Реформи в охороні здоров’я: шлях до майбутнього

Раїса Жарлінська, кандидат економічних наук, доцент, завуч кафед­ри патологічної анатомії, судової медицини та права Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова, за­уважила, що у світі клінічний аудит вважається гарантом якості надання медичних послуг. І в 2012 р. внесено зміни до Закону № 2801, а також прийнято накази МОЗ вiд 28.09.2012 р. № 752 «Прo пoрядoк кoнтрoлю якocтi медичнoї дoпoмoги» та вiд 01.08.2011 р. № 454 «Прo затвердження Концепції упрaвлiння якicтю медичнoї дoпoмoги у гaлузi oхoрoни здoрoв’я в Україні нa період дo 2020 рoку», у яких згадується поняття «клінічний аудит». Однак при цьому жодних правових механізмів щодо його реалізації не визначено. Проте на сьогодні Україна рухається до ринкових відносин у сфері охорони здоров’я. Тому слід очікувати розробки дієвих правових механізмів, які забезпечуватимуть економічні процеси, які наразі відбуваються в медицині, і клінічний аудит стане одним з таких механізмів.

Також, на думку доповідача, оцiнкa якості медичної допомоги мaє здiйcнювaтиcя зa дoпoмoгoю незaлежних екcпертних уcтaнoв, які повинні створюватися МОЗ України із залученням фахівців з профільних асоціацій та громадських організацій.

Тож, на сьогодні, по-перше, необхідно розробити нормативну базу щодо cтвoрення та визначення повноважень cпецiaльнoї нaцioнaльнoї чи регioнaльнoї кoнcультaтивнoї групи aбo керiвнoгo кoмiтету клiнiчних фaхiвцiв для зaбезпечення вiдпoвiдних пoвнoвaжень i фiнaнcувaння незaлежних екcпертних уcтaнoв. По-друге, слід сфoрмувaти та визначити повноваження cпецiaльних груп екcпертiв — фaхiвцiв з якості медичної допомоги в закладах охорони здоров’я. По-третє, необхідно створити Національну агенцію контролю якості, не підпорядковану МОЗ, та визначити і законодавчо закріпити механізм фiнaнcувaння пocлуг з клінічного аудиту, щo мoже вiдбувaтиcя aбo з держaвнoгo бюд­жету, aбo з бюджету закладу охорони здоров’я, щo перевiряєтьcя. Також необхідно прийняти нормативний акт, який дозволить ліцензувати професійну діяльність лікарів, оскільки саме він стане основою клінічного аудиту.

Про права військовослужбовців на охорону здоров’я в контексті реформи військової медицини розповіла Олена Верлан-Кульшенко, викладач кафедри патологічної анатомії, судової медицини та права Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова. Вона зауважила, що незважаючи на те що кілька років в Україні йдуть бойові дії, на сьогодні й досі не розроблено військово-медичну доктрину, а лише існує її проект, відповідно до якого учасники доктрини розподіляються на 4 категорії:

• військові (медичні працівники та військовослужбовці);
• військовозобов’язані (мобілізаційний резерв);
• непридатні до військової служби в мирний час, обмежено придатні у воєнний час;
• соціально незахищені громадяни.

Відповідно до проекту доктрини військовослужбовці в мирний час потребують навчання основам охорони здоров’я та парамедицини, фізичної та психологічної підготовки до участі в бойових діях, а в умовах небезпеки чи війни потребують медичної допомоги, психологічної підтримки, індивідуальних медичних засобів, ротації, а після закінчення бойових дій або в разі поранення, що унеможливлює подальшу участь у бойових діях, потребують лікування, медичної та психологічної реабілітації, перепрофілювання, працевлаштування та соціального захисту.

Відповідно до ст. 3 Закону № 2801 медична допомога — діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована, зокрема, на профілактику. Згідно з проектом доктрини військовослужбовці повинні проходити диспансеризацію під час перебування в умовах небезпеки не рідше 1 разу на 6 міс і обов’язкову диспансеризацію після демобілізації. Однак при цьому незрозуміло, як на передовій лінії оборони лікар може провести диспансеризацію, у тому числі зробити рентгенограму, а її відсутність порушуватиме право військовослужбовців на охорону здоров’я.

Ще однією проблемою є те, що відповідно до Закону № 2801 лікуючий лікар обирається пацієнтом або призначається йому. Однак у військових частинах лікуючий лікар належить безпосередньо до особового складу такої частини. У зв’язку із цим на передовій лінії оборони взагалі не передбачена посада лікаря, а лише фельд­шера. Хоча і цю посаду на сьогодні вже реорганізовано МОЗ.

Також відповідно до наказу МОЗ України від 14.02.2012 р. № 110 необхідна інформована добровільна згода пацієнта на проведення діа­гностики, лікування та проведення операції і знеболення в закладі охорони здоров’я. Однак не завж­ди, отримавши важке поранення, військовослужбовець у змозі надати цю інформовану згоду. Після поранення він має отримати 3 документи: довідку про первинну травму, копію довідки командира військової частини про причини та обставини поранення, виписний епікриз, який надається безпосередньо в госпіталі. І тільки в госпіталі поранений даватиме інформовану згоду, а на перших етапах після отримання поранення, згідно із законодавством, якщо хворий і у свідомості, ніякої згоди підписувати він не може.

Окрім цього, порушуються і права військовослужбовців на лікарську таємницю у зв’язку з тим, що під час їх транспортування до шпиталю начальник медичної частини зобов’язаний на засіданні повідомити командира частини про те, що в частині є військовослужбовець, який потребує транспортування у зв’язку із захворюванням, і повинен озвучити діагноз. Більше того, коли військовослужбовець закінчує лікування, у шпиталі відбувається засідання військово-лікарської комісії (ВЛК), під час якої він повинен надати не тільки копії вищезазначених документів, а й службову і медичну характеристики. А в разі, якщо частина перебуває в зоні бойових дій, то провести ВЛК належним чином де-факто неможливо, через що оформити інвалідність чи матеріальну допомогу у зв’язку з пораненням також не можна.

Також порушуються права на охорону здоров’я військовослужбовців у разі захворювань, що не пов’язані безпосередньо з отриманням поранень, наприклад, у випадку виявлення онкологічного захворювання і проведення операції з видалення злоякісної пухлини. Однак, з точки зору законодавства, це не травма, і таке захворювання не передбачає реабілітації в санаторіях. Тому сьогодні після проведення подібних операцій прооперованих бійців повертали у військові частини з приписом не давати важких чергувань.

Після закінчення свого виступу О. Верлан-Кульшенко подякувала Ірині Сенюті, кандидату юридичних наук, доценту, завідувачу кафедри медичного права Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, президенту ГО «Фундація медичного права та біоетики України», голові Комітету з медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ, за участь у захисті прав військовослужбовців та, зокрема, за книгу, написану в співавторстві з Дмитром Клапатим «Права учасників антитерористичної операції у сфері охорони здоров’я» і вручила їй громадську нагороду «За заслуги» від Всеукраїнської громадської організації «Спілка ветеранів та працівників силових структур Украї­ни «ЗВИТЯГА».

Про нововведення медичної реформи розповів Олексій Кириченко, народний депутат України, член Комітету Верховної ради Украї­ни з питань охорони здоров’я. Він зазначив, що законопроект «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» (реєстраційний № 6327) — це спроба держави відновити контроль над медициною і виконати положення ст. 49 Конституції України. Проектом документа передбачено створення єдиного замовника медичних послуг у вигляді додаткового центрального органу, який покликаний укладати договори з надавачами послуг. Однак суттєвими умовами договору є визначення переліку та обсягу медичної допомоги, яка має надаватися у відповідному закладі. При цьому під час підготовки до другого читання законопроекту № 6327 з’ясувалося, що під обсягом медичної допомоги слід розуміти кількість медичної допомоги, що, на думку доповідача, означає встановлення квот. А це може призвести до погіршення якості медичних послуг, оскільки не виключено виникнення ситуацій, коли на певні захворювання встановлюватимуться квоти, після використання яких пацієнти змушені будуть очікувати наступного періоду встановлення цих квот. Наприклад, квоти на хіміотерапію. На думку доповідача, це неприйнятно і некорект­но по відношенню до пацієнта і керівництва лікувального закладу, які будуть вимушені ставити пацієнта в таке становище.

Стандарти у сфері охорони здоров’я як гарантію права на якісну медичну допомогу представила Ірина Сенюта, яка зазначила, що органом, який здійснює контроль якості медичної допомоги, на сьогодні визначено клініко-експертні комісії, а також медичні ради закладів охорони здоров’я, які проводять внутрішній контроль якості медичної допомоги, що надається в цих закладах. Це ключовий інструмент з оцінки якості медичної допомоги, що на практиці має чимало правозастосовних проблем.

28 квітня 2017 р. набув чинності наказ МОЗ України від 29.12.2016 р. № 1422, яким дозволяється застосування лікарями нових клінічних протоколів (міжнародних). Відповідно до нововведень, МОЗ запропонувало 2 алгоритми затверд­ження та використання цих протоколів. Перший полягає в тому, що МОЗ з-поміж клінічних настанов обиратиме ті, які розроблені міжнародними інституціями, перекладатиме їх, а потім затверд­жуватиме відповідним наказом. Тобто вони ставатимуть обов’язковими до виконання. Другий передбачає, що головним лікарям дозволяється самостійно затверджувати власним наказом новий клінічний протокол на підставі міжнародних протоколів, посилання на джерело розміщення або публікації яких затверджені додатком 4 до наказу № 1422. Такі акти будуть локальними, обов’язковими для конкретного закладу охорони здоров’я. Однак постає питання, чи буде здійснюватися контроль за виконаним перекладом, і хто має право здійснювати цей переклад. При цьому уточнюється, що коли є дійсним уніфікований клінічний протокол і затверджено новий клінічний протокол, то лікарям дозволяється самостійно обирати, який використовувати. Однак при цьому лікар повинен отримати попередню інформовану згоду пацієнта на його застосування за формою, затвердженою МОЗ.

Наразі до цієї форми виникає низка питань, оскільки в результаті її аналізу стає зрозумілим, що вона розроблена на базі форми інформованої добровільної згоди пацієнта на проведення діагностики, лікування та операції і знеболення в закладі охорони здоров’я. За цією формою ситуація виглядає так, що нові клінічні протоколи будуть застосовуватися лише щодо певного сегменту, наприклад, тільки лікування, оскільки в ній міститься таке речення: «Я, (ПІБ), згодний(а) із запропонованим планом лікування», таким чином, пацієнт дає згоду на застосування нового клінічного протоколу лише для лікування. Тобто на діа­гностику вона не розповсюджується.

Також доповідач зауважила, що в рамках кримінальних чи цивільних судових справ проводиться судово-медична експертиза. І Законом № 2801 гарантується право на незалежну альтернативну медичну експертизу, у разі якщо громадянин незадоволений державною медичною експертизою. Однак виконати це положення Закону № 2801 на сьогодні неможливо, оскільки відповідно до Закону України «Про судову експертизу» здійснювати її мають право лише в державних спеціалізованих установах. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 311 територіальні бюро судово-медичних експертиз було віднесено до суб’єктів комунальної власності, а єдиною на сьогодні державною установою є Головне бюро судово-медичної експертизи МОЗ. Відтак, на думку доповідача, слід передбачити належні законодавчі гарантії для реалізації права на проведення альтернативної експертизи, передбаченого Законом № 2801, та усунути нормативні колізії, пов’язані зі статусом територіальних бюро і обмеженнями, закріпленими в Законі України «Про судову експертизу».

Міжнародні зобов’язання України із захисту прав людини у сфері охорони здоров’я висвітлив Іван Демченко, кандидат юридичних наук, докторант Інституту законодавства Верховної Ради України. Він за­уважив, що в листопаді 2017 р. Україна звітувала в Раді ООН з прав людини щодо виконання своїх зобов’язань за міжнародно-правовими договорами. Зокрема, у звіті зазначалося про призначення уповноваженого Президента щодо прав осіб з інвалідністю, затвердження Національної стратегії у сфері прав людини на 2015–2020 рр., врегулювання статусу внутрішньо переміщених осіб та забезпечення їх прав, у тому числі в медичній сфері та ін.

Однак Україна отримала зауваження від Управління верховного комісару з прав людини ООН щодо того, що наразі в країні все одно зберігаються високі показники дитячої та материнської смертності, інфекційних захворювань. Зокрема, Україна займає 1-ше місце в європейському регіоні щодо поширеності туберкульозу, вірусних гепатитів, існують проблеми з доступом до медичної допомоги, особливо в прифронтових зонах.

Крім того, доповідач зазначив, що на сьогодні Україна підписала Конвенцію про права людини та біомедицину, а також ряд додаткових протоколів до неї: зокрема щодо трансплантації органів та тканин людини, щодо сфери біомедичних досліджень та ін. Однак при цьому не ратифікувала їх. Таким чином, Украї­на погодилася їх визнавати і не вчинятиме дій, які суперечитимуть їх змісту та суті, допоки вони не стануть частиною українського законодавства.

Про особливості провад­ження господарської діяльності з медичної практики фізичними особами — підприємцями (ФОП) в умовах медичної реформи розповів Дмитро Клапатий, асистент кафедри медичного права Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, президент ЛОБФ «Медицина і право», заступник голови Комітету медичного і фармацевтичного права та біо­етики НААУ. Він звернув увагу на те, що дедалі більше лікарів, які працюють у закладах охорони здоров’я, обирають шлях приватної практики, що стає ще актуальнішим з огляду на реформування фінансування первинної ланки медицини.

Відповідно до ст. 33 Закону № 2801, медична допомога надається медичними працівниками закладів охорони здоров’я та ФОП, які отримали ліцензії на медичну практику. Тобто, виходячи зі змісту цієї статті, можна зробити висновок, що під ФОП закон розуміє лише лікарів, які отримали ліцензії на медичну практику та працюють у закладі охорони здоров’я. Однак у 2016 р. Уряд прийняв постанову від 02.03.2016 р. № 285 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики», яка передбачає, що господарською діяльністю з медичної практики можуть займатися і отримувати ліцензію ФОП, які не мають медичної освіти. Такі підприємці можуть отримати відповідну ліцензію, найняти медичних працівників за відповідними спеціальностями і провадити таку діяльність.

Таким чином, на сьогодні в Законі № 2801 не врегульовано питання відсутності у ФОП медичної освіти. Тому якщо брати принцип верховенства закону і права, то актом вищої юридичної сили буде Закон № 2801, що фактично блокує новелу Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики (далі — Ліцензійні умови), яка запроваджена Урядом.

Крім того, законодавством не врегульоване питання виходу на пенсію за вислугою років медичних працівників, які працюватимуть на підприємця з ліцензією на медичну практику. На сьогодні постановою КМУ від 04.11.1993 р. № 909 «Про перелік закладів і установ освіти, охорони здоров’я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років» та Законом України «Про пенсійне забезпечення» передбачається, що право на пенсію за вислугою років мають медичні працівники, які працювали на певних посадах у закладах охорони здоров’я і мають певний стаж роботи, який наразі повинен складати не менше 26 р.

Стосовно ФОП, то Ліцензійними умовами передбачено, що вони можуть створювати медичні кабінети. Однак якщо брати постанову № 909 і наказ МОЗ № 385 «Про затвердження переліків закладів охорони здоров’я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров’я», то в них не вказано медичний кабінет як заклад охорони здоров’я. Тобто фактично, якщо ФОП створила медичний кабінет і за трудовим договором прийняла медичного працівника, то такий лікар не матиме права вийти на пенсію за вислугою років, бо відповідно до постанови № 909 він не працював у закладах охорони здоров’я.

Питання участі ВООЗ у регулюванні сфери громадського здоров’я в Україні висвітлила Ната Аваліані, керівник Проекту USAID «Реформа ВІЛ-послуг у дії», яка зауважила, що законодавство у сфері громадського здоров’я — це юридичні і фінансові питання, які регулюють відповідальність і повноваження державних органів для забезпечення реального здоров’я населення. Це основ­на дефініція законодавства у сфері громадського здоров’я. Тому важливо під час розробки законодавства враховувати і забезпечити баланс та розмежовувати, де закінчується відповідальність держави, і де починаються індивідуальні права громадян.

Рекомендації ВООЗ у сфері законодавства щодо громадського здоров’я досить обмежені, мають рекомендаційних характер і здебільшого обмежуються питаннями політики і стратегії охорони здоров’я. Хоча деякі міжнародні інститути рекомендують ВООЗ більш активно брати участь у процесі консультацій з національними урядами щодо рекомендацій стосовно розробки законодавства у сфері громадського здоров’я. Зокрема, ВООЗ пропонують переглянути деякі інструменті громадського здоров’я, у тому числі міжнародні медико-санітарні правила. Міжнародна організація розвитку права, зокрема, пропонує ВООЗ розробити рамкові рекомендації для країн, які розробляють законодавство з громадського здоров’я.

Віктор Ляшко, консультант з питань громадського здоров’я Проекту USAID «Реформа ВІЛ-послуг у дії», зазначив, що ВООЗ визначає громадське здоров’я як науку та практику попередження хвороб, збільшення тривалості життя і зміцнення здоров’я шляхом організованих зусиль суспільства. Проте в Концепції розвитку системи громадського здоров’я (далі — Концепція), затвердженій постановою КМУ від 30.11.2016 р. № 1013-р, визначається лише поняття системи громадського здоров’я як комплексу інструментів, процедур та заходів, що реалізуються державними та недержавними інституціями для зміцнення здоров’я населення, попередження захворювань, збільшення тривалості активного та працездатного віку і заохочення до здорового способу життя шляхом об’єднання зусиль усього суспільства. Це показує, що Україна не обмежується діями медичних працівників, оскільки українське і міжнародне нормативно-правове поле розділяють два підходи: профілактична медицина і громадське здоров’я. При цьому профілактична медицина — це все, що входить у поняття громадського здоров’я і спрямоване на профілактику захворювань та зміцнення здоров’я, але виконується кваліфікованими медичними працівниками. У той час як «громадське здоров’я» — більш широке секторальне поняття, яке є над системою охорони здоров’я і може реалізовуватися не медичними працівниками, але всі такі дії спрямовані на збереження і зміцнення здоров’я. Тому актуальним стає принцип «здоров’я в усіх політиках держави». Тобто центральні і місцеві органи влади мають у першу чергу враховувати, як їхні рішення вплинуть на стан здоров’я населення.

У свою чергу, система громадського здоров’я більше окреслює повноваження і відповідальність органів виконавчої влади, яка буде спрямована саме на виконання функцій зі збереження здоров’я українців. І відповідно до плану заходів з реалізації Концепції, МОЗ в IV кв. 2017 р. повинно подати до Уряду законопроект «Про систему охорони здоров’я» з метою його розгляду та подальшої реєстрації в Парламенті. За інформацією доповідача, цей проект документа профільне міністерство розробляє спільно з Європейським регіональним бюро ВООЗ і найближчим часом можна очікувати винесення його на громадське обговорення.

Артурс Міетуліс, магістр громадського здоров’я, аспірант Університету ім. Еразма Роттердамського, звернув увагу на те, що оскільки Угода про асоціацію між Україною та ЄС вступила в силу, то з’явилася можливість вступити в будь-яку європейську організацію, діяльність якої пов’язана з громадським здоров’ям, зокрема, приєднатися до мережі EUnetHTA із системи оцінки медичних технологій. Ця організація займається тим, що розроб­ляє певні законодавчі механізми, якщо держава сама не в змозі їх розробити. Для цього збираються дані з усіх країн і видаються рекомендації, що потрібно змінити в національному законодавстві. І наразі цим користаються Словаччина і Угорщина.

Також під час розробки свого законодавства Україна може використовувати дані європейських досліджень, оскільки вона є членом мережі EVIPNet, яка націлена на збір даних у сфері громадського здоров’я. Однак на сьогодні Україна ще жодного разу такою можливістю не скористалася. Хоча, наприклад, Молдова, впроваджуючи свою систему громадського здоров’я, використовує дані EVIPNet і наразі вже готується цілий пакет законодавчих актів у цій сфері.

Тому спікер рекомендував законотворцям користуватися існуючими можливостями під час розробки нормативно-правових актів України у сфері громадського здоров’я, оскільки законодавство, засноване на доказовій базі, — це запорука сталого розвитку держави.

Ігор Гущук, кандидат медичних наук, доцент, завідувач кафедри громадського здоров’я Національного Університету «Острозька Академія», керівник науково-дослідного центру «Екологія людини та охорони громадського здоров’я», звернув увагу на те, що система охорони здоров’я, яка наразі існує, зосереджена на лікуванні хвороб, а не їх профілактиці. Тому близько 2/3 ресурсів охорони здоров’я витрачається на стаціонарну медичну допомогу. На сьогодні фактично зруйновано систему профілактичної медицини, що не дає змогу адекватно реагувати на шкідливий вплив факторів середовища життєдіяльності людини та призводить до погіршення стану здоров’я на індивідуальному та популяційному рівнях. Тому підвищується частота виникнення групових інфекційних захворювань з водним та харчовим шляхом передачі, що свідчить про погіршення санітарно-епідемічної ситуації на всіх рівнях управління.

Сьогодні відсутня структуризована, логічно завершена система захисту громадського здоров’я (СЗГЗ), через це виникають реальні загрози втрати не тільки санітарно-епідеміологічної інфраструктури, але й кадрового ресурсу для забезпечення СЗГЗ.

Тому необхідно провести аналіз нормативно-правової бази ВООЗ та України щодо організації та функціонування системи громадського здоров’я та розробити закон про громадське здоров’я чи про систему громадського здоров’я. А для її кадрового забезпечення, по-перше, необхідно розпочати підготовку кадрів за медичним та немедичним спрямуваннями. Тобто організувати роботу факультетів громадського здоров’я в медичних ВНЗ як правонаступників медико-профілактичних факультетів за напрямом підготовки та подальшою спеціалізацією магістра з громадського здоров’я/профілактичної медицини (лікар-профілактик) і об’єднати в дану спеціальність лікарів-епідеміологів, гігієністів, радіологів, токсикологів, бактеріологів, вірусологів, паразитологів та ін., тобто спеціальності, які раніше працювали в контексті профілактичної медицини. По-друге, слід відкрити кафедри громадського здоров’я в немедичних ВНЗ. Для цього потрібно розробити та затвердити відповідні державні галузеві освітні стандарти з врахуванням міжнародного та вітчизняного досвіду та внести зміни до Державного класифікатора професій (ДК 003: 2010).

Також під час заходу за допомогою skype-зв’язку виступили Андре ден Екстер, професор програми Жана Моне з питань права глобального здоров’я, професор з питань медичного права Школи політики і менеджменту у сфері охорони здоров’я Університету ім. Еразма Роттердамського (Нідерланди), та Вадим Яворський, головний лікар Харківського обласного центру служби крові.

Андре ден Екстер зазначив, що оскільки Украї­на як член команди ВООЗ отримує поради від її центрального офісу, існує ризик копіювання іноземного законодавства. На думку доповідача, це буде помилкою, оскільки юридичні норми є унікальними і вони завжди залежать від умов конкретної держави.

Тому під час розробки законопроекту у сфері громадського здоров’я, необхідно чітко визначити, якою буде його правова природа та обсяг регулювання. Тобто визначитися, що охоплюватиме громадське здоров’я — чи лише захист населення від захворювань, чи також певні превентивні заходи і промоцію здорового способу життя. Також потрібно зробити оцінку, як цей закон працюватиме на практиці. Доповідач наголосив, що ці питання на сьогодні залишаються без відповіді не лише в Україні, а й в інших країнах, що реформують сферу громадського здоров’я, тому порадив користуватися планом заходів, який розроблено ВООЗ для таких держав, що допоможе під час реформування громадського здоров’я в Україні.

Вадим Яворський зупинився на питанні необхідності проведення в Україні реформи трансфузіологічної допомоги. Він нагадав, що кілька років тому Американський міжнародний альянс охорони здоров’я та експерти Ради Європи з питань організації національних служб крові провели експертну оцінку служби крові України з метою розробки програми підвищення безпеки донорської крові та запобіжних засобів проти поширення ВІЛ-інфекції, забезпечення хворих безпечними продуктами донорської крові в достатньому обсязі. Основні висновки, які зроб­лено цією комісією, полягають у тому, що національна політика потребує оновлення та приведення у відповідність з директивами Європейського Союзу. Крім того, в Україні існує дефіцит добровільних безоплатних донорів крові, недосконалою є система керування якістю, застаріли засоби і методи переробки та зберігання донорської крові, і, як наслідок, клінічне використання донорської крові є неналежним.

Сьогодні заготівлею донорської крові займається більше ніж 450 закладів, з них 25 — обласні станції переливання крові, а також м. Київ, 22 станції існують в обласних містах і відомчих закладах. Також 410 кабінетів трансфузіології заготовляють кров і частина з них виготовляє компоненти. Тому майже половина донорської крові в Україні заготовлюється у відділеннях трансфузіології, які не підпорядковані прямому керівництву обласних центрів служби крові, що якраз впливає на якість виготовлених компонентів і призводить до нераціонального проведення перерозподілу компонентів крові навіть у межах­ однієї області.

У зв’язку із цим за останні 4 роки відбулося зменшення кількості донацій, а заготівля крові і виробництво еритроцитів скоротилися на 30%. Таким чином, в Україні складається критична ситуація не лише щодо якісного, а й щодо кількісного аспекту забезпечення компонентами крові лікувальних закладів.

При цьому Україна заготовляє певну кількість еритроцитів, а до лікувальних закладів доходить останніми роками лише 64% . При цьому близько 20% втрачаються під час процесу заготівлі донорської крові через застаріле обладнання і технології. Інші 16% не використовуються і списуються за термінами зберігання внаслідок відсутності затвердженої системи перерозподілу компонентів крові в місця, де є дефіцит.

Такий стан і з плазмою крові. Україна постійно заготовляє певні обсяги плазми, які щороку зменшуються. При цьому технологія заготівлі і переробки донорської крові обумовлює, що певний обсяг донорської плазми не буде використаний для лікувальних цілей і він завжди направлявся на виробництво препаратів крові. У 2017 р. майже всі станції переливання крові припинили переробку плазми на препарати крові. Це відійшло до галузі фармації. В Україні існує національний виробник препаратів плазми, але відсутні юридичні форми взаємодії закладів і підрозділів служби крові із цим виробником. Тому існують проблеми з накопиченням плазми і відправкою її на виробничі потужності національного виробника.

Згідно з державно-статистичною звітністю Україна переливає цільну консервовану кров і на фоні неадекватного використання компонентів крові йде постійна дискусія з клініцистами щодо переливання теплої крові. Хоча в краї­нах Європи це недопустима ситуація, оскільки у випадку переливання консервованої крові виникає імунний конфлікт, а під час переливання теплої крові, окрім імунного конфлікту, ще є ризики інфікування реципієнта, бо, як правило, переливається необстежена донорська кров.

Окрім цього, у Європі жодна трансфузія не проходить без перевірки сумісності крові донора і реципієнта, але в Україні перед трансфузіями навіть не проводиться весь комплекс лабораторних досліджень. Тому з експертами Ради Європи кілька років тому було напрацьовано стратегію розвитку Національної системи крові, яка відповідатиме директивам Ради Європи і спрямована на покращення структури служби крові в Україні, а саме: 1) на рівні держави створюється національний трансфузіологічний центр, який розробляє і впровад­жує організаційні засади діяльності Національної системи крові та незалежний компетентний орган, який забезпечуватиме контроль дотримання критеріїв якості на рівні виробничої ланки закладів служби крові, так і відслідковуватиме якісне надання трансфузійної допомоги в лікувальних закладах. Такі органи можуть бути як структурними підрозділами МОЗ України, так і створюватися окремо; 2) на обласному рівні — створення єдиного центру для певного регіону, що забезпечить виробничу ланку: заготівлю донорської крові, її тестування, переробку та розподіл виготовлених компонентів з донорської крові; 3) на госпітальному рівні — створення «лікарняних банків крові» головною функцією яких стане організація надання якісної трансфузійної допомоги хворим, забезпечення клінічної ланки трансфузіології, тобто дотримання порядку трансфузійного процесу з усім комплексом лабораторного контролю.

Також з метою запобігання реакцій та негативних наслідків необхідно систематично збирати інформацію про їх появу, як уході виробничої частини, так і під час клінічного застосування компонентів та препаратів донорської крові. Така система дасть змогу уникнути повторних небажаних реакції та подій шляхом підвищення якості надання трансфузійної допомоги.

За результатами заходу сформовано резолюцію, до якої увійшли пропозиції учасників, її буде направлено до державних органів влади з метою врахування думки експертного середовища під час формування та впровадження державної політики у сфері громадського здоров’я та охорони здоров’я.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!