«Я прекрасно розумів, що там відбувається, і все одно поїхав». 16 днів у Чорнобилі

Як все починалося

— Як і мільйони людей — по радіо. Інформаційного простору в нинішньому розумінні не існувало. Тільки офіційні засоби масової інформації, газети і радіо. Але ніхто публічно не повідомляв про масштаби аварії на ЧАЕС та рівень небезпеки. 1 травня весь Радянський Союз вийшов на святкування — по Хрещатику йшли колони батьків з дітьми. Я йшов у колоні медичних працівників. Ніхто нічого не говорив.

— Десь 2–3 травня почала просочуватися правда про загрозу радіоактивного опромінення великої території. Ми з дружиною і двома малими синами віком 4 і 6 років були на дачі. У всіх кашель. Сонце якесь пекуче, не таке, як завжди. Знаєте, коли берете лупу і підносите до тіла — пропікає. А 3–4 травня нас зібрали — всіх завідувачів аптек Київської обл.

— Зібрав нас Євген Федорович Пакриш, керівник Київського обласного аптечного управління. Фармацевт з великої літери — величезний досвід, прекрасний організатор, відкрита людина. 12 років мені пощастило поруч з ним працювати. У закритому режимі він доповів про реальну ситуацію та про те, що нам потрібно організувати безперебійну систему медикаментозного забезпечення Чорнобильської зони відчуження. Коли почалася дискусія, хто поїде, Євген Федорович підійшов до мене і сказав: «Вважаю, що в нашому залі є людина з досвідом роботи в кризових ситуаціях. Колишній військовий фармацевт, 4 роки в групі радянських військ у Німеччині. Вам випала велика честь організувати безперебійну систему медикаментозного забезпечення ліквідаторів аварії на ЧАЕС та закладів охорони здоров’я, які на той час розгорнули свою діяльність у цій місцевості». Мені як військовому аптекарю й випала честь стати першим у справі організації служби лікарського забезпечення ліквідаторів аварії.

Як фахова людина, яка розуміла, що на нас чекає, — погодився без вагань. Зібрав дітей, дружину — поплакали, провели. О 6:00 наступного дня за мною заїхав водій і ми поїхали. На мені був улюблений костюм, куплений ще в Німеччині. Наступні 16 днів ми провели разом у Чорнобилі.

Місто, в якому зупинився час

— Перша та остання зупинка перед закритою опроміненою зоною — це було містечко Іванків, де по-дружньому нас зустрів завідувач аптеки № 8 с. Іванків Микола Миколайович Лоєвський, з яким ми узгодили модель комунікації та в тісній співпраці з яким здійснювалося забезпечення лікарськими засобами всієї Чорнобильської зони відчуження.

Далі — жорстка система пропусків. Навкруги все ціле. Жодних руйнувань. Їдеш — і все на місці, лише величезні затори з автобусів і автомобілів: евакуація. І тут я зрозумів, чому така висока смертність була серед працівників міліції — регулювальники державної автомобільної інспекції стояли на дорогах годинами, без жодного захисту, разом із військовими контролювали евакуацію. Перше відчуття: не розумієш масштабу катастрофи, але починаєш усвідомлювати, що вона колосальна.

— Центральна аптека Чорнобиля була зачинена. Аптека з виготовлення лікарських засобів — теж. Я зайшов до головного лікаря: перша медична бригада приїхала з Харкова. Кілька днів я буквально сидів у куточку приймального відділення, поки не надійшла команда: перебирайтеся в аптеку. Одноповерхова будівля, асистентська, автоклав для виготовлення ліків. Коли прийшли представники органів з дозиметрами — заміряли радіаційний фон: 7,2 мкР на паркані, 9,4 мкР — на стінах будівлі. Мені показали шланг і сказали: мийте стіни, дах, паркани. Пів дня я поливав це все зі шланга. Потім — вологе прибирання в аптеці. Із засобів індивідуального захисту — ватно-марлева пов’язка та хірургічний костюм білого кольору. Дозиметри були доступні лише для працівників спецслужб, які, до речі, не надавали доступну інформацію щодо реального рівня опромінення.

— Відпуск ліків — виключно за рецептами, рецепт був фінансовим документом: касових апаратів не було. У радянський період значна частина лікарського забезпечення здійснювалася за державний кошт — для окремих категорій пацієнтів і низки захворювань діяла система безкоштовного або пільгового відпуску препаратів, що формувало 85% аптечного обігу. У Чорнобилі для всіх учасників ліквідації ліки відпускалися безкоштовно за наявності рецепта. Черги — по 30–40 осіб. Вранці я складав дефектуру, ввечері передавав до Іванкова, наступного дня після обіду привозили товар з Києва в аптеку Іванкова. Зранку їдемо з водієм, завантажуємо, повертаємося. Усе вручну. Але порядок — аптечний. Я ж фармацевт, не можу інакше.

— Десь через тиждень я вже падав з ніг — по 2 год сну на добу. Зателефонував до Є.Ф. Пакриша: «Дайте хоча б одну людину». Так у мене з’явився помічник — провізор Володимир з Яготинського району Київської обл. Я посадив його в асистентську та сам зайнявся відпуском і дефектурою. Розуміли одне одного з першого слова. Виготовляв усе: мазі від опіків, присипки, заспокійливі «бовтанки», настої та відвари, комбіновані анальгетики у формі порошків по 1000 на добу — дієвий засіб від нестримного головного болю у ліквідаторів, настоянки — йод 5%, розчин діамантовий зелений, дезінфекційні розчини, стерильні розчини — розчини натрію хлориду 0,9%, глюкози 5%, натрію гідрокарбонату, новокаїн різних відсотків, фурациліну 1:5000 та багато інших лікарських засобів аптечного виробництва. Операційна працювала в лікарні 24/7. Це сьогодні все випускає промисловість, а тоді 2–3 заводи робили стерильні розчини на всю країну. Основне навантаження тримала аптечна система виготовлення.

— Годували краще, ніж будь-де в Радянському Союзі. Фінські сири, банани, ананаси. Але алкоголь — під абсолютною забороною. Усі ходили в білих бахілах, білому одязі та масках. Хто стоїть перед тобою — генерал чи слюсар — не зрозуміти. Відрізнялися лише кольором пропусків. Жодного разу за 16 днів вахти я не чув хамського спілкування між людьми. Жодного «пропустіть мене без черги». Абсолютна тиша і єдність.

— Мій улюблений костюм, в якому я туди поїхав — довелося зняти. Обов’язковий душ, обробка автомобіля. Нашу «таблетку» — УАЗ — забрали. Я вже більше місяця, як повернувся із зони, а він ще стояв у гаражі. Настільки рівень опромінення машини був високий — передали на утилізацію, а лише потім видали новий автомобіль. Дозимет­ричний контроль був постійний.

Люди, яких не забудеш

— Представником та куратором від Міністерства охорони здоров’я СРСР був Іван Іванович Пестріков — людина з великої літери, справжній батько для нас усіх. Він обходив кожного: санітарку, медсестру, хірурга. Ніколи не було відчуття, що це чиновник високого рангу. Він, відвідуючи аптеку 2–3 рази на добу, постійно ставив запитання: «Що треба? Чого нема?». Допомагав організовувати процес постачання, і за добу все привозили. Ось, що значить система, де немає пошуку крайнього, а є спільне завдання.

Працювала в той час на вахті й бориспільська бригада водоканалу на чолі з моїм товаришем Олександром Миколайовичем Ганушем, який досі обіймає керівну посаду в комунальному підприємстві водопровідно-каналізаційного господарства «Бориспільводоканал».

Не можу не згадати завідувача центральної районної аптеки № 8 с. Іванків Миколу Миколайовича Лоєвського, завіду­вача центральної районної аптеки № 16 м. Чорнобиль Миколу Миколайовича Будася, у тісній співпраці з якими здійснювалося забезпечення лікарськими засобами на місці.

Окремо варто відзначити учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, які достойно перейняли професійну естафету у м. Прип’ять — Василя Васильовича Дударчука, Валентину Петрівну Стрий, Володимира Івановича Березнякова.

Не можу не згадати один випадок, який назавжди залишився в пам’яті. Кожного дня їздив у м. Чорнобиль за ліками і заправляти балони киснем. Якось головний лікар зупинив мене вже на виїзді: «Олеже, є молодий хлопець з Ленінграда, ядерник, велика доза опромінення. Завези до лікарні в Чорнобилі в супроводі медсестри». Дорогою він то марив, то приходив до тями. Будучи при свідомості, він розповідав, що є кандидатом наук, збирали радіоактивні уламки на даху станції, вдома дружина і двоє маленьких синів. І раптом каже: «Мене спочатку завезіть до КДБ» ( прим. ред.: Комітет державної безпеки СРСР). Я дивлюся на медсестру, вона — на мене. Я відповів спокійно: зараз заїдемо до лікарні, тобі поставлять крапельницю, а потім медсестра вже все організує. Довезли, медсестра залишила його на мить в коридорі перед кабінетом на 5-му поверсі. Зайшла першою до кабінету лікаря, він пропустив її — «я ж чоловік». А сам — у вікно. Прямо за 2 м переді мною, з уламками віконної рами на тілі, наштрикнувся на металевий паркан. Він розумів, що йому залишилося 2–3 тиж жити та ухвалив таке трагічне рішення.

Система, яка працювала, — система, яка залишилася позаду

— Обласні аптечні управління, центральні районні аптеки країни були дієвим координаційним інструментом, які акумулювали потребу, визначали, звідки і що везти, організовували ланцюжок від обласних складів до конкретної аптеки. Усе це з’єднувалося в одну систему.

Водночас дефіцит ліків усе ж існував. Десь — через людський фактор, коли хтось заявку не так зробив, хтось переплутав. А ще — адміністративний ресурс. Коли, наприклад, на район виділяли 100 ампул препарату на квартал. Як їх розподілити?

Тоді намагалися компенсувати дефіцит аптечним виготовленням. Це були справжні мініфабрики. У моїй аптеці № 239 в Борисполі штат становив 38 спеціалістів — аналітики, дефектари, заступники, асистенти, працювало 6 автоклавів у 2 зміни. Ми виготовляли щоденно за рецептами та вимогами центральної районної лікарні 50–60 різних лікарських форм: від настоянок, порошків, стерильних лікарських форм для немовлят, очних крапель, інфузійних розчинів до лікарських засобів, до складу яких входили наркотичні, сильнодіючі та отруйні речовини.

— Прірва у професійних відносинах між фармацевтом і лікарем. Для мене це найбільша катастрофа сучасної системи. Тоді ніхто не розглядав лікаря і фармацевта як полярні професії, а сьогодні аптека регулюється як заклад тривіальної торгівлі, а не охорони здоров’я. Фармацевт і лікар не спілкуються. Хто в цьому винен? Держава як регулятор, яка замість того, щоб бути місточком, створила формально пацієнтоорієнтовану систему за рахунок обмеження прибутковості аптек.

— Перший — цінність досвіду. Другий урок — це професійна відповідальність, де будь-яка рекомендація чи призначення — це свідоме рішення, яке може вплинути на здоров’я пацієнта. Третій — надзвичайно велика роль держави, де не було місця популізму та перекладанню відповідальності виключно на аптечні заклади. Тоді влаштуватися або потрапити на керівні посади різного рівня було неможливо без наявності профільної освіти та досвіду роботи.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!