Антидепресанти 2.0: дві сторони однієї медалі

Про депресію та антидепресанти у контексті сучасних наукових відкриттів

Депресія — це розлад настрою, який викликає постійне відчуття смутку та втрати інтересу. Діагностичний статистичний посібник з психічних розладів Американської психіатричної асоціації, п’яте видання (DSM-5), класифікує депресивні розлади на розлад дисрегуляції настрою, пов’язаний з порушенням функції настрою, великий депресивний розлад, стійкий депресивний розлад (дистимія), передменструальний дисфоричний розлад та депресивний розлад, спричинений іншим захворюванням.

Попри варіативність депресивних станів, спільними рисами для всіх є відчуття смутку, порожнечі або дратівливий настрій, що супроводжуються соматичними та когнітивними змінами, які суттєво впливають на здатність людини функціо­нувати. На жаль, через хибні уявлення майже 60% людей з депресією не звертаються по медичну допомогу. А багато хто вважає, що стигма психічного розладу є неприйнятною в суспільстві та може перешкоджати як особистому, так і професійному життю (Chand S.P. et al., 2026).

Патофізіологія великого депресивного розладу досі нечітко визначена. Тривалий час у науці домінувала моноамінова гіпотеза, що пояснювала депресивний стан зниженням рівня нейромедіаторів у синаптичній щілині. Зокрема, порушення активності гормону серотоніну (5-HT) у центральній нервовій системі (ЦНС). Однак сучасне розуміння депресії давно вийшло за межі спрощеної концепції «дефіциту серотоніну» та трансформувалося у складну нейробіологічну модель, у якій антидепресанти* — група лікарських засобів, дія яких спрямована на полегшення симптомів і запобігання рецидиву депресії, розглядаються не як прості стимулятори гарного настрою, а як модифікатори нейронних мереж. Саме цим пояснюється парадокс: концентрація нейромедіаторів у головному мозку може змінюватися вже у перші години після прийому цієї групи препаратів, тоді як клінічне полегшення настає лише через кілька тижнів терапії (Starr L.R. et al., 2012; Moncrieff J. et al., 2023; Jauhar S. et al., 2023; Chand S.P. et al., 2026).

Ключ до розуміння терапевтичного ефекту антидепресантів лежить у їх здатності запускати каскад молекулярних процесів, пов’язаних із нейропластичністю. Тривалий психологічний стрес, який є одним із провідних патогенетичних факторів депресії, спричиняє структурні зміни головного мозку — зокрема атрофію нейронів у префронтальній корі та гіпокампі, що відповідають за емоційний контроль і формування пам’яті (Woo E. et al., 2021). У цьому контексті антидепресанти, особливо селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС), стимулюють експресію гена, який відповідає за синтез нейротрофічного фактора мозку (BDNF). Цей білок відіграє роль своєрідного «добрива» для нервової тканини, сприяючи відновленню дендритних структур та формуванню нових синаптичних зв’язків (Cubillos S. et al., 2022). Завдяки цьому головний мозок поступово виходить зі стану функціональної ригідності та відновлює здатність до адаптації (Colucci-D’Amato L. et al., 2020; Figueiredo Godoy A.C. et al., 2025).

Водночас важливим компонентом терапевтичної дії антидепресантів є їхній вплив на процеси емоційної обробки інформації. Негативні афективні упередження суттєво впливають на когнітивну та емоційну поведінку пацієнтів із великим депресивним розладом. Відповідно до нейропсихологічної гіпотези дії антидепресантів, саме модифікація цих упереджень може бути одним із ключових механізмів їхньої ефективності. Дослідження показують, що навіть одноразовий прийом класичних антидепресантів здатний позитивно впливати на процеси емоційної обробки інформації, змінюючи сприйняття соціальних сигналів та емоційних стимулів (Kamenish K.A. et al., 2026).

Однак попри доведену ефективність цих препаратів, клінічна практика демонструє значну індивідуальну варіативність відповіді на терапію. Масштабні метааналізи підтверджують перевагу антидепресантів над плацебо, але водночас підкреслюють складність прогнозування результатів лікування (Maslej M.M. et al., 2021; Pillinger T. et al., 2025). Однією з причин цього є генетична різноманітність пацієнтів. Зокрема, полі­морфізм гена транспортера серотоніну (5-HTTLPR) може суттєво впливати на те, буде терапія ефективною чи супроводжуватиметься небажаними ефектами (Taylor M.J. et al., 2021).

У цьому контексті особливої актуальності набуває пошук біомаркерів, які могли б допомогти персоналізувати лікування. Нещодавно ідентифіковано новий потенційний маркер крові — циркулярна РНК CDR1as. Дослідження показали, що підвищений базовий рівень цієї молекули асоціюється з погіршеною відповіддю на терапію антидепресантами, та вона може стати об’єктивним неінвазивним інструментом для зменшення практики «проб і помилок» при призначенні антидепресантів (Papageorgiou G. et al., 2026).

Іншим важливим фактором персоналізації лікування є біологічна стать пацієнта. Отримані результати свідчать, що вона може впливати на траєкторію редукції симптомів та загальний профіль відповіді на антидепресанти. Це підкреслює необхідність врахування статевих відмінностей як ключової змінної для оптимізації стратегій лікування терапевтично резистентної депресії та вдосконалення персоналізованої психіатричної допомоги (Huc M. et al., 2026).

Зворотна сторона медалі

Попри значний терапевтичний потенціал антидепресантів, їх застосування супроводжується низкою клінічних викликів. Одним із найбільш дискусійних аспектів є феномен «емоційного згладжування» (або «емоційного притуплення»). Дослідження свідчать, що антидепресанти можуть змінювати сприйняття емоційних стимулів, створюючи стан, у якому негативні переживання стають менш інтенсивними, але водночас знижується глибина позитивних емоцій та соціальної емпатії (Malleza S., 2025).

На нейрохімічному рівні це може бути пов’язано з тим, що надлишок серотоніну в окремих ділянках префронтальної кори пригнічує дофамінергічну передачу, що проявляється зниженням мотивації та відчуттям емоційної відстороненості (Ma H. et al., 2021).

Не менш складним клінічним явищем є резистентність до лікування та феномен «втечі ефекту». У частини пацієнтів після тривалого періоду ефективної терапії розвивається так звана тахіфілаксія — поступова втрата чутливості до препарату (Amsterdam J.D. et al., 2009). Головний мозок, прагнучи підтримати гомеостаз, може зменшувати кількість серотонінових рецепторів або знижувати їхню чутливість, що змушує лікаря змінювати терапевтичну стратегію. У деяких випадках тривале застосування антидепресантів пов’язують із явищем тардивної дисфорії — станом, коли адаптаційні механізми мозку знижують ефективність лікування (El-Mallakh R.S. et al., 2011).

Окрему увагу привертає системний вплив цих препаратів на організм. Серотонін бере участь у регуляції багатьох фізіологічних процесів, тому втручання в його метаболізм може позначатися на роботі ендокринної системи та обміні речовин (Joon Ho Moon et al., 2022). Дані масштабних спостережень свідчать, що деякі класи антидепресантів можуть зумовлювати збільшення маси тіла, зміни ліпідного профілю та розвиток метаболічного синдрому (Mouawad M. et al., 2025).

Крім того, сексуальна дисфункція залишається однією з найчастіших причин самовільного припинення лікування, що підвищує ризик рецидиву депресії (Safak Y. et al., 2025).

Особливої клінічної уваги потребує синдром припинення прийому антидепресантів. При різкій відміні препарату головний мозок може опинитися у стані біохімічного дисбалансу, що проявляється запамороченням, тривожними реакціями, грипоподібними симптомами та характерними сенсорними відчуттями, які пацієнти описують як «brain zaps» (Strawn J.R. et al., 2023). Це свідчить про те, що під час терапії формуються адаптаційні нейробіологічні механізми, і повернення до автономної регуляції потребує часу.

Як можна впливати на недоліки антидепресантів?

Сучасні підходи до ведення пацієнтів передбачають поступове зниження дози препаратів за принципом так званого гіперболічного tapering. Оскільки взаємодія антидепресантів із серотоніновими рецепторами має нелінійний характер, найбільш значні нейробіологічні зміни відбуваються саме під час зниження останніх доз. Повільне зниження концентрації препарату протягом тривалого часу — можливість для ней­ронних мереж адаптуватися та мінімізувати ризик виражених симптомів відміни (van Os J., Groot P.C., 2023).

Паралельно з фармакологічною корекцією дедалі більшого значення набуває нутриціологічна підтримка, спрямована на відновлення метаболічної рівноваги. У межах сучасної нутриційної психіатрії активно досліджуються амінокислоти — попередники серотоніну. Зокрема, L-триптофан та 5-гідрокситриптофан можуть слугувати субстратом для синтезу власного серотоніну, однак їх застосування потребує обережності та чіткого розмежування з фармакотерапією, щоб уникнути розвитку серотонінового синдрому (Jenkins T.A. et al., 2016; Maffei M.E., 2020).

Також доведено, що омега-3 поліненасичені жирні кислоти, особливо ейкозапентаєнова кислота, виявляють протизапальний ефект у структурах головного мозку та сприяють підтримці нейропластичності (Malau I.A. et al., 2024). Поряд із цим важливу роль відіграють нутрієнти, які підтримують мітохондріальне здоров’я нейронів. Магній у біодоступних формах, а також вітаміни групи B — зокрема метильовані форми фолатів і B₁₂ — беруть участь у процесах метилювання та енергетичного метаболізму клітин головного мозку, що може допомогти зменшувати когнітивну втому та сприяти відновленню емоційної реактивності (Lyon P. et al., 2020; Matek Sarić M. et al., 2025).

Клінічні спостереження свідчать, що у пацієнтів, які отримують комплексну метаболічну та нутриціологічну підтримку, виявлено значно нижчий ризик рецидиву депресії після завершення основного курсу лікування (Mrozek W. et al., 2023; Dizet S. et al., 2025).

Не менш важливим компонентом довготривалої стабілізації є психотерапевтична підтримка. У цьому контексті когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) відіграє роль своєрідного нейропсихологічного «закріплювача» змін, які ініційовані фармакотерапією. Під час лікування антидепресанти створюють сприятливе середовище для перебудови нейронних мереж, а психотерапія допомагає сформувати нові моделі обробки інформації та емоційного реагування (Maund E. et al., 2019; Wardle M.C. et al., 2024).

Окремим клінічним питанням залишається застосування антидепресантів у період вагітності. Сучасні дані свідчать, що застосування стандартних терапевтичних доз загалом вважається безпечним для плода. Водночас тривалий прийом у високих дозах може асоціюватися зі змінами у структурі плаценти та підвищеною ймовірністю потреби новонародженого в інтенсивній терапії після народження (Bernhardsen G.P. et al., 2026).

Отже, антидепресанти слід розглядати не як універсальний «засіб для покращення настрою», а як складний біологічний інструмент, що відкриває головному мозку можливість для відновлення. Однак «темна сторона» цих препаратів — від емоційного оніміння до складних метаболічних викликів — нагадує нам про крихкість людської біохімії та необхідність надзвичайно обережного, індивідуалізованого підходу. Справжнє одужання можливе лише на перетині медикаментозної підтримки, усвідомленої зміни способу життя та нутриціологічної корекції. Тільки такий інтегративний підхід — можливість перетворити «вікно можливостей», відчинене антидепресантами, на міцний фундамент довготривалого ментального здоров’я. Тобто антидепресанти — це не погано, а навпаки — можливості, від вміння використати які залежить успіх лікування.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!