Проект Закону України «Основні засади діяльності у сфері охорони здоров’я»

ПОВІДОМЛЕННЯ

Міністерство охорони здоров’я виносить на публічне обговорення проект Закону України «Основні засади діяльності у сфері охорони здоров’я».

Проект Закону розміщено на офіційному сайті Міністерства охорони здоров’я України — moz.gov.ua 04.06.2010 р.

Цей Закон визначає основні напрямки діяльності у сфері охорони здоров’я, визначає права і обв’язки лікарів та пацієнтів, повноваження органів державної влади у цій сфері, регулює співпрацю з громадськими організаціями та інше.

Зауваження та пропозиції до проекту надсилати у письмовій та електронній формі протягом місяця за адресою:

01021, Київ, вул. Грушевського, 7, [email protected], [email protected] — Міністерство охорони здоров’я.

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

1. Обґрунтування необхідності прийняття акта

Поданий Міністерством охорони здоров’я проект Закону України «Основні засади діяльності у сфері охорони здоров’я» розроблений на основі Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», який був прийнятий у 1992 році і є базовим, концептуальним законодавчим актом. Законопроект розроблено відповідно до Конституції України (1996), Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення» (від 06.12.2005 р. № 1694/2005), рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 66 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти» (справа про платні медичні послуги) від 25.11.1998 р. № 15 рп/98 та рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення положення частини третьої ст. 49 Конституції України (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29.05.2002 р. № 10 рп/2002 року, постанови Кабінету Міністрів України від 13.06.2007 р. № 815 «Про затвердження Національного плану розвитку системи охорони здоров’я на період до 2010 року», інших доручень Уряду і Президента України.

До проекту Закону внесено низку нових статей, якими передбачається визначення компетенції у сфері охорони здоров’я різних рівнів державної влади та органів місцевого самоврядування, оптимізація мережі закладів охорони здоров’я, визначення пріоритету первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини та її співвідношення з вторинною і третинною медичною допомогою, опрацьовані нові статті стосовно прав і обов’язків окремих груп населення, медичних та фармацевтичних працівників, надання медичних послуг та державних гарантій щодо надання безоплатної медичної допомоги. Суттєво розширений термінологічний словник, зокрема наведені визначення понять: «медична допомога», «медична послуга», «протокол медичної допомоги», «медичне страхування» та ін.

2. Мета і шляхи її досягнення

Прийняття проекту Закону України «Основні засади діяльності у сфері охорони здоров’я» сприятиме вдосконаленню правової бази в сфері охорони здоров’я, що забезпечить подальше підвищення ефективності медико-санітарної допомоги населенню та проведення структурних реформ галузі.

Даний законопроект визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи охорони здоров’я в Україні з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності, довголітнього активного життя громадян, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості, а також регулювання суспільних відносин у цій сфері.

3. Правові аспекти

В Україні суспільні відносини в сфері охорони здоров’я регулюються Конституцією України, Основами законодавства України про охорону здоров’я (1992), Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Кримінальним кодексом України та іншими законодавчими актами. На сьогодні в охороні здоров’я діють 331 закон України, 134 укази Президента України, 677 постанов Кабінету Міністрів України, які стосуються питань охорони здоров’я прямо чи опосередковано.

4. Фінансово-економічне обґрунтування

Реалізація проекту Закону України «Основні засади діяльності у сфері охорони здоров’я» не потребує додаткових матеріальних та інших витрат.

5. Позиція заінтересованих органів

Законопроект погоджено без зауважень Спільним представницьким органом всеукраїнських профспілок та профспілкових об’єднань, Державним департаментом України з питань виконання покарань.

Законопроект погоджено із зауваженнями, які враховані повністю або частково Міністерством внутрішніх справ, Міністерством оборони, Міністерством праці та соціальної політики, Міністерством освіти і науки, Міністерством охорони навколишнього природного середовища.

Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерство юстиції, Служба безпеки України, Державна податкова адміністрація, Адміністрація Державної прикордонної служби, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Академія медичних наук та Спільний представницький орган сторони роботодавців на національному рівні направили до МОЗ листи з зауваженнями та пропозиціями, які були враховані частково.

6. Регіональний аспект

Законопроект погоджено без зауважень Житомирською, Закарпатською, Київською, Львівською, Одеською, Хмельницькою, Черкаською, Чернівецькою обласними та Севастопольською міською державними адміністраціями.

Законопроект погоджено із зауваженнями, які враховані повністю або частково Волинською та Івано-Франківською обласними державними адміністраціями.

Вінницька, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Полтавська та Харківська обласні державні адміністрації направили зауваження та пропозиції, які були враховані частково.

7. Запобігання корупції

У проекті акта відсутні правила і процедури, які можуть містити ризики вчинення корупційних правопорушень.

8. Громадське обговорення

Громадською Радою при Міністерстві охорони здоров’я Украї­ни проведено громадське обговорення законопроекту. Пропозиції та зауваження громадськості враховано в останній редакції проекту.

9. Позиція соціальних партнерів

Законопроект направлявся на розгляд до Спільного представницького органу всеукраїнських профспілок та профспілкових об’єднань Федерації роботодавців України, якими законопроект погоджено без зауважень, а також до Спільного представницького органу представників роботодавців на національному рівні, якими були надані зауваження та пропозиції, що враховані частково.

10. Прогноз результатів

Реалізація законодавчого акта «Основні засади діяльності у сфері охорони здоров’я» розширить та доповнить базу правового регулювання в сфері охорони здоров’я, сприятиме поліпшенню медико-санітарної допомоги населенню України, дозволить впровадити механізми забезпечення конституційного права громадян на отримання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я; створить умови для забезпечення багатоканального фінансування закладів охорони здоров’я, здійснення структурних реформ у сфері охорони здоров’я та подальшого розвитку приватної медичної практики.

Міністр Митник З.М.

Проект

ЗАКОН УКРАЇНИ
ОСНОВНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ  ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
РОЗДІЛ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Законодавство України про охорону здоров’я

1. Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших прийнятих відповідно до нього нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я.

Стаття 2. Визначення термінів

1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

1) галузь охорони здоров’я — сукупність закладів, установ та органів управління охороною здоров’я, працівників, які безпосередньо забезпечують надання послуг з охорони здоров’я населенню;

2) вища медична (фармацевтична) освіта — рівень освіти, який здобувається особою за напрямом «Охорона здоров’я» у галузі знань «Медицина» («Фармація») у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті та завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації;

3) доступність медичного обслуговування — можливість отримання громадянами необхідної, відповідно до медичних показань, медичної допомоги незалежно від їх соціального та матеріального стану, місця проживання або перебування;

4) ефективність медичної допомоги — співвідношення результатів, одержаних у процесі надання медичної допомоги, та витрат ресурсів, здійснених для досягнення цих результатів;

5) заклад охорони здоров’я — юридична особа різних форм власності, основним завданням якої є забезпечення потреб населення у сфері охорони здоров’я, яка за законом має відповідну ліцензію, зареєстрована та акредитована в установленому порядку.

6) здоровий спосіб життя — усвідомлена поведінка людей, спрямована на збереження та зміцнення власного здоров’я;

7) здоров’я — стан повного фізичного, психічного, духовного і соціального благополуччя, при якому відсутні хвороби і фізичні дефекти;

8) індикатор якості надання медичної допомоги — показник, що використовується для оцінки якості надання медичної допомоги, стосовно якого існують докази чи згода щодо його безпосереднього впливу на якість медичної допомоги;

9) клінічний протокол — документ, розроблений з урахуванням клінічних рекомендацій та затверджений центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів надання медичної допомоги та порядок реалізації етапів надання медичної допомоги;

10) клінічні рекомендації — це систематизовані положення, розроблені на основі визначеної методології, які спрямовані на допомогу лікарю і пацієнту в прийнятті рішення про надання медичної допомоги в різних клінічних станах;

11) лікар — особа, яка у встановленому законодавством порядку здобула повну вищу медичну освіту;

12) лікар загальної практики (сімейний лікар) — лікар, який має професійну підготовку за спеціальністю «загальна практика/сімейна медицина» і забезпечує надання індивідуальної первинної медичної допомоги для окремих осіб, сімей і населення незалежно від віку, статі або виду захворювання;

13) лікар-спеціаліст — лікар, який має підтверджену у встановленому законодавством порядку спеціалізацію з інших ніж «загальна практика/сімейна медицина», офіційно визнаних державою лікарських спеціальностях;

14) лікарський формуляр — це перелік лікарських засобів, зареєстрованих в Україні, що включає ліки з доведеною ефективністю, допустимою безпекою та економічно вигідним використанням;

15) лікування — діяльність медичних і фармацевтичних працівників, що спрямована на досягнення позитивних змін у здоров’ї пацієнта, порушеного в результаті хвороби, іншого патологічного чи фізіологічного стану;

16) медичне втручання — дія медичного працівника із застосуванням методів діагностики, профілактики, лікування, пов’язаних із впливом на організм людини. Медичне втручання включає в себе фармакотерапію, медичні процедури, медичну реабілітацію та медичні консультації;

17) медико-санітарна допомога — комплекс спеціальних заходів медичного забезпечення, спрямованих на сприяння поліпшення здоров’я, підвищення санітарної культури, профілактику і запобігання захворюванням та інвалідності, проведення ранньої діагностики, лікування осіб з гострими і хронічними захворюваннями, медичної реабілітації хворих та інвалідів;

18) медична допомога — це комплекс заходів із застосуванням спеціальних засобів, спрямованих на лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров’ю, працездатності, а також у зв’язку з вагітністю, пологами, догляду за дитиною, та здійснюється професійно підготовленими фахівцями, які мають на це право відповідно до законодавства.

19) медичне обслуговування — будь-яка допомога, що може сприяти зміцненню здоров’я, профілактиці, діагностиці, лікуванню та реабілітації пацієнта та не обов’язково обмежується медичною допомогою.

20) медична реабілітація — комплекс лікувальних заходів, що надаються пацієнту і спрямовані на відновлення втрачених фізіологічних функцій, на виявлення і активізацію компенсаторних можливостей організму з метою забезпечення його адаптації у виробничому та соціально-побутовому середовищі;

21) медична помилка — доведений незалежною клінічною або судово-медичною експертизою факт невідповідності діагнозу хвороби дійсному характеру захворювання, а також невідповідності проведеного лікування характеру і тяжкості захворювання, що призвело до погіршення здоров’я або смерті пацієнта через недостатній рівень кваліфікації медичного працівника;

22) медична послуга — технологічно завершена сукупність процедур медичного характеру, що реалізуються в процесі обслуговування пацієнтів або пропонуються до реалізації і мають певну визначену вартість;

23) медичний працівник — лікар або інша особа, яка у встановленому законодавством порядку здобула медичну освіту, відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам, працює у закладі охорони здоров’я або як самостійний суб’єкт підприємницької діяльності;

24) медична шкода — шкода, ненавмисно нанесена здоров’ю пацієнта під час проведення консультації, медичного огляду, лікування, реабілітації тощо;

25) мережа державних і комунальних закладів охорони здоров’я — сукупність державних і комунальних закладів охорони здоров’я, створених для задоволення потреб населення в медико-санітарній допомозі;

26) охорона здоров’я — сукупність заходів, спрямованих на забезпечення фізичного, духовного, соціального, санітарно-епідемічного благополуччя населення, здорового способу життя, лікування, профілактики, реабілітації, відпочинку, недопущення прояву чинників, які негативно впливають на здоров’я, створення, виробництво, контроль якості лікарських засобів і виробів медичного призначення;

27) пацієнт — будь-яка особа, яка звернулася за медичною допомогою незалежно від стану її здоров’я;

28) постачальник медичних послуг — зареєстрована у встановленому законодавством порядку юридична чи фізична особа, якій надано право надавати медико-санітарну допомогу;

29) провізор — особа, яка у встановленому законодавством порядку здобула повну фармацевтичну освіту;

30) провізор–спеціаліст — провізор, який закінчив післядипломну спеціалізацію в інтернатурі та отримав сертифікат провізора-спеціаліста з одної з офіційно-визнаних державою провізорських спеціальностей;

31) профілактика — комплекс заходів, спрямованих на запобігання виникненню хвороб та інших розладів здоров’я людини;

32) соціально-побутова послуга — послуга, пов’язана з підтримкою необхідного життєвого рівня пацієнта, включаючи харчування, що надається йому під час перебування на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, яка не містить медичних процедур і не є складовою медичної допомоги;

33) сфера охорони здоров’я — сукупність суспільних відносин, пов’язаних із впливом на здоров’я людини шляхом здійснення профілактичних та лікувальних заходів;

34) фармацевтичний працівник — провізор або інша особа, яка у встановленому законодавством порядку здобула фармацевтичну освіту та відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам, працює у закладі охорони здоров’я або як самостійний суб’єкт підприємницької діяльності;

Стаття 3. Обов’язок суспільства та держави забезпечувати пріоритетність охорони здоров’я

1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації всіх форм власності, посадові особи, громадяни та об’єднання громадян зобов’язані забезпечувати пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не заподіювати шкоди здоров’ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, інвалідам, потерпілим від нещасного випадку та у разі надзвичайної ситуації, сприяти працівникам закладів охорони здоров’я в їх діяльності.

Стаття 4. Основні принципи охорони здоров’я

1. Основними принципами функціонування охорони здоров’я в Україні є:

1) дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;

2) забезпечення ефективної роботи галузі охорони здоров’я, що є пріоритетом діяльності держави, одним з основних факторів сталого розвитку суспільства;

3) рівність громадян та забезпечення їм справедливого доступу до безоплатної медичної допомоги, зміцнення, відновлення та підтримання здоров’я;

4) пріоритет профілактичної діяльності;

5) наступність та безперервність;

6) комплексний медико-екологічний, медико-соціальний міжгалузевий підхід до розв’язання проблем охорони здоров’я;

7) централізація державного управління у сфері охорони здоров’я;

8) професійна автономія медичних працівників та розвиток самоврядування закладів охорони здоров’я;

9) поєднання необхідності дотримання державних соціальних гарантій у сфері охорони здоров’я із заохоченням розвитку підприємництва, конкуренції та регульованого ринку товарів і послуг, пов’язаних із забезпеченням охорони здоров’я;

10) використання науково обґрунтованих і таких, що базуються на доказовій основі, методів профілактики, лікування та реабілітації;

11) інформаційна відкритість діяльності у сфері охорони здоров’я.

РОЗДІЛ II
ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН  У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Стаття 5. Право громадян України на охорону здоров’я

1. Кожний громадянин має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Реалізація цього права передбачає забезпечення:

1) прав громадян України на отримання ними безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, рівного доступу всіх громадян до своєчасної та високоякісної медичної допомоги, що надається безоплатно, та надання громадянам за наявності їх бажання вільної можливості звернення за отриманням медичних та інших пов’язаних із здоров’ям послуг, що фінансуються за рахунок інших джерел;

2) санітарного та епідемічного благополуччя середовища життєдіяльності людини;

3) безпечних і здорових умов праці, навчання, побуту та відпочинку;

4) рівного доступу до здобуття освіти та отримання інформації у сфері охорони здоров’я (у тому числі статевого та репродуктивного здоров’я);

5) участі населення у прийнятті рішень з усіх пов’язаних із здоров’ям питань на місцевому та національному рівні в порядку, встановленому законодавством;

6) можливості створення об’єднань громадян з метою сприян­ня охороні здоров’я;

7) правового захисту від будь-яких форм дискримінації, пов’язаної із станом здоров’я чи за будь-якою іншою ознакою;

8) можливості проведення повторної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками медичної експертизи, оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та органів управління охороною здоров’я та в інших випадках, коли діями органів управління охороною здоров’я чи медичних працівників можуть бути обмежені права людини і громадянина;

9) компенсації заподіяної здоров’ю шкоди відповідно до законодавства;

10) можливості вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок провадження підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю і здоров’ю.

2. Невід’ємними складовими реалізації права на охорону здоров’я також є дотримання права кожної людини на життя, на повагу до людської гідності, на конфіденційність інформації, на свободу, на вільний контроль за своїм здоров’ям та тілом (включаючи статеву та репродуктивну свободу), право бути вільною від будь-якого стороннього втручання (в тому числі бути вільною від тортур та не підлягати без вільної інформованої згоди жодним медичним втручанням, медичним чи науковим дослідам).

3. Пацієнт, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, з метою отримання думки сторонніх фахівців про стан свого здоров’я та призначене йому лікування має право на допуск до нього медичних працівників, які не працюють у цьому закладі. Такий пацієнт також має право на допуск до нього членів його сім’ї, інших близьких осіб, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння. Порядок допуску до пацієнта, який перебуває в державному чи комунальному закладі охорони здоров’я, осіб, визначених цією статтею, встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

4. Особливості реалізації права на охорону здоров’я та інших пов’язаних з ним прав неповнолітніми, недієздатними особами, інвалідами, громадянами, які перебувають під вартою та відбувають покарання в місцях позбавлення волі, перебувають в умовах надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру чи в зоні надзвичайної екологічної ситуації, військовослужбовцями та деякими іншими категоріями осіб визначаються цим та іншими законами України.

5. Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров’я у формі і обсязі, що встановлені міжнародними договорами України.

Стаття 6. Права іноземців та осіб без громадянства на охорону здоров’я

1. Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, яким надано статус біженців, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов’язки у сфері охорони здоров’я, як і громадяни України.

Стаття 7. Гарантії права на охорону здоров’я

1. З метою реалізації права громадян на охорону здоров’я держава:

1) забезпечує наявність діючої мережі закладів охорони здоров’я, відповідного кваліфікованого персоналу, товарів і послуг, необхідних для задоволення реальних потреб населення у високоякісній охороні здоров’я та медичній допомозі;

2) розробляє, затверджує та фінансує відповідні соціально-економічні, медико-санітарні і оздоровчо-профілактичні програми;

3) створює умови для фізичної та економічної доступності своєчасної, високоякісної та ефективної медичної допомоги і послуг у сфері охорони здоров’я;

4) фінансує засновану на принципах солідарності та справедливості систему медичного обслуговування та надання безоплатної медичної допомоги громадянам відповідно до Конституції України;

5) сприяє розвиткові закладів охорони здоров’я всіх форм власності;

6) організовує державний і громадський контроль та нагляд у сфері охорони здоров’я;

7) забезпечує організацію державної системи збирання, опрацювання та аналізу соціальної, екологічної і спеціальної медичної статистичної інформації;

8) забезпечує рівний доступ усіх громадян до отримання інформації у сфері охорони здоров’я;

9) сприяє розвиткові фізичної культури, особливо серед молоді;

10) встановлює відповідальність за порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров’я.

2. У разі порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров’я відповідні органи державної влади, органи місцевого самоврядування, громадські організації, підприємства, установи та організації всіх форм власності, їх посадові особи і громадяни зобов’язані вжити заходів до поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Стаття 8. Обмеження прав громадян, пов’язаних із станом їх здоров’я

1. Громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров’я до професійної або іншої діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, на підставах і в порядку, передбачених законом.

2. Застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді обов’язкового медичного огляду або обов’язкової медичної ізоляції, а також обмеження прав у зв’язку з проведенням карантинних заходів допускається на підставах і в порядку, встановлених законом.

Стаття 9. Обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я

1. Громадяни України зобов’язані:

1) піклуватися про власне здоров’я та здоров’я своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

2) сприяти наданню першої невідкладної допомоги іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для життя і здоров’я стані;

3) брати участь у здійсненні санітарних і протиепідемічних заходів;

4) проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення у випадках, передбачених законодавством;

5) виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.

РОЗДІЛ IІІ
ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Стаття 10. Діяльність у сфері охорони здоров’я

1. Діяльність у сфері охорони здоров’я являє собою сукупність заходів, що здійснюють відповідні органи виконавчої влади, підприємства, установи та організації, призначені для здійснення діяльності відповідно до законодавства або надання будь-якого виду послуг, що спрямовані на зміцнення, відновлення та підтримання здоров’я на індивідуальному чи колективному рівні, в тому числі на основі міжсекторальної взаємодії.

2. Заклади та установи охорони здоров’я, медичні та інші професійні працівники, що працюють у цих закладах та установах чи на індивідуальній основі, та органи управління охороною здоров’я, що забезпечують безпосереднє державне управління, регулювання та міжсекторальну взаємодію є невід’ємною та основною частиною діяльності у сфері охорони здоров’я. Основними складовими діяльності у сфері охорони здоров’я є надання медико-санітарної допомоги населенню, здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду та державного контролю за якістю лікарських засобів та виробів медичного призначення.

Стаття 11. Органи, що здійснюють державне регулювання діяльності у сфері охорони здоров’я

1. Регулювання діяльності у сфері охорони здоров’я здійснюють Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, а також інші органи виконавчої влади в межах їх компетенції.

Стаття 12. Повноваження Кабінету Міністрів України

1. Кабінет Міністрів України:

  • забезпечує проведення державної політики у сфері охорони здоров’я та інших пов’язаних з нею сферах, вживає заходів щодо забезпечення реалізації відповідних прав і свобод людини і громадянина;
  • організовує розроблення та виконання державних цільових програм у сфері охорони здоров’я, спрямовує та координує діяльність міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснює контроль за їх діяльністю у цій сфері;
  • створює рівні умови для розвитку та провадження діяльності постачальників медичних послуг усіх форм власності та управління;
  • укладає міжурядові угоди та здійснює міжнародне співробітництво з питань охорони здоров’я;
  • здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Стаття 13. Повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я та інших центральних органів виконавчої влади

1. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я (далі — центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я) забезпечує реалізацію державної політики у цій сфері в межах повноважень, визначених цим та іншими законами України.

2. Центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень беруть участь у створенні та забезпеченні практичного впровадження організаційно-правових, фінансових та економічних механізмів, необхідних для розроблення та реалізації ефективної державної політики у сфері охорони здоров’я.

Стаття 14. Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим

1. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автономної Республіки Крим здійснюють регулювання у сфері охорони здоров’я в межах та у спосіб, що встановлені Конституцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим, цим Законом та іншими законами України.

Стаття 15. Повноваження місцевих державних адміністрацій

1. Місцеві державні адміністрації на відповідній території:

1) забезпечують реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я;

2) розробляють проекти програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць та подають їх на затвердження відповідній раді, звітують перед радою про їх виконання;

3) здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров’я, що належать до сфери їх управління, їх матеріально-фінансове забезпечення;

4) розробляють пропозиції щодо видатків на фінансування охорони здоров’я у проектах місцевих бюджетів, у тому числі здійснення заходів, пов’язаних з медичним забезпеченням приписки громадян України до призовних дільниць, а також призову громадян України на строкову військову службу, та подають їх на розгляд і затвердження відповідним місцевим радам;

5) вживають заходів до збереження мережі закладів охорони здоров’я та розробляють прогнози її розвитку, враховують їх під час розроблення проектів програм соціально-економічного розвитку;

6) вживають заходів до запобігання інфекційним захворюванням, епідеміям, епізоотіям та їх ліквідації;

7) забезпечують санітарне та епідемічне благополуччя населення і створюють умови для здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду на відповідній території;

8) забезпечують виявлення небезпечних факторів, що можуть негативно впливати на здоров’я, інформування населення про ці фактори та здійснення профілактичних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних і природоохоронних заходів, спрямованих на усунення їх впливу; організовують медичну просвіту населення;

9) здійснюють заходи із захисту життя та здоров’я людей у разі надзвичайної ситуації, інформування населення про стан довкілля в зоні надзвичайної ситуації та заходи, що вживаються з метою її ліквідації;

10) здійснення інших встановлених законодавством повноважень у сфері охорони здоров’я.

Стаття 16. Повноваження органів місцевого самоврядування

1. До повноважень органів місцевого самоврядування належать:

1) захист прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров’я та забезпечення виконання вимог законодавства про охорону здоров’я;

2) затвердження місцевих цільових програм у сфері охорони здоров’я;

3) управління закладами охорони здоров’я, які перебувають у власності відповідних територіальних громад чи їх об’єднань або передані їм, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення;

4) організація медичного обслуговування у навчальних закладах, закладах фізичної культури і спорту, оздоровчих закладах, які належать територіальним громадам або передані їм;

5) забезпечення у межах наданих повноважень доступності і безоплатності медичного обслуговування на відповідній території;

6) забезпечення рівного доступу населення до медичних послуг, що фінансуються за рахунок відповідних місцевих бюджетів, та сприяння пріоритетному розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;

7) забезпечення розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку і вдосконалення мережі закладів охорони здоров’я всіх форм власності, визначення потреби у медичних працівниках для цих закладів та формування замовлень, укладення договорів на підготовку спеціалістів, організація роботи з підвищення рівня професійних знань і майстерності медичних працівників;

8) прийняття рішень про створення та реорганізацію закладів охорони здоров’я, що перебувають у власності відповідних територіальних громад чи їх об’єднань, про можливість об’єднання таких закладів із закладами охорони здоров’я, що перебувають у власності інших територіальних громад чи їх об’єднань, з метою підвищення якості медико-санітарної допомоги, оптимізації мережі зазначених закладів та забезпечення ефективного використання ресурсів;

9) забезпечення умов рівного розвитку постачальників медичних послуг усіх форм власності та створення рівних можливостей для використання їх потенціалу з метою надання населенню медичних послуг;

10) реєстрація відповідно до законодавства статутів (положень) розташованих на відповідній території закладів охорони здоров’я незалежно від форми власності;

11) організація забезпечення населення лікарськими засобами та виробами медичного призначення у порядку, визначеному законодавством;

12) забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та створення умов для здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду на відповідній території, здійснення профілактичних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних і природоохоронних заходів; організація регулярного інформування населення про небезпечні фактори та ситуації, що можуть впливати на здоров’я, та про способи поведінки, спрямованої на формування здорового способу життя;

13) вжиття у разі виникнення надзвичайної ситуації необхідних заходів для забезпечення врятування життя людей, захисту їх здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя;

2. Органи місцевого самоврядування здійснюють інші повноваження у сфері охорони здоров’я, віднесені законодавством до їх компетенції. Для виконання завдань у сфері охорони здоров’я, що стоять перед органами місцевого самоврядування, у складі їх виконавчих органів можуть утворюватися відповідні структурні підрозділи.

Стаття 17. Заклади охорони здоров’я

1. Особливості правового статусу, порядку створення та діяльності закладів охорони здоров’я визначаються законом.

2. Державні, у тому числі ті, що належать до сфери управління державних органів і обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною зі станом здоров’я ознакою та комунальні заклади охорони здоров’я утворюються відповідними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування у порядку, встановленому законодавством.

Медична допомога працівникам промислових підприємств, які зайняті в умовах дії шкідливих та небезпечних чинників виробничого середовища надається з урахуванням специфіки виробництва та умов праці. За рішенням власника створюються відповідні заклади охорони здоров’я.

3. Планування розвитку мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я та прийняття рішень про їх оптимізацію повинне здійснюватися з врахуванням реальних потреб населення у медичній допомозі та послугах у сфері охорони здоров’я, забезпечення їх якості, своєчасності, доступності та ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

4. Рішення про створення, реорганізацію, перепрофілювання державних і комунальних закладів охорони здоров’я погоджуються з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, крім закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, діяльність яких регулюється санітарним законодавством.

Перелік типів закладів охорони здоров’я затверджується центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Заклади охорони здоров’я, що знаходяться у сфері управління Міністерства оборони України і входять до складу Збройних Сил України, створюються, реорганізовуються, перепрофільовуються, ліквідовуються у відповідності з вимогами чинного законодавства України, актів Президента України — Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України та актів Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки і оборони.

5. Державні та комунальні заклади охорони здоров’я можуть функціонувати як бюджетні установи або як суб’єкти некомерційної господарської діяльності.

6. Приватні медичні заклади створюються юридичними та фізичними особами у порядку, встановленому законодавством.

7. Заклад охорони здоров’я провадить свою діяльність після відповідної акредитації та державної реєстрації, що здійснюється в порядку, встановленому законом, на підставі статуту, що затверджується власником цього закладу або уповноваженим ним органом, та відповідної ліцензії, отриманої в порядку, встановленому законодавством.

8. Керівниками закладів охорони здоров’я незалежно від форми власності можуть бути призначені особи, які відповідають встановленим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я єдиним кваліфікаційним вимогам.

9. Призначення та звільнення з посад керівників державних та комунальних закладів охорони здоров’я здійснюється за поданням органів виконавчої влади відповідного рівня на умовах контракту, в порядку встановленому законом. Призначення та звільнення з посад керівників установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби здійснюється відповідно до санітарного законодавства.

10. Призначення керівництва закладів охорони здоров’я, що входять до складу Збройних Сил України, здійснюється у порядку, визначеному законодавством України в частині, що стосується здійснення управління в Збройних Силах України, проходження військової служби офіцерським складом, із обов’язковим дотриманням кваліфікаційних вимог, встановлених центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 18. Університетська клініка та університетська лікарня

1. Університетська клініка — заклад охорони здоров’я, який є лікувально-навчально-науковим структурним підрозділом вищого медичного навчального закладу IV рівня акредитації, головною метою діяльності якого є надання третинної (високоспеціалізованої) та вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги при невідкладних станах та екстрених ситуаціях.

2. Університетська клініка забезпечує підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації медичних кадрів, проведення науково-дослідної роботи.

3. Рішення про створення, реорганізацію, особливості функціонування і фінансування, а також ліквідацію університетської клініки приймається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я за поданням вищих медичних навчальних закладів IV рівня акредитації.

4. Університетська лікарня — це республіканський, обласний, міський клінічний багатопрофільний заклад охорони здоров’я, який має в своїй структурі клінічні кафедри вищих навчальних закладів IV рівня акредитації, науково-діагностичні та дослідницькі установи, лабораторії та інші підрозділи, що забезпечують діяльність університетської лікарні.

5. Університетська лікарня забезпечує в повному обсязі третинну (високо спеціалізовану) медичну допомогу населенню області, підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації медичних кадрів, розробку, проведення та впровадження інноваційних лікувальних та діагностичних технологій.

Університетська лікарня створюється відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я після погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами.

Стаття 19. Система стандартів у галузі охорони здоров’я

1. Систему стандартів у галузі охорони здоров’я складають державні соціальні стандарти, стандарти кожного виду медичної допомоги (далі — стандарти медичної допомоги) та галузеві нормативи надання медичної допомоги.

2. Стандарт медичної допомоги — нормативний акт, що містить індикатори якості надання медичної допомоги, за якими проводиться оцінка якості її надання пацієнту, а також встановлює необхідний мінімум надання такої допомоги з обов’язковим визначенням оптимального обсягу трудових ресурсів; мінімальний строк лікування; обсяги використання лікарських засобів, насамперед тих, що входять до Національного переліку основних лікарських засобів і виробів медичного призначення.

Стандарти медичної допомоги розробляються та затверджуються в установленому порядку центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

3. Галузевими нормативами організації надання медичної допомоги є:

  • клінічні протоколи;
  • лікарські формуляри;
  • табелі матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров’я;
  • інші нормативи визначені законодавством.

4. Галузеві нормативи організації надання медичної допомоги розробляються і затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 20. Фінансування охорони здоров’я

1. Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, місцевих бюджетів, коштів загальнообов’язкового державного медичного страхування та добровільного медичного страхування, коштів юридичних та фізичних осіб та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

2. Державна політика у сфері охорони здоров’я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її потребам, але не менше 10% внутрішнього валового продукту в межах державного бюджету, затвердженого на поточний рік.

3. Кошти Державного бюджету України, місцевих бюджетів, призначені на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення конституційних гарантій надання безоплатної медичної допомоги, фінансування державних цільових та місцевих програм охорони здоров’я, фундаментальних та прикладних наукових досліджень з цих питань, на здійснення державного санітарного-епідеміологічного нагляду, державного контролю якості лікарських засобів, а також виконання інших заходів у сфері охорони здоров’я у випадках, визначених законом.

4. Заклади охорони здоров’я, що належать до сфери управління органів виконавчої влади і обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною із станом здоров’я ознакою, фінансуються за рахунок коштів підприємств, установ та організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного підприємства, установи, організації становлять значну частину населення даної місцевості.

5. Послуги, які згідно із законодавством надаються закладами і установами охорони здоров’я за плату, фінансуються за рахунок коштів юридичних та фізичних осіб. При цьому платні медичні послуги можуть надаватися громадянам лише на їх вимогу за умови гарантованого надання безоплатної медичної допомоги.

Порядок надання платних послуг у сфері охорони здоров’я державними та комунальними закладами охорони здоров’я та порядок визначення їх вартості встановлюється Кабінетом Міністрів України.

6. Усі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для поліпшення якості своєї роботи кошти, добровільно передані їм в установленому порядку підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами, а також кошти, що отримані ними за надання платних послуг у сфері охорони здоров’я.

7. Держава забезпечує створення та функціонування системи медичного страхування населення. Питання організації медичного страхування та використання страхових коштів визначається законодавством.

8. Майно, що належить державним та комунальним закладам охорони здоров’я, не може відчужуватися.

9. Заклад охорони здоров’я за рахунок надходжень, отриманих від надання платних послуг, повинен повністю компенсувати свої витрати на матеріали та оборотні фонди, що були використані ним під час надання таких послуг.

Стаття 21. Надання безоплатної медичної допомоги

1. Державними та комунальними закладами охорони здоров’я відповідно до стандартів медичної допомоги надається безоплатна медична допомога, а саме:

  • первинна медична допомога;
  • екстрена медична допомога;
  • вторинна (спеціалізована) амбулаторна допомога за направленням лікаря первинної медичної допомоги;
  • вторинна (спеціалізована) стаціонарна та третинна (високоспеціалізована) медична допомога у визначеному законодавством порядку;
  • медична допомога дітям, вагітним та породіллям, а також жінкам із станами, пов’язаними із вагітністю;
  • медична допомога хворим за епідемічними показами;
  • стоматологічна допомога (окрім зубопротезування) дітям, студентам, вагітним та жінкам, які мають дітей до З років;
  • медична експертиза тимчасової втрати працездатності, медико-соціальна експертиза, судово-медична і судово-психіатрична експертизи у визначеному законодавством порядку;
  • диспансеризація населення у визначеному законодавством порядку;
  • медична допомога, санаторно-курортна допомога та медична реабілітація пільговим категоріям населення, визначеним законодавством;
  • медична допомога хворим на туберкульоз, ВІЛ-інфекцію/СНІД, цукровий діабет.

2. Безоплатна медична допомога надається дозволеними до застосування в Україні методами діагностики та лікування (відповідні протоколи, стандарти), включаючи лікарські засоби, кров та її компоненти і препарати, апаратуру, лабораторні та інші дослідження з використанням наявної матеріально-технічної бази.

3. Обсяг надання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я та відповідні нормативи фінансування розраховуються на підставі нормативів, що затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 22. Платні послуги у сфері охорони здоров’я

1. До платних послуг у сфері охорони здоров’я належать медичні послуги та послуги немедичного характеру.

2. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я платні медичні послуги надаються відповідно до такого переліку:

  • послуги, пов’язані з лікуванням;
  • послуги, пов’язані з доглядом пацієнта;
  • послуги, пов’язані з профілактичними заходами;
  • консультаційні послуги;
  • забір матеріалу для дослідження (аналізу) в інших закладах, у тому числі за кордоном;
  • медичні огляди, що проводяться відповідно до законодавства.

3. Перелік процедур або їх сукупність, що виконуються для надання платних медичних послуг відповідно до переліку, зазначеного у частині другій цієї статті, визначається Кабінетом Міністрів України.

4. До платних послуг немедичного характеру належать соціально-побутові, транспортні послуги, послуги, що надаються вищими медичними навчальними закладами і науково-дослідними установами, інші послуги за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України.

5. Послуги, пов’язані з харчуванням хворого, надаються лише в межах призначеної лікарем лікувальної дієти.

6. Платні послуги у сфері охорони здоров’я надаються лише за бажанням пацієнта.

7. Надання платних послуг у сфері охорони здоров’я не повинні створювати перешкод при наданні медичної допомоги

Стаття 23. Медичне страхування

1. Медичне страхування в Україні здійснюється у формі загальнообов’язкового державного медичного страхування та добровільного медичного страхування.

2. Загальнообов’язкове державне медичне страхування є складовою системи загальнообов’язкового державного соціального страхування та здійснюється на основі принципів солідарності та справедливості відповідно до вимог закону.

3. Держава сприяє розвитку системи добровільного медичного страхування здоров’я.

Стаття 24. Матеріально-технічне забезпечення закладів охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я самостійно вирішують питання свого матеріально-технічного забезпечення в межах наявних коштів та на умовах, визначених законодавством.

2. Ввезення, вивезення, виробництво, застосування, утилізація лікарських засобів, в тому числі лікарських засобів біологічного походження, а також виробів медичного призначення визначається законами України.

3. Застосовування лікарських засобів, у тому числі лікарських засобів біологічного походження, а також виробів медичного призначення дозволяється після їх реєстрації, що здійснюється відповідно до порядку, який затверджується Кабінетом Міністрів України.

Стаття 25. Наукове забезпечення галузі охорони здоров’я

1. Держава сприяє розвиткові наукових досліджень у сфері охорони здоров’я та впровадженню їх результатів.

2. Фінансування фундаментальних та прикладних досліджень з теоретичної, профілактичної та клінічної медицини, що проводяться науково-дослідними установами та науковими підрозділами вищих медичних навчальних закладів III, IV рівнів акредитації і закладів післядипломної освіти, здійснюється в порядку, встановленому законодавством.

Стаття 26. Інформаційне забезпечення галузі охорони здоров’я

1. Держава сприяє впровадженню сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у діяльність постачальників медичних послуг та органів управління охороною здоров’я всіх рівнів.

2. Загальні обов’язкові вимоги щодо розроблення та впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у галузі охорони здоров’я встановлюються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 27. Державний контроль і нагляд у галузі охорони здоров’я

1. Держава через центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я, державних соціальних стандартів, стандартів медичної допомоги, клінічних протоколів, лікарських формулярів, табелів матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров’я, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, ліцензійних умов провадження господарської діяльності у сфері охорони здоров’я, якості лікарських засобів, у тому числі лікарських засобів біологічного походження і виробів медичного призначення.

Стаття 28. Професійне та лікарське самоврядування

1. У порядку, встановленому законом, в Україні здійснюється професійне та лікарське самоврядування у сфері охорони здоров’я, що представляє всіх осіб, зайнятих у конкретній медичній професії.

Стаття 29. Участь громадськості в управлінні охороною здоров’я

1. Органи та заклади охорони здоров’я зобов’язані сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров’я і проведенні громадської експертизи з цих питань.

2. При органах управління охороною здоров’я та органах місцевого самоврядування утворюються громадські консультативні ради, а при державних та комунальних закладах охорони здоров’я — громадські наглядові ради, завданням яких є сприяння організації належної діяльності таких органів та закладів, інформованості населення про цю діяльність, а також громадський контроль за роботою зазначених органів та закладів.

3. У визначенні змісту та шляхів виконання державних цільових та місцевих програм охорони здоров’я, розв’язанні кадрових, наукових та інших проблем у порядку, встановленому законодавством, можуть брати участь громадські організації, що представляють інтереси пацієнтів та постачальників медичних послуг — фізичних та юридичних осіб.

Стаття 30. Співпраця з організаціями роботодавців та профспілок

1. Організації роботодавців мають право вносити до центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я пропозиції, що спрямовані на захист прав та інтересів роботодавців з питань, що належать до їх компетенції, визначеної законом.

2. Профспілкові організації мають право вносити пропозиції до центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, що спрямовані на захист прав медичних і фармацевтичних працівників та збереження здоров’я населення.

3. Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я співпрацює з організаціями роботодавців та профспілковими організаціями, проводить колективні переговори щодо укладення галузевої угоди, сприяє веденню соціального діалогу, встановленню ділових партнерських взаємовідносин.

РОЗДІЛ ІV
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВИХ І БЕЗПЕЧНИХ УМОВ ЖИТТЯ ТА ПРАЦІ

Стаття 31. Збереження генофонду народу України

1. З метою забезпечення здоров’я майбутніх поколінь і профілактики спадкових захворювань держава здійснює комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що негативно впливають на генетичний апарат людини, а також створює систему державного генетичного моніторингу, організовує медико-генетичну допомогу населенню, сприяє збагаченню і поширенню наукових знань в галузі генетики і демографії.

2. Забороняється пропаганда товарів та медичних втручань, які можуть викликати розлад генетичного апарату людини.

Стаття 32. Охорона навколишнього природного середовища

1. Держава забезпечує охорону навколишнього природного середовища як важливу передумову життя і здоров’я людини шляхом забезпечення захисту людей від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

2. Відносини у сфері охорони навколишнього природного середовища (середовища життєдіяльності людини) регулюються відповідним законодавством.

Стаття 33. Створення сприятливих умов життєдіяльності людини

1. З метою забезпечення сприятливих для здоров’я умов життєдіяльності людини (праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та запобігання іншій можливій шкоді для здоров’я) встановлюються та затверджуються головним державним санітарним лікарем України обов’язкові до виконання єдині санітарні норми та санітарно-епідеміологічні нормативи до організації виробничих та інших процесів, пов’язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, товарів споживання, в тому числі води і продуктів харчування та інших об’єктів, які можуть чинити шкідливий вплив на здоров’я.

Встановлення та затвердження обов’язкових до виконання єдиних санітарних норм та санітарно-епідеміологічних нормативів, які не підлягають державній реєстрації, належить до виключної компетенції головного державного санітарного лікаря України.

2. Власники і керівники підприємств, установ та організацій зобов’язані забезпечити у своїй діяльності виконання вимог безпеки праці, додержання вимог виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров’я людей і навколишнє природне середовище.

3. Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих умов життєдіяльності людини, сприяє громадському контролю з цих питань.

Стаття 34. Забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення

1. З метою забезпечення сприятливих для здоров’я, життя людини умов життєдіяльності встановлюються єдині медичні вимоги (критерії) безпеки (санітарні норми та санітарно-епідеміологічні нормативи) щодо середовища життєдіяльності та окремих його факторів, недотримання яких створює загрозу здоров’ю і життю людини та майбутніх поколінь, а також загрозу виникнення та поширення інфекційних хвороб та масових неінфекційних захворювань (отруєнь) серед населення. Визначення медичних вимог (критеріїв) є виключно медичною професійною компетенцією і не потребує погоджень та державної реєстрації.

2. Санітарне та епідемічне благополуччя населення забезпечується шляхом впровадження комплексу організаційно-правових, адміністративних, інженерно-технічних, медичних, екологічних та інших заходів, спрямованих на усунення або зменшення шкідливого впливу на людину факторів середовища життєдіяльності, запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб і масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та їх ліквідацію та дотримання суб’єктами господарювання, фізичними та юридичними особами, громадянами України, іноземцями, особами без громадянства за участю органів місцевого самоврядування (їх виконавчих органів) державних санітарних норм та санітарно-епідеміологічних нормативів, а також здійснення санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів і регулюється санітарним законодавством.

3. Суб’єкти господарювання, юридичні та фізичні особи несуть відповідальність за безпечність продукції, що ними виробляється та/або вводиться в обіг, послуг, що ними надаються, та зобов’язані забезпечити дотримання вимог санітарного законодавства, вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством про працю.

4. Держава забезпечує нагляд і контроль за дотриманням вимог санітарного законодавства, за створенням сприятливих умов життєдіяльності людини. Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється відповідно до вимог санітарного законодавства.

5. З метою запобігання або зменшення ступеня ураження населення у разі виникнення надзвичайних ситуацій забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення здійснюється шляхом організації та проведення санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів відповідно до законодавства.

Стаття 35. Запобігання небезпечним для населення інфекційним хворобам

1. Держава забезпечує запобігання, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних хвороб.

2. Особи, які є носіями збудників інфекційних хвороб (бактеріоносіями), небезпечних для населення, відсторонюються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду та лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних хвороб проводяться обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами.

3. У разі загрози виникнення або поширення епідемій чи особливо небезпечних інфекційних хвороб обмежувальні протиепідемічні заходи або карантин вводяться в установленому законодавством порядку.

4. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування зобов’язані активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів.

5. Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних хвороб та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм інфекційного збудника визначаються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

6. Правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, права, обов’язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від неінфекційних хвороб визначаються нормами санітарного законодавства.

Стаття 36. Обов’язкові медичні огляди

1. З метою охорони здоров’я населення організується проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів дітей, вагітних жінок, працівників підприємств, установ та організацій із шкідливими і небезпечними умовами праці або таких, що потребують професійного добору, та інших встановлених законодавством категорій осіб.

2. Усі особи, молодші вісімнадцяти років, приймаються на навчання до вищих і професійно-технічних навчальних закладів та на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому особи, що прийняті на роботу, підлягають щорічному обов’язковому медичному огляду відповідно до законодавства.

3. Керівники підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності несуть згідно із законодавством відповідальність за своєчасність проходження своїми працівниками обов’язкових медичних оглядів і допуск їх до роботи без наявності необхідного медичного висновку.

4. Перелік категорій населення, які повинні проходити обов’язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок проведення таких оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 37. Сприяння здоровому способу життя населення

1. Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення знань з питань охорони здоров’я, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов для підвищення індивідуального рівня фізичного та психічного здоров’я, занять фізкультурою, спортом і туризмом, розвитку мережі центрів здоров’я, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, на протидію виникненню та розвитку залежності від алкоголю, тютюну та наркотичних засобів.

2. Органи виконавчої влади організовують і здійснюють боротьбу із шкідливими для здоров’я людини звичками, забезпечують реалізацію заходів спрямованих на формування здорового способу життя.

3. В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв.

РОЗДІЛ V
МЕДИЧНА ДОПОМОГА

Стаття 38. Забезпечення медико-санітарною допомогою

1. Медико-санітарна допомога надається юридичними та фізичними особами, зареєстрованими в установленому законом порядку, які мають відповідну ліцензію (свідоцтво, дозвіл, атестат).

Номенклатура типів закладів охорони здоров’я та перелік лікарських спеціальностей, за якими проводиться професійна підготовка фахівців та медична практика, встановлюються та переглядаються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

2. Медична допомога надається в амбулаторних та стаціонарних умовах у вигляді первинної, вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

3. Нормативний зміст понять первинної, вторинної та третинної медичної допомоги та основні засади взаємозв’язку між ними встановлюється цим Законом.

4. Результативність надання медико-санітарної допомоги визначається за допомогою індикаторів, що входять до складу затверджених центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я клінічних протоколів.

5. Порядок організації надання медико-санітарної допомоги і допомоги населенню лікарями та іншими медичними працівниками та порядок направлення пацієнтів до закладу охорони здоров’я, що надає медичну допомогу відповідного рівня встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 39. Лікуючий лікар

1. У процесі надання пацієнту первинної медичної допомоги функцію лікуючого лікаря виконує лікар загальної практики/сімейний лікар, обраний пацієнтом чи його законним представником у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.

2. У процесі надання пацієнту вторинної та третинної медичної допомоги функцію лікуючого лікаря виконує лікар, призначений у порядку, встановленому частиною шостою цієї статті.

3. Кожна дієздатна особа, а також в межах законодавства особа, яка має неповну цивільну дієздатність, може самостійно здійснювати вільний вибір і змінювати особистого лікаря загальної практики/сімейного лікаря, відповідального за надання їй первинної медичної допомоги.

4. Вибір лікаря загальної практики/сімейного лікаря для осіб, які не досягли 14 річного віку, або в порядку, встановленому законом, визнаних недієздатними, здійснюється їх законними представниками.

5. Список пацієнтів кожного конкретного лікаря загальної практики/сімейного лікаря формується на основі права пацієнтів на вільний вибір лікаря. Під час формування зазначених списків враховуються нормативи навантаження на лікаря загальної практики/сімейного лікаря, що затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

6. Лікар, відповідальний за надання особі планової чи екстреної вторинної або третинної медичної допомоги, визначається керівником відповідного закладу охорони здоров’я або уповноваженим ним на прийняття таких рішень керівником структурного підрозділу закладу охорони здоров’я.

7. Під час прийняття рішення про призначення лікаря, відповідального за надання особі планової чи екстреної вторинної або третинної медичної допомоги, по можливості враховується бажання пацієнта чи його законного представника, якщо таке бажання було офіційно висловлене і врахування цього бажання є можливим з огляду на ступінь поточного завантаження конкретного лікаря у зв’язку з наданням ним медичної допомоги іншим пацієнтам.

8. Пацієнт має право вимагати заміни призначеного йому лікаря. Рішення про заміну такого лікаря за наявності обґрунтованих підстав може бути прийнято після розгляду відповідного звернення пацієнта чи його законного представника етичним комітетом, що утворюється і функціонує при відповідному закладі охорони здоров’я в порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

9. Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю інших осіб.

10. Лікар не несе відповідальності за здоров’я пацієнта в разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Стаття 40. Первинна медична допомога

1. Первинна медична допомога надається на рівні відповідної територіальної громади і передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги, сприяння в організації раціонального харчування, проведенні санітарно-оздоровчих заходів, охорону здоров’я матері і дитини, імунізацію проти основних інфекційних хвороб, профілактику ендемічних хвороб і боротьбу з ними, санітарну просвіту населення

2. Порядок надання первинної медичної допомоги та перелік медичних послуг, що надаються в рамках первинної медичної допомоги, визначаються центральним органам виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 41. Вторинна (спеціалізована) медична допомога

1. Вторинна (спеціалізована) медична допомога передбачає спеціалізовані медичні послуги, що у плановому порядку та у невідкладних (екстрених) випадках надаються в амбулаторних умовах та в лікарнях загального профілю і не включають високоспеціалізовані та високотехнологічні стаціонарні медичні послуги, що належать до рівня третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

2. Первинний доступ до послуг вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги забезпечується за направленням лікаря первинної медичної допомоги, за винятком випадків звернень пацієнта за отриманням медичної допомоги до акушера-гінеколога, стоматолога, педіатра, та у разі необхідності надання екстреної медичної допомоги.

3. Перелік медичних послуг, що надаються населенню у рамках вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, визначаються центральним органам виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

4. З метою забезпечення відповідної якості та доступності вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги населенню в лікарнях загального профілю та ефективного використання ресурсів у сфері охорони здоров’я, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, створюються госпітальні округи.

Стаття 42. Третинна (високоспеціалізована) медична допомога

1. Третинна (високоспеціалізована) медична допомога передбачає надання високоспеціалізованих діагностичних та лікувальних медичних послуг, що надаються з використанням високотехнологічного обладнання за направленням спеціалістів вторинної (спеціалізованої) та екстреної медичної допомоги.

2. Перелік послуг, що надаються населенню в рамках третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги, та перелік державних і комунальних закладів охорони здоров’я, що надають зазначені послуги, встановлюються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 43. Екстрена медична допомога

1. Екстрена медична допомога — це система термінових організаційних, діагностичних та лікувальних заходів, спрямованих на надання медичної допомоги при невідкладних станах хворим та постраждалим на догоспітальному та ранньому госпітальному етапах.

2. Медичну допомогу при невідкладних станах зобов’язані надавати всі медичні працівники і заклади охорони здоров’я незалежно від підпорядкованості та форми власності.

3. Складовою системи екстреної медичної допомоги є служба швидкої медичної допомоги, що забезпечує надання своєчасної та кваліфікованої медичної допомоги пацієнтам у невідкладних станах на місці події та під час транспортування до відповідних закладів охорони здоров’я на догоспітальному етапі.

4. У невідкладних станах, коли надання медичної допомоги на місці через відсутність медичних працівників неможливе, допомогу повинні надавати працівники органів і підрозділів цивільного захисту, співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей обов’язок покладено законодавством і службовими інструкціями та які підготовлені для надання цієї допомоги в установленому порядку.

5. У разі загрози життю хворого або постраждалого медичні працівники мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою надання екстреної медичної допомоги або транспортування його до відповідного закладу охорони здоров’я з метою надання належної медичної допомоги. Порядок відшкодування шкоди, що може бути заподіяна власникові транспортного засобу, який буде використовуватися для зазначених дій, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 44. Надання медичної допомоги у разі виникнення надзвичайних ситуацій

1. Надання медичної допомоги у разі виникнення надзвичайних ситуацій здійснюється відповідно до законодавства, що регулює суспільні відносини у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

2. Особливості організації надання медичної допомоги населенню в умовах воєнного стану регулюються законодавством.

Стаття 45. Паліативна допомога

1. На останніх стадіях перебігу невиліковних захворювань пацієнтам та членам їх сімей надається паліативна допомога, яка включає комплекс заходів, спрямованих на поліпшення якості життя пацієнта, полегшення його фізичних та емоційних страждань, надання психосоціальної і моральної підтримки сім’ї хворого.

2. Порядок надання паліативної допомоги визначається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 46. Особливості надання медичної допомоги населенню, яке проживає в сільській місцевості

1. Медична допомога населенню, яке проживає в сільській місцевості, надається з урахуванням специфіки розселення, умов праці та побуту, що зумовлює принцип етапності організації та надання медичної допомоги. За рішенням районних рад створюється мережа відповідних закладів охорони здоров’я, в яких надається долікарська та первинна медична допомога.

Стаття 47. Обов’язок надання медичної інформації

1. Пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я.

У визначених законом випадках зазначена інформація може бути надана дієздатним членам сім’ї пацієнта.

2. Батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники або інші законні представники мають право на отримання інформації про стан здоров’я своєї дитини або підопічного до набуття ними повної цивільної дієздатності.

3. Медичний працівник зобов’язаний у доступній формі надати пацієнтові інформацію про стан його здоров’я, роз’яснити мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.

Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених у частині другій цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

Обсяг і межі такої інформації, а також порядок її отримання визначаються Кабінетом Міністрів України.

4. У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми під час дослідження причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків у суді.

Стаття 48. Лікарська таємниця

1. Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел стало відомо про стан здоров’я фізичної особи, факт звернення її за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані під час її медичного обстеження, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законом випадків.

2. Забороняється вимагати та подавати інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта, за винятком випадків, передбачених цим Законом.

3. У разі використання інформації про стан здоров’я, що становить таємницю, у навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації в спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

4. Незаконне розголошення таємниці про стан здоров’я тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 49. Допомога по тимчасовій непрацездатності

1. Працівникам на час тимчасової непрацездатності, засвідченої у встановленому порядку, призначається допомога відповідно до законодавства.

Порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, визначається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

2. Порядок тимчасового звільнення від виконання службових обов’язків у разі захворювань, травм та поранень військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, державної пожежної охорони, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції чи Державної кримінально-виконавчої служби України визначаються органами, в яких вони перебувають на службі, за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 50. Загальні умови медичного втручання

1. Медичне втручання допускається за наявності згоди на це дієздатного пацієнта, інформованого про стан свого здоров’я відповідно до ст. 47 цього Закону, або особи, яка відповідно до законодавства має неповну цивільну дієздатність.

2. Щодо пацієнта віком до 14 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за письмовою згодою їх законних представників, поінформованих про стан здоров’я таких пацієнтів.

3. Порядок отримання згоди на медичне втручання, зокрема у випадках, що потребують письмової згоди, затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

4. Якщо відсутність письмової згоди на медичне втручання може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього про це письмове підтвердження, а в разі неможливості його одержання — засвідчити відмову від медичного втручання відповідним актом у присутності свідків.

5. У невідкладних випадках, при наявності реальної загрози життю пацієнта та неможливості отримання письмової згоди пацієнта або його законних представників на медичне втручання, медичні працівники повинні діяти виключно в інтересах врятування життя пацієнта.

6. Якщо відмову від медичного втручання дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органам опіки і піклування.

Стаття 51. Застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації, а також лікарських засобів

1. Під час надання медичної допомоги та медичних послуг у сфері охорони здоров’я застосовуються методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації, а також лікарські засоби, дозволені до застосування центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

2. Нові методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації, а також лікарські засоби, які перебувають на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, можуть використовуватися в інтересах виліковування особи лише після отримання її письмової згоди. Щодо особи віком до 14 років зазначені методи та засоби можуть використовуватися за наявності письмової згоди її батьків або інших законних представників, а щодо особи віком від 14 до 18 років — за її письмовою згодою та письмовою згодою її батьків або інших законних представників; щодо особи, цивільна дієздатність якої обмежується, — за її письмовою згодою та письмовою згодою її піклувальників; щодо особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, — за письмовою згодою її законного представника. У разі отримання згоди на застосування нових методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, які перебувають на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, особі та (або) її законному представнику повинна бути надана інформація про цілі, методи, побічні ефекти, можливий ризик та очікувані результати.

3. Порядок застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, зазначених у частині другій цієї статті, встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 52. Медико-біологічні випробування на людях

1. Медико-біологічні випробування на людях з метою проведення медико-біологічних експериментів допускаються із суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування випробувань, досягнення повноліття фізичною особою, щодо якої проводиться випробовування, повної інформованості особи та вільної згоди щодо вимог його застосування, а також за умови у будь-який час безперешкодно відкликати свою згоду на випробовування та збереження лікарської таємниці про стан здоров’я.

2. Забороняється проведення науково-дослідних випробувань на ув’язнених, військовополонених або особах, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними.

3. Нові методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, які перебувають на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, можуть використовуватися в інтересах вилікування особи в рамках медико-біологічних випробувань на людях у разі дотримання норм цієї статті і норм, визначених у частині другій ст. 51, за винятком ув’язнених, військовополонених або осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними.

4. Порядок проведення медико-біологічних випробувань на людях регулюється законом.

Стаття 53. Донорство крові та її компонентів

1. Здавання крові, її компонентів для подальшого використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання в наукових дослідженнях здійснюється повнолітніми дієздатними фізичними особами добровільно. Забороняється насильницьке або шляхом обману вилучення крові у фізичної особи з метою використання її як донора.

2. Донорство крові, її компонентів здійснюється відповідно до закону.

Стаття 54. Трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів

1. Застосування трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється за наявності згоди донора та реципієнта або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров’я не дає бажаних результатів, а заподіяна при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.

2. Порядок здійснення трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів визначається законом.

3. Порядок проведення клінічних випробувань клітинних і тканинних трансплантатів, експертизи матеріалів клінічних випробувань з метою їх застосування в клінічній практиці затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 55. Застосування методів стерилізації

1. Застосування методів стерилізації може здійснюватися за бажанням повнолітнього пацієнта та за медичними показаннями, що встановлюються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

2. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна з додержанням вимог, встановлених законом.

Стаття 56. Зміна (корекція) статевої належності

1. На прохання пацієнта, відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань, які встановлюються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, йому може бути здійснено зміну (корекцію) його статевої належності.

2. Особі, якій було здійснено зміну (корекцію) статевої належності, видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі.

Стаття 57. Клонування

1. Клонування людини — створення людини, яка генетично ідентична живій або померлій людині, шляхом перенесення у залишену без ядра жіночу статеву клітину ядра соматичної клітини людини (репродуктивне клонування) — в Україні забороняється.

2. Дозволяється терапевтичне клонування з метою регенерації органів тієї ж людини або виробництва медичних препаратів в порядку, встановленому законом.

Стаття 58. Заборона евтаназії

1. Медичні працівники зобов’язані надавати хворому, який перебуває в критичному для життя стані, медичну допомогу в повному обсязі. Коли стан людини визначається як незворотна смерть, медична допомога надається в обсязі, що полегшує заключну фазу хвороби.

2. Забороняється проведення евтаназії для задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя шляхом прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого. Дії особи, яка проводить евтаназію, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 59. Визначення моменту смерті людини

1. Встановлення факту смерті людини здійснюється лікарем.

2. Критерії і порядок визначення моменту смерті людини, припинення реанімаційних заходів визначаються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 60. Проведення патолого-анатомічних розтинів

1. Патолого-анатомічні розтини тіл померлих осіб проводяться з метою встановлення причин і механізмів смерті хворого.

2. В обов’язковому порядку патолого-анатомічні розтини проводяться в разі наявності підозри про насильницьку смерть, у випадках материнської, перинатальної та малюкової смерті, коли хворий мав за життя професійне захворювання або трудове каліцтво, а також коли смерть хворого настала в закладі охорони здоров’я, за винятком випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

3. За наявності письмової заяви близьких родичів або задокументованого волевиявлення померлого і відсутності підозри про насильницьку смерть, а також виходячи з релігійних та інших поважних мотивів патолого-анатомічний розтин може не проводитися.

4. Висновок про причину смерті та діагноз захворювання видається членам сім’ї, у разі їх відсутності — близьким родичам або законному представнику померлого, а також правоохоронним органам на їх вимогу.

5. Проведення патолого-анатомічного розтину здійснюється відповідно до нормативних документів, що затверджуються Центральним орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я і не повинне призводити до спотворення тіла померлого.

6. Порядок проведення патолого-анатомічного розтину визначається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

РОЗДІЛ VI
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛІКАРСЬКИМИ  І ПРОТЕЗНИМИ ЗАСОБАМИ

Стаття 61. Виробництво лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження

1. Виробництво лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження для медичних цілей здійснюється за наявності відповідної ліцензії, що видається в установленому порядку.

2. Лікарські засоби допускаються до застосування після їх державної реєстрації. Державна реєстрація, виробництво, реалізація лікарських засобів здійснюється у порядку, встановленому законодавством.

3. Якість лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження повинна відповідати вимогам Державної фармакопеї України або фармакопей інших держав, визнаних центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

4. Державний контроль якості лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження здійснюється органами виконавчої влади в межах повноважень, визначених законодавством.

Стаття 62. Порядок забезпечення лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження

1. На території України дозволяється реалізація тільки тих лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження, що пройшли державну реєстрацію і мають сертифікат якості виробника.

2. Оптова і роздрібна торгівля лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження на території України здійснюється юридичними та фізичними особами за наявності ліцензії, виданої в установленому порядку.

3. Юридичні та фізичні особи, які займаються торгівлею лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження, несуть відповідальність за забезпечення належного режиму їх зберігання та підтримання обов’язкового асортименту лікарських засобів, встановленого центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

4. Лікарські засоби та лікарські засоби біологічного походження відпускаються громадянам за рецептами та без рецептів лікарів. Перелік лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження, які відпускаються виключно за рецептом лікаря, та правила їх приписування затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

5. Порядок забезпечення громадян безоплатно або на пільгових умовах лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження визначається Кабінетом Міністрів України.

6. Відпуск незареєстрованих лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження або таких, строк придатності яких минув, забороняється.

7. Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я регулярно інформує працівників охорони здоров’я і населення про дозволені до застосування лікарські засоби та імунобіологічні препарати та про виключення їх з Державного реєстру лікарських засобів України.

Стаття 63. Національний перелік основних лікарських засобів і виробів медичного призначення

1. Національний перелік основних лікарських засобів і виробів медичного призначення (далі — Національний перелік) створюється для забезпечення ефективності медичної допомоги, що надається в державних та комунальних закладах охорони здоров’я.

2. Національний перелік включає основні життєво необхідні лікарські засоби та вироби медичного призначення з урахуванням класифікації Всесвітньої організації охорони здоров’я.

3. Національний перелік є основою для здійснення закупівель лікарських засобів і виробів медичного призначення за державні кошти.

4. Національний перелік та положення про нього затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 64. Забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення

1. Громадяни у необхідних випадках відповідно до медичних показань забезпечуються технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення.

2. Визначені законом категорії осіб, які підлягають безплатному або пільговому забезпеченню засобами та виробами, зазначеними у частині першій цієї статті, забезпечуються ними у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

РОЗДІЛ VII
ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я МАТЕРІ ТА ДИТИНИ

Стаття 65. Заохочення материнства. Гарантії охорони здоров’я матері та дитини

1. Держава охороняє дитинство, материнство, батьківство. Материнство і батьківство заохочується державою.

2. Позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв’язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування заподіяної їй моральної шкоди згідно із законодавством.

3. Охорона здоров’я матері та дитини забезпечується:

1) організацією широкої мережі амбулаторій загальної практики/сімейної медицини, жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, центрів планування сім’ї, пологових будинків, перинатальних центрів, санаторіїв і будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми;

2) наданням жінці відпустки та допомоги у зв’язку з вагітністю, пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та встановленням перерви у роботі для годування дитини, а також додаткової триденної відпустки для оформлення документів із встановлення на облік до дванадцяти тижнів вагітності;

3) виплатою в установленому порядку допомоги у зв’язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною;

4) забороною застосування праці жінок на важких роботах і роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких, переведенням вагітних жінок на легші роботи із збереженням середнього заробітку за попереднім місцем роботи;

5) поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту;

6) усуненням негативних екологічних факторів;

7) іншими заходами в установленому законодавством порядку.

4. З метою охорони здоров’я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство.

Стаття 66. Медична діяльність з планування сім’ї та регулювання репродуктивної функції людини

1. Держава забезпечує доступ населення до сучасних знань та методів планування сім’ї.

2. Усі послуги, що стосуються репродуктивного здоров’я, ґрунтуються на дотриманні прав людини, зокрема права всіх подружніх пар і окремих осіб свідомо, вільно і відповідально вирішувати питання про кількість дітей у сім’ї, тривалість періодів між їх народженнями, час народження дитини залежно від віку батьків і стану їх здоров’я, народжувати бажаних дітей, мати доступ до інформації та засобів щодо реалізації такого підходу, а також досягненнях найвищих стандартів у забезпеченні репродуктивного здоров’я.

Стаття 67. Добровільне штучне переривання вагітності

1. Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки при вагітності строком не більше дванадцяти тижнів у закладах охорони здоров’я, які мають відповідну ліцензію та акредитовані в установленому порядку.

2. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.

3. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

Стаття 68. Штучне запліднення

1. Застосування штучного запліднення та перенесення зародка в організм (допоміжні репродуктивні технології, в тому числі «сурогатне материнство») здійснюється за бажанням повнолітньої дієздатної жінки за медичними показаннями та у порядку, який встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, а також за умови письмової згоди подружжя (якщо жінка заміжня), забезпечення анонімності донора та збереження конфіденційності.

2. Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством.

Стаття 69. Забезпечення медичною допомогою вагітних жінок і новонароджених

1. Заклади охорони здоров’я забезпечують кожній жінці підготовку з питань статевого та репродуктивного здоров’я, безпечного материнства, профілактики соціального сирітства, кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності, стаціонарну медичну допомогу під час пологів, лікувально-профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині.

Стаття 70. Піклування про охорону здоров’я дітей

1. Держава забезпечує реалізацію права дитини на користування найбільш досконалими послугами у сфері охорони здоров’я, засобами лікування хвороб і відновлення здоров’я.

2. Діти, які перебувають на вихованні в дошкільних навчальних та інтернатних закладах і навчаються в загальноосвітніх навчальних закладах, забезпечуються необхідними умовами для збереження і зміцнення здоров’я та гігієнічного виховання.

3. Батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники або інші законні представники зобов’язані піклуватися про здоров’я своїх дітей (підопічних), їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя, а також відповідальні за своєчасне звернення за медичною допомогою, здійснення обов’язкових профілактичних щеплень дітей, лікування та оздоровлення дітей згідно з призначеннями та рекомендаціями лікарів.

4. Умови навчально-трудового навантаження, а також вимоги щодо режиму проведення занять визначаються за погодженням із центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 71. Контроль за охороною здоров’я дітей у дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних закладах

1. Контроль за охороною здоров’я дітей, зокрема тих, що народилися від батьків, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і проведенням оздоровчих заходів у дошкільних і загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладах незалежно від форми власності здійснюють органи та заклади охорони здоров’я разом з державними органами управління освітою та державними органами управління з питань захисту населення, постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи, за участю громадських організацій.

Стаття 72. Державна допомога громадянам, які здійснюють догляд за дітьми з обмеженою життєдіяльністю

1. Діти з обмеженою життєдіяльністю, які потребують медико-соціальної допомоги і спеціального догляду, можуть утримуватися в будинках дитини, школах-інтернатах та інших спеціалізованих дитячих закладах. Сім’ям або особам та закладам, на утриманні яких перебувають такі діти, надається державна допомога відповідно до законодавства.

Порядок та умови утримання таких дітей встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 73. Забезпечення права матерів або інших членів сім’ї на догляд за хворою дитиною

1. Під час стаціонарного лікування дітей матері або іншому члену сім’ї надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі у порядку та на умовах, встановлених центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 74. Контроль за виробничим навчанням та умовами праці дітей

1. Виробниче навчання дітей дозволяється згідно із законодавством за тими професіями, які відповідають їх віку, фізичному і розумовому розвитку та стану здоров’я. Трудове та виробниче навчання здійснюється під систематичним медичним контролем.

2. Контроль за умовами праці дітей, а також проведенням спеціальних заходів, спрямованих на запобігання захворюванням дітей, здійснюють органи і заклади охорони здоров’я разом із власниками підприємств, установ та організацій, а також державними органами управління освітою, громадськими організаціями.

РОЗДІЛ VIIІ
МЕДИКО-САНІТАРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ  САНАТОРНО-КУРОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ВІДПОЧИНКУ

Стаття 75. Медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності

1. Санаторно-курортні заклади провадять свою діяльність у порядку, встановленому законодавством про курорти.

2. Потреба у санаторно-курортному лікуванні визначається лікарем за станом здоров’я хворого і оформляється медичними документами відповідно до встановленого центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я зразка.

3. Органи охорони здоров’я зобов’язані надавати санаторно-курортним закладам науково-методичну і консультаційну допомогу

4. Перелік медичних показань та протипоказань для направлення хворих до санаторно-курортних закладів, а також загальні медичні протипоказання, які виключають направлення хворих до санаторно-курортних закладів, визначаються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я

Стаття 76. Медико-санітарне забезпечення відпочинку

1. Власники та керівники будинків відпочинку, пансіонатів, туристичних баз, інших підприємств, установ та організацій, діяльність яких пов’язана з організацією відпочинку населення, зобов’язані створити здорові та безпечні умови для відпочинку, фізкультурно-оздоровчих занять, додержуватися законодавства про охорону здоров’я і санітарних норм, забезпечити можливість надання особам, які відпочивають, необхідної медичної допомоги.

РОЗДІЛ IХ
МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА

Стаття 77. Медична експертиза тимчасової непрацездатності

1. Медична експертиза тимчасової непрацездатності громадян проводиться у закладах охорони здоров’я незалежно від форми власності лікарем або комісією лікарів, а також лікарями, що займаються приватною медичною практикою, які:

1) встановлюють необхідність надання листка непрацездатності чи іншого документа, що засвідчує тимчасову непрацездатність (для категорій осіб, що не підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню) у зв’язку з хворобою, каліцтвом, вагітністю та пологами, доглядом за хворим членом сім’ї, хворою дитиною, карантином, встановленим санітарно-епідеміологічною службою, протезуванням, санаторно-курортним лікуванням;

2) визначають необхідність і строки тимчасового переведення працівника у зв’язку з хворобою на іншу роботу в установленому порядку;

3) приймають рішення про направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або постійної непрацездатності.

2. З метою збереження лікарської таємниці під час оформлення листка непрацездатності відомості про діагноз захворювання вносяться за згодою пацієнта. При цьому зазначається причина непрацездатності або характер травми (побутова або виробнича).

Стаття 78. Медико-соціальна експертиза

1. Експертиза тривалої або постійної непрацездатності проводиться медико-соціальними експертними комісіями, які встановлюють час настання, ступінь та причину інвалідності, у тому числі внаслідок Чорнобильської катастрофи, складають індивідуальну програму реабілітації, визначають для інвалідів роботи і професії, доступні їм за станом здоров’я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють відновленню працездатності інвалідів.

2. Рішення медико-соціальних експертних комісій є обов’язковими для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, реабілітаційними установами, підприємцями незалежно від підпорядкованості, типу і форми власності.

3. Порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, в тому числі неповнолітнім особам, а також порядок формування та діяльності медико-соціальних експертних комісій затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 79. Військово-лікарська експертиза

1. Військово-лікарська експертиза визначає придатність до військової служби призовників, військовослужбовців Збройних Сил України, внутрішніх військ та інших військових формувань, створених відповідно до законів України, правоохоронних органів спеціального призначення, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, військовозобов’язаних, особового складу служби цивільного захисту та інших осіб, встановлює причинний зв’язок захворювань, поранень, контузій, травм, пов’язаних з військовою службою, і визначає необхідність та умови застосування медичної реабілітації та допомоги військовослужбовцям, які перебувають на військовій службі.

2. Військово-лікарська експертиза проводиться військово-лікарськими комісіями (штатними, позаштатними, постійно і тимчасово діючими) Збройних Сил України та інших військових формувань, особового складу служби цивільного захисту створених відповідно до законів України, правоохоронних органів спеціального призначення та Міністерства внутрішніх справ України.

3. Порядок організації та проведення військово-лікарської експертизи затверджується Міністерством оборони України, а також центральними органами виконавчої влади, які здійснюють керівництво військовими формуваннями та правоохоронними органами спеціального призначення за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я

Стаття 80. Судово-медична і судово-психіатрична експертизи

1. Проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення питань, що потребують спеціальних знань в галузі судової медицини або судової психіатрії.

2. Організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Стаття 81. Повторна медична експертиза

1. У разі незгоди громадянина з висновками медичної експертизи та в інших визначених законодавством випадках на вимогу громадянина та/або інших заінтересованих сторін проводиться повторна медична (медико-соціальна, військово-лікарська, судово-медична, судово-психіатрична, психіатрична) експертиза або патолого-анатомічний розтин.

2. Порядок та умови проведення повторної медичної експертизи, а також порядок оскарження рішень щодо медичної експертизи тимчасової непрацездатності визначаються Кабінетом Міністрів України.

РОЗДІЛ Х
ПРАВА ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ МЕДИЧНИХ  І ФАРМАЦЕВТИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

Стаття 82. Медична і фармацевтична практика

1. Медична і фармацевтична практика — це діяльність у сфері охорони здоров’я, що провадиться особами, які мають вищу медичну (фармацевтичну) освіту.

2. Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах інших країн, допускаються до професійної практики в Україні після перевірки їх кваліфікації в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 83. Заняття народною медициною (цілительством).

1. Діяльність у сфері народної медицини (цілительства) регулюється законом.

Стаття 84. Професійна підготовка медичних і фармацевтичних працівників

1. Підготовка фахівців та професіоналів у вищих навчальних закладах та їх післядипломна освіта проводиться відповідно до стандартів вищої освіти, розроблених відповідно до законодавства з урахуванням сучасного стану і розвитку охорони здоров’я.

2. Випускники медичних спеціальностей вищих медичних навчальних закладів приносять Присягу лікаря України.

3. Текст Присяги лікаря України затверджується Указом Президента України.

4. Підготовка фахівців та професіоналів за напрямами «Медицина» та «Фармація» здійснюється у вищих навчальних закладах І—IV рівня акредитації.

5. Післядипломна освіта медичних і фармацевтичних працівників передбачає спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки спеціалістів шляхом поглиблення, розширення профілю і оновлення його професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.

6. Післядипломна освіта медичних і фармацевтичних працівників здійснюється вищими медичними та фармацевтичними навчальними закладами І—IV рівня акредитації та закладами післядипломної освіти.

Стаття 85. Атестація медичних і фармацевтичних працівників

1. Атестація медичних і фармацевтичних працівників проводиться з метою встановлення рівня професійної кваліфікації спеціалістів та молодших спеціалістів за сукупністю професійних знань і практичних навичок, додержання протоколів медичної допомоги населенню.

2. Умови та порядок проведення атестації медичних і фармацевтичних працівників встановлюються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

3. Атестації підлягають усі медичні і фармацевтичні працівники незалежно від віку та стажу роботи. Відповідальність за своєчасне проходження атестації медичними та фармацевтичними працівниками несуть керівники закладів охорони здоров’я.

Стаття 86. Право на приватну медичну і фармацевтичну діяльність у сфері охорони здоров’я

1. Приватна медична діяльність — це вид підприємницької діяльності, пов’язаний з наданням медико-санітарної допомоги та послуг у сфері охорони здоров’я суб’єктами господарської діяльності, які у порядку, встановленому законодавством, отримали право на її провадження.

2. Приватна фармацевтична діяльність — це вид підприємницької діяльності, пов’язаний з виробництвом лікарських засобів, оптовою та роздрібною торгівлею лікарськими засобами, що провадиться суб’єктами господарської діяльності, які у порядку, встановленому законодавством, отримали ліцензію на виробництво лікарських засобів, оптову, роздрібну торгівлю лікарськими засобами.

Стаття 87. Соціальний та правовий захист медичних і фармацевтичних працівників

1. Медичні та фармацевтичні працівники мають право на:

1) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до набутої освіти, спеціальності та кваліфікації;

2) належні, безпечні і здорові умови праці;

3) підвищення кваліфікації не рідше ніж один раз на 5 років та професійну перепідготовку у відповідних закладах з додержанням гарантій і компенсацій, встановлених законодавством;

4) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;

5) безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків;

6) загальнообов’язкове державне соціальне страхування згідно із законодавством;

7) встановлення середніх посадових окладів на рівні не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості;

8) скорочений робочий час та щорічну додаткову оплачувану відпустку у порядку, встановленому законодавством;

9) пільгове пенсійне забезпечення;

10) першочергове одержання медичної допомоги, забезпечення лікарськими та протезними засобами;

11) правовий, соціальний, професійний захист.

2. Медичним та фармацевтичним працівникам, які проживають і працюють у сільській місцевості та селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками в цих населених пунктах і проживають в них, незалежно від отриманого доходу мають право на безплатне користування житлом з опаленням та освітленням, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту.

3. Медичні та фармацевтичні працівники мають право на безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, розташованих на території відповідної ради, із земель сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, що приватизуються, або земель запасу чи резервного фонду, але не більше норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства.

Дія цієї частини не поширюється на громадян, які раніше набули право на земельну частку (пай) та земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства відповідно до закону.

4. Лікарі дільничних лікарень, головні лікарі та лікарі амбулаторій, розташованих у сільській місцевості, дільничні лікарі-терапевти, лікарі-педіатри, дільничні медсестри територіальних ділянок поліклінік (поліклінічних підрозділів) та дільничні медичні сестри амбулаторій, лікарі загальної практики (сімейні лікарі) та медичні сестри загальної практики — сімейної медицини, завідувачі терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, керівники амбулаторій та відділень сімейної медицини, лікарі (старші лікарі) та середній медичний персонал виїзних бригад станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної авіації та відділень планової та екстреної консультаційної допомоги — за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад три роки мають право на додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю три календарних дні. При цьому зберігаються права цих категорій медичних працівників на інші додаткові відпустки відповідно до законодавства

5. У межах державного бюджету, затвердженого на поточний рік, медичні та фармацевтичні працівники, що працюють в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, мають право на:

1) виплату медичним та фармацевтичним працівникам надбавок за вислугу років до посадового окладу залежно від стажу роботи у розмірах:

  • понад 3 роки — 10%;
  • понад 10 років — 20%;
  • понад 20 років — 30%;

2) доплату в розмірі 25% посадового окладу за роботу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, розташованих у селах, селищах та селищах міського типу;

3) встановлення доплат і надбавок до посадових окладів за наукові ступені і вчені звання у встановленому порядку;

4) надання медичним та фармацевтичним працівникам щорічної грошової винагороди в розмірі одного посадового окладу за сумлінну працю, зразкове виконання службових обов’язків;

5) виплату працівникам охорони здоров’я грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу під час надання щорічної відпустки;

6) отримання одноразової грошової допомоги у разі втрати працездатності під час виконання професійних обов’язків у розмірі середньомісячної заробітної плати працівника за останні 5 років;

7) першочергове забезпечення житлом (надання службової квартири, будинку);

8) за рахунок коштів закладів охорони здоров’я на матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань на умовах, визначених колективним договором, угодою;

9) одноразову адресну грошову допомогу в розмірі 5 мінімальних заробітних плат працівникам, які направлені на роботу в заклади охорони здоров’я після закінчення вищих навчальних закладів.

6. Законодавством можуть бути передбачені інші права та пільги для медичних і фармацевтичних працівників. На медичних і фармацевтичних працівників можуть поширюватися пільги, що встановлюються для працівників юридичних осіб, яким вони надають медико-санітарну допомогу.

Стаття 88. Професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників

1. Медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані:

1) сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, лікуванню і запобіганню хворобам, надавати своєчасну та кваліфіковану медичну допомогу;

2) безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших надзвичайних ситуаціях;

3) додержуватися вимог професійної етики, зберігати лікарську таємницю;

4) постійно підвищувати рівень професійних знань і майстерності;

5) надавати консультаційну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров’я.

2. Медичні і фармацевтичні працівники можуть мати також інші обов’язки, передбачені законодавством.

Стаття 89. Безпека та захист прав пацієнтів

1. Медична шкода відшкодовується в повному обсязі закладом охорони здоров’я (лікарем, що займається приватною медичною практикою), в якому вона була нанесена, незалежно від форми власності відповідно до законодавства та у встановленому законом порядку.

2. Медична шкода, нанесена з вини виробника (постачальника) фармацевтичної продукції чи медичного обладнання, відшкодовується відповідно до законодавства шляхом надання регресного позову закладом охорони здоров’я.

3. У разі нанесення медичної шкоди пацієнт або його законний представник може письмово звернутися за захистом своїх прав до адміністрації закладу охорони здоров’я, в якому була нанесена медична шкода, звернутися до центрального органу виконавчої влади у сфері охорони здоров’я або безпосередньо до суду.

4. Факт нанесення шкоди здоров’ю пацієнта підтверджується у встановленому законодавством порядку.

РОЗДІЛ ХI
МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Стаття 90. Міжнародні договори України у сфері охорони здоров’я

1. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров’я, застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 91. Міжнародне співробітництво у сфері охорони здоров’я

1. Україна — учасник міжнародного співробітництва у сфері охорони здоров’я, член Всесвітньої організації охорони здоров’я та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприя­є розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться.

2. Держава відповідно до своїх міжнародно-правових зобов’язань:

1) бере участь у виконанні міжнародних програм охорони здоров’я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією;

2) сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров’я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров’я, діяльності спільних підприємств у сфері охорони здоров’я;

3) розвиває і підтримує всі форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству;

4) провадить діяльність щодо направлення хворих громадян України для лікування за кордон у разі необхідності надання того чи іншого виду медичної допомоги хворому та неможливості її надання в закладах охорони здоров’я України, а також сприяє виїзду громадян України за кордон і перебуванню там у період лікування.

Порядок направлення громадян України за кордон для лікування встановлюється Кабінетом Міністрів України.

3. Заклади охорони здоров’я, громадяни та їх об’єднання мають право відповідно до законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами щодо різних форм співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, провадити зовнішньоекономічну діяльність.

4. Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, зокрема у суді.

РОЗДІЛ XII
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА  ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я

Стаття 92. Відповідальність за порушення законодавства  про охорону здоров’я

1. Особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров’я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до закону.

РОЗДІЛ XIII
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2011 року.

2. До 31 грудня 2014 року первинну медичну допомогу населенню, крім лікарів загальної практики/сімейних лікарів та інших медичних працівників, які працюють під керівництвом і контролем таких лікарів, можуть надавати також дільничні лікарі-терапевти та дільничні лікарі-педіатри та інші медичні працівники, які працюють під керівництвом і контролем дільничних лікарів-терапевтів і дільничних лікарів-педіатрів. У зв’язку з цим дія положення частини першої ст. 38 і частини першої ст. 39 цього Закону до 31 грудня 2014 року поширюється на випадки надання первинної медичної допомоги населенню всіма зазначеними в цьому пункті категоріями медичних працівників.

Після 31 грудня 2014 року порядок надання медико-санітарної допомоги населенню лікарями загальної практики/сімейними лікарями, дільничними лікарями-терапевтами та дільничними лікарями-педіатрами, що не мають статусу лікарів загальної практики/сімейних лікарів, встановлюється відповідно до актів законодавства.

3. До приведення законодавства України у відповідність з цим Законом інші нормативно-правові акти застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

4. Одночасно з набранням чинності цим Законом втрачають чинність:

Основи законодавства України про охорону здоров’я («Відомості Верховної Ради України», 1993 р., № 4, ст. 19, № 11, ст. 93, № 15, ст. 132; 1994 р., № 45, ст. 404; 1997 р., № 15, ст. 115; 2000 р., № 19, ст. 143; 2005 р., № 4, ст. 83; 2006 р., № 22, ст. 184, ст. 199; 2007 р., № 16, ст. 215, № 33, ст. 440, № 34, ст. 445; 2008 р., № 5–8, ст. 78, № 11, ст. 108), за виключенням ст. 741 Право на заняття народною медициною (цілительством), яка втратить чинність після прийняття закону про діяльність у сфері народної медицини (цілительства);

Постанова Верховної Ради України від 19 листопада 1992 р. № 2802 XII «Про введення в дію Основ законодавства України про охорону здоров’я» («Відомості Верховної Ради України», 1993 р., № 4, ст. 20).

5. Внести до Бюджетного кодексу України («Відомості Верховної Ради України», 2001 р., № 37–38, ст. 189) такі зміни:

  • п. 3 частини першої ст. 88 виключити;
  • – підпункт «а» п. 3 частини першої ст.89 після слів «стоматологічні поліклініки» доповнити словами «, дільничні лікарні, амбулаторії загальної практики-сімейної медицини, сільські лікарські амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти, в тому числі ті, що розташовуються на території сіл, селищ, міст районного значення відповідного району»;
  • підпункт «б» п. 3 частини першої ст. 90 після слів «та стаціонарну» доповнити словами «спеціалізовану і високоспеціалізовану», а після слів «спеціалізовані лікарні» — словами «університетські клініки,»;
  • доповнити частину третю ст. 93 абзацом такого змісту:

«Обласні ради можуть передавати майно та частину видатків відповідних делегованих державних повноважень державному бюджету з відповідними коштами у разі створення університетських клінік.

6. Внести до Житлового кодексу України («Відомості Верховної Ради», 1983, Додаток до № 28, ст. 573) такі зміни:

  • ст. 45 доповнити абзацом наступного змісту «медичні та фармацевтичні працівники державних та комунальних закладів охорони здоров’я».

7. Кабінету Міністрів України:

1) забезпечити вжиття відповідними органами виконавчої влади невідкладних заходів, спрямованих на організацію підготовки кількості лікарів загальної практики/сімейних лікарів, достатньої для започаткування надання первинної медичної допомоги населенню з 1 січня 2014 року на основі принципів загальної практики/сімейної медицини;

2) протягом трьох місяців після прийняття цього Закону:

  • підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення у відповідність з цим Законом інших законів України;
  • розробити і затвердити нормативно-правові акти, віднесені цим Законом до його компетенції, та привести у відповідність з ним власні нормативно-правові акти;
  • забезпечити розроблення та прийняття іншими органами виконавчої влади відповідних нормативно-правових актів, необхідність яких випливає з цього Закону, та приведення такими органами у відповідність з цим Законом затверджених ними нормативно-правових актів.
Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Останні новини та статті