24 лютого 2022 р. у Вікторії Резніченко був вихідний — перший і на багато наступних місяців останній. Почалися воєнні будні. Вона тоді працювала в харківській аптеці «Ваш консультант» на вул. Ювілейній, 57/106. Там був великий підвал. Випускниця Національного фармацевтичного університету В. Резніченко жила разом з донькою Міланою в тому підвалі, щоб містяни могли придбати ліки.
Діти і дорослі підземелля
«До підвалу аптеки ми перебралися 1 березня. До того тиждень мешкали в підвалі будинку, який стояв навпроти нашого.
Спочатку нас в підвалі було багато: я з донькою та чоловіком, колега Вікторія з донькою, заступниця завідувачки зі своїм нареченим та співробітниця Ганна з родиною. Згодом вони поїхали, і нас залишилося п’ятеро — я зі своєю сім’єю та Вікторія з донькою. Світла не було дуже довго, холодно і темно, рятували свічки, а вдень — генератор. Їжу привозили волонтери. Потім один із волонтерів привіз нам похідну грубку з балонами, з’явилася можливість готувати і гріти їжу нормально, бо раніше розігрівали все на маленьких аромасвічках.
Спали в кімнаті персоналу, на матрацах з дому та картонках з аптеки. Ліжка зробили з піддонів, плюс була розкладачка. На тій же грубці гріли воду, щоб помитися. Так і жили. Вранці підйом, сніданок, діти граються у підвалі, а ми працюємо. Мій чоловік Віталій запускав генератор, стежив за дітьми, бігав за покупками та їжею, готував нам обіди і в періоди відсутності клієнтів піднімав настрій анекдотами. Ми ж з самого ранку і до темряви обслуговували людей: відпускали ліки, втішали, підтримували. Наприкінці зміни вимикали генератор і знову поверталися у підвал. Десь через місяць мій тато поставив нам у підвалі акумулятор, тепер ми могли увечері заряджати телефони і мали хоч якесь світло. Так ми мешкали там до травня».
Про колег і відвідувачів
До війни в аптеці «Ваш консультант» працювали більше 10 осіб. У перші дні повномасштабного вторгнення залишилося п’ятеро фармацевтів, охоронці і прибиральниця. Вікторія не ображається на тих, хто виїхав, в кожного свої обставини і свій поріг чутливості. Згодом на допомогу прийшли колеги з інших аптек — аптека працювала щодня, без вихідних.
Чи оцінили відвідувачі те, що для них робили фармацевти?
«Клієнти були різні. Хтось вважав, що ми ціною життя повинні продати настоянку глоду, а хтось дякував. На щастя, останніх була більшість. Деякі навіть приносили нам поїсти, знали, що ми живемо в аптеці.
Паніка серед відвідувачів зазвичай виникала, коли поруч прилітало, і ми терміново зачиняли аптеку. Часу пояснювати, що ми робимо це задля їхньої безпеки, не було.
Ніколи не забуду, як мене разом з клієнтом вибуховою хвилею відкинуло від дверей, коли я намагалася його випустити. Того разу мого чоловіка на порозі аптеки контузило і він втратив слух, слава Богу, що залишився живий. Тоді прилетіло на сусіднє подвір’я, а до цього було влучання у п’ятиповерхівку, де знесло верхні поверхи просто у нас на очах. Іноді обстріли не вщухали впродовж доби…».
Залишитися чи виїхати?
Таке питання перед Вікторією ніколи не поставало. Дідусь, батько, чоловік та донька підтримували свою мужню дружину і маму і завжди залишалися поруч. Невже не було страшно?
«Було, ще й як! Але, по-перше, я Харків’янка, по-друге — мій обов’язок допомогти, за можливості, кожному. Працюючу аптеку в Харкові в перші місяці війни знайти було складно, а багатьом людям були життєво необхідні препарати. Саме у нас волонтери купували медикаменти для допомоги людям у лікарнях, які знаходилися там, де страшно було навіть зітхнути, для Збройних сил України. До нас їхали жителі прикордонних сіл та містечок за ліками. Ми збирали товар із зачинених аптек, щоб у нас завжди було все потрібне. Хто б про них піклувався, якби ми поїхали?».
Коли найстрашніший період залишився в минулому, Вікторії запропонували очолити «Аптеку 9-1-1» в торговельному центрі «Дафі» на багатостраждальній вулиці Героїв Праці. Керівництво знало її незламність.
«У червні в тому районі ще було небезпечно, але людям ми були потрібні. Я погодилася. Запам’яталася порожнеча, все було занедбано, нічого не працювало, тільки наша аптека та «Фоззі». Відчувала себе героєм фільму жахів…».
Там, де кришиться бетон
Харків називають залізобетонним. Але коли в залізобетон влучає снаряд, він ламається. На відміну від харків’ян.
«Ми — одна велика родина, яка вистояла під бомбардуваннями. А ті, хто поїхав, вже за 2 дні готові були повернутися, щоб підтримувати своє рідне місто.
Кожен, хто мав сили, допомагав, ніхто не падав духом. Разом з працівниками Державної служби України з надзвичайних ситуацій звичайні громадяни розбирали завали. Волонтери підтримували і давали сили боротися. Усі, хто залишився в місті, готові були дати відсіч окупантам, якщо доведеться. Електрики, ризикуючи життям, повертали нам світло і тепло.
Харків’ян неможливо зламати. Ми — сила! Ми не дамо ворогові пройти. Харків і Україна вистоять заради майбутнього!».
Зараз у Харків прийшла весна. Місто розквітло і сміливо дивиться в майбутнє. Далі буде, впевнена корінна харків’янка, сильна і цілеспрямована жінка В. Резніченко.
Коментарі
Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим