Господарсько-правові аспекти нейтралізації загроз вітальній безпеці

Нейтралізація загроз вітальній безпеці (докладніше див. «Щотиневик АПТЕКА» № 29 (600) від 30 липня 2007 р.) залежить також від вдалого визначення і компонування пріоритетів держави у сфері охорони здоров’я, як основного компонента національних інтересів та їхнього захисту. Досвід останніх років свідчить на користь необхідності мобілізації ресурсів для подолання проблем внутрішнього соціально-економічного розвитку, щоб максимально нейтралізувати зовнішні впливи, здебільшого спрямовані на стимулювання відцентрових тенденцій в українському суспільстві та зниження конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Неабияким стимулом для подолання загроз в сфері охорони здоров’я є підвищення рівня життя населення та загальнообов’язкові правила ведення економічної діяльності на всіх рівнях. Слід зазначити, що у цьому спектрі загроз, в широкому розумінні, для України на одне із перших місць виходять внутрішні, а саме — соціально-політичні. Проведення економічних реформ об’єктивно породжує антагоністичну соціальну структуру.

В.М. Пашков

В.М. Пашков

Держава використовує безліч форм і механізмів для безпосереднього або опосередкованого впливу на суб’єктів господарської діяльності в сфері охорони здоров’я, в яких проявляються його різноманітні аспекти , які включають сприяння розвитку підприємницької діяльності в галузі охорони здоров’я, регулювання тощо. Останнє застосовується у відповідь на необхідність захисту суспільних інтересів від загроз вітальній безпеці.

Не викликає заперечень той факт, що у сфері охорони здоров’я, особливо щодо лікувально-профілактичних закладів, які здійснюють свою діяльність як негосподарюючі суб’єкти в умовах або ігнорування господарсько-правових засобів регулюючого впливу держави, або неможливості їх застосування, співробітники вищезазначених закладів не обтяжені правовими проблемами під час надання медичної допомоги. У цій ситуації саме господарсько-правове регулювання є засобом попередження та усунення загроз вітальній безпеці.

Процес приведення суспільства в належний сутнісний стан — важлива функція господарсько-правових засобів державного регулювання як регуляторної системи, спрямованої на встановлення нормативно-правових вимог цієї функції з метою виявлення та усунення загроз національній безпеці у галузі охорони здоров’я. Якщо взяти за основу ідеальну модель господарсько-правового регулювання галузі охорони здоров’я як цілісного суспільного організму, то воно повинно:

— забезпечувати суспільне благо — право на здоров’я; вибудовувати на  цій основі загальну стратегію, а також норми та правила поведінки для учасників господарських відносин;

— враховувати потреби галузі охорони здоров’я та можливості держави; контролювати стан забезпечення конституційних гарантій щодо охорони здоров’я, встановлення причин і чинників відхилення від державних стандартів;

— застосовувати механізми господарсько-правового примусу та механізми господарсько-правової відповідальності з метою недопущення можливих загроз або усунення шкідливих наслідків.

Так, відповідно до ст. 8 Господарського кодексу (ГК) України господарська компетенція органів державної влади та місцевого самоврядування реалі­зується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі й у межах повноважень та у спосіб, що визначенні Конституцією та законами України.

Систему управління охороною здоров’я як галуззю народного господарства відрізняє складність горизонтальної та вертикальної взаємодії. Децентралізація та збільшення ролі місцевого самоврядування призводить до послаблення впливу органів державної виконавчої влади. Крім того, численні варіанти організаційних структур тягнуть за собою неузгодженість управлінських рішень та послаблення регуляторного впливу держави.

Координованість в роботі органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, закріплення вертикальних та горизонтальних управлінських структур в єдиній соціальній сфері є реальним механізмом забезпечення прав громадян на  безоплатну медичну допомогу та доступне медичне обслуговування. В умовах ресурсних обмежень необхідні нові організаційні форми із розрахунком на сучасну стратегію розвитку галузі охорони здоров’я. Серйозною проблемою є неповноцінне застосування господарсько-правових механізмів у діяльності державних та комунальних закладів охорони здоров’я різного рівня, розрив між фінансуванням та рівнем надання медичної допомоги цими закладами, а також в частині державних гарантій лікарського забезпечення населення.

Отже успіх реформування галузі охорони здоров’я залежить від законодавчого забезпечення. На першому місці у забезпеченні функції господарсько-правового регулювання виправдано знаходиться прогностична діяльність, яка, безумовно, пов’язана з усіма циклами управління та дозволяє правильно зорієнтуватись у складних соціально-економічних відносинах. Наприклад серед юристів, фахівців адміністративного права існує точка зору, що необхідність прогнозування як самостійної функції зводиться до:

— по-перше, планування і управління здійснюється заради конкретної мети, яка повинна бути реальною;

— по-друге, розпочинаючи планування і управління, слід ураховувати можливу дію чинників, що заважають досягненню поставленої мети, та завбачливо їх запрограмувати, нейтралізувати або усунути;

— по-третє, в процесі планування і управ­ління передбачати можливі наслідки окремих операцій.

Прогнозування — це процес добування нової інформації про майбутню подію, явище або процес, що базується на об’єктивному дослідженні їх перспектив, ритму, темпів і строків розвитку з використанням досягнень сучасної науки.

Аналіз і прогноз демографічної ситуації в Україні, а також відповідних факторів впливу, дозволять виявити набір взаємопов’язаних проблемних питань, що відіграють важливу роль у всіх довготривалих стратегічних програмах і планах соціально-економічного розвитку країни.

Актуальним залишається економічний закон зростання населення, запропонований А. Смітом, у якому стверджується, що попит на людей, як і попит на  будь-який інший товар, регулює виробництво людей: прискорює його, коли воно відбувається надто повільно, і затримує, коли воно відбувається надто швидко. Саме цей процес регулює виробництво та визначає збільшення кількості населення в усіх країнах світу [1].

Погоджуючись доктринно з регуляторною роллю прогнозування в цілому, все-таки вважаємо, що воно є окремою функцією господарсько-правового регулювання, яка безпосередньо пов’язана з управлінською діяльністю. Як стверджують фахівці галузі охорони здоров’я, те, що безоплатні медичні послуги в Украї­ні — конституційний міф, визнають і пацієнти, і лікарі, і керівницт­во МОЗ. Наша система досить парадоксальна. Держава реалізує деякі програми (на кшталт «Профілактика стоматологічних захворювань»), медико-соціальна значущість яких викликає глибокі сумніви. Держава щороку фінансує елітні медичні установи — тим часом абияк утримує лікарні, поліклініки, амбулаторії. Лікарі, які отримують мізерні зар­плати, працюючи на  державних потужностях, вимушені робити бізнес, просуваючи препарати. Тим самим, але в менших обсягах, займаються приватні клініки [2].

Отже в питаннях забезпечення вітальної безпеки роль прогнозування та управління зводиться до:

— по-перше, планування як невід’ємної функції господарсько-правового регулювання, що здійснюється з метою запобігання можливому виникненню загроз здоров’ю громадян, усунення їх наслідків та пов’язане з розробкою довгострокових стратегічних планів щодо регуляторної діяльності в системі охорони здоров’я;

— розробкою засобів технічного регулювання в системі охорони здоров’я, в тому числі стандартів медичної допомоги та обслуговування відповідно до системи управління якістю як інструмента підвищення останньої в системі охорони здоров’я;

— впровадженням державного замов­лення на медичну допомогу та соціальне медичне обслуговування;?

— впровадженням ринкових механізмів в частині медичного обслуговування та забезпечення лікарськими засобами;

— збереженням і наданням податкових та інших пільг для суб’єктів господарювання, що здійснюють діяльність у галузі охорони здоров’я;?

— розробкою нормативно-правових документів щодо якості медичної допомоги та обслуговування, а також порядку застосування адміністративно-господарських санкцій в системі охорони здоров’я;?

— розробкою нової кадрової політики в галузі охорони здоров’я у частині вдосконалення системи сертифікації медичного та фармацевтичного персоналу;

— визначенням динаміки та прогнозу демографічних процесів в окремих регіонах;

— розробкою та реалізацією регіональних моделей та програм розвитку галузі охорони здоров’я в регіонах;

— створенням єдиної концепції управ­ління галуззю на всіх рівнях;

— забезпеченням нових організаційно-правових форм лікувально-профілактичних закладів на всіх рівнях, крім закладів охорони здоров’я, що займають­ся лікуванням соціальних хвороб або санітарно-профілактичним попередженням; економічним обґрунтуванням всіх державних гарантій в галузі охорони здоров’я.

По-друге, розпочинаючи планування діяльності, спрямованої на  забезпечення вітальної безпеки, слід внести відповідні зміни до Основ законодавства України про охорону здоров’я в понятійному апараті щодо визначення такого поняття як «заклад охорони здоров’я», передбачити можливість існування закладів охорони здоров’я державної та комунальної форм власності у вигляді некомерційних суб’єктів господарювання та обов’язковий перелік закладів охорони здоров’я державної й комунальної форм власності, що мають існувати у вигляді негосподарюючих суб’єктів залежно від виду захворювань та соціального стану населення, ув’язати порядок надання безоплатної медичної допомоги зі ст. 904 Цивільного кодексу (ЦК); прийняти законодавчі акти про обов’язкове медичне соціальне страхування, добровільне медичне страхування, господарську діяльність неприбуткових організацій з метою попередження можливих чинників, що заважають досягненню поставленої мети для забезпечення конституційних прав громадян на охорону здоров’я.

По-третє, передбачення в процесі планування можливих наслідків впровадження обов’язкового медичного соціального страхування та добровільного страхування при відсутності стандартів лікування, що зведе нанівець впровадження організаційних інновацій в галузі охорони здоров’я.

Необхідно звернути увагу, що планування присутнє на всіх рівнях ієрархії управління. Воно полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів в галузі охорони здоров’я, розробленні програм, за допомогою яких, враховуючи виявлені загрози вітальній безпеці як соціальній домінанті національної безпеки, повинна бути досягнута мета усунення виявлених загроз та шкідливих наслідків.

Шляхи реалізації планування, що безпосередньо пов’язані з функцією управління в галузі охорони здоров’я, спрямовані на забезпечення вітальної безпеки, повинні мати такий вигляд: загрози у сфері охорони здоров’я — завдання щодо забезпечення конституційного права на охорону здоров’я — функ­ції органів державної влади та місцевого самоврядування щодо правового регулювання діяльності в галузі охорони здоров’я — усунення загроз у сфері охорони здоров’я та можливих шкідливих наслідків. Крім того, функція управління пов’язана зі створенням організаційного механізму з метою формування керуючої та керованої системи і зв’язків між ними.

Важливу роль відіграє прин­цип оптимальності у сфері управління. Будь-яка проблема управління є, по суті, проб­лемою вибору правильного рішення із множини альтернативних варіантів. Реалізація недостатньо обгрунтованих рішень при здійсненні функції управ­ління може мати шкідливі наслідки для суспільства в цілому. Оптимізація законо­давства якраз і полягає у здійс­ненні такого вибору, який би забезпечував найбільш ефективне регулювання організації та діяльності органів державного управління. Умовноправники-теоретики виділяють два основні напрями вдосконалення права: поточну право­творчість та систематизацію (кодифікацію) нормативно-правових актів.

Розвиток законодавства в рамках реалізації завдання правового забезпечення ефективності функціонування апарату державного управління може відбуватися за такими напрямами: внесення окремих змін до чинного законодавства; переробка чинних законодавчих актів та прийняття їх у новій редакції; створення нових. Удосконалення управління неможливе без подальшого розвитку його правового фактора. Адже право відіграє важливу роль в організації управління, впливає на чіткість функ­ціонування всієї системи управління та ефективність управлінської діяльності. При здійсненні реформ виникає проблема розробки таких господарської політики та стратегії, які дозволяють організаціям підтримувати конкурентоспроможність в доступній для огляду перспективі. У стратегічному плануванні важливе місце відведено аналізу перспектив організації, його завдання — з’ясувати ті тенденції, небезпеки, можливості, а також окремі надзвичайні ситуації, які здатні змінити існуючі.

В країнах з ринковою економікою з метою об’єднання організаційних та майнових зусиль суб’єктів господарювання, розширення інвестиційних можливостей, спрощення розрахунків між ними, у результаті як поглинань, так і договірних форм створюються господарські об’єднання. Найважливіший принцип при їх створенні — досягнення максимальної ефективності виробництва.

При здійсненні корпоратизації важливо, щоб розмір приватних інвестицій у капіталі підприємств державної форми власності набував достатнього розміру для впливу на управлінські процеси. Об’єднання означає створення великого виробничо-господарського комплексу, інтеграцію підприємств, концентрацію виробництв, яка може бути вертикальною — з комбінуванням різних галузей і виробництв, та горизонтальною — об’єднання підприємств однієї галузі. Залежно від наявності у господарських об’єднань статусу юридичної особи, вони класифікуються на: господарські об’єднання, що мають статус юридичної особи у вигляді асоціацій, корпорацій, консорціумів та концернів; господарські об’єднання, що не мають статусу юридичної особи — промислово-фінансові групи (ПФГ), холдинги.

В Україні прикладом створення господарського об’єднання в галузі охорони здоров’я є Асоціація фармацевтичних виробників України (АФВУ), створена 6 найпотужнішими виробниками лікарських засобів зі 132 вітчизняних організацій, що здійснюють маркетинг ліків в Україні. Основна мета створення Асоціації — лобіювання впровадження стандартів GMP, оскільки це дозволить розчистити для великих виробників 10%–20% українського ринку за рахунок зменшення кількості дрібних, які навряд чи пройдуть сертифікацію. Але голов­ною загрозою в АФВУ вважають не дрібних виробників, а дешеві імпортні ліки із Індії. В Україні зареєстровано понад 140 індійських фарм­виробників, але світовим стандартам відповідають не більше 15 підприємств. Експансія індійських препаратів стала прикладом для вітчизняних виробників. Останні кілька років вони все активніше просувають дешеві генерики українського виробництва за кордоном.

За даними Держ­комстату у 2006 р. екс­портні поставки всіх українських фарм-заводів становили близько 92,5 млн дол., збільшившись за рік на 12%. 4–5 років тому показники експорту зростали динамічніше — на 25–40%. Але з 2006 р. поставки ліків на традиційні ринки збуту за кордоном здійснюються за правилами ВООЗ.

Ця організація, крім стандартів GMP, вимагає досьє на кожний препарат з інформацією про якість і джерело сировини, технології виробництва та дослідження готової продукції. Розробка оригінального препарату може коштувати 300–500 млн дол. і більше, яку навіть компанії рівня «Pfizer» окупають далеко не одразу. Запуск у серію генерика, включаючи сертифікацію за стандартами GMP, обходиться майже в 200 разів дешевше [3].

Іншою формою концентрації капіталу є створення ПФГ. Найкраща бізнес-модель — наявність повного виробничого ланцюжка, — стверджують власники вітчизняного бізнесу. Принаймні японське економічне диво середини минулого століття — результат діяльності виключно японських корпорацій, упевнені економісти. Переваги такої моделі — доступ компаній до великого капіталу в межах конгломерату і злагодженість роботи вертикально інтегрованих корпорацій.

Вітчизняна економіка уже зараз демонструє високі показники. 7% середньорічного збільшення ВВП України за останні кілька років — почасти заслуга великого бізнесу [4]. Але необхідно звернути увагу на  законодавчі обмеження щодо створення та існування ПФГ. Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні», зазначає (ст. 1), що ПФГ — це об’єднання, до якого можуть входити промислові, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням уряду України на певний період з метою реалізації дер­жавних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції. Тобто ПФГ створюється на певний період, з метою виконання державних програм.

Якщо, наприклад, за законодавством РФ фінансово-промислова група (ФПГ) — це об’єднання, створене на  невизначений період, то за українським — це тимчасове об’єднання. Законодавст­во РФ визначає, що ФПГ — це сукупність юридичних осіб, що діють як основне та дочірні товариства, або повністю чи частково об’єднали свої матеріальні та нематеріальні активи на основі договору про створення ФПГ з метою технологічної або економічної інтеграції, реалізації інвестиційних та інших проектів і програм, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності та розширення ринків збуту товарів і послуг, ефективності виробницт­ва, створення нових робочих місць. З такого порівняння випливає різний характер взаємозв’язків між учасниками ФПГ та ПФГ. Основна ідея російського закону — це інтеграція фінансового капіталу з промисловими підприємствами заради залучення інвестицій, а українського законодавства — у зберіганні технологічних ланцюжків, проте аж ніяк не в передачі продукції з одних рук в інші. У сучасній системі світових товарних ринків специфічна, унікальна роль належить фармацевтичному. По-перше, він багатофункціональний: вирішує не лише економічні, а й соціальні проблеми, пов’язані з охороною здоров’я, і як наслідок — зачіпає інтереси національної безпеки країни. По-друге, це відносно більш усталений, динамічніший елемент ринкової економіки, менш схильний до циклічних коливань. Ця особливість обумовлена тим, що фармацевтична продукція завжди має попит серед усіх соціальних категорій та вікових груп населення. Під впливом постійного зростання кількості населення, у тому числі людей похилого віку, загострення економічних проблем та пов’язаних з ними збільшенням і ускладненням епідемій, хвороб збільшується кількість запитань до цієї продукції. По-третє, це один із найбільш рентабельних сегментів світової економіки. При цьому ступінь концентрації світового фармацевтичного ринку зростає. Так, у 1996 р., так звана велика десятка фармацевтичних компаній контролювала 35,6% світового фармацевтичного ринку, у 1998 р. — 41,2%, у 2001 р. — більше 60%.

Національний склад найбільших фармацевтичних компаній та рівень контролю ними світового фармацевтичного ринку постійно змінюється під впливом трьох факторів: збільшення інвестицій; поглинань; підвищення ступеня транснаціоналізації бізнесу цих компаній. Конкуренція на світових ринках в умовах економічної глобалізації примушує всі компанії нарощувати свої інвестиції. Головним засобом розширення та укріплення позицій на світовому ринку є транснаціоналізація бізнесу найбільших фармацевтичних компаній світу.

Сучасний процес економічної глобалізації та особливо транснаціоналізації підприємницької діяльності су­проводжується формуванням в національних господарствах трьох сегментів: ринку продукції вітчизняних виробників; експортно-імпортних ринків; ринку продукції підприємств, які контролюються іноземними компаніями (іноземного). Як правило, у розвинутих країнах всі три сегменти фармацевтичного ринку достатньо розвинені.

Проведений аналіз дозволяє зробити певні висновки. По-перше, у розвитку світового фармацевтичного ринку прослідковуються два процеси — поглиблення його глобалізації та зростання географічної концентрації виробництва, реалізації та споживання продукції. По-друге, незважаючи на  величезну кількість компаній і підприємств, що діють на фармацевтичному ринку, переважна їх частина контролюється незначною кількістю найбільших корпорацій, які контролюють всі три сегменти фармацевтичного ринку. По-третє, зростаючий ступінь контролю фармацевтичних ринків найбільшими транснаціональними компаніями торкається та загострює проблеми економічної та соціальної безпеки багатьох країн. Це стосується і країн з перехідною економікою, в тому числі України. Виходячи з цього вельми важлива та необхідна раціональна державна політика, направлена на  підтримку вітчизняних виробників фармацевтичної продукції [5].

Вітальна безпека як соціальна домінанта національної безпеки досягається шляхом проведення виваженої державної політики в галузі охорони здоров’я відповідно до прийнятих концепцій та програм. Забезпечення вітальної безпеки здійснюється за умови пріоритетності національних інтересів, необхідності своєчасно вжити заходів, адекватних характеру і масштабам загроз.

Функціонування системи забезпечення вітальної безпеки відповідає таким вимогам: система забезпечення вітальної безпеки розглядається як створена державою система державних і недержавних інститутів, які взаємодіють між собою, відповідають встановленим критеріям і володіють необхідними науково обґрунтованими та законодавчо закріпленими засобами і методами забезпечення інтересів особи, суспільства та дер­жави; функціонування цієї системи має відбуватись відповідно до науково сформованих та визначених цілей, функ­цій, принципів і методів, об’єднаних для забезпечення національної безпеки; існує необхідність чіткого законодавчого врегулювання поняття «вітальна безпека»; побудова системи забезпечення вітальної безпеки повинна здійснюватись і контролюватись не лише державою, а й суспільством на основі розроблених наукових положень та встановлених правових норм.

При цьому нейтралізація загроз вітальній безпеці повинна відбуватись шляхом: забезпечення співвідношення наукових можливостей із державними цільовими програмами щодо створення інноваційних лікарських засобів, виробів медичного призначення та медичної техніки нового покоління; встановлення для національних фармацевтичних виробників квот щодо створення та випуску інноваційних лікарських засобів не менше 40%, частина яких, не менше 50%, повинна бути забезпечена державним замовленням відповідно до цільових національних програм, інша частина повинна надходити у вільний продаж та відповідати медичним стандартам; встановлення у зовнішньоекономічній діяльності квот в частині ввезення генеричних препаратів не більше 40% відповідно до медичних стандартів; визначення для фармацевтичних виробників життєво необхідних препаратів мінімальний внесок держави у статутному фонді не менше 30%, максимальний внесок у статутний фонд іноземного капіталу таких підприємств не більше 30%; створення інноваційного фонду для галузі охорони здоров’я за допомогою встановлення мінімальної націнки на кожну упаковку лікарського засобу; концентрації капіталу у галузі охорони здоров’я, яка повинна забезпечуватися за ініціативою МОЗ або КМУ в дер­жавних цільових програмах через створення ПФГ, фармацевтичних холдингів або господарсько-виробничих асоціацій для підтримки публічних інтересів у галузі охорони здоров’я, наділених господарською компетенцією щодо здійснення організаційно-господарських повноважень; встановлення вітальної безпеки як окре­мого напрямку діяльності РНБО; забезпечення координації зусиль МОЗ, РНБО та інноваційних органів в частині створення лікарських засобів, виробів медичного призначення та медичної техніки нового покоління; створення державної інвестиційної компанії, на яку покласти обов’язок придбати акції фармацевтичних підприємств по виробництву життєво необхідних ліків з метою забезпечення відповідного впливу в цілому на державну політику у галузі охорони здоров’я через державні корпоративні права; застосування господарсько-правової договірної форми як засобу дер­жавного регулювання; впровадження господарсько-правового засобу державного регулювання в частині встановлення обмежень господарської діяльності, а саме роздрібної реалізації спеціальних харчових продуктів (СХП), біологічно активних добавок (БАД), продуктів харчування, які містять канцерогени (чіпси, гумові продукти тощо).

Зазначені шляхи нейтралізації загроз вітальній безпеці потребують, крім відповідної політичної волі, внесення відповідних змін до законодавства, по-перше, до Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» щодо порядку створення ПФГ; по-друге, до Закону України «Про безпечність та якість харчових продуктів» щодо встановлення обмежень на господарську діяльність в частині роздрібної реалізації СХП, БАД, продуктів харчування, які містять канцерогени (чіпси, гумові продукти тощо); по-третє, передбачити в структурі МОЗ України спеціальний підрозділ або окремий урядовий орган, на який покласти обов’язки щодо регулювання фармацевтичного сектору галузі охорони здоров’я в частині представлення державних прав та інтересів, у тому числі в зовнішньоекономічній діяльності та в частині забезпечення дер­жавного замовлення на фармацевтичну продукцію.

Одним із основних засобів регуляторного впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання в частині нейтра­лізації загроз вітальної безпеки можна назвати застосування нормативів, які мають важливе значення для розвитку системи охорони здоров’я та забезпечення високоякісного медичного обслуговування населення у вигляді соціально-економічних нормативів охорони здоров’я. Зазначенні нормативи належать до числа таких господарсько-правових засобів, що повинні відрізнятися високим ступенем організації. За конкретним змістом та сферами застосування вони можуть бути поділенні на  декілька груп, серед яких виокремлюють: соціальні стандарти охорони здоров’я, до яких відносять гарантовані державою обсяги медичної допомоги, тобто загальноприй­няті та науково обгрунтовані стандарти цих обсягів, визначені на  підставі аналізу потреб в медичній допомозі, виходячи із показників стану здоров’я населення; економічні нормативи ресурсного забезпечення, тобто норми виділення й розподілу фінансових та інших матеріальних ресурсів; технологічні нормативи у вигляді стандартів і норми витрат праці медичного персоналу; кадрові нормативи, тобто норми забезпечення організацій охорони здоров’я спеціалістами відповідної кваліфікації.

Застосування господарсько-правових засобів державного регулювання у галузі охорони здоров’я у вигляді стандартизації, тобто розробки соціальних стандартів та нормативів є одним із шляхів усунення загроз вітальній безпеці. Це, зокрема: перелік та обсяг гарантованого рівня медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров’я; показники якості надання медичної допомоги; нормативи надання медичної допомоги, що включають обсяг діагностичних, лікувальних та профілактичних процедур; нормативи: пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими та іншими спеціальними засобами; забезпечення стаціонарною медичною допомогою; забезпечення прапаратами державних та комунальних закладів охорони здоров’я; санаторно-курортного забезпечення; забезпечення харчуванням у державних і комунальних закладах охорони здоров’я; щодо кваліфікації персоналу медичного та фармацевтичного сектору.

Нормативи можуть носити директивний характер, в цьому випадку вони повинні бути юридично правильно оформлені та затверджені спеціальними законодавчими актами. В той самий час існують нормативи, що носять рекомендаційний, науково-методичний чи інформаційно-орієнтовний характер. За ієрархією інституалізації зазначенні нормативи розрізняють на: 1) прийня­ті КМУ — Перелік видів безоплатної медичної допомоги, затверджений по­становою КМУ від 11.07.2002 р. № 955; Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних закладах охорони здоров’я, вищих медичних навчальних закладах та науково-дослідних установах, затверджений постановою КМУ від 11.07.2002 р. № 989; постанова Кабінету Міністрів України від 28.06.1997 р. № 640 «Про затвердження нормативів потреб у стаціонарній медичній допомозі в розрахунку на 10 тисяч населення»; постанова КМУ від 17.08.1998 р. № 1303 «Про впорядкування безоплатного та пільгового відпуску лікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення за певними категоріями захворювань»; постанова КМУ від 11.07.2002 р. № 955 «Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги»; 2) галузеві нормативи, затверджені наказами МОЗ України від 12.12.2006 р. № 818 «Про вдосконалення атестації провізорів і фармацевтів», від 9.12.1997 р. № 359 «Про подальше удосконалення атестації лікарів», від 28.12.2002 р. № 502 «Про затвердження тимчасових нормативів медичної допомоги дитячому населенню в умовах амбулаторно-поліклінічних закладів»; від 28.12.2002 р. № 503 «Про удосконалення амбулаторної акушерсько-гінекологічної допомоги в Украї­ні»; від 28.12.2002 р. № 507 «Про затвердження нормативів надання медичної допомоги та показників якості медичної допомоги»; від 5.05.2003 р. № 191 «Про затвердження тимчасових державних соціальних нормативів надання медичної допомоги за спеціальністю «Загальна практика — сімейна медицина»; від 27.07.1998 р. № 226 «Про затвердження Тимчасових галузевих уніфікованих стандартів медичних технологій діагностично-лікувального процесу стаціонарної допомоги дорослому населенню в лікувально-профілактичних закладах Украї­ни та Тимчасових стандартів обсягів діагностичних досліджень, лікувальних заходів та критеріїв якості лікування дітей»; від 29.12.2003 р. № 620 «Про організацію надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної допомоги в Україні»; від 24.03.1998 р. № 74 «Про орієнтовні нормативи по-треби у стаціонарній медичній допомозі дітям, вагітним, роділлям, породіллям та гінекологічним хворим»; від 22.07.2005 р. № 373 Про затвердження документів з питань стандартизації, реєстрації та проведення клінічних випробувань лікарських засобів»; від 14.09.2005 р. № 471 «Про затвердження документів з питань стандартизації фармацевтичної продукції»; 3) галузеві нормативи, затверджені спільними наказами МОЗ України та Академії медичних наук України від 31.12.2003 р. № 641/ 84 «Про удосконалення медико-генетичної допомоги в Україні».

Організаційні технології здійснення впливу держави у сфері охорони здоров’я включають, перш за все, визначення ролі політики в області охорони здоров’я населення, встановлення нормативів обсягу та якості медичної допомоги та здійс-нення контролю за їх дотриманням. Державні органи управління у галузі охорони здоров’я здійснюють координацію і контроль за діяльностю системи охорони здоров’я, її плануванням; забезпеченням взаємодії галузі охорони здоров’я з соціальним та виробничим секторами національної економіки; формування інформаційних потоків; залучення населення до сумісних дій; правовим регулюванням галузі охорони здоров’я та станом довкілля; регулюванням ресурсного забезпечення служб охорони здоров’я; оцінкою діяльності медичних служб; міжнародним співробітництвом у сфері охорони здоров’я.

Важливу роль відіграють такі організаційні технології, як державні нормативи та стандарти якості. Стратегія стримування витрат на охорону здоров’я повинна включати розробку ефективних механізмів раціонального використання ресурсів та досягнення максимального клінічного ефекту шляхом застосування менш витратних і більш ефективних методів медичного втручання.

Одним із пріоритетних напрямків є стандартизація медичної допомоги. Її сутність полягає в створенні та впровадженні у клінічну практику протоколів (стандартів) діагностики та лікування хворих, заснованої на сучасній системі доказів та економічних обґрунтувань в поєднанні з оцінкою ефективності медичної допомоги на  підставі об’єктивних критеріїв. Крім медичної допомоги, незважаючи на приватноправове регулювання послуг у сфері медичної діяльності, держава зобов’язана підтримувати та зберігати загальноприйнятий стандарт якості наданих на платній основі медичних послуг, регулюючи взаємодію приватних та публічних інтересів.

Медичні стандарти орієнтовані на матеріально-технічні, кадрові та інші ресурсні можливості закладів охорони здоров’я та визначають обсяг і перелік лікувально-діагностичних заходів, а також вимоги до результатів лікування при відповідних захворюваннях. Головна мета стандартизації — створення нормативно-технологічної бази, яка забезпечуватиме організацію доступної, гарантованої медичної допомоги, що надається за рахунок Державного бюджету з розробкою загальнодержавних стандартів діагностики та лікування в амбулаторно-поліклінічних і стаціонарних умовах та їх впровадження для практичного використання в діяльності лікувально-профілактичних закладів. Актуальність розробки такого роду нормативних документів обумовлена необхідністю створення основи для реалізації державних гарантій надання якісної медичної допомоги. Стандартизація, що розвивається на підставі тенденцій до спеціалізації та нових медичних технологій, є сьогодні важливою компонентою єдиного процесу управління у галузі охорони здоров’я більшості країн світу. Саме з процесом стандартизації пов’язують удосконалення ефективності ведення різних груп пацієнтів, регулювання витрат на їх лікування та збереження здоров’я населення.

В дійсності обмеженість фінансування та різниця у можливостях надання медичної допомоги різними лікувально-профілактичних закладами зумовлюють необхідність диференційного підходу до формування і, відповідно, виконання вимог стандартів. У зв’язку з цим утво­ренні протоколи містять два лікувально-профілактичних рівні: обов’язковий, тобто мінімальний рівень, нижче якого не повинна надаватися медична допомога пацієнту; додатковий або рекомендований, що містить перелік дій, які потрібно виконувати за необхідності та наявності можливостей. Для вибору опти­мального рішення при формуванні обов’язкового та додаткового переліків лікувально-діагностичних заходів нині використовують такі взаємодоповнюючі підходи, як експертна оцінка, клінічні докази, засновані на фактах (доказова медицина) та економічний аналіз ефективності медичних втручань.

При розробці протоколів існує проблема формування лікувально-діагностичних схем не лише за їх клінічною ефективністю, а й економічною доцільністю. Але, як зазначає директор проекту ЄС «Підтримка розвитку системи медичних стандартів в Україні» А. Степаненко, однією із перешкод для застосування сучасних підходів у розробці медичних стандартів в Україні є неузгодженість основних термінів у системі стандартизації. У міжнародній практиці Клінічні рекомендації розглядають як рекомендаційний документ, що слугує інформаційною підтримкою для лікаря і пацієнта стосовно найкращої медичної практики, ефективність якої науково доведена.

Медичні стандарти демонструють критерії якості (обов’язкові і бажані), яких необхідно досягнути в медичній діяльності. Вони є обов’язковими для виконання на національному рівні. Клінічний (локальний) протокол — нормативний документ, що розробляється і затверджується на регіональному рівні (або локальному рівні в конкретному лікувально-профілактичному закладі) і має слугувати для досягнення всіх обов’язкових критеріїв, що визначені у медичних стандартах на національному рівні. Клінічний (локальний) протокол може включати і більший спектр медичних послуг, якщо регіони мають відповідне фінансування, проте ці послуги відображають досягнення бажаних критеріїв, зазначених у національних медичних стандартах. Що стосується обсягу та видів медичних послуг, то в міжнародній практиці вони не є об’єктом стандартизації. Досягнення або недосягнення індикатора якості і є мірилом ефективності діяльності лікаря, медичної установи, регіону, всієї національної системи охорони здоров’я [6]. Фактично стандарти в галузі охорони здоров’я за аналогією із загальною класифікацією можна розподілити так: по-перше, за обов’язковістю виконання — ті, що мають рекомендаційний та нормативний характер; по-друге, за ієрархією та сферою застосування — локальні, регіональні, національні та міжнародні; по-третє, за видами — стандарти на ресурси охорони здоров’я, що містять вимоги до кваліфікації персоналу, медичного обладнання, лікарських засобів і виробів медичного призначення, їх зберігання, транспортування тощо; стандарти організації медичної та фармацевтичної служби, що містять вимоги до системи організації ефективного та безпечного використання ресурсів охорони здоров’я в частині інформаційного забезпечення, контролю якості тощо; технологічні стандарти, що регламентують процес виробництва лікарських засобів і виробів медичного призначення, надання медичних послуг тощо; стандарти медичних програм, які містять комплекс заходів, що здійснюються для окремих груп громадян (пацієнтів), об’єднаних за характером захворювання, соціальним статусом, професією тощо; медико-економічні та комплексні стандарти — це комплекс структурно-організаційних, технологічних стандартів, що регламентують можливість об’єктивного визначення можливостей закладу охорони здоров’я надавати конкретну медичну допомогу шляхом використання стандартизації та акредитації; стандартів конкретних програм, що регламентують діяльність конкретної медичної спеціальності або служби охорони здоров’я.

У РФ рекомендовано шість груп об’єктів стандартизації у сфері надання населенню медичних послуг. Перша група — це типові процеси по наданню медичних послуг, у тому числі основні цільові, — діагностичні, профілактичні, лікувальні та реабілітаційні. Друга група — інфраструктурні процеси, а саме: організація управління допоміжними роботами по забезпеченню цільових лікувальних процедур, а також процеси медичної освіти. Третя група — це поточна медична інформація, в тому числі об’єктивна медична, із залученням інстру­ментальних засобів, діагностична, інформація із пропаганди медичних послуг, здорового способу життя. Четверта група об’єктів стандартизації — це медичні засоби, в тому числі препарати, вироби медичного призначення тощо. П’ята група ї — це будівлі та споруди закладів охорони здоров’я, вентиляційні системи, газо-, електропостачання тощо. Шоста група — типові процеси організації взаємодії в сфері медичних послуг та медичного страхування.

Ще один вид забезпечення публічних інтересів — сертифікація, тобто діяльність щодо підтвердження відповідності продукції встановленим вимогам. Відповідно до декрету КМУ «Про стандартизацію і сертифікацію», сертифікація продукції здійснюється уповноваженими на те органами — підприємствами, установами і організаціями з метою запобігання реалізації продукції небезпечної для життя, здоров’я та майна громадян, а також навколишнього середовища; сприяння споживачеві у компетентному виборі продукції; створення умов для участі суб’єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

До речі, Закон України «Про лікарські засоби» передбачає реалізацію лікарських засобів лише за наявності сертифіката якості, що видається виробником. Крім того, господарське законодавство Украї­ни надає право КМУ встановлювати перелік товарів, експорт та імпорт яких здійснюється суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії (ст. 381 ГК) або запроваджувати режим квотування у випадках, передбачених законом і міжнародними договорами України. У ГК (ст. 381) сказано, що ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій визначаються законом. Режим квотування зовнішньо­економічних операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорами України та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, яка може бути ввезена або вивезена за певний період. Порядок квотування зазначених операцій та види квот визначаються законом. Так, відповідно до ст. 16 Закону України «Про зовнішньо­економічну діяльність», ліцензування експорту товарів запроваджується не лише у разі значного порушення рівноваги щодо певних товарів, а також захисту вітчизняного товаровиробника, а й у випадку необхідності забезпечення захисту життя і здоров’я людини. До іншого виду господарсько-правових засобів регулювання експортно-імпортних операцій фармацевтичної продукції належить державна реєстрація зовнішньоекономічних договорів (ст. 383 ГК).

Крім того, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 7) в переліку засобів регулювання зовнішньо­економічної діяльності визначає економічні заходи оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах законів України. Дієвим господарсько-правовим засобом державного регулювання, викладеним в зазначеному законі (ст. 11), можна вважати впровадження податкових пільг для суб’єктів господарювання, якщо їх експорт перевищує імпорт або пільги по терміну амортизації основних виробничих фондів, які використовуються для виробницт­ва експортних товарів. Спеціальній комісії з міжнародної торгівлі (ст. 9) надано право приймати рішення про порушення і проведення антидемпінгових, антисубсидійних або спеціальних розслідувань та застосування відповідно антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів.

Стосовно фармацевтичної продукції цікавою є вимога ст. 18 цього закону, яка регламентує, що при імпорті продукції у випадку відсутності національних стандартів та вимог України на  певний товар застосовуються відповідні міжнародні стандарти та вимоги або іноземні стандарти та вимоги, що діють в провідних країнах — експортерах зазначених товарів, а товари, що імпортуються на територію України підлягають обов’язковій сертифікації.

Акредитація та ліцензування — один із видів господарсько-правових засобів державного регулювання галузі охорони здоров’я, які відіграють важливу роль у забезпеченні якості медичної допомоги. Рівень ліцензування й акредитації визначає експертизу якості медичного та фармацевтичного обслуговування по  матеріальній, кадровій структурі. При цьо­му для державних та комунальних лікувально-профілактичних закладів, що здійснюють діяльність у вигляді негосподарюючих суб’єктів якість, надання медичної допомоги визначає лише акредитація. Здійснення медичного обслуговування або реалізації лікарських засобів закладами охорони здоров’я, що здійснюють діяльність як суб’єкти господарювання, їх якість, визначає, крім акредитації, ліцензування. Ліцензування закладів охорони здоров’я — це процедура офіційного підтвердження їх права займатися визначеними видами діяльності. За допомогою ліцензування організацій і видів діяльності засвідчується той ступінь суспільної корисності, який стає мірилом оцінки їх ефективності.

Акредитація — це процедура визначення категорії, до якої належить зазначений заклад охорони здоров’я. Вона передбачає отримання закладом охорони здоров’я сертифікату, який засвідчує відповідність медичних послуг, що надаються нормативам та стандартам. Згідно з п.1 Порядку державної акредитації закладу охорони здоров’я, затвердженого по-становою КМУ від 15.07.1997 р. № 765, державна акредитація закладу охорони здоров’я — це офіційне визнання статусу закладу охорони здоров’я, наявності в ньому умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтверд-ження його відповідності встанов­леним критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності.

Звертаємо увагу на те, що державній акредитації підлягають також заклади охорони здоров’я, які вже одержали ліцензію на право здійснення відповідної діяльності, що засвідчує спроможність цих закладів здійснювати таку діяльність на певному встановленому рівні. Здійснення державної акредитації лише визначає наявність в закладі охорони здоров’я умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, причому цей рівень не може бути нижчим, ніж рівень спроможності, який ви­значається при видачі ліцензії. Тобто сам факт отри­мання ліцензії на здійснення певного виду господарської діяльності свідчить про спроможність закладу охорони здоров’я здійснювати діяльність на певному рівні.

Далі, в п. 10 Порядку державної акре­дитації закладу охорони здоров’я, затвердженому постановою КМУ від 15.07.1997 р. № 765, зазначені лише санкції у формі анулювання або зниження категорії закладу охорони здоров’я за порушення умов надання якісної медико-санітарної допомоги, а також за недостовірне інформування про свою діяльність. Проте в Порядку дер­жавної акредитації закладу охорони здоров’я, затвердженому постановою КМУ від 15.07.1997 р. № 765, не встановлені санкції щодо закладів охорони здоров’я, які не пройшли державної акредитації або порушили визначений графіком термін проходження процедури державної акредитації.

Наступною стадією правового регулювання забезпечення вітальної безпеки є контроль як засіб забезпечення законності та дисципліни. Контроль тісно пов’язаний з іншими стадіями правового регулювання діяльності у сфері охорони здоров’я. Кваліфікування контрольної діяльності — необхідна умова для прийняття ефективного рішення і створення сприятливих умов для його виконання. Про це йдеться у ГК України, в якому нарівні з із засобами державного регулювання господарської діяльності (ст. 12) державний контроль і нагляд врегульовані (ст. 19). Але ГК визначає лише основні засади здійснення державного контролю у сфері господарювання.

Як правило, правові засади здійснення державного контролю, в тому числі у галузі охорони здоров’я, визначенні спеціальними законами, що регулюють той або інший вид контролю. Крім того (ст. 20 ГК), держава забезпечує захист прав і законних інтересів як суб’єктів господарювання, так і споживачів. Найважливішими способами захисту їх прав, крім визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади й органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів, що суперечать законодавству, порушують права та законні інтереси як суб’єктів господарювання, так і споживачів, є припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення.

Потужним засобом, здатним допомогти у подоланні кризовихі явищ у суспільстві та зміцнити державу є контроль. Необхідно підкреслити — державний контроль не є атрибутом будь-якого тоталітарного режиму. Він характерний для держави, що намагається забезпечити реалізацію політики, законів та інших актів, охорону державних інтересів. Держава має впливати на розвиток основних суспільних процесів. З цією метою вона повинна отримувати інформацію про реальний стан процесів, що відбуваються, аналізувати розвиток подій, при потребі впливати на їх перебіг. Для державного контролю характерні такі озна­ки: між контролюючими та підконтрольними органами існують відносини підпорядкованості або підвідомчості; об’єктом уваги контролюючих органів є законність та доцільність дій підконтрольних органів з правом надання обов’язкових для виконання приписів; контролюючому органу надано право скасовувати рішення підконтрольного суб’єкта; контролюючому органу може бути надано право вживати заходів за порушення вимог законодавства. При визначенні поняття державного контролю слід виходити з того, що це функція, яку держава здійснює з метою перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень і їх правомірності. Зміст державного контролю включає спостереження, аналіз і перевірку діяльності відповідних органів та їх посадових осіб щодо виконання поставлених завдань, дотримання встановлених державою правил, норм і стандартів. Право та порядок здійснення відомчого контролю закріплені в законах та положеннях відповідного міністерст­ва, відомства тощо. Суть міжвідомчого контролю полягає в тому, що органи міжгалузевої компетенції, встановлюючи загальнообов’язкові для всіх міністерств, відомств, підприємств, уста­нов та організацій вимоги, слідкують за їх виконанням.

Також існує позавідомчий контроль, що здійснюється органами, до компетенції яких належить керівництво усіма галузями народного господарства. В Основах законодавства України про охорону здоров’я (ст. 22) задекларовано, що держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я, дер­жавних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на  забезпечення здорового навколишнього середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров’я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.

У галузі охорони здоров’я відомчий контроль, який здійснюється фахівцями та посадовими особами системи охорони здоров’я, включає оцінку стану та використання кадрових, матеріально-технічних ресурсів закладами охорони здоров’я, опитування пацієнтів, реєстрацію та аналіз показників, що характеризують якість та ефективність медичної допомоги, але поза увагою залишається якість та ефективність медичного обслуговування. Не здійснюється контроль дотримання медичних технологій, нормативів та стандартів лікувально-профілактичного процесу.

Викликає сумнів дієвість відомчого контролю у фармацевтичному секторі. Система позавідомчого контролю у галузі охорони здоров’я окремо конкретизовано законодавчо не визначена і фактично включає лише загальні процедури, до яких можна віднести такі засоби регуляторного впливу держави: ліцензування, патентування, сертифікація та стандартизація (більшість з них фактично носять відомчий характер).

Як приклад незадовільного стану медичного закладу можна навести факти здійснення пере­вірки приватних медичних закладів прокуратурою Києва. Так, за офіційною інформацію в 2007 р. в Києві працює більше 500 приватних медичних закладів і при перевірці 20 з них були встановлені факти надання медичних послуг персоналом без відповідної підготовки, відсутності сертифікатів на експлуатацію медичного обладнання, незадовільний санітарний стан тощо. Прокуратурою матеріали були направлені до МОЗ з метою розгляду питання про анулювання ліцензії та притягнення винних до адміністративної відповідальності [7]. Перевірка зазначених фактів можлива саме з боку відповідних структур МОЗ, але відсутність дієвих незалежних контролюючих структур не надає такої можливості.

Спроби МОЗ створити інспекцію, яка стежитиме за якістю медичних послуг, навряд чи зможуть зруйнувати існуючі тенденції. На нашу думку, це, перш за все, пов’язано з тим, що інспекція створюватиметься у складі МОЗ і не буде працювати як незалежний орган. По-друге, передбачається, що при добровільному медичному страхуванні страхові організації мають можливість здійснювати позавідомчий контроль, але механізм його здійснення відсутній.

Проте якщо брати за приклад нашого найближчого сусіда — РФ, то у них постановою уряду від 6.04.2004 р. № 155 «Питання Федеральної служби по нагляду у сфері охорони здоров’я та соціального розвитку» створено спеціальний орган виконавчої влади — Федеральну службу по нагляду у сфері охорони здоров’я та соціального розвитку. В зоні уваги цього органу знаходиться контроль якості надання медичної допомоги. Підготовка експертів якості медичної допомоги здійснюється за рахунок фонду ОМС та страхових медичних організацій. На жаль, законодавством України чітко не визначенні механізми здійснення відомчого контролю, наприклад за дотриманням стандартів та норм при лікуванні хворих.

Головне завданняЗакону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 5.04.2007 р., який визначає правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення дер-жавного нагляду або контролю у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду або контролю, їх посадових осіб і права, обов’язки та відповідальність суб’єктів господарювання під час здійснення державного нагляду та контролю — захист інтересів суб’єктів господарювання від свавілля органів державного контролю, але, в той самий час, можна спрогнозувати збільшення кількості порушень прав громадян (споживачів) суб’єктами фармацевтичного ринку та медичного обслуговування, і як наслідок — добросовісні суб’єкти господарювання, які намагаються працювати на ринку відповідно до вимог законодавства, будуть поставленні у нерівні умови з іншими суб’єктами, які намагатимуться використовувати на свою користь колізії та прогалини у законодавстві, чим ще більше погіршать демографічну ситуацію в Україні.

Здійснення функції контролю, як правило, передбачає застосування заходів впливу або примусу. Дослідження функції контролю неминуче відображається і на дослідженні функції правової відповідальності. Правова відповідальність єдина, але має дві форми реалізації: добровільну, тобто позитивну, та державно-примусову, тобто негативну. Регуляторне призначення правової відповідальності реалізується шляхом встановлення заборон та позитивних зобов’язань здійснювати або не здійснювати певні дії, а норма права виступає еталоном можливої та необхідної поведінки. Цим еталоном визначається правомірність або протиправність поведінки учасників суспільних відносин.

Суть відповідальності, її соціальний зміст полягає в упорядкуванні суспільних відносин, формуванні правомірної поведінки учасників суспільних відносин. Вона має такі специфічні ознаки: заснована на правових нормах, формально визначена та володіє загальнообов’язковістю; гарантована державою; забезпечена державним примусом; заохочується державою; має дві форми реалізації — добровільну та державно-примусову.

Найбільш дієвим та розповсюдженим видом примусу є притягнення до адміністративно-господарської відповідальності. При цьому неможливим є заперечення наявності інших видів відповідальності, наприклад адміністративної посадовими особами органів Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів. Відповідно до Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 р., можливе притягнення до цивільно-правової відповідальності (ст. 48) за порушення санітарного законодавства.

Але застосування зазначених видів санкцій не завжди є дієвим і не може повністю припинити порушення законодавства, що є небезпечними для здоров’я та життя громадян. Тому органи державного управління змушенні формувати іншу правову відповідальність, ніж передбачена, а саме: адміністративну, кримінальну, дисциплінарну та цивільно-правову. Безумовно, діяльність контролюючих органів у галузі охорони здоров’я є важливою функцією держави щодо захисту інтересів як суб’єктів господарювання, так і населення. Але при цьому однією із загроз національній безпеці у галузі охорони здоров’я залишається фактична відсутність повного спеціального медичного контролю.

Отже при забезпеченні вітальної безпеки основною системною функцією господарсько-правових засобів дер­жавного регулювання у галузі охорони здоров’я, що відображає практичний сенс їх існування у межах соціального цілого є: прогностична — у вигляді прогнозування та програмування економічного та соціального розвитку України шляхом видання нормативно-правого акту; пов’язана з нею функція управління у вигляді прийняття юридично значущих рішень шляхом державної реєстрації суб’єктів господарювання, ліцензування певних видів господарської діяльності, ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій, встановлення нормативів і медичних стандартів, реєстрації лікарських засобів і виробів медичного призначення, сертифікації лікарських засобів тощо; контроль — як правова форма державного регулювання у вигляді сукупності організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на визначення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності суб’єктів господарювання, встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб’єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в тому числі застосування господарсько-правових санкцій.

Таким чином, реалізація цільових зусиль забезпечення вітальної безпеки має грунтуватися на таких основних засадах: — дотримання пріоритету вітальної безпеки у сукупності всіх елементів якості життя громадян; — визнання соціальної домінанти забезпечення вітальної безпеки над  іншими складовими національної безпеки; — послідовне зміцнення вітальної безпеки завдяки створенню дієвої національної системи запобігання загрозам у сфері охорони здоров’я; — збалансоване поєднання заходів оперативного, тактичного та стратегічного напрямів попередження причин виникнення загроз вітальній небезпеці; — міжнародне співробітництво у сфері забезпечення вітальної безпеки.

Література:

1. Smith A. Wealth of Nations. E. Canaan(ed). M. Library Edition. — New York, 1956.

2. Дементьєв С. Медицина хвора//Контракти. — № 6 (789). — 2007.

3. Перевозченко І., Хомяков В. Здорово живуть//Контракти. — № 6 (789). — 2007.

4. Шкарпова О. Чарівне слово//Контракти. — № 27 (790). — 2007.?

5. Семенов А. Структура мирового фармацевтического рынка//Економіка України. — № 3. — 2004.

6. Степаненко А. Досягнення і труднощі переходу системи стандартизації медичних послуг на якісно новий рівень розвитку//Вісник фармакології та фармації. — № 3. — 2007.

7. Иванова О. Ляпы Гиппократа //15 минут. — № 109 (248). — 26 июня, 2007.?

В.М. Пашков, кандидат юридичних наук, доцент Полтавського факультету Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, фото Олени Старостенко

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті