Доопрацьований законопроект «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів»

06 июня 2017 1:30 Версия для печати

ПОПЕРЕДНЯ РЕДАКЦІЯ ЗАКОНОПРОЕКТУ ВІД 10.04.2017 Р.

Верховна Рада України
ПОДАННЯ

Відповідно до статті 93 Конституції України Кабінет Міністрів України подає в порядку законодавчої ініціативи для розгляду Верховною Радою проект Закону України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів».

Представлятиме проект Закону у Верховній Раді перший заступник Міністра охорони здоров’я Супрун Уляна.

Прем’єр-міністр України
Володимир Гройсман

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА
до проекту Закону України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів»

1. Обґрунтування необхідності прийняття проекту Закону

Проект Закону «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» розроблений на виконання Концепції реформи фінансування системи охорони здоров’я, що затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1013-р 30 листопада 2016 року.

Як було зазначено в Концепції, наразі більшість українців живуть у страху стикнутись з вітчизняною системою охорони здоров’я. Попри сплату громадянами з власної кишені майже половини коштів на охорону здоров’я, додатково до загальнодержавних податків вони вимушені отримувати послуги, що надаються на базі застарілої інфраструктури, без гарантій якості і поважного ставлення до прав та гідності пацієнтів.

Дисфункціональність існуючої системи спричинена специфікою її організації та фінансування.

В Україні кошти, які збираються через загальні податки та акумулюються в державному бюджеті, витрачаються не на фінансування медичних послуг та лікарських засобів конкретним особам у разі їх хвороби, а на підтримку існування наявної мережі закладів охорони здоров’я незалежно від кількості та якості фактично наданих ними пацієнтам послуг.

Таке використання коштів є вкрай неефективним, і багато громадян не може розраховувати на вчасне і якісне безоплатне лікування в державних та комунальних закладах охорони здоров’я. Як наслідок, населення платить за охорону здоров’я двічі: спочатку у вигляді регулярних податків, а потім — з кишені для купівлі лікарських засобів, оплати процедур або неофіційного гонорару лікарю.

Міжнародний досвід, рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я, а також дослідження специфіки використовуваної сьогодні моделі системи охорони здоров’я України свідчать, що єдиним способом забезпечити якісний медичний захист без фінансового стресу для громадян є перехід до фінансування медицини за принципом «гроші йдуть за пацієнтом».

2. Мета і шляхи її досягнення

Метою Законопроекту є створення ефективного механізму фінансування надання медичних послуг і лікарських засобів за рахунок бюджетних коштів для забезпечення збереження та відновлення здоров’я населення України.

Обсяг медичних послуг та лікарських засобів, вартість яких покривається державними гарантіями та ступінь покриття, закріплюється на рівні закону в державному гарантованому пакеті.

В межах державного гарантованого пакету держава гарантуватиме повну оплату за рахунок коштів державного бюджету необхідних медичних послуг та лікарських засобів на екстреному, паліативному та первинному рівні, та частково на вторинному (спеціалізованому) та третинному (високоспеціалізованому) рівні, наданих постачальниками медичних послуг. При цьому компонент медичної допомоги на всіх рівнях завжди буде оплачуватись державою у повному обсязі.

Для забезпечення можливості прогнозувати обсяг витрат на охорону здоров’я Кабінет міністрів України щорічно затверджує конкретний перелік послуг та лікарських засобів, які входять в гарантований пакет.

Право на гарантії мають, не залежно від будь-яких додаткових критеріїв, мають:

  • всі громадяни України;
  • іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України (крім тих, що не є платниками податків в Україні); та
  • особи, яких у встановленому порядку визнано біженцями чи такими, що потребують додаткового захисту.

Пацієнти можуть отримати медичні послуги та лікарські засоби повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету в закладах охорони здоров’я будь-якої форми власності та у фізичних осіб-підприємців, що одержали ліцензію на здійснення господарської діяльності з медичної практики, та уклали договори про медичне обслуговування населення. При цьому компонент медичної допомоги у складі необхідного лікування завжди буде покриватись державою.

Запропоновані зміни дозволять залучити до надання медичних послуг за рахунок бюджетних коштів заклади охорони здоров’я недержавної форми власності та фізичних осіб-підприємців, що має позитивно відобразитись на якості надання медичних послуг.

Фінансування наданих медичних послуг та лікарських засобів здійснюється за затвердженими тарифами (тарифом покриття та тарифом співоплати), які є єдиними для всієї території України.

Також запроваджується реімбурсація вартості рецептурних лікарських засобів відповідно до призначення лікаря, що включені до деталізованого опису.

Реалізацію державної політики у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів в рамках державного гарантованого пакету здійснюватиме новий центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів (далі — «єдиний національний замовник»).

Єдиний національний замовник безпосередньо виконуватиме функції єдиного національного замовника медичних послуг і лікарських засобів, забезпечуватиме цільове використання бюджетних коштів та контролюватиме добросовісне виконання постачальниками договорів про медичне обслуговування населення.

Утворення єдиного національного замовника є вкрай важливим з огляду на необхідність усунення корупційних ризиків та успішну практику розвинених країн з фінансування охорони здоров’я.

Функціонування саме окремого центрального органу виконавчої влади, що підконтрольний Кабінету Міністрів України, забезпечить прозорість та безпосередній контроль Уряду за ефективним витрачанням коштів Державного бюджету України на забезпечення громадян необхідними медичними послугами та лікарськими засобами. При цьому за Міністерством охорони здоров’я України залишаться функції пов’язані з формуванням політики в сфері охорони здоров’я.

Новий механізм фінансування запроваджується поступово, на первинному рівні вже з 2018 року, на інших рівнях — до 2020 року.

В результаті запровадження нової моделі фінансування бюджетні кошти на фінансування охорони здоров’я будуть спрямовуватись на оплату конкретних медичних послуг та лікарських засобів, наданих пацієнтам, а не на утримання інфраструктури закладів охорони здоров’я (принцип «гроші ходять за пацієнтом»). Державні кошти будуть використовуватись ефективніше, а громадяни отримають більш якісний медичний захист.

Таким чином, кошти Державного бюджету України будуть спрямовані на задоволення реальних нагальних потреб населення в медичних послугах та лікарських засобах.

Крім того, запропоновані у Законопроекті зміни направлені на покращення регулювання надання первинної медичної допомоги, зокрема, розширенню переліку суб’єктів, що зможуть надавати такий вид допомоги.

Проект Закону також передбачає:

  • повну оплату за рахунок коштів державного бюджету медичних послуг і лікарських засобів передбачених деталізованим описом, для осіб які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних під час безпосередньої участі в АТО, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах АТО у період її проведення, особам, які зазначені в пунктах 11–14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
  • повну оплату за рахунок коштів державного бюджету медичних послуг і лікарських засобів, передбачених деталізованим описом, які необхідні для лікування поранень, контузій або каліцтв, отриманих особами, переліченими у пунктах 9–20 частини першої статті 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», у бойових діях при безпосередній участь в АТО, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах АТО у період її проведення.

Крім того, законопроект запроваджує механізм визнання міжнародних клінічних настанов, з метою застосування в Україні кращих світових практик надання медичної допомоги та досягнень доказової медицини.

3. Правові аспекти

У відповідній сфері правового регулювання діють Конституція України, Основи законодавства України про охорону здоров’я та інші закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Для реалізації Законопроекту необхідне внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я, Закону України «Про захист персональних даних» та Закон України «Про державну службу» та інші закони.

4. Фінансово-економічне обґрунтування

Фінансово-економічне обґрунтування наведено в додатку до цієї пояснювальної записки.

5. Позиція заінтересованих органів

Проект Закону погоджено без зауважень Міністерством оборони України, погоджено із зауваженнями Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, Міністерством соціальної політики України та Міністерством фінансів України.

Висновок правової експертизи: погоджено Міністерством юстиції із зауваженням щодо невідповідності вимогам нормопроектувальної техніки.

6. Регіональний аспект

Проект Закону прямо не стосується питання розвитку адміністративно-територіальних одиниць.

В той же час прийняття та реалізація Закону України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» може мати позитивний вплив на організацію медичного обслуговування населення в регіонах.

Зокрема, станом на сьогоднішній день первинну медичну допомогу мають право надавати центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, більшість яких розташовані в районних центрах. Це перешкоджає багатьом об’єднаним територіальним громадам активно і самостійно розвивати первинну медичну допомогу на своїй території. Створення можливості надання первинної медичної допомоги закладами охорони здоров’я усіх форм власності та фізичними особами-підприємцями на підставі відповідної ліцензії, дозволить таким громадам утворити власну мережу суб’єктів надання первинної медичної допомоги і розвивати її згідно з потребами місцевих мешканців.

В містах, що мають відносно розвинену мережу центрів первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, пропоновані зміни сприятимуть посиленню конкуренції та підвищенню якості послуг.

61. Запобігання дискримінації

У Законопроекті відсутні положення, що містять ознаки дискримінації.

Більш того, реалізація зазначеного Закону дозволить покращити доступ до медичних послуг однаково якісного рівня для всіх пацієнтів незалежно від їх майнового та соціального статусу, місця проживання та інших обставин.

7. Запобігання корупції

У Законопроекті відсутні правила та процедури, які можуть містити ризики вчинення корупційних правопорушень.

8. Громадське обговорення

Проект Закону України розміщено на офіційному сайті Міністерства охорони здоров’я України.

Підходи, запропоновані в проекті Закону, були обговорені з громадськістю шляхом проведення тематичних зустрічей, презентацій на тематичних заходах. Зокрема, пропозиції, що містяться в проекті Закону України були обговорені з головами управлінь охорони здоров’я всіх регіонів України на нараді, проведеній Міністерством охорони здоров’я в грудні 2016 року.

У разі необхідності Міністерство охорони здоров’я надаватиме зацікавленим сторонам відповідні консультації.

9. Позиція соціальних партнерів

Проект Закону стосується соціально-трудової сфери та погоджено СПО всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців та іншими зацікавленими сторонами.

Проект акта не має окремого спеціального впливу на громадян з інвалідністю.

10. Оцінка регуляторного впливу

Законопроект є не регуляторним актом.

101. Вплив реалізації акта на ринок праці

У проекті Закону відсутні правила і процедури, які можуть прямо впливати на ринок праці.

В той же час в результаті реалізації Законопроекту будуть створені умови для збільшення конкуренції серед постачальників медичних послуг, що може опосередковано дозволити збільшити мобільність трудових ресурсів в сфері хорони здоров’я, сприяти покращенню умов оплати праці лікарів і створити можливості організації нових робочих місць.

11. Прогноз результатів

Прийняття та реалізація проекту Закону, запровадження в Україні нової системи фінансування охорони здоров’я та залучення до постачання медичних послуг закладів охорони здоров’я усіх форм власності та фізичних особі-підприємців сприятиме:

  • забезпеченню доступності медичних послуг та лікарських засобів, не залежно від матеріального становища пацієнтів;
  • зміцненню здоров’я та подовженню тривалості життя населення України;
  • зростанню рівня задоволеності населення вітчизняною системою охорони здоров’я;
  • збільшенню ефективності використання бюджетних коштів;
  • зміцненню ролі місцевого самоврядування, зокрема об’єднаних територіальних громад, в розвитку системи надання медичної допомоги;
  • створенню передумов для розвитку конкуренції в системі охорони здоров’я, збільшенню інвестиційної привабливості вітчизняної системи охорони здоров’я;
  • підвищенню якості медичного обслуговування, впровадженню науково обґрунтованих та економічно ефективних методів роботи, забезпеченню дотримання клінічних настанов та медичних стандартів.
В.о. Міністра охорони здоров’я України
У. Супрун

ПРОЕКТ

текст від 06.06.2017 р.

Закон України
Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів

Цей Закон визначає державні фінансові гарантії надання пацієнтам необхідних медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Законодавство про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів

1. Законодавство про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про охорону здоров’я, цього Закону та інших законів і нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я.

2. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів, застосовуються норми міжнародного договору.

Стаття 2. Визначення основних термінів

1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

1) державний гарантований пакет — обсяг медичних послуг та лікарських засобів, повну або часткову оплату надання яких пацієнтам держава гарантує за рахунок коштів Державного бюджету України згідно з тарифом покриття для профілактики, діагностики, лікування та реабілітації у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами;

2) електронна система охорони здоров’я — інформаційно-телекомунікаційна система, що, зокрема, забезпечує автоматизацію ведення обліку медичних послуг та управління медичною інформацією шляхом створення, розміщення, оприлюднення та обміну інформацією, даними і документами в електронному вигляді, до складу якої входять центральна база даних та електронні медичні інформаційні системи, між якими забезпечено автоматичний обмін інформацією, даними та документами через відкритий програмний інтерфейс (АРI);

3) пацієнти — фізичні особи, а саме громадяни України та члени їх сімей першого ступеня споріднення (батьки, чоловік або дружина, діти) з числа іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають на території України;

4) постачальники медичних послуг — заклади охорони здоров’я усіх форм власності та фізичні особи — підприємці, які одержали ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики та уклали договір про медичне обслуговування населення з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів;

5) реімбурсація — механізм повної або часткової оплати згідно з тарифом покриття за рахунок коштів Державного бюджету України лікарських засобів, що включені до деталізованого опису, які були відпущені пацієнтам на підставі рецепта на лікарські засоби;

6) тариф — ставка, що визначає розмір оплати за передбачені деталізованим описом медичні послуги та лікарські засоби.

2. Інші терміни вживаються у цьому Законі у значенні, наведеному в Основах законодавства України про охорону здоров’я та інших законодавчих актах.

Стаття 3. Мета встановлення державних фінансових гарантій надання медичних послуг та лікарських засобів

1. Метою встановлення державних фінансових гарантій надання медичних послуг та лікарських засобів є створення ефективного механізму фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів належної якості за рахунок бюджетних коштів для забезпечення збереження та відновлення здоров’я населення України.

Стаття 4. Державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів

1. Відповідно до цього Закону держава гарантує повну або часткову оплату згідно з тарифом покриття за рахунок коштів Державного бюджету України наданих пацієнтам необхідних медичних послуг та лікарських засобів, що передбачені державним гарантованим пакетом.

2. Законами України можуть встановлюватися додаткові державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів.

3. Державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів, визначені цим Законом, надаються та забезпечуються в межах видатків на відповідні види медичних послуг та лікарських засобів у межах державного гарантованого пакета, передбачені у Державному бюджеті України на відповідний рік.

Стаття 5. Державний гарантований пакет

1. У межах державного гарантованого пакета держава гарантує пацієнтам оплату за рахунок коштів Державного бюджету України в обсязі, встановленому законом, необхідних медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням:

1) екстреної медичної допомоги;

2) первинної медичної допомоги;

3) вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги;

4) третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги;

5) паліативної допомоги.

При цьому держава гарантує пацієнтам повну оплату за рахунок коштів Державного бюджету України необхідних медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням екстреної медичної допомоги, первинної медичної допомоги та паліативної допомоги.

2. Невід’ємною частиною державного гарантованого пакета є деталізований опис.

У деталізованому описі визначається перелік конкретних видів медичних послуг та лікарських засобів, оплата яких гарантується за рахунок коштів Державного бюджету України, та обсяг такої оплати. В деталізованому описі також може зазначатися перелік видів медичних послуг та лікарських засобів, які не входять до державного гарантованого пакета та надання яких не підлягає оплаті за рахунок коштів Державного бюджету України.

3. Деталізований опис розробляється з урахуванням положень клінічних настанов центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, схвалюється Кабінетом Міністрів України та затверджується Верховною Радою України у складі проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

4. Порядок розроблення деталізованого опису, в тому числі критерії відбору медичних послуг та лікарських засобів для включення до деталізованого опису, затверджуються спільним наказом центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної фінансової і бюджетної політики, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

5. Кабінет Міністрів України може збільшувати тариф покриття та коригувати розмір тарифу співоплати за умови збільшення загального обсягу видатків на медичні послуги та лікарські засоби за державним гарантованим пакетом, передбачених у Державному бюджеті України на відповідний рік.

Зменшення обсягу оплати за рахунок Державного бюджету України медичних послуг та лікарських засобів у межах державного гарантованого пакета протягом відповідного року не допускається, крім випадків, встановлених законом.

Розділ ІІ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНИХ ФІНАНСОВИХ ГАРАНТІЙ
НАДАННЯ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ ТА
ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ

Стаття 6. Основні принципи фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів у межах державного гарантованого пакета

1. Фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України здійснюється на таких принципах:

1) законодавче визначення умов і порядку фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України у межах державного гарантованого пакета;

2) надання рівних державних гарантій для реалізації пацієнтами права на охорону здоров’я незалежно від віку, соціального статусу, матеріального становища та зареєстрованого місця проживання;

3) забезпечення збереження і відновлення здоров’я населення та надання медичних послуг та лікарських засобів належної якості;

4) цільове та раціональне використання коштів, передбачених на фінансування надання медичних послуг і лікарських засобів в межах державного гарантованого пакета;

5) універсальність та справедливість доступу до необхідних медичних послуг та лікарських засобів, передбачених державним гарантованим пакетом;

6) передбачуваність та спланованість обсягу медичних послуг та лікарських засобів;

7) гласність, прозорість та підзвітність діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб в сфері фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів;

8) можливість вибору лікаря пацієнтом у порядку, встановленому законодавством;

9) конкуренція і відсутність дискримінації кандидатів у постачальники медичних послуг.

Стаття 7. Права та обов’язки пацієнтів у сфері державних фінансових гарантій

1. Пацієнти мають право на:

1) безоплатне отримання інформації про порядок оплати необхідних такому пацієнту медичних послуг та лікарських засобів, передбачених державним гарантованим пакетом, та застосовний тариф співоплати, роз’яснення з питань державних фінансових гарантій оплати медичних послуг та лікарських засобів;

2) отримання медичних послуг та лікарських засобів належної якості, які підлягають оплаті повністю або частково за рахунок коштів Державного бюджету України;

3) надання лікарям, третім особам права доступу до персональних даних та іншої інформації, що міститься в електронній системі охорони здоров’я, у тому числі інформації про стан свого здоров’я, діагноз, а також про відомості, одержані під час медичного обстеження;

4) отримання інформації про осіб, які подавали запити щодо надання інформації, що міститься в електронній системі охорони здоров’я, про такого пацієнта;

5) оскарження рішень, дій чи бездіяльності центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, та його територіальних органів, інших органів та їх посадових осіб у сфері державних фінансових гарантій надання медичних послуг та лікарських засобів;

6) судовий захист своїх прав;

7) подання скарг щодо надання медичних послуг в межах державного гарантованого пакета центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів;

8) інші права, передбачені законодавством.

2. Пацієнти зобов’язані:

1) надавати достовірні документи та інформацію, необхідні для отримання медичних послуг та лікарських засобів;

2) оплачувати за рахунок власних коштів чи забезпечувати оплату за рахунок коштів добровільного медичного страхування та інших джерел тарифу співоплати у разі часткової оплати за рахунок коштів Державного бюджету України медичних послуг та лікарських засобів, наданих такому пацієнту;

3) виконувати інші вимоги, передбачені законодавством.

3. Пацієнт несе відповідальність за порушення у сфері державних фінансових гарантій надання медичних послуг та лікарських засобів відповідно до закону.

Стаття 8. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів

1. До повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, належить:

1) реалізація державної політики у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів у межах державного гарантованого пакета, внесення пропозицій щодо її формування;

2) проведення аналізу і прогнозування потреб населення України у медичних послугах та лікарських засобах;

3) виконання функцій єдиного національного замовника медичних послуг та лікарських засобів у межах державного гарантованого пакета;

4) систематичне проведення аналізу умов, результатів, строків та ефективності надання медичних послуг та лікарських засобів пацієнтам з метою вжиття заходів для підвищення якості надання медичних послуг постачальниками медичних послуг за рахунок коштів Державного бюджету України;

5) розроблення деталізованого опису, тарифів і коригувальних коефіцієнтів;

6) укладення, зміна та припинення договорів про медичне обслуговування населення та договорів про реімбурсацію;

7) здійснення заходів, що забезпечують цільове та ефективне використання коштів у межах бюджетних програм, відповідальним виконавцем яких він є, в тому числі заходів з перевірки дотримання постачальниками медичних послуг вимог, встановлених порядками використання коштів відповідних бюджетних програм і договорами про медичне обслуговування населення;

8) отримання та здійснення обробки персональних даних та іншої інформації про пацієнтів (в тому числі інформації про стан здоров’я, діагноз, а також відомостей, одержаних піл час медичного обстеження пацієнтів) і постачальників медичних послуг, необхідних для здійснення його повноважень;

9) прийняття власних та розроблення проектів інших нормативно-правових актів;

10) здійснення інших повноважень, визначених законами України.

2. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, що полягає у спеціальному порядку призначення його Голови, та здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені у встановленому порядку територіальні органи.

3. З метою забезпечення відповідності інтересам пацієнтів діяльності центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, утворюється Рада пацієнтського контролю, яка формується на засадах відкритого і прозорого конкурсу. Порядок утворення та діяльності, а також персональний склад Ради пацієнтського контролю затверджується Кабінетом Міністрів України.

Рада пацієнтського контролю:

1) заслуховує інформацію про діяльність, виконання завдань центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів;

2) розглядає звіти центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, і затверджує свій висновок щодо них;

3) має інші права, передбачені Положенням про Раду пацієнтського контролю.

Стаття 9. Порядок призначення голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, та його заступників

1. Головою та заступниками Голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, може бути призначена особа, яка:

1) має бездоганну ділову репутацію та не має судимостей;

2) має повну вищу освіту;

3) має досвід роботи на керівних посадах не менш як п’ять років.

2. Кандидати на посаду голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, визначаються комісією з проведення конкурсу на зайняття посади голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів (далі — Конкурсна комісія) відповідно до результатів відкритого конкурсного відбору на зайняття цієї посади (далі — конкурс). Участь у конкурсі можуть брати особи, що відповідають вимогам, визначеним у цій статті.

Організацію та проведення конкурсу здійснює Конкурсна комісія.

3. До складу Конкурсної комісії входять:

1) три особи, яких визначає Президент України;

2) три особи, яких визначає Кабінет Міністрів України;

3) три особи, яких визначає Верховна Рада України.

Членами Конкурсної комісії можуть бути особи, які мають бездоганну ділову репутацію, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет. Не можуть бути членами Комісії:

особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

особи, що перебувають у трудових відносинах із закладами охорони здоров’я, здійснюють господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи — підприємці, або входять до складу об’єднань організацій роботодавців сфери охорони здоров’я;

особи, які, незалежно від тривалості, були працівниками центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, впродовж попередніх двох років;

особи, близькі особи яких, незалежно від тривалості, були працівниками центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, впродовж попередніх двох років.

Конкурсна комісія вважається повноважною в разі затвердження в її складі не менше шести осіб.

4. Рішення Конкурсної комісії вважається прийнятим, якщо за нього на засіданні Конкурсної комісії проголосувало не менше п’яти членів Конкурсної комісії.

5. Голова та секретар Конкурсної комісії обираються нею з числа членів Конкурсної комісії.

Засідання Конкурсної комісії відкриті для представників засобів масової інформації та журналістів. Забезпечується відео- та аудіофіксація і трансляція у режимі реального часу відповідної відео- та аудіоінформації із засідань Конкурсної комісії на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Інформація про час та місце проведення засідання Конкурсної комісії оприлюднюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, не пізніше ніж за 48 години до його початку.

Роботу Конкурсної комісії забезпечує центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

6. Конкурсна комісія:

1) визначає регламент своєї роботи;

2) розміщує оголошення про умови та строки проведення конкурсу;

3) розглядає документи, подані особами для участі в конкурсі;

4) відбирає із загального числа кандидатів осіб, з якими проводить на своєму засіданні співбесіду, та осіб, щодо яких проводиться спеціальна перевірка, передбачена Законом України «Про запобігання корупції», і перевірка, передбачена Законом України «Про очищення влади»;

5) відбирає шляхом відкритого голосування з числа кандидатів, які пройшли співбесіду та зазначені в пункті 4 цієї частини перевірки, двох або трьох кандидатів, які згідно з обґрунтованим рішенням Конкурсної комісії мають найкращі професійний досвід, знання і якості для виконання службових обов’язків голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів; вносить подання Кабінету Міністрів України щодо призначення одного із зазначених кандидатів на посаду голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів;

6) оприлюднює інформацію про осіб, які подали заяву на участь у конкурсі, а також інформацію про кандидатів, які були відібрані для проходження співбесіди, для проведення зазначених в пункті 4 цієї частини перевірок, та про кандидатів, відібраних Конкурсною комісією для подання на розгляд Кабінету Міністрів України;

7) проводить повторний конкурс у разі відхилення всіх кандидатів у зв’язку з їх невідповідністю вимогам, що ставляться до голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, або непроходженням відібраними кандидатами спеціальної перевірки чи перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади».

7. Не пізніше ніж за два місяці до завершення строку повноважень голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів або упродовж 14 днів з дня дострокового припинення його повноважень (звільнення) у порядку, встановленому цим Законом, формується Конкурсна комісія.

Конкурсна комісія розміщує оголошення про умови та строки проведення конкурсу на зайняття посади голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів в загальнодержавних друкованих засобах масової інформації та на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

8. Особа, яка претендує на участь у конкурсі, подає у визначений в оголошенні строк такі документи:

1) заяву про участь у конкурсі з наданням згоди на проведення спеціальної перевірки відповідно до Закону України «Про запобігання корупції» та на обробку персональних даних відповідно до Закону України «Про захист персональних даних»;

2) автобіографію, що містить: прізвище, ім’я та по батькові (за наявності), число, місяць, рік і місце народження, громадянство, відомості про освіту, трудову діяльність, посаду (заняття), місце роботи, громадську роботу (у тому числі на виборних посадах), членство у політичних партіях, у тому числі в минулому, наявність трудових або будь-яких інших договірних відносин з політичною партією упродовж двох років, що передують поданню заяви (незалежно від тривалості), контактний номер телефону та адресу електронної пошти, відомості про наявність чи відсутність судимості;

3) декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за рік, що передує року, в якому було оприлюднено оголошення про конкурс, за формою, що визначена Законом України «Про запобігання корупції»;

4) інші документи, передбачені законами України «Про державну службу», «Про запобігання корупції».

Відомості з поданих відповідно до цієї частини документів підлягають оприлюдненню упродовж трьох робочих днів після закінчення строку подання заяв на конкурс на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, крім відомостей, які відповідно до Закону України «Про запобігання корупції» віднесені до інформації з обмеженим доступом та відомостей про контактний номер телефону, адресу електронної пошти кандидата.

9. Відібрані Конкурсною комісією два або три кандидати подаються на розгляд Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України призначає на посаду голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, одного з відібраних Конкурсною комісією кандидатів протягом десяти днів з дня внесення Конкурсною комісією відповідного подання.

10. Голова центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, може мати не більше двох заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів.

Стаття 10. Особливості договорів про медичне обслуговування населення в сфері державних фінансових гарантій

1. Договір про медичне обслуговування населення укладається у письмовій (в тому числі електронній) формі між центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, і закладами охорони здоров’я усіх форм власності та фізичними особами-підприємцями, які одержали ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики.

2. Договір про медичне обслуговування населення є договором на користь третіх осіб — пацієнтів в частині надання медичних послуг та лікарських засобів постачальниками медичних послуг пацієнтам.

3. Договір про медичне обслуговування населення регулює і визначає умови та обсяг надання пацієнтам медичних послуг та лікарських засобів, вимоги щодо їх якості, порядок оплати тарифу покриття за надані медичні послуги та лікарські засоби, права та обов’язки сторін, а також відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов такого договору, зокрема за порушення вимог щодо якості медичних послуг.

4. Типова форма договору про медичне обслуговування населення в сфері державних фінансових гарантій, порядок його укладення, зміни та припинення, в тому числі порядок відбору суб’єктів господарювання для укладення договору та особливості фіксування вираження пацієнтом наміру скористатися своїми правами за договором, затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 11. Організація надання медичних послуг та лікарських засобів у межах державного гарантованого пакета

1. У разі потреби у медичних послугах та лікарських засобах пацієнт має право на отримання таких медичних послуг та лікарських засобів згідно з деталізованим описом у постачальників медичних послуг в порядку, встановленому законодавством.

2. Пацієнт (його законний представник) обирає лікаря з надання первинної медичної допомоги шляхом подання відповідної декларації постачальнику медичних послуг. Забороняється відмовляти у прийнятті декларації про вибір лікаря з надання первинної медичної допомоги та ведення пацієнта, зокрема, на підставі наявності хронічного захворювання, віку, соціального статусу, матеріального становища, зареєстрованого місця проживання тощо, крім випадків, передбачених законодавством.

Форма декларації та порядок вибору лікаря з надання первинної медичної допомоги затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

3. Надання за рахунок коштів Державного бюджету України необхідних медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з вторинною (спеціалізованою), третинної (високоспеціалізованою) та паліативною медичною допомогою, здійснюється на підставі направлення лікаря з надання первинної медичної допомоги або лікуючого лікаря в порядку, передбаченому законодавством про охорону здоров’я, крім випадків, коли згідно із законодавством направлення лікаря не вимагається.

4. Порядок реімбурсації, типова форма договору про реімбурсацію і порядок його укладення, зміни та припинення затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України може встановлювати граничні обсяги реімбурсації в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на фінансування медичних послуг та лікарських засобів в межах державного гарантованого пакета на відповідний рік.

5. Оплаті за рахунок коштів Державного бюджету України можуть підлягати лише ті лікарські засоби, які включені до Національного переліку основних лікарських засобів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України, та передбачені деталізованим описом.

6. Постачальники медичних послуг зобов’язані інформувати пацієнта про обсяг оплати необхідних такій особі медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України і застосовний тариф співоплати.

Стаття 12. Основні засади оплати медичних послуг та лікарських засобів

1. Для всієї території України встановлюються єдині тарифи для реімбурсації та оплати медичних послуг та лікарських засобів, які надаються пацієнтам згідно з деталізованим описом.

До тарифів можуть застосовуватись коригувальні коефіцієнти, розміри та підстави застосування яких є єдиними для всієї території України.

2. Тарифи можуть встановлюватись, зокрема як:

1) глобальні ставки, які передбачають сплату постачальникам медичних послуг фіксованої суми за визначену кількість послуг чи визначений період;

2) капітаційні ставки, які встановлюються у вигляді фіксованої суми за кожного пацієнта;

3) ставки на пролікований випадок;

4) ставки на медичну послугу;

5) ставки за результатами виконання договорів про медичне обслуговування населення постачальником медичних послуг.

Зазначені ставки можуть використовуватися як разом, так і окремо одна від одної.

3. Методика розрахунку тарифів розробляється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, погоджується з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної фінансової і бюджетної політики, та затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

4. Тарифи і коригувальні коефіцієнти розробляються з урахуванням положень клінічних настанов і затверджуються в порядку, передбаченому для деталізованого опису, та є його невід’ємною частиною.

5. Тарифи поділяються на тарифи покриття та тарифи співоплати.

6. Тариф покриття сплачується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, за рахунок коштів Державного бюджету України. За тарифом покриття оплачується в повному обсязі медична допомога, а також повністю або частково інші медичні послуги та лікарські засоби, передбачені деталізованим описом, надані пацієнтам.

7. Тариф співоплати сплачується пацієнтом за рахунок власних коштів або шляхом забезпечення оплати за рахунок коштів добровільного медичного страхування чи інших джерел, не заборонених законодавством. За тарифом співоплати оплачуються медичні послуги, крім медичної допомоги, та лікарські засоби, надані пацієнтам, у разі, коли в межах державного гарантованого пакету відповідні медичні послуги та лікарські засоби оплачуються за рахунок коштів Державного бюджету України не в повному обсязі.

Постачальники медичних послуг мають право вимагати від пацієнтів оплати чи забезпечення оплати тарифу співоплати за надані таким пацієнтам медичні послуги та лікарські засоби.

8. Тариф покриття та тариф співоплати сплачуються безпосередньо постачальникам медичних послуг та суб’єктам господарювання, які одержали ліцензію на провадження господарської діяльності з роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

9. Постачальникам медичних послуг забороняється вимагати від пацієнтів винагороди в будь-якій формі за медичні послуги та лікарські засоби в межах державного гарантованого пакета понад встановлений застосовний тариф співоплати. Такі дії є підставою для притягнення до відповідальності, передбаченої договором про медичне обслуговування населення, в тому числі одностороннього розірвання договору з ініціативи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів.

10. Оплата медичних послуг та лікарських засобів, наданих пацієнтам, здійснюється на підставі інформації та документів, що внесені постачальниками медичних послуг до електронної системи охорони здоров’я.

Стаття 13. Особливості фінансування медичних послуг та лікарських засобів в окремих випадках

1. Права та гарантії, передбачені іншими законами України, зокрема, Законами України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про соціальний захист дітей війни», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про охорону дитинства», «Про жертви нацистських переслідувань», «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», «Про донорство крові та її компонентів», стосовно безоплатного або пільгового медичного обслуговування, забезпечення лікарськими засобами чи виробами медичного призначення, що виходять за межі державного гарантованого пакету, реалізуються згідно із законодавством, що регулює такі відносини, за рахунок відповідних джерел фінансування.

2. Держава додатково гарантує особам, які зазначені в пунктах 11–14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», повну оплату тарифу покриття та тарифу співоплати за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених відповідною бюджетної програмою, всіх необхідних медичних послуг та лікарських засобів, які входять до державного гарантованого пакета згідно з деталізованим описом.

Зазначені гарантії поширюються на осіб, яким надано статус інваліда війни в порядку, передбаченому Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

3. Держава додатково гарантує особам, які зазначені в пунктах 19–20 частини першої статті 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», повну оплату за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених відповідною бюджетної програмою, тарифу покриття та тарифу співоплати за медичні послуги та лікарські засоби, які входять до державного гарантованого пакета згідно з деталізованим описом, які необхідні їм для лікування поранень, контузій або каліцтв, отриманих такими особами у бойових діях під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпечення її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення.

Зазначені гарантії застосовуються незалежно від надання особі статусу учасника бойових дій у порядку, передбаченому Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», на момент звернення за наданням медичних послуг та лікарських засобів.

Порядок підтвердження факту отримання поранення, контузії або каліцтва у бойових діях під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпечення її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, визначається Кабінетом Міністрів України.

4. Держава гарантує повну оплату за рахунок коштів Державного бюджету України необхідних медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням екстреної медичної допомоги, іноземцям та особам без громадянства, які постійно проживають на території України, але не є членами сімей громадян України першого ступеня споріднення, або які тимчасово проживають чи перебувають на території України. Такі особи зобов’язані компенсувати державі повну вартість наданих медичних послуг та лікарських засобів, у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України.

Іноземці та особи без громадянства, зазначені в абзаці першому цього пункту, оплачують за рахунок власних коштів, коштів добровільного медичного страхування чи інших джерел медичні послуги та лікарські засоби, пов’язані з наданням інших видів медичної допомоги, крім екстреної.

Стаття 14. Електронна система охорони здоров’я

1. Порядок функціонування електронної системи охорони здоров’я затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням вимог законодавства про захист персональних даних.

2. Доступ до даних про пацієнта, що містяться в електронній системі охорони здоров’я, можливий лише у разі отримання згоди такого пацієнта (його законного представника) у письмовій формі або у формі, що дає змогу зробити висновок про надання згоди. Без згоди доступ можливий у виключних випадках за наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання згоди такого пацієнта чи його законних представників чи за рішенням суду.

3. Підписуючи декларацію про вибір лікаря з надання первинної медичної допомоги, пацієнт (його законний представник) надає згоду на доступ до даних про нього, що містяться в електронній системі охорони здоров’я, такому лікарю з надання первинної медичної допомоги, а також іншим лікарям за його направленням в межах, необхідних для надання медичних послуг такими лікарями.

4. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, зобов’язаний опубліковувати та надавати центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, дані, що накопичені в електронній системі охорони здоров’я, за умови знеособлення персональних даних відповідно до вимог Закону України «Про захист персональних даних» в обсязі та в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Розділ ІІІ

КОНТРОЛЬ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Стаття 15. Контроль за дотриманням законодавства про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів

1. Контроль за дотриманням законодавства про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів здійснюють центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції відповідно до закону.

Стаття 16. Відповідальність за порушення законодавства про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів

1. Особи, винні у порушенні законодавства про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів, несуть відповідальність відповідно до закону.

Розділ ІV
ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набирає чинності через один місяць з дня його опублікування та застосовується з 1 січня 2018 року, крім частини десятої статті 12 цього Закону, яка застосовується з 1 квітня 2018 року, та абзаців двадцятого — двадцять третього підпункту 1 пункту 10 цього розділу, які застосовуються з 1 січня 2020 року.

2. До утворення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, його функції та повноваження, визначені цим Законом, виконує центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

3. З 1 січня 2018 року дія цього Закону поширюється на фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням первинної медичної допомоги.

4. Протягом 2018–2019 років механізм фінансування, передбачений цим Законом, поступово запроваджується для інших видів медичних послуг згідно з відповідними постановами Кабінету Міністрів України. У цей період можуть запроваджуватись також пілотні проекти на базі окремих закладів охорони здоров’я, населених пунктів чи регіонів.

5. До затвердження нормативно-правових актів, передбачених частинами третьою і четвертою статті 5, частинами третьою і четвертою статті 12, частиною першою статті 14 цього Закону, але не пізніше 1 січня 2020 року, положення цього Закону застосовуються з урахуванням таких особливостей:

1) перелік медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням первинної медичної допомоги, що оплачується за рахунок коштів Державного бюджету України, встановлюється згідно з в порядком надання первинної медичної допомоги, що затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я; перелік медичних послуг, пов’язаних із наданням інших видів медичної допомоги, що оплачуються за рахунок коштів Державного бюджету України, визначається Кабінетом Міністрів України;

2) тариф затверджується Кабінетом Міністрів України.

6. З 2020 року дія цього Закону поширюється на медичні послуги, пов’язані з наданням всіх видів медичної допомоги.

7. До 31 грудня 2019 року реімбурсація здійснюється для визначеного Кабінетом Міністрів України переліку медичних станів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. З 1 січня 2020 року запроваджується реімбурсація вартості лікарських засобів, передбачених державним гарантованим пакетом в деталізованому описі.

8. Фінансування державних та комунальних закладів охорони здоров’я, крім закладів охорони здоров’я, передбачених переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, за рахунок коштів Державного бюджету України, крім оплати медичних послуг та лікарських засобів в межах державного гарантованого пакета, після 1 січня 2020 року не здійснюється.

9. Органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції можуть фінансувати місцеві програми розвитку та підтримки комунальних закладів охорони здоров’я, зокрема щодо оновлення матеріально-технічної бази, капітального ремонту, реконструкції, а також місцеві програми надання населенню медичних послуг понад державний гарантований пакет та місцеві програми громадського здоров’я.

10. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1) в Основах законодавства України про охорону здоров’я (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 4, ст. 19 із наступними змінами):

у частині першій статті 3:

доповнити частину після абзацу восьмого новим абзацом такого змісту:

«оцінка медичних технологій — експертиза медичних технологій щодо клінічної ефективності, економічної доцільності, організаційних проблем та проблем безпеки для громадян у зв’язку з їх застосуванням;».

У зв’язку з цим абзаци дев’ятий — дванадцятий вважати відповідно абзацами десятим — тринадцятим;

в абзаці одинадцятому слова «, та оплачується її замовником» виключити;

пункт «в» статті 7 викласти в такій редакції:

«в) фінансування надання всім громадянам та іншим визначеним законом особам гарантованого обсягу медичних послуг та лікарських засобів у порядку, встановленому законом;»;

у статті 8:

частину третю викласти в такій редакції:

«Держава гарантує безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я за епідемічними показаннями. Держава також гарантує безоплатне проведення медико-соціальної експертизи у порядку, встановленому законодавством.»;

доповнити статтю після частини третьої новою частиною такого змісту:

«Держава гарантує громадянам України та іншим визначеним законом особам надання необхідних медичних послуг та лікарських засобів повністю або частково за рахунок коштів Державного бюджету України на умовах та в порядку, встановлених Законом України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів».».

У зв’язку з цим частини четверту і п’яту вважати відповідно частинами п’ятою і шостою;

у статті 141:

абзац третій у частині третій викласти в такій редакції:

«клінічна настанова — документ, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів надання медичної допомоги та їх послідовність.»;

абзац четвертий виключити;

у частині четвертій слова «розробляються і» виключити, а після слів «у сфері охорони здоров’я» доповнити словами «, з урахуванням особливостей, передбачених цими Основами»;

частину шосту викласти в такій редакції:

«Додержання стандартів медичної допомоги (медичних стандартів), клінічних настанов є обов’язковим для всіх закладів охорони здоров’я, а також для фізичних осіб — підприємців, що провадять господарську діяльність з медичної практики, з урахуванням особливостей, встановлених цими Основами.»;

доповнити статтю частиною такого змісту:

«Розроблення стандартів медичної допомоги (медичних стандартів), проведення державної оцінки медичних технологій, акредитації закладів охорони здоров’я здійснюється спеціалізованою державною некомерційною агенцією у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.»;

доповнити Основи статтею 142 такого змісту:

«Стаття 142. Клінічні настанови

Систему клінічних настанов складають адаптовані клінічні настанови та нові клінічні настанови.

Адаптовані клінічні настанови розробляються підприємствами, установами, організаціями України на засадах доказової медицини на основі нових клінічних настанов та затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Нові клінічні настанови затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, шляхом затвердження українською мовою без проведення адаптації текстів документів, які визначають вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних або реабілітаційних методів надання медичної допомоги та їх послідовність, що розроблені іноземними органами, підприємствами, установами і організаціями, відповідними іноземними чи міжнародними асоціаціями у сфері охорони здоров’я. Нові клінічні настанови можуть також затверджуватися шляхом затвердження посилання на джерело опублікування чи розміщення англійською мовою у базі даних або на веб-сторінці таких документів.

Додержання адаптованих клінічних настанов є обов’язковим, крім випадків, передбачених цими Основами.

Нова клінічна настанова є обов’язковою в разі відсутності адаптованої клінічної настанови для відповідного захворювання, за умови наявності затвердженого у встановленому порядку тексту такої нової клінічної настанови українською мовою. У разі відсутності затвердженого тексту нової клінічної настанови українською мовою така настанова може бути застосована за рішенням лікаря за умови отримання попередньої інформованої згоди пацієнта у письмовій формі.

У разі наявності нової клінічної настанови та адаптованої клінічної настанови для одного і того ж захворювання нова клінічна настанова може бути застосована за рішенням лікаря за умови отримання попередньої інформованої згоди пацієнта у письмовій формі. У такому разі лікар звільняється від обов’язку додержання адаптованої клінічної настанови.

Порядок розроблення, затвердження та застосування клінічних настанов затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.»;

частину першу статті 15 після абзацу другого доповнити новим абзацом такого змісту:

«центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів;».

У зв’язку з цим абзац третій вважати абзацом четвертим;

перше речення частини п’ятіої статті 16 викласти в такій редакції: «Заклади охорони здоров’я можуть добровільно проходити акредитацію в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.»;

у статті 18:

частину третю викласти в такій редакції:

«Кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення надання населенню гарантованого обсягу медичних послуг та лікарських засобів, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.»;

у другому реченні частини третьої слово «законом» замінити словом «законодавством»;

частину восьму викласти в такій редакції:

«Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються законом.»;

статтю 351 викласти в такій редакції:

«Стаття 351. Первинна медична допомога

Первинна медична допомога — медична допомога, що передбачає надання консультації, проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під час вагітності) станів, здійснення профілактичних заходів; направлення відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги, для надання йому вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги; надання невідкладної медичної допомоги в разі гострого розладу фізичного чи психічного здоров’я пацієнта, який не потребує екстреної, вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

Надання первинної медичної допомоги забезпечують заклади охорони здоров’я та фізичні особи — підприємці, які одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку.

Первинна медична допомога безпосередньо надається лікарем з надання первинної медичної допомоги.

Лікар з надання первинної медичної допомоги провадить свою діяльність як фізична особа-підприємець, яка одержала відповідну ліцензію в установленому законом порядку та особисто надає первинну медичну допомогу, або як працівник такої фізичної особи — підприємця чи закладу охорони здоров’я.

Пацієнт має право обирати лікаря з надання первинної медичної допомоги у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Первинна медична допомога надається безоплатно в закладах охорони здоров’я та фізичними особами — підприємцями, які одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, з якими головний розпорядник бюджетних коштів уклав договір про медичне обслуговування населення.

Первинна медична допомога може надаватися в амбулаторних умовах або за місцем проживання (перебування) пацієнта у порядку, що визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.»;

2) пункт 6 частини другої статті 7 Закону України «Про захист персональних даних» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., № 34, ст. 481; 2013 р., № 51, ст. 715; 2014 р., № 14, ст. 252) викласти в такій редакції:

«6) необхідна в цілях охорони здоров’я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення піклування чи лікування або надання медичних послуг, функціонування електронної системи охорони здоров’я, за умови, що такі дані обробляються медичним працівником або іншою особою закладу охорони здоров’я чи фізичною особою — підприємцем, яка одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та її працівниками, на яких покладено обов’язки щодо забезпечення захисту персональних даних та на яких поширюється дія законодавства про лікарську таємницю, працівниками центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я;»;

3) пункти 2 і 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги» (Відомості Верховної Ради України, 2012 р., № 14, ст. 86) виключити;

4) частину першу статті 2 Закону України «Про ціни і ціноутворення» (Відомості Верховної Ради України, 2013 р., № 19–20, ст. 190; 2015 р., № 30, ст. 289) викласти у такій редакції:

«1. Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у процесі формування, встановлення та застосування цін Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади, органами, що здійснюють державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, органами місцевого самоврядування та суб’єктами господарювання, які провадять діяльність на території України, а також здійснення державного контролю (нагляду) та спостереження у сфері ціноутворення. Дія цього Закону не поширюється на встановлення тарифів на медичні послуги та лікарські засоби в межах державного гарантованого пакета згідно із Законом України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів».»;

5) у Законі України від 6 квітня 2017 року № 2002—VIII«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності закладів охорони здоров’я»:

у підпункті 3 пункту 2 розділу I:

в абзаці п’ятому слова «медичної допомоги населенню» замінити словами «державного гарантованого пакета медичних послуг та лікарських засобів,»;

доповнити пункт після абзацу дев’ятого новим абзацом такого змісту:

«Порядок укладення договорів про медичне обслуговування населення в межах державного гарантованого пакета, визначення тарифів для оплати медичних послуг та лікарських засобів встановлюється Законом України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів».».

У зв’язку з цим абзаци десятий — вісімнадцятий вважати відповідно абзацами одинадцятим — дев’ятнадцятим.

11. Кабінету Міністрів України:

1) у місячний строк з дня набрання чинності цим Законом затвердити положення про центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів;

2) у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом:

прийняти нормативно-правові акти, необхідні для забезпечення можливості внесення інформації та документів, на основі яких здійснюється оплата наданих медичних послуг та лікарських засобів пацієнтам, до електронної системи охорони здоров’я та реалізації пілотного проекту щодо впровадження електронної системи охорони здоров’я в частині автоматизації обліку надання медичних послуг;

забезпечити прийняття нормативно-правових актів для узгодження механізмів забезпечення окремих категорій населення безоплатним або пільговим медичним обслуговуванням, лікарськими засобами чи виробами медичного призначення, що не входять до державного гарантованого пакета, як зазначено у частині першій статті 11 цього Закону, із положеннями цього Закону;

забезпечити призначення Голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів;

прийняти інші нормативно-правові акти, що випливають із цього Закону;

привести власні нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом;

розробити порядок компенсації вартості медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням екстреної медичної допомоги, іноземцями та особами без громадянства, зазначеними в частині четвертій статті 13 цього Закону.

Голова Верховної Ради України

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ
до проекту Закону України «Про державні фінансові гарантії надання медичної допомоги і лікарських засобів»

Зміст положення (норми) чинного акту законодавства Зміст відповідного положення (норми) проекту акта
Основи законодавства України про охорону здоров’я(Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 4, ст. 19)
Стаття 3. Поняття і терміни, що вживаються в законодавстві про охорону здоров’яУ цих Основах та інших актах законодавства про охорону здоров’я основні поняття мають таке значення:[…] Стаття 3. Поняття і терміни, що вживаються в законодавстві про охорону здоров’яУ цих Основах та інших актах законодавства про охорону здоров’я основні поняття мають таке значення:[…]
оцінка медичних технологій — експертиза медичних технологій щодо клінічної ефективності, економічної доцільності, організаційних проблем та проблем безпеки для пацієнтів у зв’язку з їх застосуванням;[…]
послуга з медичного обслуговування населення (медична послуга) — послуга, що надається пацієнту закладом охорони здоров’я або фізичною особою — підприємцем, яка зареєстрована та одержала в установленому законом порядку ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та оплачується її замовником. Замовником послуги з медичного обслуговування населення можуть бути держава, відповідні органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи, у тому числі пацієнт;[…] послуга з медичного обслуговування населення (медична послуга) — послуга, що надається пацієнту закладом охорони здоров’я або фізичною особою — підприємцем, яка зареєстрована та одержала в установленому законом порядку ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики. Замовником послуги з медичного обслуговування населення можуть бути держава, відповідні органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи, у тому числі пацієнт;[…]
Стаття 7. Гарантії права на охорону здоров’яДержава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у сфері охорони здоров’я шляхом:[…] Стаття 7. Гарантії права на охорону здоров’яДержава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у сфері охорони здоров’я шляхом:[…]
в) надання всім громадянам гарантованого рівня медичної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; в) фінансування надання всім громадянам та іншим визначеним законом особам гарантованого обсягу медичних послуг та лікарських засобів у порядку, встановленому законом;
Стаття 8. Державний захист права на охорону здоров’я[…]Держава гарантує безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я також за епідемічними показаннями та безоплатне проведення медико-соціальної експертизи. Стаття 8. Державний захист права на охорону здоров’я[…]Держава гарантує безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я за епідемічними показаннями. Держава також гарантує безоплатне проведення медико-соціальної експертизи у порядку, встановленому законодавством.
Положення відсутнє Держава гарантує громадянам України та іншим визначеним законом особам надання необхідних медичних послуг та лікарських засобів повністю або частково за рахунок коштів Державного бюджету України на умовах та в порядку, встановлених Законом України «Про державні фінансові гарантії надання медичної допомоги та лікарських засобів».
Стаття 14 1. Система стандартів у сфері охорони здоров’я[…] Стаття 14 1. Система стандартів у сфері охорони здоров’я[…]
Галузевими стандартами у сфері охорони здоров’я є:[…]клінічний протокол — уніфікований документ, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів надання медичної допомоги та їх послідовність; Галузевими стандартами у сфері охорони здоров’я є:[…]клінічна настанова — документ, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів надання медичної допомоги та їх послідовність;
табель матеріально-технічного оснащення — документ, що визначає мінімальний перелік обладнання, устаткування та засобів, необхідних для оснащення конкретного типу закладу охорони здоров’я, його підрозділу, а також для забезпечення діяльності фізичних осіб — підприємців, що провадять господарську діяльність з медичної практики за певною спеціальністю (спеціальностями);[…] […]
Галузеві стандарти у сфері охорони здоров’я розробляються і затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я. Галузеві стандарти у сфері охорони здоров’я затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, з урахуванням особливостей, передбачених цими Основами.
[…]Додержання стандартів медичної допомоги (медичних стандартів), клінічних протоколів, табелів матеріально-технічного оснащення є обов’язковим для всіх закладів охорони здоров’я, а також для фізичних осіб — підприємців, що провадять господарську діяльність з медичної практики. […]Додержання стандартів медичної допомоги (медичних стандартів), клінічних настанов є обов’язковим для всіх закладів охорони здоров’я, а також для фізичних осіб — підприємців, що провадять господарську діяльність з медичної практики, з урахуванням особливостей встановлених цими Основами.
Розроблення стандартів медичної допомоги (медичних стандартів), проведення оцінки медичних технологій, акредитації закладів охорони здоров’я здійснюється спеціалізованою державною некомерційною агенцією у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Положення відсутнє Стаття 14 2. Клінічні настановиСистему клінічних настанов складають адаптовані клінічні настанови та нові клінічні настанови.
Адаптовані клінічні настанови розробляються уповноваженими підприємствами, установами, організаціями України на засадах доказової медицини на основі нових клінічних настанов та затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.Нові клінічні настанови затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, шляхом затвердження українською мовою без проведення адаптації текстів документів, які визначають вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних або реабілітаційних методів надання медичної допомоги та їх послідовність, що розроблені іноземними органами, підприємствами, установами і організаціями, відповідними іноземними чи міжнародними асоціаціями у сфері охорони здоров’я. Нові клінічні настанови можуть також затверджуватися шляхом затвердження посилання на джерело опублікування чи розміщення англійською мовою у базі даних або на веб-сторінці таких документів.
Додержання адаптованих клінічних настанов є обов’язковим, крім випадків, передбачених цими Основами.Нова клінічна настанова є обов’язковою у випадку відсутності адаптованої клінічної настанови для відповідного захворювання, за умови наявності затвердженого у встановленому порядку тексту такої нової клінічної настанови українською мовою. У разі відсутності затвердженого тексту нової клінічної настанови українською мовою така настанова може бути застосована за рішенням лікаря за умови отримання попередньої інформованої згоди пацієнта у письмовій формі.
У разі наявності нової клінічної настанови та адаптованої клінічної настанови для одного і того ж захворювання нова клінічна настанова може бути застосована за рішенням лікаря за умови отримання попередньої інформованої згоди пацієнта у письмовій формі. У такому разі лікар звільняється від обов’язку додержання адаптованої клінічної настанови.Порядок розроблення, затвердження та застосування клінічних настанов затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
Стаття 15. Органи охорони здоров’я Стаття 15. Органи охорони здоров’я
Реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я забезпечують:центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я; Реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я забезпечують:центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я;
Положення відсутнє […] центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів; […]
Стаття 16. Заклади охорони здоров’я […] Стаття 16. Заклади охорони здоров’я […]
Заклади охорони здоров’я підлягають акредитації у випадках та в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України. Не підлягають обов’язковій акредитації аптечні заклади. Акредитація аптечних закладів може здійснюватися на добровільних засадах. […] Заклади охорони здоров’я можуть добровільно проходити акредитацію в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України. Не підлягають обов’язковій акредитації аптечні заклади. Акредитація аптечних закладів може здійснюватися на добровільних засадах. […]
Стаття 18. Фінансування охорони здоров’я […] Стаття 18. Фінансування охорони здоров’я […]
Кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медичної допомоги, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань. Кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення надання населенню гарантованого обсягу медичних послуг та лікарських засобів, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.
Медична допомога надається безоплатно за рахунок бюджетних коштів у закладах охорони здоров’я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення. Особливості укладення договорів про медичне обслуговування населення визначаються законом. […] Медична допомога надається безоплатно за рахунок бюджетних коштів у закладах охорони здоров’я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення. Особливості укладення договорів про медичне обслуговування населення визначаються законодавством. […]
Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються законом.
Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.
Стаття 351. Первинна медична допомога Стаття 351. Первинна медична допомога
Первинна медична допомога — медична допомога, що надається в амбулаторних умовах або за місцем проживання (перебування) пацієнта лікарем загальної практики — сімейним лікарем і передбачає надання консультації, проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під час вагітності) станів, здійснення профілактичних заходів; направлення відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги, для надання йому вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги; надання невідкладної медичної допомоги в разі гострого розладу фізичного чи психічного здоров’я пацієнта, який не потребує екстреної, вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги. Первинна медична допомога — медична допомога, що передбачає надання консультації, проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під час вагітності) станів, здійснення профілактичних заходів; направлення відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги, для надання йому вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги; надання невідкладної медичної допомоги в разі гострого розладу фізичного чи психічного здоров’я пацієнта, який не потребує екстреної, вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.
Надання первинної медичної допомоги забезпечують центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, які є закладами охорони здоров’я, а також лікарі загальної практики — сімейні лікарі, які провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи — підприємці та можуть перебувати з цими закладами охорони здоров’я у цивільно-правових відносинах. До складу центрів первинної медичної (медико-санітарної) допомоги можуть входити як структурні чи відокремлені підрозділи фельдшерсько-акушерські пункти, амбулаторії, медичні пункти, медичні кабінети. Надання первинної медичної допомоги забезпечують заклади охорони здоров’я та фізичні соби-підприємці, які одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку.
Первинна медична допомога безпосередньо надається лікарем з надання первинної медичної допомоги.
Лікуючим лікарем з надання первинної медичної допомоги пацієнтові є лікар загальної практики — сімейний лікар центру первинної медичної (медико-санітарної) допомоги або лікар загальної практики — сімейний лікар, що провадить господарську діяльність з медичної практики як фізична особа — підприємець та може перебувати у цивільно-правових відносинах із таким центром. Лікар з надання первинної медичної допомоги провадить свою діяльність як фізична особа-підприємець, яка одержала відповідну ліцензію в установленому законом порядку та особисто надає первинну медичну допомогу, або як працівник такої фізичної особи-підприємця чи закладу охорони здоров’я.
Лікуючий лікар з надання первинної медичної допомоги обирається пацієнтом у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Пацієнт має право обирати лікаря з надання первинної медичної допомоги у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
Первинна медична допомога надається безоплатно в закладах охорони здоров’я, з якими головний розпорядник бюджетних коштів уклав договір про медичне обслуговування населення. Первинна медична допомога надається безоплатно в закладах охорони здоров’я та фізичними особами-підприємцями, які одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, з якими головний розпорядник бюджетних коштів уклав договір про медичне обслуговування населення.
Порядок надання первинної медичної допомоги визначається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Первинна медична допомога може надаватись в амбулаторних умовах або за місцем проживання (перебування) пацієнта у порядку, що визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
Закон України «Про захист персональних даних»
Стаття 7. Особливі вимоги до обробки персональних даних2. Положення частини першої цієї статті не застосовується, якщо обробка персональних даних:[…] Стаття 7. Особливі вимоги до обробки персональних даних2. Положення частини першої цієї статті не застосовується, якщо обробка персональних даних:[…]
6) необхідна в цілях охорони здоров’я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення піклування чи лікування або надання медичних послуг за умови, що такі дані обробляються медичним працівником або іншою особою закладу охорони здоров’я, на якого покладено обов’язки щодо забезпечення захисту персональних даних та на якого поширюється законодавство про лікарську таємницю; […] 6) необхідна в цілях охорони здоров’я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення піклування чи лікування або надання медичних послуг, ведення обліку та обміну в інформаційних центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, за умови, що такі дані обробляються медичним працівником або іншою особою закладу охорони здоров’я чи фізичною особою-підприємцем, яка одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики та її працівниками, на яких покладено обов’язки щодо забезпечення захисту персональних даних та на яких поширюється дія законодавства про лікарську таємницю, працівниками центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я;
Закон України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги»(Відомості Верховної Ради України, 2012 р., № 14, ст. 86)
II. Прикінцеві положення […] II. Прикінцеві положення […]
2. До 31 грудня 2019 року первинну медичну допомогу надають лікарі загальної практики — сімейні лікарі та інші медичні працівники, які працюють під керівництвом таких лікарів, а також лікарі-терапевти дільничні, лікарі-педіатри дільничні та інші медичні працівники, які працюють під керівництвом лікарів-терапевтів дільничних і лікарів-педіатрів дільничних.
3. З 1 січня 2020 року порядок надання медичної допомоги лікарями загальної практики — сімейними лікарями встановлюється відповідно до цього Закону.
Закон України «Про ціни і ціноутворення»(Відомості Верховної Ради України, 2013 р., № 19-20, ст. 190)
Стаття 2. Сфера дії цього Закону Стаття 2. Сфера дії цього Закону
1. Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у процесі формування, встановлення та застосування цін Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади, органами, що здійснюють державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, органами місцевого самоврядування та суб’єктами господарювання, які провадять діяльність на території України, а також здійснення державного контролю (нагляду) та спостереження у сфері ціноутворення. 1. Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у процесі формування, встановлення та застосування цін Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади, органами, що здійснюють державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, органами місцевого самоврядування та суб’єктами господарювання, які провадять діяльність на території України, а також здійснення державного контролю (нагляду) та спостереження у сфері ціноутворення. Дія цього Закону не поширюється на встановлення тарифів на медичні послуги та лікарські засоби в межах державного гарантованого пакету згідно із Законом України «Про державні фінансові гарантій надання медичних послуг та лікарських засобів».»
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності закладів охорони здоров’я» (Голос України 05.05.2017 р. № 81)
[…]3) статті 18 і 24 викласти в такій редакції:«Стаття 18. Фінансове забезпечення охорони здоров’я[…] […]3) статті 18 і 24 викласти в такій редакції:«Стаття 18. Фінансове забезпечення охорони здоров’я[…]
Кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, призначені на охорону здоров’я, використовуються, зокрема, для забезпечення медичної допомоги населенню, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень у цій сфері.[…] Кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, призначені на охорону здоров’я, використовуються, зокрема, для забезпечення державного гарантованого пакету медичних послуг та лікарських засобів, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень у цій сфері. […]
Порядок укладення договорів про медичне обслуговування населення в межах державного гарантованого пакету, визначення тарифів для оплати медичних послуг та лікарських засобів встановлюються Законом України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів». […]
В.о.начальника Управління координації центрів реформ
Л. Карпінська

Фінансово-економічне обґрунтування
до проекту Закону України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів»

Проект Закону України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» спрямовано на підвищення якості та доступності медичної допомоги, а також на посилення фінансової захищеності громадян у випадку хвороби за рахунок зменшення частки неформальних приватних платежів за медичні послуги.

Враховуючи очікувані результати реалізації проекту акта, в основу економічного обґрунтування проекту покладено прогнозний обсяг витрат на охорону здоров’я за рахунок державного та місцевих бюджетів, а також приватних платежів населення (неформальних платежів та офіційної співоплати) на період запровадження реформи фінансування галузі (2018–2021 рр).

Розрахунки проведено для аналізу низки нових механізмів фінансування охорони здоров’я, що пропонуються законопроектом:

перехід на закупівлю медичних послуг через єдиного національного замовника,

введення можливості офіційної співоплати за послуги вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги починаючи з 2018 р.,

запровадження державного гарантованого пакету медичних послуг та лікарських засобів на рівні первинної медичної допомоги — з липня 2018 р., на рівні вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги — починаючи з 2020 р.

Розрахункові дані щодо загальної потреби галузі, а також щодо динаміки обсягу приватних платежів за медичні послуги, наведено в Таблиці №1.

За прогнозними даними, протягом 2018–2021 рр. очікується стале зростання валового внутрішнього продукту України в середньому на 3,27 відсотка на рік. При цьому очікується продовження скорочення загальної чисельності населення (з 42,4 млн осіб у 2017 р. до 42,1 млн осіб у 2021 р.).

Запровадження офіційної спів-оплати за медичні послуги пропонується розпочати поступово, з поетапним збільшенням частки відповідних надходжень по мірі розширення послуг вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги, що надаватимуться за новим принципом. Згідно з проведеними розрахунками, частка витрат за рахунок офіційної співоплати досягне 13,3% від загального обсягу витрат галузі у 2021 році.

Таблиця №1.

Прогнозні обсяги витрат на охорону здоров’я у 2017–2021 рр.

2017 2018 2019 2020 2021
ВВП, млн грн. — без урахування інфляції 2 595 600 2 915 700 3 216 300 3 546 000 3 910 800
Населення України (тис. осіб) 42 412 42 323 42 234 42 146 42 057
Прогнозні розрахунки витрат на охорону здоров’я
Мед. субвенція/закупівля послуг НСЗУ
млн грн. 55 540 70 814 90 287 115 116 146 773
як% від ВВП 2,1% 2,4% 2,8% 3,2% 3,8%
Інші кошти державного бюджету на ОЗ
млн грн. 15 497 17 991 19 846 21 881 24 132
як% від ВВП 0,6% 0,6% 0,6% 0,6% 0,6%
Витрати ОЗ з місцевих бюджетів
млн грн. 16 460 18 952 22 514 26 595 31 286
як% від ВВП 0,6% 0,7% 0,7% 0,8% 0,8%
Приватні (в т.ч. неформальні) платежі
млн грн. 92 772 106 011 109 608 92 425 87 556
як% від ВВП 3,6% 3,6% 3,4% 2,6% 2,2%
як% від загальних витрат на ОЗ 51,5% 49,5% 44,0% 32,0% 26,2%
Розмір офіційної спів-оплати за медичні послуги
млн грн. 0 395 6 583 32 811 44 437
як% від ВВП 0,0% 0,0% 0,2% 0,9% 1,1%
як% від загальних витрат на ОЗ 0,0% 0,2% 2,8% 11,4% 13,3%
Загальні витрати на ОЗ
млн грн. 180 269 214 163 249 108 288 828 334 185
як% від ВВП 6,9% 7,3% 7,7% 8,1% 8,5%
Страховий внесок на одну людину 1 310 1 673 2 138 2 731 3 490
Страховий внесок на сім’ю 4 583 5 856 7 482 9 560 12 215

Запровадження нових методів фінансування дозволить знизити поточний рівень неформальних платежів за медичні послуги. Наразі такі платежі становлять близько 51,5% всіх витрат галузі. Згідно з проведеними розрахунками, після завершення періоду запровадження реформи (до 2021 р.) рівень неформальних платежів знизиться до 26,2% загальних витрат на охорону здоров’я, що відповідає аналогічному показнику у Республіці Польща.

Розрахунки здійснено за припущення, що фінансування охорони здоров’я з Державного бюджету шляхом закупівлі послуг через єдиного національного замовника буде збільшено протягом 2018–2020 рр. з 2.4% ВВП до 3.8% ВВП. Це дозволить підвищити якість послуг, забезпечити підтримку закладів охорони здоров’я в перехідний період, а також розпочати заміщення неформальних платежів бюджетним фінансуванням.

Для аналізу можливостей реалізації запровадження державного гарантованого пакету медичних послуг та лікарських засобів на рівні первинної медичної допомоги — з січня 2018 р., було проведено обрахунки вартості надання послуг первинної медичної допомоги та порівняння цих витрат з розміром пропонованого тарифу на відповідні послуги. Результати проведеного аналізу наведено в Таблиці №2.

Розрахунки свідчать, що при поточному мінімальному фінансуванні первинної медичної допомоги, суб’єкт надання первинної медичної допомоги, що обслуговує 2000 пацієнтів, буде отримувати середній дохід в обсязі 35 000 грн. на місяць. Обрахунки необхідних витрат, пов’язаних з виконанням галузевих вимог на рівні первинної медичної допомоги, свідчать, що максимальна сума, яку має витратити такий суб’єкт на діагностичні тести, витратні матеріали та амортизацію оснащення, становитиме 9 081 грн на місяць. Таким чином, обсяг коштів для оплати заробітної плати та інших поточних видатків становитиме, в середньому, 25 919 грн на місяць.

Таблиця №2.

Обрахунок вартості надання послуг первинної медичної допомоги,
пов’язаних з виконанням галузевих вимог

Кількість населення, яке обслуговує практика (осіб) 2500 2000 1500 1000 500
Видатки, пов’язані з виконанням галузевих вимог(грн на місяць)
Матеріально-технічне оснащення 2712 2712 2712 2712 2712
Комп’ютерна техніка 133 133 133 133 133
Витратні матеріали для регулярних візитів 3696 2957 2217 1478 739
Лабораторні тести 3315 3279 3244 3208 3173
Всього видатків, пов’язаних з виконанням галузевих вимог 9856 9081 8307 7532 6757
Загальний дохід практики 43 750 35 000 26 250 17 500 8750
Дохід практики здійснення видатків, пов’язаних з виконанням галузевих вимог 33 894 25 919 17 943 9968 1993
Видатки, пов’язані з виконанням галузевих вимог як відсоток від доходу практики 22,5% 25,9% 31,6% 43,0% 77,2%

ВИСНОВОК

Головного науково-експертного управління

на проект Закону України «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів»

(реєстр. № 6327 від 06.06.2017 р., доопрацьований)

 від 07.06.2017 р.

Метою допрацьованого законопроекту, як зазначається в пояснювальній записці, є створення ефективного механізму фінансування надання медичних послуг і лікарських засобів за рахунок бюджетних коштів для забезпечення збереження та відновлення здоров’я населення України. Обсяг медичних послуг та лікарських засобів, вартість яких покривається державними гарантіями та ступінь покриття, закріплюється на рівні закону в державному гарантованому пакеті. В межах державного гарантованого пакету держава гарантуватиме повну оплату за рахунок коштів державного бюджету необхідних медичних послуг та лікарських засобів на екстреному, паліативному та первинному рівні, та частково на вторинному (спеціалізованому) та третинному (високоспеціалізованому) рівні, наданих постачальниками медичних послуг. При цьому компонент медичної допомоги на всіх рівнях завжди буде оплачуватись державою у повному обсязі. Для забезпечення можливості прогнозувати обсяг витрат на охорону здоров’я Кабінет Міністрів України щорічно затверджує конкретний перелік послуг та лікарських засобів, які входять в гарантований пакет (п. 2).

Головне науково-експертне управління, погоджуючись у цілому з необхідністю реформування фінансування галузі охорони здоров’я, підвищення якості медичних послуг і введення страхової медицини, водночас вважає за доцільне висловити щодо поданого законопроекту такі зауваження.

1. На думку Головного управління, законопроект не має самостійного предмету законодавчого регулювання. Виходячи із потреб систематизації законодавства, Головне управління вважає, що порушені в ньому питання можуть бути врегульовані шляхом внесення відповідних змін до Бюджетного кодексу України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» та інших законів, які згадуються в проекті Закону.

2. Деякі положення законопроекту не узгоджуються із положеннями Основного Закону України. У статті 49 Конституції України передбачено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно. Конституція України не передбачає можливості встановлення будь-яких виключень з зазначених положень, крім обмежень в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 64 Основного Закону України).

Важливо зауважити, що Верховною Радою України ратифіковано Європейську соціальну хартію, яка містить значну кількість важливих положень стосовно різних аспектів права на соціальний захист, серед яких право на охорону здоров’я, право на соціальну безпеку, право на соціальну та медичну допомогу і користування службами соціального забезпечення, які мають безпосереднє відношення до проблеми, що розглядається. Відповідно до ст. 11 Європейської соціальної хартії держави повинні «усунути, у міру можливості, недоліки в системі охорони здоров’я» та «запобігати, у міру можливості, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням». Комітет незалежних експертів Ради Європи вважає, що держава виконує це зобов’язання, якщо її медичні служби та система охорони здоров’я здатні забезпечити належний медичний догляд усього населення.

Рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров’я визначено одним з основних принципів охорони здоров’я в Україні (наприклад, ст. 4 Основ законодавства України про охорону здоров’я).

Рішенням Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року обов’язковість надання безоплатної медичної допомоги всім громадянам у повному обсязі підтверджена. Натомість, поряд з оплатою за рахунок коштів Державного бюджету України в обсязі, встановленому законом, необхідних медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням:1) екстреної медичної допомоги; 2) первинної медичної допомоги; 3) вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги; 4) третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги; 5) паліативної допомоги, деякі положення законопроекту (ч. 3 ст. 4, п. 1 ч. 1 ст. 7 та інші) передбачають тільки часткову оплату. Зокрема, це стосується медичних послуг і лікарських засобів, пов’язаних із наданням вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги. На наш погляд, такий механізм фінансування надання медичних послуг і лікарських засобів за рахунок бюджетних коштів не сприятиме забезпеченню збереження та відновлення здоров’я населення України. Адже, якщо у застрахованої особи та її родини (особливо це стосується малозабезпечених категорій осіб) після надання їй безкоштовної екстреної медичної допомоги, відсутні фінансові можливості для часткової оплати спеціалізованої та/або високоспеціалізованої медичної допомоги, то така особа взагалі не зможе реалізувати конституційне право на медичну допомогу.

Тому прийняття проекту Закону призведе до звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, що не допускається при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів згідно з ч. 3 ст. 22 Конституції України.

Крім того до положень, які не узгоджуються з Конституцією України, відносяться також положення статей 8 та 9 законопроекту, в яких регулюється створення та формування центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом.

3. У проекті залишається невирішеним ключовий елемент правозабезпечувального механізму системи медичного страхування, а саме обсяг медичного забезпечення громадян. Так, у ч. 1 ст. 4 проекту Закону держава гарантує повну або часткову оплату згідно з тарифом покриття за рахунок коштів Державного бюджету України наданих пацієнтам необхідних медичних послуг та лікарських засобів, що передбачені державним гарантованим пакетом. Натомість у статті 5 передбачено, що держава гарантує пацієнтам повну оплату за рахунок коштів Державного бюджету України необхідних медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням екстреної медичної допомоги, первинної медичної допомоги та паліативної допомоги. Перелік конкретних видів медичних послуг та лікарських засобів, оплата надання яких застрахованим особам гарантується повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету, визначається в деталізованому описі, який є невід’ємною частиною державного гарантованого пакета. Пропонується також деталізований опис щороку розробляти з урахуванням положень клінічних настанов центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, схвалювати Кабінетом Міністрів України та затверджувати Верховною Радою України у складі проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік. Такий порядок, на нашу думку, створить умови непередбачуваності та не сприятиме стабільності правового регулювання відносин у цій сфері.

Положення проекту не дають чіткого і системного визначення механізму надання та отримання медичної допомоги та медичних послуг. Організація надання медичних послуг та лікарських у межах державного гарантованого пакета (стаття 11 проекту), передбачає тільки те, що «у разі потреби у медичних послугах та лікарських засобах пацієнт має право на отримання таких медичних послуг та лікарських засобів згідно з деталізованим описом у постачальників медичних послуг в порядку, встановленому законодавством», а «пацієнт (його законний представник) обирає лікаря з надання первинної медичної допомоги шляхом подання відповідної декларації постачальнику медичних послуг». При цьому залишається поза увагою порядок взаємовідносин новостворених суб’єктів реформованої системи охорони здоров’я з існуючими на цей час структурами, що діють у рамках відомчої медицини та благодійних організацій, зокрема з лікарняними касами.

Викликає застереження спосіб вирішення у проекті таких важливих питань, як визначення обсягів медичної допомоги та порядку надання медичних послуг у системі охорони здоров’я, перспективи розвитку існуючої на цей час мережі «закладів охорони здоров’я», які згідно із законопроектом можуть стати постачальниками медичних послуг тільки за умови одержання відповідної ліцензії, а з 1 січня 2020 року ті заклади охорони здоров’я, які не увійдуть до переліку, затвердженого Кабінетом Міністрів України, взагалі фінансуватися не будуть (див. п. 8 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення»). Слід визнати, що вони у законопроекті окреслені у надто загальних рисах, що дає підстави для сумнівів у ефективності забезпечення конституційного права особи на охорону здоров’я при запровадженні державного солідарного медичного страхування в Україні на запропонованих у проекті засадах.

Крім цього, на наш погляд, більш детально мають бути врегульовані принципово важливі для цієї сфери суспільних відносин такі аспекти, як порядок взаємодії всіх суб’єктів та учасників системи охорони здоров’я, здійснення контролю за діяльністю цієї системи та якістю надання медичної допомоги, відповідальність постачальників медичних послуг.

4. Згідно з ч. 2 ст. 8 законопроекту центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом. Щодо цього слід взяти до уваги, що за загальним правилом (винятки з якого прямо передбачені Конституцією України або випливають із неї) завданням законів України є регулювання суспільних відносин у відповідних сферах шляхом встановлення норм права, а не утворення тих чи інших органів виконавчої влади.

Конституція України відносить спрямування і координацію роботи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, їх утворення, реорганізацію та ліквідацію (відповідно до закону) до компетенції Кабінету Міністрів України (п. п. 9, 9-1і 9-2 ст. 116). Відтак, організаційно-структурні питання створення таких органів мають вирішуватись правовими актами Уряду і не можуть бути предметом законодавчого регулювання.

При вирішенні цього питання варто також враховувати правову позицію Конституційного Суду України, який у п. 2 мотивувальної частини свого рішення № 2-рп/99 від 2 березня 1999 року зазначив, що законами України можуть регулюватися питання, «вирішення яких відповідно до Конституції України не належить до повноважень інших органів державної влади або органів місцевого самоврядування».

Як уже зазначалося вище, у проекті пропонуєтьсявизначити, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом. У зв’язку з цим слід зазначити, що у сучасній доктрині конституційного та адміністративного права під державними органами, які мають спеціальний статус, розуміються органи, створення яких прямо (або опосередковано) передбачено в Конституції України й які формально не віднесені до жодної з «гілок» єдиної державної влади та яким притаманні певні особливості їх формування правового статусу.

Відповідно до чинного законодавства України на такі органи покладається здійснення специфічних завдань, щодо них може встановлюватися специфічний порядок їх утворення, реорганізації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення їх керівників тощо. Тобто такі державні органи загалом мають або принаймні повинні мати статус, відмінний від статусу інших органів державної влади. При цьому спеціальний статус таких органів має бути зумовлений специфікою завдань, які вони повинні здійснювати в межах повноважень, визначених законами України, незалежно від інших органів державної влади.

Правові передумови створення таких державних органів містить насамперед Конституція України (ст. 85), за змістом якої до таких державних органів можна, зокрема, віднести Національний банк України, Національну раду з питань телебачення і радіомовлення, Службу безпеки України, Центральну виборчу комісію.

У сфері виконавчої влади до таких органів належать Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України та Державний комітет телебачення і радіомовлення України, створення яких також передбачено Конституцією України. При цьому Конституція України, як відомо, не передбачає існування в державному механізмі (апараті) інших державних органів із спеціальним статусом, у тому числі у сфері виконавчої влади.

Не зважаючи на те, що Конституція України не містить прямих приписів щодо можливості створення інших центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, у ч. 1 ст. 24 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» передбачено, що «інші центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом можуть бути створені Кабінетом Міністрів України».

З огляду на вказане запропоновані у проекті підходи щодо надання вказаному вище центральному органу виконавчої влади спеціального статусу, порядку його формування, підзвітності та підконтрольності можуть бути розцінені як такі, що не повною мірою узгоджуються з відповідними положеннями Конституції України та Закону України «Про центральні органи виконавчої влади». Це зумовлено тим, що відповідний центральний орган виконавчої влади не має якихось особливих (спеціальних) ознак, які давали б підстави кваліфікувати його як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Адже його правовий статус майже нічим не відрізняється від правового статусу інших центральних органів виконавчої влади. При цьому виникає сумнів у доцільності створення такого собі центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, який буде реалізовувати державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів. Адже в системі органів виконавчої влади є Міністерство фінансів України, яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову та бюджетну політику. Крім того, не можна визнати правильною практику, коли в законі визначаються повноваження неіснуючого органу виконавчої влади.

Потребують уточнення вимоги до кандидатів на зайняття посад Голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, та його заступників. Зокрема, викликає застереження пропозиція встановити без уточнення таку підставу для відповідності посаді як «досвід роботи на керівних посадах не менше п’яти років» (п. 3 ч. 1 ст. 9 проекту) без наявності реального досвіду керування, оскільки у приватній сфері чимало посад є «керівними» тільки номінально, без урахування сфери та специфіки діяльності вказаного державного органу, юрисдикція якого поширюється на всю територію України.

Викликає зауваження пропозиція визначити Порядок призначення голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, та його заступників. Запропоновані у законопроекті норми фактично деталізують не тільки зазначений вище порядок, але й питання організації та проведення конкурсу, діяльності конкурсної комісії та її повноваження тощо, що, на думку управління, не є предметом унормування на законодавчому рівні.

5. У законопроекті чітко не визначено механізм захисту прав пацієнтів. Так, у ч. 3 ст. 8 законопроекту передбачається утворення Ради пацієнтського контролю, яка заслуховує інформацію про діяльність, виконання завдань центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів; розглядає звіти центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, і затверджує свій висновок щодо них, проте бракує конкретних процесуальних прав і обов’язків у зв’язку з виконанням вказаних вище завдань.

6. Згідно із законопроектом «контроль за дотриманням законодавства про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів здійснюють центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції відповідно до закону» (ст. 15 проекту). У цитованому положенні законопроекту звертає на себе увагу формулювання «контроль…здійснюють центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетентності», яке з точки зору теорії державного управління виглядає недостатньо коректним. Річ у тім, що всі державні органи беруть участь у здійсненні відповідних функцій держави, в тому числі в межах повноважень, визначених законом, а тому приписи законів повинні адресуватися не всім «центральним органам виконавчої влади», а конкретним органам виконавчої влади.

Крім того, згідно з Конституцією України органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19). Тому у поданому законопроекті повинні визначатися конкретні повноваження відповідних центральних органів виконавчої влади, які необхідні для здійснення ними контрольно-наглядових функцій.

7. Слід зауважити, що за змістом п. 1 ч. 1 ст. 2 «державний гарантований пакет — обсяг медичних послуг та лікарських засобів, повну або часткову оплату надання яких пацієнтам держава гарантує за рахунок коштів Державного бюджету України згідно з тарифом покриття для профілактики, діагностики, лікування та реабілітації у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами». Тому щодо відповідних процедур мають застосовуватись норми Закону України «Про публічні закупівлі». Принагідно варто відзначити, що ч. 7 ст. 2 цього Закону передбачено, що забороняється придбання товарів, робіт і послуг до/без проведення процедур, визначених цим Законом, та укладання договорів, які передбачають оплату замовником товарів, робіт і послуг до/без проведення процедур, визначених цим Законом.

8. Зі змісту ч. 5 ст. 5, за якою «Кабінет Міністрів України може збільшувати тариф покриття та коригувати розмір тарифу співоплати за умови збільшення загального обсягу видатків на медичні послуги та лікарські засоби за державним гарантованим пакетом, передбачених у Державному бюджеті України на відповідний рік», неясно, чи будуть мати місце відповідні обмеження щодо збільшення тарифів. Також, у супровідних документах, які додаються до законопроекту, доцільно надати більш докладну інформацію щодо порядку формування зазначених тарифів. Відповідні застереження стосуються норм частини 3-8 ст. 12 проекту Закону.

9. Частина важливих питань у проекті залишилася неврегульованою або недостатньо врегульованою. Зокрема, фрагментарними є норми щодо відповідальності за порушення законодавства про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів, яка обмежується положенням, згідно з яким «особи, винні у порушенні законодавства про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів, несуть відповідальність відповідно до закону» (ст. 15 проекту).

10. Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про захист персональних даних» забороняється обробка персональних даних про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, засудження до кримінального покарання, а також даних, що стосуються здоров’я, статевого життя, біометричних або генетичних даних. Згідно з п. 6 ч. 2 ст. 7 вказаного Закону положення частини першої статті 7 не застосовується, якщо обробка персональних даних необхідна в цілях охорони здоров’я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення піклування чи лікування або надання медичних послуг за умови, що такі дані обробляються медичним працівником або іншою особою закладу охорони здоров’я, на якого покладено обов’язки щодо забезпечення захисту персональних даних та на якого поширюється законодавство про лікарську таємницю.

У законопроекті пропонується викласти цитований вище пункт 6 ч. 2 ст. 7 Закону у новій редакції, згідно з якою обмеження щодо обробки персональних даних, встановлені в ч. 1 ст. 7 Закону, не застосовуються, якщо обробка персональних даних «необхідна в цілях охорони здоров’я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення піклування чи лікування або надання медичних послуг, функціонування електронної системи охорони здоров’я, за умови, що такі дані обробляються … працівниками центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я». Така редакція норми через відсутність вимоги до працівників вказаних центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення ними захисту персональних даних та поширення на них законодавства про лікарську таємницю, виглядає недостатньо коректною, оскільки, на думку Головного управління, може створювати ризики поширення персональних даних.

11. Вважаємо за доцільне звернути увагу на недоліки техніко-юридичного характеру законопроекту. Зокрема, у законопроекті зустрічаються формулювання, які характеризується відсутністю юридичної визначеності (наприклад: «отримання та здійснення обробки персональних «систематичне проведення аналізу» (п. 4 ч. 1 ст. 8 проекту); даних та іншої інформації про пацієнтів» (п. 8 ч. 1 ст. 8 проекту); «забезпечення відповідності інтересам пацієнтів діяльності центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів» (ч. 3 ст. 8 проекту); «бездоганна ділова репутація» (п. 1 ч. 5 ст. 9 проекту); «особливості фіксування вираження пацієнтом наміру скористатися своїми правами за договором» (ч. 4 ст. 10); «ставки на пролікований випадок» (п. 3 ч. 2 ст. 12 проекту); «коригувальні коефіцієнти» (ч. 4 ст. 12 проекту); «механізм фінансування … поступово запроваджується для інших видів медичних послуг згідно з відповідними постановами Кабінету Міністрів України» (п. 4 розд. ІV проекту); «забезпечення піклування» (оновлена редакція п. 6 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про захист персональних даних»).

Привертають увагу окремі назви структурних частин законопроекту, редакції яких вбачаються управлінням незавершеними (наприклад: «Електронна система охорони здоров’я» (ст. 14 проекту), «Контроль та відповідальність» (розд. ІІІ проекту).

Виглядає недостатньо коректною редакція терміну «пацієнти — фізичні особи, а саме громадяни України та члени їх сімей … з числа іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають на території України» (п. 3 ч. 1 ст. 2 проекту), зі змісту якої можна зробити висновок, що пацієнтами із числа членів сімей громадян України начебто можуть бути лише іноземці та особи без громадянства.

Оцінюючи побудову окремих правових інститутів, які регламентуються законопроектом, необхідно звернути увагу на неповноту їх структури (наприклад, розділ ІІІ складається лише з двох статей).

Виглядають недостатньо коректними окремі доручення Кабінету Міністрів України (наприклад: «забезпечити призначення Голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів» (абз. 4 підп. 2 п. 10 розд. ІV проекту).

Згідно з п. 1 розд. ІV проекту «цей Закон набирає чинності через місяць з дня його офіційного опублікування та застосовується з 1 січня 2018 року, крім частини десятої статті 12 цього Закону, яка застосовується з 1 квітня 2018 року». Використаний у цьому формулюванні термін «Закон застосовується» не має під собою конституційної основи, оскільки дія Закону у часі відповідно до частини п’ятої статті 94 Конституції України починається з «набрання чинності». Визначення початкового моменту дії закону в часі за допомогою різних термінів («набрання чинності» та «застосовується») створює ситуацію невизначеності, що практично не дозволяє встановити часові межі його дії.

Насамкінець звертаємо увагу на те, що оскільки з 1 липня 2017 року стартує пілотний проект1, на який Міністерством фінансів України виділяється 200 млн. грн., в ході проведення якого буде апробована нова модель фінансування охорони здоров’я, прийняття запропонованого законопроекту є передчасним. Більш доцільним, на наш погляд, вважаємо розробку і прийняття доопрацьованого законопроекту після проведення експерименту, в якому мають бути враховані всі позитивні та негативні моменти, виявлені в ході його проведення.

Враховуючи, що поданий законопроект системно пов’язаний із проектом Закону України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України» (реєстр. № 6329 від 10.04.2017р.), Головне управління пропонує їх розглядати одночасно.

Керівник Головного управління В. І. Борденюк

1 Для проведення експерименту з 36 інститутів обрано чотири найкращі інститути нейрохірургії, кардіохірургії, кардіології та загальної хірургії. Розроблені протоколи і стандарти лікування, що відповідають європейським аналогам по кожній нозології. Крім цього, прорахована вартість лікування різних захворювань по протоколам лікування, визначена за три останні роки середня кількість пацієнтів за різними вилами захворювання або травм, та підраховано скільки та які категорії (інваліди, поранені і т.п.) пацієнтів звертаються за отриманням медичної допомоги.

Висновок Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я до другого читання 12.07.2017

Скорочений текст: рекомендувати Верховній Раді України прийняти зазначений законопроект реєстр.№ 6327 за результатами розгляду у другому читанні в цілому як закон (протокол № 68 від 12.07.2017)

Формалізований текст: Прийняти в другому читанні та в цілому.

До реєстр. № 6327

(друге читання)

Зауваження

Головного науково-експертного управління Верховної Ради України

до проекту Закону України «Про  державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів»

У Головному юридичному управлінні у межах мінімально відведеного часу (проект одержано о 19.00 13 липня 2017 року) розглянуто зазначений законопроект, відтак надаються зауваження лише щодо окремих його принципових положень.

І. З метою забезпечення виконання положень статей 8, 19 Конституції України із дотримання принципу верховенства права та законодавчого упорядкування діяльності державних органів та інших суб’єктів  діяльності у сфері охорони здоров’я потребують доопрацювання, у тому числі з метою їх уточнення і уникнення використання оціночних понять такі положення проекту.

1. Конституція України містить застереження, за яким при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22). Однак, запропонований механізм зміни прямого бюджетного фінансування закладів охорони здоров’я, які надають безоплатну медичну допомогу громадянам на механізм лише часткової оплати з боку держави медичних послуг не забезпечує виконання цього конституційного припису, в тому числі з огляду на те, що права, гарантовані статтею 49 Конституції України, не можуть бути обмежені інакше як в умовах воєнного або надзвичайного стану (частина друга статті 64 Основного Закону України).

До того ж змінами до статті 8 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлено, що “держава гарантує безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я за епідемічними показаннями”. При цьому за відсутності законодавчого  визначення медичної допомоги «за епідемічними показаннями» зазначений припис є таким, що не відповідає положенню статті 49 Конституції України, за яким у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно.

Цими змінами також передбачається, що «держава гарантує громадянам України та іншим визначеним законом особам надання необхідних медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України на умовах та в порядку, встановлених законодавством». Таким чином, за юридичної невизначеності «необхідних» медичних послуг та лікарських засобів, питання про їх надання (разом із вирішенням питань конституційних гарантій в частині надання медичної допомоги) передається на рівень «підзаконного» регулювання, що не відповідає статтям 22, 49, 64, пункту 1 статті 92 Конституції України.

2. Частиною третьою статті 4 проекту передбачається, що «програмою медичних гарантій визначається перелік та обсяг медичних послуг та лікарських засобів, оплата яких гарантується за рахунок коштів Державного бюджету України». Водночас відповідно до статті 1 проекту «програма державних гарантій медичного обслуговування населення (програма медичних гарантій) — програма, що визначає перелік та обсяг медичних послуг (включаючи медичні вироби) та лікарських засобів, повну оплату надання яких пацієнтам держава гарантує за рахунок коштів Державного бюджету України згідно з тарифом, для профілактики, діагностики, лікування та реабілітації у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами». Зазначені приписи слід узгодити між собою по суті і термінологічно, а також доопрацювати з огляду на те, що відповідно до частини п’ятої статті 4 законопроекту «програма медичних гарантій затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік» і є фактично частиною законодавчого акту, про що не зазначено у визначенні відповідного поняття. Щодо цього, як основний для «програми медичних гарантій» потребує законодавчого визначення термін «обсяг медичних послуг».

Також, зважаючи, що програма медичних гарантій з одного боку визнається законодавчим актом тимчасової дії — (див.  частину п’яту статті 4 та етапи набрання чинності законом за Прикінцевими та Перехідними положеннями законопроекту), а з іншого – передбачається постійна дія відповідного закону (пункт 1 Прикінцевих та Перехідних положень проекту), слід законодавчо визначити, як саме передбачається у подальшому, після 1 січня 2020 року (пункт 4 Прикінцевих та Перехідних положень проекту) застосовувати приписи цього закону щодо реалізації відповідної програми.

Зокрема пунктами 2 і 3 розділу ІV «Прикінцеві та перехідні положення» проекту передбачено, що:

1) з 1 січня 2018 року запроваджується реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій для первинної медичної допомоги  у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (пункт 2);

2) протягом 2018-2019 років реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій поступово запроваджується для інших видів медичної допомоги, зокрема шляхом реалізації пілотних проектів для відповідних видів медичних послуг, окремих закладів охорони здоров’я, населених пунктів чи регіонів. Порядок реалізації таких проектів, перелік медичних послуг та лікарських засобів, що оплачується за рахунок коштів Державного бюджету України, тарифи та коригувальні коефіцієнти встановлюються Кабінетом Міністрів України (пункт 3).

При цьому сам закон згідно з пунктом 1 цього розділу набирає чинності і вводиться в дію в повному обсязі з 1 січня 2018 року «поетапно».

Тим самим протягом 2018 – 2019 років фактично буде скасовано пряму дію норм закону, оскільки він буде діяти лише в тій частині, в якій це визначить Кабінет Міністрів України.

Однак, такий підхід не відповідає статті 19 Конституції України та не враховує вимогу статті 6 Конституції України (принцип розподілу влад), оскільки сам закон має визначити, в якій частині і протягом якого строку дія закону буде обмежена, а не делегувати це повноваження Кабінету Міністрів України.

До того ж, у перехідних положеннях цього закону мають бути визначені етапи впровадження закону, а також заходи, терміни їх виконання та належні виконавці, які мають забезпечити протягом визначеного часу це поетапне впровадження закону та, зрештою,  дію закону в повному обсязі.

3. Відповідно до концепції проекту передбачається встановити засади розроблення, затвердження та виконання програми державних гарантій медичного обслуговування населення (програми медичних гарантій), та йдеться про інші програми в галузі охорони здоров’я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України (стаття 3 проекту та інші). При цьому їх правовий статус належним чином не визначено і потребує узгодження із статтями 85 та 116 Конституції України та Законом України «Про державні цільові програми».

Зокрема, згідно із статтею 4 проекту програма медичних гарантій розробляється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової і бюджетної політики. Програма медичних гарантій затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

У зв’язку з цим зазначимо, що у статті 85 Конституції України передбачені виключні повноваження Верховної Ради України, зокрема, до них належить затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання, а також затвердження загальнодержавних програм. Затвердження будь яких інших програм до повноважень Верховної Ради України Конституцією України не віднесено (частина третя статті 85). За статтею 116 Конституції України Кабінет Міністрів розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України.

Законом України «Про державні цільові програми» визначено засади  розроблення, затвердження та виконання як загальнодержавних, так і державних програм, у тому числі їх експертної оцінки та контролю за виконанням. Статтею 4 цього Закону також встановлено, що перелік державних цільових програм, які планується виконати у відповідному році з використанням коштів Державного бюджету України, подається на розгляд Верховної Ради України разом із проектом закону про Державний бюджет України на відповідний рік. За статтею 5 цього Закону порядок розроблення та виконання державних  цільових  програм затверджується Кабінетом Міністрів України.

Отже, зазначені положення проекту не узгоджуються із нормами Конституції України та Закону України «Про державні цільові програми».

4. Статтею 8 проекту передбачено, що договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій укладається між закладом охорони здоров’я незалежно від форми власності чи фізичною особою-підприємцем, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та Уповноваженим органом.

Разом з тим, це положення потребує узгодження зі статтею 11 Закону України «Про державні цільові програми», за якою державний замовник самостійно  здійснює  заходи  і  завдання, передбачені державною цільовою програмою, або за необхідності укладає договір (контракт) в порядку, встановленому законодавством. Виконавцями державної цільової програми можуть бути підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що визначаються державним замовником для виконання заходів і завдань програми на конкурсних засадах

5. Статтю 4 законопроекту також слід узгодити зі статтею 26 Конституції України стосовно прав іноземців та осіб без громадянства в частині положень про їх перебування в Україні на законних підставах, а також щодо прав інших осіб зі статтями 14, 15, 19, 20, 22, 31 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У тому числі йдеться про коло осіб, яким державна гарантує повну оплату за рахунок коштів Державного бюджету України необхідних їм медичних послуг та лікарських засобів, а саме: громадяни, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, та особи, яких визнано біженцями, або особами, які потребують додаткового захисту, а також категорію осіб, які зобов’язані компенсувати державі повну вартість наданих медичних послуг та лікарських засобів (іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України).

Однак, Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» містить таку категорію осіб, як особи, яким надано тимчасовий захист, є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах на період дії обставин, за наявності яких було надано тимчасовий захист, і які відповідно до статті 20 цього Закону мають право, зокрема, на забезпечення достатнім харчуванням, ліками, одягом з урахуванням спеціальних потреб дітей, у тому числі новонароджених, осіб із захворюваннями, осіб похилого віку та безоплатну невідкладну медичну допомогу в державних закладах охорони здоров’я. У зв’язку з наведеним, вважаємо, що зазначені положення Закону мають бути враховані у законопроекті.

6. Частиною другою статті 7 законопроекту встановлюється, що «з метою забезпечення прозорості та громадського контролю за діяльністю Уповноваженого органу утворюється Рада громадського контролю, яка формується на засадах відкритого та прозорого конкурсу у складі 15 осіб, які переобираються кожні два роки».

Однак, із запропонованого положення незрозумілим є юридичний статус цієї Ради – чи є вона громадським об’єднанням, ким створюється, які повноваження Ради та правові наслідки нею прийняття рішень. Зокрема, слід уточнити, у чому полягає суть її «громадського контролю», оскільки від імені держави відповідно до Конституції України спрямовує і координує роботу органів виконавчої влади Кабінет Міністрів України (стаття 116 Конституції України).

7. Абзацом п’ятнадцятим підпункту 1 пункту 7 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» законопроекту пропонується перше речення частини п’ятої статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я викласти у новій редакції, відповідно до якої акредитація закладів охорони здоров’я здійснюватиметься добровільно.

Разом з тим, згідно статті 3 цих Основ, «закладом охорони здоров’я є юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників». При цьому незрозумілим є те, про яку саме ліцензію (з огляду на статтю 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» та статтю 17 Основ) йдеться, якщо її отримує заклад охорони здоров’я.

Відтак, вважаємо, що  така зміна до статті 16 Основ є алогічною, оскільки  на сьогодні акредитація закладу охорони здоров’я як офіційне визнання наявності у закладі охорони здоров’я умов для якісного, своєчасного, певного рівня медичного обслуговування населення, дотримання ним стандартів у сфері охорони здоров’я, відповідності медичних (фармацевтичних) працівників єдиним кваліфікаційним вимогам (пункт 1 Порядку акредитації закладів охорони здоров’я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 р. № 765) є певною гарантією надання якісної медичної допомоги.

Зважаючи на положення частини третьої статті 8 законопроекту, згідно з якою забороняється відмова або ухилення від укладання відповідного договору про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій з суб’єктами, визначеними у частині першій цієї статті, які подали заяву Уповноваженому органу про укладання такого договору та надають медичні послуги, передбачені програмою медичних гарантій, у разі ухвалення законопроекту у запропонованій редакції (за можливої відсутності акредитації закладів охорони здоров’я), вважаємо, що пацієнти опиняться в нерівних умовах при отриманні медичних послуг через їх сумнівну якість та можливу відсутність кваліфікованих медичних працівників.

8. Відповідно до частини другої статті 9 проекту «надавачам медичних послуг забороняється відмовляти у прийнятті декларації про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу та веденні пацієнта, зокрема, на підставі наявності у пацієнта хронічного захворювання, його віку, статі, соціального статусу, матеріального становища, зареєстрованого місця проживання тощо, крім випадків, передбачених законодавством». Однак права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод відповідно до статті 92 Конституції України мають визначатись виключно законами України.

9. Погоджуючись з необхідністю вдосконалення правового регулювання для забезпечення реформування сфери охорони здоров’я, слід звернути увагу, що прийняття цього проекту в поданій до другого читання редакції, на нашу думку, призведе до правових колізій та неповноти правового регулювання відносин у цій сфері, оскільки запропонована редакція допускає неоднозначне розуміння окремих положень та не містить достатніх і завершених правових механізмів реалізації задекларованих положень, як того вимагає принцип правової держави, на необхідність дотримання якого неодноразово зверталася увага у рішеннях Конституційного Суду України.

Це, наприклад, стосується фінансового забезпечення запроваджуваних проектом реформ медичного обслуговування населення за рахунок коштів Державного бюджету України. Відносини у цій сфері, враховуючи правові засади функціонування бюджетної системи та основи бюджетного процесу, що закріплені у статтях 1, 8, 19, 92, 95 Конституції України, є предметом регулювання виключно законодавчих актів, що регулюють бюджетні відносини.

Насамперед, відповідно до конституційних приписів та норм Бюджетного кодексу України виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Державний бюджет  України і бюджетна система встановлюються виключно Бюджетним кодексом та законом про Державний бюджет України. Згідно з статтею 4 цього Кодексу «якщо іншим законом бюджетні відносини визначаються інакше, ніж у цьому Кодексі, застосовуються відповідні норми цього Кодексу».

Всупереч зазначеним законодавчим нормам статтею 3 законопроекту запроваджуються державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів, що передбачають «повну оплату згідно з тарифом за рахунок коштів Державного бюджету України надання громадянам необхідних їм медичних послуг, та лікарських засобів, що передбачені програмою медичних гарантій».

Визначається також, що «за рахунок Державного бюджету України окремо здійснюється фінансове забезпечення програм громадського здоров’я, заходів боротьби з епідеміями, проведення медико-соціальної експертизи, діяльності, пов’язаної з проведенням судово-медичної та судово-психіатричної експертиз та інших програм в галузі охорони здоров’я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Крім того, статтею 4 законопроекту запропоновано, зокрема «обсяг коштів Державного бюджету України, що спрямовуються на реалізацію програми медичних гарантій щорічно визначається у законі України про Державний бюджет України як частка валового внутрішнього продукту (у відсотках) у розмірі не менше 5 відсотка валового внутрішнього продукту України. Видатки на програму медичних гарантій є захищеними статтями видатків бюджету».

Відповідно до частини десятої статті 10 законопроекту «оплаті за рахунок коштів Державного бюджету України підлягають лікарські засоби, які включені до Національного переліку основних лікарських засобів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України, та програми медичних гарантій».

Наведена редакція законопроекту не тільки не ґрунтується на приписах бюджетного законодавства, але й допускає неоднозначне розуміння самого поняття «програма медичних гарантій».

Так, згідно з частиною п’ятою статті 4 законопроекту «програма медичних гарантій затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік. Таку редакцію можна зрозуміти як бюджетне призначення на відповідні цілі, що формується у порядку, встановленому законом для складання, затвердження, виконання бюджету.

Проте у частині четвертій цієї статті передбачається, що розробляється така програма в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової і бюджетної політики.

Таким чином, виходячи із запропонованої проектом редакції окремих статей, допускається можливість двозначного тлумачення їх положень. Проте норми закону мають бути чітко сформульованими і передбачуваними, щоб виключити будь-які корупційні ризики при його застосуванні.

Зазначені застереження стосуються і інших положень законопроекту. Зокрема, відповідно до визначення терміну «надавачі медичних послуг» це — заклади охорони здоров’я усіх форм власності та фізичні особи — підприємці, які одержали ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики та уклали договір про медичне обслуговування населення з головними розпорядниками бюджетних коштів (пункт 4 статті 2 Закону). Аналогічні положення містяться і у змінах до статті 351 Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо надання медичної допомоги «безоплатно в закладах охорони здоров’я та фізичними особами — підприємцями, які одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, з якими головний розпорядник бюджетних коштів уклав договір про медичне обслуговування населення.

Водночас створюється колізія законодавчих норм, оскільки у статті 8 передбачається, що «договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій укладається між закладом охорони здоров’я незалежно від форми власності чи фізичною особою-підприємцем, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та Уповноваженим органом».

Враховуючи викладене, доцільно також зауважити наступне. Відповідно до статті 27 Бюджетного кодексу України стосовно кожного законопроекту, що впливає на показники бюджету, проводиться експертиза щодо відповідності законам, що регулюють бюджетні відносини. Міністерством фінансів України за участю інших заінтересованих центральних органів виконавчої влади готується експертний висновок «(з обов’язковим визначенням вартісної величини впливу на показники бюджету та можливостей фінансового забезпечення у відповідному бюджетному періоді». Дотримання зазначених вимог та процедур створює належні умови для реалізації у повному обсязі норм законів, які передбачають відповідні фінансові зобов’язання держави, і є запорукою, що при прийнятті закону про Державний бюджет України на відповідний бюджетний період не прийдеться в порушення вимог Конституції та законів України обмежувати дію фінансово не забезпечених законів, застерігаючи, що їх норми  «застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів» як це було неодноразово протягом останніх бюджетних періодів.

10. Законопроект в частині застосування поняття «державні фінансові гарантії» суперечить бюджетному законодавству. Так, згідно зі статтею 2 Бюджетного кодексу України гарантійне зобов’язання – це зобов’язання гаранта повністю або частково виконати боргові зобов’язання суб’єкта господарювання — резидента України перед кредитором у разі невиконання таким суб’єктом його зобов’язань за кредитом (позикою), залученим під державну чи місцеву гарантію.

Гарантований державою борг — загальна сума боргових зобов’язань суб’єктів господарювання — резидентів України щодо повернення отриманих та непогашених станом на звітну дату кредитів (позик), виконання яких забезпечено державними гарантіями.

Відповідно до статті 17 Бюджетного кодексу України державні гарантії для забезпечення повного або часткового виконання боргових зобов’язань суб’єктів господарювання — резидентів України можуть надаватися за рішенням Кабінету Міністрів України або на підставі міжнародних договорів України виключно у межах і за напрямами, що визначені законом про Державний бюджет України.

Частина п’ята статті 4 проекту щодо визначення обсягу видатків Державного бюджету України на реалізацію програми медичних гарантій у процентному співвідношенні до валового внутрішнього продукту України суперечить частині другій статті 95 Конституції України, згідно з якою виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Крім того, частина п’ята статті 4 проекту, за якою програма медичних гарантій затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік не відповідає статті 40 Бюджетного кодексу України, якою визначено перелік питань, що регулюються законом про Державний бюджет України.

Також частина п’ята статті 4 проекту щодо визнання видатків на програму медичних гарантій захищеними статтями видатків бюджету не відповідає статті 55 Бюджетного кодексу України, якою визначено вичерпний перелік захищених статей видатків.

11. Підпунктом 1 пункту 7 розділу IV проекту пропонуються зміни до Основ законодавства України про охорону здоров’я. Зокрема, стаття 3 цього Закону доповнюється визначенням поняття «медична субсидія – безготівкова допомога, яка надається за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів для оплати необхідних пацієнту медичних послуг та лікарських засобів», а стаття 18 – положеннями щодо встановлення Кабінетом Міністрів України порядку призначення та надання медичних субсидій.

Проте такі положення не випливають із тексту проекту закону України про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення, в якому не застосовується поняття «медична субсидія». Крім того, доповнення статті 18 зазначеними положеннями не узгоджуються із принципами програми медичних гарантій, які передбачають законодавче визначення умов і порядку фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України за програмою медичних гарантій (пункт 1 частини першої статті 5 проекту) та засадами бюджетного законодавства.

Вважаємо, що правова природа «медичних субсидій», умови їх надання та їх місце в програмах медичних гарантій мають визначатися на законодавчому рівні. В іншому випадку зазначені положення підлягають виключенню із проекту.

12. Відповідно до положень проекту (стаття 1) передбачається створити інформаційно-телекомунікаційну систему – «електронну систему охорони здоров’я», що забезпечуватиме автоматизацію ведення обліку медичних послуг та управління медичною інформацією. Пропонується визначити, що «забезпечення функціонування» цієї системи здійснюватиме Уповноважений орган, а до її складу входитимуть центральна база даних та електронні медичні інформаційні системи. Проектом не визначається власник (розпорядник) та адміністратор системи, обсяг їх повноважень, функцій, межі доступу до інформації, відповідальність за розголошення інформації тощо.

З відповідних положень проекту незрозумілий обсяг та перелік інформації, що буде акумулюватися в цій інформаційно-телекомунікаційній системі.

Насамперед, не визначено переліку інформації про пацієнта, що може вноситися до цієї системи, і яка відповідно до закону є інформацією з обмеженим доступом (конфіденційною інформацією). При цьому проект містить положення, згідно з якими згодою на доступ до даних про пацієнта вважатиметься лише факт «підписання декларації про вибір лікаря» (частина третя статті 11).

Відтак, пацієнт, даючи згоду на обробку даних, не зможе однозначно передбачити перелік відомостей, доступ до яких він надає.

13. Крім того зазначаємо, що залишились актуальними концептуальні зауваження до цього законопроекту, надані Головним науково-експертним управлінням, зокрема щодо відсутності у законопроекті самостійного предмету законодавчого регулювання та доцільності врегулювання окремих порушених у ньому питань шляхом внесення відповідних змін до Бюджетного кодексу України, Основ законодавства України про охорону здоров’я та інших чинних законодавчих актів.

ІІ. Значна кількість статей проекту містять оціночні поняття чи поняття (правові конструкції), які потребують додаткового уточнення. Наприклад, йдеться про: «права та гарантії у сфері охорони здоров’я, що стосуються медичного обслуговування», «додаткові державні фінансові гарантії» (стаття 3), «у межах програми медичних гарантій», «рівних державних гарантій», «лікарських засобів належної якості», «лікарські засоби, пов’язані з наданням інших  видів медичної допомоги», «відсутність дискримінації  надавачів медичних послуг» (статті 4, 5), «ведення пацієнта» (стаття 9).

Звертаємо увагу також на те, що «електронна система охорони здоров’я» (стаття 1 проекту)  є базою даних, а не системою охорони здоров’я, тому назву цього поняття слід привести у відповідність до його змісту.

Положення, за яким «програма медичних гарантій розробляється з урахуванням положень галузевих стандартів» (частина четверта статті 4 проекту) має бути уточнене щодо розроблення «відповідно до» цих стандартів.

Крім того, у статті 2 проекту визначається термін «медичні записи», що у наступних статтях законопроекту не використовується взагалі.

У змінах до статті 2 Закону України «Про ціни та ціноутворення» замість скорочення «програма медичних гарантій» слід використовувати повне найменування цього поняття, передбачене Законом України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», а саме «програма державних гарантій медичного обслуговування населення», оскільки вказане скорочення не є частиною Закону про ціноутворення.

Крім того, термінологія, пов’язана з тарифами на медичні послуги та лікарські засоби, не відповідає термінології та поняттям, що використовуються у спеціальному законодавстві в сфері ціноутворення. Зокрема, у законопроекті тариф визначений як «ставка, що визначає розмір … оплати» (стаття 2).

Натомість, відповідно до статті 189 Господарського кодексу України і тариф і ставка є формою ціни як грошового еквіваленту товару. Крім того, законодавством не передбачено визначення терміну «капітаційна ставка», яке застосовується у статті 10 проекту.

Також неоднозначне розуміння базових категорій у сфері формування тарифів на медичні послуги та лікарські засоби може стати причиною довільних тлумачень правових норм при їх застосуванні та призвести до порушень прав учасників відповідних відносин.

Незрозумілим є і правове навантаження доручення Кабінету Міністрів України: «опрацювати питання запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування» (пункт 8 Прикінцевих та перехідних положень).

Відтак, проект закону не враховує низки конституційних приписів, а також практики Європейського Суду з прав людини щодо якості законів. Зокрема, в рішенні Справа «Вєренцов проти України» (Заява № 20372/11) зазначено, що «закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість регулювати свою поведінку аби бути здатними — за потреби, за відповідної консультації — передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія».

Заступник керівника
Головного управління
В. Мілованов

Проект

(Тираж 13.07.2017)

Закон України

Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення

Цей Закон визначає державні фінансові гарантії надання необхідних пацієнтам послуг з медичного обслуговування (медичних послуг) та лікарських засобів належної якості за рахунок коштів Державного бюджету України за програмою медичних гарантій.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Законодавство про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення

1. Законодавство про державні фінансові гарантії гарантії медичного обслуговування населення базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про охорону здоров’я, цього Закону та інших законів і нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я.

2. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення, то застосовуються норми міжнародного договору.

Стаття 2. Визначення основних термінів

1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

1) програма державних гарантій медичного обслуговування населення (програма медичних гарантій) — програма, що визначає перелік та обсяг медичних послуг (включаючи медичні вироби) та лікарських засобів, повну оплату надання яких пацієнтам держава гарантує за рахунок коштів Державного бюджету України згідно з тарифом, для профілактики, діагностики, лікування та реабілітації у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами;

2) електронна система охорони здоров’я — інформаційно-телекомунікаційна система, що забезпечує автоматизацію ведення обліку медичних послуг та управління медичною інформацією шляхом створення, розміщення, оприлюднення та обміну інформацією, даними і документами в електронному вигляді, до складу якої входять центральна база даних та електронні медичні інформаційні системи, між якими забезпечено автоматичний обмін інформацією, даними та документами через відкритий програмний інтерфейс (АРI);

3) медичні записи — інформація щодо медичного обслуговування пацієнта або його результатів, викладена в уніфікованій формі у відповідності до вимог, встановлених законодавством;

4) надавачі медичних послуг — заклади охорони здоров’я усіх форм власності та фізичні особи — підприємці, які одержали ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики та уклали договір про медичне обслуговування населення з головними розпорядниками бюджетних коштів;

5) реімбурсація — механізм повного або часткового відшкодування суб’єктам господарювання, які здійснюють діяльність з роздрібної торгівлі лікарськими засобами, вартості лікарських засобів, що були відпущені пацієнту на підставі рецепта, за рахунок коштів Державного бюджету України;

6) тариф – ставка, що визначає розмір повної оплати за передбачені програмою медичних гарантій медичні послуги та лікарські засоби;

7) Уповноважений орган — центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантії медичного обслуговування населення;

2. Інші терміни вживаються у цьому Законі у значенні, наведеному в Основах законодавства України про охорону здоров’я та інших законодавчих актах.

Стаття 3. Державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів

1. Відповідно до цього Закону держава гарантує повну оплату згідно з тарифом за рахунок коштів Державного бюджету України надання громадянам необхідних їм медичних послуг, та лікарських засобів, що передбачені програмою медичних гарантій.

2. За рахунок Державного бюджету України окремо здійснюється фінансове забезпечення програм громадського здоров’я, заходів боротьби з епідеміями, проведення медико-соціальної експертизи, діяльності, пов’язаної з проведенням судово-медичної та судово-психіатричної експертиз та інших програм в галузі охорони здоров’я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

3. Права та гарантії у сфері охорони здоров’я, що стосуються медичного обслуговування, забезпечення лікарськими засобами, передбачені іншими законами України для певних категорій осіб, фінансуються за окремими програмами за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, цільових страхових фондів та інших джерел, не заборонених законодавством.

4. Додаткові державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів можуть встановлюватися законами України.

5. Органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції можуть фінансувати місцеві програми розвитку та підтримки комунальних закладів охорони здоров’я, зокрема щодо оновлення матеріально-технічної бази, капітального ремонту, реконструкції, підвищення оплати праці медичних працівників (програми «місцевих стимулів»), а також місцеві програми надання населенню медичних послуг, місцеві програми громадського здоров’я та інші програми в охороні здоров’я.

Стаття 4. Програма медичних гарантій

1. У межах програми медичних гарантій держава гарантує громадянам, іноземцям та особам без громадянства, які постійно проживають на території України, та особам, яких визнано біженцями, або особами, які потребують додаткового захисту, повну оплату за рахунок коштів Державного бюджету України необхідних їм медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням:

1) екстреної медичної допомоги;

2) первинної медичної допомоги;

3) вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги;

4) третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги;

5) паліативної медичної допомоги;

6) медичної реабілітації.

7) медичної допомоги дітям до 16 років;

8) медичної допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами.

2. Іноземцям та особам без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, у межах програми медичних гарантій держава забезпечує оплату необхідних медичних послуг та лікарських засобів, пов’язаних з наданням екстреної медичної допомоги. Такі особи зобов’язані компенсувати державі повну вартість наданих медичних послуг та лікарських засобів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законами України.

Медичні послуги та лікарські засоби, пов’язані з наданням інших видів медичної допомоги, оплачуються іноземцями та особами без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, за рахунок власних коштів, коштів добровільного медичного страхування чи інших джерел, не заборонених законодавством.

3. Програмою медичних гарантій визначається перелік та обсяг медичних послуг та лікарських засобів, оплата яких гарантується за рахунок коштів Державного бюджету України.

Медичні послуги та лікарські засоби, що не включені до програми медичних гарантій, не підлягають оплаті за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на реалізацію програми медичних гарантій, але можуть покриватися за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на реалізацію відповідних державних програм та заходів, місцевих бюджетів, медичного страхування, юридичних і фізичних осіб та з інших джерел, не заборонених законодавством.

4. Програма медичних гарантій розробляється з урахуванням положень галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової і бюджетної політики.

5. Програма медичних гарантій затверджується Верховною Радою України у складі закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Обсяг коштів Державного бюджету України, що спрямовуються на реалізацію програми медичних гарантій щорічно визначається у законі України про Державний бюджет України як частка валового внутрішнього продукту (у відсотках) у розмірі не менше 5 відсотка валового внутрішнього продукту України. Видатки на програму медичних гарантій є захищеними статтями видатків бюджету.

6. Звуження програми медичних гарантій не допускається, крім випадків, встановлених законом.

Розділ ІІ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОГРАМИ МЕДИЧНИХ ГАРАНТІЙ

Стаття 5. Основні принципи програми медичних гарантій

1. Програма медичних гарантій базується на таких принципах:

1) законодавче визначення умов і порядку фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України за програмою медичних гарантій;

2) надання рівних державних гарантій для реалізації пацієнтами права на охорону здоров’я незалежно від віку, раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, зареєстрованого місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

3) забезпечення збереження і відновлення здоров’я населення шляхом надання медичних послуг та лікарських засобів належної якості;

4) цільове та раціональне використання коштів, передбачених на фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів за програмою медичних гарантій;

5) універсальність та справедливість доступу до необхідних медичних послуг та лікарських засобів за програмою медичних гарантій;

6) передбачуваність та спланованість обсягу медичних послуг та лікарських засобів;

7) гласність, прозорість та підзвітність діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення;

8) конкуренція і відсутність дискримінації надавачів медичних послуг.

Стаття 6. Права та обов’язки пацієнтів у сфері державних фінансових гарантій

1. Пацієнти мають право на:

1) отримання необхідних їм медичних послуг та лікарських засобів належної якості за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на реалізацію програми медичних гарантій, у надавачів медичних послуг;

2) безоплатне отримання інформації від Уповноваженого органу або надавачів медичних послуг про програму медичних гарантій та надавачів медичних послуг за цією програмою, які можуть надати необхідну пацієнту медичну послугу;

3) можливість вибору лікаря пацієнтом у порядку, встановленому законодавством;

4) надання лікарям, третім особам права доступу до персональних даних та іншої інформації, що міститься в електронній системі охорони здоров’я, у тому числі інформації про стан свого здоров’я, діагноз, а також про відомості, одержані під час медичного обстеження, за умови дотримання такими особами вимог Закону України «Про захист персональних даних»;

5) отримання від Уповноваженого органу інформації про осіб, які подавали запити щодо надання інформації, що міститься в електронній системі охорони здоров’я, про такого пацієнта;

6) оскарження рішень, дій чи бездіяльності надавачів медичних послуг чи Уповноваженого органу та його територіальних органів в установленому законом порядку;

7) судовий захист своїх прав;

8) звернення до Ради громадського контролю щодо дій чи бездіяльності Уповноваженого органу;

9) інші права, передбачені законодавством.

2. Пацієнти зобов’язані:

1) надавати відповідному надавачу медичних послуг достовірну інформацію та документи, необхідні для отримання медичних послуг та лікарських засобів;

2) проходити профілактичні медичні огляди в порядку встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я;

3) виконувати медичні приписи лікаря та дотримуватися правил внутрішнього розпорядку надавача медичних послуг;

4) виконувати інші вимоги, передбачені законодавством про охорону здоров’я.

Стаття 7. Уповноважений орган

1. Основними функціями Уповноваженого органу є:

1) реалізація державної політики у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій;

2) проведення моніторингу, аналізу і прогнозування потреб населення України у медичних послугах та лікарських засобах;

3) виконання функцій замовника медичних послуг та лікарських засобів за програмою медичних гарантій;

4) розроблення проекту програми медичних гарантій, внесення пропозицій щодо тарифів і коригувальних коефіцієнтів;

5) укладення, зміна та припинення договорів про медичне обслуговування населення та договорів про реімбурсацію;

6) здійснення заходів, що забезпечують цільове та ефективне використання коштів за програмою медичних гарантій, в тому числі заходів з перевірки дотримання надавачами медичних послуг вимог, встановлених порядком використання коштів цієї програми і договорами про медичне обслуговування населення;

7) отримання та обробка персональних даних та іншої інформації про пацієнтів (в тому числі інформації про стан здоров’я, діагноз, а також відомостей, одержаних піл час медичного обстеження пацієнтів) і надавачів медичних послуг, необхідних для здійснення його повноважень, з дотриманням вимог Закону України «Про захист персональних даних»;

8) забезпечення функціонування електронної системи охорони здоров’я;

9) здійснення інших повноважень, визначених законами України.

2. З метою забезпечення прозорості та громадського контролю за діяльністю Уповноваженого органу утворюється Рада громадського контролю, яка формується на засадах відкритого та прозорого конкурсу у складі 15 осіб, які переобираються кожні два роки.

3. До складу Ради громадського контролю не можуть входити:

1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

2) особа, за рішенням суду визнана недієздатною або дієздатність якої обмежена;

3) особа, яка має судимість за вчинення злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку (крім реабілітованої особи), або на яку протягом останнього року до дня подання заяви на участь у конкурсі накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення;

4) особа, яка в розумінні Закону України «Про запобігання корупції» є близькою особою голови, заступника голови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації фінансування надання медичних послуг та лікарських засобів, керівника структурного підрозділу цього органу;

5) особа, яка є членом органів управління та/або володіє прямо або опосередковано підприємствами або корпоративними правами суб’єктів господарювання, які провадять господарську діяльність з медичної практики, господарську діяльність з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів, або члени її сім’ї (в розумінні Закону України «Про запобігання корупції») є власниками таких підприємств або корпоративних прав та/або є членами органів управління таких суб’єктів господарювання;

6) особа, яка, незалежно від тривалості, була працівником центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державну політику у сфері охорони здоров’я та/або Уповноваженого органу, впродовж попередніх двох років;

7) особа, близькі особи якої (в розумінні Закону України «Про запобігання корупції»), незалежно від тривалості, були працівником центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державну політику у сфері охорони здоров’я та/або Уповноваженого органу, впродовж попередніх двох років.

4. Порядок проведення конкурсу з формування Ради громадського контролю, її персональний склад та положення про неї затверджується Кабінетом Міністрів України.

5. Рада громадського контролю:

1) заслуховує інформацію про діяльність, виконання завдань Уповноваженого органу;

2) розглядає звіти Уповноваженого органу і затверджує свій висновок щодо них;

3) має інші права, передбачені Положенням про Раду громадського контролю.

Стаття 8. Особливості договорів про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій

1. Договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій укладається між закладом охорони здоров’я незалежно від форми власності чи фізичною особою-підприємцем, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та Уповноваженим органом.

2. Договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій укладається у письмовій (електронній) формі.

3. Забороняється відмова або ухилення від укладання відповідного договору про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій з суб’єктами, визначеними у частині першій цієї статті, які подали заяву Уповноваженому органу про укладання такого договору та надають медичні послуги, передбачені програмою медичних гарантій.

4. Договір про медичне обслуговування населення є договором на користь третіх осіб — пацієнтів в частині надання їм медичних послуг та лікарських засобів надавачами медичних послуг.

5. Істотними умовами договору про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій є:

  • перелік та обсяг надання пацієнтам медичних послуг та лікарських засобів за програмою медичних гарантій;
  • умови, порядок та строки оплати тарифу;
  • фактична адреса надання медичних послуг;
  • права та обов’язки сторін;
  • строк дії договору;
  • звітність надавачів медичних послуг;
  • відповідальність сторін.

6. Договір про медичне обслуговування населення підлягає опублікуванню на офіційному веб-сайті Уповноваженого органу протягом п’яти днів з моменту його укладення.

7. Типова форма договору про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій, порядок його укладення, зміни та припинення затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 9. Порядок отримання медичних послуг та лікарських засобів за програмою медичних гарантій

1. У разі потреби у медичних послугах та лікарських засобах за програмою медичних гарантій пацієнт (його законний представник) звертається до надавача медичних послуг в порядку, встановленому законодавством.

2. Пацієнт (його законний представник) реалізує своє право на вибір лікаря шляхом подання надавачу медичних послуг декларації про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу. Надавачам медичних послуг забороняється відмовляти у прийнятті декларації про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу та веденні пацієнта, зокрема, на підставі наявності у пацієнта хронічного захворювання, його віку, статі, соціального статусу, матеріального становища, зареєстрованого місця проживання тощо, крім випадків, передбачених законодавством.

3. У разі неможливості обрання лікаря пацієнт має право звернутися до Уповноваженого органу або його територіальних органів за роз’ясненнями стосовно надавачів медичних послуг, пов’язаних з наданням первинної медичної допомоги, та забезпеченням пацієнту можливості реалізувати його право на вибір лікаря.

4. Форма декларації та порядок вибору лікаря, який надає первинну медичну допомогу затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

5. Надання медичних послуг та лікарських засобів за програмою медичних гарантій, пов’язаних з вторинною (спеціалізованою), третинної (високоспеціалізованою), паліативною медичною допомогою та медичною реабілітацією здійснюється за направленням лікаря, який надає первинну медичну допомогу, або лікуючого лікаря в порядку, передбаченому законодавством, крім випадків, коли згідно із законодавством направлення лікаря не вимагається.

6. При наданні медичної допомоги в амбулаторних умовах лікарські засоби за програмою медичних гарантій надаються пацієнту на підставі рецепту лікаря суб’єктом господарювання, який здійснює діяльність з роздрібної торгівлі лікарськими засобами та уклав договір про реімбурсацію з Уповноваженим органом.

7. Порядок реімбурсації лікарських засобів за програмою медичних гарантій на відповідний рік, типова форма договору про реімбурсацію, порядок його укладення, зміни та припинення затверджуються Кабінетом Міністрів України.

8. Надавач медичних послуг зобов’язаний поінформувати пацієнта про медичні послуги та лікарські засоби, які пацієнт може отримати у цього надавача за програмою медичних гарантій.

Стаття 10. Основні засади оплати медичних послуг та лікарських засобів за програмою медичних гарантій

1. Для всієї території України встановлюються єдині тарифи оплати медичних послуг, лікарських засобів та медичних виробів, розміри реімбурсації лікарських засобів, які надаються пацієнтам за програмою медичних гарантій.

Оплата згідно з тарифом гарантована усім надавачам медичних послуг відповідно до укладених з ними договорів про медичне обслуговування населення.

До тарифів можуть застосовуватись коригувальні коефіцієнти, розміри та підстави застосування яких є єдиними для всієї території України.

2. Тарифи можуть встановлюватись, зокрема як:

1) глобальні ставки, що передбачають сплату надавачам медичних послуг фіксованої суми за визначену кількість послуг чи визначений період;

2) капітаційні ставки, які встановлюються у вигляді фіксованої суми за кожного пацієнта;

3) ставки на пролікований випадок;

4) ставки на медичну послугу;

5) ставки за результатами виконання договорів про медичне обслуговування населення надавачем медичних послуг.

Зазначені ставки можуть використовуватися як разом, так і окремо одна від одної.

3. Методика розрахунку тарифів і коригувальні коефіцієнти затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної фінансової і бюджетної політики.

При розрахунку тарифів та коригувальних коефіцієнтів базою для визначення компоненту оплати праці медичних працівників є величина, що є не меншою за 250 відсотків середньої заробітної плати в Україні за липень року, що передує року, в якому будуть застосовуватись такі тарифи та коригувальні коефіцієнти.

Тариф на медичні послуги, пов’язані з наданням первинної медичної допомоги складається з двох частин: ставки на оплату медичної послуги та ставки на оплату діагностичних послуг, у тому числі лабораторних досліджень.

4. Тарифи розробляються і затверджуються в порядку, передбаченому для програми медичних гарантій та є її невід’ємною частиною.

5. Тариф сплачується Уповноваженим органом за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до програми медичних гарантій безпосередньо надавачам медичних послуг.

6. Відшкодування вартості лікарських засобів за договорами про реімбурсацію за програмою медичних гарантій здійснює Уповноважений орган.

7. Надавачам медичних послуг, які є державними та комунальними закладами охорони здоров’я, забороняється вимагати від пацієнтів винагороди в будь-якій формі за медичні послуги та лікарські засоби, надані за програмою медичних гарантій. Такі дії є підставою для притягнення до відповідальності, передбаченої договором про медичне обслуговування населення, в тому числі одностороннього розірвання договору з ініціативи Уповноваженого органу.

8 Оплата надання медичних послуг та лікарських засобів за програмою медичних гарантій здійснюється на підставі інформації та документів, що внесені надавачем медичних послуг до електронної системи охорони здоров’я.

Надавач медичних послуг складає звіт в електронній системі охорони здоров’я, в якому зазначається обсяг наданих пацієнтам медичних послуг та лікарських засобів.

Оплата тарифу за надані медичні послуги та лікарські засоби здійснюється в порядку черговості надходження таких звітів.

9. Оплата надання медичних послуг та лікарських засобів за програмою медичних гарантій, надавачами яких є державні та комунальні заклади охорони здоров’я, здійснюється на умовах попередньої оплати у випадках, встановлених Кабінетом Міністрів України.

10. Оплаті за рахунок коштів Державного бюджету України підлягають лікарські засоби, які включені до Національного переліку основних лікарських засобів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України, та програми медичних гарантій.

11. У закладах охорони здоров’я державної та комунальної форми власності, які є надавачами медичних послуг за програмою медичних гарантій, обсяг платних медичних послуг, які не входять до програми медичних гарантій, може складати не більше 20% від обсягу усіх наданих послуг.

Стаття 11. Електронна система охорони здоров’я

1. Порядок функціонування електронної системи охорони здоров’я затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням вимог законодавства про захист персональних даних.

2. Доступ до даних про пацієнта, що містяться в електронній системі охорони здоров’я, можливий лише у разі отримання згоди такого пацієнта (його законного представника) у письмовій формі або у формі, що дає змогу зробити висновок про надання згоди. Без згоди доступ до інформації про пацієнта можливий у випадках:

  • наявності ознак прямої загрози життю пацієнта;
  • за умови неможливості отримання згоди такого пацієнта чи його законних представників (до часу коли отримання згоди стане можливим);
  • за рішенням суду.

3. Підписуючи декларацію про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу, пацієнт (його законний представник) надає згоду на доступ до даних про нього, що містяться в електронній системі охорони здоров’я, такому лікарю, а також іншим лікарям за його направленням в межах, необхідних для надання медичних послуг такими лікарями.

4. Уповноважений орган зобов’язаний опубліковувати на офіційному веб-сайті дані, що накопичені в електронній системі охорони здоров’я, за умови знеособлення персональних даних відповідно до вимог Закону України “Про захист персональних даних” в обсязі та в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Розділ ІІІ

КОНТРОЛЬ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Стаття 12. Контроль за дотриманням законодавства про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення

1. Контроль за дотриманням законодавства про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення здійснюють центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції відповідно до закону.

2. Контроль якості надання медичних послуг надавачами медичних послуг та систематичне проведення аналізу результатів та ефективності медичних послуг та лікарських засобів здійснює центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Стаття 13. Відповідальність за порушення законодавства про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення надання медичних послуг та лікарських засобів

1. Особи, винні у порушенні законодавства про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення, несуть відповідальність відповідно до закону.

Розділ ІV

ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набирає чинності через один місяць з дня його опублікування та вводиться в дію з 1 січня 2018 року поетапно, крім частини 8 статті 10, яка набирає чинності та вводиться в дію з 1 серпня 2018 року.

2. З 1 січня 2018 року запроваджується реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій для первинної медичної допомоги у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

3. Протягом 2018-2019 років реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій поступово запроваджується для інших видів медичної допомоги, зокрема шляхом реалізації пілотних проектів для відповідних видів медичних послуг, окремих закладів охорони здоров’я, населених пунктів чи регіонів. Порядок реалізації таких проектів, перелік медичних послуг та лікарських засобів, що оплачується за рахунок коштів Державного бюджету України, тарифи та коригувальні коефіцієнти встановлюються Кабінетом Міністрів України.

4. З 1 січня 2020 року реалізація державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій здійснюється відповідно до цього Закону для всіх видів медичної допомоги.

5. До 31 грудня 2019 року реімбурсація здійснюється для визначеного Кабінетом Міністрів України переліку медичних станів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. З 1 січня 2020 року запроваджується реімбурсація вартості лікарських засобів, передбачених програмою медичних гарантій.

6. Положення частини 11 статті 10 діють до 31 грудня 2024 року.

7. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1) в Основах законодавства України про охорону здоров’я (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 4, ст. 19 із наступними змінами):

частину першу статті 3 доповнити новими абзацами такого змісту:

«медична субсидія – безготівкова допомога, яка надається за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів для оплати необхідних пацієнту медичних послуг та лікарських засобів;

оцінка медичних технологій — експертиза медичних технологій щодо клінічної ефективності, економічної доцільності, організаційних проблем та проблем безпеки для громадян у зв’язку з їх застосуванням»;

пункт «в» статті 7 викласти в такій редакції:

«в) фінансування надання всім громадянам та іншим визначеним законом особам гарантованого обсягу медичних послуг та лікарських засобів у порядку, встановленому законом»;

у статті 8:

частину третю викласти в такій редакції:

«Держава гарантує безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я за епідемічними показаннями. Держава також гарантує безоплатне проведення медико-соціальної експертизи, судово-медичної та судово-психіатричної експертизи, патологоанатомічних розтинів та пов’язаних з ними досліджень у порядку, встановленому законодавством»;

доповнити статтю після частини третьої новою частиною такого змісту:

«Держава гарантує громадянам України та іншим визначеним законом особам надання необхідних медичних послуг та лікарських засобів за рахунок коштів Державного бюджету України на умовах та в порядку, встановлених законодавством».

У зв’язку з цим частини четверту і п’яту вважати відповідно частинами п’ятою і шостою;

доповнити статтю частиною такого змісту:

«Розроблення галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я, проведення державної оцінки медичних технологій здійснюється у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.»;

перше речення частини п’ятої статті 16 викласти в такій редакції: «Заклади охорони здоров’я можуть добровільно проходити акредитацію в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України»;

статтю 18 доповнити новими абзацами такого змісту:

«Порядок укладення договорів про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій, визначення тарифів для оплати медичних послуг та лікарських засобів встановлюються Законом України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення»;

Порядок призначення та надання медичних субсидій встановлюється Кабінетом Міністрів України»;

статтю 35-1 викласти в такій редакції:

«Стаття 35-1. Первинна медична допомога

Первинна медична допомога — медична допомога, що передбачає надання консультації, проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під час вагітності) станів, здійснення профілактичних заходів; направлення відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги, для надання йому вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги; надання невідкладної медичної допомоги в разі розладу фізичного чи психічного здоров’я пацієнта, який не потребує екстреної, вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

Надання первинної медичної допомоги забезпечують заклади охорони здоров’я та фізичні особи — підприємці, які одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку.

Первинну медичну допомогу надають лікарі загальної практики – сімейні лікарі, лікарі інших спеціальностей, визначених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, та інші медичні працівники, які працюють під їх керівництвом.

Пацієнт має право обирати лікаря, який надає первинну медичну допомогу, у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Первинна медична допомога надається безоплатно в закладах охорони здоров’я та фізичними особами — підприємцями, які одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, з якими головний розпорядник бюджетних коштів уклав договір про медичне обслуговування населення.

Первинна медична допомога може надаватися в амбулаторних умовах або за місцем проживання (перебування) пацієнта у порядку, що визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.»;

2) пункт 6 частини другої статті 7 Закону України «Про захист персональних даних» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., № 34, ст. 481; 2013 р., № 51, ст. 715; 2014 р., № 14, ст. 252) викласти в такій редакції:

«6) необхідна в цілях охорони здоров’я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення піклування чи лікування або надання медичних послуг, функціонування електронної системи охорони здоров’я, за умови, що такі дані обробляються медичним працівником або іншою особою закладу охорони здоров’я чи фізичною особою — підприємцем, яка одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та її працівниками, на яких покладено обов’язки щодо забезпечення захисту персональних даних та на яких поширюється дія законодавства про лікарську таємницю, працівниками центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення, на яких покладено обов’язки щодо забезпечення захисту персональних даних»;

3) пункти 2 і 3 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги» (Відомості Верховної Ради України, 2012 р., № 14, ст. 86) виключити;

4) частину першу статті 2 Закону України «Про ціни і ціноутворення» (Відомості Верховної Ради України, 2013 р., № 19-20, ст. 190; 2015 р., № 30, ст. 289) викласти у такій редакції:

«1. Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у процесі формування, встановлення та застосування цін Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади, органами, що здійснюють державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, органами місцевого самоврядування та суб’єктами господарювання, які провадять діяльність на території України, а також здійснення державного контролю (нагляду) та спостереження у сфері ціноутворення. Дія цього Закону не поширюється на встановлення тарифів на медичні послуги та лікарські засоби в межах програми медичних гарантій згідно із Законом України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення»;

8. Кабінету Міністрів України протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом:

  • прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації положень цього Закону, та забезпечити набрання ними чинності одночасно з введенням у дію відповідних положень цього Закону;
  • привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;
  • забезпечити прийняття, перегляд і скасування міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону;
  • опрацювати питання запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.

Голова Верховної Ради України

Комментарии

Нет комментариев к этому материалу. Прокомментируйте первым

Добавить свой

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Другие статьи раздела


Последние новости и статьи