Господарсько-правові аспекти забезпечення охорони здоров’я як соціальної домінанти національної безпеки

В.М. Пашков, кандидат юридичних наук, доцент Полтавського факультету Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого

В.М. Пашков, кандидат юридичних наук, доцент Полтавського факультету Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого

Охорона здоров’я — складна соціально-економічна система та специфічна галузь народного господарства, покликана забезпечити реалізацію складного соціального принципу — збереження та покращання здоров’я громадян, надання їм кваліфікованої лікувально-профілактичної допомоги.

Здоров’я населення в цілому визначається комплексом показників: народжуваністю, смертністю, захворюваністю, рівнем фізичного та психічного розвитку, середньою тривалістю життя тощо. На нього також впливають біологічні, природні і соціальні фактори.

У широкому розумінні охорону здоров’я можна розглядати як діяльність закладів охорони здоров’я, фармацевтичних підприємств, інших допоміжних інституцій у вигляді санітарно-епідеміологічних, природоохоронних служб, науково-дослідних інститутів, закладів освіти, пов’язаних із забезпеченням здоров’я населення. У вузькому розумінні — це галузь народного господарства, що здійснює діяльність, направлену на забезпечення якісного медичного обслуговування.

Здоров’я населення більшою мірою залежить від соціальних умов життя, розміру заробітної плати, умов праці, житлових умов, структури харчування, способу життя, санітарно-епідеміологічного стану місцевості тощо. Отже, здоров’я є сьогодні соціально значним феноменом, за рівнем якого можна робити висновок про ступінь розвитку та добробуту суспільства. Здоров’я досягається шляхом постійних зусиль з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, наділених господарською компетенцією, господарюючих та негосподарюючих суб’єктів, а також громадян.

Фактично ставиться питання про взаємовідносини представників публічної влади, направлені на задоволення приватних інтересів у суспільстві. Характер цих відносин визначає та детермінує стан здоров’я як окремого індивіда, так і всього суспільства. Цілісна система різних груп суспільних відносин, що виступають у конкретних економічних формах, відображає глибинну, соціально-економічну і правову сутність суспільного ладу. До них належать, зокрема, економіко-правові відносини власності, відносини планомірності, пропорційності та збалансованості суспільного відтворення. Взаємодія цих органічно взаємопов’язаних процесів визначає розвиток галузі охорони здоров’я.

Здійснення процесу формування ринкової економіки в Україні і фундаментальні зміни у правовому просторі призвели до суттєвих перетворень у галузі охорони здоров’я. При цьому важливим регулятором господарських відносин у ній залишаються господарсько-правові норми, які закріплюють вимоги держави щодо забезпечення конституційних прав громадян на ефективне і доступне медичне обслуговування, а також на безоплатну медичну допомогу шляхом забезпечення державного фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. У свою чергу суб’єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, конституційні основи якого задекларовані у ст. 5 Господарського кодексу (ГК) України.

Якщо врахувати, що Конституція та закони України, міжнародні договори, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти становлять правову основу у сфері національної безпеки України, то стає зрозуміло, що загальні принципи господарювання, наведені у ст. 6 ГК, тісно пов’язані з основними принципами національної безпеки, викладеними у Законі України «Про основи національної безпеки України».

Проблема охорони здоров’я як невід’ємна частина національної безпеки та вироблення оптимальної стратегії її забезпечення нерозривно поєднана з формами реалізації державою економічної політики (ст. 9 ГК) і вимагає застосування передбачених ст. 10 ГК основних напрямів економічної політики держави. У той же час принципово важливим є усвідомлення того, що в галузі охорони здоров’я загрозу становить не лише саме явище, а насамперед системні чинники, що його обумовлюють та призводять до неефективності впровадження державної політики в галузі охорони здоров’я, невідповідності між визначеними пріоритетами щодо забезпечення здоров’я громадян та ходом реформування економіки країни.

Йдеться, зокрема, про створення нормативно-правових та економічних умов і механізмів, які б оптимізували розподіл відповідальності держави, суб’єктів господарювання всіх форм власності та всього українського суспільства як суб’єкта формування і практичної реалізації державної політики щодо охорони здоров’я. Тобто галузь охорони здоров’я повинна стати органічною та ефективною складовою суспільно-господарського комплексу держави. З цієї точки зору серед умов, що сприятимуть докорінному вдосконаленню як самої державної політики в  галузі охорони здоров’я, так і підвищенню ефективності її практичного впровадження, та дозволять значною мірою нейтралізувати загрози національній безпеці, що зумовлені соціальними факторами ризику, слід розглядати: розроблення та реалізацію єдиної концепції і програми розвитку галузі охорони здоров’я як невід’ємної частини соціальної безпеки України, яка б була органічно пов’язаною із суспільно-політичними і, особливо, економічними перетвореннями в державі, адже стан та розвиток галузі охорони здоров’я знаходиться у нерозривному причинно-наслідковому зв’язку зі станом та умовами розвитку реального сектору економіки, з впроваджуваною бюджетною, інвестиційною, кредитно-фінансовою, податковою політикою тощо. Нова єдина концепція та програма розвитку галузі охорони здоров’я як соціальної домінанти національної безпеки повинна базуватись на засадах забезпечення конституційно визначених соціальних гарантій та реалізації стратегічних пріоритетів соціально-економічного розвитку у нерозривній єдності з євроінтеграційними та глобалізаційними орієнтирами України.

Переводячи зазначену проблему в юридичну площину, в галузі охорони здоров’я необхідно дослідити відносини, що виникають між елементами системи державного управління, господарюючими та негосподарюючими суб’єктами і громадянами у сфері відносин захисту їх здоров’я та життя. У цьому сенсі можна констатувати, що в сучасному конституційному законодавстві спостерігається наявність певних тенденцій. Перша полягає у конституційному переліку низки соціальних прав, друга — у визначенні основних соціальних пріоритетів і цілей. Адже в умовах активної динаміки законодавства об’єктивно зростає суспільно-політична ціна функціонування конституційно-правових механізмів забезпечення відповідного змісту, зокрема, актів господарського законодавства основним принциповим положенням національної правової політики, що закріплені в Конституції України. У контексті загального процесу державного управління соціальна безпека може бути визначена як позитивно врегульований правовими нормами і реалізований на практиці стан, коли держава забезпечує наявними в її розпорядженні демократичними методами управління підтримання гідного рівня життя громадян та гарантує можливість задоволення основних потреб її розвитку. Інакше кажучи, мається на увазі зв’язок соціальної безпеки з сукупністю правових норм, які встановлюються на державному рівні і виступають визначальними щодо державного управління.

Гарантуючи соціальні права громадян на охорону здоров’я, держава тим самим декларує, що стан соціальної безпеки стає можливим лише за умови застосування механізмів правового регулювання. З метою гарантування соціальної безпеки держава повинна постійно утримувати баланс між сферою публічного та приватного і водночас ефективно діяти у напрямку постійного вдосконалення економічної та правової бази соціальної безпеки. Провідна роль у забезпеченні соціальної безпеки як складової національної безпеки належить саме дотриманню конституційного економічного порядку.

Теза про декларативність державних зобов’язань у сфері охорони здоров’я стала загальною для більшості наукових досліджень у цій галузі.

І дійсно, як уже зазначалося, динаміка основних показників стану здоров’я населення України протягом останніх років свідчить про його значне погіршення. Набули усталеного характеру тенденції до зниження захворюваності, зменшення кількості осіб із високими показниками здоров’я, зростання рівня смертності людей працездатного віку, скорочення тривалості життя. Негативною прогностичною ознакою є високий рівень захворюваності дітей, що створює реальну небезпеку відтворення низьких показників здоров’я наступних поколінь і подовження демографічної кризи на віддалену перспективу.

Слід зазначити, що від держави першочергової уваги вимагає вирішення демографічної проблеми, яке багато в чому залежить від стану здоров’я населення. У зв’язку з чим ефективна демографічна політика України як важливий чинник забезпечення конституційного права на охорону здоров’я повинна полягати: у здійсненні комплексних заходів, спрямованих на раціональне відтворення населення, збереження і покращання генофонду, зміцнення сім’ї; у профілактиці захворювань населення та якісному покращанні його здоров’я; у всебічному стимулюванні державою збільшення народжуваності. Але на фоні несприятливої епідемічної ситуації стан системи охорони здоров’я продовжує стабільно погіршуватися: зменшується кількість закладів охорони здоров’я державної та комунальної форми власності, особливо аптечних закладів, через недостатнє бюджетне фінансування; неофіційний перехід медицини на платну основу значно обмежує її доступність для переважної частини населення.

А останні зміни в законодавстві, наприклад щодо закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти, ставлять під питання подальше існування фармацевтичного сектору державної та комунальної форми власності, у тому числі аптечних закладів. Адже більшість державних та комунальних виробників фармацевтичної та медичної продукції мають багаторічні зв’язки та діють на засадах міжвідомчої кооперації.

Аптечні заклади державної та комунальної форм власності взагалі поставлені, в порівнянні із суб’єктами іншої форми власності, у невигідні умови, бо не можуть своєчасно реагувати на потреби фармацевтичного ринку, пов’язані як із задоволенням вимог пацієнтів, так і виведенням на ринок нових оригінальних препаратів. Крім того, змушені нести додаткові прямі та опосередковані витрати, пов’язані із оформленням процедури торгів, отриманням відповідних дозволів тощо.

Всі ці законодавчі ускладнення впроваджуються на фоні введення в дію Указом Президента України від 14.02.2006 р. рішення Ради національної безпеки і оборони (РНБО) України від 18 січня 2006 р. «Про заходи щодо підвищення ефективності боротьби з небезпечними інфекційними хворобами», в якому Кабінету Міністрів України (КМУ) доручається: забезпечити розроблення та внесення на розгляд Верховної Ради України законопроектів: про засади державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, виробництва лікарських засобів та виробів медичного призначення, спрямовані на запобігання поширенню небезпечних інфекційних хвороб; про державну програму розвитку в Україні імунології, генної інженерії та імунобіотехнологій, у яких передбачити створення відповідних науково-виробничих підприємств із виробництва сучасних медичних і ветеринарних імунобіологічних препаратів нового покоління для профілактики, діагностики та лікування найбільш поширених в Україні та світі інфекційних хвороб серед людей і тварин, налагодження їх випуску в обсягах, необхідних для забезпечення епідемічної та епізоотичної безпеки України; про внесення змін до Законів України «Про лікарські засоби» та «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» щодо вдосконалення організації та контролю за здійсненням закупівель лікарських засобів, виробів медичного призначення та послуг за рахунок коштів Державного бюджету.

Також згідно з цим указом КМУ повинен сприяти відновленню мережі спеціалізованих протитуберкульозних санаторіїв, для чого, зокрема, провести заходи щодо повернення таких санаторіїв у державну власність; вжити протягом 2006 р. додаткових заходів, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу в  Україні шляхом забезпечення гарантованого рівня безоплатної висококваліфікованої медико-соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД, поліпшити систему їх соціального та правового захисту, вдосконалити інформаційно-просвітницьку роботу з питань профілактики цієї хвороби тощо.

Введення в дію зазначених рішень саме через Укази Президента є цілком логічним, тому що саме він згідно з Основами законодавства України про охорону здоров’я (ст. 14) несе особисту відповідальність за реалізацію державної політики охорони здоров’я та виступає гарантом права громадян на охорону здоров’я. З цією метою згідно з Указом Президента України від 26.05.2006 р. «Про Національну раду з питань охорони здоров’я населення» було передбачено створення Національної ради з питань охорони здоров’я населення як консультативно-дорадчий орган при Президентові України. Її основне завдання — вивчення та аналіз розвитку сфери охорони здоров’я та підготовка пропозицій щодо перспектив та напрямів її розвитку, вдосконалення системи управління охорони здоров’я; сприяння запровадженню європейських стандартів забезпечення права громадян на якісну і доступну медичну допомогу; внесення пропозицій щодо ефективної реалізації заходів, спрямованих на боротьбу із соціально небезпечними хворобами, розвитку вітчизняної фармацевтичної промисловості; узгодження дій органів виконавчої влади, громадських організацій, підприємств, установ, організацій з питань розвитку системи охорони здоров’я тощо.

Крім того, Президент України не випадково приділяє однакову увагу захворюваності на туберкульоз та ВІЛ-інфекції. Так, згідно з інформацією, викладеною в Загальнодержавній програмі протидії захворюваності на туберкульоз у 2007–2011 рр., затвердженою Законом України від 08.02.2007 р. № 648-V, понад 30% ВІЛ-інфікованих хворіє на туберкульоз, близько 40% з числа хворих на СНІД помирають від туберкульозу. Тому одними з основних завдань цієї Програми, крім іншого, є підпорядкування протитуберкульозних закладів єдиному державному органу управління з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу, іншим соціально небезпечним хворобам, а також застосування стандартизованого лікування хворих під наглядом медичного працівника.

Можна констатувати, що на сучасному етапі спроби запровадження реформування галузі охорони здоров’я не призвели до позитивних змін, які б мали сталий системний характер. Така ситуація, безумовно, свідчить про масове й системне порушення конституційного права громадян України на охорону здоров’я і вимагає вжиття термінових заходів для покращання ситуації.

Саме тому Закон України «Про основи національної безпеки України» чітко окреслив основні загрози в соціальній сфері, серед яких, зокрема, можна виділити: невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам; кризу системи охорони здоров’я і соціального захисту населення, як наслідок — небезпечне погіршення стану здоров’я населення; поширення соціальних хвороб, зокрема наркоманії та алкоголізму; загострення демографічної кризи, посилення тенденції старіння нації; зменшення кількості населення та його природного росту.

І дійсно, довготривала невирішеність соціальних проблем переважної частини українського суспільства сьогодні виступає в якості одного з основних чинників виникнення та розвитку низки загроз у такому сегменті національної безпеки як охорона здоров’я. Йдеться, зокрема, про хвороби соціогенного характеру, а саме туберкульоз та ВІЛ/СНІД. Хоча відповідно до ст. 30 Основ законодавства України про охорону здоров’я держава повинна забезпечувати планомірне науково обгрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань. Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для всього суспільства, повинні усуватися від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, підлягати медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Президентом України згідно з законами України та рекомендаціями органів охорони здоров’я можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань. Органи місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування зобов’язані активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів. Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм збудника інфекційного захворювання визначаються Міністерством охорони здоров’я (МОЗ) України і публікуються в офіційних джерелах.

Але, крім цього, необхідно констатувати, що смертність від вроджених аномалій щорічно посідає друге та третє місця в структурі дитячої смертності. Якщо у 1975 р. вроджені аномалії становили 18%, в 1990 р. — 29%, то у 2005 р. — 28%. Отже, сьогодні важливим завданням є здійснення організаційно-лікувальних заходів, щоб запобігати цьому. Така мета медичної генетики — це нова спеціалізація, однак для служби охорони здоров’я населення нині вона має найактуальніше значення, тому що вроджена та спадкова патологія є невід’ємним компонентом стану здоров’я населення.

Водночас у плані розробки стратегії, впровадження нових технологій, виконання програм медична генетика є складовою служби охорони материнства та дитинства, тому що спадкова та вроджена патологія проявляється саме на етапі вагітності та народження дитини [1].

У цьому контексті актуальним є Указ Президента України від 23.06.2004 р., яким було затверджено Положення про Міжвідомчу комісію з питань біологічної та генетичної безпеки при Раді національної безпеки та оборони України, в якому задекларовані основні завдання Комісії — аналіз стану і можливих загроз національній безпеці України у сфері нових біотехнологій та генної інженерії; аналіз виконання завдань галузевих програм і виконання заходів, пов’язаних із реалізацією міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади державної політики у сфері нових біотехнологій та генної інженерії; узагальнення міжнародного досвіду щодо формування та реалізації державної політики у сфері нових біотехнологій та генної інженерії; розроблення і внесення пропозицій Президентові України та РНБО України щодо: визначення національних інтересів України у сфері нових біотехнологій і генної інженерії та забезпечення біологічної і генетичної безпеки держави; здійснення заходів, спрямованих на вдосконалення державної політики з питань біологічної і генетичної безпеки, унеможливлення проявів біотероризму; удосконалення системи правового забезпечення з питань біологічної та генетичної безпеки України; організації та порядку міжвідомчої взаємодії міністерств, інших центральних органів виконавчої влади у сфері нових біотехнологій та генної інженерії; удосконалення системи оперативного інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України, в тому числі альтернативною інформацією з питань біологічної та генетичної безпеки.

Також однією із найнебезпечніших медико-біологічних і соціально-економічних проблем в  Україні є злоякісні утворення. В останні роки в  країні відзначається стійке збільшення кількості онкозахворювань. Щороку в Україні майже 90 тис. людей помирають від раку, причому 35% із них — особи працездатного віку. Однією з причин такого стану є пізня діагностика, обумовлена передусім порушенням системи безоплатних онкопрофоглядів усього населення та системи загальної диспансеризації. До цього також призводить низька ефективність системи профілактичних заходів, недосконалість освітніх програм, відсутність відповідної соціальної реклами. На жаль, реалізація Державної програми «Онкологія» на 2002–2006 рр., основною метою якої було підвищення ефективності загальнодержавних заходів із профілактики раннього виявлення та лікування онкологічних захворювань, зниження смертності, зменшення кількості первинних виходів на інвалідність внаслідок захворювань на рак, не привела до суттєвого зменшення рівня онкологічної захворюваності населення України. На думку фахівців, вона в основному була спрямована на вирішення питань закупівлі хіміопрепаратів. Інші питання, а саме вдосконалення нормативної бази, організаційної структури, розроблення єдиної доктрини в лікуванні онкохворих, проведення сучасних наукових досліджень тощо залишилися поза увагою [4].

Отже, охорона здоров’я як складова соціальної політики є визначальним напрямом внутрішньої політики держави і потребує втілення в соціальні програми і різноманітні заходи, спрямовані на задоволення права на здоров’я громадян. Зрозуміло, що соціальна політика в галузі охорони здоров’я має бути адекватною стану економіки, але ігнорування соціальних проблем може призвести до значних економічних втрат. Способом реалізації прав громадян на охорону здоров’я є система обов’язків держави перед громадянами щодо задоволення їх права на здоров’я.

Існують соціальний та ринковий підходи до реалізації права на охорону здоров’я.

Соціальний підхід передбачає надання конституційних гарантій кожному громадянину України щодо безоплатної медичної допомоги в державних та комунальних закладах охорони здоров’я.

Ринковий підхід передбачає, що держава бере на себе обов’язок створити умови для кожного члена суспільства на отримання якісного медичного обслуговування.

В  Україні робляться спроби комбінувати ці підходи. Але з ряду як об’єктивних, так і суб’єктивних причин результативність цієї комбінації мінімальна. Зрозуміло, що необхідність подібних дій органів державного управління передбачає проведення ними активної соціальної політики. Причому основні напрямки цієї політики мають бути чітко й однозначно визначені на вищому державному рівні.

Можливо, саме тому згідно зі Стратегією національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 12.02.2007 р. № 105/2007, у переліку стратегічних пріоритетів політики національної безпеки визначено досягнення високих соціальних стандартів, вирішення на цій основі нагальних демографічних проблем.

Це серед іншого передбачає створення умов для зміцнення здоров’я нації та зниження рівня смертності населення, забезпечення доступності якісних медичних послуг для усіх верств населення тощо. При цьому особливу увагу слід звернути на те, що визначення цих пріоритетних напрямів діяльності державного управління в соціальній сфері безпосередньо пов’язано з діями щодо гарантування прав громадян на охорону здоров’я.

У цілому Стратегія національної безпеки України (далі — Стратегія) визначає принципи, пріоритетні цілі, завдання та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави для захисту від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Головна мета Стратегії — забезпечити такий рівень національної безпеки, який би гарантував поступальний розвиток України, її конкурентоспроможність, дотримання прав і свобод людини і громадянина, подальше зміцнення міжнародних позицій та авторитету української держави в сучасному світі. Як попередження у Стратегії декларується (п. 2), що життєво важливі національні інтереси України реалізуються у складному внутрішньому та зовнішньому середовищі, яке характеризується низкою загроз. Нагальною умовою ефективної реалізації політики національної безпеки є забезпечення дієздатності системи державної влади через збалансований розподіл функцій і повноважень між її гілками та органами, чітке розмежування на законодавчому рівні політичних та адміністративних повноважень, функцій і відповідальності, регламентація діяльності органів державної влади.

Отже, ефективна реалізація стратегічних пріоритетів, основних принципів і завдань державної політики національної безпеки потребує вдосконалення правових та організаційних механізмів управління національною безпекою, його відповідного інтелектуально-кадрового і ресурсного забезпечення. Серед пріоритетних напрямків фінансування реалізації політики національної безпеки (п. 4.2.), крім, наприклад, державної підтримки інвестиційних та інноваційних проектів, спрямованих на підвищення ефективності використання в національній економіці матеріальних та енергетичних ресурсів; реалізації пріоритетних фундаментальних досліджень і прикладних розробок та напрямів інноваційної діяльності; підготовки кадрів для органів державної влади, наукових кадрів; стимулювання впровадження прогресивних технологій, можна виокремити реформування і розвиток охорони здоров’я, приведення її у відповідність із європейськими стандартами.

У цьому сенсі слід визначити, що практично всі дії, передбачені цим Указом, спрямовані на захист конкретних соціальних прав громадян шляхом застосування господарсько-правових засобів державного регулювання. Також, безумовно, в галузі охорони здоров’я перед органами державного управління повинні бути і в подальшому поставлені завдання, передбачені Указом Президента України від 24.05.2000 р. «Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року», а саме: максимальне збереження державної системи охорони здоров’я, впровадження механізмів регулювання і функціонування галузі в ринкових умовах, фінансування лікувальних закладів відповідно до обсягу і якості послуг, що надаються; реалізація державних профілактичних програм з метою створення безпечних умов життя, навчання, праці та відпочинку, поширення серед населення інформації про здоровий спосіб життя; поетапне збільшення державних асигнувань та їх ефективне використання; пріоритетний розвиток первинної медико-санітарної допомоги, створення єдиного простору медичних послуг, формування керованого розвитку платних медичних послуг; зниження рівня захворюваності населення на артеріальну гіпертензію, ішемічну хворобу серця, судинне ураження мозку, зниження рівня смертності від ускладнень артеріальної гіпертензії, а також підвищення тривалості та якості життя хворих на серцево-судинні захворювання; зниження рівня захворюваності на цукровий діабет, зменшення кількості ускладнень внаслідок цієї хвороби, підвищення тривалості та якості життя хворих на цукровий діабет; збереження та підтримання здоров’я людей похилого віку, зниження рівня інвалідизації, забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги, посилення профілактичної спрямованості медичного обслуговування, забезпечення формування мережі медичних і соціально-побутових закладів з урахуванням потреб людей похилого віку; підвищення ефективності надання населенню медичної допомоги у разі виникнення екстремальних ситуацій; реалізація заходів щодо попередження і ліквідації медико-санітарних наслідків таких ситуацій, забезпечення постійної готовності, вдосконалення діяльності та матеріально-технічного забезпечення державної служби медицини катастроф, швидкої та невідкладної допомоги, служби крові. Як бачимо, фактично всі цілі і конкретні завдання потребують застосування господарсько-правових засобів і мають спільну мету, направлену на забезпечення конституційного права на охорону здоров’я.

З огляду на те, що мета реформування галузі охорони здоров’я як соціальної домінанти національної безпеки полягає у підтриманні нормального функціонування системи охорони здоров’я, виявленні загроз для життєдіяльності і вжиття адекватних заходів щодо їх відвернення та нейтралізації, захисті здоров’я громадян, необхідно визначити, що система забезпечення галузі охорони здоров’я як невід’ємної частини соціальної безпеки повинна відповідати таким основним вимогам: функціонування в межах, визначених законодавством; забезпечення надійного захисту національних інтересів у галузі охорони здоров’я як невід’ємної частини соціальної сфери; прогнозування та своєчасне відвернення загроз здоров’ю громадян із метою забезпечення соціальної безпеки; ефективне функціонування галузі охорони здоров’я як у звичайних, так і в  надзвичайних умовах; наявність чіткої структури галузі охорони здоров’я і функціональне розмежування органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо охорони здоров’я.

У цьому випадку інтереси щодо попередження загроз, пов’язаних із забезпеченням здоров’я громадян, а відтак і соціальні пріоритети, повинні визначатись у єдиній соціально-економічній площині стосовно забезпечення соціальної безпеки як складової національної безпеки України та забезпечувати: системне вдосконалення нормативно-правової бази з регулювання взаємовідносин у галузі охорони здоров’я, яке, зокрема, передбачало б формування механізмів підтримання балансу між зобов’язаннями держави щодо надання безоплатної медичної допомоги, якісного медичного обслуговування та її реальними можливостями; реформування організаційної структури управління та формування механізмів централізованого координування процесів впровадження державної політики у галузі охорони здоров’я за умов об’єктивно існуючої розосередженості функцій щодо управління закладами охорони здоров’я за органами виконавчої влади та місцевого самоврядування і зростаючого рівня активності у цій сфері суб’єктів господарювання всіх форм власності, проблеми підвищення ефективності державного управління процесами забезпечення безоплатною медичною допомогою та якісним медичним обслуговуванням, захисту інтересів населення, протидії зловживанням у цій сфері набирають актуальності і ваги національної безпеки; істотне вдосконалення системи статистичної звітності щодо стану медичного обслуговування у країні, аналізу та прогнозування процесів у цій сфері, адаптація цієї системи до сучасних європейських стандартів; вдосконалення науково-аналітичного та прогнозного соціально-економічного обгрунтування законодавчих актів і урядових рішень, впровадження фахової експертизи їх регуляторного впливу.

Всесвітньою організацією охорони здоров’я визначено чотири категорії узагальнених результатів, які характеризують стан справ у державі, це, по-перше, показники, які відносяться до політики охорони здоров’я, по-друге, — соціальні та економічні показники, по-третє, — показники забезпечення медико-соціальною допомогою та останнє — показники стану здоров’я населення [2, с. 4].

З огляду на це в охороні здоров’я можна виокремити три види її ефективності: соціальну, медичну та економічну.

Соціальна ефективність полягає у підвищенні суспільної ролі охорони здоров’я, пов’язаної безпосередньо з підвищенням рівня здоров’я та якості медичної допомоги, а виявляється конкретно у зменшенні негативних показників здоров’я населення, у вигляді захворюваності, інвалідності, смертності та підвищення позитивних показників, у вигляді фізичного розвитку, народжуваності, підвищення середньої тривалості життя тощо.

Медична ефективність полягає в оцінці результативності різних способів діагностики, лікувальних процедур, у тому числі лікарських засобів, а також профілактики захворювань. Вона виражається у показниках якості та ефективності роботи закладів охорони здоров’я, шляхом оптимального використання медичного обладнання, трудових і фінансових ресурсів тощо.

Економічна ефективність полягає у визначенні зменшення або збільшення витрат щодо результатів медикаментозного забезпечення, надання медичної допомоги тощо. Серед фахівців-організаторів галузі вважається, що пріоритетною для охорони здоров’я є оцінка соціальної та медичної ефективності. Проблема економічної ефективності розглядається в основному з точки зору ефективності використання ресурсів, наприклад, до і після впровадження інновацій у конкретний вид діяльності галузі охорони здоров’я. Але з нашої точки зору, саме економічна ефективність слугує стрижнем соціальної та медичної ефективності.

Основними негативними факторами діяльності системи охорони здоров’я в організаційному контексті є: несприятливі прогнози розвитку демографічної ситуації; недосконалість правового забезпечення діяльності галузі охорони здоров’я, в тому числі щодо правового регулювання діяльності державних, комунальних і приватних закладів охорони здоров’я та інших суб’єктів господарювання, що здійснюють діяльність у галузі охорони здоров’я; відсутність правових підстав запровадження багатоканального фінансування в галузі охорони здоров’я у зв’язку з неприйняттям законодавства про медичне страхування; відсутність управлінської вертикалі в  системі охорони здоров’я; недосконала система прогнозування та планування діяльності в галузі охорони здоров’я; неефективне використання бюджетних коштів у системі охорони здоров’я та неможливість ефективного використання державних коштів державними та комунальними підприємствами, що здійснюють діяльність в  галузі охорони здоров’я; недосконалість організаційно-правової форми державних та комунальних закладів охорони здоров’я, що знижує ефективність їх діяльності в умовах ринкової економіки; недосконалість державної інноваційної політики в галузі охорони здоров’я тощо.

Отже, сьогодні можна констатувати, що збільшення кількості захворювань, зменшення чисельності осіб з високими показниками здоров’я, зростання рівня смертності людей працездатного віку, скорочення тривалості життя, продовження демографічної кризи на віддалену перспективу, пов’язані з відсутністю своєчасної якісної та доступної медичної допомоги внаслідок відсутності реального нормативно-правового забезпечення, в  тому числі стандартів лікувально-профілактичного забезпечення, невирішення питань забезпечення населення ефективними, якісними, безпечними і доступними лікарськими засобами та виробами медичного призначення, а також інноваційним медичним обладнанням, свідчить про дисфункцію системи охорони здоров’я України, створює реальну небезпеку відтворення низьких показників здоров’я наступних поколінь та в цілому загрозу національній безпеці.

Саме у цьому контексті можна вважати своєчасним введення поняття «вітальна безпека», що розглядається як різновид і складова частина національної безпеки, яка за допомогою системи правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантує забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в частині права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, а також права на життя, здоров’я, усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю, і особисте немайнове благо [3, с. 78–79].

Проблеми забезпечення вітальної безпеки України через призму соціальної безпеки як невід’ємної умови її відродження привертають до себе все більш пильну увагу не лише вчених правознавців, а й інших науковців та політичних діячів.

Така увага аж ніяк не випадкова. Масштаби загроз і навіть реальні втрати держави через недосконалість системи охорони здоров’я висувають зазначену проблему на авансцену суспільного життя. Тому принципово важливою є необхідність розкриття суті проблеми вітальної безпеки, виявлення реальних загроз та надійних і ефективних шляхів їх вирішення.

Слід зазначити, що аналіз проблем вітальної безпеки необхідно проводити з огляду на взаємозв’язок колізій законодавства, недостатнього фінансування галузі, загроз і втрат, до яких може призводити реалізація загроз.

Вирішення задач забезпечення вітальної безпеки здійснюється на трьох рівнях: стратегічному, тактичному та оперативному.

Стратегічний рівень забезпечення вітальної безпеки припускає вирішення питання впровадження нових господарсько-правових форм діяльності галузі охорони здоров’я, наприклад шляхом впровадження обов’язкового медичного страхування. Фактично на цьому рівні повинні прийматися і реалізовуватися глобальні системоутворюючі рішення.

Тактичний рівень припускає вирішення задач, пов’язаних з ліквідацією самих загроз чи запобіганню їх впливу на охорону здоров’я, що передбачає розробку превентивних заходів. Це може відбуватися шляхом впровадження нових організаційно-правових форм закладів охорони здоров’я, регламентації господарсько-правових зв’язків між ними тощо.

На оперативному рівні вітальна безпека забезпечується шляхом ліквідації наслідків загроз. Результати вирішення задач на цьому рівні являють собою, як правило, комплекси оперативних заходів.

Як показує світовий досвід, забезпечення вітальної безпеки — це гарантія незалежності країни, умова стабільності й ефективності життєдіяльності суспільства тощо. Тому забезпечення вітальної безпеки належить до числа найважливіших національних пріоритетів.

Закон України «Про основи національної безпеки України» в переліку національних інтересів України визначає гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, а серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки в соціальній і гуманітарних сферах займає збереження та зміцнення демографічного потенціалу країни, а також подолання кризових демографічних процесів, створення ефективної системи соціального захисту людини, охорони та відновлення її фізичного і духовного здоров’я, ліквідації алкоголізму, наркоманії та інших негативних явищ. Отже, зазначений закон органічно включає в систему національної безпеки деякі елементи вітальної безпеки. Сама вітальна безпека має досить складну внутрішню структуру.

Її найважливіші елементи, по-перше, обов’язкова наявність системи правових норм, що гарантують забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в частині права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; наявність управлінської вертикалі у системі охорони здоров’я при досконалій системі прогнозування та планування діяльності в галузі охорони здоров’я та ефективному використанні бюджетних коштів у системі охорони здоров’я; можливість повного циклу самостійного виробництва лікарських засобів, виробів медичного призначення та медичної техніки, що передбачає економічну незалежність, яка в умовах сучасного світового господарства не носить абсолютного характеру. У цих умовах економічна незалежність означає можливість контролю держави над  національними ресурсами, досягнення такого рівня виробництва, ефективності і якості продукції, що забезпечує її конкурентоспроможність і дозволяє на рівних брати участь у світовій торгівлі, обміні науково-технічними досягненнями.

По-друге — це надійність та стабільність національної системи охорони здоров’я, що передбачає створення умов та надійних засобів для здійснення господарської діяльності в галузі охорони здоров’я.

Потретє — створення сприятливого клімату для інновацій в охороні здоров’я, пов’язаного як з організаційною сферою (синтезування нових ідей, розроблення нових теорій і моделей, включаючи проекти, концепції і програми — зосереджені на науково-дослідній діяльності, програмних засобах опрацювання інформації, удосконалення існуючих методів діагностики і лікування та у фармацевтичному секторі — модернізація технологічних процесів, освоєння нового обладнання, впровадження нових технологій, а також організаційні проекти — спрямовані на реформування системи управління охороною здоров’я шляхом створення нових моделей функціонування галузі), так і з науково-виробничою сферою, спрямованою на створення об’єктів інтелектуальної власності у вигляді оригінальних лікарських засобів та нового медичного обладнання шляхом перетворення їх на інноваційні об’єкти.

Підсумовуючи, слід припустити, що саме проблема визначення, кваліфікації та правової регламентації вітальної безпеки як об’єкта господарсько-правового регулювання може бути запорукою ефективного функціонування соціальних систем. n

ЛИТЕРАТУРА

1. Данюк Н. Тенденції розвитку медичної генетики в Україні//Ваше здоров’я. — № 46 (873). — 2006 р.

2. Лучкевич В. Основы социальной медицины и управления здравоохранением: Учебное пособие. — СПб: СПбГМА, 1997. — 184 с.

3. Пашков В. Напрямки оптимізації господарсько-правового забезпечення суспільних відносин у галузі охорони здоров’я. — К.: МОРІОН, 2006. — 360 с.

4. Бахтєєва Т. Чи є життя після діагнозу//Урядовий кур’єр. — № 46 (3459). — 15 березня 2007 р.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті