Реформування фармацевтичної освіти: основні напрямки і проблеми

Трохи більше півроку залишилося до VI Національного з’їзду фармацевтів України. Це достатній термін, щоб ще раз обміркувати проблеми, які накопичилися в галузі, обговорити їх з колегами, а вже потім виносити на трибуну з’їзду. Редакція «Щотижневика АПТЕКА» вирішила виступити в ролі своєрідної передз’їздівської трибуни, надавши свої сторінки для висловлення різних точок зору на питання, що вимагають всебічного обговорення й обов’язкового вирішення. Серед них — реформування фармацевтичної освіти. Продовжуючи цикл публікацій, присвячених майбутньому з’їзду фармацевтів, ми звернулися з проханням розповісти про найважливіші проблеми фармацевтичної освіти до одного з авторитетних фахівців у цій сфері — завідувача кафедри технології ліків та біофармації Львівського національного медичного університету ім. Д. Галицького, доктора фармацевтичних наук Тимофія Калинюка.

— Тимофію Григоровичу, які саме питання, на вашу думку, слід розглянути на з’їзді фармацевтів у першу чергу?

— Такі масштабні заходи, як з’їзд, проводяться нечасто, тому на них варто обговорювати практично всі актуальні проблеми фармацевтичної галузі. Я б зупинився на тих, що стосуються підготовки фахівців. Зараз потребує нагального вирішення проблема реформування фармацевтичної освіти. Як відомо, у травні цього року наша країна має підписати Болонську декларацію, після цього увійти в «болонський процес». Це вимагає докорінно змінити існуючі підходи в сфері фармацевтичної освіти.

Україна залишилась в числі європейських країн, що не підписали Болонську декларацію. Враховуючи курс нашої країни на інтеграцію в Європейське Співтовариство, відкладати і далі підписання даного документа було б недоцільним. Іншого шляху в нас просто немає. Хоча приєднання до «болонського процесу» містить цілий комплекс невирішених питань, у тому числі державного, галузевого і, власне, освітнього рівня.

— Які основні напрямки майбутнього реформування системи підготовки кадрів для фармації?

— Насамперед, це перехід на європейську схему освітніх кваліфікаційних рівнів. У переважній більшості європейських країн існує 2 таких рівні: бакалавр і магістр. До 1991 р. в Україні також було 2 освітньо-кваліфікаційних рівні: молодший спеціаліст і спеціаліст. Саме тоді була найкраща нагода для переходу на європейську систему, прирівнявши молодшого спеціаліста до бакалавра, а спеціаліста — до магістра. Однак замість цього «бакалавр» і «магістр» були введені як додаткові кваліфікаційні рівні. Тепер виникає проблема повернення до двох кваліфікаційних рівнів. Це важливе питання, усередині якого існує ще багато різних аспектів, що потребують вирішення. Припустимо, що ми перейдемо на двоступінчасту систему кваліфікаційних рівнів. Однак у галузі реально працюють спеціалісти усіх чотирьох рівнів. Як усе це погодити — поки що не зовсім ясно.

Інше серйозне питання: яким з навчальних закладів довірити підготовку бакалаврів, а яким — магістрів. Я згодний з тим, що для визначення цього існує система ліцензування й акредитації навчальних закладів. Однак критерії, що розроблялися в 90-ті роки ХХ ст., в основному розраховані на чотирьохступінчасту систему кваліфікаційних рівнів. Тим часом, деякі навчальні заклади нашої країни вже мають ліцензії на підготовку бакалаврів, хоча бакалавр в Україні до 2005 р. і після — це різні поняття і різні навчальні програми. Очевидно, необхідно переглянути видачу ліцензій і розробити нові критерії ліцензування, проте це проблема державного рівня.

— А які проблеми стосуються безпосередньо навчальних закладів?

Таких також чимало. Візьмемо хоча б викладання англійською мовою. Для деяких вузів ця проблема вже вирішена, однак для більшості вона залишається актуальною. Приєднання до Болонської декларації передбачає, що студенти і викладачі можуть вільно пересуватися в межах Європейського освітнього простору, обирати вузи для навчання та викладання, за бажанням змінювати їх на інші. Це неможливо без впровадження у навчальному закладі викладання англійською мовою, яка є засобом міжнародного спілкування. У нашому університеті таке навчання почало впроваджуватися ще 7 років тому. У 2003 р. вже був перший випуск англомовного відділення за фахом «фармація». Тому нам у цьому відношенні буде значно простіше, ніж багатьом іншим навчальним закладам.Іншим важливим питанням, що зараз обговорюється, є навчальні плани і програми дисциплін. Вони залежать від тривалості бакалаврату і магістратури. З огляду на те, що фармація є складною для вивчення спеціальністю, я вважаю раціональним навчати бакалавра 4 роки, а магістра – у цілому 6 років.

— Наскільки я знаю, таке поняття як магістратура в нашій країні також поки що трактується неоднозначно …

— Це дійсно так. У навчальних закладах системи Міністерства освіти і науки магістратура відповідає класичному освітньому кваліфікаційному рівневі. Тобто 20–30% студентів після закінчення бакалаврату одержують можливість навчатися в магістратурі. У системі Міністерства охорони здоров’я магістратура трактувалася фактично як перший етап наукової діяльності. Відповідно кількість фахівців, які мали можливість навчатися в магістратурі, була набагато меншою. У цьому питанні також на державному рівні треба погодити підходи до визначення магістратури. На мою думку, найбільш раціональним було б передбачити гармонійне поєднання двох підходів. Це давало б доступ до магістратури більшій кількості студентів і в той ж час дозволяло б розглядати магістратуру як початковий етап наукової діяльності. Молодий фахівець не завжди може відразу визначитися, буде він займатися наукою чи практичною фармацією, тому потрібно надати йому можливість одержати такий рівень освіти, який дозволив би реалізувати кожен з обраних напрямків.

— Яка ваша позиція щодо плати за навчання?

— Ця проблема повинна вирішуватися у масштабі держави так само, як і співвідношення платних та безкоштовних медичних послуг. У різних країнах ці питання вирішуються по-різному. Очевидно, потрібний компроміс між контрактним, тобто платним, і безкоштовним навчанням. Якщо державі потрібні фахівці для роботи в установах, які фінансуються з державного бюджету, то для такої категорії студентів навчання повинне бути безкоштовним. Можуть бути передбачені також кредити, пільги для інших категорій студентів. Що стосується інших можливостей, наприклад, підготовки фахівців, у яких держава зацікавлена менше, то приватні структури або студенти можуть фінансувати таке навчання самостійно. В Україні вже є подібний досвід, і він є досить успішним.

— У травні 2004 р. ви очолювали журі щорічного Всеукраїнського конкурсу професійної майстерності студентів медичних (фармацевтичних) навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації за фахом «фармація». Які ваші враження щодо рівня підготовки конкурсантів?

— У цьому конкурсі беруть участь кращі з кращих, тому загальний рівень підготовки, особливо теоретичні знання, був високим. Дещо гірше було з виконанням практичних завдань. У цілому спостерігається тенденція, характерна для галузевих вузів усіх рівнів акредитації. Більш високий рівень підготовки демонструють студенти тих навчальних закладів, де давно займаються підготовкою фармацевтів і провізорів, де створено потужний науковий і кадровий потенціал.

— Вузи традиційно не тільки займаються підготовкою кадрів, вони також є науковими центрами, де проводяться серйозні дослідження. Які перспективи розвитку «вузівської» науки в нашій країні?

— Розвиток цього напрямку залежить від фінансування. Наукові дослідження – процес, що потребує значних коштів, для його забезпечення потрібна сторона, зацікавлена в результатах та здатна їх фінансувати. Тривалий час у ролі такого інвестора виступала держава. Зараз ситуація змінилася, і на державне фінансування розвитку науки поки розраховувати не доводиться. Яка доля в майбутньому чекає на вітчизняну вузівську науку — покаже час. n

Вікторія Матвеєва,
фото надане фармацевтичним факультетом
Львівського національного медичного університету ім. Д. Галицького