Вчена медична рада МОЗ України: мирним часам — гідну науку, бойовим діям — достойну медицину

У вступному слові при відкритті засідання Вченої медичної ради МОЗ України міністр охорони здоров’я Украї­ни Олег Мусій наголосив на нагальній необхідності високоякісного наукового супроводу побудови нової національної системи охорони здоров’я і підкреслив, що українська медична наука має відповідати вітчизняним реаліям і викликам часу, бути прозорою і налаштованою на європейські цінності та стандарти. На переконання міністра, Вчена медична рада має долучитися до створення наукового підґрунтя для зміни системи охорони здоров’я: він закликав науковців приділити належну увагу проекту Концепції побудови нової національної системи охорони здоров’я та Націо­нальній стратегії побудови нової системи охорони здоров’я в Україні, над створенням якої зараз працює стратегічна дорадча група, і поетапному плану дій щодо втілення цих документів, який буде розроблено після стратегії (докладніше див. «Щотижневик АПТЕКА» № 33 (954) від 25.08.2014 р.; «Український медичний часопис», № 4 (102), 2014 — прим. ред.). За його словами, стратегія та план дій мають пройти максимально широке обговорення серед лікарської, наукової громади, серед членів Вченої медичної ради і отримати свою оцінку. О. Мусій також зауважив, що проект Концепції є документом відкритим для обговорення та внесення коректив, у тому числі з наукової точки зору.

«Щодо змісту концепції і стратегії має бути сказане ваше вагоме слово, особливо щодо місця науки в майбутній системі охорони здоров’я. У цей складний для держави час ми маємо спільно реагувати на виклики, які стоять перед українським суспільством. Я покладаю велику надію на повноцінне й ефективне функціонування Вченої медичної ради. Вона має встановити правильний діагноз українській медичній науці, яка на сьогодні подекуди ще далека від впровадження та практичного застосування», — зазначив О. Мусій. На його переконання, науковців слід наблизити і до навчального процесу: «Ми маємо разом подумати, як ширше залучити справжніх світил науки до викладацької діяльності, щоб забезпечити принцип наступності. Велика увага має бути приділена післядипломній підготовці фахівців — від резидентури до безперервного післядипломного навчання. Крім того, ми не повинні затягувати адаптацію українського навчального процесу до європейських норм. Я довіряю складу оновленої Вченої медичної ради, сформованої на нових принципах і засадах, і готовий приймати ті рішення, які виведуть українську медичну науку, медицину на справжній європейський рівень. Медицина як одна з передових і наближених до людей галузей має показати приклад євроінтеграції, а зробити це буде досить складно без фундаментальної наукової бази для всіх наших практичних дій», — зазначив міністр.

Костянтин Надутий, начальник управління реформ охорони здоров’я МОЗ України, зосередив увагу на питаннях, на які дає відповіді концепція, а також невідкладних діях щодо її втілення. На його думку, концепція дає відповідь на 5 найважливіших питань:

– Чи не краще просто повернутися назад?

– Що реально гарантує 49 стаття Конституції?

– Чи варто зберегти усі лікарні попри все?

– Чи достатньо лише збільшити обсяги фінансування?

– Як сприяти синергії органів влади усіх рівнів, громад та спільноти у розвитку системи охорони здоров’я?

Питання 1. Побутує думка, що все зло в галузі охорони здоров’я України — через реформи, тому реформи треба припинити, натомість слід відбудувати систему Семашка — найкращу в світі систему, яку Україна успадкувала від СРСР. Розвінчуючи цей міф, оратор повідомив, що система Семашка у чистому вигляді сьогодні не застосовується ніде у світі, оскільки значна частина її складових є доведено неефективною в сучасних умовах. Усі країни безперервно працюють над вдосконаленням національних систем охорони здоров’я на основі доказових досліджень. Відповідно, однією з головних проблем системи охорони здоров’я в Україні є відсутність наступності та послідовності (спадкоємності) державної політики у сфері охорони здоров’я. Реформування галузі охорони здоров’я в Україні є життєво необхідним, воно має призвести до побудови нової національної системи охорони здоров’я, що відповідає сучасним світовим стандартам. Для цього невідкладною дією є затвердження і початок імплементації концепції: по-перше, цей захід не потребує фінансування та розкриває можливості залучення різноманітної, у тому числі фінансової, підтримки за рахунок прогнозованості політики у сфері охороні здоров’я, по-друге, дозволить:

• ліквідувати ґрунт для дискусій і спекуляцій щодо майбутньої моделі національної системи охорони здоров’я;
• консолідувати симпатиків влади та патріотів України навколо ідеології документа;
• створити позитивні очікування у суспільстві та знизити соціальну напругу (за умови упереджувальної інформаційно-комунікаційної кампанії).

Питання 2. Не секрет, що стаття 49 Конституції України («У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно.») і стаття 95 Конституції України («Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Держава прагне до збалансованості бюджету України.») знаходяться у глибинному взаємному протиріччі, і необхідно нарешті визначитися: або одне — або інше. Щоб вирішити це протиріччя, варто докласти зусиль для втілення нової моделі фінансового забезпечення (докладніше див. «Щотижневик АПТЕКА» № 31 (952) від 11.08.2014 р. — прим. ред.), а для цього слід здійс­нити низку невідкладних дій. Так, ініціювання розгляду Конституційним судом України питання спільного трактування 49 та 95 статей Конституції України з метою визнання, що обсяг гарантій у сфері охорони здоров’я визначається залежно від можливостей бюджетного фінансування (захід, що не потребує фінансування та розкриває можливості законного і прозорого залучення позабюджетних коштів на охорону здоров’я), створило б можливості:

• запровадження гарантованого рівня медичної допомоги та концентрації бюджетних коштів на найбільш ефективних з медичної та соціальної точки зору напрямках;
• детінізації фінансової діяльності лікувально-профілактичних закладів та подолання корупції, зокрема шляхом контролю з боку споживачів/суспільства дотримання гарантованого пакету медичної допомоги;
• забезпечення прозорих механізмів державно-приватного партнерства;
• збільшення довіри до держави і влади.

Питання 3. Дехто вважає, що Україна успадкувала від СРСР потужну й ефективну мережу закладів охорони здоров’я, тож кожен заклад має бути збережений будь-що. З цього приводу доповідач навів низку контраргументів, зокрема:

• в Україні удвічі більше лікарень (5,0 на 10 тис. населення), ніж у Європейському регіоні (2,6);
• більшість з цих закладів малопотужні, технологічно відсталі, не можуть і ніколи не зможуть забезпечувати якісне і безпечне надання послуг;
• хворі з гострими і тяжкими захворюваннями у більшості отримують лікування на неспеціалізованих ліжках загального профілю;
• забезпеченість ліжками для інтенсивного лікування неможливо навіть порахувати: у Європі — 46 на 10 тис. населення, в Украї­ні — понад 80 на 10 тис. населення, а скільки ліжок для інтенсивного лікування — взагалі невідомо;
• стаціонарна летальність за основними причинами у рази більша, ніж у Європейському регіоні;
• понад 30% випадків госпіталізації є необґрунтованими, неагресивні дешеві втручання заміщуються більш агресивними і дорогими;
• зберігати таку мережу дорого, неефективно і небезпечно для здоров’я людей.

Для виправлення даної ситуації слугуватиме викладена у проекті Концепції модель надання медичних послуг, що ґрунтується на тісній інтеграції діяльності у наданні медичної допомоги на основі чіткого розподілу функцій, обсягів фінансування та визначення порядку взає­модії (докладніше див. «Щотижневик АПТЕКА» № 31 (952) від 11.08.2014 р. — прим. ред.). Невідкладною дією для цього стало б внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо поступового переходу до 2-рівневої системи фінансування і управління галуззю (1-й етап — негайно: з введенням в дію з 2015 р. щодо фінансування вторинної медичної допомоги з обласних бюджетів). Такий хід (що не потребує фінансування та розширює можливості державно-приватного партнерства, залучення грантової та інвестиційної підтримки проектів створення лікарень інтенсивного лікування тощо) дозволив би:

• створити умови для безперешкодного доступу до якісних послуг вторинної медичної допомоги у межах регіону;
• досягти прозорого та об’єктивного визначення «точок зростання» — закладів, що у перспективі, з початком формування їх інфраструктури, набудуть статусу лікарень інтенсивного лікування;
• підвищити відповідальність керівників закладів за якість наданих закладом послуг;
• заручитися підтримкою з боку пацієнтів (за умови упереджувальної інформаційно- комунікаційної кампанії).

Питання 4. Черговий стереотип зводиться до того, що проблема галузі охорони здоров’я в Україні полягає виключно у недостатньому бюджетному фінансуванні: мовляв, якби галузь отримувала більше коштів, то можна було б більше нічого й не робити. Однак за умов дефіциту ресурсів медико-економічна доцільність важливіша за бухгалтерську точність, підкреслив оратор. Попри дійсно вкрай недостатнє фінансування галузі з громадських джерел, ефективність використання наявних бюджетних кош­тів є низькою, а позабюджетні надходження значною мірою тінізовані. Постатейно фінансує­ться все, що завгодно, окрім наданих послуг — закупівля пального, медикаментів, сировини для приготування їжі, електроенергії, теплоносіїв та утримання персоналу. Україна за рахунок бюджету утримує заклади охорони здоров’я безвідносно до результатів їх діяльності, натомість увесь цивілізований світ сплачує за надані послуги з урахуванням їх якості. Вирішити цю ситуацію покликано ефективне використання фінансових ресурсів, коли заклади охорони здоров’я є самостійними (автономними) господарюючими суб’єктами, які незалежно від форми власності рівноправні щодо отримання держзамовлення (запропоновані концепцією моделі фінансування галузі ґрунтуються на доказових дослідженнях (ВООЗ) та рекомендаціях Світового банку).

Невідкладною дією для цього стало б прий­няття Закону України «Про заклади охорони здоров’я та медичне обслуговування населення» — захід, що не потребує фінансування та розширює можливості державно-приватного партнерства, зокрема щодо аутсорсингу медичних і немедичних послуг, натомість створює можливість для:

• згуртування симпатиків влади у середовищі професійного менеджменту у сфері охорони здоров’я за рахунок розкриття можливостей ефективного використання коштів у сфері охорони здоров’я;
• запровадження сучасних механізмів фінансування закладів та оплати праці, а на більш віддалену перспективу (2 роки) поступове зменшення дисбалансу між фінансуванням галузі і потребами у фінансових ресурсах;
• позбавлення ґрунту для торохтіння, спекуляцій та негативних очікувань на кшталт «незабаром усе скінчиться»;
• збільшення довіри до влади та створення позитивних очікувань у професійному середовищі за рахунок більшої визначеності.

Питання 5. Чимало людей вважають, що головним винуватцем неуспішності попередніх реформ охорони здоров’я є державний рівень влади — органи місцевої влади були змушені абсолютно точно виконувати усі недолугі вказівки «зверху». Однак К. Надутий бачить ситуацію в дещо іншому світлі:

• органи місцевого самоврядування (міські ради та їх виконавчі органи) нікому не підзвітні у питаннях стану здоров’я населення, доступності і якості медичного обслуговування;
• менеджмент в охороні здоров’я є недостатньо професійним та конформістськи налаштованим;
• система охорони здоров’я знаходиться поза впливом суспільства, а інструменти і механізми залучення громад і медичної спільноти до управління у сфері охорони здоров’я не відпрацьовані;
• серед публічних діячів домінуючою є практика неконструктивної критики державної політики у сфері охорони здоров’я виключно з метою самореклами;
• одними з головних вад попередніх реформ були недостатність, непрофесійність та рефлективність інформаційно-комунікаційного забезпечення.

Серед невідкладних дій було зазначено запровадження системи індикаторів для моніторингу й оцінки діяльності голів обласних, районних адміністрацій, мерів міст у сфері охорони здоров’я (дані показники мають враховуватися при оцінці їх діяльності на посаді), а також професійну та випереджувальну інформаційно-комунікаційну кампанію. Це дало б змогу:

• зменшити спротив держслужбовців цих категорій до перетворень у системі охорони здоров’я;
• збільшити прозорість у кадровій політиці за рахунок підбору і просування кадрів на основі компетентності;
• надати орієнтири для громадського контролю діяльності влади у сфері охорони здоров’я;
• розширити соціально-політичну підтримку державної політики у сфері охорони здоров’я;
• сформувати обґрунтовані позитивні очікування серед населення і медичної спільноти.

Серед важливих важелів розбудови нової національної системи охорони здоров’я доповідач також назвав формування системного законодавчого поля, державно-громадської системи управління, системи громадської охорони здоров’я, а також забезпечення якісною управлінською інформацією (інформатизація), впровадження системи управління якістю медичних послуг, ефективну фармацевтичну політику, нау­ково-доказовий супровід розвитку системи охорони здоров’я.

У своїй доповіді «Застосування сучасних фінансово-економічних механізмів — ключова складова нової концепції розвитку системи охорони здоров’я» експертним поглядом на проблематику проекту концепції поділилася професор Валерія Лехан, завідувач кафед­ри соціальної медицини, організації та управління охороною здоров’я факультету післядипломної освіти Дніпропетровської медичної академії, заслужений діяч науки і техніки України. На її думку, неефективність діючих фінансово-економічних механізмів зумовлена надзвичайною фрагметованістю фінансових потоків, виділення коштів на утримання закладів охорони здоров’я залежно від їх потужності без урахування реальних обсягів та складності надання медичної допомоги, а також кошторисним фінансуванням цих закладів. Шлях подолання фрагметованості бюджетів вчений вбачає у пулінгу (об’єднанні) коштів, наводячи цитату з документа ВООЗ (Health Systems Financing. The path to universal coverage. World Health Organization: The World Health Report, 2010): «…консолідація пулів з самого початку реформування повинна бути частиною стратегії. Існування численних пулів неефективне, оскільки дублює один одного та збільшує вартість адміністративних та інформаційних систем. Вони також утруднюють захист від фінансового ризику та досягнення соціальної справедливості. Для того щоб система охорони здоров’я працювала, необхідно об’єднати пули, створити дійсно єдиний пул, в рамках якого можливо було б вирівнювати ризики». Проблема фрагментованості потоків бюджетних коштів (3-рівнева система розподілу бюд­жетних коштів на охорону здоров’я: державний/національний, регіональний, районний і міський рівні) може бути вирішена завдяки створенню потужних пулів фінансових коштів: поступовий перехід від 3- до 2-рівневого бюджету охорони здоров’я із створенням пулів коштів для забезпечення фінансування екстреної, первинної та вторинної медичної допомоги на рівні регіону, а третинної медичної допомоги, університетських лікарень (клінік) та клінік науково-дослідних інститутів — на рівні держави. У той же час пропонується переформатувати інститут відомчих систем охорони здоров’я шляхом передачі відомчих медичних установ у спільну власність громад регіо­нів та їх інтеграції в територіальні системи охорони здоров’я (беззаперечна передумова для усунення дублювання фінансових потоків). Очікуваний ефект від заходів щодо подолання фрагментарності фінансових потоків результуватиме структурними наслідками (усунення дублювання фінансових потоків — відповідно, підвищення ефективності використання фінансів; усунення фінансових бар’єрів — відповідно, безперешкодний доступ до медичної допомоги; підвищення стійкості системи охорони здоров’я — відповідно, створення умов для формування мережі закладів охорони здоров’я, адекватної потребам населення). Врешті це має створити умови для підвищення якості медичної допомоги і справедливості медичного обслуговування.

Доповідач обстоює принцип, що конкурувати треба не лише на місцевому, але й на регіональному і національному рівнях, а в пріоритеті повинна бути якість, а не дислокація. Пацієнти, лікарі при направленні на лікування хворих, насамперед зі складними медичними станами, і страховики повинні віддавати перевагу постачальникам, чиї послуги за якістю і результативністю відповідають вимогам незалежно від дислокації установи. При цьому витрати у зв’язку з транспортуванням в регіональні чи національні центри багаторазово окупаються завдяки скороченню термінів перебування пацієнта в лікарні і термінів одужання, попередження можливих помилок і ускладнень (Porter M.E. Review: Redefining Health Care: Creating Value-based Competition on Results. — Harvard Business Press, 2006). На підтвердження дієвості пулінг-ефекту було наведено приклад показників допомоги при невідкладних захворюваннях черевної порожнини у пілотному регіоні — Дніпропетровській області (таблиця).

Наступним аспектом розгляду стала закупівля медичних послуг замість утримання медичних закладів. Оратор вбачає серйозну проблему в тому, що закупівля медичних послуг в системі охорони здоров’я фактично відсутня: заклади охорони здоров’я утримуються за рахунок бюджетних коштів і обсяг їх фінансування фактично визначається характеристиками потужності медичних закладів (що зумовлює відсутність стимулів до інтенсивної та якісної роботи). Рішення цієї проблеми міститься у проекті концепції: перехід до договірних відносин між головними розпорядниками бюджетних коштів та провайдерами медичних послуг. Щоправда, для закупівлі медичних послуг необхідні певні умови, зокрема:

• запровадження медико-фінансового планування — використання програмно-цільового методу (індикатори затрат, продукту, якості, ефективності);
• підвищення фінансової самостійності медичних закладів:

1) I-й етап — запровадження спрощеної системи фінансування первинної медико-санітарної допомоги за двома кодами: поточні та капітальні видатки,

2) II-й етап — автономізація медичних закладів.

Очікуваний ефект від переходу до закупівлі медичних послуг полягає у:

• збільшенні гнучкості фінансового управління в охороні здоров’я залежно від реальної потреби в медичних послугах,
• оптимізації мережі та потужності медичних закладів,
• підвищенні ефективності розподілу та використання ресурсів.

На закінчення доповіді В. Лехан торкнулася проблеми оплати медичних послуг. Оскільки вона здійснюється за методом постатейного кошторису доходів і витрат, то обсяг фінансування не зіставляється з результатами роботи їх отримувачів, в установ немає економічних стимулів до більш раціонального використання ресурсів, врешті відтворюється витратний тип господарювання (при цьому навіть значне збільшення обсягів виділених установам коштів не гарантує підвищення якості виконання державою своїх соціальних зобов’язань). Рішенням проблеми могло б стати передбачене проектом запровадження сучасних методів оплати медичних послуг:

• для первинної допомоги — подушне фінансування,
• для вторинної та третинної допомоги — оплата за закінчений випадок за методикою діагностично споріднених груп (ДСГ; Diagnosis-related group — DRG) або за глобальним бюджетом.

Серед необхідних умов запровадження нових механізмів оплати медичних послуг було названо:

• розробку та затвердження єдиної методики розрахунку вартості медичних послуг;
• відмову від формування штатних нормативів і відповідно штатних розписів закладів охорони здоров’я з прив’язкою до характеристик потужності медичних закладів (кількості ліжок, відвідувань та ін.);
• розробку та впровадження нових підходів до нормування праці, що базуються на обсягах та складності виконуваних медичних послуг без урахування характеристик потужності;
• перехід до оплати праці медичного персоналу залежно від інтенсивності та якості роботи.

Очікуваний ефект від запровадження нових підходів до оплати медичних послуг оратор вбачає у:

• створенні стимулів до збалансування потужностей медичних закладів з реальними потребами населення у видах та обсягах медичної допомоги,
• створення стимулів до орієнтації медичного персоналу на результативність роботи, пошук оптимального балансу між витратами і якістю медичної допомоги,
• підвищення ефективності використання ресурсів.

«Отже, визначені проектом Концепції нові фінансово-економічні механізми дозволяють створити економічну мотивацію до якісної та ефективної роботи, рентабельного використання обмежених ресурсів», — підсумувала професор В. Лехан.

Відкриваючи другий — військово-медичний блок засідання, Альона Терещенко, в.о. директора департаменту медичної допомоги МОЗ України, доповіла про діяльність постійно діючого Міжвідомчого штабу з медичного забезпечення постраждалих та учасників антитерористичної операції (АТО). Зокрема, вона повідомила, що МОЗ України не може передати всі засоби цивільної охорони здоров’я у підпорядкування Збройних сил України, оскільки в країні не оголошений надзвичайний стан, проте намагається надавати якомога ефективнішу медичну допомогу. Крім того, в Україні відсутня нормативна база надання психологічної допомоги учасникам і постраждалим із зони АТО, в тому числі — алгоритму психологічної підтримки дітей. За підрахунками фахівців, 80% учасників бойових дій та переселених із зони АТО потребують психолого-психіатричної допомоги. Також було повідомлено, що до зони АТО передано 16 санітарних автомобілів класів Б та С. У всіх закладах охорони здоров’я Дніпропетровської, Харківської та Запорізької областей, а також Києва, Вінниці та Одеси зарезервовано 30% від загальної кількості ліжок для поранених учасників бойових дій. У закладах служби крові організовано створення запасу 50 тис. свіжозамороженої плазми, 5 тис. еритроцитарної маси. У 5 пунктах пропуску внутрішньо переміщених осіб забезпечене цілодобове чергування швидкої медичної допомоги. Завдяки запиту МОЗ України до об’єктів господарювання та міжнародних агенцій до цивільних закладів охорони здоров’я зони АТО передано гуманітарної допомоги на суму понад 25 млн грн. Зараз ведуться переговори щодо поставки двох великих партій гуманітарної допомоги на суму 2,5 млн грн., а також очікується вантаж від ВООЗ на 2,4 млн грн. А. Терещенко виділила проблему недостатнього забезпечення лікарями та медичними сестрами для організації надання ефективної медичної допомоги в зоні АТО. Зважаючи на високу міграцію у східних областях, рівень забезпеченості цивільних закладів охорони здоров’я лікарями сягає всього 30%. Тому МОЗ України вийшло з ініціативою стосовно відправлення лікарсько-сестринських бригад на звільнені території. У тому числі через ліквідацію військових кафедр, частина висококваліфікованих лікарів не можуть надавати медичну допомогу відповідно до своєї медичної кваліфікації. На сьогодні визначено чіткі етапи евакуації учасників АТО із зони бойових дій. Зокрема, евакуйовані всі хворі, що потребували гемо- та перитонеального діалізу, а також 230 сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Вперше в Україні зареєстровано 4 типи аптечок для надання ефективної медичної допомоги військовим.

Михайло Бадюк, полковник медичної служби, доктор медичних наук, професор, начальник кафедри організації медичного забезпечення Україн­ської військово-медичної академії, зосередив увагу присутніх на науковому обґрунтуванні принципів медичного забезпечення АТО. Головними з цих принципів є: 1. принцип своєчасності . Військовослужбовцям Збройних сил України під час ведення бойових дій має бути забезпечене надання першої медичної допомоги (за переліком заходів базового рівня) протягом кількох хвилин («золота хвилина»). Лікарські заходи щодо стабілізації життєвих показників мають бути проведені впродовж першої години після поранення («золота година»). Заходи щодо подальшої стабілізації життєвих показників, невідкладні хірургічні втручання для збереження життя або кінцівок пораненим проводяться впродовж перших 4–6 год. 2. Принцип спадковості передбачає єдине розуміння патологічних процесів, що відбуваються в організмі при пораненнях i захворюваннях, застосування єдиних методів їх профілактики і лікування (забезпечується чітким веденням медичної документації). 3. Принцип послідовності ґрунтує­ться на збільшенні обсягу медичної допомоги та ускладненні технології її надання на наступних етапах медичної евакуації. 4. Принцип єдиного медичного простору (на особливий період) передбачає залучення закладів охорони здоров’я усіх відомств, що проводять АТО (згідно із Законом України від 20.03.2003 р. «Про боротьбу з тероризмом» до АТО залучаються Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України з частинами Національної гвардії, Міністерс­тво оборони України, Державна прикордонна служба України, низка центральних органів виконавчої влади, у тому числі — орган виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я; керівниц­тво проведенням АТО покладено на антитерористичний центр, сформований при Службі безпеки України. — прим. ред.), до медичного забезпечення населення і військ, у тому числі закладів охорони здоров’я органу виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я (МОЗ України).

Полковник М. Бадюк повідомив, що станом на сьогодні в закладах охорони здоров’я України перебуває на лікуванні 1099 військовослужбовців, поранених в ході АТО (з них 1067 належать до особового складу Збройних сил України. На основі аналізу діяльності системи лікувально-евакуаційного забезпечення і часових показників евакуації поранених в ході АТО, він озвучив наступні висновки:

• принципи існуючої системи медичного забезпечення потребують удосконалення — зокрема, потребує визнання і подальшого запровадження принцип єдиного медичного простору на особливий період;
• потребує подальшого дослідження та удосконалення організація системи медичного забезпечення військ і населення в умовах ведення бойових дій на території України;
• потребують покращання знання і практичні навички лікарів цивільної системи охорони здоров’я щодо надання медичної допомоги пораненим в умовах ведення бойових дій.

З огляду на це професор М. Бадюк звернувся до Вченої медичної ради МОЗ України з низкою пропозицій, а саме:

• рекомендувати МОЗ України як головному центральному органу виконавчої влади з питань охорони здоров’я активізувати роботу щодо надання дієвої допомоги відомчим закладам охорони здоров’я з питань лікування та реабілітації військовослужбовців, поранених під час проведення АТО;
• відповідальним особам продовжити роботу щодо покращення медичного забезпечення і постачання для військ і населення в зоні АТО та удосконалення системи територіальних госпітальних баз МОЗ України;
• позитивно оцінити ініціативу НАМН України, що із залученням провідних фахівців медичних служб зацікавлених центральних органів виконавчої влади і відомств опрацьовує військово-медичну доктрину України;
• керівникам зацікавлених департаментів МОЗ України, ректорам (додипломних і післядипломних) вищих навчальних закладів МОЗ України вжити заходів щодо покращення знань і практичних навичок лікарів з надання медичної допомоги пораненим в умовах ведення бойових дій.

Володимир Лісовий, член-кореспондент НАМН України, професор, доктор медичних наук, ректор Харківського національного медичного університету, у своїй доповіді обґрунтував роль вищого медичного навчального закладу в науково-організаційному забезпеченні бойових дій та спецоперацій. Він підкреслив, що питання медичного забезпечення бойових дій та спецоперацій — це одна з підсистем загальнодержавної системи протидії тероризму, а також нагадав, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про взаємодію медичних служб Збройних Сил та інших військових формувань із державною системою охорони здоров’я і про створення загальнодержавної системи екстремальної медицини» (1995) територіальна система медичного забезпечення — це організаційно оформлене об’єднання регіональних медичних сил та засобів, децентралізоване в управлінні по районах відповідальності з метою автономного та ефективного забезпечення військ на певній території в мирний час, при мобілізаційному розгортанні та з початком війни.

Серед основних напрямків діяльності медичного вищих навчальних закладів було названо:

• підготовку лікарів, фельдшерів, санітарних інструкторів для Збройних сил України, Національної гвардії України, інших силових структур;
• підготовку населення, а також осіб з професіями підвищеного ризику до надання першої медичної допомоги під час виникнення надзвичайних станів, в тому числі і під час бойових дій та спецоперацій;
• залучення досвідчених фахівців хірургічного і терапевтичного профілю університету для надання кваліфікованої медичної допомоги пораненим під час проведення бойових дій та спецоперацій на етапі стаціонарного лікування;
• медичну підтримку та забезпечення постійної готовності сил і засобів потенційних учасників військових дій та АТО щодо оперативного реагування на можливі ситуативні виклики;
• волонтерську та благодійну діяльність;
• національно-патріотичне виховання.

Ректор із сумом констатував, що за часів минулої влади військові кафедри було закрито практично в усіх медичних вищих навчальних закладах України — таких, де вони діють, на всю країну залишилося всього 3. В цьому він вбачає ознаку того, що минула влада системно й планомірно займалася понівеченням не лише української армії, але й системи її медичного забезпечення. З вищезазначеного логічно випливали пропозиції, з якими професор В. Лісовий звернувся до Вченої медичної ради МОЗ Украї­ни, зокрема щодо:

• організації військово-медичних факультетів на базі існуючих вищих медичних навчальних закладів, передусім тих, які мають на сьогодні військові кафедри;
• відновлення функціонування військових кафедр у вищих медичних навчальних закладах, у яких вони були ліквідовані;
• повернення у вищі медичні навчальні заклади вивчення військової медицини шляхом внесення відповідних змін до навчальних програм з внутрішньої медицини, хірургії, травматології, нейрохірургії, гігієни, епідеміології;
• підготовки немедичних працівників за програмами підготовки різного рівня для сил Національної гвардії України, інших силових структур;
• розміщення підрозділів відповідних профільних кафедр медичних університетів на базі військових шпиталів;
• розробки відповідних стандартів оснащення, заходів щодо створення необхідного запасу лікувально-профілактичних засобів, графіків розгортання на базі цивільних лікувально-профілактичних закладів (центральних районних та міських лікарень), необхідних відділень та служб, планів діяльності з підготовки медичних працівників до роботи в військовий час.

На завершення засідання Олександр Волосовець, заступник голови Вченої медичної ради при МОЗ України, член-кореспондент НАМН України, професор, доктор медичних наук, в.о. директора департаменту персоналу, освіти та науки МОЗ України, виніс на розгляд та затвердження план роботи Вченої медичної ради на 2014 р. Так, жовтневе засідання буде присвячено науковому обґрунтуванню Національної стратегії вдосконалення кардіологічної та кардіохірургічної допомоги населенню України, у листопаді вчені розглянуть питання розробки інноваційних технологій модернізації охорони здоров’я на прикладі університетських клінік, а в грудні зосередять увагу на пріоритетних напрямках наукових досліджень з проблеми «Онкологія» та впровадження результатів в практику охорони здоров’я, а також обговорять інші актуальні питання сьогодення медицини та медичної науки.

Серед іншого, науковець підняв низку нагальних питань щодо підвищення рівня медичної освіти, зокрема стосовно підготовки військово-медичних кадрів.

Відеофрагменти засідання див. на сайті http://www.apteka.ua

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!