У фокусі уваги — практичні питання медичного права

Радмила Гревцова приділила чимало уваги відносинам «лікар — пацієнт», які є серцевиною медичного права. Останнім часом вони зазнають змін. Це пов’язано з випливом кібермедицини, тобто застосування інтернету для надання медичної допомоги; з «юридизацією» медичної діяльності, адже все більше питань її здійснення регламентуються правом, та з «медикалізацією» суспільства, коли такі процеси, як народження, вмирання, статева приналежність тощо, починають вирішуватися за допомогою медицини. Тож ведуча майстер-класу розглянула основні права людини у  сфері охорони здоров’я і проблеми, які виникають під час їх реалізації.

Одним з найважливіших є право на інформацію, оскільки переважна більшість конфліктних ситуацій, які виникають у сфері охорони здоров’я, знаходиться саме в інформаційній площині. Мова йде про право на інформацію про стан здоров’я; про медичне втручання, тобто застосування методів профілактики, діагностики і лікування, пов’язаних із впливом на організм людини; про умови надання медичних послуг і т.д.

Якщо у світі все частіше говорять про право пацієнта відмовитися від отримання певної медичної інформації (наприклад генетичної інформації), то в Україні, навпаки, існує проблема з отриманням такої інформації, а також з фіксацією факту її надання. Це важливо, тому що наразі в нашій країні з’явилася нова категорія судових справ — про відшкодування майнової і моральної шкоди, не пов’язаної із завданням шкоди здоров’ю, а спричиненої порушенням таких особистих немайнових прав, як право на інформацію, на вибір лікаря, на вибір методу медичного втручання і т.д.

На практиці виникають питання, пов’язані з тим, з якого віку пацієнт має право на інформацію, з можливістю отримання пацієнтом копій медичної документації, а також з тим, яку саме інформацію і в якому обсязі слід повідомляти пацієнтові.

Ст. 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі — Основи) передбачає, що пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами. А батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини або підопічного. Однак дана стаття передбачає й обмеження в пов­ноті інформації про стан здоров’я.

Так, якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість ознайомлення його з окремими медичними документами. При цьому питання, у яких випадках обмежувати таку інформацію, віднесено на розсуд лікаря.

Основами визначено інформацію, яку необхідно повідомляти пацієнтові або його законним представникам. Серед іншого вона повинна включати відомості про стан здоров’я, хворобу, прогноз щодо розвитку захворювання і можливі ризики та ускладнення.

Але, як доводить практика, лікарю також доцільно повідомляти інформацію про альтернативи медичного втручання, можливі побічні ефекти від такого втручання, про дії, які пацієнт повинен зробити або від яких він повинен утриматися (не засмагати, не піднімати важкі речі і т.д.).

У випадках, коли йдеться про ризиковані медичні втручання, нерідко важливо не тільки поінформувати пацієнта та отримати від нього згоду на відповідне втручання, а й зафіксувати найбільш важливу інформацію, на підставі якої пацієнт дав свою згоду. На жаль, ані формуляр Інформованої добровільної згоди, затверджений наказом МОЗ України від 14.02.2012 р., ані документ під назвою «Інформована згода пацієнта на проведення діагностики та лікування згідно з новим клінічним протоколом», затверджений наказом МОЗ України від 29.12.2016 р. № 1422, не вирішують цю проблему. І у разі незадоволеності пацієнта результатом лікування цілком можливі претензії хворого і суперечки навколо того, що саме повідомляв лікар. Для того щоб запобігти виникненню таких проблем, у багатьох закладах (особливо приватних) використовують протокол інформування або пам’ятку для пацієнта, в отриманні якої він розписується.

У зв’язку з інформуванням пацієнта та отриманням його згоди або відмови від медичного втручання виникає питання, як повинен діяти медичний працівник, коли в нього виникають об’єктивні сумніви щодо здатності пацієнта усвідомлювати інформацію та приймати рішення, скажімо, коли пацієнт жодним чином не обмежений у дієздатності, але, наприклад, у нього наявні симптоми психічного розладу чи він знаходиться у стані алкогольного сп’яніння. У зарубіжних країнах проблема «психологічної компетенції» пацієнта вирішена законодавчо.

В Україні, на жаль, це питання наразі не врегульовано. Тож у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Арская проти України» Європейський суду встановив, що мало місце порушення державою ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема порушення зобов’язання забезпечити відповідне законодавство щодо охорони здоров’я. Тому в Україні ще потрібно вдосконалювати законодавство у цій сфері.

Стосовно проблеми відмов у наданні пацієнтам медичної інформації, зокрема інформації про стан здоров’я, доповідач за­уважила, що часто заклади охорони здоров’я відмовляються надавати таку інформацію, аргументуючи це тим, що вона є лікарською таємницею. Хоча медична інформація — це інформація для пацієнта, і він має право на ознайомлення з нею, у той час як лікарська чи медична таємниця — це інформація про пацієнта, яка підлягає розголошенню третім особам без згоди пацієнта тільки у випадках, прямо передбачених у законодавстві.

Р. Гревцова зауважила, що часто лікарям необхідно консультуватися з колегами, і тут виникає питання, а чи має право лікар ознайомлювати їх з медичною документацією свого пацієнта без згоди останнього. Доповідачка розповіла про випадок із судової практики, коли суд визнав незаконними дії лікаря, що надав іншому лікареві медичні документи з інформацією про стан здоров’я пацієнта без погодження з хворим. Враховуючи положення ст. 11 Закону України «Про інформацію» та інших законодавчих актів, не допускається збирання, зберігання використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Тому доповідач порадила лікарям у разі необхідності консультування з іншими лікарями, що не беруть участі в наданні медичної допомоги пацієнту, знеособлювати конфіденційну інформацію.

Стосовно права на безоплатну медичну допомогу доповідач зазначила, що наразі в Украї­ні ситуація склалася таким чином, що право на отримання безоплатної медичної допомоги, що задеклароване в ст. 49 Конституції України, майже не дотримується, і в державі діє «платна безкош­товна» медицина.

Рішенням Конституційного суду 2002 р., що розтлумачує дану статтю, передбачено, що положення «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без поперед­нього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. А безоплатна медична допомога, передбачена Конституцією України, повинна надаватися всім громадянам у повному обсязі, тобто задовольняти потреби людини у збереженні або відновленні здоров’я.

Хоча періодично з’являються пропозиції змінити дану статтю, але найближчим часом навряд чи це станеться через заборону звужувати обсяг прав громадян, гарантованих Конституцією України, а також через непопулярність даної ідеї з політичної позиції.

У контексті захисту права на безоплатну медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я найбільше питань виникає з придбанням лікарських засобів, які відсутні в таких закладах охорони здоров’я, але необхідні для належного лікування. Хоча відстояти право на безоплатне медичне обслуговування доволі складно, але вже є судова практика, яка показує, що громадянам все ж таки вдається захистити його.

Р. Гревцова навела приклади кількох судових справ про відшкодування витрат на лікування. У першому випадку пацієнт звернувся до закладу охорони здоров’я з проблемами отоларингічного характеру і йому необхідно було провести певне дослідження, але в даному закладі воно не проводилося, тому він був змушений провести його в приватному медичному центрі, куди йому порадили звернутися. Також пацієнт придбав певні лікарські засоби за власні кошти та вніс певний благодійний внесок. Після того, як пацієнт отримав лікування, він звернувся до суду з позовом про відшкодування витрат. Коли пацієнт пред’явив у якості доказів перелік лікарських засобів, які для придбання написав йому лікар, а також чеки, які підтверджували факт придбання цих ліків, суд справедливо зазначив, що виписаний лікарем перелік препаратів не є рецептом, а просто доказом на підтвердження того факту, що дані лікарські засоби йому дійсно призначалися.

Таким чином, суд підкреслив, що пацієнт міг ці ліки як купувати, так і не купувати, і що даний перелік не вказує на факт відмови від безкоштовного надання пацієнтові лікарських засобів. Також суд зауважив, що позивачем не надано доказів, які б підтвердили, що лікарі направили його до приватного закладу для проведення необхідного дослідження, а також здійснювати пожертви на користь благодійного фонду. Тому пацієнтові в задоволенні позову було відмовлено.

У другому випадку позивачем був професійний суддя, який проходив лікування з приводу онкологічного захворювання, і, окрім прав, наданих Конституцією України, також мав право на безоплатне медичне обслуговування ще й на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Після лікування він звернувся до суду з позовом про відшкодування коштів, витрачених ним на лікування. Позов він мотивував тим, що всупереч законодавству він був змушений придбавати лікарські засоби за власні кошти, що не заперечував заклад охорони здоров’я. У цій справі відповідачем був зазначений не лише заклад охорони здоров’я, а й МОЗ України та обласна державна адміністрація. Судом першої інстанції був задоволений позов цього пацієнта і йому відшкодували всю суму, витрачену на придбання ліків. Однак це рішення було оскаржене в апеляційному порядку, й позов було задоволено частково, а саме: цю суму було стягнуто лише з Міністерства охорони здоров’я.

Цікавим є те, що під час апеляційного оскарження МОЗ посилалося на те, що бюджетом не передбачена закупівля цих препаратів через відсутність коштів. Однак апеляційний суд за­уважив, що посилання на дефіцит коштів державного бюджету як на причину неможливості своє­часної закупівлі необхідних лікарських засобів для онкохворих не можуть вважатися виправданням вини відповідача в порушенні прав позивача і не можуть бути взяті до уваги, оскільки суперечать Конституції України, законодавству і ст. 1 першого протоколу Європейської конвенції про захист прав людини та її основоположних свобод, якою закріплено право вільно розпоряд­жатися своїм майном.

Згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень вказане рішення апеляційного суду було оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України. Однак, попри складність таких справ, при належному оформлені доказової бази є шанси захистити своє право на отримання безоплатної медичної допомоги.

Під час заходу були розглянуті і проблеми реалізації інших прав пацієнта і медичного працівника. Доповідач зауважила, що в Україні передбачений майже повний каталог прав пацієнта, який визначений законодавством зарубіжних країн і міститься в міжнародних документах (винятком є лише право на повагу до часу пацієнта і право на інновації). Проте ситуація з недостатньою захищеністю прав пацієнта пов’язана з відсутність ефективних механізмів реалізації цих прав.

У другому блоці майстер-класу Р. Гревцова торкнулася питань юридичної відповідальності за правопорушення у сфері охорони здоров’я.

Говорячи про кримінальну відповідальність за злочини у сфері охорони здоров’я, вона звернула увагу на те, що останнім часом все більше кримінальних проваджень пов’язано не стільки з лікувальним процесом, скільки з організацією медичного обслуговування (наприклад порушенням права на безоплатну медичну допомогу тощо).

За деякими статтями Кримінального кодексу України проваджень небагато, а обвинувальних вироків немає або ж вони є поодинокими. Яскравим прикладом є «фармацевтичні» статті Кримінального кодексу України. Йдеться, зокрема, про ст. 141 («Порушення прав пацієнта»), яка встановлює кримінальну відповідальність за проведення клінічних випробувань лікарських засобів без згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки. Те ж саме стосується і ст. 321-2, яке передбачає кримінальну відповідальність за суміжний злочин — «Порушення встановленого порядку доклінічного вивчення, клінічних випробувань і державної реєстрації лікарських засобів».

Доповідач також окреслила актуальні питання цивільно-правової відповідальності в охороні здоров’я. Більшість «медичних» цивільних справ, які розглядаються судами, — це справи за позовами про відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я внаслідок надання медичної допомоги або медичних послуг неналежної якості.

Третій блок майстер-класу Р. Гревцової було присвячено актуальним питанням вітчизняного і зарубіжного медичного права. Одним з таких питань є запровадження електронної охорони здоров’я. Доповідач відзначила, що електронна охорона здоров’я не обмежується електронною медичною документацією, а передбачає також електронні реєстри, «електронні рецепти», систему підтримки прийняття клінічних рішень, телемедицину, медичні інформаційні системи (різноманітні електронно-інформаційні рішення — від запису пацієнтів на прийом до виконання управлінських завдань), «мобільне здоров’я», систему управління знаннями з охорони здоров’я тощо. Ведуча майстер-класу наголосила на необхідності забезпечити ефективний захист персональних даних та сумісність медичних інформаційних систем України з медичними інформаційними системами країн ЄС, що є особливо актуальним з огляду на положення Генерального регламенту із захисту персональних даних, який набуває чинності 28 травня 2018 р.

Учасники майстер-класу мали змогу поставити деякі запитання та обговорити пропозиції щодо майбутньої співпраці.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!