Знай своїх героїв фармацевтичного фронту. Vol. 10

24 лютого 2022 р. Ранок цього зимового дня українці не забудуть ніколи. Минуло трохи більше 7 міс з моменту російського вторгнення в Украї­ну. Російська воєнна агресія згуртувала й об’єднала нашу націю, кожен знайшов своє місце на фронті — дипломатичному, економічному, медичному. Поки наші воїни захищають українські землі на полях бою, медичні і фармацевтичні працівники щодня рятують життя українців на фронті й у тилу. Складно описати словами те, в яких умовах вимушені працювати спеціалісти в гарячих точках. Вони обрали не рятуватися від війни, а рятувати інших. Саме тому ми створили рубрику, в якій розповідаємо про героїв фармацевтичного фронту, які в цій війні, ризикуючи власним життям, невтомно захищають інтереси українських пацієнтів та забезпечують доступ до лікарських засобів навіть у такий надскладний час.

Війна об’єднала людей — завдяки цьому й вижили

У Сумах о 3-й ночі настала мертва тиша. Усе завмерло, наче у передчутті. Лариса Скляренко, адміністратор залу «Аптеки оптових цін» у самому центрі міста, чергувала в ніч на 24 лютого. «Біля нашої аптеки знаходиться великий торговельний центр «Київ», «Еко-маркет», розважальні заклади. Тут завжди шумно, у будь-який час доби. Я дуже здивувалася і вийшла подивитися, що відбувається. Побачила багато машин з військовими. Вони вискакували з машин і бігли до віконця, через яке ми вночі обслуговуємо. Просили ліки — різні і багато. Я ледь встигала відпускати. О 4-й прийшла дівчина, вся в сльозах, попросила валер’янку. Я запитала: «Що сталося?». «Війна! На нас напала росія!», — відповіла вона.

Після цього почався справжній армагеддон: посипалися інтернет-замовлення на дитяче харчування, підгузки, лікарські засоби… І під аптекою вишикувалася черга. Дівчата, що прийшли вранці на зміну, були також в шоку. Було дуже страшно.

Зупинився громадський транспорт. Додому йшла пішки кілька кілометрів. Суми вже обстрілювали.

Певний час працювали удвох з колегою. Але недовго — вона в березні виїхала до Польщі, тому Лариса залишилася сама. На роботу діставалася коли пішки, коли хтось підвозив. Іноді їхали один в одного на колінах. Але щодня аптека відкривалася і обслуговувала людей.

Під аптекою жінку щоранку зустрічали черги. Багато людей плакали — в усіх була паніка. «Наш куратор Руслан Миколайович Шандиба домовився з працівником адміністративно-господарського відділу нашої мережі, щоб він стояв на дверях і контролював ситуацію. Потім я його навчила і він підносив мені товар, перевіряв наявність препаратів на комп’ютері. Людей було стільки, що ледь давала усьому раду».

Запасу ліків упродовж тривалого часу вистачало, аби задовольняти попит. «Іноді доводилося комбінувати і заміняти препарати. Я за освітою медик, давно працюю в аптеці, тому багато чому навчилася на практиці. Ці навички стали під час війни в нагоді».

Навантаження було шаленим. «Я вранці приймала 2 таблетки Біфрену, знеболювальні і йшла на роботу. За день не вдавалося іноді навіть присісти».

Дуже багато приходило волонтерів, які закуповували ліки для наших військових. Згодом вони познайомилися і волонтери приходили до Лариси додому.

Лікарі також зверталися до неї за допомогою, коли пацієнтам потрібні були лікарські засоби, які важко було знайти в аптеках міста. Лариса телефонувала колегам з інших аптек, з’ясовувала, де є в наявності препарати, і передавала інформацію медикам. А вони вже відправляли туди людей.

«Війна суттєво змінила правила спілкування між людьми. Завдяки цьому вдалося вижити. Ми обмінялися телефонами з охоронцями ТЦ «Київ», які патрулювали наш район, і я телефонувала їм, якщо бачила, що в аптеку заходять сумнівні особи. Я вже тоді працювала сама, тому дуже переживала за збереження ліків. Приміром, дієтичні добавки у нас стояли в окремих шафах, і мені потрібно було вийти з-за каси, щоб дати людині коробочку із цим чаєм, а хтось міг за моєю спиною забігти за касу…».

Життя в місті, яке регулярно обстрілювалося, Ларису вже не лякало. Вона звикла йти під звуки вибухів на роботу, працювати, коли в аптеці здригаються стіни та вікна. «Жах мене охопив тоді, коли я побачила фото Бучі та Ірпеня. Тоді я зрозуміла, що те саме може бути й у нас».

Але навіть це не змусило її забрати доньку та виїхати з міста. «Я нікому не віддам свою аптеку і своїх пацієнтів. Ми разом пережили багато страшного, а тепер разом чекаємо на Перемогу. Наші Збройні Сили не підведуть!»

Від війни не втечеш

Харків. Салтівка. Обстріли. І люди — море людей, які проходять пів міста, щоб отримати ліки, яких більше немає ніде. Аптечна мережа «Леда» створила унікальне екстемпоральне виробництво, завдяки чому чимало харків’ян отримали під час війни шанс на життя.

Лілія Фоатівна Гольцова працює фармацевтом в аптеці «Леда», яка знаходиться поряд зі станцією метро «Студентська» — в одній з найгарячіших точок Харкова. Ця аптека ні на один день не зачинялася з 24 лютого, хоча з 25 фахівців на початку березня на роботу виходили лише 3. А за місяць Лілія Фоатівна залишилася в аптеці удвох із завідувачкою Анною Юріївною Несвітайло.

«Дефіцит ліків виник вже в перші дні. Але наша мережа виготовляла препарати дуже широкого спектра: серцево-судинні, заспокійливі, нестероїдні протизапальні препарати, багато ліків для дітей та навіть немовлят. Були серед наших клієнтів і дітки, які народилися раніше терміну, люди з трансплантованим серцем… Спеціальні дозування з урахуванням особливостей стану здоров’я пацієнтів, різні форми — порошки, капсули, мікстури. Ми, з дозволу керівництва, забирали лікарські засоби з наших аптек, які стояли зачиненими, бо персонал не міг вийти на роботу, і відпускали відвідувачам у нашій аптеці. Люди, здебільшого літнього віку, йшли до нас через усе місто, бо ліки були життєво необхідні їхнім родичам, які чекали на них вдома. Багато харків’ян саме через них і не змогли евакуюватися. Яких тільки історій не наслухаєшся в аптеці! У когось батько з IV стадією онкології, в іншого — бабуся після інсульту напівпаралізована… Ми всім намагалися допомогти. Підбирали заміну, коли не було певних препаратів. Телефонували колегам з інших мереж — з’ясовували, чи є в них потрібні ліки. Жодного не залишали без допомоги».

Обмежень на відпуск ліків не вводили — просто просили людей подумати про тих, хто стояв за ними в черзі. І люди зазвичай самі приймали рішення придбати одну пластинку Корвалтабу, а не всі 5 упаковок, які були в наявності.

Приходило дуже багато волонтерів, які опікувалися старенькими та воїнами Збройних Сил України. Зазвичай з величезними списками. Їм, зрозуміло, пакували все, що просили. «Ми підтримували ліками мам з дітьми, які ховалися в школі в Парку Перемоги. Там, в укритті, жило близько 100 людей. Вони зазвичай телефонували і замовляли дуже багато ліків, і ми їм збирали все. Потім вони присилали когось і ми допомагали їм донести ці пакети».

Транспорт у Харкові не ходив. На роботу Лілію Фоатівну спочатку возив чоловік. Потім, коли почалися проблеми з пальним, жінка їздила у свою аптеку на велосипеді під обстрілами. Щодня!

Харків, особливо район, де знаходилася її аптека «Леда», обстрілювали постійно. Багато будинків постраждали, в них немає вікон, дверей, вони частково зруйновані. Було декілька влучень поряд, коли вони вже навіть і не вірили, що «пронесе», але їм пощастило. Аптека вціліла і досі обслуговує людей. Зараз вже відновилося екстемпоральне виробництво в мережі, але в аптеці їх так поки що і залишилося двоє, хоча потік відвідувачів зростає щодня.

Жила родина Лілії Фоатівни в 5-поверхівці, і спочатку всі ходили в підвал, який облаш­тували разом із сусідами. Потім призвичаїлися до ситуації. «Ніколи не думала, що можна звикнути до небезпеки, яка чатує на тебе всюди. На вулиці, вдома, в магазині, на роботі. Але виявилося, що людина звикає навіть до обстрілів. Молодший син, якому 11 років, одразу влаштувався спати в коридорі. Ми з чоловіком і старшим сином вкладалися поряд. І навіть спали!»

Чому не виїхали? «Від війни не втечеш. Ми вже одного разу спробували. Жили в Горлівці, у власному будинку. Коли у 2014 р. почалися всі сумні події, що і поклали початок цій війні, ми виїхали. Кинули все. Згодом облаштувалися в Харкові. Але, як бачите, війна прийшла до нас і сюди. До того ж я розуміла, що не можу кинути свою аптеку — вона єдина працювала в найгарячіший період на Салтівці. І кожні руки були на вагу золота. Тому я прийняла рішення залишитися працювати. Родина мене підтримала. Ми тепер харків’яни. А це люди, які не дозволяють собі боятися. Вони завжди думають про тих, хто поряд».

Ми потрібні тут!

24 лютого Оксані Сергіївні Гурській, завідувачці «Аптеки доброго дня», що знаходиться в Харкові на ХТЗ, вранці зателефонувала колега і розгубленим голосом сказала: «У нас тут вибухи…». Завідувачка рішуче відповіла, мовляв, ти просто не виспалася, тому зустрічаємося на роботі.

Вони зустрілися з Оленою Іванівною Рудницькою, яка стала незмінною помічницею Оксани Сергіївни, на порозі рідної аптеки і потім не розлучалися 43 дні. «До нас привозили ліки з розбомблених аптек нашої мережі — у сміттєвих пакетах, в коробках з-під печива… Але завдяки цим «поставкам» наші відвідувачі перший час могли майже завжди придбати необхідне. Потім, коли ситуація трохи стабілізувалася, через «Нову пошту» замовляли за власний рахунок в аптеках нашої мережі в різних регіонах препарати. Машини ні в мене, ні в колеги немає, тому ящики з ліками тягли на собі. Одна з нас залишається в аптеці відпускати препарати, інша йде на «Нову пошту» за товаром. Так і виживали».

Район ХТЗ дуже сильно обстрілювали. Розбомбили поліклініку, вона знаходилася від аптеки на відстані 300 м. Постійно прилітало в заводи, які тут поряд. На дитячому майданчику загинула 7-місячна крихітка в колисці — мама не встигла сховатися.

«Одного разу був дуже страшний приліт. Ми опинилися в епіцентрі вибуху. Нас і наших відвідувачів тоді врятувало те, що не спрацювала сигналізація, і ми не змогли зачинити аптеку. «Загнали» усіх людей, що були поряд, з вулиці до себе в аптеку і попадали на підлогу в матеріальній кімнаті, де не було вікон».

Жила Оксана Сергіївна з двома синами — старшому 17 років, молодшому 5 — у багатоповерхівці на 11-му поверсі. Підвал у них був підтоплений, тому, коли зовсім було страшно, ховалися в підвалі сусіднього будинку. Але зазвичай у коридорі.

24 квітня розбомбили будинок батьків, які жили в Слатине Дергачівського району Харківської обл. Батьки дивом врятувалися. Вибігли в спідній білизні і сховалися на городі у сусідів. Евакуйовували їх звідти волонтери, адже ніхто не наважувався їхати в район, де йшли бої. Машина, на якій вивозили батьків, потрапила під обстріл. Повилітали всі вік­на, але, на щастя, доїхали живі. І оселилися у доньки.

Потім Оксана Сергіївна прихистила колишніх своїх аптечних клієнтів з Луганщини, яким у мирний час завідувачка допомагала з ліками. На непідконтрольній території їх не завжди можливо було придбати. Коли вони приїхали до Харкова, то родина з 5 людей — 2 дорослих і 3 дітей віком 6, 12 і 15 років — не могла знайти житло. «Наша квартира перетворилася на казкову рукавичку. Усім вистачало місця, діти потоваришували між собою… Війна змінила наше уявлення про комфорт. Головним стало вижити».

Чому не виїхали в безпечне місце? «Ми потрібні тут. Як ми мог­ли кинути пацієнтів? Приміром, інсулінозалежних? Вони просто загинули б. Тому щодня ходили на роботу, пішки, під обстрілами, але ходили. Під аптекою на нас чекали люди, для яких іноді ми були останньою надією».

Більше всього в житті завідувачка «Аптеки доброго дня» Оксана Сергіївна Гурська, яка ні на один день не залишила своє робоче місце, мріє про мир. «Я хочу, щоб мій старший син повернувся в коледж на навчання, а молодшого щоб я вела в садочок, і він підстрибував від щастя, що зараз побачить друзів і здивує їх своєю новою машинкою. А не від звуку вибухів і сирен. Я мрію, щоб ми перестали боятися завтрашнього дня і сьогоднішньої ночі. Щоб не гинули діти і дорослі. Більшого мені не треба».

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті