Антидепресанти стають частиною норми: як змінюється підхід до депресії та її лікування

Що означає підвищення частоти застосування антидепресантів?

Йдеться не лише про поширеність депресії, а й про поступовий перехід до культури піклування про психічне здоров’я, де звернення по допомогу стає нормою.

Про депресію

Депресія — складний психічний розлад, що системно деформує емоційне сприйняття, мислення та поведінку людини. Статистика 2023 р. свідчить про вражаючі масштаби: майже третина дорослих стикається з цим станом, причому пік вразливості припадає на молодь віком до 25 років та жінок. На відміну від ситуативного смутку, депресія має глибокий психосоматичний характер. Вона проявляється через стійке відчуття екзистенційної порожнечі й провини, а також через фізичні маркери — виснаження та порушення біо­ритмів. Спектр тяжкості розладу сягає від легкого пригнічення до критичного гальмування життєдіяльності та появи суїцидальних намірів, що зумовлює необхідність виключно індивідуального та ретельного діагностичного підходу¹.

Чому виникає депресія?

Історія вивчення депресії пройшла шлях від античних уявлень про «меланхолію» як суто емоційного стану до сучасного розуміння її як складного багатофакторного розладу. Зокрема, сьогодні розуміння депресії вийшло далеко за межі спрощеної концепції «дефіциту серотоніну». Сучасна наука завдяки новітнім технологіям отримала можливість аналізувати генетичний код та спостерігати за активністю нейронів у реальному часі, досліджуючи причини деп­ресії на рівні метаболізму та ДНК. З огляду на дослідження розлад сьогодні розглядається як складний багатогранний стан, де біохімія головного мозку є лише одним із фрагментів. Розвиток захворювання — це майже завжди поєднання 4 факторів: порушення тонкої рівноваги нейромедіаторів, зокрема дофаміну та норадреналіну; спадковості (дослідження ідентичних близнюків свідчать, що спільний ризик розвитку розладу сягає 70%); психологічної вразливості (особливості темпераменту, низька самооцінка або песимістичний когнітивний стиль роблять людину більш чутливою до життєвих викликів) та соціального тиску (зовнішні чинники, як-от бідність, досвід насильства чи хронічна самотність, часто стають тригерами, що можуть запускати патологічний процес).

Проте виник парадокс: попри колосальний стрибок тео­ретичних знань, практичні методи лікування в реальних кабінетах лікарів часто не встигають за науковим прогресом. І хоч вчені вже здатні «розкласти депресію на атоми», розуміючи її як неповторний синтез біології та особистої долі, медицина все ще шукає того «золотого ключа», який би трансформував ці відкриття в ефективну терапію. Серед іншого, ситуація ускладнюється глобальними статистичними показниками: понад 70% хворих на психічні розлади у світі досі позбавлені необхідної допомоги (Henderson C. et al., 2013), а близько 60% осіб із депресією не звертаються до фахівців через хибні стереотипи (страх суспільної стигми залишається потужним бар’єром, через який багато пацієнтів вважають, що діагноз може зашкодити їхній особистій репутації чи професійній кар’єрі) (Chand S.P. et al., 2023).

Знати минуле, щоб передбачити майбутнє

Раніше лікування депресії базувалося на емпіричних і часто нерелевантних методах. І лише ХХ ст. радикально змінило парадигму, ідентифікувавши депресію не як тимчасовий афективний епізод, а як тривалу патологію, що потребує специфічного лікування. Поворотним моментом у психофармакології стали 1950-ті роки, коли під час пошуку ліків проти туберкульозу дослідники виявили неочікувану психотропну дію похідних гідразину, які проявили здатність покращувати настрій пацієнтів. Це призвело до виникнення першого покоління антидепресантів (препаратів, що застосовуються для лікування депресії (Sheffler Z.M. et al., 2023)) — інгібіторів моноаміноксидази (ІМАО). Разом із трициклічними антидепресантами вони сформували фундамент терапії, попри високу токсичність, ризик летального передозування та складний профіль побічних ефектів. На основі механізму дії цих препаратів у 1960-х роках виникла моноамінова гіпотеза, яка постулювала, що депресія є наслідком дефіциту нейромедіаторів, зокрема серотоніну та норадреналіну. Ця концепція «хімічного дисбалансу» стала популяризуватися завдяки своїй логічній простоті та маркетинговим зусиллям фармацевтичного сектору. Проте подальший розвиток нейронаук довів, що етіологія деп­ресії є значно глибшою: вона охоплює не лише синаптичну передачу, а й структурні зміни головного мозку, порушення ней­ропластичності та генетичну схильність. Попри терапевтичний потенціал, ІМАО мало вузьке терапевтичне вікно та суттєвий ризик токсичності для масового застосування. Пошук безпечнішої альтернативи зумовив розробку селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС), серед яких справжньою точкою біфуркації став вихід на ринок у 1988 р. препарату Fluoxetinum (флуоксетин), який не лише змінив медичні стандарти, а й спричинив культурний феномен: завдяки агресивним маркетинговим стратегіям і багатонадійним клінічним даним його почали сприймати як «чудодійну пігулку», здатну не просто лікувати клінічну депресію, а й коригувати риси особистості та підвищувати якість життя здорових людей. Проте згодом ідеалізований образ препарату зіткнувся з жорсткою реальністю, адже почали з’являтися дані про серйозні побічні ефекти, зокрема випадки парадоксальних реакцій у вигляді суїцидальних думок та проявів агресії. Критики слушно зауважували, що масове призначення антидепресантів випереджало фундаментальне розуміння біології головного мозку та патогенезу депресії. Окремою проблемою, яку тривалий час ігнорували виробники, став синдром відміни, а пацієнти, які намагалися припинити прийом, стикалися з виснажливим комплексом симптомів — від когнітивних та сенсорних порушень (запаморочення, парестезій) до серйозних соматичних розладів. Це означає, що навіть «безпечне» нове покоління ліків потребує суворого клінічного контролю та обережного підходу до призначення, спростовуючи міф про безпроблемне «щастя в капсулі».

Наразі для лікування депресії лікарі продовжують призначати антидепресанти як нові, так і старіші вдосконалені рецептури (зараз асортимент антидепресантів представлений такими групами, як СІЗЗС, інгібітори зворотного захоплення серотоніну та норадреналіну, атипові антидеп­ресанти, модулятори серотоніну, трициклічні антидепресанти, ІМАО та антагоністи NMDA-рецепторів (Sheffler Z.M. et al., 2023).

І все це недарма, адже, за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), депресія, уражуючи понад 264 млн людей у світі, стає провідною причиною інвалідизації в усьому світі. Тягар депресії особливо високий на європейському континенті, де, за оцінками, вона уражує понад 84 млн осіб (Sousa R.D. et al., 2023). Це вражаючі цифри, і вони, як повідомляється, мають тенденцію до зростання, особливо з появою COVID-19 та пов’язаних з ним локдаунів й ізоляції (за перший рік пандемії COVID-19 поширеність тривоги та депресії у світі зросла на цілих 25%²).

На щастя, сьогодні депресія — це розлад, який піддається лікуванню в 70–90% випадків¹, якщо підійти до справи системно. Водночас, навіть з огляду на визначену ефективність більшості антидепресантів, слід пам’ятати про індивідуальність кожного випадку, адже реакція на терапію може суттєво відрізнятися залежно від особливостей організму пацієнта (Chand S.P. et al., 2023). Важливо й те, що через відсутність прямого доступу до біоматеріалів головного мозку терапія депресії перетворюється на виснажливий процес підбору ліків наосліп: понад половину пацієнтів не відчувають полегшення від першого призначеного препарату, роками змінюючи схеми лікування. Така невизначеність зумовлює гостру потребу в персоналізованих стратегіях, здатних замінити метод спроб і помилок прицільною допомогою та позбавити людей зайвих страждань.

Зокрема, наразі повідомляється, що замість того, аби «тестувати» антидепресанти на пацієнтові, вчені навчилися вирощувати його власні нейрони з клітин крові та перевіряти дію цієї групи препаратів у лабораторії. Це дозволяє ще до початку прийому ліків визначити, який засіб найкраще зможе відновлювати нейропластичність головного мозку — здатність створювати нові синаптичні зв’язки. До того ж, як повідомляється, такий підхід скорочує шлях до одужання з 1 року до 2 міс, що є життєво важливим особливо в підлітковому віці, коли загалом майбутнє, навчання та соціалізація людини залежать від своє­часної допомоги³.

Зникнення стигми: від «ліків для божевільних» до ментальної гігієни

Протягом останнього десятиліття ставлення до психічного здоров’я також зазнало тектонічних змін: від сорому та замовчування людство переходить до відкритого діалогу, де, зокрема, відомі люди, блогери та військові відверто діляться досвідом терапії антидепресантами. Суспільство нарешті визнає, що депресія є біохімічним збоєм, а не вадою характеру, а антидепресанти сприймаються як тимчасова опора, яка може допомогти людині відновити власні сили.

Зокрема, проведене дослідження виявляє стабільне збільшення обсягу споживання антидепресантів з 2019 до 2023 р., особливо серед жінок, осіб похилого віку та з підвищеною соціальною вразливістю або інвалідністю. Расові відмінності в застосуванні антидепресантів зберігаються, причому найвищу поширеність відмічають серед представників європеоїдної раси. Ці результати підкреслюють постійну потребу в цілеспрямованих втручаннях у сфері психічного здоров’я, особливо для вразливих груп, та важливість усунення нерівності в доступі до психіатричної допомоги (Oguntuase F.O. et al., 2025).

Підсумовуючи, хотілося б зазначити, що розширення ринку антидепресантів свідчить не про ментальну слабкість суспільства, а про формування культури піклування про себе, де лікування душевного стану стає такою ж відповідальною справою, як і турбота про фізичне здоров’я.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!