?Повідомлення
На публічне обговорення виноситься проект Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства про охорону здоров’я» — «Медичний кодекс», розроблений за ініціативи Міністерства охорони здоров’я робочою групою за участю фахівців міністерства, представників наукових та інших профільних установ, закладів охорони здоров’я.
Підставою для розробки розширеної редакції законопроекту «Медичного кодексу» є Указ Президента України від 06.12.2005 р. № 1694/2005 «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення», п. 1.2. Національного плану розвитку системи охорони здоров’я на період до 2010 року, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.06.2007 р. № 815, та п. 91 Орієнтовного плану законопроектних робіт на 2008 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.03.2008 р. № 534-р., постанова Кабінету Міністрів України від 16.01.2008 р. № 14 «Про затвердження Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Український прорив: для людей, а не політиків», протокольні доручення Прем’єр-міністра України.
Порівняно із чинною редакцією Основ законодавства про охорону здоров’я законопроект містить нові розділи: «Заклади охорони здоров’я», «Фінансування медичної допомоги», «Система стандартів у галузі охорони здоров’я» та ін.
Прийняття цього акта дозволить систематизувати законодавство про охорону здоров’я, визначити пріоритети діяльності галузі.
Зауваження та пропозиції до проекту Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства про охорону здоров’я» — «Медичний кодекс» приймаються в письмовій формі на адресу Міністерства охорони здоров’я України, 01021, Київ, вул. М. Грушевського, 7; тел./факс: (044) 226-23-31; е-mail:?, ; .
Проект
Закон України
Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я
Верховна Рада України постановляє:
внести до Основ законодавства України про охорону здоров’я (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 4, ст. 19, № 11, ст. 93, № 15, ст. 132; 1994 р., № 28, ст. 235, № 41, ст. 376, № 45, ст. 404; 1997 р., № 15, ст. 1154; 2000 р., № 19, ст. 143; 2003 р., № 10–11, ст. 86; 2004 р., № 17–18, ст. 250, 2005 р., № 4, ст. 83; 2004 р., № 43–44, ст. 493; 2005 р., № 7–8, ст. 162; 2005 р., № 13, ст. 231; 2005 р., № 17, № 18–19, ст. 267; 2005 р., № 26, ст. 355; 2006 р., № 9, № 10–11, ст. 96; 2006 р., № 22, ст. 184; 2006 р., № 22, ст. 199; 2007 р., № 7–8, ст. 66; 2007 р., № 16, ст. 215; 2007 р., № 33, ст. 440; 2007 р., № 34, ст. 445) зміни, виклавши їх у такій редакції:
«Основи законодавства України про охорону здоров’я»
Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні та регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності, довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що негативно впливають на їх здоров’я, зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності.
Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Глава 1 Законодавча база системи охорони здоров’я
Стаття 1 Законодавство України про охорону здоров’я
Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров’я.
Стаття 2 Охорона здоров’я — загальний обов’язок держави, громадян та суспільства
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації усіх форм власності, посадові особи (службові особи), громадяни та об’єднання громадян зобов’язані забезпечувати пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров’ю населення та окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, інвалідам, потерпілим від нещасного випадку та у разі надзвичайної ситуації, сприяти працівникам закладів охорони здоров’я в їх діяльності, а також виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством.
Стаття 3. Визначення термінів
У цих Основах та інших прийнятих відповідно до них актах законодавства наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:
– вторинна (медико-санітарна) допомога — спеціалізована медична допомога, що надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики /сімейні лікарі;
– галузь охорони здоров’я — сукупність закладів, установ та органів управління охорони здоров’я, працівників, які безпосередньо забезпечують надання послуг з охорони здоров’я населення;
– державні кошти — кошти визначені як державні в Законі України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»;
– договір про державну закупівлю медичних послуг — письмова угода між замовником (розпорядником державних коштів), що діє в інтересах пацієнтів (третіх осіб), та постачальником медичних послуг, яка визначає умови надання населенню безоплатної медичної допомоги;
– донорський зародок — генетичний матеріал, який генетично споріднений з подружжям або одним з них;
– допоміжні послуги — інші, ніж медичні послуги, що забезпечують підтримку надання клінічних послуг у процесі медичної допомоги пацієнтам;
– допоміжні репродуктивні технології (ДРТ) — спеціальні програми лікування безпліддя, при яких запліднення відбувається в умовах in vitro за допомогою лікувальних маніпуляцій з репродуктивними клітинами;
– доступність медичного обслуговування — можливість отримання громадянами необхідної медичної допомоги незалежно від їх соціального та матеріального стану, місця проживання або знаходження та віку;
– ефективність медичної допомоги — співвідношення результатів, одержаних у процесі надання медичної допомоги, та витрат ресурсів, здійснених для досягнення цих результатів;
– заклад охорони здоров’я — юридична особа зі статусом господарюючого чи негосподарюючого суб’єкта будь-якої дозволеної законом форми власності та організаційно-правової форми, яка має відповідну ліцензію, і основним видом діяльності якої є надання населенню медичних чи інших послуг з охорони здоров’я;
– замовник медичних послуг — головний розпорядник державних коштів, який у порядку, визначеному законодавством України, що регулюють суспільні відносити у сфері закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти, проводить процедуру державної закупівлі та укладає договір про закупівлю медичних послуг;
– застрахована особа — особа, яка відповідно до цього Закону підлягає загальнообов’язковому державному соціальному медичному страхуванню та має право на медичні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням;
– здоровий спосіб життя — усвідомлена поведінка людей, спрямована на збереження та зміцнення власного здоров’я;
– здоров’я — стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;
– індикатор якості — показник, що використовується для оцінки якості надання медичної допомоги, стосовно якого існують докази чи консенсус щодо його безпосереднього впливу на якість медичної допомоги;
– клінічний протокол — документ розроблений з урахуванням клінічних рекомендацій та затверджений спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів надання медичної допомоги та порядок реалізації етапів надання медичної допомоги;
– клінічні рекомендації — систематизовані положення, розроблені на основі визначеної методології, які спрямовані на допомогу лікарю і пацієнту у прийнятті рішення щодо надання раціональної медичної допомоги в різних клінічних станах;
– лікар — особа, яка в порядку, встановленому законодавством, отримала повну вищу медичну освіту та право на здійснення медичної діяльності (медичної практики);
– лікар загальної практики (сімейний лікар) — лікар, який має професійну підготовку за спеціальністю «загальна практика/сімейна медицина» і забезпечує індивідуальну первинну медико-санітарну допомогу для окремих осіб, сімей і населення незалежно від віку, статі або виду захворювання;
– лікар-спеціаліст — лікар, який має підтверджену у встановленому законодавством порядку спеціалізацію в одній або кількох інших ніж «загальна практика/сімейна медицина», офіційно визнаних державою медичних спеціальностях;
– лікарський засіб — будь-яка субстанція (діюча речовина) або комбінація субстанцій, що призначена для лікування або профілактики захворювань людини; будь-яка субстанція або комбінація субстанцій, яку можна вводити людині для діагностики або для відновлення, корекції або зміни фізіологічних функцій людини;
– лікарський засіб біологічного походження — лікарський засіб, активна субстанція (діюча речовина) якого є біологічною речовиною. Біологічна речовина — це речовина, яка виготовляється або екстрагується з біологічного джерела, для характеристики і визначення якості якої необхідні фізико-хіміко-біологічні тестування та дані щодо процесу виробництва та його контролю;
– лікування — медична допомога, що надається пацієнту з метою досягнення бажаних змін у його здоров’ї, порушеному в результаті хвороби, іншого патологічного чи фізіологічного стану;
– медико-санітарна допомога — комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, проведення ранньої діагностики, лікування осіб з гострими і хронічними захворюваннями, реабілітації хворих та інвалідів;
– медична допомога — процес надання пацієнтам медичних послуг, спрямованих на забезпечення профілактики, діагностики, лікування хвороб, травм та отруєнь, догляду та реабілітації у зв’язку з цими станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами, що забезпечується лікарями або медичними сестрами, іншим професійним медичним чи технічним персоналом під керівництвом лікаря;
– медична помилка — факт невідповідності діагнозу хвороби дійсному характеру захворювання, доведений незалежною клінічною або судово-медичною експертизою, а також невідповідності проведеного лікування, характеру і тяжкості захворювання, що призвело до погіршення здоров’я або смерті пацієнта через недостатній рівень кваліфікації медичного працівника;
– медична реабілітація — комплекс лікувальних заходів, що надаються пацієнту і спрямовані на відновлення втрачених фізіологічних функцій, на виявлення і активізацію компенсаторних можливостей організму з метою забезпечення його адаптації у виробничому та соціально-побутовому середовищі;
– медичне втручання — дія медичного працівника із застосуванням методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини. Медичні втручання включають у себе фармакотерапію, хірургічне втручання, медичні процедури, медичну реабілітацію та медичні консультації;
– медичне обслуговування — сукупність медичних послуг, що надаються пацієнту;
– медичний працівник — лікар або інша особа, яка у встановленому законодавством порядку отримала медичну освіту, відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам та здійснює медичну практику у складі закладу охорони здоров’я або як самостійний суб’єкт підприємницької діяльності;
– медичні послуги — дія чи комплекс дій, пов’язані з наданням медичної допомоги, що здійснюються лікарями або медичними сестрами, іншим медичним персоналом під керівництвом лікаря;
– медсестринські послуги — діяльність, пов’язана із забезпеченням медсестринського догляду, що виконується медичними сестрами чи іншим медичним персоналом під контролем медичної сестри;
– мережа державних і комунальних закладів охорони здоров’я — сукупність закладів охорони здоров’я, створених для задоволення потреб населення в послугах системи охорони здоров’я;
– надавачі медичних послуг — заклади охорони здоров’я та медичні працівники — суб’єкти господарської діяльності, які мають ліцензію на здійснення господарської діяльності з медичної практики;
– невідкладна та швидка медична допомога — комплекс медичних послуг, що надаються з використанням професійних знань, навичок з метою невідкладного усунення проявів хвороби, травми чи інших станів, які загрожують життю хворого (постраждалого) чи здоров’ю оточуючих;
– невиконання пацієнтом медичних рекомендацій — невиконання пацієнтом, котрий перебуває у повній свідомості, медичних рекомендацій лікаря або середнього медичного працівника, отриманих ним при добровільному зверненні до медичного закладу і на які він дав письмову згоду стосовно дотримання режиму чи виконання медичних призначень, якщо цей факт невиконання пацієнтом медичних рекомендацій документовано відповідним записом у медичних документах і підтверджено підписом посадової особи і двома свідками;
– незалежні експерти із загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування — фізичні особи, які відповідають кваліфікаційним вимогам, встановленим цим Законом, безпосередньо здійснюють медичну експертизу шляхом надання висновків щодо якості, обсягу та вартості наданих медичних послуг. Незалежні експерти здійснюють медичну експертизу за зверненням будь-якого учасника загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування на підставі укладеного з ним договору;
– об’єкт загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування — страховий випадок, із настанням якого застрахована особа має право на отримання медичних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням;
– пацієнт — будь-яка особа, яка як споживач звернулася за послугами з охорони здоров’я незалежно від стану її здоров’я;
– первинна медико-санітарна медична допомога — медична допомога першого рівня, яка надається переважно в амбулаторних умовах сімейними лікарями/лікарями загальної практики або іншими лікарями за територіальною ознакою і передбачає консультацію лікаря, просту діагностику, лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для надання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги;
– постачальник медичних послуг — зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична чи фізична особа, якій надано право на здійснення медичної практики (надання медичних послуг);
– представники застрахованих осіб — об’єднання громадян, у тому числі профспілки або їх об’єднання, та інші органи (особи), уповноважені брати участь у роботі органів нагляду за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням відповідно до цього закону;
– професійна недбалість медичного працівника — невиконання медичним працівником своїх посадових інструкцій чи санітарних і технологічних вимог щодо проведення діагностичних або лікувальних процедур, що обумовило погіршення здоров’я або смерть пацієнта чи медичного працівника;
– профілактика — комплекс заходів, спрямованих на запобігання виникненню хвороб та інших розладів здоров’я людини;
– роботодавець — власник підприємства, установи, організації, що утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання; фізичні особи, які використовують працю найманих працівників (у тому числі іноземців, які на законних підставах працюють за наймом в Україні); розташовані в Україні іноземні підприємства, установи, організації (у тому числі міжнародні), філії та представництва чи інші відокремлені підрозділи, які використовують працю найманих працівників, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
– система охорони здоров’я — сукупність організацій, інститутів і ресурсів, призначених для надання будь-якого виду медичних послуг на індивідуальному чи колективному рівні (у тому числі на основі міжсекторальної взаємодії), головна мета яких полягає у зміцненні, відновленні та підтриманні здоров’я;
– страховий випадок — подія, з настанням якої виникає право застрахованої особи на отримання медичних послуг відповідно до цього Закону;
– страховики — Фонд медичного страхування України, страхові організації, що отримали відповідну ліценцію в Державній комісії із регулювання ринків фінансових послуг;
– страхові внески — загальнообов’язкові платежі, які страхувальники зобов’язані сплачувати відповідно до цього Закону;
– страхувальники — роботодавці та інші особи (юридичні та фізичні), які відповідно до закону сплачують страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування;
– суб’єкти загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування — застраховані особи, страхувальники, страховики, постачальники медичних послуг (заклади охорони здоров’я) та органи державної виконавчої влади;
– сурогатне материнство — одна із методик ДРТ, за якою здійснюється народження дитини шляхом імплантації в організм жінки (без використання її біологічного матеріалу) зародка, зачатого подружжям або одним із подружжя за письмовою згодою іншого на їх замовлення;
– сурогатна матір — жінка, яка народила дитину після імплантації в її організм (без використання її біологічного матеріалу) зародку зачатого подружжям або одним із подружжя за письмовою згодою іншого на їх замовлення;
– сфера охорони здоров’я — сукупність суспільних відносин, пов’язаних із впливом на здоров’я людини шляхом здійснення профілактичних та лікувальних заходів на колективному та індивідуальному рівні;
– третинна (медико-санітарна) допомога — високоспеціалізована медична допомога, яка подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються;
– фармацевтичний працівник — особа, яка у встановленому законодавством порядку отримала фармацевтичну освіту та відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам;
– якість медичної допомоги — ступінь досконалості процесу надання медичної допомоги, який надає їй здатність задовольняти потреби пацієнта у збереженні та відновленні здоров’я і відповідає вимогам, встановленим законодавством.
Глава 2 Державна політика в сфері охорони здоров’я та організації медичного обслуговування населення
Стаття 4 Основні принципи функціонування системи охорони здоров’я в Україні
Основними принципами функціонування системи охорони здоров’я в Україні є:
1) забезпечення ефективної охорони здоров’я одним з пріоритетних напрямів діяльності держави у сфері надання публічних послуг й одним з основних факторів сприяння сталому розвиткові суспільства та досягнення добробуту народу України;
2) орієнтація на потреби пацієнтів, гуманістична спрямованість та пріоритет загальнолюдських цінностей над національними, груповими або індивідуальними інтересами, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина та реалізації пов’язаних з ними соціальних гарантій;
3) рівність громадян та забезпечення їм рівного доступу до товарів і послуг, необхідних для отримання медичної допомоги, зміцнення, відновлення та підтримання здоров’я;
4) пріоритет профілактичної діяльності;
5) наступність та безперервність;
6) комплексний медико-екологічний, медико-соціальний міжгалузевий підхід до розв’язання проблем охорони здоров’я;
7) децентралізація державного управління, професійна автономія медичних працівників та розвиток самоврядування закладів охорони здоров’я;
8) багатоканальність фінансування, рівність постачальників медичних послуг усіх дозволених законом форм власності у доступі до державних коштів, поєднання необхідності дотримання державних соціальних гарантій у сфері охорони здоров’я із заохоченням розвитку підприємництва, конкуренції та регульованого ринку товарів і послуг, пов’язаних із забезпеченням охорони здоров’я;
9) використання науково обґрунтованих і таких, що базуються на доказовій основі, методів профілактики, лікування та реабілітації;
10) інформаційна відкритість діяльності в сфері охорони здоров’я;
11) гарантування безоплатності надання медичної допомоги в обсягах, що забезпечуються фінансуванням за рахунок державних коштів;
12) забезпечення територіальної зручності, тобто максимального наближення надання основних обсягів медичної допомоги за місцем проживання або максимально близько від місця проживання пацієнтів;
13) право особи вільно вибирати лікаря в першу чергу первинної медико-санітарної допомоги або в установленому порядку його змінювати;
14) організація доступу пацієнтів до послуг спеціалізованої медичної допомоги через направлення лікаря загальної практики/сімейного лікаря (дільничного лікаря) за винятком випадків, що потребують надання невідкладної спеціалізованої медичної допомоги;
15) першочергове надання відповідно до обсягу державного фінансування тих видів медичної допомоги, які забезпечують найбільш прийнятне для суспільства співвідношення між використаними ресурсами та досягнутими результатами.
Стаття 5 Основні напрями державної політики у сфері організації медичного обслуговування населення
Основними напрямами державної політики у сфері організації медичного обслуговування населення є:
1) формування мережі медичних закладів відповідно до потреб населення;
2) забезпечення засад управлінської та фінансової автономії державних і комунальних медичних закладів;
3) розмежування повноважень між замовниками та постачальниками медичних послуг;
4) запровадження на договірній основі державних закупівель медичних послуг, що входять до переліку державних гарантій забезпечення населення безоплатним медичним обслуговуванням;
5) пріоритетний розвиток первинної медико-санітарної медичної допомоги на засадах загальної практики/сімейної медицини, подолання відставання у оснащенні та кадровому забезпеченні сільської медицини;
6) поступове впровадження загальнообовязкового державного соціального медичного страхування;
7) диференціація ліжкового фонду за рівнем інтенсивності медичного обслуговування;
8) розвиток стаціонарозамінних форм надання медичної допомоги;
9) концентрація надання третинної (медико-санітарної) допомоги у високоспеціалізованих медичних закладах, створення системи університетських клінік;
10) забезпечення якості медичної допомоги шляхом стандартизації медичної практики;
11) забезпечення доступу населення до можливостей придбання необхідних якісних, ефективних ліків та медичних препаратів, вжиття необхідних заходів щодо здешевлення для населення ліків шляхом впровадження різних форм компенсації витрат на лікарські засоби тощо;
12) гарантування безоплатності надання медичної допомоги в обсягах, що забезпечуються гарантованим з боку держави фінансуванням у межах встановлених державою базових рівнів;
13) забезпечення медичним закладам незалежно від їх форми власності рівних можливостей щодо проведення профілактики, діагностики, лікування та експертизи тимчасової втрати працездатності.
Глава 3 Права та обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я
Стаття 7 Право громадян України на охорону здоров’я
1. Кожний громадянин України має право на охорону здоров’я. Реалізація цього права передбачає забезпечення:
1) рівного доступу усіх громадян до своєчасних та якісних медичних та інших послуг системи охорони здоров’я, що фінансуються за рахунок державних коштів, та забезпечення громадянам за наявності їх бажання вільної можливості звернення за отриманням медичних та інших пов’язаних із здоров’ям послуг, що фінансуються за рахунок приватних джерел, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;
2) відповідного життєвого рівня, необхідного для підтримання здоров’я людини, що передбачає можливість доступу до житла, повноцінного та безпечного харчування, безпечної питної води, інших необхідних для підтримання та відновлення здоров’я основних товарів споживання та предметів побуту, відповідного соціального забезпечення та обслуговування;
3) санітарного та епідемічного благополуччя довкілля;
4) безпечних і здорових умов праці, навчання, побуту та відпочинку;
5) рівного доступу до освіти та інформації у сфері здоров’я (у тому числі статевого та репродуктивного здоров’я);
6) участі населення у прийнятті рішень з усіх пов’язаних із здоров’ям питань на місцевому, національному та міжнародному рівнях у порядку, встановленому законодавством;
7) можливості об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я та створення громадських організацій взаємодопомоги у наданні додаткових медичних послуг за кошти громадської організації;
8) правового захисту від будь-яких форм дискримінації, пов’язаної зі станом здоров’я чи за будь-якою іншою ознакою;
9) компенсації заподіяної здоров’ю шкоди відповідно до законодавства;
10) оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та органів охорони здоров’я;
11) можливості проведення незалежної медичної експертизи у разі його незгоди з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина;
12) можливості вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок провадження підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю і здоров’ю.
2. Невід’ємними складовими реалізації права на охорону здоров’я також є дотримання права кожної людини на життя, на повагу до людської гідності, на конфіденційність інформації, на свободу, на вільний контроль за своїм здоров’ям та тілом (включаючи статеву та репродуктивну свободу), право бути вільною від будь-якого стороннього втручання (у тому числі бути вільною від тортур та не підлягати без вільної інформованої згоди жодним медичним втручанням, медичним чи науковим дослідженням).
3. Пацієнт, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я з метою отримання думки сторонніх фахівців про стан свого здоров’я та призначене йому лікування має право на допуск до нього у порядку, визначеному законодавством, медичних працівників, які не працюють у цьому закладі. Такий пацієнт також має право на допуск до нього членів його сім’ї, інших близьких осіб, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та ритуального обряду.
4. Законом може бути визначено й інші права громадян у сфері охорони здоров’я.
5. Особливості здійснення права на охорону здоров’я та інших пов’язаних з ним прав неповнолітніми, недієздатними особами, інвалідами, військовослужбовцями, громадянами, які перебувають під вартою та відбувають покарання в місцях позбавлення волі, перебувають в умовах надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру чи в зоні надзвичайної екологічної ситуації, та деякими іншими категоріями осіб визначаються цим та іншими законами України.
6. Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров’я у формах і обсязі, встановлених міжнародними договорами України.
Стаття 7 Права іноземців та осіб без громадянства на охорону здоров’я
Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, яким надано статус біженців, користуються такими самими правами і несуть такі самі обов’язки у сфері охорони здоров’я, як і громадяни України. Усім іншим іноземцям та особам без громадянства медична допомога подається у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Стаття 8 Гарантії права на охорону здоров’я
1. З метою реалізації права громадян на охорону здоров’я держава забезпечує:
1) наявність достатньої кількості функціонуючих закладів, кваліфікованого персоналу, товарів і послуг, необхідних для забезпечення реальних потреб населення в якісній охороні здоров’я та медичній допомозі;
2) розробку, затвердження та фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм;
3) фізичну та економічну доступність своєчасних, якісних та ефективних медичних послуг та послуг, пов’язаних із забезпеченням основних передумов збереження здоров’я, включаючи забезпечення безпечною питною водою, продуктами харчування та адекватними санітарними умовами;
4) відшкодування постраждалій особі або його родичам шкоди, завданої здоров’ю або життю пацієнта через медичну помилку, що пов’язана з неправильно встановленим діагнозом або неправильно обраною тактикою лікування, недбалість медичного персоналу;
4) засноване на принципах солідарності та справедливості фінансування системи медичного обслуговування, надання безоплатної медичної допомоги всім громадянам у порядку та обсягах, встановлених законом;
5) сприяння розвиткові закладів охорони здоров’я усіх форм власності;
6) здійснення державного і громадського контролю та нагляду в сфері охорони здоров’я;
7) організацію державної системи збирання, опрацювання та аналізу соціальної, екологічної і спеціально-медичної статистичної інформації;
8) рівний доступ усіх громадян до інформації у сфері охорони здоров’я;
9) відповідність діяльності закладів охорони здоров’я та медичних працівників, а також товарів та послуг у цій сфері принципам медичної етики, культурним критеріям окремих осіб і меншин, народів та громад, гендерним вимогам та традиціям, принципам конфіденційності та поліпшення стану здоров’я відповідних осіб;
10) особливу турботу про здоров’я дітей, вагітних, осіб з обмеженнями життєдіяльності та осіб похилого віку;
11) сприяння розвиткові фізичної культури, особливо серед молоді;
12) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров’я.
2. У разі порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров’я відповідні органи державної влади, органи місцевого самоврядування, громадські організації, підприємства, установи та організації усіх форм власності, їх посадові особи і самі громадяни зобов’язані вжити заходів до поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.
Стаття 9 Обмеження прав громадян, пов’язані зі станом їх здоров’я
1. Будь-які обмеження прав громадян у сфері охорони здоров’я допускаються лише у випадках та в порядку, що встановлюються виключно законами.
2. На підставах і в порядку, передбачених законами, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров’я до професійної або іншої діяльності, пов’язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних функцій.
3. Також тільки на підставах і в порядку, встановлених законами, допускається застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді обов’язкового медичного огляду або обов’язкової медичної ізоляції, а також обмеження прав у зв’язку з проведенням карантинних заходів.
4. Рішення про обмеження прав громадян, пов’язані із станом їх здоров’я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.
Стаття 10 Обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я
1. Громадяни України зобов’язані:
1) нести відповідальність та піклуватися про власне здоров’я та здоров’я своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;
2) сприяти наданню першої невідкладної допомоги іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для життя і здоров’я стані;
3) брати участь у здійсненні санітарних і протиепідемічних заходів;
4) проходити профілактичні медичні огляди і робити профілактичні щеплення у порядку, передбаченому законодавством; у випадку не проходження або невчасного проходження профілактичних оглядів і щеплень відповідальність за здоров’я і лікування несе сам громадянин;
5) виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я;
6) нести відповідальність за свідоме нанесення шкоди власному здоров’ю (тютюнопаління, зловживання алкоголем, вживання наркотичних та психотропних засобів без медичних показань тощо) у вигляді додаткової оплати за лікування або за медичне страхування.
Pозділ ІІ ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ
Глава 4 Основи державної політики в сфері охорони здоров’я
Стаття 11 Система охорони здоров’я
1. Система охорони здоров’я України являє собою сукупність усіх організацій, інститутів і ресурсів, призначених для надання будь-якого виду послуг, спрямованих на зміцнення, відновлення та підтримання здоров’я на індивідуальному чи колективному рівні, у тому числі на основі міжсекторальної взаємодії.
2. Невід’ємною та основною частиною системи охорони здоров’я є галузь охорони здоров’я, що являє собою сукупність закладів охорони здоров’я, медичних та інших професійних працівників, що працюють у цих закладах чи на індивідуальній основі, надаючи населенню послуги профілактичного та лікувального характеру, та органів управління охороною здоров’я, що забезпечують безпосереднє державне управління, регулювання та міжсекторальну взаємодію в зазначеній сфері. Основними складовими діяльності галузі охорони здоров’я є надання медико-санітарної допомоги населенню, здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду та державного контролю за якістю лікарських засобів та виробів медичного призначення.
Стаття 12 Мета державного регулювання охорони здоров’я
Метою державного регулювання охорони здоров’я є:
1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері охорони здоров’я;
2) захист інтересів громадян, що отримують медичні послуги;
3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування закладів охорони здоров’я всіх форм власності та всіх організаційних форм;
4) забезпечення рівних можливостей для доступу до медико-санітарної допомоги всіх верств населення;
6) додержання суб’єктами системи охорони здоров’я вимог законодавства;
7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції у системі охорони здоров’я;
8) контроль за прозорістю та відкритістю системи охорони здоров’я;
9) сприяння інтеграції в європейські та світові системи охорони здоров’я.
Стаття 13 Форми державного регулювання охорони здоров’я
1. Державне регулювання діяльності з надання медичних послуг здійснюється шляхом:
1) проведення ліцензування діяльності медичних закладів та їх державна акредитація;
2) нормативно-правового регулювання діяльності медичних закладів;
3) нагляду за діяльністю медичних закладів;
4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;
5) регулювання порядку надання медичної допомоги шляхом встановлення стандартів та протоколів лікування відповідно до рівня надання медико-санітарної допомоги;
6) здійснення контролю за порядком отримання, зберігання, транспортування, застосування, експлуатації та відпуску лікарських засобів, виробів медичного призначення та медичної техніки;
7) цінового регулювання надання медико-санітарної допомоги та забезпечення ліками;
8) регулювання систем фінансування та організації надання медичних послуг, зокрема впровадження обов’язкового державного соціального медичного страхування;
9) проведення інших заходів з державного регулювання системи медичної допомоги.
Стаття 14 Органи, що проводять державну політику у сфері охорони здоров’я — управління, регулювання, координацію
1. Державне регулювання надання медичної допомоги здійснюється спеціально уповноваженим органом (далі — Уповноважений орган), що має статус центрального органу виконавчої влади.
Положення про цей орган затверджується Кабінетом Міністрів України. Кабінет Міністрів України може створювати урядові органи у сфері державного регулювання охорони здоров’я, діяльність яких координується Уповноваженим органом у порядку, визначеному законодавством.
Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю системи охорони здоров’я та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.
2. Уповноважений орган є головним регулятором у питаннях ліцензування, акредитації, впровадження стандартів та медичних протоколів для всіх закладів охорони здоров’я, незалежно від їх підпорядкування.
3. Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, у підпорядкуванні яких є заклади охорони здоров’я з метою співпраці та координації своєї діяльності зобов’язані офіційно не рідше одного разу на півроку ставити на розгляд питання щодо функціонування цих закладів. Керівник Уповноваженого органу, що здійснює регулювання охорони здоров’я, або уповноважена ним особа беруть участь у розгляді цих питань. За результатами зазначених розглядів складаються відповідні протоколи. Рішення, які містяться у зазначених протоколах, обов’язкові для розгляду та впровадження кожним з органів, у підпорядкуванні яких є заклади охорони здоров’я.
4. Державне регулювання діяльності з надання медичних послуг здійснюється відповідно до цього Закону та інших законів України.
Глава 5 Організація, повноваження і порядок діяльності Уповноваженого органу
Стаття 15 Організація діяльності Уповноваженого органу
1. Уповноважений орган є центральним органом виконавчої влади.
2. Уповноважений орган є юридичною особою і має відокремлене майно, що є державною власністю.
3. Уповноважений орган очолюється керівником, який є членом Кабінету Міністрів України, який може мати заступників, у тому числі перших, у кількості, встановленій Кабінетом Міністрів України.
4. Структура центрального апарату Уповноваженого органу визначається та затверджується віце-прем’єр-міністром за поданням керівника Уповноваженого органу.
5. Уповноважений орган може створювати та ліквідовувати свої територіальні підрозділи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, адміністративних районах для здійснення своїх повноважень.
Територіальні підрозділи Уповноваженого органу діють на основі положень, що затверджуються у визначеному цим Законом порядку.
6. Для вирішення стратегічних питань розвитку системи охорони здоров’я при Уповноваженому органі створюється колегія, положення про яку затверджується Уповноваженим органом, а склад віце-прем’єр-міністром України. Працівники Уповноваженого органу не можуть становити більше половини складу колегії.
7. За рішенням Уповноваженого органу може створюватися Консультаційно-експертна рада, яка є постійно діючим на громадських засадах дорадчим органом, що бере участь в обговоренні проектів документів, які розробляються та/або розглядаються Уповноваженим органом. Склад Консультаційно-експертної ради та положення про неї затверджує Уповноважений орган.
Стаття 16 Завдання Уповноваженого органу
Головним завданням Уповноваженого органу є здійснення та забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, стандартизації, сертифікації, метрології, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення, розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, організація надання медичної допомоги та медичних послуг населенню, розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення, організація наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.
Стаття 17 Повноваження Уповноваженого органу, інших центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування
1. Уповноважений орган є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, стандартизації, сертифікації, метрології, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення у межах повноважень, визначених цим та іншими законами України та Положенням про нього.
2. Інші центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах визначених законодавством повноважень беруть участь та сприяють Уповноваженому органу у створенні та забезпеченні практичного впровадження організаційно-правових, управлінських, фінансових та економічних механізмів, необхідних для розробки та реалізації ефективної державної політики у сфері охорони здоров’я та постійного вдосконалення якості та ефективності послуг системи охорони здоров’я України з урахуванням кращого вітчизняного та міжнародного досвіду.
Стаття 18 Інспектування
1. Уповноважений орган має право здійснювати в межах своєї компетенції інспектування закладів охорони здоров’я.
2. Періодичність інспектування встановлюється Уповноваженим органом залежно від типу закладу охорони здоров’я.
3. Для проведення інспекції Уповноважений орган може залучати зовнішніх експертів, які мають відповідну кваліфікацію.
4. Уповноважений орган може досліджувати дані про пацієнтів закладу охорони здоров’я тільки з метою виконання завдань щодо нагляду та контролю за роботою закладу охорони здоров’я.
5. Для проведення інспекції особа, яка наділена Уповноваженим органом повноваженнями здійснювати інспекцію за місцем знаходження юридичної особи, що перевіряється, має право запрошувати посадових осіб цієї юридичної особи для надання пояснень та вимагати надання необхідної інформації та документів.
6. Матеріали, які надаються для аналізу або перевірки, а також відомості та документи про юридичних і фізичних осіб, що надходять до Уповноваженого органу, становлять професійну таємницю і можуть бути використані лише для здійснення Уповноваженим органом його функцій, включаючи випадки щодо законодавчо встановленого порядку обміну інформацією.
7. Несанкціоноване розголошення будь-яких відомостей, матеріалів, документів, що відносяться до професійної таємниці, тягне відповідальність відповідно до законів, крім випадків, коли таке розголошення необхідне для запобігання легалізації грошей, набутих злочинним шляхом.
Стаття 19 Організаційна структура органів, що проводять державну політику у сфері охорони здоров’я
Органи, що проводять державну політику в сфері охорони здоров’я складаються з центрального (Уповноівженого органу) та його територіальних підрозділів — регіональних органів охорони здоров’я в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах та районах у містах (далі — Регіональні органи), структура та положення яких затверджується Уповноваженим органом за погодженням із місцевими органами влади. Типове положення затверджується Кабінетом Міністрів України.
У складі органів, що проводять державну політику в сфері охорони здоров’я можуть бути утворені урядові органи державного управління.
Регіональні органи охорони здоров’я в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є юридичними особами, мають самостійні кошториси, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатки із зображенням Державного герба України та зі своїм найменуванням.
Регіональні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Київ та Севастополь є структурними підрозділами Уповноваженого органу, а регіональні органи в адміністративних районах — структурними підрозділами зазначених органів в Автономній Республіці Крим, областях, місцях Києві та Севастополі.
Регіональні органи охорони здоров’я в системі місцевого самоврядування — містах, селищах — створюються за рішенням місцевої влади за погодженням із вищестоящим Регіональним органом, та мають подвійне підпорядкування як структурний підрозділ Уповноваженого органу та як структурні підрозділи місцевих органів влади. Вони мають печатки і відповідні бланки.
В окремих випадках Уповноважений орган має право вирішувати питання про надання права юридичної особи окремим Регіональним органам охорони здоров’я в районах, містах і районах у містах.
Стаття 20 Регіональні органи державної влади в сфері управління охороною здоров’я
Державну політику у сфері охорони здоров’я у регіонах здійснюють Регіональні органи, на які покладено відповідальність за охорону здоров’я населення на окремій адміністративній території.
Регіональний орган охорони здоров’я в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі очолює керівник, який призначається на посаду та звільняється з неї Уповноваженим органом за погодженням з Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
Керівники Регіональних органів охорони здоров’я в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі призначають і звільняють керівників Регіональних органів охорони здоров’я в адміністративних районах за погодженням з відповідними місцевими державними адміністраціями.
Керівники Регіональних органів охорони здоров’я в містах та селищах призначаються та звільняються рішеннями органів місцевого самоврядування за погодженням із Уповноваженим органом або його Регіональними органами у порядку, визначеному Уповноваженим органом.
Регіональні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підзвітні та підконтрольні Уповноваженому органу, а Регіональні органи в адміністративних районах підзвітні та підконтрольні Регіональним органом в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а також органам місцевої влади в адміністративних районах, а Регіональні органи в системі місцевого самоврядування в містах, селищах міського типу та селах підзвітні і підконтрольні Регіональному органу адміністративних районів (міста) та органам місцевого самоврядування.
Стаття 21 Повноваження Регіональних органів
Регіональні органи мають право здійснювати контрольні функції щодо закладів охорони здоров’я в частині:
– якості та обсягів медико-санітарної допомоги, дотримання медичних стандартів;
– забезпечення охорони здоров’я, материнства і дитинства, відбір дітей та підлітків на санаторно-курортне лікування, стану здоров’я дітей у дошкільних та інших навчальних закладах незалежно від форми власності, виробництва і якості харчування в закладах охорони здоров’я;
– забезпечення проведення систематичного медичного обстеження (диспансеризації) осіб, які брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, евакуйовані та відселені із зон відчуження, і тих, що проживають на радіаційно забруднених територіях;
– забезпечення їх належного санітарного та епідемічного стану;
– проведення підготовки, перепідготовки та атестації працівників охорони здоров’я;
– здійснення медико-санітарного забезпечення під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;
– забезпечення проведення профілактичних і лікувальних заходів, спрямованих на запобігання і зменшення вживання тютюнових виробів та їх шкідливого впливу на здоров’я населення;
– додержання актів законодавства з питань охорони здоров’я керівниками закладів охорони здоров’я незалежно від форми власності, кваліфікації їх персоналу.
Повноваження інших державних регіональних служб (інспекцій), органів, установ, закладів та організацій у сфері охорони здоров’я регулюється законами України.
Глава 6 Повноваження, координація діяльності та співпраця між іншими органами державної влади та міжнародними організаціями
Стаття 22 Повноваження Верховної Ради України
1. Державну політику в сфері охорони здоров’я формує Верховна Рада України. З цією метою Верховна Рада України забезпечує прийняття законодавчих актів, що визначають зміст права громадян України на охорону здоров’я та інших пов’язаних із забезпеченням охорони здоров’я прав і свобод людини і громадянина; встановлює основні правові, організаційні, управлінські, фінансово-економічні та інші засади функціонування системи охорони здоров’я та здійснення професійної діяльності у зазначеній сфері; затверджує загальнодержавні програми розвитку охорони здоров’я.
Стаття 23 Повноваження Президента України
1. Президент України виступає гарантом конституційного права громадян на охорону здоров’я та здійснює регулювання в сфері охорони здоров’я у межах і в спосіб, що встановлюються Конституцією та іншими законами України.
Стаття 24 Повноваження Кабінету Міністрів України
1. Кабінет Міністрів України забезпечує:
– проведення державної політики у сфері охорони здоров’я та інших пов’язаних з нею сферах, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, проведення заходів до забезпечення відповідних прав і свобод людини і громадянина;
– організацію розроблення та виконання державних цільових програм у сфері охорони здоров’я, вирішення питань державного управління, спрямування та координацію діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю у цій сфері;
– створення рівних умов для розвитку та здійснення діяльності постачальників медичних послуг усіх форм власності та управління відповідно до закону тими об’єктами сфери охорони здоров’я, що належать до державної власності;
– укладання міжурядових угод і координацію міжнародного співробітництва з питань охорони здоров’я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження;
– здійснення інших встановлених законодавством повноважень у сфері охорони здоров’я та забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.
2. Для забезпечення виконання завдань у сфері охорони здоров’я, що стоять перед Кабінетом Міністрів України, у його складі в порядку, встановленому законом, утворюється відповідний спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади.
Стаття 25 Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій
1. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада Міністрів Автономної Республіки Крим здійснюють регулювання в сфері охорони здоров’я в межах та в спосіб, встановлені Конституцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим, цим Законом та іншими законами України.
Стаття 26 Повноваження місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування
1. До повноважень органів місцевого самоврядування в сфері охорони здоров’я належать:
1) захист прав і свобод людини і громадянина в сфері охорони здоров’я та забезпечення виконання вимог відповідного законодавства;
2) розроблення та затвердження місцевих цільових програм у сфері охорони здоров’я;
3) забезпечення рівного доступу членів відповідної громади чи населення відповідної території до медичних послуг, що фінансуються за рахунок відповідних місцевих бюджетів, та сприяння пріоритетному розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;
4) прийняття рішень про створення, реорганізацію та ліквідацію закладів охорони здоров’я, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад чи їх об’єднань, про можливість об’єднання таких закладів із закладами охорони здоров’я, що перебувають у комунальній власності інших територіальних громад чи їх об’єднань, з метою підвищення якості медичної допомоги, оптимізації мережі зазначених закладів та забезпечення ефективного використання ресурсів; забезпечення управління такими закладами охорони здоров’я та їх фінансування в порядку, встановленому законом; за погодженням із регіональними підрозділами Уповноваженого органу з вищим органом управління охорони здоров’я у регіоні;
5) забезпечення рівного розвитку постачальників медичних послуг усіх форм власності та створення рівних можливостей для використання їх потенціалу з метою надання населенню медичних послуг, що фінансуються за рахунок державних коштів, у порядку, встановленому законом;
6) організація забезпечення населення лікарськими засобами та виробами медичного призначення у порядку, визначеному законодавством;
7) забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та створення умов для здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду на відповідній території, здійснення профілактичних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних і природоохоронних заходів; організація регулярного інформування населення про шкідливі фактори та ситуації, що можуть впливати на здоров’я, та про способи поведінки, спрямованої на формування здорового способу життя;
8) проведення у разі надзвичайної ситуації техногенного, природного, соціально-політичного, воєнного характеру необхідних заходів для забезпечення врятування життя людей, захисту їх здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя;
9) сприяння роботі громадських організацій, які здійснюють діяльність у сфері охорони здоров’я.
2. Органи місцевого самоврядування здійснюють інші повноваження у сфері охорони здоров’я, віднесені законодавством до їх компетенції. Для виконання завдань у сфері охорони здоров’я, що стоять перед органами місцевого самоврядування, у складі їх виконавчих органів можуть створюватись відповідні структурні підрозділи.
Стаття 27 Співпраця з органами державної влади
Органи державної влади — міністерства, відомства, установи — можуть створювати спільні комісії та робочі групи для відпрацювання питань, що визначаються в дорученнях вищестоящих установ, а також питань, що розглядаються ініціативно.
Уповноважений орган повинен забезпечувати участь відповідальних осіб у розгляді та відпрацюванні таких питань.
Уповноважений орган може за своєї ініціативи підписувати спільні угоди з іншими органами державної влади, громадськими організаціями, професійними об’єднаннями з метою координації діяльності та вжиття спільних заходів.
Підписання угод комерційного характеру, а також угод із нерезидентами здійснюється тільки в порядку, визначеному чинним законодавством.
Глава 7 Ліцензування діяльності в сфері охорони здоров’я
Стаття 28 Обов’язковість ліцензування
1. Уповноважений орган у межах своєї компетенції видає ліцензії суб’єктам господарської діяльності для провадження господарської діяльності з:
1) медичної практики;
2) виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами;
3) розроблення, виробництва, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуску, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.
2. Здійснення діяльності, зазначеної у частині першій цієї статті, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії. Особи, винні у здійсненні діяльності без ліцензії, несуть відповідальність згідно із законами України.
3. Ліцензія, яка надається для здійснення зазначених видів діяльності, не може передаватися третім особам.
Стаття 29 Документи, які подаються органу ліцензування для одержання ліцензії
1. Особа, яка має намір провадити діяльність у сфері охорони здоров’я, що ліцензується, особисто або через уповноважений нею орган чи особу звертається до Уповноваженого органу із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.
У заяві про видачу ліцензії повинні міститися відомості про особу заявника (найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код). У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.
2. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи чи копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа, документи, вимоги до переліку та змісту яких встановлені законодавством, а також документи, вимоги до переліку та змісту яких встановлені нормативно-правовими актами Уповноваженого органу.
3. Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів органом ліцензування та підписом відповідальної особи.
4. Законами України можуть встановлюватися додаткові вимоги щодо переліку та змісту документів, необхідних для отримання відповідної ліцензії.
5. Про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду заявник повідомляється в письмовій формі із зазначенням підстав залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду у строки, передбачені для видачі ліцензії. Після усунення причин, що були підставою для винесення рішення про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду, заявник може повторно подати заяву про видачу ліцензії, яка розглядається в порядку, встановленому цим Законом.
Стаття 30 Рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії
1. Уповноважений орган, приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж тридцять календарних днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви.
2. Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.
3. Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:
1) недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;
2) невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.
4. У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб’єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через 3 міс з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.
5. У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії,суб’єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.
6. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.
Стаття 31 Відомості, які містить ліцензія
1. Уповноважений орган використовує бланки ліцензії єдиного зразка. Бланк ліцензії єдиного зразка затверджується Кабінетом Міністрів України.
2. Бланки ліцензій є документами суворої звітності, мають облікову серію і номер.
3. У ліцензії зазначаються:
1) найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;
2) вид діяльності, на право провадження якого видається ліцензія;
3) найменування юридичної особи;
4) ідентифікаційний код юридичної особи;
5) місцезнаходження юридичної особи;
6) дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;
7) посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;
8) дата видачі ліцензії та строк її дії.
Ліцензія підписується керівником Уповноваженого органу або його заступником та засвідчується печаткою Уповноваженого органу.
Стаття 32 Видача ліцензії
1. У разі прийняття позитивного рішення про видачу ліцензії Уповноважений орган повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за 5 робочих днів з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії.
2. Уповноважений орган робить відмітку про дату прийняття документів, що підтверджують внесення заявником плати за видачу ліцензії, на копії опису, яку було видано заявнику при прийомі заяви про видачу ліцензії.
3. Якщо заявник протягом 30 календарних днів з дня направлення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до Уповноваженого органу для отримання оформленої ліцензії, Уповноважений орган має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною.
4. Діяльність з надання медичних послуг на підставі ліцензії, виданої Уповноваженим органом, здійснюється на всій території України.
Глава 8 Заходи впливу держави в системі державного регулювання
Стаття 33 Застосування заходів впливу
1. У разі порушення законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання медичних послуг, Уповноважений орган застосовує заходи впливу відповідно до закону.
2. Уповноважений орган обирає та застосовує заходи впливу на основі аналізу даних та інформації стосовно порушення, враховуючи наслідки порушення та наслідки застосування таких заходів.
Стаття 34 Види заходів впливу
1. Уповноважений орган може застосовувати такі заходи впливу:
1) зобов’язати порушника вжити заходів для усунення порушення;
2) накладати штрафи в розмірах, передбачених цим Законом;
3) тимчасово зупиняти або анулювати ліцензію на право здійснення діяльності з надання медичних послуг;
5) відсторонювати керівництво від управління медичним закладом;
6) порушувати питання про реорганізацію установи.
2. Порядок та умови застосування заходів впливу встановлюються законами України та нормативно-правовими актами Уповноваженого органу.
Стаття 35 Штрафні санкції (штрафи), що застосовуються до закладів охорони здоров’я та порядок їх застосування
1. Уповноважений орган застосовує до закладів охорони здоров’я, які не мають статусу бюджетної установи, штрафні санкції:
1) за діяльність без ліцензії — у розмірі до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
2) ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень Уповноваженого органу про усунення порушень — у розмірі до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
2. Рішення Уповноваженого органу про застосування штрафних санкцій може бути оскаржено в суді.
3. Штрафи, накладені Уповноваженим органом, стягуються у судовому порядку.
4. Штрафи, передбачені цим Законом, накладаються керівником Уповноваженого органу або його заступниками після розгляду матеріалів, які засвідчують факт правопорушення.
5. Про вчинення правопорушення уповноваженою особою, яка його виявила, складається акт, який разом з поясненнями керівника, іншої відповідальної посадової особи та документами, що стосуються справи, протягом 3 днів направляється посадовій особі, яка має право накладати штраф.
6. Якщо під час проведення перевірки уповноваженою особою проводилося вилучення документів, які підтверджують факт порушення, до акта про правопорушення додаються копії цих документів та копія протоколу про вилучення цих документів.
7. Вилучення на строк до 3 днів документів, які підтверджують факт правопорушення, проводиться з обов’язковим складанням протоколу, в якому зазначаються дата його складання, прізвище та посада особи, яка провела вилучення, повний перелік вилучених документів та день, в який ці документи відповідно до цього Закону мають бути повернені.
Протокол підписує уповноважена особа, яка провела вилучення. Представнику закладу охорони здоров’я або установи, документи якого були вилучені, після закінчення перевірки і проведення вилучення документів надається копія протоколу про вилучення.
8. Посадові особи Уповноваженого органу, визначені у частині першій цієї статті, приймають рішення про накладення штрафу протягом 10 днів після отримання документів, зазначених у цій статті. Рішення про накладення штрафу оформляється постановою, що надсилається медичному закладу або установі та банківській установі, в якій відкрито розрахунковий рахунок цього суб’єкта.
Стаття 36 Відповідальність за адміністративні правопорушення, пов’язані з діяльністю закладів охорони здоров’я
1. Ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень Уповноваженого органу тягне за собою накладення на посадову особу медичного закладу або установи штрафу у розмірі від 20 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
2. Протоколи про вчинення правопорушення складаються посадовими особами Уповноваженого органу в разі виявлення ними відповідних правопорушень.
3. Адміністративні стягнення за правопорушення, передбачені частинами цією статті, накладаються Уповноваженим органом або його територіальними управліннями. Від імені цих органів право розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати стягнення мають керівник Уповноваженого органу, його заступники та керівник відповідного регіонального управління Уповноваженого органу.
4. Провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Стаття 37 Відповідальність Уповноваженого органу та його посадових осіб
1. Посадові особи Уповноваженого органу за невиконання або неналежне виконання посадових обов’язків несуть відповідальність у порядку, визначеному законом.
2. Шкода, заподіяна медичним закладам та установам неправомірними діями Уповноваженого органу при здійсненні ним своїх повноважень, підлягає відшкодуванню в повному обсязі за рахунок держави відповідно до закону.
Стаття 38 Оскарження рішень Уповноваженого органу
1. Заклад охорони здоров’я або інші особи, на які поширюються повноваження Уповноваженого органу, мають право оскаржити ? суді у встановленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Уповноваженого органу чи його посадових осіб.
2. Оскарження або інший судовий розгляд, пов’язаний з оскарженням, не зупиняє виконання оскаржуваного рішення або дії до прийняття іншого рішення судом.
Стаття 39 Страхування професійної відповідальності закладів охорони здоров’я
1. Медичні заклади повинні страхувати свою професійну відповідальність на користь третіх осіб за можливе нанесення цим третім особам шкоди під час надання медичної допомоги.
2. Наявність договору страхування професійної відповідальності є обов’язковою умовою при видачі ліцензії на право надання медичних послуг.
3. Проведення цього страхування здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством.
Розділ ІІІ ЗАКЛАДИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
Глава 9 Загальні положення
Стаття 40 Загальні основи створення та функціонування закладів охорони здоров’я
1. Планування розвитку мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я та прийняття рішень щодо її оптимізації має здійснюватися з урахуванням реальних потреб населення у конкретних видах послуг системи охорони здоров’я, необхідності забезпечення якості цих послуг, можливості забезпечення їх своєчасної фізичної досяжності для населення зони обслуговування та необхідності забезпечення ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів системи охорони здоров’я.
2. Рішення органів державної влади щодо створення нових державних і комунальних закладів охорони здоров’я мають бути погоджені із Уповноваженим органом.
Створення та ліквідація установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, здійснюються за рішенням керівника Уповноваженого органу в установленому законодавством порядку за поданням Головного державного санітарного лікаря України, а установ, закладів, частин і підрозділів державної санітарно-епідеміологічної служби інших державних органів — їх керівниками за погодженням з Головним державним санітарним лікарем України.
Приватні медичні заклади створюються юридичними та фізичними особами у порядку, встановленому законодавством України.
3. Заходи з планування, розвитку та оптимізації мережі комунальних закладів охорони здоров’я та організації медико-санітарної допомоги на відповідній території, визначені у проектах програм соціального та економічного розвитку в сфері охорони здоров’я відповідних адміністративно-територіальних одиниць, мають бути погоджені відповідно з Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
4. Створення будь-якого закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності допускається за наявності відповідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Санітарні норми та спеціальні вимоги, яким мають відповідати приміщення та обладнання закладів охорони здоров’я, встановлюються чинним законодавством.
5. Заклад охорони здоров’я провадить свою діяльність після відповідної державної реєстрації, що здійснюється в порядку, встановленому законом, на підставі статуту або іншого установчого документу, що затверджується власником цього закладу або уповноваженим ним органом, та відповідної ліцензії, отриманої в порядку, встановленому законодавством.
6. На керівні посади у закладах охорони здоров’я можуть бути призначені лише особи, які відповідають встановленим Уповноваженим органом єдиним кваліфікаційним вимогам. Ця вимога поширюється на заклади охорони здоров’я всіх форм власності.
7. Призначення на посаду керівника державного або комунального закладу охорони здоров’я здійснюється на конкурсній основі. Рішення про призначення керівника такого закладу охорони здоров’я на посаду та про звільнення його з посади приймається власником закладу чи уповноваженим ним органом в порядку, встановленому законом.
Призначення на посаду керівників установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби здійснюється відповідно до закону, що регулює суспільні відносини у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.
Медичні та інші працівники закладів охорони здоров’я призначаються на посади керівниками закладів на умовах трудового договору (контракту) та звільняються з посади згідно з вимогами трудового законодавства.
8. Заклади охорони здоров’я усіх форм власності мають рівне право на доступ до державного фінансування в разі, якщо це фінансування отримується на конкурсній основі в порядку, визначеному законодавством України. Заклади охорони здоров’я незалежно від форми власності як постачальники медичних послуг мають право брати участь у процедурах закупівлі медичних послуг за державні кошти відповідно до закону.
9. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень мають право припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров’я у разі порушення ним законодавства про охорону здоров’я в порядку визначеному законодавством України.
Стаття 41 Організаційно-правові форми закладів охорони здоров’я
1. Заклади охорони здоров’я залежно від форм власності поділяються на:
– державні, майно яких є державною власністю, фінансуються за рахунок Державного бюджету та знаходяться в управлінні Уповноваженого органу або інших центральних органів виконавчої влади;
– академічні, які знаходяться в управлінні Академії медичних наук України;
– комунальні медичні заклади, що діють на основі комунальної власності територіальної громади або спільної комунальної власності об’єднання територіальних громад;
– приватні медичні заклади, що діють на основі приватної власності;
– медичні заклади, що діють на основі колективної власності.
2. Залежно від способу отримання доходу поділяються на прибуткові та неприбуткові.
3. Залежно від способу фінансування та організаційно-правового статусу поділяються на:
– бюджетні установи, що здійснюють свою фінансово-господарську діяльність на засадах державного фінансового забезпечення;
– казенні та комунальні підприємства, організації, товариства та інші види, що здійснюють господарську діяльність переважно на засадах закупівлі медичних послуг (державного замовлення, прямої оплати наданих послуг, подушного фінансування тощо);
– господарського товариства, що здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства про господарські товариства.
4. За організаційними формами заклади охорони здоров’я поділяються на:
– стаціонар — заклад у якому, як правило, медична допомога здійснюються цілодобово;
– амбулаторія — амбулаторний заклад охорони здоров’я, в якому надається первинна медико-санітарна допомога;
– поліклініка — консультативно–діагностичний заклад, де надається спеціалізована амбулаторна допомога;
– станція швидкої медичної допомоги — заклад охорони здоров’я, який надає медичні та медико-транспортні послуги у екстрених випадках, на місці, де знаходиться пацієнт, як правило, з використанням санітарного транспорту;
– лабораторія — заклад охорони здоров’я чи його структурний підрозділ, що забезпечує лабораторне обстеження хворих, дослідження біологічного матеріалу хворих, а також факторів середовища життєдіяльності людини;
– аптека — заклад охорони здоров’я, основним завданням якого є забезпечення населення, закладів охорони здоров’я, підприємств, установ та організацій лікарськими засобами, виробами медичного призначення та іншою продукцією, не забороненою законодавством, шляхом здійснення роздрібної торгівлі.
5. За профілями роботи заклади охорони здоров’я поділяються на:
– лікувальні — що забезпечують лікувальний процес пацієнтам;
– науково-педагогічні — поєднують лікування з науковою та педагогічною діяльністю, включають науково-дослідні інститути, інститути підвищення кваліфікації, медичні університети, університетські клініки, науково-медичні (лікувальні) центри тощо;
– лікувально-діагностичні — здійснюють лікувально-діагностичну та профілактичну діяльність, включають спеціалізовані центри та лабораторії;
– установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби — здійснюють діяльність, направлену на проведення санітарно-епідеміологічних та профілактичних заходів, здійснюють контроль і нагляд за дотриманням санітарного законодавства і включають санітарно-епідеміологічні, дезінфекційні та протичумні станції, діяльність яких регулюється спеціальним (санітарним) законодавством;
– санаторно-оздоровчі заклади охорони здоров’я проводять діяльність з оздоровлення, реабілітації, профілактики захворювань тощо, включають санаторії, курорти, реабілітаційні центри, профілакторії тощо;
– медико-соціальні заклади охорони здоров’я забезпечують хворих поряд з медичною допомогою соціальними послугами (харчування, перебування, соціальна реабілітація тощо), включають заклади для лікування хворих у термінальних станах хвороби (хоспіси), заклади для лікування хворих окремими хворобами (лепрозорії), заклади медичного догляду, заклади соціально-медичної реабілітації, заклади медико-соціальної експертизи тощо;
– фармацевтичні — заклади охорони здоров’я, що виробляють, зберігають та/або реалізують медичні товари, у тому числі лікарські засоби, серед яких аптеки, медичні магазини, бази, склади тощо;
– спеціалізовані заклади охорони здоров’я — бюро судово-медичної експертизи, центри медичної статистики тощо.
6. Установи, в яких надаються виключно парамедичні послуги (товари, роботи), не є закладами охорони здоров’я.
7. Статус та тип закладу охорони здоров’я повинні відображатися у повній назві закладу охорони здоров’я.
Правове регулювання форм, типів та профілів закладів охорони здоров’я здійснюється цим Законом, а в разі відсутності відповідних норм — законодавством України.
Стаття 42 Загальні вимоги до системи управління закладами охорони здоров’я
1. Вимоги до управління бюджетної установи, а також юридичної особи, для якої вимоги встановлені законодавством з питань діяльності суб’єктів господарювання, застосовуються до закладів охорони здоров’я з особливостями, встановленими цим Законом.
2. Система управління закладу охорони здоров’я повинна забезпечити баланс інтересів в першу чергу пацієнта, власника, включаючи державу, медичний персонал закладу, розпорядника фінансовими ресурсами, що направляються на охорону здоров’я, інших зацікавлених осіб.
3. Система управління закладу охорони здоров’я повинна включати процедури, за допомогою яких керівників цього закладу та його посадових осіб можна буде притягти до відповідальності за свої дії чи бездіяльність, які мали негативні наслідки.
4. Система управління закладу охорони здоров’я повинна забезпечити розподіл повноважень між спостережною радою та правлінням закладу, дотримання прозорості процедур прийняття рішень та контролю за їх виконанням, належний обмін інформацією між спостережною радою та правлінням, надання звітності, її достовірність і повноту.
Стаття 43 Спостережна рада та керівництво закладами охорони здоров’я
Спостережна рада закладу охорони здоров’я створюється з метою розробки стратегії розвитку закладу охорони здоров’я та забезпечення виконання контрольно-наглядових функцій.
Наявність спостережної ради у закладах охорони здоров’я всіх форм власності та всіх організаційно-правових форм є обов’язковою.
Спостережна рада закладу охорони здоров’я складається з трьох осіб:
– представника власника;
– представника професійних об’єднань медичних працівників;
– представника громадських організацій пацієнтів.
Члени спостережної ради та їх афільовані особи не можуть бути штатними або позаштатними працівниками закладу охорони здоров’я.
Спостережна рада:
– затверджує план розвитку закладу охорони здоров’я;
– контролює діяльність керівництва закладу;
– визначає зовнішнього аудитора;
– погоджує призначення начальника служби внутрішнього аудиту;
– погоджує умови оплати праці та матеріального стимулювання керівництва закладу;
– встановлює порядок проведення ревізій та інших контролюючих заходів.
Членам спостережної ради забороняється передавати свої функції іншій особі без згоди Уповноваженого органу.
Керівництво закладу охорони здоров’я призначається в порядку, визначеному цим Законом та іншими актами чинного законодавства для тої чи іншої організаційно-правової форми підприємства, організації, установи залежно від того, до якої такої форми належить конкретний заклад.
До керівництва закладу належить його перший керівник (директор, менеджер, головний лікар, начальник, завідувач), його заступники, головний бухгалтер.
Члени керівництва повинні:
– мати вищу медичну, а головний бухгалтер — економічну освіту;
– бездоганну ділову репутацію;
– стаж роботи в системі охорони здоров’я не менше 3 років;
– надати Уповноваженому органу письмове зобов’язання виконувати свої функції належним чином;
– володіти державною мовою.
Керівництво закладу діє на підставі положення (статуту) та посадових повноважень, затверджених власником і погоджених із Уповноваженим органом та спостережною радою.
Стаття 44 Державна акредитація закладів охорони здоров’я
1. Державна акредитація закладу охорони здоров’я — офіційне визнання наявності у медичному закладі умов для надання певного рівня медичної допомоги, підтвердження його відповідності встановленим критеріям, затвердженим Уповноваженим органом, та гарантії високої якості професійної діяльності.
2. Державній акредитації підлягають усі заклади охорони здоров’я незалежно від форми власності.
3. Державну акредитацію закладів проводять спеціальні акредитаційні комісії, що створюються Уповноваженим органом, у тому числі і разом із органами виконавчої влади на місцях та органами місцевого самоврядування. До складу акредитаційних комісій усіх рівнів можуть залучатися представники громадських організацій.
4. Порядок проведення державної акредитації медичних закладів встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 45 Філії та інші відокремлені підрозділи закладів охорони здоров’я
1.Заклади охорони здоров’я можуть створювати філії та інші відокремлені підрозділи у порядку, визначеному Уповноваженим органом.
Відокремлені підрозділи можуть надавати медичну допомогу лише після реєстрації в Уповноваженому органі шляхом внесення інформації про відокремлені підрозділи до державного реєстру закладів охорони здоров’я.
До заяви про реєстрацію відокремленого підрозділу до Уповноваженого органу подаються такі документи:
1) копія рішення про створення відокремленого підрозділу;
2) примірник положення про відокремлений підрозділ, який повинен містити відомості про те, що відокремлений підрозділ не є юридичною особою, його повну та скорочену назву, мету створення, функції та порядок ліквідації;
3) перелік видів медичних послуг, надання яких рішенням уповноваженого органу страховика віднесено до компетенції відокремленого підрозділу;
4) інформація про керівника та головного бухгалтера (у разі, якщо така посада передбачена штатним розкладом) відокремленого підрозділу;
2. Заклад охорони здоров’я видає засвідчену копію ліцензії для кожного свого відокремленого підрозділу.
3. За рішенням Уповноваженого органу в порядку, передбаченому чинним законодавством, медичному закладу можуть надаватися інші медичні заклади та установи у якості відокремлених підрозділів.
У цьому випадку порядок їх реєстрації та проведення діяльності із надання медичних послуг визначається рішенням Уповноваженого органу.
Стаття 46 Об’єднання закладів охорони здоров’я
1. Заклади охорони здоров’я можуть створювати спілки, асоціації та інші об’єднання тільки для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх створення не суперечить законодавству України. Ці об’єднання не мають права здійснювати надання медичних послуг, за виключенням угод про здійснення спільних програм надання медичних послуг населенню з протидії соціально небезпечним захворюванням, які частково фінансуються з бюджету закладів або додатково отриманих ними позабюджетних коштів, що не заборонені чинним законодавством. У випадках, передбачених законодавством, для реєстрації об’єднанням необхідно отримати дозвіл Антимонопольного комітету України.
2. Об’єднання закладів охорони здоров’я діють на підставі статуту і набувають прав юридичної особи після їх державної реєстрації. Об’єднання закладів охорони здоров’я у десятиденний строк з дня реєстрації повідомляє про це Уповноважений орган.
3. Законодавством України може бути передбачено створення обов’язкових об’єднань закладів охорони здоров’я із визначеної актами цього законодавства метою та порядком діяльності.
4. Об’єднання закладів охорони здоров’я може набувати статус саморегуляційної організації у порядку, визначеному чинним законодавством.
5. Уповноважений орган на встановлених ним умовах може делегувати визначеній ним саморегуляційній організації повноваження щодо розроблення і впровадження медичних стандартів та протоколів та/або атестації фахівців системи охорони здоров’я, інші повноваження, передбачені законом.
6. До повноважень саморегуляційної організації також може належати, зокрема:
а) представлення членів саморегуляційної організації перед державними органами та вжиття заходів з метою захисту їхніх інтересів;
б) надання висновків щодо проектів законодавчих актів, що містять норми, які регулюють порядок надання медичних послуг, та щодо пропозицій відповідних органів; співпраця в розробці таких проектів і пропозицій;
в) ініціювання та проведення освітньої та інформаційної діяльності в системі охорони здоров’я та співпраця з питань професійного навчання та підвищення кваліфікації медичних кадрів;
г) збирання, зберігання, обробка та надання інформації про роботу закладів охорони здоров’я у країні та за кордоном, складення й публікація на її основі аналізів та прогнозів з питань охорони здоров’я;
ґ) створення та експлуатація комп’ютерних баз даних з питань медичної статистики;
д) створення третейського суду в порядку, визначеному законодавством;
е) створення можливостей для досудового розв’язання конфліктів між членами саморегуляційної організації.
Стаття 47 Можливість здійснення інших видів діяльності закладами охорони здоров’я (немедичної діяльності)
Заклади охорони здоров’я, що засновані на державній та комунальній власності, а також ті, що здійснюють свою діяльність у приміщеннях, що закріплені за закладами, заснованими на державній та комунальній власності, можуть здійснювати інші види діяльності, що не зазначені в ліцензії, тільки із дозволу Уповноваженого органу. Порядок надання таких дозволів та форма таких дозволів визначаються Уповноваженим органом за погодженням із Кабінетом Міністрів України.
Заклади охорони здоров’я, що засновані на приватній власності, можуть проводити немедичні види діяльності без погодження із Уповноваженим органом у разі, якщо вони здійснюють свою діяльність у приміщеннях, що не закріплені за закладами, заснованими на державній та комунальній власності. При цьому зазначені заклади повинні надати Уповноваженому органу інформацію, за встановленою цим органом формою, про таку діяльність.
Стаття 48 Спільна участь кількох закладів у наданні послуг
Заклади охорони здоров’я можуть надавати медичні послуги спільно шляхом надання у використання обладнання, залучення медичних працівників, використання приміщень тощо.
При спільному наданні медичних послуг між закладами має бути укладена угода, де фіксується участь кожної сторони та відповідальність кожної із сторін. Фінансування надання медичних послуг та розподіл доходів між учасниками угоди встановлюються окремим протоколом до цієї угоди.
При укладанні контрактів щодо надання медичних послуг між суб’єктами, що здійснюють фінансування надання медичних послуг, зокрема органами місцевої та державної влади, фінансовими установами тощо, повинні бути вказані послуги, що будуть надаватися спільно за участю кількох закладів — отримувачів фінансування.
Законодавством України можуть бути передбачені випадки надання медичних послуг спільно кількома закладами охорони здоров’я, зокрема ліквідація наслідків стихійних лих, боротьба з епідеміями та ін. Питання використання майна кожного із закладів, залучення персоналу, а також розподіл фінансових ресурсів визначаються відповідно до прийнятих рішень про проведення таких заходів.
Глава 10 Заклад охорони здоров’я — бюджетна установа
Стаття 49 Загальна характеристика закладу охорони здоров’я — бюджетної установи
Заклад охорони здоров’я — бюджетна установа забезпечує надання допомоги, а також здійснення інших функцій, пов’язаних із забезпеченням медико-санітарного, санітарного та епідемічного благополуччя населення у випадках, коли така діяльність має виключно важливе соціальне значення та її надання чітко регламентується державою. До таких закладів, як правило, належать установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби, диспансери із найбільш соціально небезпечних хвороб (СНІД, туберкульоз тощо), лікарні швидкої допомоги, заклади із утримання дітей віком до 3 років, госпіталі інвалідів війни та низка інших установ.
Заклади — бюджетні установи фінансуються виключно за рахунок державного та місцевих бюджетів і є неприбутковими.
Бюджетні установи провадять свою діяльність на підставі положення, що затверджується Уповноваженим органом.
Заклад охорони здоров’я — бюджетна установа є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Стаття 50 Порядок створення, державної реєстрації, реорганізації, ліквідації
Заклади охорони здоров’я — бюджетні установи утворюються за рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Уповноваженого органу або Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, міських Києва та Севастополя рад народних депутатів.
Діючим закладам охорони здоров’я статус закладу охорони здоров’я — бюджетної установи надається за рішенням Кабінету Міністрів України за поданням зазначених вище органів державної влади.
Заклад охорони здоров’я — бюджетна установа провадить свою діяльність після відповідної державної реєстрації, що здійснюється в порядку, встановленому законом.
Реорганізація та ліквідація закладів охорони здоров’я здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України у порядку, встановленому законодавством.
Стаття 51 Особливості системи та органів управління
Управління закладом охорони здоров’я — бюджетною установою здійснюється відповідно до типового положення, затвердженого Уповноваженим органом.
Уповноважений орган призначає керівника закладу з обов’язковим укладанням із ним контракту.
Заступники керівника такого закладу призначаються керівником за погодженням із Уповноваженим органом.
На керівні посади у закладах охорони здоров’я можуть бути призначені лише особи, які відповідають встановленим Уповноваженим органом єдиним кваліфікаційним вимогам.
Керівник закладу охорони здоров’я — бюджетної установи без доручення діє від імені цієї установи, представляє її інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами.
Керівникові закладу охорони здоров’я забезпечується незалежність у вирішенні всіх питань, пов’язаних із забезпеченням належної якості та ефективності діяльності очолюваного ним закладу охорони здоров’я.
Стаття 52 Особливості розпорядження майном, фінансовими ресурсами та іншою власністю, особливості трудових взаємовідносин
Майно закладу охорони здоров’я — бюджетної установи закріплюється за цим закладом рішенням Уповноваженого органу або рішенням Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, міських Києва та Севастополя рад народних депутатів по опису із встановленням балансової та залишкової вартості.
Бюджетна установа не може без дозволу Уповноваженого органу приймати рішення щодо здачі майна в оренду, користування іншим особам, експлуатації в порядку іншому, ніж визначено рішеннями Уповноваженого органу за погодженням із Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, міськими Києва та Севастополя радами народних депутатів.
Відчуження майна в будь-якій формі забороняється.
Фінансові кошти заклад охорони здоров’я — бюджетна установа отримує в порядку, визначеному уповноваженим органом із регулювання фінансів, відповідно до бюджетного розкладу із казначейського рахунку.
На основі бюджетного розкладу заклад розробляє кошторис, який затверджується Уповноваженим органом або рішенням Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, міських Києва та Севастополя рад народних депутатів залежно від підпорядкованості закладу.
Внесення змін до кошторису можливо тільки за рішенням Уповноваженого органу або рішення Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, міських Києва та Севастополя рад народних депутатів залежно від підпорядкованості закладу.
Заклади охорони здоров’я — бюджетні установи мають рівне право на доступ до державного фінансування в порядку, визначеному законодавством України. Заклади охорони здоров’я — бюджетні установи як постачальники медичних послуг мають право брати участь у процедурах закупівлі медичних послуг за державні кошти відповідно до законодавства.
Оплата праці працівників державних та комунальних закладів охорони здоров’я проводиться відповідно до тарифної сітки, встановленої актами законодавства України, що передбачає залежність окладів від кваліфікації, стажу та обов’язків, які виконують ці працівники.
Медичні і фармацевтичні працівники мають право на отримання матеріального заохочення та компенсаційні виплати в процентах до посадових окладів за роботу з шкідливими, тяжкими і небезпечними умовами праці, а також інші пільги, передбачені трудовим законодавством України. Положення про матеріальне заохочення розробляється закладом та погоджується із Уповноваженим органом або Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, міськими Києва та Севастополя радами народних депутатів залежно від підпорядкованості закладу.
Медичні та інші працівники закладів охорони здоров’я призначаються на посади керівниками закладів на умовах трудового договору (контракту) та звільняються з посади згідно з вимогами трудового законодавства.
Глава 11 Заклад охорони здоров’я — комунальне підприємство
Стаття 53 Загальна характеристика закладу охорони здоров’я — комунального підприємства
Комунальне підприємство в галузі охорони здоров’я створюється з метою надання первинної та спеціалізованої медичної допомоги (вторинна допомога) жителям таких адміністративно-територіальних одиниць, як село, селище міського типу, місто, район.
Комунальні медичні підприємства, як правило, є неприбутковими і повинні забезпечувати покриття отриманими доходами своїх витрат.
Комунальні медичні підприємства створюються, як правило, на базі бюджетних установ, що фінансуються із місцевих бюджетів, а саме фельдшерсько-акушерських пунктів (ФАП), амбулаторій, районних та міських лікарень та поліклінік.
За своєю формою комунальні медичні підприємства можуть створюватись у вигляді: сільських амбулаторій, в структурі яких є пункти надання допомоги в селах або ФАП; районних поліклінік; районних лікарень; районних консультативно-діагностичних центрів; територіальних об’єднань. Конкретні види комунальних медичних підприємств та особливості їх функціонування визначаються Кабінетом Міністрів України за поданням Уповноваженого органу.
Комунальні медичні підприємства провадять свою діяльність на основі статуту, який розробляється на основі типового статуту, визначеного Уповноваженим органом, та затверджується відповідною радою народних депутатів, що прийняла рішення про створення комунального медичного підприємства.
Стаття 54 Порядок створення (набуття статусу), реорганізації, ліквідації
Комунальне медичне підприємство створюється (набуває статусу) за рішенням селищної, міської або районної ради народних депутатів після прийняття відповідного рішення Кабінетом Міністрів України щодо створення таких підприємств по всій території держави.
У зазначеному рішенні Кабінету Міністрів України вказується вичерпний перелік організаційних форм комунальних медичних підприємств, особливості функціонування кожної із таких форм, зокрема в питаннях взаємовідносин між структурними підрозділами — конкретними закладами надання медичної допомоги.
Комунальні медичні підприємства можуть створюватися спільним рішенням декількох рад народних депутатів, що забезпечить створення об’єднань закладів у межах село — селище, село — селище — район, селище — район, село — селище — місто, селище — місто, місто — район, селище — селище, місто — місто, район — район, за погодженням із Уповноваженим органом.
У рішенні про створення комунальних медичних підприємств має бути передбачено право концентрації майна та фінансових асигнувань, що належали установам, які реорганізуються, та передаються новоствореному комунальному медичному підприємству.
Передане майно формує статутний фонд комунального медичного підприємства.
Реорганізація та ліквідація комунальних медичних підприємств здійснюється у порядку, визначеному законодавством України.
Стаття 55 Особливості системи та органів управління
Комунальне медичне підприємство очолюється менеджером — головним лікарем, якого призначає відповідна рада народних депутатів, яка створила це підприємство за погодженням із структурним підрозділом Уповноваженого органу в цій адміністративно-територіальній одиниці.
Менеджер — головний лікар обов’язково повинен мати вищу медичну освіту, а також пройти спеціальну підготовку щодо основ менеджменту. Уповноважений орган встановлює вимоги до освітнього рівня та наявності відповідних сертифікатів.
Менеджер — головний лікар одноосібно приймає управлінські рішення, крім випадків, передбачених цим Законом, а також чинним законодавством України.
Стаття 56 Особливості розпорядження майном та іншою власністю
Комунальні медичні підприємства мають право самостійно розпоряджатися майном, що закріплено за цим підприємством, включаючи здачу його в оренду, використання іншим особам на визначених умовах, спільне використання з іншими особами.
Комунальні медичні підприємства мають право за рахунок отриманих доходів на придбання будь-якого майна без погодження із Уповноваженим органом.
Забороняється будь-яке відчуження майна без рішення на це Уповноваженого органу. Списання майна, що відслужило термін свого використання або в силу тих чи інших причин знаходиться в стані непридатному до використання, здійснюється виключно в порядку, визначеному Уповноваженим органом.
Комунальні медичні підприємства можуть на постійній основі на умовах оренди або інших, не заборонених законодавством умовах, використовувати майно інших закладів охорони здоров’я, зокрема дороговартісного обладнання, площ.
Комунальні медичні підприємства можуть за згодою відповідної ради народних депутатів надавати своє майно у якості внеску до статутних фондів господарських товариств, заснованих на державній власності, де держава має не менше 50% у статутному фонді. При цьому такі господарські товариства мають надавати послуги медичного характеру або послуги, супутні до послуг медичного характеру.
Стаття 57 Особливості отримання та розпорядження фінансовими ресурсами
Комунальні медичні підприємства зобов’язані складати та погоджувати із радами народних депутатів, що прийняли рішення про утворення цих підприємств, фінансовий план на кожен рік та кожен квартал, розроблений у порядку, визначеному Уповноваженим органом разом із уповноваженим органом у сфері державної фінансової та бюджетної політики.
У планах зазначаються такі джерела доходів: асигнування із бюджету або бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць на виконання зобов’язань за контрактами, доходи, що отримуються від надання платних послуг, благодійна допомога, виплати за окремо обов’язковим та добровільним медичним страхуванням, інші доходи.
У планах зазначаються такі статті витрат: заробітна плата основного персоналу із відрахуваннями від неї, витрати на придбання ліків, інші витрати. Використання доходів, отриманих в межах показників, визначених фінансовими планами, в межах кожної статті витрат здійснюється підприємствами самостійно.
У разі перевищення розміру доходів, передбачених фінансовими планами, комунальні медичні підприємства можуть використовувати ці додаткові доходи тільки відповідно до додаткового кошторису, погодженого із відповідною радою народних депутатів та представником Уповноваженого органу в галузі фінансів в даній адміністративно-територіальній одиниці.
У разі невиконання фінансового плану із отримання доходів комунальне медичне підприємство забезпечує фінансування в повному обсязі витрат на основну оплату праці, харчування хворих та забезпечення їх ліками відповідно до стандартів та самостійно визначає конкретні розміри економії витрат за іншими статтями.
Кабінетом Міністрів України може бути прийняте рішення про впровадження єдиного порядку розробки фінансового плану та використання коштів для комунальних медичних підприємств, яке буде обов’язкове для виконання незалежно від адміністративно-територіальної приналежності підприємств.
Стаття 58 Особливості оплати праці та кадрової політики
Менеджер — головний лікар комунального медичного підприємства самостійно затверджує штатний розклад підприємства та особисто з урахуванням вимог чинного трудового законодавства приймає на роботу та звільняє працівників.
Основна оплата праці штатних працівників комунального медичного підприємства визначається як сума ставок посадових окладів, нарахованих відповідно до тарифної сітки, що встановлюється актами законодавства України, та преміальних виплат і доплат, що встановлюються відповідно до системи матеріального заохочення, що визначається самим підприємством, щорічної грошової винагороди в розмірі одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання службових обов’язків, допомоги на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати) при наданні щорічної відпустки, та погоджуються відповідною радою народних депутатів.
Уповноважений орган встановлює граничні співвідношення між посадовими окладами та загальним розміром преміальних виплат і доплат у розрізі спеціальностей та видів підприємств.
Медичні працівники, що працюють у складі комунального медичного підприємства в селі або селищі міського типу, включаючи дільничних та сімейних лікарів, дільниці яких розміщені в сільській місцевості, отримують до 50% надбавки до основної оплати праці і мають пільги на комунальні послуги.
Глава 12 Заклад охорони здоров’я — державне (казенне) підприємство
Стаття 59 Загальна характеристика закладу охорони здоров’я — державного (казенного) підприємства
Державні (казенні) підприємства в галузі охорони здоров’я створюються з метою надання спеціалізованих суспільно-необхідних медичних послуг населенню або його окремим категоріям, це, зокрема такі, як спеціалізовані лікарні (диспансери), заклади санаторно-курортного спрямування, спеціалізовані медико-санітарні частини тощо.
Державні казенні підприємства, як правило, є неприбутковими і повинні забезпечувати покриття отриманими доходами своїх витрат.
Критерії щодо віднесення закладів охорони здоров’я до державних (казенних) підприємств визначає Уповноважений орган за погодженням із Кабінетом Міністрів України.
Стаття 60 Порядок створення, державної реєстрації, реорганізації, ліквідації
Державні (казенні) підприємства створюються за рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Уповноваженого органу.
У рішенні про створення казенного підприємства зазначається перелік видів діяльності, які буде виконувати це підприємство. При цьому такий вид діяльності, як надання медичних послуг, може не деталізуватися.
У зазначеному рішенні повинні бути зазначені особливості діяльності цього підприємства та специфіка надання їм послуг. У разі направленості державного (казенного) підприємств на надання медичних послуг окремим групам населення — інваліди, хворі певними видами захворювань, інші категорії, це повинно бути вказано у рішенні про створення підприємства.
Уповноважений орган затверджує типовий статут державного (казенного) підприємства, а також статути кожного конкретного підприємства.
У разі, якщо казенне підприємство створюється шляхом реорганізації діючого закладу охорони здоров’я, то у відповідному рішенні Кабінету Міністрів України зазначається мета реорганізації, а також особливі зміни, що набуває заклад у результаті такої реорганізації.
Реорганізація або ліквідація державного (казенного) підприємства здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством, на підставі рішення Кабінету Міністрів України за поданням Уповноваженого органу.
Стаття 61 Особливості системи та органів управління
Керівництво діяльністю державного (казенного) підприємства здійснює директор — головний лікар, який призначається та звільняється з роботи Уповноваженим органом.
Із призначеним на посаду директором — головним лікарем укладається контракт, де зазначаються права та обов’язки обох сторін, посадові повноваження керівника, система матеріального заохочення та стягнень, інші чинники. Контракт укладається терміном на 3 роки.
Уповноважений орган не може приймати рішення, що регулюють статутну, господарську та іншу діяльність казенного підприємства, у разі, якщо це не було передбачено рішенням про створення цього підприємства.
Стаття 62 Особливості розпорядження майном та іншою власністю
Державні (казенні) підприємства мають право самостійно розпоряджатися майном, що закріплено за цим підприємством, включаючи здачу його в оренду, використання іншим особам на визначених умовах, спільне використання з іншими особами.
Державні (казенні) підприємства мають право за рахунок отриманих доходів придбавати будь-яке майно без погодження із уповноваженим органом.
Забороняється будь-яке відчуження майна без рішення на це Уповноваженого органу. Списання майна, що відслужило термін свого використання або в силу тих чи інших причин знаходиться в стані непридатному до використання, здійснюється виключно в порядку, визначеному Уповноваженим органом.
Стаття 63 Особливості отримання та розпорядження фінансовими ресурсами
Державні (казенні) підприємства повинні складати та погоджувати з Уповноваженим органом у порядку, визначеному цим органом, фінансовий план на кожен рік та кожен квартал.
У планах зазначаються такі джерела доходів: асигнування із Державного бюджету на виконання зобов’язань за контрактами, доходи, що отримуються від надання платних послуг, благодійна допомога, виплати за окремо обов’язковим та добровільним медичним страхуванням, інші доходи.
У планах зазначаються такі статті витрат: заробітна плата основного персоналу із відрахуваннями від неї, витрати на придбання ліків, інші витрати. Використання доходів, отриманих у межах показників, визначених фінансовими планами, у межах кожної статті витрат здійснюється підприємствами самостійно.
У разі перевищення розміру доходів, передбачених фінансовими планами, казенні підприємства можуть використовувати ці додаткові доходи тільки відповідно до додаткового кошторису, погодженого із Уповноваженим органом. Уповноважений орган у свою чергу повинен погодити цей кошторис уповноваженим органом у сфері державної фінансової та бюджетної політики.
У разі невиконання фінансового плану із отримання доходів Уповноважений орган самостійно визначає напрями економії витрат, забезпечуючи фінансування в повному обсязі витрати на основну оплату праці, харчування хворих та забезпечення їх ліками відповідно до стандартів.
Кабінетом Міністрів України може бути прийняте рішення про впровадження єдиного порядку розробки фінансового плану та використання коштів для державних (казенних) підприємств, яке буде обов’язкове для виконання.
Стаття 64 Особливості оплати праці та кадрової політики
Директор — головний лікар державного (казенного) підприємства самостійно затверджує штатний розклад підприємства та особисто із урахуванням вимог чинного трудового законодавства приймає на роботу та звільняє працівників. При цьому кандидатура головного бухгалтера має бути погоджена із Уповноваженим органом у порядку, визначеному цим уповноваженим органом.
Основна оплата праці штатних працівників державного (казенного) підприємства визначається як сума ставок посадових окладів, нарахованих відповідно до тарифної сітки, що встановлюється актами законодавства України, та преміальних виплат і доплат, що встановлюються відповідно до системи матеріального заохочення, що визначається самим підприємством та затверджується Уповноваженим органом.
Уповноважений орган встановлює граничні співвідношення між посадовими окладами та загальним розміром преміальних виплат і доплат в розрізі спеціальностей та видів підприємств.
Глава 13 Заклад охорони здоров’я — університетська клініка
Стаття 65 Загальна характеристика закладу охорони здоров’я — університетської клініки
Університетська клініка є закладом охорони здоров’я, що забезпечує надання багатопрофільної висококваліфікованої медичної допомоги в першу чергу жителям територіально-адміністративного регіону — Автономна Республіка Крим, область, міста Київ та Севастополь. Наявність університетської клініки в зазначених адміністративних одиницях є обов’язковою.
Університетська клініка створюється на базі вищих медичних навчальних закладів та закладів охорони здоров’я республіканського рівня (Автономна Республіка Крим), обласного та міського (міста Київ, Севастополь та інші великі міста).
Університетська клініка забезпечує поєднання ефективного використання кваліфікаційного потенціалу науково-педагогічних кадрів у процесі лікування хворих та забезпечення навчання студентів із використанням реальної клінічної бази.
Університетська клініка є самостійною юридичною особою і за своїм статусом є державним унітарним підприємством.
Стаття 66 Порядок створення, державної реєстрації, реорганізації, ліквідації
Університетська клініка створюється рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Уповноваженого органу в порядку, передбаченому типовим положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Створення університетської клініки здійснюється шляхом об’єднання ряду закладів, зокрема закладів вищої освіти, закладів охорони здоров’я, а саме лікарень, поліклінік, станцій, тощо, науково-консультативних закладів та інших, що мають статус юридичної особи, в єдиний заклад, що стає юридичною особою, а ті, хто об’єднався втрачають цей статус.
Перелік закладів, що можуть бути включені до складу університетської клініки визначає Уповноважений орган, який інформує про це органи місцевої виконавчої влади. Органи місцевої виконавчої влади можуть надавати Кабінету Міністрів України свої висновки щодо зазначеного переліку у процесі підготовки відповідного рішення.
У разі прийняття рішення про створення університетської клініки відбувається об’єднання майна, а також всіх джерел, що забезпечували фінансування закладів, які об’єднуються в складі університетської клініки.
Органи місцевої виконавчої влади після прийняття відповідного рішення Кабінетом Міністрів України повинні в установленому Кабінетом Міністрів України порядку передати університетській клініці відповідні асигнування та майно. Зазначене майно формує статутний фонд університетської клініки шляхом його оцінки та зарахування у порядку, визначеному Уповноваженим органом.
Діяльність університетської клініки здійснюється на основі статуту, який затверджується Уповноваженим органом.
Реорганізація та ліквідація університетських клінік здійснюються на загальних для державних унітарних підприємств засадах рішеннями Кабінету Міністрів України.
Стаття 67 Особливості системи та органів управління
Уповноважений орган призначає та звільняє ректора, який є керівником університетської клініки. Із ректором укладається контракт, в якому визначаються повноваження даної особи, права та обов’язки сторін, відповідальність керівника.
Уповноважений орган за поданням ректора призначає та звільняє його першого заступника, а також заступників із лікувальної, навчальної та наукової роботи.
Ректор, його перший заступник та заступники формують правління університетської клініки, яке діє на основі типового положення, затвердженого Уповноваженим органом.
Стаття 68 Особливості розпорядження майном та іншою власністю
Майно університетської клініки закріплюється за нею на правах господарського відання.
Університетська клініка має право надавати майно в оренду та тимчасове користування. Університетська клініка не має права на відчуження майна, надання його в якості застави та в користування на умовах лізингу із переходом власності через певний термін.
За рахунок отриманого доходу університетська клініка може самостійно придбавати майно, яке використовується в процесі надання медичних послуг, навчання, наукової діяльності, а також у соціальних цілях, зокрема покращенні побутових умов та житловому будівництві для співробітників.
Додатково придбане майно враховується як поповнення статутного фонду університетської клініки.
Стаття 69 Особливості отримання та розпорядження фінансовими ресурсами
План діяльності університетської клініки формується на основі державного замовлення і відповідно укладеного контракту на надання медичних послуг, послуг із підготовки та перепідготовки кадрів та інших послуг.
Крім того університетська клініка планує зверхконтрактні послуги за рахунок надання платних послуг, додаткового набору студентів із навчанням на комерційних засадах, виконання інших послуг зверх державного замовлення.
Університетські клініки повинні в установленому законодавством України для унітарних підприємств порядку розробляти фінансовий план на кожен наступний календарний рік та із розбивкою його за кварталами.
У фінансовому плані має бути передбачений розмір планового прибутку як перевищення планових доходів над плановими витратами. За рахунок планового прибутку університетська клініка самостійно встановлює планові розміри амортизаційного фонду, фонду розвитку виробництва, фонду споживання, резервного фонду та соціального фонду та порядок споживання коштів цих фондів.
У разі отримання доходів, що перевищують показники, передбачені у фінансовому плані, університетська клініка отримує позаплановий прибуток.
Уповноважений орган у порядку, визначеному законодавством, затверджує фінансові плани університетських клінік, а також порядок розподілу позапланового прибутку.
У разі отримання доходу менше, ніж заплановано у фінансовому плані, університетська клініка повинна в повному обсязі передбачити фінансування витрати на основну оплату праці, харчування, виплату стипендій, придбання ліків та подати на затвердження уповноваженому органу розподіл коштів за іншими статтям.
Стаття 70 Особливості оплати праці та кадрової політики
Ректор університетської клініки самостійно затверджує штатний розклад.
Керівники структурних підрозділів університетської клініки призначаються та звільняються рішенням правління. Інші працівники університетської клініки призначаються та звільняються на загальних засадах у порядку, визначеному чинним законодавством.
Основна оплата праці науко-педагогічних працівників, що працюють в університетській клініці, включає ставку відповідно до посадових окладів зазначених працівників із урахуванням доплат, передбачених чинним законодавством, та до 75% ставки лікаря відповідної категорії залежно від кількості відпрацьованих годин.
Розміри преміальних виплат та доплат визначаються виключно самостійно університетською клінікою на основі затвердженого правлінням та погодженого представницьким органом трудового колективу, положення.
Глава 14 Заклад охорони здоров’я — науково-медичний центр
Стаття 71 Загальна характеристика закладу охорони здоров’я — науково-медичного центру
Науково-медичний центр (далі — Центр) є закладом охорони здоров’я, який створюється на базі науково-дослідних установ, що підпорядковані уповноваженому органу та АМН України, та їх клінік і надає населенню високоспеціалізовану медичну допомогу в обсягах та за стандартами, визначеними чинним законодавством на засадах доказової медицини.
Центр впроваджує розробки науково-дослідних установ у сфері профілактичної та клінічної медицини з метою їх апробації для подальшого розповсюдження у лікувальну діяльність закладів охорони здоров’я.
Центр є юридичною особою, що заснована на державній власності і знаходиться в сфері управління МОЗ України. Центр має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, мати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді.
Центр може мати статус бюджетної установи, державного неприбуткового підприємства або об’єднання підприємств і установ, що надає соціальні та медичні послуги населенню.
Центр здійснює медичну практику на підставі ліцензії на певний вид медичної практики за умови виконання ним кваліфікаційних, організаційних та інших спеціальних вимог. Видача ліцензії на певний вид медичної практики здійснюється у порядку, встановленому законодавством.
Стаття 72 Порядок створення, державної реєстрації, реорганізації, ліквідації
Науково-медичні центри створюються рішеннями Кабінету Міністрів України за поданням Уповноваженого органу.
Ліквідація та реорганізація Центру проводяться у встановленому законодавством порядку за рішенням Уповноваженого органу України згідно з чинним законодавством України. Порядок та терміни проведення ліквідації визначаються Уповноваженим органом.
У разі реорганізації Центру його права і обов’язки переходять до правонаступників, у разі ліквідації активи передаються іншій неприбутковій організації відповідного виду або зараховуються до доходу бюджету.
Стаття 73 Особливості системи та органів управління, розпорядження майном та іншою власністю, фінансовими ресурсами, оплати праці та кадрової політики
Організаційна структура Центру складається з адміністрації, наукових підрозділів, відділень та профільних клінік. Також до складу Центру можуть входити консультативна поліклініка, аптеки та інші підрозділи, що забезпечують діяльність установи.
Управління Центром здійснює Директор, який відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, встановленим до керівників закладів охорони здоров’я.
Директор Центру призначається на посаду і звільняється з посади Уповноваженим органом шляхом укладання з ним контракту згідно з чинним законодавством.
Директор самостійно, за винятком питань, що віднесені до компетенції Уповноваженого органу, здійснює загальне керівництво науково-практичною, лікувальною, виробничою та адміністративно-господарчою діяльністю відповідно до мети та предмета діяльності Центру та звітує про це перед Уповноваженим органом.
Керівники структурних підрозділів та клінік Центру призначаються на посади наказом директора.
Штатні посади лікарів Центру заміщуються висококваліфікованими спеціалістами, які мають відповідну освіту та стаж практичної роботи за фахом не менше 5 років. Перевагу при зарахуванні на посади лікарів мають особи, які мають першу та вищу кваліфікаційні категорії, вчене звання або науковий ступінь.
Функціональні обов’язки працівників Центру визначаються посадовими інструкціями, що затверджуються директором. Прийом та звільнення працівників Центру здійснює директор.
Джерелами формування доходів та майна Центра можуть також бути:
– майно, придбане в інших суб’єктів господарювання;
– кошти, отримані від надання платних послуг, що надаються бюджетними закладами та державними підприємствами відповідно до чинного законодавства України;
– кошти, що отримані від реалізації об’єктів інтелектуальної власності Центру;
– благодійні внески від фізичних та юридичних осіб;
– інші джерела, не заборонені чинним законодавством України.
Глава 15 Приватні заклади охорони здоров’я
Стаття 74 Загальні умови отримання права на здійснення медичної практики
Приватні заклади охорони здоров’я можуть створюватися у вигляді всіх форм господарських товариств, передбачених чинним законодавством України. Створені господарські товариства отримують статус приватного закладу охорони здоров’я тільки після отримання відповідної ліцензії на право займатися медичною діяльністю.
Обов’язковою умовою видачі ліцензії юридичним особам на провадження господарської діяльності з медичної практики є наявність приміщень, що відповідають установленим санітарним нормам і правилам, мають необхідну матеріально-технічну базу та відповідають іншим спеціальним вимогам відповідно до встановлених для цього виду діяльності ліцензійних умов.
Заклади охорони здоров’я приватної форми власності, що мають ліцензії на провадження господарської діяльності з медичної практики, вносяться Уповноваженим органом до єдиного державного реєстру закладів охорони здоров’я.
Стаття 75 Питання державного регулювання системи управління, розпорядження майном, фінансовими, земельними та іншими ресурсами, кадрової політики в приватних закладах охорони здоров’я
Рішення щодо створення, організаційно-правової форми та штатного розкладу закладу охорони здоров’я приватної форми власності приймається його засновником (власником) відповідно до профілю та типу закладу охорони здоров’я, рівня надання медичної допомоги визначеного цим Законом.
Порядок управляння та структура закладу охорони здоров’я приватної форми власності, визначається статутом (для юридичних осіб) або положенням (для окремих структурних підрозділів (філій) юридичних осіб), що затверджується засновником (власником).
Розпорядження майном, фінансовими, земельними та іншими ресурсами регламентується чинним законодавством.
При реорганізації або ліквідації заклади охорони здоров’я приватної форми власності, що уклали договір про надання платних медичних послуг населенню, зобов’язані за 3 міс до початку реорганізації або ліквідації укласти відповідні договори з територіальними органами охорони здоров’я на забезпечення отримання обсягу медичних послуг.
Медичні працівники, які працюють у закладах охорони здоров’я приватної форми власності, повинні відповідати єдиними кваліфікаційним вимогам, встановленим Уповноваженим органом, та бути внесені до держаного реєстру медичних фармацевтичних та науково-педагогічних працівників.
Глава 16 Відомчі заклади охорони здоров’я
Стаття 76 Загальні принципи роботи відомчих закладів охорони здоров’я
Міністерства, відомства, інші органи державної влади України можуть мати у своєму відомчому управлінні заклади охорони здоров’я — відомчі заклади, які підзвітні цим органам та знаходяться на балансі цих органів.
Відомчі заклади функціонують у такому статусі, як правило, за наявності в галузі, якою здійснює управління те чи інше відомство, професійних захворювань, викликаних особливостями виробничого процесу в цій галузі.
Відомчий заклад не має права відмовити кожному громадянину України на отримання медичної допомоги незалежно від того, чи працює цей громадянин у системі цього відомства чи ні. Також забороняється визначати пріоритетність надання такої допомоги для працівників своєї галузі.
Відомчим закладам дозволяється надавати платні послуги тільки на загальних для всіх закладів охорони здоров’я підставах.
Відомчі заклади можуть функціонувати тільки у статусі бюджетної установи, яка утримується за рахунок бюджетних асигнувань. У разі набуття іншого статусу відомчим закладом, зокрема статусу підприємства, такий заклад виходить із відомчого підпорядкування і здійснює свою діяльність відповідно до норм, визначених цим Законом для різного типу підприємств, що надають послуги медичного характеру.
У разі якщо заклад охорони здоров’я підпорядкований підприємству, установі, організації, що засновані на держаній власності, такий заклад не є відомчим, а функціонує на засадах, визначених цим Законом.
Стаття 77 Взаємовідносини між Уповноваженим органом та відомчими закладами охорони здоров’я
Уповноважений орган здійснює ліцензування та акредитацію відомчих закладів у загальному порядку, визначеному законодавством України. Без наявності відповідної ліцензії та без проходження акредитації робота закладу охорони здоров’я щодо надання послуг медичного характеру не допускається.
Уповноважений орган незалежно від відомчої підпорядкованості встановлює для закладів охорони здоров’я вимоги щодо стандартів лікування, санітарно-гігієнічні вимоги, кваліфікаційні вимоги до медичного персоналу. Зазначені вимоги встановлюються рішеннями Уповноваженого органу, які доводяться до відомчих закладів в установленому порядку.
Актами законодавства України можуть визначатися порядок та процедура проведення перевірок Уповноваженим органом дотримання зазначених вище вимог, а також перевірок виконання Ліцензійних умов та якості надання медичних послуг.
У разі виявлення порушень Уповноважений орган може застосувати заходи впливу, передбачені цим Законом та іншими актами законодавства.
Ліквідація, реорганізація, перепрофілювання відомчих закладів можуть здійснюватися тільки за наявності погодження Уповноваженим органом.
Стаття 78 Державна політика реорганізації відомчих закладів
Кабінет Міністрів України затверджує програму поступового переходу відомчих закладів під підпорядкування Уповноваженого органу та/або створення на базі відомчих закладів закладів загального типу, передбачених цим Законом.
Глава 17 Виробничі медичні кооперативи та приватна підприємницька діяльність в медицині
Стаття 79 Особливості здійснення медичної практики виробничими медичними кооперативами та приватними підприємцями
Медичні послуги можуть у визначеному законодавством порядку надаватися виробничими медичними кооперативами, а також як приватна підприємницька діяльність.
Виробничі медичні кооперативи створюються, як правило, з метою організації надання платних послуг медичними працівниками закладу охорони здоров’я, у якому ці послуги надаються. Перелік платних послуг та порядок їх надання встановлюються законодавством України.
У разі, якщо членами виробничого кооперативу є тільки штатні працівники закладу охорони здоров’я, у якому надаються пов’язані із діяльністю виробничого медичного кооперативу послуги, а також послуги надаються тільки із використанням приміщень, майна та немайнових активів цього закладу, отримання ліцензії на проведення медичної практики для виробничого медичного кооперативу не потрібно, а він може використовувати ліцензію зазначеного закладу охорони здоров’я. В інших випадках виробничий медичний кооператив повинен отримати ліцензію в установленому порядку.
Приватна підприємницька діяльність може застосовуватися при наданні медичних послуг за переліком медичних спеціальностей, встановленим Уповноваженим органом.
Приватна підприємницька діяльність може надаватися на території закладу охорони здоров’я або іншій території. Вимоги до приміщень, зокрема їх санітарного стану та обладнання, що використовується, встановлюються Уповноваженим органом шляхом прийняття відповідного нормативного акта.
Стаття 80 Порядок утворення, реєстрації та припинення діяльності кооперативів та приватних підприємців
Виробничі медичні кооперативи створюються працівниками закладу охорони здоров’я шляхом прийняття цього рішення зборами зазначених працівників, що добровільно виявили бажання створити такий кооператив.
Учасники установчих зборів повинні прийняти статут виробничого медичного кооперативу, який затверджується в установленому порядку. Також вони повинні визначити розмір пайових внесків.
Після державної реєстрації виробничого медичного кооперативу він повинен подати документи до Уповноваженого органу для акредитації. Перелік документів та порядок акредитації виробничих медичних кооперативів встановлюється Уповноваженим органом. У випадках, передбачених ст. 83 та 84 цього Закону, виробничий медичний кооператив повинен отримати відповідну ліцензію на медичну практику.
Ліквідація виробничого медичного кооперативу здійснюється у загальному порядку, передбаченому чинним законодавством.
Приватний підприємець, що надає медичні послуги, повинен зареєструватися на загальних умовах у порядку, передбаченому чинним законодавством.
Для отримання права надання послуг приватний підприємець повинен отримати ліцензію на право надання медичних послуг у порядку, визначеному чинним законодавством.
Ліцензія на право надання медичних послуг передбачає також надання консультацій без безпосереднього проведення лікування. Проведення окремого виду підприємницької діяльності щодо надання консультацій із питань лікування, постлікувальної реабілітації, прийому ліків, що може проводитися без отримання ліцензії, не допускається, і реєстрація з такого виду діяльності приватних підприємців не проводиться.
Стаття 81 Особливості фінансового механізму і розпорядження майном та іншими ресурсами в кооперативах та приватними підприємцями
Виробничий медичний кооператив та приватний підприємець використовують майно та приміщення закладів охорони здоров’я тільки на умовах оренди на платній основі. Розмір орендної плати визначається спільним рішенням уповноважених органів у галузі охорони здоров’я та в галузі управління фінансами. Спільним рішенням зазначених органів визначається також порядок зарахування отриманої орендної плати до доходів закладу охорони здоров’я.
Забороняється використання майна та приміщень, що орендуються у закладу охорони здоров’я, у робочий для цього закладу час, а також майна та приміщень, що можуть бути використані для надання екстреної медичної допомоги.
Виробничий медичний кооператив та приватний підприємець, що надають медичні послуги, можуть використовувати власне майно для проведення цієї діяльності. При цьому зберігання цього майна в закладі охорони здоров’я здійснюється тільки відповідно до договору між закладом та суб’єктом господарювання.
Глава 18 Участь нерезидентів у роботі закладів охорони здоров’я
Стаття 82 Особливості створення та реєстрації закладів охорони здоров’я нерезидентами
Нерезиденти можуть створювати на території України заклади охорони здоров’я будь-яких організаційно-правових форм як за участю, так і без участі резидентів фізичних або юридичних осіб, крім випадків, встановлених законодавством України.
Створений нерезидентами заклад охорони здоров’я є резидентом.
Створення закладів охорони здоров’я нерезидентами можливо тільки за умов:
1) держава, в якій зареєстрований нерезидент, належить до держав — членів Світової організації торгівлі, не належить до держав, які не беруть участі в міжнародному співробітництві у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму, а також співпрацює із Групою з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF);
2) між уповноваженим органом країни, в якій зареєстрований нерезидент, та Уповноваженим органом підписано меморандум (укладено угоду) про обмін інформацією;
3) нерезидент має відповідні ліцензії, видані згідно із законодавством країни реєстрації;
4) між Україною та країною, в якій зареєстрований нерезидент, укладено міжнародний договір про запобігання податковим ухиленням та уникнення подвійного оподаткування;
5) нерезидент розташований на території країн або окремих територій, які згідно з рішенням Організації економічного співробітництва та розвитку ООН не мають офшорного статусу.
Стаття 83 Участь нерезидентів у роботі діючих закладів охорони здоров’я
Нерезиденти фізичні особи можуть брати участь у роботі закладів охорони здоров’я як працівники, керівники та консультанти виключно на умовах включення в штат або на умовах трудової угоди із закладом.
Заклад охорони здоров’я, який приймає на роботу нерезидента — фізичну особу, або його керівний орган повинен ознайомитися із оригіналами документів, що засвідчують фаховий рівень та отриману освіту, та отриману завірену в установленому порядку копію таких документів.
Громадянство, раса, національність не можуть бути чинником, що обмежує можливість прийому на роботу нерезидента — фізичної особи. Медичний заклад може заперечити щодо прийому на роботу нерезиденту — фізичній особі у разі, якщо вона не володіє на рівні спілкування державною або російською мовою.
Нерезиденти — юридичні особи можуть брати участь у роботі закладів охорони здоров’я, основаних на державній та комунальний власності, тільки на підставі угоди із цим закладом, погодженої із Уповноваженим органом.
Стаття 84 Надання медичної допомоги нерезидентами без реєстрації юридичної особи
Надання медичної допомоги, а також проведення консультацій із лікування, постлікувальної реабілітації, прийому ліків нерезидентами, що не пройшли реєстрацію як заклад охорони здоров’я, приватний підприємець або не мають трудової угоди із закладом охорони здоров’я, не допускаються.
Виняток може становити робота нерезидентів за окремими випадками на запрошення Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України.
Глава 19 Фінансовий контроль та фінансова відповідальність закладів охорони здоров’я
Стаття 85 Внутрішній та зовнішній аудит
1. Заклади охорони здоров’я зобов’язані створити службу внутрішнього аудиту, яка виконує контролюючі функції під координацією спостережної ради.
Служба внутрішнього аудиту повинна складатися не менш ніж з 3 осіб, які призначаються спостережною радою.
Служба внутрішнього аудиту:
– наглядає за поточною діяльністю закладу охорони здоров’я;
– контролює дотримання актів законодавства, рішень Уповноваженого органу та рішень керівництва закладу;
– перевіряє результати поточної фінансової діяльності;
– аналізує інформацію та відомості про діяльність закладу охорони здоров’я, професійну діяльність її працівників, у випадку перевищення повноважень посадовими особами;
– надає спостережній раді висновки і пропозиції.
Служба внутрішнього аудиту підпорядкована спостережній раді та звітує перед цією радою у визначеному спостережною радою порядку.
Служба внутрішнього аудиту має право на ознайомлення з усією документацією закладу охорони здоров’я.
Служба внутрішнього аудиту не несе відповідальності та не має владних повноважень щодо операцій, за якими вона здійснює аудит.
Працівники служби внутрішнього аудиту можуть займати будь-які штатні посади в закладі охорони здоров’я.
2. З метою підтвердження фінансової звітності та звітних даних керівництво закладу охорони здоров’я щорічно зобов’язано призначати зовнішнього аудитора, що має відповідати вимогам, встановленим цією статтею.
Зовнішній аудитор може бути призначеним за таких умов:
а) аудитор є незалежним від закладу охорони здоров’я та пов’язаних з ним осіб;
б) аудитор не має конфлікту інтересів із закладом охорони здоров’я;
в) аудитор не надає відповідному закладу охорони здоров’я послуги обов’язкового аудиту протягом більше 3 років поспіль.
Аудитор не вважається незалежним від закладу охорони здоров’я, якщо такий аудитор:
а) має будь-які фінансові стосунки із цим закладом, крім випадків, коли аудитор є хворим пацієнтом цього закладу;
б) є членом наглядової ради або правління, або є працівником, або агентом закладу, або будь-якою пов’язаною з ним особою;
в) має будь-які фінансові стосунки з членами наглядової ради або правління, або з працівником, або будь-якою пов’язаною з ним особою.
3. На вимогу зовнішнього аудитора керівники закладу охорони здоров’я та його працівники зобов’язані надати доступ зовнішньому аудитору до будь-якої інформації та надати пояснення щодо тієї інформації, яка, на думку зовнішнього аудитора, необхідна йому для виконання професійних обов’язків.
4. Звіт зовнішнього аудитора, повинен включати, зокрема, інформацію про таке:
а) чи є, на думку аудитора, фінансова звітність та звітні дані закладу охорони здоров’я достовірними та повними, складені належним чином;
б) у випадку, коли на вимогу аудитора надати певну інформацію від членів наглядової ради або правління або працівників, така інформація не була отримана.
Зовнішній аудитор зобов’язаний негайно повідомити спостережну раду, правління закладу та Уповноважений орган про існування будь-якого факту, угоди, події, які стають йому відомим під час здійснення аудиту, які:
а) можуть призвести до погіршення фінансового стану закладу;
б) можуть призвести до значних втрат;
в) можуть значним чином зачіпати інтереси хворих або інших споживачів медичних послуг;
г) порушують цей Закон, нормативно-правові акти Уповноваженого органу або будь-яке інше законодавство України;
ґ) містять ознаки шахрайства або іншого злочину.
5. Аудиторський висновок та аудиторський звіт за результатами проведення додаткового аудиту, що надаються до Уповноваженого органу, є документами, що становлять професійну таємницю закладу охорони здоров’я.
Стаття 86 Звітність закладів та установ охорони здоров’я перед Уповноваженим органом
1. Заклад охорони здоров’я зобов’язаний протягом 3 міс після закінчення фінансового року надати Уповноваженому органу річну, консолідовану фінансову звітність та звітні дані за рік про всі операції на території України та за її межами, перевірені зовнішнім аудитором відповідно до вимог цього Закону разом із повним звітом зовнішнього аудитора, примітки зовнішнього аудитора до цієї звітності, аудиторські висновки, річний звіт, складений відповідно до вимог Уповноваженого органу, та лист, підписаний керівником закладу про направлення вищевказаних документів.
2. Річна, консолідована фінансова звітність, передбачені частиною першою цієї статті, повинні відповідати формі та вимогам, встановленим законодавством із бухгалтерського обліку та фінансової звітності.
3. Звітні дані, передбачені частиною першою цієї статті, повинні відповідати формі та вимогам, встановленим Уповноваженим органом, та повинні включати:
1) баланс за формою, встановленою Уповноваженим органом;
2) звіт про доходи та витрати закладу;
3) інші документи, встановлені Уповноваженим органом.
Стаття 87 Особливості порядку проведення процедури банкрутства закладів охорони здоров’я
Процедуру банкрутства закладів охорони здоров’я може бути розпочато та проведено тільки з урахуванням особливостей, передбачених цим законом.
1. При розгляді справи про банкрутство закладу охорони здоров’я учасниками провадження у справі про банкрутство визнаються відповідний орган місцевого самоврядування, а також центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого відноситься сфера діяльності боржника.
Учасниками провадження у справі про банкрутство закладу охорони здоров’я судом можуть бути визнані також інші центральні органи виконавчої влади.
Докази, що підтверджують належність боржника до закладу охорони здоров’я, господарському суду надає боржник.
2. Якщо комітетом кредиторів не прийнято рішення про санацію боржника, господарський суд може винести ухвалу про санацію боржника за клопотанням органу місцевого самоврядування або відповідного центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження у справі про банкрутство, за умови укладення ними з кредиторами договору поруки за зобов’язаннями боржника.
Договір поруки за зобов’язаннями боржника укладається та підписується уповноваженими особами органів місцевого самоврядування або центральних органів виконавчої влади.
3. Орган місцевого самоврядування або центральний орган виконавчої влади, які поручилися за зобов’язаннями боржника, мають право запропонувати господарському суду кандидатуру керуючого санацією, інвестора.
У разі невиконання зобов’язання боржником поручителі несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями боржника перед його кредиторами.
4. Процедура санації закладу охорони здоров’я за клопотанням органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади може бути продовжена господарським судом на 1 рік.
Підставою для продовження процедури санації закладу охорони здоров’я на строк, передбачений абзацом першим цієї частини, є план фінансового оздоровлення закладу охорони здоров’я. План фінансового оздоровлення закладу охорони здоров’я може передбачати внесення інвестицій, працевлаштування його працівників, створення нових робочих місць та інші способи відновлення платоспроможності боржника — закладу охорони здоров’я. План фінансового оздоровлення закладу охорони здоров’я також має містити заходи щодо підтримання надання медичної допомоги закладом, забезпечення перебування хворих на лікуванні, до їх повного видужання та запобігання заподіянню можливої шкоди життю та здоров’ю людей, майну, спорудам.
5. За клопотанням органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження у справі про банкрутство, за умови укладення ними договору поруки за зобов’язаннями боржника, строк процедури санації закладу охорони здоров’я може бути продовжено господарським судом до десяти років. Боржник і його поручитель у цьому разі зобов’язані розрахуватися з кредиторами протягом 3 років, якщо інше не передбачено цим Законом.
Невиконання вимог цієї частини є підставою для визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
6. При здійсненні ліквідаційної процедури цілісний майновий комплекс закладу охорони здоров’я може бути проданий тільки у разі згоди покупця взяти на себе зобов’язання закладу охорони здоров’я — банкрута за договорами медичного обслуговування.
7. Обов’язковими умовами конкурсу є:
– збереження умов щодо надання медичної допомоги, запобігання заподіянню можливої шкоди життю та здоров’ю громадян, майну, спорудам, збереження робочих місць не менш як для 80% працівників, зайнятих у закладі охорони здоров’я на момент його продажу.
Інші умови конкурсу можуть встановлюватися виключно за згодою комітету кредиторів.
У разі невиконання зазначених вимог конкурсу, які включаються до умов договору купівлі-продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу, договір розривається в установленому порядку.
8. Заклади охорони здоров’я не підлягають продажу на аукціоні.
Розділ IV ФІНАНСУВАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ
Глава 20 Фінансування закладів охорони здоров’я із Державного та місцевих бюджетів
Стаття 88 Загальні принципи, згідно з якими проводиться фінансування закладів охорони здоров’я
1. Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування, добровільного медичного страхування здоров’я та інших джерел у встановленому законом порядку.
2. Кошти Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, асигновані на охорону здоров’я, та кошти відповідних фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування використовуються для забезпечення надання громадянам безоплатної медичної допомоги. Асигновані на охорону здоров’я кошти Державного бюджету України використовуються також для фінансування загальнодержавних програм та фундаментальних наукових досліджень у сфері охорони здоров’я, а кошти бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів — для фінансування відповідних місцевих програм у сфері охорони здоров’я.
3. Безоплатна медична допомога може подаватися громадянам у закладах охорони здоров’я на основі договорів про державну закупівлю таких послуг.
Для забезпечення закладів охорони здоров’я, що подають населенню безоплатну медичну допомогу на основі угод про державну закупівлю відповідних медичних послуг, обіговими коштами замовники можуть авансувати цим закладам частину коштів, призначених для оплати відповідних угод у порядку, встановленому законом з дотриманням встановлених угодами обсягів та термінів.
Інші особливості укладання та фінансування договорів про державну закупівлю медичних послуг встановлюються законом.
5. Державні та комунальні заклади охорони здоров’я мають право приймати, зобов’язані обліковувати та можуть самостійно використовувати для розвитку й підвищення якості своєї основної діяльності кошти, передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами у вигляді благодійних внесків, а також у вигляді оплати за платні послуги, перелік яких, умови їх надання та порядок державного регулювання цін на ці послуги встановлюються цим Законом та іншими актами законодавства України.
6. Заклади охорони здоров’я Збройних Сил України, інших державних воєнізованих формувань та їх медичні служби, які забезпечують надання медичної допомоги у надзвичайних ситуаціях, фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України.
8. Інші заклади охорони здоров’я, ніж зазначені у частині сьомій цієї статті, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною зі станом здоров’я людини ознакою, фінансуються за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.
Стаття 89 Особливості здійснення фінансування закладів охорони здоров’я шляхом об’єднання коштів бюджетів різних рівнів
1. Фінансування закладів охорони здоров’я здійснюється у вигляді міжбюджетного трансферту на основі спільного рішення відповідних рад на договірних засадах. Обсяг коштів, які передаються до іншого бюджету на виконання делегованих повноважень у сфері охорони здоров’я, має бути пропорційний частці користувачів цими послугами з урахуванням повної їх вартості відповідно до розрахованої за фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості для органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, який передає ці повноваження, та не може використовуватися органами місцевого самоврядування на інші цілі.
2. За умови, якщо на території міста (республіканського Автономної Республіки Крим чи міста обласного значення) чи району недостатньо закладів охорони здоров’я, які забезпечують надання послуг в обсязі, визначеному фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості, обрахований обсяг видатків на фінансування цих послуг враховується при визначенні обсягу міжбюджетного трансферту бюджету, з якого фінансуються ці послуги.
3. Порядок передачі видатків на виконання делегованих повноважень здійснюється відповідно до бюджетного законодавства України, цього Закону, а також угод про передачу видатків на виконання делегованих повноважень, та не може використовуватися органами місцевого самоврядування на інші цілі.
4. У разі прийняття рішення щодо створення у порядку, визначеному цим Законом, університетської клініки або науково-медичного центру передача закладів охорони здоров’я до складу зазначених установ відбувається разом із передачею відповідних асигнувань коштів Державного та місцевих бюджетів. У бюджетах на наступний рік ці кошти передбачаються як фінансування університетських клінік або науко-медичних установ як єдина сума.
Стаття 90 Постатейне фінансування
Постатейне фінансування закладів охорони здоров’я здійснюється у бюджетних установах, створених у встановленому порядку Уповноваженим органом, органами влади Автономної Республіки Крим чи органами місцевого самоврядування, які повністю утримуються за рахунок відповідно Державного бюджету чи місцевих бюджетів згідно з кошторисом, яким надаються повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначається обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень з урахуванням необхідних змін та доповнень, внесених в установленому порядку за результатами звітних періодів.
Стаття 91 Метод глобального бюджету
1. Державні та комунальні заклади охорони здоров’я мають право використовувати глобальний бюджет як метод перспективної оплати для покриття надання медичних послуг населенню. Глобальний бюджет є загальним лімітом витрат закладу охорони здоров’я, який складається на фінансовий рік і забезпечує контроль витрат у межах загальної суми, що виділяється на бюджетну програму, види послуг чи окремому закладу охорони здоров’я.
2. Фінансування лікувально-профілактичних закладів за методом глобального бюджету здійснюється за рахунок бюджетних коштів (коштів Державного і місцевих бюджетів), коштів загальнообов’язкового соціального медичного страхування, добровільного страхування та інших джерел у встановленому законом порядку.
3. Щорічні видатки відповідних бюджетів на відшкодування витрат, понесених закладами охорони здоров’я у зв’язку з наданням медичної допомоги, визначаються на основі прогнозованих обсягів надання відповідних медичних послуг, що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
4. Для забезпечення закладів охорони здоров’я, що надають населенню медичну допомогу на основі договорів про державну закупівлю відповідних медичних послуг, обіговими коштами, замовники можуть авансувати цим закладам частину коштів, призначених для оплати відповідних договорів у порядку, встановленому законом. Інші особливості укладання та фінансування договорів про державну закупівлю медичних послуг встановлюються законом.
5. У межах глобального бюджету передбачається, що мінімальний розмір заробітної плати медичних працівників не може бути нижчим, ніж посадові оклади (ставки), доплати та надбавки заробітної плати для відповідних категорій працівників бюджетних установ охорони здоров’я, затверджених Кабінетом Міністрів України.
6. Глобальний бюджет для надання первинної медико-санітарної допомоги включає основну частину, яка розраховується на основі кількості населення (подушний норматив), що обслуговується, та фонд матеріального стимулювання закладів охорони здоров’я чи лікарів, які надають первинну медико-санітарну допомогу. Загальна сума на основі чисельності населення, що обслуговується, розраховується відповідно до методики і порядку, встановлених Міністерством фінансів України. Фонд матеріального стимулювання закладів охорони здоров’я чи лікарів, які надають первинну медико-санітарну допомогу, розподіляється на основі показників їх діяльності у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.
7. Глобальний бюджет для надання вторинної і третинної медико-санітарної допомоги формується відповідно до узгоджених обсягів і стандартів надання медичної допомоги населенню адміністративно-територіальних одиниць з урахування демографічних, епідеміологічних та соціально-економічних факторів, що впливають на попит у сфері охорони здоров’я.
Розділ 21 Розрахунок витрат на здійснення діяльності із надання послуг закладами охорони здоров’я
Стаття 92 Особливості калькуляції медичних витрат. Клініко-діагностичні групи
1. Вартість медичної послуги обчислюється з урахуванням її собівартості. Собівартість медичних послуг, які надаються закладами охорони здоров’я незалежно від форм власності, розраховується, виходячи з базового (мінімального) стандарту, до якого включаються:
– прямі матеріальні витрати;
– прямі витрати на оплату праці медичного персоналу, безпосередньо зайнятого у наданні медичної послуги;
– загально виробничі витрати;
– інші витрати.
Прямі матеріальні витрати визначаються на підставі відповідних показників, які випливають із державних соціальних стандартів у сфері охорони здоров’я і нормативів. Якщо нормативи не затверджено, застосовуються фактичні розрахункові показники.
2. Клініко-діагностичні групи є умовно об’єднані медичні послуги відповідно до можливостей виконання медичного стандарту і віднесені за рівнем вартісних характеристик. Закладами охорони здоров’я при плануванні обсягів медичних послуг застосовуються клініко-діагностичні групи, які одночасно використовуються і як метод оплати медичної допомоги відповідно до медичного стандарту за одного пролікованого хворого. Клініко-діагностичні групи затверджуються Уповноваженим органом.
3. Усі витрати, пов’язані з наданням медичної допомоги, сплачуються замовником (центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, уповноваженим органом у сфері охорони здоров’я місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування чи спеціальним органом з обов’язкового соціального медичного страхування) відповідно до рахунків-фактур. Рахунки-фактури оформляються закладом охорони здоров’я на основі калькуляції витрат. Примірна форма рахунку-фактури, порядок оформлення і термін їх надання розробляються Міністерством охорони здоров’я України і затверджуються в установленому порядку Кабінетом Міністрів України.
Стаття 93 Особливості калькуляції витрат немедичного характеру (допоміжних послуг)
До витрат немедичного характеру (допоміжних послуг) належать витрати на харчування, крім лікувального, готельні послуги, послуги із транспортування до закладу охорони здоров’я та ін. Порядок калькуляції витрат немедичного характеру, умови надання допоміжних послуг та порядок державного регулювання цін на ці послуги встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Стаття 94 Нормативний метод. Подушні та інші нормативи
1. Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості у сфері охорони здоров’я визначається як співвідношення загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на фінансування потреб охорони здоров’я населення, на кількість мешканців чи споживачів медичних послуг.
2. Обґрунтовані диференційовані нормативи фінансового забезпечення розробляються Уповноваженим органом за поданням місцевих уповноважених органів виконавчої влади та місцевого самоврядування та погоджуються в установленому порядку Міністерством фінансів України.
Диференційовані нормативи фінансового забезпечення встановлюються, виходячи з чисельності населення і коригуючих коефіцієнтів затрат для окремих груп і категорій населення залежно від демографічних, географічних, соціально-економічних, екологічних та інших особливостей, а також видів і обсягів надання медичної допомоги. Коригуючі коефіцієнти розробляються Уповноваженим органом і затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Розрахунки диференційованих нормативів фінансового забезпечення здійснюються окремо для первинної, вторинної та третинної допомоги.
3. Заклади первинної медико-санітарної допомоги забезпечуються фінансуванням на основі встановлюваних місцевими радами при затвердженні відповідних місцевих бюджетів річних нормативів фінансування послуг первинної медичної допомоги з розрахунку на одного мешканця під узгоджений обсяг медичних послуг. При розрахунку обсягів фінансування враховується віко-статева структура населення, кліматичні, географічні та інші умови, рівень захворюваності населення, структура і потужність закладів охорони здоров’я, які надають медико-санітарну допомогу на рівні окремих адміністративно-територіальних одиниць.
Порядок визначення річних нормативів фінансування первинної медичної допомоги з розрахунку на одного мешканця встановлюється Уповноваженим органом та Міністерством фінансів України і є обов’язковими до виконання відповідними місцевими радами.
4. Фінансування спеціалізованої амбулаторної та стаціонарної медичної допомоги вторинного та третинного рівнів здійснюється під узгоджений обсяг послуг за методом глобального бюджету та з використанням клініко-діагностичних груп.
Фінансування невідкладної та швидкої медичної допомоги здійснюється на основі розрахунків прогнозованої потреби у наданні такої допомоги.
Порядок фінансування спеціалізованої амбулаторної та стаціонарної медичної допомоги вторинного та третинного рівнів, невідкладної та швидкої медичної допомоги встановлюється Уповноваженим органом та Міністерством фінансів України.
5. Нормативи фінансування встановлюються під час прийняття Закону України про Державний бюджет України на поточний рік.
Стаття 95 Податкові та інші пільги для закладів охорони здоров’я
Оподаткування закладів охорони здоров’я здійснюється відповідно до чинного законодавства України.
Заклади охорони здоров’я незалежно від їх організаційно-правової форми власності і господарювання користуються податковими пільгами, у тому числі відносно сплати податку на землю.
Доходи від діяльності закладів охорони здоров’я, пов’язаних з поданням медичної допомоги, не підлягають оподаткуванню.
Доходи закладів охорони здоров’я, які мають статус некомерційного підприємства, поступають у його власне розпорядження і використовуються для досягнення цілей, які визначені статутом, якщо інше не передбачено чинним законодавством України.
Стаття 96 Облік медичних послуг
1. У медичних закладах незалежно від форм власності проводиться облік наданих медичних послуг за затвердженими в установленому порядку:
– медичними обліковими та звітними статистичними формами;
– фінансовими обліковими та звітними формами.
2. Дані про стан здоров’я, діагноз, методи лікування пацієнта, які відображені в обліковій медичній документації або на комп’ютерних файлах, медичні працівники та інші особи медичних закладів не мають права розголошувати, крім випадків, передбачених законом.
3. Постачальники медичних послуг зобов’язані надавати доступ до медичної документації:
– пацієнтові, його законному представнику або іншій особі в тій частині, яка стосується інформації про стан здоров’я, перебіг хвороби, методи та результати обстеження та лікування;
– іншим постачальникам медичних послуг, якщо ця документація є необхідною для забезпечення наступності у поданні медичної допомоги;
– Уповноваженому органу, місцевим органам державної влади у випадках, передбачених законодавством;
– органам Пенсійного фонду України, фондам загальнообов’язкового державного соціального страхування України, страховим установам та експертним комісіям для вирішення питань про характер захворювання та ступінь втрати працездатності для здійснення ними їх статутних зобов’язань.
4. Медична документація може надаватися навчальним закладам, науково-дослідним установам для її використання в наукових та навчальних цілях за умови нерозголошення даних, за допомогою яких можна ідентифікувати особу пацієнта.
5. При направленні пацієнта в інший медичний заклад для подальшого надання медичної допомоги пацієнту видається направлення та виписка з історії хвороби. В окремих випадках, визначених Уповноваженим органом, виписка з історії хвороби передається поштою або іншими засобами передачі інформації.
Розділ 22 Ціноутворення в медицині
Стаття 97 Загальні принципи ціноутворення
Політика ціноутворення, перелік продукції, товарів і послуг у сфері охорони здоров’я, порядок встановлення та застосування цін, повноваження Уповноваженого органу та органів місцевого самоврядування щодо встановлення та регулювання цін на послуги у сфері охорони здоров’я, а також контролю за цінами і ціноутворенням визначаються цим Законом, Господарським кодексом України, законодавством України про ціноутворення та іншими законодавчими актами.
Стаття 98 Порядок визначення та затвердження цін на соціально важливі послуги
1. Тарифи на медичні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров’я, окремі види лікарських засобів підлягають регулюванню (встановленню).
2. На медичні послуги, які подаються закладами охорони здоров’я усіх форм власності, які відповідно до цього Закону беруть участь у процедурах закупівлі медичних послуг за державні кошти, встановлюються державні регульовані ціни (тарифи) залежно від їх соціальної значимості. Державні регульовані ціни (тарифи) мають враховувати середньогалузеву собівартість медичної послуги.
Розрахунок і формування цін (тарифів) здійснюються відповідно до методик і порядку, які розробляються уповноваженими органами виконавчої влади у сфері ціноутворення. Встановлення цін (тарифів) здійснюється, як правило, не частіше одного разу на рік. Ціни (тарифи) встановлюються на строк регулювання, як правило, на початок фінансового року.
2. Перелік послуг та порядок затвердження цін на соціально важливі послуги встановлюються Кабінетом Міністрів України.
3. Вільні ціни і тарифи встановлюються на медичні послуги, за винятком тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів; державні регульовані ціни і тарифи.
Стаття 99 Порядок визначення та затвердження цін на послуги, що не віднесені до соціально важливих
Порядок визначення та затвердження цін на послуги, що не віднесено до соціально важливих, на продукцію і послуги немедичного характеру, що надаються в закладах охорони здоров’я, встановлюється Кабінетом Міністрів України
Стаття 100 Порядок ціноутворення на продукцію і послуги немедичного характеру, що надаються в закладах охорони здоров’я
Порядок визначення та затвердження цін на продукцію і послуги на продукцію і послуги немедичного характеру, що надаються в закладах охорони здоров’я, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Глава 23 Контрактна модель розподілу ресурсів
Стаття 101 Загальні вимоги до договорів про закупівлю медичних послуг
1. Фінансування медичної допомоги здійснюється на основі договору між розпорядниками державних коштів (замовниками медичних послуг) та суб’єктами господарської діяльності, що мають ліцензію на провадження діяльності з медичної практики (постачальниками медичних послуг) залежно від обсягу та якості наданої медичної допомоги.
2. Замовники медичних послуг забезпечують формування вимог щодо обсягів, доступності та якості медичної допомоги шляхом укладення відповідних договорів про закупівлю медичних послуг згідно з вимогами щодо розмежування видатків між бюджетами різних рівнів, встановленими Бюджетним кодексом України, та процедурами, встановленими законодавством України, що регулюють суспільні відносини у сфері закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти.
3. Договори про закупівлю медичних послуг укладаються із урахуванням та в межах наявних державних коштів, призначених для фінансування медичної допомоги, а також коштів, що можуть надійти із інших джерел, зокрема пов’язаних із державним обов’язковим медичним страхуванням, з діючими на території відповідної адміністративної одиниці постачальниками медичних послуг на надання ними громадянам таких видів медичної допомоги:
– первинної медичної допомоги;
– спеціалізованої амбулаторної та стаціонарної медичної допомоги вторинного та третинного рівнів;
– невідкладної та швидкої медичної допомоги.
4. Зазначені договори укладаються на основі відповідних типових договорів, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
5. Оплата первинної медико-санітарної медичної допомоги, спеціалізованої амбулаторної та стаціонарної медичної допомоги вторинного та третинного рівнів, невідкладної та швидкої медичної допомоги здійснюється за окремими договорами.
6. Медичні послуги, які виходять за межі гарантованого переліку безоплатних медичних послуг у державних і комунальних медичних закладах, оплачуються пацієнтами. Встановлення та регулювання тарифів на такі послуги є компетенцією Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за погодженням в установленому порядку із Уповноваженим органом.
7. Заклади первинної медичної допомоги забезпечуються фінансуванням із розрахунку на одного мешканця під узгоджений із суб’єктом надання такої допомоги обсяг медичних послуг. При визначенні розмірів фінансування на одного мешканця можуть застосовуватися коригуючі коефіцієнти, що визначаються спільними рішеннями уповноважених органів у сфері охорони здоров’я та в галузі управління фінансами із урахуванням особливостей окремих регіонів.
8. Фінансування спеціалізованої амбулаторної та стаціонарної медичної допомоги вторинного та третинного рівнів здійснюється під узгоджений обсяг послуг.
Після укладення договорів про закупівлю медичних послуг розпорядники державних коштів, а також розпорядники коштів, що поступають з інших джерел, здійснюють необхідні платежі у порядку, встановленому законодавством України.
Протягом бюджетного року розпорядниками коштів може здійснюватися коригування обсягу видатків на закупівлю медичних послуг.
9. Фінансування невідкладної та швидкої медичної допомоги здійснюється на основі розрахунків прогнозованої потреби у наданні такої допомоги. Вартість медичних послуг невідкладної та швидкої медичної допомоги фіксується у договорі між замовником і постачальником таких послуг.
Стаття 102 Істотні умови договорів про закупівлю медичних послуг
1. Істотними умовами договору, що укладається між замовником та постачальником медичних послуг, є:
1) предмет закупівлі — види і обсяги медичних послуг, які відповідають стандартам медичної допомоги;
2) ціна договору — вартість обсягу узгодженого переліку медичних послуг;
3) строк дії — договір про закупівлю медичних послуг укладається щорічно;
4) місце надання послуг — за місцем розташування постачальників;
5) умови розподілу між сторонами ризиків, пов’язаних з можливим перевищенням планових витрат при наданні медичної допомоги;
6) правила вирішення спорів, що виникають між сторонами під час виконання умов договору.
Стаття 103 Особливості укладення договорів про закупівлю медичних послуг
1. Постачальники медичних послуг мають право укладати договори про закупівлю медичних послуг з одним і більше замовниками. Замовники мають право укладати договори про закупівлю медичних послуг з одним і більше постачальником .
2. Замовник визначає переможця торгів із числа учасників, тендерні пропозиції яких не було відхилено, на основі критеріїв інших, ніж ціна, зокрема таких як:
1) обсяг медичних послуг, надання яких може забезпечити постачальник;
2) рівень кадрового забезпечення;
3) рівень кваліфікації медичних працівників;
4) стан матеріальної та медико-технічної бази.
3. Умови договору про закупівлю медичних послуг зберігають свою силу на весь термін, встановлений у договорі.
4. Постачальники медичних послуг не можуть бути примушені до надання допомоги, яка не визначена умовами договору, або притягнуті до відповідальності за ненадання видів допомоги та медичних втручань, які не включені до переліку таких, що надаються згідно з умовами договору, за винятком випадків, які кваліфікуються як невідкладні і при яких затримка у наданні допомоги або ненадання такої допомоги загрожують смертю пацієнта або незворотним ураженням систем і органів хворого або постраждалого.
Стаття 104 Договір про закупівлю послуг первинної медико-санітарної допомоги
1. Договір між замовником і постачальником послуг первинної медико-санітарної допомоги укладається на основі списку пацієнтів дільничного лікаря або лікаря загальної практики/сімейного лікаря.
2. Обсяг коштів, які спрямовуються замовником на закупівлю послуг первинної медико-санітарної медичної допомоги, визначається у порядку, встановленому спільними рішеннями уповноважених органів у сфері охорони здоров’я та в галузі управління фінансами із урахуванням особливостей окремих регіонів.
3. Фінансове забезпечення надання первинної медичної допомоги здійснюється відповідно до сформованого з урахуванням вимог цього Закону списку пацієнтів кожного конкретного лікаря загальної практики/сімейного лікаря на основі встановлюваних місцевими радами при затвердженні відповідних місцевих бюджетів річних нормативів фінансування послуг первинної медичної допомоги з розрахунку на одного мешканця. Порядок визначення річних нормативів фінансування первинної медичної допомоги з розрахунку на одного мешканця встановлюється Уповноваженим органом та Міністерством фінансів України
4. Заклади первинної медичної допомоги забезпечуються фінансуванням із розрахунку на одного мешканця під узгоджений обсяг медичних послуг. Фінансування на одного мешканця включає коригуючі коефіцієнти.
5. Обсяг коштів, які спрямовуються замовником на закупівлю послуг первинної медико-санітарної медичної допомоги, визначається у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Стаття 105 Договір про закупівлю спеціалізованих медичних послуг
1. Предметом договору між замовником та постачальником спеціалізованих медичних послуг є:
1) прогнозована кількість випадків надання спеціалізованих медичних послуг в амбулаторних умовах;
2) прогнозована кількість випадків надання спеціалізованих медичних послуг в домашніх стаціонарах;
3) прогнозована кількість випадків надання спеціалізованих медичних послуг у денних стаціонарах;
4) прогнозована кількість пацієнтів у стаціонарі для надання спеціалізованих медичних послуг.
2. Оплата спеціалізованої медичної допомоги здійснюється замовником за весь обсяг медичної допомоги, який постачальник зобов’язується надати протягом визначеного у договорі часу та групи пацієнтів.
3. Оплаті підлягають тільки ті спеціалізовані медичні послуги, що були надані за направленням лікаря загальної практики/сімейного лікаря (дільничного лікаря), за винятком випадків надання невідкладної допомоги.
4. У рахунок виконання договору про надання спеціалізованих медичних послуг відноситься також лікування, яке проводилося із дотриманням стандартів медичної допомоги, але закінчилося смертю пацієнта. Якщо випадок такого лікування не охоплювався умовами договору, видатки постачальника спеціалізованих медичних послуг відшкодовуються за фактичними витратами, але в сумі не більшій, ніж тарифи на надання відповідного виду медичної допомоги.
Стаття 106 Взаєморозрахунки за наданні медичні послуги між різними закладами та між регіонами
1. У випадках надання медичної допомоги пацієнту закладом іншої адміністративно-територіальної одиниці, ніж та, де зареєстрований пацієнт, оплата наданих послуг здійснюється на загальних підставах відповідно до рахунків, виставлених постачальниками медичних послуг.
2. Порядок взаєморозрахунків за надані медичні послуги між регіонами регулюється законодавством України.
Глава 24 Платні послуги в медицині
Стаття 107 Перелік платних послуг, що можуть виконувати заклади охорони здоров’я
Державні та комунальні заклади охорони здоров’я можуть за бажанням пацієнта здійснювати на платній основі такі послуги:
а) надання поліпшеного (порівняно з тим, що надається на безкоштовній основі) харчування в межах призначених лікарем лікувальних дієт;
б) забезпечення ліжко-місцем підвищеної комфортності та побутовими умовами підвищеної комфортності;
в) надання персонального доглядальника;
г) надання консультацій за межами закладу охорони здоров’я;
ґ) проведення клініко-діагностичних досліджень за межами закладу охорони здоров’я, включаючи забір біологічного та іншого матеріалу;
д) лікування пацієнтів за межами закладу охорони здоров’я за переліком хвороб, встановлених Уповноваженим органом;
е) надання в оренду лікувального та діагностичного обладнання та приміщень.
Послуги, що віднесені до пунктів г, ґ, д, е, надаються в неробочий для працівників цього закладу час, а також за умови, що користувачі цих послуг за станом здоров’я можуть самостійно відвідувати заклади охорони здоров’я
Стаття 108 Особливості здійснення платних послуг
Платні послуги, що зазначені в цьому Законі, надаються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Пріоритетне право на надання платних послуг мають штатні працівники того закладу охорони здоров’я, на базі якого ці послуги надаються.
Реалізація цього пріоритетного права може здійснюватися шляхом утворення зазначеними працівниками виробничих кооперативів за участю тільки цих працівників, а також набуття ними статусу приватного підприємця в порядку, визначеному законодавством.
Передбачити встановлення такого виду підприємницької діяльності, як надання платних послуг, передбачених законодавством України, на базі державних та комунальних закладів охорони здоров’я.
Для працівників державних або комунальних закладів охорони здоров’я, які за трудовими контрактами або трудовими угодами працюють в інших закладах охорони здоров’я, включаючи приватні, не може розглядатися зазначена обставина як пріоритетна на надання платних послуг.
Уповноважений орган може встановлювати особливості утворення та функціонування виробничих кооперативів в охороні здоров’я.
Стаття 109 Порядок визначення доходу, витрат та оподаткування при виконанні платних послуг
Порядок визначення доходу та витрат при виконанні платних послуг встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Уповноважений орган в порядку, визначеному чинним законодавством, встановлює граничні ціни на платні послуги.
Кабінет Міністрів України може передбачити внесення окремих цін і тарифів на платні послуги до переліку соціально важливих цін.
Облік за операціями із надання платних послуг ведеться окремо від обліку за надання послуг на безоплатній основі.
Оподаткування доходу від виконання платних послуг здійснюється шляхом встановлення нормативу на валовий обсяг отриманого доходу. Конкретні ставки оподаткування та порядок стягнення податку визначаються в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Стаття 110 Особливості використання майна та ресурсів при виконанні платних послуг
Державне майно, що належить закладам охорони здоров’я і використовується при наданні платних послуг, не може відчужуватися на користь будь-якої установи, крім випадків його списання відповідно до визначеної в чинному законодавстві процедури.
Актами законодавства у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, має передбачатися порядок розрахунку орендної плати на користь закладів охорони здоров’я — власників майна, що використовується при наданні платних послуг.
Плата за користування земельними, водними та іншими природними ресурсами при наданні платних послуг окремо не розраховується, а враховується при розрахунку загальної орендної плати.
Використання матеріалів, що відносяться до оборотних фондів, при надання платних послуг здійснюється тільки на компенсаційній основі, тобто їх вартість повністю компенсується закладу охорони здоров’я в разі, якщо ці матеріали були надані цим закладом.
Майно і матеріали, а також нематеріальні активи, придбані за рахунок доходів від надання платних послуг, є власністю суб’єкта господарювання, який придбав ці позиції.
Розділ V ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ
Глава 25 Лікувально-профілактичний процес
Стаття 111 Загальні умови організації медичного обслуговування населення
1. Медична допомога в Україні надається зареєстрованими у порядку, встановленому законом, юридичними та фізичними особами, які мають відповідну ліцензію. Номенклатура типів закладів охорони здоров’я та перелік лікарських спеціальностей, за якими здійснюється професійна підготовка фахівців та медична практика, встановлюються та переглядаються Уповноваженим органом.
2. Медична допомога надається в амбулаторних та стаціонарних умовах у вигляді первинної, вторинної та третинної медичної допомоги.
3. Нормативний зміст понять первинної, вторинної та третинної медичної допомоги та основні засади взаємозв’язку між ними встановлюються цим Законом. Порядок розподілу коштів для фінансування первинної, вторинної та третинної медичної допомоги визначається законодавством України.
4. Результативність медичної допомоги визначається за допомогою індикаторів, що входять до складу клінічних протоколів, що затверджуються Уповноваженим органом.
5. Порядок організації надання медичної допомоги населенню лікарями та іншими медичними працівниками встановлюється Уповноваженим органом.
6. Медична допомога надається за стандартами медичної допомоги, що відповідають принципам доказової медицини і затверджені Уповноваженим органом, а також на основі єдиного уніфікованого класифікатора медичних послуг, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
7. Медична та фармацевтична допомога надаються на засадах впровадження принципів раціональної фармацевтичної політики, що базуються на критеріях Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо формування та перегляду Національного переліку основних (життєво необхідних) лікарських засобів і виробів медичного призначення та встановленні державних фіксованих цін на лікарські засоби, що включені до нього.
8. Кабінет Міністрів України має щорічно затверджувати Програму державних соціальних гарантій надання населенню медичної допомоги за пріоритетними напрямами медичної допомоги на підставі:
1) аналізу захворюваності та поширеності хвороб;
2) встановлених епідеміологічних ризиків, пов’язаних із захворюваннями;
3) інформації про ефективність сучасних методів профілактики та лікування захворювань.
Стаття 112 Застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів
1. У медичній практиці застосовуються методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, дозволені до застосування Уповноваженим органом.
2. Нові методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, можуть використовуватися в інтересах вилікування особи лише після отримання її письмової згоди. Щодо особи віком до 14 років зазначені методи та засоби можуть використовуватися за наявності письмової згоди її батьків або інших законних представників, а щодо особи віком від 14 до 18 років — за її письмовою згодою та письмовою згодою її батьків або інших законних представників; щодо особи, цивільна дієздатність якої обмежується, — за її письмовою згодою та письмовою згодою її піклувальників; щодо особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, — за письмовою згодою її законного представника. При отриманні згоди на застосування нових методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, особі та (або) її законному представнику повинна бути надана інформація про цілі, методи, побічні ефекти, можливий ризик та очікувані результати.
3. Порядок застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, зазначених у частині другій цієї статті, встановлюється Уповноваженим органом.
Стаття 113 Обов’язок надання медичної допомоги
1. Пацієнт, який досяг чотирнадцятиліття, має право на отримання достовірної та повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я.
2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини або підопічного.
3. Медичний працівник зобов’язаний у доступній формі надати пацієнтові інформацію про стан його здоров’я, роз’яснити мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя та здоров’я.
Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.
4. У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.
Стаття 114 Лікар-куратор
1. У процесі надання пацієнту первинної медичної допомоги функцію лікаря-куратора виконує лікар загальної практики/сімейний лікар, обраний пацієнтом чи його законним представником у порядку, встановленому цим Законом.
2. У процесі надання пацієнту вторинної та третинної медичної допомоги функцію лікаря-куратора виконує лікар, призначений у порядку, встановленому цим Законом.
3. Кожна дієздатна особа, яка досягла віку 14 років, може самостійно здійснювати вільний вибір і змінювати особистого лікаря загальної практики/сімейного лікаря, відповідального за надання їй первинної медичної допомоги. Вибір лікаря загальної практики/сімейного лікаря для осіб, які не досягли віку 14 років або в порядку, встановленому законом, визнаних недієздатними здійснюється їх законними представниками. Список пацієнтів кожного конкретного лікаря загальної практики/сімейного лікаря формується на основі права пацієнтів на вільний вибір лікаря з урахуванням нормативів виробничого навантаження на зазначених фахівців, що затверджуються Уповноваженим органом.
4. Лікар, відповідальний за надання особі планової чи екстреної вторинної або третинної медичної допомоги, визначається керівником відповідного закладу охорони здоров’я або уповноваженим ним на прийняття таких рішень керівником структурного підрозділу закладу охорони здоров’я. При прийнятті рішення про призначення лікаря, відповідального за надання особі планової чи екстреної вторинної або третинної медичної допомоги, по можливості має бути враховано бажання пацієнта чи його законного представника, якщо таке бажання було офіційно висловлене і якщо врахування цього бажання є можливим з огляду на ступінь поточного завантаження конкретного лікаря у зв’язку з наданням ним медичної допомоги іншим пацієнтам.
5. Пацієнт має право вимагати заміни призначеного йому лікаря. Рішення про заміну такого лікаря за наявності обґрунтованих підстав може бути прийнято після розгляду відповідного звернення пацієнта чи його законного представника етичним комітетом при відповідному закладі охорони здоров’я, що створюється і функціонує в порядку, встановленому законом.
6. Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров’я пацієнта в разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.
Стаття 115 Медична таємниця. Нерозголошення даних про стан здоров’я
1. Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел стало відомо про стан здоров’я фізичної особи, факт звернення її за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законом випадків.
2. Забороняється вимагати та подавати інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта за винятком випадків, передбачених законом. У разі використання інформації про стан здоров’я, що становить таємницю, у навчальному процесі, науково-дослідній роботі, у тому числі у випадках її публікації в спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта. Незаконне розголошення таємниці про стан здоров’я тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Стаття 116 Лікування за кордоном
Громадяни України можуть направлятися для лікування за кордон у разі необхідності надання того чи іншого виду високоспеціалізованої медичної допомоги хворому та неможливості її надання в закладах охорони здоров’я України.
Державні органи зобов’язані сприяти виїзду громадян України за кордон і перебуванню там в період лікування.
Порядок направлення громадян України за кордон для лікування встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 117 Загальні умови медичного втручання
1. Медичне втручання допускається лише за наявності згоди (у визначених Уповноваженим органом випадках письмової) інформованого дієздатного пацієнта.
2. Щодо пацієнта віком до 14 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.
3. Порядок отримання інформованої згоди визначається Уповноваженим органом.
4. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.
5. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю пацієнта та неможливості отримання згоди пацієнта або його законних представників на медичне втручання, медичні працівники мають діяти виключно в інтересах врятування життя пацієнта.
6. Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
7. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.
8. Медичне втручання допускається лише у тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров’ю пацієнта.
Медичне втручання, пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів медичного втручання є меншою, ніж та, що очікується у разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров’я пацієнта іншими методами неможливо.
Глава 26 Особливості медичного обслуговування по відношенню до прав пацієнтів
Стаття 118 Звільнення від роботи
1. На період тимчасової непрацездатності громадянам надається звільнення від роботи у встановленому законодавством порядку.
Стаття 119 Медико-біологічні випробування на людях
1. Застосування медико-біологічних випробувань на людях допускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування випробувань, досягнення повноліття дієздатною фізичною особою, щодо якої проводиться випробовування, повної інформованості особи та вільної згоди щодо вимог його застосування, а також за умови у будь-який час безперешкодно відкликати свою згоду на випробовування та збереження лікарської таємниці про стан здоров’я. Забороняється проведення науково-дослідних випробувань на ув’язнених або військовополонених.
2. Порядок проведення медико-біологічних випробувань на людях регулюється законом.
Стаття 120 Донорство крові та її компонентів
1. Здавання крові, її компонентів для подальшого використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських засобів або використання в наукових дослідженнях здійснюється повнолітніми дієздатними фізичними особами добровільно. Забороняється насильницьке або шляхом обману вилучення крові у фізичної особи з метою використання її як донора.
2. Донорство крові, її компонентів здійснюється відповідно до закону.
Стаття 121 Трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів
1. Застосування трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється за наявності згоди донора та реципієнта або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров’я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.
2. Порядок здійснення трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів визначається законом.
3. Порядок проведення клінічних випробувань клітинних і тканинних трансплантатів, експертизи матеріалів клінічних випробувань з метою їх застосування в клінічній практиці затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Стаття 122 Застосування методів стерилізації
1. Застосування методів стерилізації може здійснюватися за бажанням повнолітнього пацієнта за медичними показаннями, що встановлюються Уповноваженим органом.
2. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна з додержанням вимог, встановлених законом.
Стаття 123 Зміна (корекція) статевої належності
1. На прохання пацієнта відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань, які встановлюються Уповноваженим органом, йому може бути здійснено зміну (корекцію) його статевої належності.
2. Особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медична довідка, на підставі якої надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі.
Стаття 124 Клонування людини
1. Клонування людини — створення людини, яка генетично ідентична живій або померлій людині, шляхом перенесення у залишену без ядра жіночу статеву клітину ядра соматичної клітини людини (репродуктивне клонування) — в Україні забороняється.
2. Дозволяється терапевтичне клонування з метою регенерації органів тієї ж людини або виробництва медичних препаратів.
Стаття 125 Заборона еутаназії
1. Медичні працівники зобов’язані подавати хворому, який знаходиться в критичному для життя стані, медичну допомогу в повному обсязі. Коли стан людини визначається як незворотна смерть, медична допомога подається в обсязі, що полегшує заключну фазу хвороби.
2. Забороняється здійснення еутаназії для задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя шляхом прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого. Дії особи, яка проводить еутаназію, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.
Стаття 126 Визначення моменту смерті людини
1. Встановлення факту смерті людини здійснюється лікарем.
2. Критерії та порядок визначення моменту смерті людини, припинення реанімаційних заходів визначаються Уповноваженим органом.
Стаття 127 Проведення патологоанатомічних розтинів
1. Патологоанатомічні розтини тіл померлих осіб проводяться з метою встановлення причин і механізмів смерті хворого.
2. В обов’язковому порядку патологоанатомічні розтини проводяться в разі наявності підозри про насильницьку смерть, у випадках материнської, перинатальної та малюкової смерті, коли хворий мав при житті професійне захворювання або трудове каліцтво, а також коли смерть хворого настала в закладі охорони здоров’я, за винятком випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.
3. За наявністю письмової заяви близьких родичів або задокументованого волевиявлення померлого і відсутності підозри про насильницьку смерть, а також виходячи з релігійних та інших поважних мотивів патологоанатомічний розтин може не проводитися.
4. Висновок про причину смерті та діагноз захворювання видається членам сім’ї, у разі їх відсутності — близьким родичам або законному представнику померлого, а також правоохоронним органам на їх вимогу.
5. Проведення патологоанатомічного розтину не повинно призводити до спотворення тіла померлого.
6. Порядок проведення патологоанатомічного розтину визначається Уповноваженим органом.
Глава 27 Первинна медична допомога
Стаття 128 Загальні принципи, порядок та особливості надання первинної допомоги
1. Первинна медична допомога надається в амбулаторних умовах лікарями загальної практики/сімейними лікарями, які працюють на рівні відповідної територіальної громади, і передбачає консультацію лікаря, діагностику та лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для надання вторинної медичної допомоги та санаторно-курортного лікування. До надання первинної медичної допомоги можуть залучатися також інші професійні медичні працівники, які працюють під керівництвом лікаря загальної практики/сімейного лікаря.
2. Обсяги та порядок надання первинної медико-санітарної допомоги встановлюються Уповноваженим органом.
3. Фінансове забезпечення надання первинної медичної допомоги здійснюється відповідно до сформованого з урахуванням положень цього Закону списку пацієнтів кожного конкретного лікаря загальної практики/сімейного лікаря на основі встановлюваних місцевими радами при затвердженні відповідних місцевих бюджетів річних нормативів фінансування послуг первинної медичної допомоги з розрахунку на одного мешканця, але не нижче нормативу, встановленого Уповноваженим органом. Порядок визначення річних нормативів фінансування первинної медичної допомоги з розрахунку на одного мешканця встановлюється Уповноваженим органом та Міністерством фінансів України.
Стаття 129 Медичне обслуговування населення в закладах, які надають первинну медико-санітарну допомогу
1. Заклади, які надають первинну медико-санітарну допомогу, забезпечують її надання переважно на засадах загальної практики/сімейної медицини. Медичні послуги надаються лікарями загальної практики/сімейними лікарями або дільничними лікарями та медичними працівниками, що працюють під їх керівництвом.
2. Лікар загальної практики/сімейний лікар надає пацієнтам первинну медико-санітарну допомогу, яка передбачає діагностику, лікування і профілактику основних поширених захворювань, травм та отруєнь, медичну просвіту з актуальних проблем охорони здоров’я та навчання пацієнтів взаємодопомозі.
3. Обсяги допомоги, що надаються лікарями загальної практики/сімейними лікарями, визначаються їх кваліфікаційною підготовкою та договором на надання первинної медико-санітарної допомоги.
4. Лікарі загальної практики/сімейні лікарі та інші професійні медичні працівники, що працюють під їх керівництвом, беруть участь у наданні населенню екстреної медичної допомоги у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, та на умовах, визначених у договорі на надання первинної медико-санітарної допомоги.
5. Лікар загальної практики/сімейний лікар може проводити надання медичної допомоги пацієнтам з урахуванням рекомендацій спеціалістів щодо діагностики, лікування та профілактики, отриманих шляхом використання телемедичних технологій.
6. Пацієнт має право вільно вибирати і у встановленому порядку змінювати лікаря загальної практики/сімейного лікаря. У сільських сімейних амбулаторіях право вільного вибору лікаря може обмежуватися, якщо медична допомога подається тільки одним лікарем.
7. Вибір пацієнтом лікаря оформлюється документально у вигляді заяви пацієнта про його бажання приписатися (зареєструватися) до конкретного лікаря. Лікарі загальної практики/сімейні лікарі на підставі заяв формують списки пацієнтів.
8. Пацієнти, що не зареєструвалися у певного лікаря загальної практики/сімейного лікаря із власної ініціативи, приписуються керівництвом закладу до одного з діючих на даній території спеціалістів цього профілю за поданням місцевого виконавчого органу у справах охорони здоров’я. Порядок реєстрації, приписки та перереєстрації пацієнтів до лікаря загальної практики/сімейного лікаря визначається Уповноваженим органом.
9. Лікар загальної практики/сімейний лікар визначає медичний маршрут пацієнта: планує порядок переміщення пацієнта по організаційних структурах системи охорони здоров’я, місце та обсяги надання медичної допомоги в межах державних соціальних гарантій залежно від стану та діагнозу хворого шляхом направлення хворого за наявності показань для діагностичного обстеження, проведення консультацій або лікування лікарями-спеціалістами, у тому числі в умовах стаціонару, за винятком випадків:
– що кваліфікуються як невідкладні і потребують спеціалізованої допомоги, і при яких затримка у наданні такої допомоги або її ненадання загрожує смертю пацієнта або незворотним ураженням систем і органів хворого або потерпілого;
– звернення пацієнта до лікарів відповідної спеціалізації, перелік яких визначається Уповноваженим органом.
Стаття 130 Медична допомога сільському населенню
1. Медична допомога сільському населенню є пріоритетом в системі організації надання медичної допомоги населенню, що означає пріоритетний порядок фінансового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення.
2. Медична допомога сільському населенню надається з урахуванням специфіки розселення, умов праці та побуту, що зумовлює принцип етапності організації та надання медичної допомоги.
Мережа відповідних закладів охорони здоров’я, в яких надається долікарська та первинна медико-санітарна допомога сільському населенню створюється відповідно до прийнятого законодавством України порядку надання первинної допомоги сільському населенню та з урахуванням позицій районних рад, сільських рад народних депутатів.
Глава 28 Спеціалізована (вторинна) медична допомога
Стаття 131 Загальні принципи, порядок та особливості надання вторинної допомоги
1. Вторинна (спеціалізована) медична допомога передбачає спеціалізовані медичні послуги, що в плановому порядку та у невідкладних (екстрених) випадках надаються в амбулаторних умовах та в лікарнях загального профілю і не включають високоспеціалізовані та високотехнологічні стаціонарні медичні послуги, що належать до рівня третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.
2. Первинний доступ пацієнта до послуг вторинної медичної допомоги забезпечується за наявності відповідного направлення служб первинної медичної допомоги.
Зазначене направлення не є обов’язковим:
– для звернення будь-якого пацієнта за отриманням медичної допомоги до акушера-гінеколога, стоматолога;
– для вирішення питання про надання медичної допомоги у невідкладних та екстремальних ситуаціях.
3. З метою забезпечення відповідної якості та доступності вторинної медичної допомоги населенню в лікарнях загального профілю та ефективного використання ресурсів системи охорони здоров’я, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, створюються лікарняні округи.
4. Спеціалізована амбулаторна допомога надається лікарем відповідної спеціалізації або групою лікарів за такими напрямами:
– консультування хворого з метою визначення або уточнення діагнозу, програми лікування, що в подальшому буде проводитися лікарем загальної практики/сімейним лікарем або дільничним терапевтом;
-? лікування в повному обсязі випадків гострого або загострення хронічного захворювання в амбулаторних умовах до моменту досягнення пацієнтом стану, у якому подальше лікування до досягнення хворим повного одужання, ремісії або повної реабілітації може продовжуватися лікарем загальної практики/сімейним лікарем або дільничним терапевтом.
5. Спеціалізована стаціонарна медична допомога надається пацієнтам, які за перебігом хвороби потребують цілодобового перебування, проведення діагностичних обстежень та медичних втручань у стаціонарі лікарні за умови, що:
– госпіталізація до стаціонару відбувається за направленням лікаря загальної практики/сімейного лікаря, дільничного терапевта, лікаря відповідної спеціалізації, медичних працівників станції (відділення) швидкої медичної допомоги або за висновком лікаря приймального відділення стаціонару;
– тривалість госпіталізації визначається потребою цілодобового перебування хворого під наглядом медичного персоналу. З припиненням такої потреби пацієнт може бути виписаний зі стаціонару, у тому числі і для завершення процесу лікування в амбулаторних умовах, денних стаціонарах або домашніх стаціонарах під наглядом лікаря загальної практики/сімейного лікаря, дільничного терапевта або лікаря відповідної спеціалізації.
Стаття 132 Визначення переліку захворювань, що надаються на вторинному рівні
Обсяги та порядок надання вторинної (спеціалізованої) допомоги встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.
Стаття 133 Порядок направлення хворих із первинного на вторинний рівень
1. Здійснення діагностичних досліджень та надання консультації лікарів спеціалістів на вторинному рівні відбувається за направленням лікаря загальної практики/сімейного лікаря.
2. При самостійному (без направлення) зверненні до лікарів за отриманням вторинної допомоги, а також для проведення діагностичних досліджень, за винятком випадків, визначених Уповноваженим органом, пацієнт відшкодовує вартість наданих послуг.
Стаття 134 Організація стаціонарозамінних форм медичного обслуговування
1. Стаціонарозамінна медична допомога надається денними, домашніми стаціонарами, центрами амбулаторної хірургії.
2. При самостійному (без направлення) зверненні до лікарів за отриманням вторинної допомоги, а також для проведення діагностичних досліджень, за винятком випадків, передбачених п. 2 ст. 131 цього закону, відшкодовується вартість наданих послу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
3. Домашні стаціонари надають допомогу хворим, які за станом здоров’я не можуть лікуватися амбулаторно (потребують постільного режиму),у тому числі після виписки зі стаціонару, і не мають показань до постійного цілодобового лікарського нагляду.
4. Стаціонарзамінні форми медичного обслуговування можуть організовуватися при закладах первинної медичної допомоги та амбулаторно-поліклінічних закладах.
5. Направлення до денних та домашніх стаціонарів здійснюється лікарями загальної практики, лікарями-спеціалістами амбулаторно-поліклінічних та стаціонарних закладів.
6. Порядок направлення, або відбору пацієнтів для лікування в денних та домашніх стаціонарах встановлюється Уповноваженим органом.
Глава 29 Високоспеціалізована (третинна) медична допомога
Стаття 135 Загальні принципи, порядок та особливості надання третинної допомоги
Третинна медична допомога включає не передбачені на рівні первинної та вторинної допомоги високоспеціалізовані діагностичні та лікувальні медичні послуги, що надаються з використанням високотехнологічного та високовартісного обладнання.
Стаття 136 Визначення переліку захворювань, що надаються на третинному рівні
Перелік послуг, що надаються населенню в рамках третинної медичної допомоги, та перелік державних і комунальних закладів охорони здоров’я, що надають зазначені послуги, встановлюються Уповноваженим органом. До переліку таких закладів охорони здоров’я можуть бути включені також заклади охорони здоров’я приватної форми власності, що надають послуги третинної медичної допомоги населенню на основі договорів про державну закупівлю зазначених послуг.
Стаття 137 Порядок направлення хворих із вторинного на третинний рівень
1. Високоспеціалізовані діагностичні та лікувально-медичні послуги, що надаються з використанням високотехнологічного та високовартісного обладнання, здійснюються за направленням служб вторинної медичної допомоги.
2. При самостійному (без направлення) зверненні до лікарів для отримання високоспеціалізованих діагностичних та лікувально-медичних послуг, а також для проведення діагностичних досліджень, за винятком випадків, визначених Уповноваженим органом, пацієнт відшкодовує вартість наданих послуг.
Глава 30 Екстрена медична допомога
Стаття 138 Організація екстреної медичної допомоги
1. Екстрена медична допомога — вид медичної допомоги, що надається хворому або постраждалому в разі раптового гострого захворювання, травми або отруєння, які загрожують здоров’ю та життю людини, раптових гострих захворюваннях за викликом пацієнта, його родичів або оточуючих, вагітним, роділлям та породіллям при транспортуванні їх до пологового будинку (відділення стаціонару).
2. Екстрену медичну допомогу зобов’язані надавати всі медичні працівники і заклади охорони здоров’я незалежно від підпорядкованості та форми власності.
3. У невідкладних станах, коли надання медичної допомоги на місці через відсутність медичних працівників неможливе, першу екстрену допомогу повинні подавати працівники органів і підрозділів цивільного захисту, співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей обов’язок покладено законодавством і службовими інструкціями. У таких випадках підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані надавати транспорт для перевезення хворого або постраждалого до відповідного лікувально-профілактичного закладу.
4. У разі загрози життю хворого або постраждалого медичні працівники мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою надання екстреної медичної допомоги або транспортування його до відповідного закладу охорони здоров’я з метою надання належної медичної допомоги.
5. Складовою системи екстреної медичної допомоги є служба швидкої медичної допомоги, що забезпечує надання послуг екстреної медичної допомоги на догоспітальному етапі. До компетенції служби швидкої медичної допомоги належить надання своєчасної та кваліфікованої медичної допомоги пацієнтам у невідкладних станах на місці події та під час транспортування таких пацієнтів до відповідних закладів охорони здоров’я.
6. Швидка медична допомога надається самостійними станціями швидкої допомоги та відділеннями швидкої допомоги, що входять до складу закладів охорони здоров’я як структурні підрозділи. З метою створення належних умов для надання екстреної медичної допомоги, служба швидкої медичної допомоги забезпечується відповідним обладнанням та спеціальними засобами наземного, повітряного, а за необхідності — водного транспорту.
7. Невідкладна та швидка медична допомога в державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається пацієнтам безоплатно незалежно від місця їх проживання як громадянам України, так і іноземцям та особам без громадянства.
8. Уповноважений орган визначає критерії віднесення станів здоров’я до невідкладних, при яких подається невідкладна медична допомога і затверджує відповідні протоколи медичної допомоги.
Стаття 139 Надання медичної допомоги у разі надзвичайних ситуацій
1. У разі надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру залежно від рівнів надзвичайної ситуації та масштабів санітарних втрат організація надання медичної допомоги потерпілому населенню та рятувальникам забезпечується Кабінетом Міністрів України, місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.
2. Першу екстрену допомогу постраждалим від надзвичайної ситуації безпосередньо в зоні проведення аварійно-рятувальних робіт надають спеціальні рятувальні підрозділи в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Надання подальшої медичної допомоги постраждалим від надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру поза межами зони проведення аварійно-рятувальних робіт покладається на Державну службу медицини катастроф, положення про яку затверджується Кабінетом Міністрів України.
3. Відшкодування витрат, пов’язаних з ліквідацією медико-санітарних наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та наданням медичної допомоги постраждалим внаслідок таких ситуацій, забезпечується за рахунок коштів резервного фонду Державного бюджету України та місцевих бюджетів в порядку, встановленому законодавством.
4. Особливості організації медичної допомоги населенню в умовах воєнного стану регулюються відповідними законами.
Стаття 140 Надання екстреної медичної допомоги особами, що не мають спеціальної медичної освіти
У випадках, коли хворий (постраждалий) потребує негайного надання медичної допомоги, а в даний момент не має медичних працівників, медична допомога може бути надана особами, що не мають спеціальної медичної освіти.
Особи, зазначені в частині першій цієї статті, повинні перед наданням медичної допомоги вжити всіх можливих заходів щодо виклику медичних працівників та проведення консультацій із ними щодо порядку надання такої допомоги, застосовуючи такі засоби, як телефонний зв’язок, відправка посильних та ін.
Відповідальність за діяльність або бездіяльність зазначених осіб встановлюється актами законодавства України.
Стаття 141 Паліативна допомога
На останніх стадіях перебігу невиліковних захворювань пацієнтам та членам їх сімей надається паліативна допомога, яка включає комплекс заходів, спрямованих на поліпшення якості життя пацієнта, полегшення його фізичних та емоційних страждань, надання психосоціальної та моральної підтримки сім’ї хворого.
Порядок надання паліативної допомоги визначається Уповноваженим органом.
Стаття 142 Наступність надання медичної допомоги
1. Взаємодія постачальників медичних послуг передбачає:
1) інформування спеціалістами вторинного та третинного рівнів надання медико-санітарної допомоги лікарів загальної практики/сімейних лікарів про стан здоров’я приписаних до них пацієнтів, обсяг наданої допомоги, рекомендації щодо їх подальшого лікування;
2) своєчасний обмін між іншими постачальниками медичних послуг інформацією, що стосується стану здоров’я і процесу лікування пацієнта із дотриманням вимог конфіденційності;
3) при переведенні або направленні до іншого медичного закладу надання пацієнтові або його опікунові пояснень стосовно цілей переводу та проведених процедур, пов’язаних із процесом діагностики, консультування та лікування.
Розділ VI СИСТЕМА СТАНДАРТІВ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
Глава 31 Система стандартів у галузі охорони здоров’я
Стаття 143 Загальні положення
1. Стандарти медичної допомоги — нормативні акти загальнонаціонального рівня, що містять критерії якості надання медичної допомоги та індикатори, за допомогою яких здійснюється оцінка якості.
Систему стандартів у галузі охорони здоров’я становлять державні соціальні стандарти та галузеві нормативи надання медичної допомоги.
2. Державними соціальними стандартами в галузі охорони здоров’я є нормативи і норми, визначені законодавством.
Державні соціальні нормативи в галузі охорони здоров’я є основою для розрахунку видатків на охорону здоров’я під час формування бюджетів усіх рівнів для задоволення потреб громадян у безоплатній медичній допомозі. Державні соціальні нормативи у галузі охорони здоров’я затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
3. Галузевими нормативами надання медичної допомоги є:
– клінічні протоколи;
– лікарські формуляри;
– табелі матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров’я.
4. Галузеві нормативи надання медичної допомоги розробляються і затверджуються Уповноваженим органом.
Стаття 144 Порядок розробки, затвердження та застосування стандартів медичної допомоги у медичній практиці
Розробку, регулярне оновлення та аудит виконання стандартів у галузі охорони здоров’я здійснює Центр з розробки медичних стандартів, що підпорядкований Уповноваженому органу за затвердженою ним методикою розробки на принципах доказової медицини.
Затвердження стандартів медичної допомоги здійснюється Уповноваженим органом.
Стаття 145 Протоколи медичної допомоги — порядок розробки, затвердження та застосування у медичній практиці
Протоколи медичної допомоги — медико-технологічні нормативні документи, що містять правила та технології для досягнення стандарту медичної допомоги, розробляються Центром з розробки медичних стандартів, що підпорядкований Уповноваженому органу за затвердженою ним методикою розробки на принципах доказової медицини.
Затвердження протоколів медичної допомоги здійснюється Уповноваженим органом.
Стаття 146 Формулярна настанова з використання лікарських засобів — порядок розробки, затвердження та застосування у медичній практиці
Український національний формуляр — нормативний акт загальнонаціонального рівня з безпечного та раціонального використання лікарських засобів, який спрямований на забезпечення медичних та фармацевтичних працівників достовірною та доведеною інформацією щодо вибору, призначення, відпуску та прийому лікарських засобів, а також на підтримку розробки нормативних документів системи стандартів у галузі охорони здоров’я.
Розробку та регулярне оновлення Українського національного формуляру здійснює Центральний формулярний комітет, який підпорядковується Уповноваженому органу. Розроблені та оновлені версії Українського національного формуляру затверджуються та оприлюднюються Уповноваженим органом.
Стаття 147 Лікарські формуляри — порядок розробки, затвердження та застосування у медичній практиці
Лікарські формуляри розробляються в закладах охорони здоров’я на основі Українського національного формуляру. Уповноважений орган здійснює організаційні заходи щодо їх використання на практиці, зокрема у відносинах зі страховими компаніями та іншими замовниками медичної допомоги.
Стаття 148 Організація та порядок контролю за виконанням стандартів медичної допомоги, протоколів медичної допомоги, формулярної настанови з використання лікарських засобів та лікарських формулярів
Контроль за дотриманням стандартів медичної допомоги, протоколів медичної допомоги, Українського національного формуляру організовується з метою безперервного покращання якості медичної допомоги. Здійснення контролю відбувається шляхом організаційного та клінічного аудиту з визначенням індикаторів якості медичної допомоги та інших показників діяльності закладів охорони здоров’я, а також опитування споживачів медичних послуг.
Стаття 149 Правові засади застосування у медичній практиці стандартів медичної допомоги, протоколів медичної допомоги, формулярної настанови з використання лікарських засобів та лікарських формулярів
Стандарти медичної допомоги та протоколи медичної допомоги — затверджуються Уповноваженим органом і обов’язкові до виконання на загальнодержавному рівні.
Формулярна настанова — затверджується та оприлюднюється Уповноваженим органом і є обов’язковою для використання у сфері охорони здоров’я України.
Лікарські формуляри — розробляються в закладах охорони здоров’я на основі формулярної настанови (Українського національного формуляру) і є обов’язковими для використання в закладах охорони здоров’я.
Стаття 150 Відповідальність за недотримання стандартів
Заклади охорони здоров’я несуть відповідальність за недотримання стандартів та протоколів відповідно до законодавства України.
Уповноважений орган подає пропозиції щодо критеріїв визначення відповідальності за недотримання стандартів та протоколів для їх врахування в нормах чинного законодавства при визначенні порядку несення відповідальності за недотримання стандартів та протоколів.
Розділ VII ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ МЕДИЧНЕ СТРАХУВАННЯ
Глава 32 Загальні положення щодо системи загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування
Стаття 151 Поняття і мета загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування
1. Загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування є складовою частиною системи загальнообов’язкового державного соціального страхування і формою соціального забезпечення населення у сфері охорони здоров’я.
2. Метою загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування є встановлення гарантій щодо захисту прав громадян на отримання безоплатної медичної допомоги на засадах соціальної рівності і доступності незалежно від віку, статі, стану здоров’я за рахунок коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування в обсягах, визначених у програмах загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування та відповідно до стандартів надання медичної допомоги.
3. Загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування спрямоване на:
– забезпечення рівного права громадян на доступність медичної допомоги;
– забезпечення застрахованих осіб безоплатною медичною допомогою в обсягах, визначених базовою програмою.
– забезпечення сталого гарантованого фінансування медичної допомоги;
– підтримання стану здоров’я населення на рівні обсягів, передбачених програмою загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.
Стаття 152 Законодавство України у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування
1. Законодавство України, що регулює відносини у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, складається із Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Основ законодавства України про охорону здоров’я, Закону України «Про страхування», цього Закону та прийнятих відповідно до них інших нормативно-правових актів.
2. Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування, застосовуються правила міжнародного договору.
Стаття 153 Принципи загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування
Загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування здійснюється за такими принципами:
– обов’язковість медичного страхування усіх осіб, зазначених у ст. 155 цього Закону;
– солідарність і субсидування (умови загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування не залежать від стану здоров’я і доходів застрахованих осіб);
– забезпечення державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав на безоплатну медичну допомогу;
– цільове використання коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
– забезпечення достатності необхідної медичної допомоги в разі настання страхового випадку відповідно до стандартів медичних технологій;
– обов’язковість фінансування витрат, пов’язаних з наданням медичної допомоги, в обсягах, передбачених законодавством;
– невідворотність юридичної відповідальності суб’єктів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування за правопорушення в сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
– прозорість шляхом оприлюднення показників діяльності та запровадження громадського контролю за здійсненням загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.
Стаття 154 Право на одержання медичних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням
Право на одержання медичних послуг, у тому числі на забезпечення лікарськими засобами, за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
Стаття 155 Особи, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному медичному страхуванню
1. Загальнообов’язковому державному соціальному медичному страхуванню підлягають:
1) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, утворених відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, в їх філіях, представництвах та інших відокремлених підрозділах, в об’єднаннях громадян, у громадян-підприємців чи у фізичних осіб, які на договірних засадах або інших умовах відповідно до законодавства за винагороду використовують працю найманих працівників, у тому числі тих, хто виконує роботу на умовах трудового договору (контракту), за договорами цивільно-правового характеру чи на інших умовах, передбачених законодавством;
2) члени колективних чи орендних підприємств, сільськогосподарських кооперативів та фермерських господарств;
3) особи, які згідно з законодавством України працюють на іноземних підприємствах, в установах та організаціях (у тому числі міжнародних), філіях, представництвах чи інших відокремлених підрозділах, які провадять діяльність на території України;
4) громадяни України та особи без громадянства, які працюють в іноземних дипломатичних представництвах та консульських установах, розташованих на території України;
5) особи, обрані на виборні посади до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, які отримують заробітну плату (винагороду) за роботу на виборній посаді;
6) особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку або підвищують кваліфікацію з відривом від виробництва за направленням підприємств, установ чи організацій без збереження заробітної плати та з отриманням стипендії відповідно до законодавства;
7) особи, які навчаються в інтернатурі, клінічній ординатурі, магістратурі, аспірантурі, докторантурі за денною (очною) формою навчання;
8) особи, зареєстровані як безробітні;
9) особи, які відповідно до законів України одержують допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
10) непрацюючі працездатні особи, які здійснюють догляд за інвалідом першої групи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який за експертним медичним висновком потребує постійного стороннього догляду;
11) особи, які забезпечують себе роботою самостійно — займаються адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов’язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності, а також особи, які провадять підприємницьку діяльність, і члени їх сімей, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності;
12) непрацюючі пенсіонери, крім осіб, зазначених у п. 14 цієї статті;
13) непрацюючі діти віком до 18 років;
14) непрацюючі інваліди;
15) непрацюючі багатодітні матері, які мають трьох або більше дітей віком до 18 років;
16) особи, які проходять альтернативну (невійськову) службу;
17) працівники воєнізованих формувань, утворених відповідно до законів України, особи рядового і начальницького складу фельд’єгерської служби центрального органу виконавчої влади в галузі зв’язку, гірничорятувальних частин незалежно від підпорядкованості, а також працівники спеціалізованих воєнізованих аварійно-рятувальних служб центрального органу виконавчої влади у сфері надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;
18) особи, які навчаються у вищих або професійно-технічних навчальних закладах за денною (очною) формою навчання.
2. Інші особи, які не увійшли до переліку осіб, визначених частиною першою цієї статті, та перебувають в Україні на законних підставах, можуть одержувати в Україні медичні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням за договорами про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, укладеними зі страховиком за умови сплати страхових внесків.
3.Особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом Збройних Сил України, Служби Безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та Державного департаменту України з питань виконання покарань, а також особи, які проходять строкову службу у Збройних Силах України, Службі Безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, та органах Міністерства внутрішніх справ України, особи, які навчаються в ад’юнктурі, отримують медичні послуги відповідно до інших законів України та можуть одержувати медичні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням в Україні за договорами про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, укладеними із страховиками, визначеними цим законом, за умови сплати страхових внесків.
5. Порядок персоніфікованого обліку застрахованих у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 156 Страхувальники за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням
Страхувальниками за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням є:
а) роботодавці — для осіб, зазначених у п. 1–5, 16 та 17 частини першої ст. 155 цього Закону;
б) держава через Уповноважений орган — для осіб, зазначених у п. 6–10, 12–14 (крім осіб, які стали інвалідами внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання), 15 та 18 частини першої ст. 155 цього Закону;
в) особи, зазначені у п. 11 частини першої ст. 6 та у частинах другій і третій ст. 155 цього Закону;
г) Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України — для осіб, зазначених у п. 14 частини першої ст. 155 цього Закону, які стали інвалідами внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.
Стаття 157 Платники страхових внесків
1. Платниками страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування є:
– підприємства, установи, організації за своїх співробітників;
– приватні підприємці за себе та найманих ними працівників;
– держава за пенсіонерів, дітей, безробітних, багатодітних матерів, інвалідів, інші категорії непрацюючих;
– Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України за осіб, які стали інвалідами внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.
– застраховані працюючі в разі, якщо рівень їх доходів перевищує встановлені законодавством розміри.
Стаття 158 Медичні послуги, що надаються за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням
1. Держава розробляє та щорічно затверджує базову програму надання медичних послуг у вигляді Переліку медичних послуг, що надаються особам, застрахованим за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням.
Цей перелік встановлюється окремим законом, що приймається щорічно до прийняття закону про Державний бюджет України та закону про визначення розміру страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування.
Перелік повинен ґрунтуватися на базових стандартах надання медичної допомоги, затверджених уповноваженим державою органом.
2. Зазначений перелік щонайменше повинен передбачати:
1) медичні послуги у разі хвороби, медичні послуги, пов’язані з індивідуальною профілактикою хвороб, травм, отруєнь та інших розладів здоров’я, запобіганням загостренню хвороби, переходу гострих хвороб чи інших розладів здоров’я у хронічну чи більш тяжку стадію, та медичні послуги, пов’язані з плануванням сім’ї:
а) послуги щодо надання первинної медичної допомоги (у тому числі допомоги вдома), включаючи забезпечення за рецептом відповідними готовими основними (життєво необхідними) лікарськими засобами і виробами медичного призначення та екстемпоральними лікарськими засобами, необхідними для надання такої допомоги;
б) послуги щодо надання спеціалізованої та високоспеціалізованої амбулаторної та стаціонарної медичної допомоги, включаючи забезпечення за рецептом чи приписом відповідними готовими основними (життєво необхідними) лікарськими засобами і виробами медичного призначення та екстемпоральними лікарськими засобами, необхідними для надання такої допомоги;
в) послуги щодо надання невідкладної та планової лікувальної стоматологічної допомоги, зубопротезування в обсягах та порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади з охорони здоров’я;
г) послуги з медичної реабілітації (крім послуг з медичного забезпечення та медичної реабілітації інвалідів, що фінансуються за рахунок коштів і в порядку, визначених Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності» та послуг у санаторіях медичної реабілітації, зазначених у п. 11 частини шостої цієї статті);
ґ) послуги з проведення профілактичних щеплень проти інфекційних хвороб, включених до календаря щеплень, та профілактичних щеплень за епідемічними показаннями.
2) медичні послуги у разі вагітності, пологів та їх наслідків:
а) послуги лікаря або акушерки до, під час і після пологів, включаючи пренатальний догляд за розвитком плоду;
б) послуги щодо надання стаціонарної медичної допомоги у зв’язку з пологами та (за наявності медичних показань) у зв’язку з порушенням нормального перебігу вагітності;
в) забезпечення за рецептом чи приписом відповідними готовими основними (життєво необхідними) лікарськими засобами і виробами медичного призначення та екстемпоральними лікарськими засобами, необхідними для надання допомоги, зазначеної у підпунктах 1 та 2 цього пункту;
3) послуги, пов’язані з видачею у встановленому законодавством порядку відповідних медичних документів, необхідних для:
а) вирішення питань щодо продовження лікування та медичної реабілітації (у тому числі видача витягу з історії хвороби, копій результатів медичних лабораторних та інструментальних обстежень, ретгенівських знімків та копій іншої персональної медичної документації застрахованої особи);
б) підтвердження тимчасової непрацездатності громадян у зв’язку з хворобою або травмою, вагітністю та пологами, вирішення питань про призначення громадянам належної у цих випадках соціальної допомоги;
в) вирішення питань щодо продовження виховання та навчання у навчальних закладах дошкільної, загальної середньої та вищої освіти;
г) вирішення питань про участь вихованців дитячих дошкільних навчальних закладів, учнів, студентів та слухачів навчальних закладів загальної середньої та вищої освіти у зайняттях фізичною культурою і спортом та в організованому відпочинку.
3. Порядок та умови забезпечення застрахованих за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням осіб необхідними для отримання медичних послуг, зазначених у підпунктах «а» та «б» п. 1 та 2 частини другої цієї статті, готовими основними (життєво необхідними) лікарськими засобами, виробами медичного призначення та екстемпоральними лікарськими засобами визначаються Кабінетом Міністрів України з урахуванням встановлених законом пільг окремих категорій населення щодо оплати вартості лікарських засобів. Видатки, необхідні для забезпечення зазначених пільг, покриваються за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів.
4. Обсяги і порядок надання послуг, зазначених у підпункті «в» п. 1 частини другої цієї статті, та перелік стоматологічних матеріалів, що застосовуються при їх наданні, затверджуються Кабінетом Міністрів України з урахуванням встановлених законом пільг окремих категорій населення щодо оплати вартості зубопротезування. Видатки, необхідні для забезпечення зазначених пільг, покриваються за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів.
5. Зміни до Переліку медичних послуг можуть вноситися виключно законом.
6. За рахунок коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування не надаються:
1) послуги, пов’язані з проведенням обов’язкових медичних оглядів категорій працівників, визначених ст. 17 Закону України «Про охорону праці», що фінансуються за рахунок роботодавців;
2) послуги, пов’язані з проведенням обов’язкових медичних оглядів інших окремо визначених законодавством категорій населення, що фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів;
3) послуги, пов’язані з проведенням медичних оглядів на предмет визначення придатності до управління механічними транспортними засобами, можливості придбання, зберігання та носіння газової та вогнепальної зброї, з отриманням виїзної візи та видачею відповідних медичних висновків, що здійснюються за бажанням громадян і фінансуються за рахунок їх особистих коштів;
4) послуги, пов’язані з проведенням медичних оглядів для отримання виїзної візи державними службовцями, що направляються у службові відрядження, та при виїзді громадян на лікування за кордон за наявності відповідних медичних документів, що фінансуються відповідно за рахунок коштів відповідних державних органів та установ чи особистих коштів громадян;
5) послуги, передбачені п. 8 ст. 87 Бюджетного кодексу України, що фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України;
6) послуги, пов’язані з наданням психіатричної, наркологічної медичної допомоги, діагностикою та лікуванням інфекційних хвороб (у тому числі тих, що передаються статевим шляхом та ВІЛ/СНІДу) у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, що фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів;
7) послуги, пов’язані з наданням протитуберкульозної допомоги, що фінансуються у порядку, встановленому ст. 15 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз»;
8) послуги, пов’язані з трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині, що фінансуються в порядку, встановленому ст. 10 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині»;
9) послуги, пов’язані з проведенням судово-медичної, судово-психіатричної, медико-соціальної та патологоанатомічної експертизи, що фінансуються за рахунок коштів районних бюджетів, бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення, бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя відповідно до Бюджетного кодексу України (крім послуг з проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертизи у цивільних справах та на запити юридичних і фізичних осіб, що фінансуються за рахунок осіб, які є замовниками цих експертиз);
10) послуги з надання швидкої, невідкладної, виїзної екстреної консультативної медичної допомоги та екстреної медичної допомоги у разі аварій і катастроф, що фінансуються за рахунок коштів районних бюджетів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення, а також бюджетів міст Києва та Севастополя;
11) послуги, пов’язані з наданням санаторно-курортної допомоги у санаторіях для хворих на туберкульоз, санаторіях для дітей та підлітків, санаторіях медичної реабілітації, що фінансуються за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя;
12) послуги з лікування в інших санаторно-курортних і оздоровчих закладах, що фінансуються за рахунок коштів та в порядку, визначених Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» та Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності»;
13) послуги, пов’язані з наданням медичної допомоги у госпіталях для інвалідів Великої Вітчизняної війни, що фінансуються за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя;
14) медичні послуги утриманцям будинків дитини, що фінансуються за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів і бюджетів міст Києва та Севастополя;
15) послуги з імплантації та заміни штучних водіїв ритму серця та кардіовертерів-дефібріляторів, що фінансуються відповідно до Закону України «Про імплантацію електрокардіостимуляторів»;
16) ендопротези, радіоізотопні діагностичні та терапевтичні препарати, інсуліни, онкологічні та інші фармацевтичні препарати, що за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, підлягають закупівлі за рахунок коштів Державного бюджету України;
17) донорська кров та виготовлені з неї препарати, забезпечення якими здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону України «Про донорство крові та її компонентів»;
18) поставки медичних імунобіологічних препаратів для проведення профілактичних щеплень, включених до календаря щеплень, та щеплень за епідемічними показаннями, що фінансуються за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів згідно з Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб»;
19) інші профілактичні щеплення від інфекційних хвороб, що проводяться за бажанням громадян та фінансуються за рахунок їх власних коштів;
20) послуги щодо направлення на лікування за межі України, що фінансуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
21) медичні послуги особам, застрахованим за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, передбачені п. 3–7 частини першої ст. 21 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», у разі настання відповідного страхового випадку, що фінансуються за рахунок коштів і в порядку, визначеному вказаним законом;
22) послуги з проведення санітарно-освітньої роботи, що надаються центрами здоров’я, які фінансуються за рахунок коштів районних бюджетів, бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення, бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя;
23) інші, не зазначені у цій статті, медичні послуги, перелік та джерела фінансування яких визначаються законодавством з урахуванням положень цієї статті.
Стаття 159 Свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування (договір загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування)
1. Застрахованим особам видається свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (договір загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування), яке є документом суворої звітності.
Порядок видачі та зразок свідоцтва про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (договору загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування) затверджується Кабінетом Міністрів України.
2. Застраховані особи зобов’язані пред’являти свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (договір загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування) кожного разу під час звернення за медичною допомогою.
Стаття 160 Інформація у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування
Інформація у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування використовується відповідно до вимог, передбачених законодавством про інформацію.
Забороняється розголошувати без згоди застрахованої особи чи її законного представника конфіденційну інформацію стосовно даних про застраховану особу, отримувані нею доходи та надану їй медичну допомогу, крім випадків, передбачених законом.
Страховики зобов’язані роз’яснювати у засобах масової інформації права та обов’язки громадян, передбачені цим Законом.
Страховики надають застрахованим особам та страхувальникам безоплатні консультації з питань загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.
Стаття 161 Права та обов’язки застрахованої особи
1. Застрахована особа має право:
– своєчасно отримувати невідкладну медичну допомогу належного обсягу та якості незалежно від місця її перебування в межах України;
– вільного вибору лікаря загальної практики для отримання первинної медичної допомоги в порядку, встановленому законом;
– на отримання спеціалізованої та високоспеціалізованої медичної допомоги в порядку, встановленому законом;
– на захист своїх прав у суді;
– отримувати безоплатно консультації з питань загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
– брати участь у роботі Громадської ради через своїх представників відповідно до цього Закону.
2. Особи, зазначені у п. 1–5, 16, 17 частини першої ст. 155 цього Закону, можуть отримувати медичні послуги належного обсягу та якості за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням починаючи з першого дня прийому на роботу, а також протягом місяця з дня звільнення з роботи.
3. Особи, зазначені у п. 6, 7, 13, 18 ст. 155 цього Закону, можуть отримувати медичні послуги належного обсягу та якості за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням починаючи з першого дня прийому на навчання, а також протягом 3 міс з дня закінчення навчання.
3. Особи, зазначені у п. 8, 12 та 14 ст. 155 цього Закону, можуть отримувати медичні послуги належного обсягу та якості за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням за весь період виплати допомоги чи пенсії у зв’язку з настанням страхового випадку за відповідним видом соціального страхування.
4. Особи, зазначені у частині 4 ст. 155 цього Закону, можуть отримувати медичні послуги належного обсягу та якості за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням з першого дня служби, а також протягом 3 міс з дня звільнення зі служби.
5. Застрахована особа зобов’язана:
– додержуватися вимог законів України у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
– отримати свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (договір страхування (поліс) і пред’являти його при зверненні за медичними послугами;
– дотримуватися правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я та режиму лікування;
– піклуватися про своє здоров’я, свідомо не створювати ризику для свого здоров’я та здоров’я інших осіб;
– проходити профілактичні медичні огляди та щеплення у передбачених чинним законодавством випадках;
– виконувати інші обов’язки, передбачені цим Законом.
Стаття 162 Права та обов’язки страхувальника
1. Страхувальник має право:
– захищати свої права та законні інтереси, а також права та законні інтереси застрахованих осіб, у тому числі в суді;
– отримувати безоплатно інформацію про порядок та умови сплати страхових внесків та використання страхових коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
– отримувати безоплатно у страховиків консультації з питань загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
– брати участь у роботі Громадської ради через своїх представників відповідно до цього Закону.
2. Страхувальник зобов’язаний:
– своєчасно та в повному розмірі сплачувати страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування;
– подавати страховикам відомості:
– про сплату страхових внесків;
– про ліквідацію (реорганізацію) підприємства, установи, організації в десятиденний термін з дня прийняття рішення про це;
– про зміну облікових реквізитів підприємства, установи, організації, їх місцезнаходження та юридичної адреси у десятиденний термін з дня виникнення відповідних змін;
– про чисельність застрахованих, розмір їхньої заробітної плати за встановленою формою звітності;
– про зміну відомостей про застраховану особу в десятиденний термін з дня настання цих змін;
– допускати посадових осіб страховиків, контролюючих органів до перевірок правильності обчислення та сплати страхових внесків, використання страхових коштів і надавати їм інші необхідні документи та пояснення з питань, що виникають під час перевірок;
– надавати на вимогу застрахованій особі безоплатно відомості про заробіток (дохід), розмір сплачених страхових внесків та інші відомості, що стосуються цієї особи;
– виконувати інші обов’язки, передбачені цим Законом.
Стаття 163 Права та обов’язки надавача медичних послуг
1. Надавач медичних послуг має право:
– самостійно використовувати кошти, одержані від страховиків, на надання медичних послуг застрахованим особам відповідно до закону.
2. Надавач медичних послуг зобов’язаний:
– забезпечити своєчасне надання застрахованим особам медичних послуг відповідно до стандартів медичних технологій в обсягах та на умовах, передбачених законом та договором про надання медичних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням;
– у разі неможливості надання застрахованим особам медичних послуг залучати відповідних фахівців або направляти застрахованих осіб для отримання медичних послуг в інші заклади охорони здоров’я на підставі відповідних договорів;
– вести облік застрахованих осіб, яким надаються медичні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням, обсягу наданих застрахованим особам медичних послуг, коштів, одержаних від страховика;
– вживати заходи, спрямованих на удосконалення надання медичних послуг, підвищення їх якості;
– своєчасно повідомляти застрахованих осіб про обставини, що впливають на своєчасне та якісне надання медичних послуг;
– забезпечувати конфіденційність інформації про застрахованих осіб;
– виконувати інші обов’язки, передбачені цим Законом та умовами договору про надання медичних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням;
– у випадках та у порядку, встановлених законодавством, надавати відповідну інформацію та статистичну звітність відповідним органам управління охороною здоров’я та статистики.
3. Надавач медичних послуг несе цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну застрахованим особам або страховикам внаслідок фальсифікації документів про обсяги та якість наданих послуг.
4. Надавач медичних послуг несе відповідальність за цільове використання страхових коштів.
Глава 33 Страховики за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням
Стаття 164 Фонд медичного страхування України
Фонд медичного страхування України є державною установою, що здійснює збір, акумуляцію та облік страхових внесків, забезпечує своєчасну і в повному обсязі оплату медичної допомоги, наданої застрахованим, здійснює контроль за цільовим використанням коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.
Діяльність Фонду медичного страхування України спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Уповноважений орган.
Фонд медичного страхування України вносить у встановленому порядку пропозиції з питань формування державної політики у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, забезпечує її реалізацію.
Фонд медичного страхування України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.
Фонд медичного страхування України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Уповноваженому органу. У межах своїх повноважень Фонд медичного страхування України організовує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
Положення про Фонд медичного страхування України затверджується Кабінетом Міністрів України.
Фонд медичного страхування України є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в уповноваженому банку, який визначається Кабінетом Міністрів України, печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.
Фонд медичного страхування України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку головні управління Фонду медичного страхування України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві, Севастополі та управління Фонду медичного страхування України в районах, містах і районах у містах.
Гранична чисельність працівників Фонду медичного страхування України затверджується Кабінетом Міністрів України.
Структуру центрального апарату Фонду медичного страхування України затверджує міністр охорони здоров’я України.
Стаття 165 Управління Фондом медичного страхування України
1. Керівництво діяльністю Фонду медичного страхування України здійснюється правлінням Фонду медичного страхування України, чисельність і персональний склад якого затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Голова правління Фонду медичного страхування України та його заступники призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України в установленому порядку.
Пропозиції Прем’єр-міністрові України щодо призначення на посади та звільнення з посад керівників Фонду медичного страхування України вносить міністр охорони здоров’я України.
2. Правління Фонду медичного страхування:
1) визначає поточні та перспективні завдання Фонду медичного страхування України;
2) подає в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України проект річного бюджету загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування і звіт про його виконання;
3) у межах своєї компетенції приймає постанови, затверджує положення, інструкції та інші нормативно-правові акти Фонду медичного страхування України;
4) заслуховує звіт про діяльність головних управлінь Фонду медичного страхування України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, розглядає результати перевірок і ревізій їх роботи;
5) затверджує положення про головні управління Фонду медичного страхування України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві, Севастополі, про управління Фонду медичного страхування в районах, містах і районах у містах;
6) призначає на посади та звільняє з посад начальників головних управлінь Фонду медичного страхування України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі у порядку, встановленому відповідно до законодавства міністром праці та соціальної політики України;
7) приймає рішення з інших питань діяльності Фонду медичного страхування України.
Засідання правління Фонду медичного страхування України скликаються в міру потреби, але не рідше одного разу на квартал. Правління є правомочним приймати рішення за наявності на засіданні не менше двох третин його членів. Рішення приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні членів правління.
3. Голова правління Фонду медичного страхування України:
1) забезпечує виконання рішень правління Фонду медичного страхування України;
2) розпоряджається в межах своєї компетенції коштами Фонду медичного страхування України;
3) підписує документи від імені Фонду медичного страхування України;
4) представляє Фонд медичного страхування України в органах державної влади, об’єднаннях громадян, іноземних і міжнародних організаціях;
5) несе персональну відповідальність за виконання покладених на Фонд медичного страхування України завдань;
6) здійснює розподіл обов’язків між заступниками голови правління Фонду медичного страхування України і визначає ступінь їх відповідальності, а також ступінь відповідальності керівників структурних підрозділів центрального апарату Фонду медичного страхування України;
7) призначає на посаду та звільняє з посади в установленому порядку працівників центрального апарату Фонду медичного страхування України, заступників начальників головних управлінь Фонду медичного страхування України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;
8) затверджує відповідно до бюджету Фонду медичного страхування України штатні розклади та кошториси видатків на утримання головних управлінь Фонду медичного страхування України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;
9) видає накази з питань, не віднесених до компетенції правління Фонду медичного страхування України.
4. Положення про структурні підрозділи центрального апарату Фонду медичного страхування України затверджує голова правління Фонду медичного страхування України.
5. Голова правління Фонду медичного страхування України за погодженням з Міністерством фінансів України затверджує штатний розклад, кошторис видатків Фонду медичного страхування України.
6. Для розгляду пропозицій щодо реалізації основних завдань, обговорення найважливіших питань діяльності у Фонді медичного страхування України можуть створюватися наукова, методологічна, експертна ради та інші дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує голова правління Фонду медичного страхування України.
Стаття 166 Повноваження Фонду медичного страхування України.
1. Основними завданнями Фонду медичного страхування України є:
– участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
– забезпечення збирання та акумулювання коштів, призначених для загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, повної та своєчасної оплати медичної допомоги, наданої застрахованим;
– ефективне використання коштів Фонду медичного страхування України, здійснення в межах своєї компетенції контролюючих функцій, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів Фонду медичного страхування України.
2. Фонд медичного страхування України відповідно до покладених на нього завдань:
1) бере у межах своєї компетенції участь у розробленні прогнозних показників економічного і соціального розвитку України та проекту Державного бюджету України;
2) планує доходи та видатки Фонду медичного страхування України, розробляє проект бюджету Фонду медичного страхування України та подає його в установленому порядку на затвердження Кабінету Міністрів України, складає звіт про виконання бюджету Фонду медичного страхування України;
3) прогнозує і моделює надходження коштів до бюджету Фонду медичного страхування України та ефективний розподіл фінансових ресурсів Фонду медичного страхування України для забезпечення своєчасної оплати медичної допомоги, наданої застрахованим;
4) розробляє і в установленому порядку подає пропозиції щодо встановлення або зміни розміру страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування;
5) організовує, координує та контролює роботу органів Фонду медичного страхування України щодо:
– забезпечення додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування;
– повного та своєчасного обліку платників страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування;
– забезпечення збирання та акумулювання страхових внесків, інших надходжень до бюджету Фонду медичного страхування України відповідно до законодавства;
– стягнення у передбаченому законодавством порядку своєчасно не сплачених сум страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування;
– забезпечення повної та своєчасної оплати медичної допомоги, наданої застрахованим;
– проведення перевірок правильності сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування;
– обліку коштів Фонду медичного страхування України, ведення статистичної та бухгалтерської звітності;
6) здійснює в межах своїх повноважень контроль за цільовим використанням коштів Фонду медичного страхування України;
7) здійснює перерозподіл коштів Фонду медичного страхування України між регіонами з метою забезпечення оплати медичної допомоги, наданої застрахованим;
8) організовує та забезпечує облік відомостей у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, забезпечує автоматизовану обробку інформації;
9) співпрацює в межах своєї компетенції з міжнародними організаціями, організовує міжнародне співробітництво у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, готує пропозиції та бере участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів України у цій сфері;
10) організовує професійну підготовку та підвищення кваліфікації працівників органів Фонду медичного страхування України, узагальнює та поширює прогресивні форми і методи роботи;
11) інформує громадськість про свою діяльність;
12) здійснює відповідно до законодавства функції з управління майном, що перебуває в державній власності;
13) здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.
Стаття 167 Права Фонду медичного страхування України
1. Фонд медичного страхування України має право:
1) отримувати безоплатно від органів державної влади, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання і від фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності відомості, пов’язані з нарахуванням, обчисленням та сплатою страхових внесків, а також інші відомості, необхідні для виконання ним функцій, передбачених законодавством;
2) проводити планові, а також у передбачених законодавством випадках позапланові перевірки на будь-яких підприємствах, в установах, організаціях та у фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів, пов’язаних із нарахуванням, обчисленням та сплатою страхових внесків, отримувати необхідні пояснення, довідки і відомості (у тому числі письмові) з питань, що виникають під час таких перевірок;
3) вимагати від керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій і фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності усунення виявлених порушень законодавства про порядок нарахування, обчислення та сплати страхових внесків, здійснення фінансових операцій з коштами Фонду медичного страхування України та порядок їх використання;
4) вилучати в установленому законодавством порядку у підприємств, установ, організацій і фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності документи, що підтверджують приховування (заниження) розміру заробітної плати (доходу) та інших виплат, на які нараховуються страхові внески, або порушення порядку використання коштів Фонду медичного страхування України;
5) порушувати відповідно до законодавства справу про банкрутство підприємства, установи, організації або вносити пропозиції щодо скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності в разі систематичної несплати ними страхових внесків;
6) застосовувати фінансові санкції, передбачені законом;
7) стягувати з платників страхових внесків несплачені суми страхових внесків;
8) порушувати в установленому законом порядку питання про притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування;
9) укладати договори про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
10) здійснювати інші права, передбачені законодавством.
2. Фонд медичного страхування України під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє в установленому законодавством порядку з Міністром охорони здоров’я України, з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, відповідними органами інших держав.
3. Фонд медичного страхування України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує та контролює їх виконання.
Фонд медичного страхування України у разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти.
Проекти нормативно-правових актів Фонду медичного страхування України погоджуються міністром охорони здоров’я України.
Нормативно-правові акти Фонду медичного страхування України підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.
Рішення Фонду медичного страхування України, прийняті в межах його компетенції, є обов’язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.
Стаття 168 Страхові організації
Страхові організації, які допускаються до укладання договорів на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування включають:
– організації, що мають ліцензію на страхування життя (накопичувальне страхування);
– спеціальні медичні страхові компанії, що можуть займатися тільки медичним страхуванням (також накопичують довгострокові резерви).
Страхові організації здійснюють свою діяльність у порядку, передбаченому цим Законом, та відповідно до умов та вимог, передбачених порядком отримання ліцензії на проведення загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.
Кабінет Міністрів України встановлює вимоги до договорів (полісів) загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, які, зокрема, мають визначати: чіткий порядок здійснення виплат, обов’язки страховика, порядок оскарження рішень та ряд інших питань.
Кабінетом Міністрів України для страховиків встановлюється максимальний ліміт витрат на ведення справи, перевищення якого забороняється.
Стаття 169 Отримання ліцензії на здійснення обов’язкового державного соціального медичного страхування
Підставами для отримання ліцензії на здійснення загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування є відповідність ліцензійним умовам, що встановлюються Уповноваженим органом у сфері регулювання ринків фінансових послуг та містять, зокрема, вимоги щодо розміру статутного фонду; досвід роботи страховика та/або досвід управління страховою організацією на ринку добровільного медичного страхування (безперервного страхування здоров’я), страхування здоров’я на випадок хвороби, страхування медичних витрат, страхування життя; сформовані страхові резерви; перевищення фактичного запасу платоспроможності над нормативним запасом платоспроможності; наявність кваліфікованого персоналу та можливість опрацювання страхових випадків та здійснення страхових виплат на всій території України.
Страховики, які здійснюють виключно загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування, можуть отримати ліцензію на довгострокове (безперервне) страхування здоров’я в галузі страхування життя, і навпаки, страховики, які здійснюють довгострокове (безперервне) страхування здоров’я в галузі страхування життя, можуть отримати ліцензію на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування.
Глава 34 Нагляд за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням
Стаття 170 Суб’єкти нагляду за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням
1. Нагляд за додержанням законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування та цільовим використанням коштів здійснюють:
– уповноважений орган у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
– Координаційна рада;
– уповноважені місцеві органи виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, фінансів, регулювання ринків фінансових послуг, праці та соціальної політики, економіки Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
2. Кабінет Міністрів України визначає склад та повноваження органів державної влади щодо здійснення нагляду за проведенням загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.
Стаття 171 Уповноважений орган у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування
Уповноважений орган у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування створюється у складі Міністерства охорони здоров’я України.
До повноважень уповноваженого органу у сфері загальнообов’язкового державного соціального відносяться здійснення заходів щодо:
– прогнозування обсягів медичної допомоги;
– розрахунку базового внеску;
– здійснення планових розрахунків витрат на охорону здоров’я в цілому та у розрізі надавачів медичних послуг;
– контролю за надходженням страхових коштів;
– розподілу між надавачами медичних послуг коштів фонду забезпечення безперервності надання медичних послуг;
– укладання договорів із надавачами медичних послуг про надання медичної допомоги населенню відповідних адміністративних одиниць;
– проведення контролю та аудиту, зокрема якості медичних послуг, що надаються;
– здійснення нагляду за додержанням законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування та цільовим використанням коштів.
Стаття 172 Координаційна рада
1. До складу Координаційної ради входять по 5 представників від держави, застрахованих осіб і роботодавців.
2. Представники від держави призначаються та звільняються Кабінетом Міністрів України. Представники від застрахованих осіб і роботодавців обираються (делегуються) і відкликаються сторонами самостійно.
3. Участь держави у Координаційній раді здійснюється уповноваженими Кабінетом Міністрів України представниками центральних органів виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, фінансів, економіки, праці та соціальної політики та представниками уповноваженого органу у сфері регулювання ринків фінансових послуг.
4. Термін повноважень членів Координаційної ради становить 6 років. Координаційну раду очолює голова, який обирається терміном на 2 роки зі складу членів Координаційної ради почергово від представників кожної сторони.
Стаття 173 Повноваження Координаційної ради
Координаційна рада:
– здійснює нагляд за діяльністю страховиків;
– заслуховує звіти з питань цільового використання коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, дає відповідні рекомендації;
– приймає рішення про проведення позачергових перевірок фінансової діяльності страховиків;
– одержує необхідну інформацію про роботу страховиків;
– відповідно до законодавства порушує питання про відповідальність посадових осіб страховиків у разі виявлення порушень законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування;
– щорічно інформує Кабінет Міністрів України про свою діяльність;
– здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Стаття 174 Порядок діяльності Координаційної ради
1. Порядок діяльності Координаційної ради визначається регламентом, який затверджується на першому засіданні Координаційної ради.
2. Координаційна рада проводить свої засідання відповідно до плану, але не рідше одного разу на півріччя. Позачергові засідання у разі необхідності скликаються головою Координаційної ради, а також на вимогу однієї третини її членів.
3. Засідання Координаційної ради є правомочним за наявності не менше двох третин її складу і не менше половини кожної із представницьких сторін. Рішення приймається більшістю голосів від загальної кількості членів Координаційної ради. У разі рівності голосів вирішальним є голос голови Координаційної ради.
4. Координаційна рада провадить свою діяльність на принципах рівноправності сторін та їх відповідальності за прийняті нею рішення.
5. Положення про Координаційну раду затверджується Кабінетом Міністрів України.
Стаття 175 Громадський нагляд у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування
Громадський нагляд у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування здійснює Громадська рада, до складу якої входять представники застрахованих, Професійної спілки лікарів, Асоціації захисту прав споживачів.
Положення про Громадську раду затверджується Кабінетом Міністрів України.
Глава 35 Кошти загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, порядок їх надходження та використання
Стаття 176 Джерела формування коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, порядок їх надходження та використання
1. Джерелами формування коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування є:
– внески підприємств, установ, організацій (роботодавців) за своїх працівників;
– кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів;
– внески приватних підприємців за себе та найманих працівників;
– внески застрахованих працюючих у разі, якщо рівень їх доходів перевищує встановлені законодавством розміри;
– суми штрафів, накладених за порушення норм цього Закону;
– суми благодійних та добровільних внесків підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;
– інші надходження, не заборонені законодавством.
2. Кошти загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування не включаються до складу Державного бюджету України, інших бюджетів та фондів і не підлягають вилученню та використовуються виключно за своїм цільовим призначенням. Зазначені кошти зараховуються на єдиний централізований рахунок в Державному казначействі.
3. У разі невикористання коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування в поточному році вони не підлягають вилученню і використовуються в наступному фінансовому році.
4. Кошти загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування спрямовуються на:
– фінансування безперервності надання медичних послуг (авансування витрат закладів охорони здоров’я)
– фінансування медичних послуг за конкретними страховими випадками за договорами загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, які надаються застрахованим особам відповідно до цього Закону;
– формування резерву коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
– забезпечення витрат на ведення справи Фонду медичного страхування та страхових організацій.
Стаття 177 Визначення розміру страхових внесків
1. Розмір страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування визначається відповідно до Переліку медичних послуг, що надаються особам, застрахованим за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням, і щорічно встановлюється Верховною Радою України разом із зазначеним Переліком.
Розмір страхових внесків повинен забезпечувати:
– покриття витрат, пов’язаних з наданням застрахованим особам медичних послуг належного обсягу та якості;
– фінансування безперервності надання медичних послуг (авансування витрат закладів охорони здоров’я);
– формування резерву коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.
2. Для визначення розміру страхових внесків розраховується потреба в коштах на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування на основі даних:
– про кількість хворих, що лікувалися в стаціонарі в розрізі основних груп хвороб;
– про кількість відвідувань лікарів первинного рівня;
– кількість хворих, що лікувалися у спеціалістів амбулаторно в розрізі основних груп хвороб;
– цін і тарифів, затверджених уповноваженим державою органом, що дають змогу розрахувати вартість надання медичної допомоги за кожною групою захворювань (клініко-діагностичною групою) відповідно до базових стандартів.
На основі зазначених вище даних встановлюється загальна вартість витрат на надання медичної допомоги, яка потрібна для забезпечення базової програми надання медичної допомоги, яка відповідає Переліку медичних послуг, що надаються особам, застрахованим за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням.
Розраховані таким чином суми за даними за попередні роки можуть розглядатися як базові для визначення планового розміру витрат. При цьому ці базові розміри мають корегуватися шляхом застосування коефіцієнтів, що враховують:
– тенденцію змін, що відбуваються у віко-статевому складі населення;
– тенденції, що пов’язані зі зміною екологічної та санітарно-епідеміологічної обстановки;
– тенденції змін, що викликані чинниками, пов’язаними із розповсюдженням або, навпаки, боротьбою із небезпечними хворобами;
– тенденції, пов’язані з суто економічними чинниками, зокрема рівнем інфляції (ціни на ліки, апаратуру тощо), підвищення оплати праці.
На підставі всіх зазначених даних розраховується плановий обсяг необхідних витрат на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування, який має бути визначений як в цілому по країні, так і в розрізі АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя і який дасть можливість забезпечити якісну медичну допомогу відповідно до встановлених стандартів.
3. На базі отриманих планових розмірів витрат встановлюються подушні нормативи на одного жителя в цілому по країні, по регіонах, а також в розрізі первинної та спеціалізованої допомоги шляхом поділу витрат (у цілому, по регіонах, первинна та спеціалізована допомога) на населення, у тому числі по регіонах.
На основі подушних нормативів розраховуються розміри страхових внесків для їх подальшої сплати страхувальниками в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
При цьому для роботодавців та застрахованих працюючих осіб, рівень доходів яких перевищує встановлений законодавством розмір, розрахунок розміру відсотка відрахувань здійснюються на базі:
– встановлених подушних нормативів на одного жителя;
– кількості працюючих;
– планового фонду витрат на оплату праці, на які нараховуються страхові внески.
Страхові внески за пенсіонерів, непрацюючих, дітей, студентів та інші подібні категорії населення повинні визначатися відповідно до розрахованої суми подушного нормативу.
За дітей віком до 1 року та громадян старше 65 років законом про Державний бюджет України на відповідний рік можуть встановлюватися підвищені нормативи згідно з актуарними розрахунками.
4. Розмір страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування встановлюється:
1) у відсотках для роботодавців — до сум фактичних витрат на оплату праці та інших виплат найманим працівникам, які підлягають оподаткуванню з доходів фізичних осіб;
2) для приватних підприємців — у фіксованих розмірах;
3) для держави — у вигляді відрахувань із бюджету до спеціального фонду за пенсіонерів, дітей, безробітних, інших непрацюючих категорій в розрахунку фіксована ставка за кожного непрацюючого;
4) для працівників — у відсотках до розміру оплати праці, у разі якщо вона перевищує визначений законодавством рівень, але не більше певної встановленої законодавством фіксованої суми.
5. Для осіб, які добровільно залучилися до загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, страхові внески встановлюються в абсолютній величині у сумі, обумовленій договором про добровільну участь у загальнообов’язковому державному соціальному медичному страхуванні, але не менше ніж сума страхових внесків із середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях національної економіки.
6. Розмір страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування встановлюється щорічно Верховною Радою України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на поточний рік.
7. Страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування нараховуються в межах граничної суми заробітної плати (доходу), що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 178 Порядок сплати страхових внесків
1. Страхові внески обчислюються і сплачуються у грошовій одиниці України — гривні, в тому числі з доходу, що виплачується в натуральній формі.
2. Обчислення та сплата страхових внесків із сум, виражених в іноземній валюті, здійснюються у національній валюті України після перерахування зазначених сум у національну валюту України за курсом Національного банку України на день обчислення страхових внесків.
3. Перерахування страхових внесків здійснюються шляхом безготівкових розрахунків страхувальниками один раз на місяць у день, встановлений для одержання в установах банку коштів на оплату праці за відповідний період.
Страхові платежі за укладеними договорами страхування сплачуються страхувальниками одноразово або щомісячно, але не пізніше ніж за 10 днів до початку наступного періоду страхування, який становить 1 рік.
4. У разі нарахування страхових внесків на заробітну плату (дохід), яка виплачується у натуральній формі, ця заробітна плата (дохід) оцінюється за вільними ринковими цінами на момент виплати, але не нижче собівартості отриманої продукції.
5. Платники страхових внесків, визначені цим Законом, сплачують їх у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
6. У разі нестачі у роботодавця коштів на виплату заробітної плати та сплату страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування у повному обсязі, нарахування таких внесків на заробітну плату та їх перерахування провадиться у пропорційних сумах.
7. У разі несвоєчасного перерахування банківськими установами страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування одночасно з видачею коштів на виплату заробітної плати ці банківські установи сплачують суму несплачених страхових внесків за рахунок власних коштів.
8. У разі здійснення (отримання) виплат у натуральній формі страхувальник зобов’язаний сплатити страхові внески не пізніше ніж через 3 дні після здійснення (отримання) таких виплат.
9. Страхувальники — суб’єкти підприємницької діяльності відносять витрати на сплату страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування на валові витрати.
10. Страхувальники — бюджетні організації сплачують страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування за рахунок коштів відповідних бюджетів, які передбачатимуться кошторисом видатків на їх утримання.
11. Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань сплачує страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування за рахунок страхових внесків за цим видом соціального страхування.
12. Страхувальники — органи державної виконавчої влади сплачують страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування за рахунок коштів Державного бюджету України.
13. У разі ліквідації або реорганізації юридичної особи роботодавець зобов’язаний провести повний розрахунок щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування на день ліквідації або реорганізації та звернутися за місцем його реєстрації як платника страхових внесків для зняття з обліку.
14. Підприємства, установи, організації сплачують страхові внески шляхом безготівкових розрахунків, а страхувальники — фізичні особи — шляхом безготівкових або готівкових розрахунків через банківські установи.
15. Для страхувальників днем сплати страхових внесків вважається:
– у разі перерахування сум страхових внесків у безготівковій формі з банківського рахунку платника страхових внесків на банківський рахунок страховика — день списання установою банку суми страхових внесків з банківського рахунку платника страхових внесків незалежно від часу її зарахування на банківський рахунок установ, що визначені страховиками;
– у разі сплати сум страхових внесків готівкою — день внесення коштів у банківську установу або відділення зв’язку для перерахування на рахунок установ, що визначені страховиками.
Стаття 179 Порядок розподілу коштів за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням
1. Уся сума внесків, що формують кошти на проведення загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, перераховується всіма страхувальниками на єдиний казначейський рахунок, розпорядником якого є уповноважений орган у сфері загальнообов’язкового державного медичного страхування.
2. Із єдиного казначейського рахунку здійснюється розподіл коштів у такому порядку:
– фонд забезпечення безперервності надання медичних послуг (авансування закладів охорони здоров’я);
– резерв загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
– відрахування у Фонд медичного страхування;
– відрахування іншим страховикам у разі прийняття Кабінетом Міністрів України спеціальних програм страхування за участю цих страховиків.
3. Законом про Державний бюджет на кожен календарний рік встановлюється конкретна пропорція співвідношень за напрямами, зазначеними в п. 2 цієї статті.
При цьому на протязі перших 3 років впровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування частка перших двох напрямів не може бути меншою 60%.
Стаття 180 Фонд забезпечення безперервності надання медичних послуг
1. Покриття витрат надавачам медичних послуг за рахунок коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування здійснюється шляхом часткового авансування з наступним повним розрахунком відповідно до договорів про надання медичних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням.
2. Кошти фонду забезпечення безперервності надання медичних послуг (авансування закладів охорони здоров’я) використовуються для безповоротного фінансування закладів охорони здоров’я з метою покриття їх витрат на підтримання здатності надавати медичні послуги незалежно від кількості прикріплених до них застрахованих.
3. Розподіл коштів, що направляються на цілі забезпечення безперервності надання медичних послуг здійснює уповноважений орган державної влади з питань регулювання системою загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування. Територіальні відділення цього органу направляють отримані кошти до закладів охорони здоров’я для забезпечення мінімально необхідним запасом ліків, інвентарю та обладнання.
Розмір зазначених платежів по кожному закладу визначається відповідно до формули:
4. Кошти для забезпечення безперервності надання медичних послуг використовуються на первинному рівні (відповідно до подушного нормативу) для фінансування закладів первинного рівня, у тому числі сімейних лікарів — підприємців.
Для кожного конкретного лікаря первинної ланки можлива диференціація в отриманні коштів залежно від:
– питомої ваги випадків захворювань, надання медичної допомоги при яких починається і закінчується на первинному рівні;
– показників обсягів профілактичної роботи;
– показників дефектів роботи;
– особливостей контингенту застрахованих, що обслуговуються;
– інших показників.
Конкретну програму фінансування первинної медичної допомоги затверджує Кабінет Міністрів України за поданням уповноваженого органу державної влади із регулювання загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.
5. На вторинному та третинному рівнях кошти фонду забезпечення безперервності надання медичних послуг використовуються в першу чергу на покриття витрат на ліки та обладнання. Уповноважений орган державної влади із регулювання загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування встановлює нормативи розподілу коштів на різні напрями витрат.
Стаття 181 Державний резерв коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування України
1. Державний резерв коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування утворюється з метою забезпечення фінансової стабільності та своєчасного і повного фінансування витрат на надання медичної допомоги застрахованим особам у порядку, визначеному цим Законом. Резерв коштів формується за рахунок страхових внесків у сумі, яка щорічно встановлюється законом про розмір страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування.
2. Державний резерв коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування використовується виключно на цілі, передбачені цим Законом, у першу чергу для покриття дефіциту коштів у разі, якщо в тих чи інших регіонах рівень витрат через захворюваність населення значно перевищує середні показники.
3. Розподіл державного резерву коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування здійснюється за рішенням уповноваженого державою органу.
Стаття 182 Отримання коштів Фондом медичного страхування
1. Фонд медичного страхування отримує кошти від Уповноваженого органу державної влади із регулювання загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування в розмірі, що визначається як добуток кількості застрахованих Фондом на частку від базового нормативу, що встановлюється в порядку, визначеному у ст. 179 цього Закону.
2. Фонд медичного страхування повинен розміщувати тимчасово вільні кошти на принципах ефективності, диверсифікованості та ліквідності з метою їх постійної достатності за необхідності проведення виплат.
Порядок розміщення коштів встановлюють спільним рішенням уповноважені органи державної влади із регулювання загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування та із регулювання фінансів.
Стаття 183 Отримання коштів іншими страховиками
1. Інші страховики, крім Фонду медичного страхування, отримують кошти від уповноваженого органу у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування в разі прийняття у вигляді закону спеціальної програми із загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування для певних категорій застрахованих, де буде передбачена їх участь.
2. У разі якщо страховик провів повне відшкодування витрат на надання медичної допомоги за договорами добровільного медичного страхування, за умови оплати медичних послуг, передбачених Переліком медичних послуг, що надаються застрахованим за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням, визначеним ст. 158 цього Закону, він отримує від Фонду медичного страхування України часткову компенсацію у розмірі, відповідному вартості цих послуг.
У цьому випадку Фонд медичного страхування свої виплати уже не проводить.
На підставі документів, які надходять від закладу охорони здоров’я, Фонд здійснює перевірку фактично наданих медичних послуг застрахованій особі на їх відповідність стандартам лікування, визначених законодавством, та проводить розрахунки із закладами охорони здоров’я.
Стаття 184 Порядок здійснення страхових виплат
1. Для кожного хворого, який потрапляє на лікування, виписується медико-економічна картка. У цій картці вказуються основні компоненти, що формують стандарти (ознаки та критерії діагностики захворювання, умови, в яких повинна надаватися медична допомога, діагностична програма, обов’язкові дослідження, додаткові дослідження, лікувальна програма, характеристика кінцевого очікуваного результату лікування, тривалість лікування, критерії якості лікування, можливі побічні ускладнення, рекомендації щодо подальшого надання медичної допомоги, вимоги до дієтичних призначень і обмежень, вимоги до режиму праці, відпочинку, реабілітації, шкала доказовості). Також має бути вказана загальна вартість лікування, відповідно до цієї клініко-діагностичної групи.
Форму медико-економічної картки затверджує Уповноважений орган державної влади із регулювання загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.
Копія медико-економічної картки направляється до страховика.
2. При зверненні хворого до медичного закладу вторинного та третинного рівня попередня оплата не вимагається. Має бути наданий договір страхування, підтвердження валідності якого медичний заклад завжди може перевірити.
3. При закінченні лікування в медико-економічній картці біля кожної медичної послуги проставляються фактичні показники із поясненням чому (в разі його наявності) сталося те чи інше відхилення.
Для лікування у хворого іншого захворювання, у разі його виникнення, відкривається наступна медико-економічна карта відповідно до затвердженого базового стандарту лікування даної хвороби в межах клініко-діагностичної групи.
При цьому обмеження по витратах на лікування однієї застрахованої особи не встановлюються.
4. На підставі документів, які надходять від закладу охорони здоров’я, Фонд здійснює перевірку фактично наданих медичних послуг застрахованій особі на їх відповідність стандартам лікування, визначених законодавством, та проводить розрахунки із закладами охорони здоров’я.
5. Страховики перераховують частку від вартості медичної послуги пропорційно до встановлених нормативів, порядок визначення яких передбачено ст. 179 цього Закону.
6. Страхова виплата перераховується страховиком до закладу охорони здоров’я у п’ятиденний строк з дня отримання документів від закладу охорони здоров’я, які підтверджують фактично надані медичні послуги застрахованій особі відповідно до договору страхування.
У разі якщо страховик не погоджується з розміром наданих медичних послуг та/або буде мати сумніви щодо відповідності цих послуг визначеним стандартам лікування, страховик після здійснення оплати може провести медичну експертизу за участю незалежного експерта.
У разі якщо незалежною експертизою буде підтверджено необґрунтований обсяг медичних послуг або невідповідність медичних послуг стандартам лікування, за які було надано страховику рахунок закладом охорони здоров’я, страховик повідомляє про це надавача медичних послуг та може за його згодою утримати надлишкові сплачені кошти страхової виплати з наступних страхових виплат за надані медичні послуги цьому закладу охорони здоров’я. У випадку незгоди надавача медичних послуг спори вирішуються відповідно до умов договору про надання медичних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням.
Глава 36 Договірні відносини в системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування
Стаття 185 Порядок укладання договорів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування
Договір загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування укладається між страховиком та застрахованою особою.
Допускається укладання колективних договорів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування між страхувальником — юридичною особою, яка робить внески за своїх працівників із обов’язковою згодою на це самих застрахованих осіб.
Для укладання договору загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування особа, яка виявила бажання застрахуватися, звертається до страховика з письмовою заявою за формою, встановленою Кабінетом Міністрів України.
Термін дії договору загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування — безстроковий, але страхове покриття за договором страхування розповсюджується на термін, за який сплачено страховий платіж (премію, внесок), про що зазначається у договорі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.
У договір страхування забороняється включати види медичних послуг, які не визначені відповідним переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Форма договору страхування затверджується Кабінетом Міністрів України.
Страховик не має права відмовити застрахованій особі в укладанні договору загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування.
Страховик повинен видати оригінал бланку договору загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування застрахованій особі протягом 3 календарних днів з дня укладання договору.
У разі втрати бланку договору загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування страховик зобов’язаний протягом 7 календарних днів безкоштовно видати його на підставі заяви застрахованої особи.
Стаття 186 Припинення договору загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування до закінчення періоду дії страхового покриття (далі — дострокове припинення) з ініціативи страхувальника або застрахованої особи
Дія договору загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування може бути достроково припинена:
– за письмовою вимогою застрахованої особи, про що вона зобов’язана повідомити страховика не пізніше ніж за 45 днів до дати припинення дії договору страхування та укласти новий договір з новим страховиком;
– з інших підстав, передбачених законом або договором.
У разі дострокового припинення договору загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування з ініціативи страхувальника або застрахованої особи попередній страховик перераховує новому страховику частку страхового платежу, яка обчислюється пропорційно строку страхування, що залишився до закінчення строку дії страхового покриття, за який сплачено страховий платіж (премію, внесок) з утриманням понесених витрат на ведення справи, але не більше 20% цієї частки та страхових виплат, що були здійснені за цим договором за відповідний термін дії страхового покриття; вилучає договір загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування та анулює його.
Стаття 187 Чинність договору загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування у випадку ліквідації страховика
У разі ліквідації страховика, правонаступника якого встановлено, договори загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування продовжують свою дію.
У разі ліквідації страховика за його власним рішенням або у разі ліквідації страховика за рішенням визначених законом органів, обов’язки по договорах загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування виконує ліквідаційна комісія.
Стаття 188 Забезпечення обов’язковості укладення договорів із загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування. Контроль за наявністю договорів у громадян України
Контроль за наявністю чинних договорів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування здійснюється уповноваженим державою органом. У разі виявлення працюючих осіб, які не мають чинного договору із загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, уповноважений орган стягує з роботодавця страховий платіж (премію, внесок) у подвійному розмірі на підставі виконавчого напису нотаріусу.
Стаття 189 Договір про добровільну участь у загальнообов’язковому державному соціальному медичному страхуванні
Для укладення договору про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування до установи, визначеною як страховик, подається відповідна заява за встановленою формою та документи за затвердженим переліком.
Установою, визначеною як страховик, у термін не пізніше ніж 10 календарних днів з дня отримання заяви, з особою, яка подала заяву про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, укладається договір про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування (далі — договір про добровільну участь).
Договір про добровільну участь повинен містити:
а) відомості про особу, яка приймає участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
б) термін дії договору;
в) розмір та порядок сплати страхових внесків;
г) умови набуття застрахованою особою права на медичні послуги відповідно до цього Закону;
ґ) умови розірвання договору;
д) права, обов’язки та відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;
е) інші умови за згодою сторін або передбачені типовим договором про добровільну участь, що не суперечать цьому Закону.
Договір про добровільну участь набуває чинності з дня його підписання.
Стаття 190 Договір про надання медичних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням
1. Медичні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням надаються на підставі договору про надання медичних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням (далі — договір про надання медичних послуг за медичним страхуванням).
2. Договір про надання медичних послуг за медичним страхуванням укладається між страховиком та надавачем медичних послуг, який у порядку, встановленому законодавством, пройшов акредитацію та одержав ліцензію на здійснення господарської діяльності з медичної практики.
3. У договорі про надання медичних послуг за медичним страхуванням зазначається:
1) повна назва, місцезнаходження (юридична адреса) та інші реквізити договірних сторін;
2) предмет договору;
3) максимальна чисельність осіб, яким може бути надані медичні послуги за загальнообов’язковим державним соціальним медичним страхуванням належного обсягу та якості у термін дії договору;
4) перелік видів медичних послуг, що можуть надаватися надавачем медичних послуг;
5) розмір страхових сум за надання конкретних видів медичних послуг;
6) порядок проведення розрахунків за надані медичні послуги;
7) порядок здійснення страховиком контролю за обсягом та якістю наданих медичних послуг, штрафні санкції, які можуть застосовуватися до надавача медичних послуг при наданні медичної допомоги незадовільної якості;
8) термін дії договору;
9) умови виконання, зміни та припинення дії договору;
10) відповідальність сторін;
11) інші обов’язкові умови, передбачені типовим договором про надання медичних послуг за медичним страхуванням та інші умови, визначені сторонами, які не можуть суперечити цьому Закону.
4. Договір про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування укладається між страховиком та особою, зазначеною у частинах 2 та 3 ст. 155 цього Закону.
Для укладення договору про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування до страховика подається відповідна заява за встановленою формою та документи за затвердженим страховиком переліком.
Страховиком у термін не пізніше ніж 10 календарних днів з дня отримання заяви з особою, яка подала заяву про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, укладається договір про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування (далі — договір про добровільну участь).
Договір про добровільну участь повинен містити:
а) відомості про особу, яка бере участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
б) термін дії договору;
в) розмір та порядок сплати страхових внесків;
г) умови набуття застрахованою особою права на медичні послуги відповідно до цього Закону;
ґ) умови розірвання договору;
д) права, обов’язки та відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;
е) інші умови за згодою сторін або передбачені типовим договором про добровільну участь, що не суперечать цьому Закону.
Договір про добровільну участь набуває чинності з дня його підписання.
5. Форми типового договору про надання медичних послуг за медичним страхуванням та добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, порядок та умови його укладення визначаються Кабінетом Міністрів України.
6. У разі повторних порушень умов договору про надання медичних послуг за медичним страхуванням чи надання неточних відомостей, передбачених договором, страховик може відмовити в укладанні договору на новий термін.
7. Відмова в укладенні договору про надання медичних послуг за медичним страхуванням може бути оскаржена до суду.
Стаття 191 Відповідальність страховиків за порушення законодавства у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування
Страховики, їх посадові та службові особи за порушення цього Закону, інших нормативно-правових актів у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування несуть відповідальність згідно із законом.
Стаття 192 Відповідальність застрахованої особи
Застрахована особа несе відповідальність за невиконання своїх обов’язків щодо загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування відповідно до закону.
Стаття 193 Відповідальність страхувальника
1.Страхувальник несе відповідальність за ухилення від реєстрації як платника страхових внесків, за несвоєчасність сплати та неповну сплату страхових внесків.
У разі несвоєчасної сплати страхових внесків страхувальником, у тому числі через ухилення від реєстрації як платника страхових внесків або неповної їх сплати, страхувальник сплачує суму донарахованих контролюючим органом страхових внесків (недоїмки), штраф та пеню.
За порушення терміну реєстрації страхувальника як платника страхових внесків або несвоєчасність сплати страхових внесків на нього накладається штраф у розмірі 50% суми належних до сплати страхових внесків за весь період, який минув з дня, коли страхувальник повинен був зареєструватися.
За неповну сплату страхових внесків на страхувальника накладається штраф у розмірі прихованої (заниженої) суми заробітної плати, на яку відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески, а в разі повторного порушення — у трикратному розмірі зазначеної суми.
Пеня обчислюється виходячи з 120% облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки (без урахування штрафів) за весь її термін.
2. Не сплачені в строк страхові внески, пеня і штраф стягуються зі страхувальника у безспірному порядку. Строк давності в разі стягнення страхових внесків, пені та фінансових санкцій, передбачених цією статтею, не застосовується.
3. Суми коштів, безпідставно стягнені зі страхувальника, підлягають поверненню у триденний термін з дня винесення рішення про безпідставність стягнення цих виплат з відшкодуванням судових витрат.
Стаття 194 Відповідальність надавача медичних послуг
Надавач медичних послуг, його посадові та службові особи за порушення цього Закону, інших нормативно-правових актів у сфері загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування несуть відповідальність згідно із законом.
Розділ VII МЕДИЧНА ОСВІТА ТА НАУКОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
Глава 37 Медична та фармацевтична освіта
Стаття 195 Загальні положення
Вища медична (фармацевтична) освіта — рівень освіти, який здобувається особою за напрямом «Охорона здоров’я» у галузі знань «Медицина» («Фармація») у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній (базовій) загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.
Післядипломна освіта медичних і фармацевтичних працівників передбачає спеціалізоване вдосконалення освіти та професійної підготовки спеціалістів шляхом поглиблення, розширення профілю та оновлення їх професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.
Післядипломна освіта створює умови для безперервності та наступності медичної та фармацевтичної освіти і включає:
– перепідготовку — отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду;
– спеціалізацію — набуття медичним та фармацевтичним працівником однієї з передбачених Номенклатурою спеціальностей, затверджених наказами МОЗ України;
– підвищення кваліфікації — подальше удосконалення професійних знань та практичних навичок медичних і фармацевтичних працівників з метою підтримання сучасного рівня підготовки;
– стажування — вивчення актуальних теоретичних питань та набуття фахівцями практичних навичок з відповідного розділу спеціальності.
Безперервний професійний розвиток медичних та фармацевтичних працівників — це період їх постійного навчання, підготовки, підвищення кваліфікації і самовдосконалення, що починається після отримання повної (неповної, базової) вищої медичної, фармацевтичної освіти, спеціалізації, підготовки в інтернатурі (резидентурі), клінічній ординатурі та триває впродовж всього професійного життя фахівця.
Контроль за безперервним професійним розвитком фахівців здійснюється під час їх атестації спільно з професійними асоціаціями з урахуванням визначеної МОЗ України кількості кредитів, набраних фахівцями у міжатестаційний період за усі види їх професійної діяльності.
Стаття 196 Вищі навчальні заклади, що здійснюють підготовку медичних та фармацевтичних працівників
1. Підготовка спеціалістів за напрямом «Охорона здоров’я» у галузі знань «Медицина» («Фармація») здійснюється у вищих навчальних закладах I–IV рівнів акредитації.
2. Післядипломна освіта та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників здійснюються вищими медичними (фармацевтичними) навчальними закладами I–IV рівня акредитації та закладами післядипломної освіти.
3. Підготовка спеціалістів у вищих навчальних закладах та їх післядипломна освіта проводяться відповідно до галузевих стандартів вищої освіти, розроблених відповідно до законодавства з урахуванням сучасного стану і розвитку охорони здоров’я.
4. Особа, яка успішно пройшла підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації, спеціалізацію і державну атестацію, отримує відповідний документ.
Стаття 197 Освітньо-кваліфікаційні рівні, за якими здійснюється підготовка спеціалістів галузі охорони здоров’я
1. Молодший медичний (фармацевтичний) спеціаліст — це освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі базової або повної загальної середньої освіти здобув загальнокультурну підготовку, спеціальні знання та уміння, має певний досвід їх застосування для розв’язання типових професійних завдань, передбачених для відповідних посад у галузі охорони здоров’я.
Освітньо-професійна програма підготовки молодшого спеціаліста складається з навчальних дисциплін гуманітарного, соціально-економічного, фахового спрямування та практичної підготовки. Освітньо-професійна програма підготовки молодшого спеціаліста реалізується вищими навчальними закладами I–IV рівнів акредитації.
2. Бакалавр — це освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який пройшов підготовку на основі повної загальної середньої (неповної вищої) освіти і здобув поглиблені фундаментальні та професійно орієнтовані знання та уміння, має високий рівень кваліфікації, загальної культури і здатний розв’язувати професійні завдання, що передбачені для відповідних посад у галузі охорони здоров’я.
Освітньо-професійна програма підготовки бакалавра реалізується вищими навчальними закладами II–IV рівнів акредитації за денною, вечірньою, очно-заочною, дистанційною формами навчання.
3. Спеціаліст — це освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі повної загальної середньої освіти та базової вищої медичної (фармацевтичної) освіти за напрямом підготовки здобув спеціальні знання та уміння, має певний досвід їх застосування для розв’язання складних професійних завдань, передбачених для відповідних посад галузі охорони здоров’я. Освітньо-професійна програма підготовки спеціаліста реалізується вищими навчальними закладами IIІ–IV рівнів акредитації.
Кваліфікація спеціаліста з певного лікарського (провізорського) фаху присвоюється після виконання навчальної програми (індивідуального плану) в інтернатурі та атестації фахівців з вищою медичною (фармацевтичною) освітою.
4. Магістр — це завершений освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі повної загальної середньої або неповної вищої освіти (бакалавра) здобув поглиблені загальнокультурні, соціально-правові та спеціальні знання й уміння, має досвід їх застосування в охороні здоров’я та захистив на вченій раді вищого навчального закладу магістерську роботу.
Підготовка магістрів медицини і фармації здійснюється у вищих навчальних закладах ІІІ–IV рівнів акредитації та може проводитися одночасно з підготовкою в інтернатурі.
Стаття 198 Організація та проведення практики студентів вищих медичних та фармацевтичних навчальних закладів
Практична підготовка студентів — навчальна, виробнича та переддипломна — здійснюється у вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладах та на базах практики.
Бази практики — лікувально-профілактичні, санітарно-профілактичні та фармацевтичні заклади, які мають належні умови для проходження практики. Між вищими навчальними закладами та базами практики укладаються відповідні угоди.
Стаття 199 Інтернатура
1. Cпеціалізація (інтернатура) є обов’язковою формою післядипломної підготовки випускників всіх факультетів медичних і фармацевтичних вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації незалежно від форми підпорядкування та форми власності, після закінчення якої їм присвоюється кваліфікація лікаря (провізора) — спеціаліста певного фаху.
2. Інтерн — особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста медичного або фармацевтичного спрямування, навчається з метою отримання кваліфікації лікаря або провізора певної спеціальності відповідно до переліку лікарських або провізорських посад.
3. Інтернатура проводиться в очно-заочній формі навчання на кафедрах медичних (фармацевтичних) вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації і закладів медичної (фармацевтичної) післядипломної освіти та стажування в базових установах і закладах охорони здоров’я в терміни, які встановлені МОЗ України.
Стаття 200 Резидентура
1. Резидентура є однією з форм первинної спеціалізації випускників медичних факультетів (напрям «Медицина») вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації незалежно від їх підпорядкування та форми власності, після закінчення якої їм присвоюється кваліфікація лікаря-спеціаліста певного фаху.
2. Резидентура є очною формою післядипломної підготовки лікарів, яка проводиться професорсько-викладацьким складом вищих навчальних закладів та закладів післядипломної освіти за певною лікарською спеціальністю на клінічних базах відповідних кафедр та їх філій у терміни, які визначаються МОЗ України.
3. Резидент — це особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста медичного спрямування, навчається виключно на відповідних клінічних кафедрах з метою отримання кваліфікації лікаря-спеціаліста певної спеціальності відповідно до їх переліку.
Стаття 201 Клінічна ординатура
1. Клінічна ординатура є вищою формою підвищення кваліфікації лікарів-спеціалістів з певного фаху у вищих навчальних закладах, закладах післядипломної освіти та науково-дослідних установах.
2. Клінічний ординатор є особою, яка має вищу освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста та кваліфікацію лікаря певної спеціальності відповідно до переліку лікарських посад, навчається з метою поглиблення професійних знань, підвищення рівнів умінь та навичок лікаря-спеціаліста.
3. Навчання в клінічній ординатурі проводиться на умовах конкурсного відбору в терміни, встановлені Міністерством охорони здоров’я України.
Стаття 202 Аспірантура та докторантура
1. Аспірантура та докторантура є формами підготовки науково-педагогічних кадрів, які здійснюються у вищих навчальних закладах, закладах післядипломної освіти та науково-дослідних установах на конкурсних умовах відповідно до переліку наукових спеціальностей.
2. Аспірант — особа, яка має вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста або магістра, навчається в аспірантурі вищого навчального закладу (наукової установи) відповідно до переліку наукових спеціальностей.
3. Докторант — особа, яка має науковий ступінь кандидата наук і зарахована на конкурсній основі до докторантури для підготовки дисертації для здобуття наукового ступеня доктора наук відповідно до переліку наукових спеціальностей.
Стаття 203 Особливості підготовки менеджерів — керівників закладів охорони здоров’я
1. Керівники закладів охорони здоров’я можуть здобувати другу вищу освіту в магістратурі зі спеціальності «Державне управління у сфері охорони здоров’я».
2. Менеджмент в охороні здоров’я є окремим напрямком перепідготовки у вищих навчальних закладах IV рівня акредитації та закладах післядипломної освіти керівників закладів охорони здоров’я зі спеціальності «Менеджмент організацій» для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціаліста або магістра.
3. Перепідготовка менеджерів охорони здоров’я здійснюється у вищих навчальних закладах IV рівня акредитації та закладах післядипломної освіти за очно-заочною формою.
Стаття 204 Права, обов’язки та повноваження органів державної влади та вищих медичних і фармацевтичних навчальних закладів I–IV рівнів акредитації.
1. Уповноважений орган відповідає за якість підготовки (перепідготовки) спеціалістів для галузі охорони здоров’я і формує обсяги державного замовлення та вимоги до підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців відповідно до потреб галузі.
2. Уповноважений орган спільно зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти та науки бере участь у здійсненні державної політики у галузі вищої освіти, науки, професійної підготовки кадрів; бере участь у здійсненні ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів; здійснює працевлаштування випускників, які навчалися за державним замовленням, у підпорядкованих вищих навчальних закладах.
3. Уповноважений орган організовує вибори, затверджує та звільняє керівників вищих навчальних закладів, затверджує за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки статути підпорядкованих їм вищих навчальних закладів; здійснює інші повноваження, передбачені законом.
4. Уповноважений орган здійснює методичне керівництво вищими медичними (фармацевтичними) навчальними закладами комунальної та приватної форм власності, контролює якість освітніх послуг, які надаються зазначеними закладами, погоджує призначення та звільнення керівників вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладів комунальної форми власності.
5. Вищий навчальний заклад, підпорядкований Уповноваженому органу, у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативними актами Уповноваженого органу, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти та науки, статутом вищого навчального закладу.
6. Головним завданням вищого медичного (фармацевтичного) навчального закладу є провадження освітньої діяльності, яка включає навчальну, виховну, наукову, культурну, методичну діяльність, забезпечення виконання умов державного контракту та інших угод на підготовку фахівців з вищою освітою, а також здійснення лікувально-консультативної роботи.
7. Вищий медичний (фармацевтичний) навчальний заклад має право визначати зміст освіти з урахуванням державних стандартів, установлених для вищих навчальних закладів відповідних рівнів акредитації; визначати форми та засоби проведення навчально-виховного процесу; розробляти та запроваджувати власні програми наукової діяльності; створювати в установленому порядку структурні підрозділи; укладати угоди про спільну діяльність з підприємствами, установами і організаціями в Україні та за її межами для виконання статутних завдань відповідно до чинного законодавства; провадити самостійну видавничу діяльність в установленому порядку; інше, не заборонене чинним законодавством.
Стаття 205 Присяга лікаря України
Випускники вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації, яким присвоєна кваліфікація «лікар», приносять Присягу лікаря України.
Текст Присяги лікаря України затверджується Кабінетом Міністрів України.
Розділ 38 Наукове забезпечення охорони здоров’я
Стаття 206 Загальні положення
Наукове забезпечення галузі охорони здоров’я здійснюють наукові установи, наукові підрозділи вищих навчальних закладів та закладів післядипломної освіти III–IV рівнів акредитації, що підпорядковані Уповноваженому органу, наукові установи Академії медичних наук України, ряд наукових установ Національної академії наук України, інших міністерств і відомств відповідно до пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, інноваційної діяльності в Україні, галузевих пріоритетних напрямів.
Держава сприяє розвиткові наукових досліджень та впровадженню їх результатів у системі охорони здоров’я.
Програмно-цільове фінансування в галузі охорони здоров’я та наукове супроводження першочергових заходів здійснюється на конкурсній основі.
Усі державні цільові програми у галузі охорони здоров’я та найважливіші заходи щодо їх здійснення підлягають науковій експертизі.
Стаття 207 Наукові заклади. Порядок створення, фінансування, управління, ліквідації
1. Наукові установи, підпорядковані Уповноваженому органу, створюються в установленому законодавством порядку і є державними науково-дослідними спеціалізованими бюджетними установами, які засновані на державній власності.
2. Наукові установи у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, наказами МОЗ України та статутами, іншими нормативно-правовими актами та актами міжнародного права, ратифікованими Україною.
3. Фінансування фундаментальних та прикладних досліджень у сфері теоретичної, профілактичної та клінічної медицини, що виконуються науково-дослідними установами та науковими підрозділами вищих медичних навчальних закладів III–IV рівнів акредитації і закладів післядипломної освіти, здійснюється на основі програмно-цільового методу.
Фінансування з Державного бюджету наукової діяльності підвідомчих Уповноваженому органу наукових установ, наукових підрозділів вищих медичних (фармацевтичного) навчальних закладів та закладів післядипломної освіти здійснюється за такими бюджетними програмами:
– Фундаментальні дослідження у сфері профілактичної та клінічної медицини;
– Прикладні наукові та науково-технічні розробки, виконання робіт за державними цільовими програмами і державним замовленням, фінансова підтримка підготовки наукових кадрів у сфері охорони здоров’я;
– Фінансова підтримка розвитку інфраструктури наукової діяльності у сфері профілактичної та клінічної медицини.
Джерелами формування доходів та майна наукових установ можуть бути:
– майно, придбане в інших суб’єктів господарювання;
– кошти, отримані від надання платних послуг, що надаються бюджетними закладами, відповідно до чинного законодавства України;
– кошти, отримані за виконання науково-дослідних робіт, виконаних на договірних засадах;
– кошти, що отримані від реалізації об’єктів інтелектуальної власності інституту;
– благодійні внески від фізичних та юридичних осіб;
– інші джерела, не заборонені чинним законодавством України.
3. Управління науковою установою здійснює її директор.
Директор наукової установи призначається на посаду і звільняється з посади рішенням Уповноваженого органу шляхом укладання з ним контракту згідно з чинним законодавством. Директор самостійно, за винятком питань, що віднесені до компетенції Уповноваженого органу, здійснює загальне керівництво науковою, науково-практичною, виробничою та адміністративно-господарчою діяльністю відповідно до мети та предмета діяльності установи та звітує про це перед Уповноваженим органом.
У науковій установі формується вчена медична рада, яка є колегіальним дорадчим органом управління науковою і науково-методичною діяльністю інституту при директорі. Формування та діяльність вченої ради здійснюється відповідно до Законів України «Про наукову та науково-технічну діяльність», «Про внесення змін до Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» та Типовим положенням про вчену раду науково-дослідної установи.
Керівники структурних підрозділів наукової установи обираються на посади на конкурсних засадах у порядку, визначеному статутом цих установ.
4. Діяльність наукової установи припиняється шляхом її реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Ліквідація та реорганізація наукової установи проводяться у встановленому законодавством порядку за рішенням Уповноваженого органу згідно з чинним законодавством України. Порядок та терміни проведення ліквідації визначаються Уповноваженим органом.
У разі реорганізації наукової установи її права та обов’язки переходять до правонаступників, у разі ліквідації активи передаються іншій неприбутковій організації відповідного виду або зараховуються до доходу бюджету.
Ліквідація інституту здійснюється ліквідаційною комісією, утвореною в порядку, визначеному чинним законодавством. Порядок і строки проведення ліквідації, а також строк до заяви претензій кредиторам визначаються відповідно до чинного законодавства.
З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження із керівництва науковою установою. Ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс та подає його на затвердження до Уповноваженого органу.
При реорганізації та ліквідації працівникам наукової установи, які звільняються, гарантується додержання їх прав та інтересів згідно з трудовим законодавством.
Ліквідація наукової установи вважається завершеною, а наукова установа такою, що припинила свою діяльність, з дня внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Стаття 208 Взаємовідносини наукових закладів з Академією медичних наук та уповноваженим органом виконавчої влади
Академія медичних наук України є науковою медичною організацією в сфері охорони здоров’я, яка бере участь у формуванні та реалізації державної та галузевої науково-технічної політики.
Взаємовідносини наукових установ з Академією медичних наук України та уповноваженим органом виконавчої влади визначаються Кабінетом Міністрів України.
Стаття 209 Надання медичних послуг у наукових закладах
1. Наукові установи, які мають клінічні підрозділи, в основному надають третинну медичну допомогу, яка передбачає недоступні на рівні первинної та вторинної допомоги високоспеціалізовані діагностичні та лікувальні медичні послуги, що надаються з використанням високотехнологічного та високовартісного обладнання за направленням служб вторинної медичної допомоги.
2. Перелік послуг, що надаються населенню в рамках третинної медичної допомоги, та перелік державних і комунальних закладів охорони здоров’я, що надають зазначені послуги, встановлюються Уповноваженим органом.
3. Наукові установи здійснюють медичну практику на підставі ліцензії на певний вид медичної практики за умови виконання ними кваліфікаційних, організаційних та інших спеціальних вимог. Видача ліцензії на певний вид медичної практики здійснюється у порядку, встановленому законодавством
Розділ IX ОСОБЛИВОСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОКРЕМИХ НАПРЯМІВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
Глава 39 Охорона здоров’я матері та дитини
Стаття 210 Заохочення материнства. Гарантії охорони здоров’я матері та дитини
1. Держава охороняє дитинство, материнство, батьківство. Материнство і батьківство заохочується державою.
2. Позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв’язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди згідно із законодавством.
3. Охорона здоров’я матері та дитини забезпечується:
1) організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, центрів планування сім’ї, пологових будинків, перинатальних центрів, санаторіїв і будинків відпочинку для вагітних і матерів з дітьми, дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів;
2) наданням жінці відпустки та допомоги у зв’язку з вагітністю, пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та встановленням перерв у роботі для годування дитини, а також додаткової триденної відпустки для встановлення на облік до дванадцяти тижнів вагітності;
3) виплатою у встановленому порядку допомоги у зв’язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною;
4) забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров’я виробництвах, переведенням вагітних на легку роботу зі збереженням середнього заробітку;
5) поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту;
6) усуненням негативних екологічних факторів;
7) та іншими заходами у встановленому законодавством порядку.
4. З метою охорони здоров’я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство.
Стаття 211 Медична діяльність з планування сім’ї та регулювання репродуктивної функції людини
1. Держава забезпечує доступ населення до сучасних знань та методів планування сім’ї.
2. Усі послуги у сфері репродуктивного здоров’я ґрунтуються на дотриманні прав людини, зокрема права всіх подружніх пар і окремих осіб свідомо, вільно і відповідально вирішувати питання про кількість дітей у сім’ї, тривалість періодів між їх народженнями, час народження дитини залежно від віку батьків і стану їх здоров’я, права народжувати бажаних дітей, мати доступ до інформації та засобів щодо реалізації такого підходу, а також досягати найвищих стандартів у забезпеченні репродуктивного здоров’я.
Стаття 212 Добровільне штучне переривання вагітності
1. Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки при вагітності строком не більше 12 тиж у закладах охорони здоров’я, які мають відповідну ліцензію.
2. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від 12 до 22 тиж.
3. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тиж вагітності, встановлюється законодавством.
Стаття 213 Штучне запліднення
1. Застосування штучного запліднення та перенесення зародка в організм за допомогою ДРТ здійснюється за бажанням повнолітньої дієздатної жінки за медичними показаннями та у порядку, який встановлюється уповноваженим органом у галузі охорони здоров’я, а також за умови письмової згоди подружжя (якщо жінка заміжня), забезпечення анонімності донора та збереження конфіденційності.
2. Застосування штучного запліднення та перенесення донорського зародка в організм за допомогою ДРТ методом сурогатного материнства здійснюється за бажанням повнолітньої дієздатної жінки за медичними показаннями відповідно до нотаріально посвідченого типового договору між нею та донорами генетичного матеріалу у порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Дослідження генетичного походження у випадку застосування методу сурогатного материнства здійснюється після народження дитини у порядку, встановленому Уповноваженим органом.
Дитина, народжена сурогатною матір’ю, протягом здійснення дослідження генетичного походження перебуває із замовниками на території України до її реєстрації.
При народженні дитини у випадку застосування методу сурогатного материнства батьками дитини є подружжя — донори генетичного матеріалу.
Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством.
Стаття 214 Забезпечення медичною допомогою вагітних жінок і новонароджених
1. Заклади охорони здоров’я забезпечують кожній жінці підготовку з питань статевого та репродуктивного здоров’я, безпечного материнства, кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності, стаціонарну медичну допомогу під час пологів, лікувально-профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині.
Стаття 215 Піклування про охорону здоров’я дітей
1. Держава забезпечує реалізацію права дитини на користування найбільш досконалими послугами у сфері охорони здоров’я, засобами лікування хвороб і відновлення здоров’я.
2. Дітям, які перебувають на вихованні в дошкільних навчальних та інтернатних закладах і навчаються в загальноосвітніх навчальних закладах, забезпечуються необхідні умови для збереження і зміцнення здоров’я та гігієнічного виховання.
3. Батьки, опікуни та піклувальники зобов’язані піклуватися про здоров’я своїх дітей, їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя, а також відповідальні за своєчасне звернення за медичною допомогою, здійснення обов’язкових профілактичних щеплень дітей, лікування та оздоровлення дітей згідно з призначеннями та рекомендаціями лікарів.
4. Умови навчально-трудового навантаження, а також вимоги щодо режиму проведення занять визначаються за погодженням із Уповноваженим органом.
Стаття 216 Контроль за охороною здоров’я дітей у дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладах
Контроль за охороною здоров’я дітей, у тому числі тих, які народилися від батьків, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і проведенням оздоровчих заходів у дошкільних і загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладах незалежно від форми власності здійснюють органи та заклади охорони здоров’я разом з державними органами управління освітою та державними органами управління з питань захисту населення, постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи, за участю громадських організацій.
Стаття 217 Державна допомога громадянам, які здійснюють догляд за дітьми з обмеженою життєдіяльністю
1. Діти з обмеженою життєдіяльністю, які потребують медико-соціальної допомоги і спеціального догляду, можуть утримуватися в будинках дитини, школах-інтернатах та інших спеціалізованих дитячих закладах. Сім’ям або особам та закладам, на утриманні яких перебувають такі діти, подається державна допомога у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
2. Порядок та умови утримання таких дітей встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 218 Забезпечення права матерів або інших членів сім’ї на догляд за хворою дитиною
Під час стаціонарного лікування дітей матері або іншому члену сім’ї надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі у порядку та на умовах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Стаття 219 Контроль за виробничим навчанням та умовами праці дітей
1. Виробниче навчання дітей дозволяється згідно із законодавством за тими професіями, які відповідають їх віку, фізичному і розумовому розвитку та стану здоров’я. Трудове та виробниче навчання здійснюється під систематичним медичним контролем.
2. Контроль за умовами праці дітей, а також проведенням спеціальних заходів, спрямованих на запобігання захворюванням дітей, здійснюють органи і заклади охорони здоров’я разом із власниками підприємств, установ та організацій, а також державними органами управління освітою, громадськими організаціями.
Стаття 220 Обов’язкові медичні огляди осіб віком менше 18 років
1. Усі особи віком менше 18 років приймаються на навчання до вищих і професійно-технічних навчальних закладів та на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому підлягають щорічному обов’язковому медичному огляду.
Глава 40 Медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності та відпочинку
Стаття 221 Медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності
1. Санаторно-курортні заклади провадять свою діяльність у порядку, встановленому законодавством про курорти.
2. Потреба у санаторно-курортному лікуванні визначається лікарем за станом здоров’я хворого та оформлюється медичними документами відповідно до встановленого Уповноваженим органом зразка.
3. Органи охорони здоров’я зобов’язані подавати санаторно-курортним закладам науково-методичну і консультаційну допомогу.
4. Державний контроль за наданням медичної допомоги в санаторно-курортних закладах здійснює Уповноважений орган, який має право у встановленому законом порядку зупинити діяльність цих закладів через порушення законодавства про охорону здоров’я або законних прав та інтересів громадян.
Стаття 222 Медико-санітарне забезпечення відпочинку
1. Власники та керівники будинків відпочинку, пансіонатів, туристичних баз, інших підприємств, установ та організацій, діяльність яких пов’язана з організацією відпочинку населення, зобов’язані створити здорові та безпечні умови для відпочинку, фізкультурно-оздоровчих занять, додержуватися законодавства про охорону здоров’я і санітарних норм, забезпечити можливість надання особам, які відпочивають, необхідної медичної допомоги.
2. Державний контроль за медико-санітарним забезпеченням відпочинку населення здійснює Уповноважений орган.
Глава 41 Медична експертиза
Стаття 223 Медична експертиза тимчасової непрацездатності
1. Медична експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється у закладах охорони здоров’я незалежно від форми власності лікарем або комісією лікарів, а також приватно практикуючими лікарями, які:
1) встановлюють необхідність надання відпустки у зв’язку з хворобою, каліцтвом, вагітністю та пологами, доглядом за хворим членом сім’ї, хворою дитиною, карантином, встановленим санітарно-епідеміологічною службою, протезуванням, санаторно-курортним лікуванням;
2) визначають необхідність і термін тимчасового переведення працівника у зв’язку з хворобою на іншу роботу в установленому порядку;
3) приймають рішення про направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або постійної непрацездатності.
2. Видача листків непрацездатності здійснюється у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
3. З метою збереження лікарської таємниці під час оформлення листка непрацездатності відомості про діагноз захворювання вносяться за згодою пацієнта, при цьому зазначається причина непрацездатності або характер травми (побутова або виробнича).
Стаття 224 Медико-соціальна експертиза
1. Експертиза тривалої або постійної непрацездатності проводиться медико-соціальними експертними комісіями, які встановлюють час настання, ступінь та причину інвалідності, у тому числі внаслідок Чорнобильської катастрофи, складають індивідуальну програму реабілітації та адаптації, визначають для інвалідів роботи і професії, доступні їм за станом здоров’я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють відновленню працездатності інвалідів.
2. Висновки та рекомендації органів медико-соціальної експертизи про умови і характер праці інвалідів є обов’язковими для врахування власниками або уповноваженими ними органами підприємств, установ і організацій.
3. Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 225 Військово-лікарська експертиза
1. Військово-лікарська експертиза визначає придатність до військової служби, служби в органах внутрішніх справ, органах і підрозділах цивільного захисту встановлює причинний зв’язок захворювань, поранень і травм з військовою службою, службою в органах внутрішніх справ, органах і підрозділах цивільного захисту та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту.
2. Військово-лікарська експертиза проводиться військово-лікарськими комісіями, які створюються при військових комісаріатах і закладах охорони здоров’я Міністерства внутрішніх справ України та інших центральних органів виконавчої влади, у підпорядкуванні яких є військові формування, та лікарсько-експертними комісіями спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері цивільного захисту.
3. Порядок організації та проведення військово-лікарської експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 226 Судово-медична і судово-психіатрична експертизи
1. Проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення питань, що потребують спеціальних знань в галузі судової медицини або судової психіатрії.
2. Судово-медична і судово-психіатрична експертизи проводяться виключно державними та комунальними спеціалізованими установами судових експертиз Уповноваженого органу та експертною службою Міністерства оборони України.
3. Організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює Уповноважений орган.
Стаття 227 Повторна медична експертиза
1. У разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи та в інших визначених законодавством випадках на вимогу громадянина проводиться повторна медична (медико-соціальна, військово-лікарська, судово-медична, судово-психіатрична, психіатрична) експертиза або патологоанатомічний розтин.
2. Порядок та умови проведення повторної медичної експертизи визначаються Кабінетом Міністрів України.
Глава 42 Розвиток фармацевтичного сектору
Стаття 228 Виробництво та реалізація лікарських засобів
Виробництво лікарських засобів, у тому числі імунологічних препаратів, здійснюється фізичними або юридичними особами на підставі ліцензії, що видається в установленому порядку.
Ліцензія на виробництво лікарських засобів та імунологічних препаратів є необхідною як у разі повного, так і неповного виробництва, у тому числі при виконанні окремих операцій фасування, маркування або пакування, незалежно від того, чи будуть зареєстровані ці лікарські засоби та імунологічні препарати в Україні або будь-якій країні.
Підставою для видачі ліцензії на виробництва лікарських засобів та імунологічних препаратів є наявність відповідної матеріально-технічної бази, кваліфікованого персоналу, системи забезпечення та контролю якості лікарських засобів, які будуть вироблятися.
Лікарські засоби допускаються до застосування після їх державної реєстрації, крім випадків передбачених законодавством. Державна реєстрація, виробництво, реалізація лікарських засобів здійснюються у порядку, встановленому законодавством.
Оптова і роздрібна реалізація (торгівля) лікарськими засобами та імунологічними препаратами на території України здійснюється фізичними та юридичними особами за наявності ліцензії, виданої в установленому порядку.
Юридичні та фізичні особи, які займаються торгівлею лікарськими засобами, несуть відповідальність за забезпечення належного режиму їх зберігання та підтримання обов’язкового асортименту лікарських засобів встановленого Уповноваженим органом.
Лікарські засоби та імунологічні препарати відпускаються громадянам за рецептами та без рецептів лікарів у встановленому Уповноваженим органом порядку.
Перелік лікарських засобів та імунологічних препаратів, які відпускаються без рецепта, визначає Уповноважений орган. Препарати, які не увійшли до цього переліку, відпускаються виключно за рецептом лікаря, за правилами їх приписування та відпуску, визначених цим органом.
Відпуск незареєстрованих лікарських засобів, у тому числі імунологічних препаратів, або таких, термін придатності яких минув, або відносно яких внесено припис спеціально уповноваженого органу контролю, забороняється.
Уповноважений орган регулярно інформує працівників охорони здоров’я і населення про дозволені до застосування лікарські засоби та імунологічні препарати та про виключення з Державного реєстру лікарських засобів України.
Стаття 229 Державне регулювання та державний контроль у фармацевтичному секторі
Якість лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження повинна відповідати вимогам Державної Фармакопеї України або фармакопей інших держав, визнаних Уповноваженим органом.
Державне регулювання в фармацевтичному секторі здійснюють Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Уповноважений орган, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, а також інші органи виконавчої влади в межах їх компетенції, визначеної законами.
Державне регулювання в сфері обігу лікарських засобів здійснюється шляхом ліцензування певних видів господарської діяльності; реєстрації лікарських засобів, сертифікації виробництва лікарських засобів та систем забезпечення якості, атестації та акредитації організацій, що здійснюють діяльність у сфері обігу лікарських засобів, підготовки , атестації та сертифікації фахівців, які працюють у сфері обігу лікарських засобів; визначення вимог щодо фармацевтичної діяльності та державного контролю, додержання цих вимог під час розробки, випробування, виробництва, виготовлення, торгівлі, застосування щодо якості, ефективності, безпеки лікарських засобів, державного регулювання цін на лікарські засоби у порядку, визначеному чинним законодавством України.
Стаття 230 Експертиза та реєстрація лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження
Лікарські засоби та імунологічні препарати допускаються до застосування у медичній практиці в Україні після їх державної реєстрації, крім випадків, передбачених законодавством.
Порядок державної реєстрації (перереєстрації) готових лікарських засобів та діючих речовин, розміри збору за державну реєстрацію (перереєстрацію) лікарського засобу, включаючи супутні процедури та інспектування, та експертні органи визначаються Кабінетом Міністрів України.
Рішення про державну реєстрацію приймається уповноваженим органом виконавчої влади або уповноваженим ним органом на основі експертизи матеріалів щодо ефективності, безпеки та якості лікарського засобу та імунологічного препарату.
Вимоги до обсягу, змісту та оформлення реєстраційних документів, порядку експертизи визначає Уповноважений орган або уповноважений ним орган з урахуванням директив Європейського Співтовариства (ЄС) та документам Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ).
Порядок призупинення або припинення дії реєстраційного посвідчення, вилучення з обігу лікарських засобів на території України визначає Уповноважений орган.
Державний контроль за якістю лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження здійснюється органами виконавчої влади в межах повноважень, визначених законами України.
Стаття 231 Ціноутворення на лікарські засоби та лікарські засоби біологічного походження
Головним принципом державної політики в системі ціноутворення лікарських засобів є компромісні рішення щодо доступності основних лікарських засобів для всіх верств населення і забезпечення роботи рентабельної та розвинутої фармацевтичної промисловості та заохочення її до розробки конкурентоздатних інноваційних лікарських засобів, які гарантують максимально ефективне і економічне лікування.
Кабінет Міністрів України за поданням Уповноваженого органу затверджує Порядок державного регулювання цін з врахуванням вимог частини першої цієї статті.
На Уповноважений орган покладається проведення моніторингу цін на лікарські засоби, вироби медичного призначення, їх державної реєстрації та підготовка пропозицій з удосконалення їх цінового регулювання.
Стаття 232 Післяреєстраційний нагляд за лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження
Післяреєстраційний нагляд за обігом лікарських засобів, у тому числі імунологічних препаратів, включає збір, наукову експертизу та контроль будь-якої інформації про лікарський засіб або імунобіологічний препарат, при обігу та застосуванні якого виявляються небезпечні властивості, нестабільні показники якості, недостатній лікувальний ефект, побічні реакції, які призвели або можуть призвести до тяжких наслідків для здоров’я людей, а також здійснення заходів щодо запобігання завданню шкоди цим лікарським засобом чи імунологічним препаратом здоров’ю населення України.
До післяреєстраційного нагляду відноситься також доведення інформації про застосування лікарського засобу у медичні практиці та моніторинг за дотриманням цих рекомендацій (формулярів, стандартів лікування тощо).
Післяреєстраційний нагляд здійснює Уповноважений орган або орган, якому ним делеговані відповідні повноваження.
Центральні та місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють заходи щодо надання Уповноваженому органу або органу, якому ним делеговані відповідні повноваження, інформації про побічні реакції лікарських засобів медичними працівниками, працівниками фармації іншими суб’єктами.
Суб’єкти господарювання, які беруть участь в обігу лікарських засобів, та медичні працівники зобов’язані повідомляти Уповноважений орган або орган, якому ним делеговані відповідні повноваження, про всі випадки побічної реакції та/або явища лікарського засобу.
Стаття 233 Стандартизація в фармації
Стандартизація у фармації полягає у створенні ефективних систем регулювання обігу лікарських засобів, які забезпечують і дозволяють прослідкувати якість фармацевтичної продукції, що виробляється в промисловому масштабі.
Стандартизація у фармації полягає у створенні системи забезпечення якості лікарських засобів на всіх етапах їх обігу від створення препарату до його застосування шляхом впровадження стандартів у сфері розробки, випробування, виробництва, реалізації та застосування лікарських засобів відповідно до встановлених центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я вимог.
Стандартизація у фармації здійснюється шляхом:
1) участі у міжнародних експертних органах щодо стандартизації реєстрації лікарських засобів і імунологічних препаратів;
2) вступу до міжнародної системи співробітництва фармацевтичних інспекцій (PIC/S);
3) регулярного видання додатків до Державної Фармакопеї України та її перевидання;
4) регулярної актуалізації переліку лікарських засобів, дозволених до застосування в Україні, які відпускаються без рецептів з аптек та їх структурних підрозділів;
5) розробки та впровадження формулярної системи, стандартів лікування;
6) створення єдиного інформаційного поля в системі обігу лікарських засобів та імунологічних препаратів;
7) затвердження атласу фармацевтичної опіки як основи стандарту обслуговування пацієнтів в аптечній мережі;
8) затвердження переліку суб’єктів та порядку виписування рецептів на лікарські засоби рецептурної групи у разі невідкладної допомоги;
9) впровадження в аптечну практику комп’ютерної експертної системи для запобігання застосування несумісних лікарських засобів.
Держава створює умови для інформаційного забезпечення у сфері допуску до реалізації, раціоналізації лікування, стандартизації обслуговування пацієнтів, контролю якості та безпеки лікарських засобів та імунологічних препаратів.
Уповноважений орган встановлює процедури та вимоги, необхідні для функціонування фармацевтичної галузі відповідно до світових вимог.
Розділ Х ПРАВА ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПАЦІЕНТІВ ТА МЕДИЧНИХ І ФАРМАЦЕВТИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ
Глава 43 Забезпечення лікарськими і протезними засобами
Стаття 234 Порядок забезпечення лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження соціально вразливих верств населення
На території України дозволяється реалізація тільки тих лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження, які пройшли державну реєстрацію і мають сертифікат якості виробника, крім випадків, передбачених законодавством.
Оптова і роздрібна торгівля лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження на території України здійснюється юридичними та фізичними особами за наявності ліцензії, виданої в установленому порядку.
Юридичні та фізичні особи, які займаються торгівлею лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження для соціально вразливих верств населення, несуть відповідальність за забезпечення належного режиму їх зберігання та підтримання обов’язкового асортименту лікарських засобів Уповноваженим органом.
Лікарські засоби та лікарські засоби біологічного походження відпускаються соціально вразливим верствам населення за рецептами та без рецептів лікарів. Перелік лікарських засобів та лікарських засобів біологічного походження, які відпускаються соціально вразливим верствам населення виключно за рецептом лікаря, та правила їх приписування затверджуються Уповноваженим органом.
Порядок забезпечення громадян безоплатно або на пільгових умовах лікарськими засобами та лікарськими засобами біологічного походження визначається законодавством.
Стаття 235 Регулювання цін на лікарські засоби, медичні вироби та лікарські засоби біологічного походження
1. Кабінет Міністрів України за поданням Уповноваженого органу затверджує Національний перелік життєво необхідних лікарських засобів і виробів медичного призначення.
2. Регулювання цін на лікарські засоби і медичні вироби здійснюється згідно із законодавством.
3. На Уповноважений орган покладається проведення моніторингу цін на лікарські засоби, вироби медичного призначення та підготовку пропозицій з удосконалення їх цінового регулювання.
Стаття 236 Забезпечення протезною допомогою
1. Громадяни у необхідних випадках забезпечуються протезами, ортопедичними, корегувальними виробами, окулярами, слуховими апаратами, засобами лікувальної фізкультури і спеціальними засобами пересування.
2. Категорії осіб, які підлягають безплатному або пільговому забезпеченню виробами і предметами, зазначеними у частині першій цієї статті, а також умови і порядок забезпечення ними встановлюються законодавством.
Глава 44 Безпека та захист прав пацієнтів
Стаття 237 Медична шкода та гарантії її відшкодування
Медична шкода вважається медичною, якщо була нанесена під час проведення консультації, медичного огляду, лікування тощо.
Медична шкода, нанесена з вини (умислу або необережності) особи, що її спричинила, відшкодовується в повному обсязі закладом охорони здоров’я, в якому була нанесена медична шкода, незалежно від форми власності відповідно до цивільного законодавства України та у встановленому законом порядку.
Медична шкода, нанесена з вини виробника (поставщика) фармацевтичної продукції чи медичної апаратури, відшкодовується відповідно до цивільного законодавства України шляхом подання регресного позову закладом охорони здоров’я.
При нанесенні медичної шкоди особа або її представник може звернутися з письмовою претензією до адміністрації закладу охорони здоров’я, в якому була нанесена медична шкода, звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого органу або його регіональних відділень, прокуратури або безпосередньо до суду.
Факт нанесення шкоди здоров’ю пацієнта може бути підтверджений висновками комісії, створеної органами державної влади, відповідно до вимог, що визначені законодавством стосовно медичної експертизи.
Порядок проведення медичних експертиз проводиться згідно з цим Законом, Законом України «Про судову експертизу», процесуальним законодавством, іншими законодавчими актами та міжнародними договорами.
Стаття 238 Соціальна допомога в системі охорони здоров’я
Соціальна допомога в системі охорони здоров’я — комплекс соціальних послуг, що здійснюються державою в інтересах та на користь найменш захищених верств населення, що потребують допомоги у зв’язку з віком, станом здоров’я, соціальним становищем, недостатньою забезпеченістю засобами для існування з метою забезпечення їхніх основних життєвих потреб.
Соціальна допомога в системі охорони здоров’я здійснюється за рахунок держави та передбачає матеріальну допомогу, субсидії, виплати допомоги з тимчасової непрацездатності, іншу грошову допомогу та допомогу в натурі, догляд за хворими, непрацездатними, інвалідами, дітьми та іншими особами, які потребують соціальної допомоги.
Додаткове фінансування соціальної допомоги в системі охорони здоров’я може здійснюватися з інших джерел, які не заборонені чинним законодавством України.
Соціальна допомога в системі охорони здоров’я здійснюється соціальними та медичними працівниками, іншими особами, які мають спеціальну освіту або пройшли відповідну підготовку.
Соціальна допомога надається:
– за місцем проживання особи;
– у стаціонарних установах та закладах;
– у реабілітаційних установах та закладах;
– в установах та закладах денного перебування;
– в установах та закладах тимчасового або постійного перебування;
– у територіальних центрах соціального обслуговування;
– в інших закладах охорони здоров’я на території України.
Стаття 239 Організація надання паліативної допомоги
Паліативна допомога в Україні здійснюється відповідно до стандартів, які затверджуються Уповноваженим органом.
Паліативна допомога — це напрям медичної та соціальної діяльності, метою якого є покращення якості життя невиліковно хворих осіб незалежно від виду захворювання та їх родин шляхом попередження і полегшення болю та інших страждань — фізичних, психологічних і духовних — соціальними та медичними працівниками, іншими особами, які мають спеціальну освіту або пройшли відповідну підготовку.
Паліативна допомога надається з метою:
– позбавлення болю та інших страждань;
– покращання якості життя пацієнтів;
– психологічної, соціальної та духовної підтримки пацієнта та його родини;
– збереження максимальної життєвої активності пацієнта;
– ствердження цінності життя тощо;
– допомоги родині пацієнта в період тяжкої втрати.
Паліативна допомога надається пацієнтам, які мають невиліковну хворобу та обмежений прогноз життя, а також членам їх сімей.
Паліативна допомога передбачає максимально можливе усунення болю та інших проявів захворювання, догляд, соціальну та психологічну роботу з пацієнтом та його рідними, в тому числі після смерті пацієнта.
Паліативна допомога повинна бути доступною на рівні первинної, вторинної, третинної медичної допомоги. Вона може надаватися пацієнту вдома, в амбулаторних умовах, у спеціалізованих денних та (або) цілодобових стаціонарних відділеннях або закладах (хоспісах).
Організаційні форми паліативної допомоги повинні забезпечувати пацієнту доступ до неї в тих умовах, які обирає пацієнт або його законні представники. Отримання знеболення та інших полегшуючих заходів не може бути обмеженим в обсязі та якості у зв’язку з місцем та часом отримання паліативної допомоги.
Глава 45 Права та соціальний захист медичних і фармацевтичних працівників
Стаття 240 Право на медичну і фармацевтичну практику
1. Медичною і фармацевтичною практикою можуть займатися особи, які мають відповідну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.
2. Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної та фармацевтичної практики, у тому числі в галузі народної та нетрадиційної медицини, встановлюються Уповноваженим органом. Відповідальність за додержання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров’я і ті органи, яким надано право видавати ліцензії на провадження господарської діяльності в галузі охорони здоров’я.
3. Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах інших країн, допускаються до професійної практики в Україні після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому Уповноваженим органом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Стаття 241 Право на здійснення діяльності у сфері традиційної (народної) медицини
1. Традиційна (народна) медицина являє собою загальну сукупність підтверджених і не підтверджених науковими поясненнями знань, навичок та практик, що базуються на основі традиційних народних уявлень, теорій та досвіду різних культур, і використовуються для підтримання та поліпшення здоров’я, профілактики, діагностики та лікування соматичних та психічних хвороб шляхом самостійного чи комбінованого застосування створених на основі рослинної, тваринної чи мінеральної сировини препаратів та мануальних технологій і вправ.
2. Порядок здійснення діяльності в сфері традиційної (народної) медицини встановлюється центральним Уповноваженим органом. Право на здійснення діяльності у сфері традиційної (народної) медицини надається особам, які мають відповідну ліцензію, видану Уповноваженим органом.
Стаття 242 Соціальний та правовий захист медичних і фармацевтичних працівників
1. Медичні і фармацевтичні працівники мають право на:
1) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації;
2) належні умови професійної діяльності;
3) підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на 5 років у відповідних закладах та установах;
4) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;
5) безоплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків;
6) обов’язкове страхування професійної відповідальності закладів охорони здоров’я щодо заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків;
7) соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків;
8) встановлення у державних закладах охорони здоров’я посадових окладів (тарифних ставок) на основі Єдиної тарифної сітки у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, встановлення виплат надбавок за вислугу років та допомогу на оздоровлення медичним та фармацевтичним працівникам державних та комунальних закладів охорони здоров’я;
9) скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;
10) пільгові умови пенсійного забезпечення, а саме:
а) вихід на пенсію по стажу, маючи при цьому 25 років медичного стажу,
б) медичним працівникам, які мають 25 років медичного стажу та вийшли на пенсію по віку, нараховується пенсія 80% заробітної плати;
11) пільгове надання житла (або отримання земельної ділянки під забудову та ведення господарства або отримання пільгового кредиту на будівництво житла);
12) безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту.
Пільги на безплатне користування житлом з опаленням та освітленням, передбачені абзацом першим цього пункту, надаються:
– працівникам за умови, якщо розмір наданих пільг у грошовому еквіваленті разом із середньомісячним сукупним доходом працівника за попередні 6 міс не перевищує розміру доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;
– пенсіонерам за умови, якщо середньомісячний сукупний доход сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні 6 міс не перевищує розміру доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;
13) першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами;
14) створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій;
15) судовий захист професійної честі та гідності;
16) безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, розташованих на території відповідної ради, із земель сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, що приватизуються, або земель запасу чи резервного фонду, але не більше норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства.
Дія п. 16 не поширюється на громадян, які раніше набули право на земельну частку (пай) та земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства, крім випадків успадкування права на земельну частку (пай), земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства відповідно до закону;
17) лікарі дільничних лікарень та амбулаторій, розташованих у сільській місцевості, дільничні лікарі-терапевти, лікарі-педіатри та дільничні медсестри територіальних ділянок міських поліклінік, лікарі загальної практики/сімейні лікарі, завідувачі терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, лікарі (старші лікарі) та середній медичний персонал виїзних станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, виїзних бригад по взяттю крові у донорів, станцій санітарної авіації та відділень планової та екстреної консультативної допомоги — за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад 3 роки мають право на додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю 3 календарних дні. При цьому зберігаються права інших категорій медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах існуючих норм.
18) виплату медичним працівникам надбавок за вислугу років щомісячно у відсотках до посадового окладу (ставки заробітної плати) залежно від стажу у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України
19) надання щорічної грошової винагороди в розмірі одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання службових обов’язків;
20) надання допомоги на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати) при наданні щорічної відпустки.
2. Законодавством може бути передбачено інші права та пільги для медичних і фармацевтичних працівників. На них також можуть поширюватися пільги, що встановлюються для своїх працівників підприємствами, установами і організаціями, яким вони подають медико-санітарну допомогу.
Стаття 243 Професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників
1. Медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані:
1) сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, лікуванню і запобіганню хворобам, надавати своєчасну та кваліфіковану медичну допомогу;
2) безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших надзвичайних ситуаціях;
3) додержуватися вимог професійної етики, зберігати лікарську таємницю;
4) постійно підвищувати рівень професійних знань і майстерності;
5) надавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров’я.
6) поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, у тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя.
2. Медичні і фармацевтичні працівники несуть також інші обов’язки, передбачені законодавством України.
Глава 46 Участь громадськості в управлінні охороною здоров’я
Стаття 244 Об’єднання громадян щодо захисту прав пацієнтів
1. Органи та заклади охорони здоров’я, інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров’я та в проведенні громадської експертизи з цих питань.
2. При органах управління охороною здоров’я та органах місцевого самоврядування створюються громадські консультативні ради, а при державних та комунальних закладах охорони здоров’я — громадські наглядові ради, завданням яких є сприяння організації належної діяльності цих органів та закладів, інформованості населення про діяльність цих органів та закладів, забезпечення громадського контролю в сфері охорони здоров’я.
3. У визначенні змісту та шляхів виконання державних цільових та місцевих програм охорони здоров’я, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної діяльності в цій галузі, в порядку, встановленому законодавством, можуть брати участь громадські організації, що представляють пацієнтів та постачальників послуг охорони здоров’я — фізичних та юридичних осіб.
4. У порядку, встановленому законом, в Україні здійснюється професійне самоврядування, що представляє всіх осіб, зайнятих у медичній професії. З метою забезпечення та захисту інтересів суспільства зазначене самоврядування в порядку, встановленому законом, сприяє належному провадженню діяльності в медичній професії, визначає норми професійної медичної етики та здійснює громадський контроль за дотриманням цих принципів. Це самоврядування не повинно порушувати свободу здійснення медичної професії та обмежувати свободу підприємницької діяльності в зазначеній сфері.
5. З метою захисту своїх професійних прав та інтересів, сприяння розвиткові медичної та фармацевтичної діяльності медичні працівники різних профілів та спеціальностей, фармацевтичні працівники та інші працівники галузі охорони здоров’я в порядку, встановленому законодавством, мають право створювати фахові асоціації, що об’єднують представників конкретної спеціальності. У порядку, встановленому законодавством про громадські організації, зазначені фахові асоціації з метою представлення спільної консолідованої точки зору фахівців конкретної спеціальності мають право розробляти та подавати на розгляд Уповноваженому органу та інших органів державної влади пропозиції щодо:
– здійснення заходів, спрямованих на забезпечення здорового довкілля та поліпшення санітарно-епідемічного благополуччя населення;
– вдосконалення організації системи охорони здоров’я, управління цією системою в цілому та управління на рівні закладів охорони здоров’я зокрема;
– розробки та вдосконалення клінічних рекомендацій та клінічних протоколів, медичних технологій та матеріалів, вимог Державної Фармакопеї України;
– розробки та вдосконалення програм професійної додипломної та післядипломної підготовки, підвищення кваліфікації медичних працівників відповідних спеціальностей, фармацевтичних працівників та інших працівників галузі охорони здоров’я.
Представники зазначених фахових асоціацій в порядку, встановленому Уповноваженим органом, беруть участь в проведенні атестації працівників галузі охорони здоров’я відповідних спеціальностей.
Стаття 245 Об’єднання організацій роботодавців галузі охорони здоров’я
Уповноважений орган в порядку, встановленому законодавством, співпрацює з організаціями роботодавців і підприємців (їх об’єднаннями), сприяє розвитку закладів охорони здоров’я всіх форм власності відповідно до визначених пріоритетів держави у сфері охорони здоров’я.
Організації роботодавців і підприємців (їх об’єднання) можуть виходити з пропозиціями та ініціативами до Уповноваженого і Регіональних органів, що направлені на захист прав медичних і фармацевтичних працівників та збереження здоров’я населення.
Стаття 246 Громадський контроль за діяльністю медичних закладів
1. Участь у забезпечені захисту інтересів пацієнтів при медичному обслуговуванні та контролю за діяльністю державних та комунальних медичних закладів беруть Наглядові ради, які створюються засновником (власником), місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.
2. Діяльність Наглядової ради здійснюється відповідно до типового положення, яке затверджується центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я. Наглядова рада повинна складатися не менше ніж із 7 осіб.
3. Членами Наглядової ради не можуть бути керівники медичних закладів, їх заступники та керівники структурних підрозділів (відділень).
4. Крім призначених власником членів, до складу Наглядової ради з правом голосу входить делегований представник самоврядної професійної медичної організації, з правом дорадчого голосу можуть також входити делеговані представники інших громадських самоврядних організацій, зокрема організацій пацієнтів, недержавних постачальників медичних послуг та інших, якщо такі самоврядні організації зареєстровані і діють в даній громаді.
Стаття 247 Повноваження Наглядової ради
1. Громадська Наглядова рада є дорадчим органом, який здійснює свою діяльність на громадських засадах і має такі повноваження:
– узгодження статуту закладу;
– ознайомлення з планами роботи закладу та внесення пропозицій щодо їх корекції;
– аналіз та оцінка звітів про діяльність закладу та використання фінансів;
– участь у вирішенні питання про порядок і режим роботи закладу;
– участь у визначенні переліку та обсягу медичних послуг;
– участь у зборах колективу і внесення пропозицій щодо поліпшення умов, якості та ефективності роботи;
– внесення пропозицій засновнику (власнику) медичного закладу, спрямованих на поліпшення роботи закладу, збереження і зміцнення здоров’я населення;
– висвітлення результатів своєї діяльності, а також роботи медичного закладу у засобах масової інформації.
Стаття 248 Права та обов’язки органів державної влади щодо роботи з громадськістю
Уповноважений орган постійно співпрацює з громадськими організаціями та проводить роботу щодо спільної реалізації заходів на покращання медичного обслуговування населення.
Порядок співпраці визначається взаємними угодами між громадськими організаціями та уповноваженим органом.
В Уповноваженому органів має бути призначена особа, відповідальна за співпрацю із громадськістю.
Розділ ХІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВИХ І БЕЗПЕЧНИХ УМОВ ЖИТТЯ ТА ПРАЦІ
Глава 47 Забезпечення здорових і безпечних умов життя та праці
Стаття 249 Підтримання необхідного для здоров’я життєвого рівня населення
Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичне обслуговування, соціальне забезпечення, необхідний для підтримання його здоров’я.
Стаття 250 Збереження генофонду народу України
1. В інтересах збереження генофонду народу України та з метою запобігання демографічній кризі, забезпечення здоров’я майбутніх поколінь і профілактики спадкових захворювань держава здійснює комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що негативно впливають на генетичний апарат людини, а також створює систему державного генетичного моніторингу, організовує медико-генетичну допомогу населенню, сприяє збагаченню і поширенню наукових знань в галузі генетики і демографії.
2. Забороняється пропаганда товарів та медичних втручань, які можуть викликати розлад генетичного апарату людини.
Стаття 251 Охорона довкілля
1. Держава забезпечує охорону довкілля як важливу передумову життя і здоров’я людини шляхом забезпечення екологічної та радіаційної безпеки, захисту людей від негативного екологічного впливу, досягнення гармонійної взаємодії особи, суспільства та природи, раціонального використання і відтворення природних ресурсів.
2. Відносини у сфері охорони довкілля регулюються відповідним законодавством України.
Стаття 252 Створення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту та відпочинку
1. З метою забезпечення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та запобігання іншій можливій шкоді для здоров’я встановлюються єдині обов’язкові до виконання санітарні норми і правила та гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов’язаних з діяльністю людей, а також до безпеки та якості машин, обладнання, будівель, товарів споживання, харчових продуктів та інших факторів середовища життєдіяльності, що можуть чинити шкідливий вплив на здоров’я.
2. Власники і керівники підприємств, установ та організацій зобов’язані забезпечити в їх діяльності виконання вимог безпеки щодо факторів середовища життєдіяльності, що можуть чинити шкідливий вплив на здоров’я, включаючи умови праці, додержання вимог виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством України про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров’я людей і довкілля.
3. Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громадському контролю з цих питань.
Стаття 253 Забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення сприятливих умов життєдіяльності людини
1. Суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, права і обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду встановлюються і регулюються законами Україні.
Санітарне та епідемічне благополуччя населення забезпечується шляхом впровадження комплексу організаційно-правових, адміністративних, інженерно-технічних, медичних, екологічних, ветеринарних та інших заходів, спрямованих на усунення або зменшення шкідливого впливу на людину факторів середовища життєдіяльності, запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб і масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та їх ліквідацію та дотриманням суб’єктами господарювання, фізичними та юридичними особами, громадянами України, іноземцями, особами без громадянства за участю органів місцевого самоврядування (їх виконавчих органів) державних санітарних норм і гігієнічних нормативів, а також санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів і регулюється законодавством.
2. З метою забезпечення сприятливих для здоров’я життя людини умов життєдіяльності встановлюються єдині медичні вимоги (критерії) безпеки (далі — санітарні норми) щодо середовища життєдіяльності та окремих його факторів, недотримання яких створює загрозу здоров’ю і життю людини та майбутніх поколінь, а також загрозу виникнення та розповсюдження інфекційних хвороб та масових неінфекційних захворювань (отруєнь) серед населення.
3. Суб’єкти господарювання, юридичні та фізичні особи несуть відповідальність за безпечність продукції, що ними виробляється та/або вводиться в обіг, послуг, що ними надаються, та зобов’язані забезпечити дотримання вимог санітарного законодавства, вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством про працю.
4. Держава забезпечує нагляд і контроль за дотриманням вимог санітарного законодавства, за створенням сприятливих умов життєдіяльності людини. Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється виключно до вимог санітарного законодавства України.
Стаття 254 Захист населення від інфекційних хвороб
1. Держава забезпечує запобігання виникненню, локалізацію, лікування та ліквідацію інфекційних хвороб.
2. Особи, які є носіями збудників інфекційних хвороб (бактеріоносіями) небезпечних для населення, відсторонюються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду та лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню.
Запобігання виникненню, локалізація, лікування та ліквідація інфекційних хвороб, а також санітарна охорона території забезпечуються реалізацією санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів, невід’ємною складовою яких є обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікування хворих, запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів, карантину в установленому законодавством порядку.
3. У разі виявлення осередку інфекційної хвороби, виникнення (загрози виникнення) спалаху інфекційної хвороби органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування за поданням відповідних головних державних санітарних лікарів у межах своїх повноважень запроваджують у встановленому законом порядку на відповідних територіях чи об’єктах особливі умови та режими праці, навчання, пересування і перевезення, спрямовані на запобігання та ліквідацію цих захворювань та уражень.
У разі загрози виникнення епідемій, поширення особливо небезпечних інфекційних хвороб Кабінетом Міністрів України за поданням Головного державного санітарного лікаря України вводиться карантин у встановленому законодавством порядку. На цей період можуть вводитися тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та покладатися на них на всій території України або в окремих її адміністративно-територіальних одиницях додаткові обов’язки, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих хвороб.
4. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування зобов’язані активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів.
5. Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних хвороб та умови визнання особи хворою на інфекційне захворювання (інфекційну хворобу) або носієм збудника інфекційної хвороби (бактеріоносієм) або контактною особою визначаються Уповноваженим органом.
6. Правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, права, обов’язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від неінфекційних хвороб визначаються санітарним законодавством.
Стаття 255 Обов’язкові медичні огляди
1. З метою охорони здоров’я населення організуються обов’язкові профілактичні медичні огляди дітей, вагітних, працівників підприємств, установ та організацій зі шкідливими і небезпечними умовами праці або таких, що потребують професійного добору, та інших встановлених законодавством категорій осіб.
2. Керівники підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності несуть згідно із законодавством відповідальність за своєчасність проходження своїми працівниками обов’язкових медичних оглядів і допуск їх до роботи без наявності необхідного медичного висновку. Перелік категорій населення, які повинні проходити обов’язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок проведення цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.
Правила проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів працівників окремих професій, виробництв і організацій, діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення і може призвести до поширення інфекційних хвороб; перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним медичним оглядам, і перелік протипоказань для роботи за цими професіями; перелік необхідних обстежень лікарів-спеціалістів, видів клінічних, лабораторних та інших досліджень, що проводяться при обов’язкових медичних оглядах, та періодичність їх проведення визначаються Уповноваженим органом
Стаття 256 Сприяння здоровому способу життя населення
1. Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення знань з питань охорони здоров’я, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов для підвищення індивідуального рівня фізичного та психічного здоров’я, занять фізкультурою, спортом і туризмом, розвитку мережі центрів здоров’я, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів на протидію розвитку залежності від алкоголю, тютюну та наркотичних засобів, а також боротьбу з надмірною масою тіла.
2. Органи виконавчої влади організовують і здійснюють боротьбу зі шкідливими для здоров’я людини звичками, встановлюють систему соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.
3. В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв.
4. З метою запобігання шкоди здоров’ю населення застосування гіпнозу, навіювання, інших методів психологічного і психотерапевтичного впливу дозволяється лише у місцях та в порядку, встановлених Уповноваженим органом.
Розділ ХІІ МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО
Глава 48 Міжнародне співробітництво
Стаття 257 Міжнародні договори України в сфері охорони здоров’я
1. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров’я, то застосовуються правила міжнародного договору.
Стаття 258 Міжнародне співробітництво в сфері охорони здоров’я
1. Україна — учасник міжнародного співробітництва в сфері охорони здоров’я, член ВООЗ та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться.
2. Держава відповідно до своїх міжнародно-правових зобов’язань:
1) бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров’я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією;
2) сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров’я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських засобів та інших товарів, необхідних для здоров’я, діяльності спільних підприємств у сфері охорони здоров’я;
3) організовує підготовку фахівців на спільних засадах;
4) розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству.
3. Заклади охорони здоров’я, громадяни та їх об’єднання мають право відповідно до законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, провадити зовнішньоекономічну діяльність.
4. Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, у тому числі в суді.
Розділ ХІІІ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я
Стаття 259 Відповідальність за порушення законодавства про охорону здоров’я
Особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров’я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до закону.
Розділ XIV ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
У Законі України «Про місцеві державні адміністрації» в частині третій ст. 11 додати речення «Спеціальними законами України, що регулюють роботу окремих галузей економіки, може бути визначений інший порядок призначення, звільнення та погодження зазначених керівників»;
у частині третій ст. 36 додати речення «Спеціальними законами України, що регулюють роботу окремих галузей економіки, може бути передбачений інший порядок призначення, звільнення та погодження керівників підприємств, установ та організацій».
У Законі України «Про місцеве самоврядування» в ст. 32 доповнити параграф 1 словами «в межах повноважень, визначених законами України».
У Бюджетному кодексі в частині другій ст. 85 після слів «державної форми власності» додати слова «а також закладів охорони здоров’я в разі, якщо здійснення таких видатків передбачено спеціальним законом, що регулює діяльність галузі охорони здоров’я».
У Законі України «Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» доповнити частину сьому ст. 6 словами такого змісту: «Законами України, що регулюють питання загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, можуть бути передбачені страховики інші, ніж цільові страхові фонди».
Коментарі
Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим