Кадровий голод фармацевтів в Україні: погляд ГО «ВФП» на причини та бачення щодо розв’язання цієї проблеми

Проблема кадрового дефіциту у фармацевтичному секторі України сьогодні вийшла за межі професійної дискусії та перетворилася на питання національної безпеки. В умовах повномасштабної війни аптеки виконують не лише економічну, а передусім соціальну та медичну функцію — забезпечують безперервний доступ населення до життєво необхідних лікарських засобів. Протягом останніх років, а особливо після 2022 р., проблема кадрового голоду суттєво загострилася. З питаннями щодо того, як розв’язати проблему кадрового дефіциту у фармацевтичній галузі, наше видання звернулося до голови правління громадської організації «Всеукраїнська фармацевтична палата» (ГО «ВФП»), члена Ради Міжнародної фармацевтичної федерації (International Pharmaceutical Federation — FIP), члена Американської асоціації фармацевтів (American Pharmacists Association — AphA) Олега Клімова.

— Для всіх, хто тією чи іншою мірою пов’язаний із фармацевтичною діяльністю, не є секретом, що протягом останніх 5 років, а особливо під час російської агресії, в Україні гостро постала проблема з фармацевтичними кадрами. Фармацевтична безпека держави під загрозою, оскільки дефіцит кадрів — це не просто порожні робочі місця, а ризик переривання доступу населення до життєво необхідних ліків. Її актуальність пояснюється кількома ключовими чинниками.

Перший з них — військова агресія та міграція населення. Втрата частини фармацевтичних спеціалістів через мобілізацію та виїзд за кордон створює кадровий вакуум як у фармацевтичному виробництві, так і в аптечних мережах.

Другий чинник — криза фармацевтичної освіти та підготовки кадрів, що загострилася через різке скорочення кількості вступників. Якщо до 2022 р. щороку навчання розпочинали понад 4000 студентів, то нині маємо лише 438 майбутніх фармацевтів. З одного боку, це пов’язано зі зменшенням кількості потенційних абітурієнтів загалом, а також із тим, що для фармації, медицини та стоматології встановлено однаковий високий поріг для вступу — мінімум 150 балів Національного мультипредметного тесту (НМТ). Це стимулює абітурієнтів обирати медицину чи стоматологію та відлякує від фармації. Незрозуміло, якими аргументами користувалися чиновники при затвердженні такої планки доступу до професії фармацевта. З іншого боку, комерціалізація освіти та гонитва 33 університетів за кількістю вступників витіснила турботу про якість їхньої підготовки. На відміну від країн Європейського Союзу (ЄС), де панує денна форма навчання, вітчизняні «бізнес-освітяни» запровадили суто «українську модель» заочного навчання. Фактично це перетворилося на схему «гроші в обмін на диплом», де немає місця справжнім знанням. Як наслідок, аптечні заклади змушені витрачати значні ресурси на перенавчання таких «фахівців». Освітній бізнес отримує подвійну вигоду — спочатку від студента чи держави, а згодом — від бізнесу, при цьому не несучи жодної відповідальності за реальний професійний рівень випускників.

Третій чинник — економіко-соціальний. Рівень заробітної плати фармацевтів не відповідає рівню їхньої відповідальності та професійного навантаження, порівнюючи, відповідно, з медиками та стоматологами. Умови праці залишаються професійно непривабливими, а це знижує престижність професії: суспільство часто сприймає фармацевта як «продавця ліків», а аптеку — як звичайну крамницю, а не заклад охорони здоров’я.

Четвертий чинник — відсутність системного підходу та державної політики підтримки аптечних закладів у сільській місцевості, на прифронтових та деокупованих територіях щодо соціального обґрунтування необхідності відкриття там аптек призвели до значних перекосів у їх розташуванні, а також висока плинність фармацевтичних кадрів через «професійне вигорання» та незадоволення умовами праці.

Необхідно зазначити, що подальша тенденція до зменшення набору студентів на спеціальність «Фармація» може призвести до інституційної кризи фармацевтичної освіти. Це означає не лише скорочення кількості майбутніх фахівців, але й загрозу для самої системи підготовки фармацевтичних кадрів, яка втратить спроможність забезпечувати країну кваліфікованими фармацевтами.

— Вступ на спеціальність «Фармація» в університетах ЄС базується на академічних показниках: атестат із високими оцінками з профільних предметів (біологія, хімія), складання вступних іспитів або тестів з природничих наук та проходження жорсткого конкурсного відбору у потужних закладах вищої освіти.

Згідно з європейськими освітніми вимогами у сфері фармації:

• мінімальна тривалість навчання фармацевта становить 5 років із переддипломною практикою;
• після завершення навчання обов’язковим є ліцензування або дозвіл на практику, що передбачає відповідність стандартам якості та знання мови країни.

НМТ у цьому контексті є лише формальним бар’єром, адже якісна підготовка визначається системним навчанням профільних дисциплін, практичним досвідом та високими стандартами професійної відповідальності.

Освітній рівень і зміст навчання визначаються стандартами якості, а не кількістю студентів. Зниження вимог для «залучення більшої кількості абітурієнтів» не використовується. Проблему дефіциту кадрів розв’язують іншими шляхами:

• популяризація професії серед молоді через інформаційні кампанії та підвищення престижності спеціальності;
• розвиток професійних асоціацій і студентських мереж (наприклад European Pharmaceutical Students’ Association), які сприяють залученню студентів та покращенню умов навчання і праці;
• заохочення мобільності кадрів у межах ЄС / Європейської економічної зони завдяки визнанню професійних кваліфікацій;
• забезпечення конкурентного рівня заробітної плати шляхом надання платних фармацевтичних послуг та фармацевтичної опіки, що відповідає рівню професійної відповідальності.

Таким чином, баланс між кількістю кадрів та якістю їхньої підготовки досягається завдяки розширенню абітурієнтської бази, чіткому розмежуванню професійних ролей, жорстким стандартам освіти і практики, системному після­дипломному розвитку та утриманню кадрів у професії.

В Україні кількість закладів вищої освіти, що готують фармацевтів, давно перевищує реальні потреби й не забезпечує належної якості підготовки. Замість якісної фармацевтичної освіти ми отримали масову й хаотичну розпорошеність освітніх програм, яка продукує дипломи, але не формує компетентних фармацевтів.

Частина молодих спеціалістів виявляється неготовою до професійної відповідальності, швидко вигорає та залишає професію, а дехто емігрує за кордон у пошуках кращих умов. Це створює небезпечну ситуацію, коли формальне «кількісне покриття» не забезпечує аптечну систему компетентними фармацевтичними кадрами. На відміну від України, європейська практика базується на концентрації підготовки у невеликій кількості потужних закладів вищої освіти із жорсткими стандартами якості освіти.

— Саме це і є корінь парадоксу української фармації: кадровий дефіцит декларується, але реальний простір для професійної діяльності регуляторно знищений. Ключова проблема полягає в тому, що держава фактично звела фармацевтичну діяльність до банальної роздрібної торгівлі.

Сьогодні аптечне виготовлення маргіналізоване (лише одиниці аптек його здійснюють), існують нерівні податкові умови (20% податку на додану вартість (ПДВ) на ліки аптечного виготовлення проти 7% на промислові), а державні закупівлі виключають препарати аптечного виробництва.

Відпуск наркотичних та психотропних препаратів також мінімізований через відсутність державної підтримки аптек, які мають відповідні ліцензії. Лікарняні аптеки практично зникли як структурні підрозділи медичних закладів, а їхнє місце посіли аптечні пункти інших форм власності, що виконують лише функцію продажу готових ліків. У такій системі фармацевт перетворюється на «продавця», а аптека — на торговий кіоск, позбавлений професійної фармацевтичної функції.

— По-перше, повернути фармацевту його професійну роль. Необхідно активно впроваджувати концепцію «фармацевт десяти зірок». При цьому важливо відновити та стимулювати аптечне виготовлення лікарських засобів, повернути лікарняні аптеки як структурні підрозділи медичних закладів, запровадити фармацевтичну послугу та фармацевтичну опіку як окремі функції, розширити та унормувати відпуск контрольованих рецептурних і нарко­вмісних препаратів.

По-друге, запровадити європейську модель («дрес-код фармацевта»), за якої фармацевт має бути клінічним і медичним фахівцем, а аптека — елементом системи охорони здоров’я. Доцільно ввести класифікацію аптек за видами діяльності: лікарняні, громадські, відомчі (Міністерства оборони України та Державної служби України з надзвичайних ситуацій). Важливо забезпечити функції аптечного виготовлення, контрольованого відпуску рецептурних і нарковмісних препаратів, а також платних фармацевтичних послуг і фармацевтичної опіки.

В умовах, коли в Україні практично знищені лікарняні аптеки, мінімізоване аптечне виготовлення та відсутня оплата фармацевтичної послуги й опіки, проблема «дефіциту фармацевтичних кадрів» є похідною і штучною. Реальна потреба у кадрах може бути задоволена лише після відновлення повноцінних фармацевтичних функцій у системі охорони здоров’я. Тобто Україні бракує не стільки фармацевтів, скільки самої фармації як системи. Сьогодні країна намагається одним дипломом закрити всі професійні ролі у фармацевтичному секторі, але це неможливо без чіткого розмежування функцій, системної освіти та відновлення повноцінних фармацевтичних практик.

— Кадровий дефіцит — головна реальна перешкода для переходу аптек від «торгівлі ліками» до справжньої фармацевтичної опіки за стандартами GPP. Без достатньої кількості мотивованих, добре підготовлених фармацевтів (і конкурентної зарплати) GPP не стане щоденною реальністю більшості аптек. Однак проблема не зводиться лише до нестачі кадрів. Вона має глибші корені — у відсутності системних професійних засад, які визначають місце фармацевта в системі охорони здоров’я:

• немає законів «Про фармацевтичну діяльність» та «Про фармацевтичне самоврядування», які б закріплювали роль фармацевта як невід’ємного складника системи охорони здоров’я;
• вже понад пів року в МОЗ України залишаються без руху затверджені та рекомендовані FIP національні стандарти GPP, розроблені українськими професійними асоціаціями (ГО «ВФП» та ГС «Аптечна професійна асоціація України (АПАУ)» та схвалені для прийняття.

У країнах ЄС стандарти GPP є обов’язковими до виконання, оскільки імплементовані національними регуляторами. Це не рекомендації «для галочки», а правова норма. Для фармацевта це означає, що:

• він є медичним фахівцем, а не торговим персоналом;
• його роль законодавчо визначена як відповідального за фармацевтичну опіку учасника системи охорони здоров’я та спеціаліста, що ухвалює клінічні рішення у межах компетенції.

Фармацевт у ЄС має право і обов’язок:

• аналізувати призначення лікаря (drug review);
• виявляти лікарські взаємодії та помилки;
• відмовити у відпуску препарату, якщо його застосування зумовлює ризик для пацієнта;
• консультувати щодо прихильності до лікування;
• супроводжувати пацієнтів із хронічними хворобами.

У багатьох країнах фармацевт документує втручання, взаємодіє з лікарем та отримує оплату за послуги, а не лише маржу з продажу. Крім того, фармацевти надають платні розширені послуги, зокрема такі: вакцинація, скринінг (артеріальний тиск, глюкоза, холестерин), продовження дії рецепта, заміна терапії в межах протоколів, виготовлення індивідуальних лікарських засобів, ведення електронної фармацевтичної карти пацієнта.

Усі ці функції є невід’ємною частиною GPP, а не «додатковими опціями». В Україні ж ситуація протилежна, бо GPP не затверджено як обов’язковий стандарт, фармацевт юридично і фактично зведений до ролі продавця, а аптека регулюється як бізнес, а не як елемент системи охорони здоров’я. Також відсутня оплата за фармацевтичні послуги та фармацевтичну опіку. У результаті держава «захищає пацієнта» через обмеження цін і маржі аптек та дистриб’юторів, а не через професійну роль фармацевта, як це робиться у ЄС.

Наявність стандартів GPP у ЄС означає, що фармацевт є інтегрованим медичним працівником, а аптека — закладом охорони здоров’я, де реалізація ліків є вторинною функцією, а надання фармацевтичної допомоги — первинною.

В Україні ж без затвердження національних стандартів GPP неможливо говорити про євроінтеграцію фармацевтичного сектору, вимагати від фармацевта відповідальності на рівні медичного працівника, перейти від «торгівлі ліками» до «фармацевтичної допомоги».

Будь-які регуляторні реформи мають відбуватися у гармонійному поєднанні інтересів держави, роботодавця, фармацевтичного працівника та пацієнта.

— Для того щоб український фармацевт мав шанс наблизитися до європейського «фармацевтичного дрес-коду», необхідно змінити сам підхід до Ліцензійних умов. Сьогодні вони визначені постановою КМУ від 30 листопада 2016 р. № 929, як «ліцензування провадження господарської діяльності з роздрібної торгівлі лікарськими засобами». Недоліками такого формулювання є те, що акцент зроблено на торгівлі, а не на професійній фармацевтичній діяльності, знецінюється роль фармацевта як клінічного фахівця, створюється юридична перешкода для розвитку аптечного виготовлення, лікарняних аптек та фармацевтичної опіки, блокується можливість регулювання якісної та безпечної медикаментозної допомоги.

Обговорення можливості перегляду формулювання ліцензії на «ліцензію з надання медикаментозної допомоги» може стати ключовим кроком до модернізації української фармації, який забезпечить:

1) системний підхід — ліцензія визнає фармацевтичну функцію, а не лише торгівлю;

2) відповідність європейським стандартам — у ЄС ліцензія регулює саме надання платних фармацевтичних послуг, фармацевтичної опіки, а не продажу;

3) розвиток лікарняних аптек, аптечного виготовлення, клінічної фармації та фармацевтичної опіки пацієнта, конт­ролю за відпуском рецептурних і нарковмісних препаратів;

4) підвищення статусу професії — фармацевт стає зрозумілим для міжнародних партнерів і пацієнтів як медичний фахівець, а не продавець.

Заміна формулювання «з роздрібної торгівлі» на «надання фармацевтичної допомоги» є не лише доцільною, а й стратегічно необхідною. Такі зміни унеможливлять регулювання аптечного бізнесу за кальками звичайної торгівлі, де використовуються інші моделі регулювання ціноутворення на лікарські засоби. Це, своєю чергою, дозволить відновити лікарняні аптеки, розвинути аптечне виготовлення та фармацевтичну опіку, а також вирівняти українську практику з європейськими стандартами.

— Формально — так, технічно це можливо, але юридично й стратегічно неправильно. Адже регуляторні зміни без законів «Про фармацевтичну діяльність» та «Про фармацевтичне самоврядування» створюють системні ризики, колізії та суперечності із законодавством ЄС.

Аналіз ситуації в Україні свідчить, що регуляторні норми (накази, постанови) ухвалюються без законодавчого каркасу. Наслідком цього є часті колізії між наказами та постановами, нестабільність правил для закладів вищої освіти та аптек, відсутність чітких прав і обов’язків фармацевтів, низька легітимність рішень у судах. Через це регуляторні зміни, які відбуваються, є надзвичайно болючими для робото­давців та не мають фундаментальної правової підтримки.

Також неприйняття необхідних законів несе такі юридичні та практичні ризики:

• можливі судові позови проти Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) та Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (Держлікслужби) за незаконне регулювання;
• накази можуть бути оскаржені як незаконні або колізійні;
• інвестори не бачать стабільних правил, аптеки не розуміють стандартів, а відповідальність фармацевта розмивається;
• пацієнти залишаються без єдиних стандартів фармацевтичних послуг та опіки;
• контроль за якістю ліків і безпекою відпуску існує лише формально, але фактично є слабким.

Така регуляторна модель є небезпечною, бо шкодить соціально відповідальному бізнесу, підриває довіру інвесторів, знижує професійний статус фармацевта і створює ризики для пацієнтів. Без ухвалення базових законів будь-які зміни залишатимуться нестабільними та малоефективними.

— Першочергово, слід розробити та ухвалити закони «Про фармацевтичну діяльність» та «Про фармацевтичне самоврядування». Паралельно з цим процесом можна працювати над розробкою проєктів наказів, необхідних стандартів, тестувати пілотні зміни у вибраних аптеках чи медичних закладах, формувати концептуальні моделі, сумісні з acquis ЄС. Запровадження регуляторних змін без цих законів формально можливе, але вони залишаються юридично нестійкими, ризикованими та «болючими» для бізнесу і пацієнтів. Такі зміни не відповідають acquis ЄС і створюють системні колізії. Справжнє та стабільне реформування фармації можливе лише після ухвалення цих законів. Усі поточні зміни повинні узгоджуватися з їх майбутньою структурою, щоб уникнути хаосу та правової невизначеності. В умовах сьогодення питання «дефіциту фармацевтичних кадрів» є похідним і штучним. Реальна потреба у кадрах виникне лише після відновлення повноцінних фармацевтичних функцій у системі охорони здоров’я.

— Повномасштабна збройна агресія проти України спричинила системну кризу кадрового забезпечення у сфері охорони здоров’я, зокрема в аптечному секторі. В умовах війни аптеки виконують не лише комерційну, а передусім соціальну та медичну функцію — забезпечують безперервний доступ населення до лікарських засобів, включно з рецептурними препаратами, ліками екстреної допомоги та засобами для хронічних хворих. Дефіцит фармацевтичних кадрів зумовлений мобілізацією, внутрішньою та зовнішньою міграцією, руйнуванням інфраструктури, а також відсутністю державної антикризової кадрової політики у фармацевтичному секторі.

Тому ГО «ВФП» займає принципову позицію, що:

• аптека є складовою частиною системи охорони здоров’я, а не лише торговельним об’єктом.
• фармацевт — медичний фахівець із професійною відповідальністю за фармакотерапію;
• кадрова політика у фармації під час війни має ґрунтуватися на тимчасових, контрольованих та пропорційних антикризових рішеннях;
• держава несе спільну відповідальність із бізнесом за кад­рову стійкість аптечної мережі;
• рішення повинні бути сумісними з практиками ЄС та рекомендаціями FIP і WHO Europe.

З метою забезпечення системи охорони здоров’я України в фармацевтичних кадрах на час воєнного стану ГО «ВФП» пропонує термінові та середньострокові антикризові заходи. До термінових (до 6 міс) належать такі:

1. Запровадження тимчасової військової моделі доступу до професії фармацевта шляхом видачі тимчасових професійних дозволів для випускників фармацевтичних закладів вищої освіти, які не завершили післядипломну підготовку; осіб, чия професійна траєкторія була перервана через воєнні дії. Ці дозволи мають діяти під наглядом відповідального фармацевта (supervised practice) з чіткими часовими межами (на період воєнного стану та перехідний період). Такий підхід відповідає європейській практиці тимчасових ліцензій у кризових умовах і не сприятиме зниженню стандартів професії.

2. Розширення та легалізація ролі фармацевтичних асистентів:

• нормативне закріплення розмежування функцій між фармацевтом та асистентом фармацевта;
• надання асистентам фармацевта права виконувати допоміжні та операційні функції (логістика, відпуск безрецептурних ліків, адміністративна діяльність);
• дозвіл працювати без постійної фізичної присутності фармацевта за умови дистанційного професійного контролю.

Це дозволить знизити навантаження на фармацевтів, особливо у прифронтових та сільських громадах.

3. Спрощене повернення фахівців до професії, яке полягає в наступному:

• створення механізму швидкої реактивації професійного статусу для фармацевтів, які тимчасово не працювали за спеціальністю;
• проходження обов’язкового короткого курсу підвищення кваліфікації (онлайн) без повторної повної атестації.

До середньострокових заходів (6–18 міс) належить запровадження:

• прискорених програм перекваліфікації (bridge-programs) для роботи в прифронтових, деокупованих та сільських регіонах, цільовою аудиторією яких мають стати медичні сестри, фельдшери, фахівці з біологічною та хімічною освітою. Реалізовуватися ці програми мають у співпраці з професійними асоціаціями відповідно до принципів GPP. Завдяки цьому вдасться швидко залучити нові кадри у фармацевтичну сферу для роботи на пріоритетних територіях;
• державних стимулів для роботи в регіонах з критичною потребою у фармацевтичних кадрах, зокрема запровадження фінансових мотивацій для фармацевтів у прифронтових, деокупованих та сільських громадах. Співфінансування витрат на житло, релокацію та забезпечення безпечних умов праці. Це підвищить привабливість роботи у складних умовах, знизить ризики та забезпечить довгострокове утримання кадрів.

Таким чином, фармацевтична безпека України залежить від визнання де-факто аптеки елементом системи охорони здоров’я. Тільки через відновлення повноцінних фармацевтичних функцій можливо подолати кадровий дефіцит і гарантувати безпечний відпуск лікарських засобів.

Масовість фармацевтичної освіти не усуває кадрової кризи, а, навпаки, створює ризики для фармацевтичної безпеки. Недостатньо підготовлені кадри підвищують ймовірність помилок у фармакотерапії та знижують рівень довіри пацієнтів. Подальша тенденція до зменшення набору студентів та розпорошення освітніх ресурсів може призвести до інституційної кризи фармацевтичної освіти. Підготовка фармацевтів має концентруватися у невеликій кількості потужних закладів вищої освіти з жорсткими стандартами якості освіти.

Слід пам’ятати, що європейська модель ґрунтується на високій якості підготовки фармацевта та сильному інституті асистентів фармацевта. Саме вона дозволяє забезпечити безперервний контроль за якістю фармацевтичної допомоги та знизити ризики для пацієнтів. НМТ ж є лише формальним бар’єром для вступу до закладів вищої освіти, адже справжня якість підготовки фармацевта визначається системним опануванням профільних дисциплін, набуттям практичного досвіду та дотриманням високих стандартів професійної відповідальності. НТМ для спеціальності 226 «Фармація, промислова фармація», на наше переконання, має завищену величину необхідних балів для вступу до закладів вищої освіти та не має бути елементом «відлякування» охочих здобути професію фармацевта.

Також визнання аптеки як елемента системи охорони здоров’я є передумовою ефективної кадрової політики. Без цього неможливо сформувати стійку систему фармацевтичної безпеки, де кожен пацієнт отримує не лише ліки, а й професійну фармацевтичну опіку.

ГО «ВФП» закликає органи державної влади України до негайного діалогу з професійною спільнотою для впровадження збалансованих, європейськоорієнтованих та анти­кризових рішень у сфері кадрового забезпечення аптечних закладів.

ГО «ВФП» підтверджує готовність брати участь у розробці нормативних актів, пілотних проєктів та міжнародних ініціатив, спрямованих на збереження кадрового потенціалу фармацевтичної галузі України, під час війни та у після­воєнний період.

Отже, кадрова політика у фармації під час війни має бути антикризовою, але водночас базуватися на високих стандартах та європейських практиках.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!