 ст. 6; ч. 3 ст. 7; ч. 5 ст. 8; ч. 2 ст. 9; ч. 1 ст. 12) та «у тому числі» (наприклад, п. 3 ч. 4 ст. 2; п. 6 ч. 5 ст. 8; ч. 6 ст. 8), які не надають пропонованим нормам необхідної юридичної визначеності.

8. Законопроект має недоліки техніко-юридичного характеру. Так, у структурі статті 2 законопроекту після частини четвертої іде відразу частина шоста, тобто відсутня частина п’ята.

Частина сьома статті 4 присвячена питанням оплати праці працівників закладів охорони здоров’я, що на нашу думку, не є предметом цієї статті, яка врегульовує порядок управління закладами охорони здоров’я.

Пропозиція щодо включення в основний текст закону норм тимчасового характеру (наприклад, «за результатами 2015-2020 років комунальні унітарні підприємства, що були створені в результаті реорганізації шляхом перетворення комунальних закладів охорони здоров’я – бюджетних установ, не зобов’язані відраховувати на користь відповідних територіальних громад (уповноважених ними органів) частину свого чистого прибутку (доходу)») (частина сьома статті 15) не узгоджується з природою закону, як постійно діючого нормативно-правового акту. Відповідно до загальних правил законодавчої техніки норми тимчасового та локального характеру включаються до прикінцевих положень.

Прикінцеві та перехідні положення закону зазвичай наводяться в окремому розділі, а не в окремій статті, як це пропонується проектом закону.

Звертаємо увагу на те, що зміст порівняльної таблиці до законопроекту не відповідає редакції самого проекту. Зокрема, у Порівняльній таблиці до нього викладені зміни до статей 89, 90, 103-4 Бюджетного кодексу України. У той же час, у тексті законопроекту відповідні зміни не відображені. Тим самим порушуються вимоги частини шостої статті 91 Регламенту Верховної Ради України про те, що порівняльна таблиця до законопроекту про внесення змін до законів повинна містити «редакцію відповідних положень (статей, частин, пунктів, абзаців тощо) чинного закону та нову його редакцію з урахуванням запропонованих змін». Крім того, згідно з вимогами частини п’ятої статті 4 Бюджетного кодексу України зміни до цього Кодексу можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Бюджетного кодексу України.

9. Сумнівним є те, що прийняття цього проекту закону, як зазначається в Пояснювальній записці до нього, не потребуватиме додаткових видатків з Державного бюджету України (п. 5). Навпаки, очевидним є те, що його реалізація вплине на видаткову та/або доходну частину державного та/або місцевих бюджетів, тому відповідно до статті 91 Регламенту Верховної Ради України до законопроекту повинно додаватися фінансово-економічне обґрунтування (розрахунок розміру витрат) та пропозиція щодо покриття цих витрат.

Крім того, положення частини першої статті 18 «Прикінцеві та перехідні положення», що передбачає набрання чинності цього Закону з дня його опублікування, не відповідає частині третій статті 27 Бюджетного кодексу України, згідно з яким закони України або їх окремі положення, які впливають на показники бюджету (зменшують надходження бюджету та/або збільшують витрати бюджету) і приймаються після 15 липня року, що передує плановому, вводяться в дію не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.

10. Частина третя статті 18 «Прикінцеві та перехідні положення» проекту закону, якою передбачено застосування законів та інших нормативно-правових актів України у частині, що не суперечить цьому Закону, не узгоджується з вимогами статті 19 Конституції України щодо визначення способу здійснення повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами виключно Конституцією та законами України та не враховує правової позиції Конституційного суду України, оскільки не містить достатніх і завершених правових механізмів реалізації положень, як того вимагає принцип правової держави (Рішення від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001).

В цій же статті містяться доручення Кабінету Міністрів України «підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозицій щодо внесення змін до законодавчих актів, що випливають з цього Закону» (частина друга). Ці положення не узгоджуються із частиною восьмою статті 90 Регламенту Верховної Ради України, відповідно до якої, «якщо для реалізації положень поданого законопроекту після його прийняття необхідні зміни до інших законів, такі зміни мають викладатися в розділі «Перехідні положення» цього законопроекту або в одночасно внесеному його ініціатором окремому законопроекті. До законопроекту додається перелік законів та інших нормативних актів, прийняття або перегляд яких необхідно здійснити для реалізації положень законопроекту в разі його прийняття».

11. Не можна погодитись із пропонованим порядком набрання чинності Законом, проект якого розглядається, – «з дня опублікування» (частина перша статті 18 «Прикінцеві та перехідні положення»). Адже реалізація положень проекту потребує комплексного оновлення підзаконної нормативно-правової бази, на яке Кабінету Міністрів України дається три місяці (частина друга статті 18), та здійснення низки практичних заходів. У зв’язку із цим, на думку управління, Закон повинен набирати чинності щонайменше через три місяці після дня його опублікування.

12. Вважаємо за необхідне окремо звернути увагу на те, що прийняття законопроекту, що передбачає кардинальний перегляд діючої системи у такій складній, розгалуженій і важливій галузі суспільних відносин, якою є охорона здоров’я, потребує попереднього обговорення і висвітлення позицій всіх зацікавлених сторін, в першу чергу Кабінету Міністрів України та Міністерства охорони здоров’я України.

Зважаючи на вищезазначене та враховуючи принцип стислості та економічності законодавства, управління вважає, що позитивні напрацювання, що містяться у цьому законопроекті, можуть бути оформлені у вигляді змін та доповнень до чинного законодавства, насамперед до Основ законодавства України про охорону здоров’я, у зв’язку з чим не вбачає потреби у регулюванні порушених питань окремим законом.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!