СТАДАЛАКС®лікування хронічного запору

Хронічний запор — одна з найпоширеніших патологій травного тракту в дітей і дорослих. У 20–50% дорослого населення країн Європи спостерігаються запори, причому в жінок дещо частіше, ніж у чоловіків (Маев И.В., 2001).

Запор — це утруднення дефекації з частотою до 2 разів на тиждень та відчуттям неповного звільнення кишок.

Хронічний запор виникає внаслідок дії багатьох етіологічних факторів, які насамперед спричинюють порушення моторної функції травного тракту, найчастіше — товстої кишки.

Рідкий вміст тонкої кишки у товстій кишці перетворюється на щільні калові маси, після чого виводиться з організму. Це забезпечується завдяки абсорбції рідини та електролітів, перистальтиці, яка сприяє перемішуванню вмісту кишок і виділенню з них вологи, просуванню калових мас до прямої кишки і подальшому випорожненню.

Для нормального функціонування травного тракту необхідні певні фізіологічні механізми, а саме: наявність вмісту в кишках, який за своїми властивостями є подразником для виникнення перистальтики; функціонуючий м’язовий апарат та інервація кишки; ендокринна і паракринна регуляція; відсутність перешкод для перистальтики; нормальна функція м’язів тазового дна; збережений рефлекс прямої кишки (Парфенов А.И., 1997).

Потрібно враховувати той факт, що дефекація залежить не тільки від біологічних механізмів, вона може гальмуватися свідомо залежно від умов, у яких перебуває людина.

Спираючись на етіологію запорів, А.В. Фролькіс (1979) запропонував їх класифікацію:

аліментарний — у разі неправильного та нераціонального харчування з обмеженням рослинної клітковини

неврогенний — у разі порушення регуляції моторної функції кишок. Розрізняють дискінетичний, рефлекторний неврогенний запор та запор внаслідок гальмування дефекації (звичний запор)

гіподинамічний — у разі незначної фізичної активності людини

внаслідок запальних захворювань кишок (коліт, рідше ентерит)

проктогенний — при захворюваннях аноректальної зони

механічний — за наявності пухлин, звужень товстої кишки, стисканні її зовні

внаслідок аномалії розвитку товстої кишки

токсичний — у разі хронічних отруєнь (хімічними речовинами, нікотином)

внаслідок порушення водно-електролітного балансу — при серцевій та нирковій недостатності, дегідратації різного генезу

ендокринний — при гіпотиреозі, гіпопаратиреозі, гіпофізарній недостатності та деяких інших ендокринних захворюваннях

•?медикаментозний — внаслідок застосування психотропних, протисудомних, антихолінергічних лікарських засобів, блокаторів кальцієвих каналів (Григор’єв П.Я., Стародуб Є.М., Яковенко Е.П., Гаврилюк М.Є., Шоcтак С.Є., 1999).

Хронічний запор — це узагальнене поняття, що включає симптомокомплекс специфічних та позакишкових порушень.

Крім порушення дефекації, хворі з хронічним запором можуть скаржитися на загальну слабість, дратівливість, порушення сну, поганий апетит, пітливість, метеоризм і дискомфорт у животі.

У хворих із хронічним запором необхідно проводити загальноприйняті лабораторні дослідження (загальні клінічний і біохімічний аналізи крові, сечі), за показаннями — ультразвукове дослідження органів черевної порожнини, ендоскопічне та рентгенологічне обстеження травного тракту, електрокардіографію. Після комплексного обстеження можна робити висновок про функціональну (за відсутності органічних змін з боку внутрішніх органів) чи органічну природу хронічного запору.

Про наявність функціонального запору свідчать такі ознаки (Івашкін В.Г., 2001):

надмірне напруження під час дефекації

твердий або «овечий» кал

тенезми

відчуття неповного випорожнення кишечнику

частота дефекації 2 рази або менше на тиждень

зменшення маси випорожнень до 35 г на добу або тривалості натужування, яке становить більше ніж 25% часу дефекації

подовження часу просування кишкового вмісту, що визначається за допомогою радіографічної мітки: по тонкій і товстій кишках — до 93 год і більше, по товстій кишці — до 47–70 год (Хаммад Е.В., 1999).

Лікування хворих із запором органічного генезу насамперед полягає в лікуванні основного захворювання, а функціонального генезу — в чіткому виконанні загальногігієнічних норм поведінки і дієтотерапії, а саме: активний спосіб життя, вживання в щоденному раціоні достатньо продуктів, що містять клітковину, і рідини.

Якщо за допомогою зазначених методів нормалізації дефекації досягти не вдається, використовують проносні засоби.

За механізмом дії проносні засоби поділяють на 3 групи:

— 1-ша — що спричинюють хімічне подразнення рецепторів слизової оболонки кишечнику. Це препарати рослинного (корінь крушини, листя сени (касії гостролистої) тощо) і синтетичного походження (фенолфталеїн, оксифенізатин, бісакодил);

— 2-га — що спричинюють механічне подразнення рецепторів слизової оболонки кишечнику, так звані сольові проносні засоби (магнію, натрію сульфат тощо);

— 3-тя — що сприяють розм’якшенню калових мас і полегшують проходження їх по кишечнику (вазелінова та рослинні олії).

Є інша класифікація проносних засобів, яка також передбачає поділ їх на 3 групи:

— 1-ша — що гальмують абсорбцію рідини з кишечнику і стимулюють секрецію. Це препарати, що містять антраглікозиди (корінь ревеню, кора крушини), фенолфталеїн, оксифенізатин, бісакодил, рицинова олія, сольові лікарські засоби тощо;

— 2-га — що сприяють збільшенню об’єму вмісту кишечнику (морська капуста, агар-агар, висівки, напівсинтетичні полісахариди (лактулоза);

— 3-тя — що змащують слизову оболонку кишечнику (вазелінова і мигдальна олії).

Ці лікарські засоби розрізняють за їхньою дією на відділи кишечнику:

що діють на моторну функцію товстого кишечнику (корінь ревеню, кора крушини, листя сени, фенолфталеїн, оксифенізатин, бісакодил тощо)

що діють на моторну функцію тонкого кишечнику (вазелінова, мигдальна та інші рослинні олії)

що діють на всі відділи кишечнику (сольові).

Більшість проносних засобів затримують абсорбцію води та електролітів у тонкому і товстому кишечнику. У механізмі проносних засобів також певну роль відіграє вплив на транспорт іонів кальцію в стінці кишечнику, а також стимулювальний вплив на біосинтез простагландинів (Машковский М.Д., 1997).

У практичній медицині добре відомі препарати бісакодилу. Нещодавно на українському фармацевтичному ринку з’явився ще один препарат бісакодилу під торговою назвою СТАДАЛАКС виробництва фірми «Стада АГ», Німеччина. Поставками препарату на ринок займається фірма «Натурпродукт-Вега». Випускається СТАДАЛАКС у формі драже по 50 і 100 штук в упаковці.

В одному драже препарату міститься 5 мг бісакодилу.

СТАДАЛАКС збільшує виділення води та електролітів у кишечник, що сприяє збільшенню вмісту кишечнику, посиленню перистальтики та виникненню дефекації. Препарат рекомендується для короткотривалого застосування у хворих із запором.

Для вивчення дії СТАДАЛАКСУ нами проведено відповідні дослідження. Спостерігали 32 хворих, 11 із них — з функціональним запором, 21 — із запором на фоні хронічної патології органів травлення (5 — із хронічним панкреатитом, 8 — із хронічним холециститом, 7 — із хронічним гастродуоденітом). У всіх хворих із хронічною патологією органів травлення захворювання було у фазі ремісії (після відповідного курсу амбулаторного або стаціонарного лікування).

?

p_300_29_300701_Stirolbiofarm.jpg (7693 bytes)

Пацієнти скаржилися в основному на утруднену дефекацію (32), зменшення її частоти до 2 разів на тиждень (30), тенезми (23), твердий кал (24). Загальну слабість відзначали 12 пацієнтів, прояви астеноневротичного синдрому — у 5 хворих.

Під час об’єктивного обстеження блідість шкіри виявлено в 11 пацієнтів, явища метеоризму — у 18, неприємні відчуття під час пальпації живота — у 21.

Під час лабораторних досліджень не виявлено змін у загальному клінічному та біохімічному аналізах крові у 26 пацієнтів, у 6 — спостерігалися незначні явища анемії. Результати ультразвукового та ендоскопічного досліджень підтвердили наявність хронічної патології органів травлення у 21 хворого.

Усім хворим під час індивідуальної співбесіди були надані рекомендації як загально-гігієнічні, так і стосовно дієти (вживати достатню кількість продуктів, що містять клітковину, рідини).

Дотримання загально-гігієнічних рекомендацій і дієти протягом 1 міс суттєво не вплинули на частоту дефекації, щільність випорожнень.

Для нормалізації випорожнень усім хворим призначено СТАДАЛАКС по 1 драже вранці, не частіше 2 разів на тиждень.

У пацієнтів із функціональним запором частота випорожнень та їх щільність нормалізувалися після прийому 2–3 драже протягом 10–14 днів, за наявності патології органів травлення нормалізацію дефекації відзначено у 12 хворих, поліпшення загального стану — у 9. Під час подальшого спостереження протягом 3 міс виявлено, що у 10 пацієнтів із 11 із функціональним запором зберігалася частота дефекації 4–5 разів на тиждень без прийому проносних засобів і у 13 із 22 — із хронічною патологією органів травлення. Для нормалізації дефекації решті хворих було рекомендовано продовжити застосування СТАДАЛАКСУ 1 раз на тиждень (з урахуванням частоти і консистенції випорожнень) у поєднанні з проносними препаратами інших груп, що дало змогу нормалізувати дефекацію у 7 пацієнтів із 8 протягом 3 тиж лікування. Усі хворі добре переносили препарат, побічних ефектів не виявлено, особливо болю в животі спастичного характеру, який спостерігається внаслідок прийому проносних засобів.

Таким чином, СТАДАЛАКС — ефективний, з м’якою дією препарат, який застосовують для лікування хворих із функціональним запором, як допоміжний — для лікування хворих із запорами на фоні патології органів травлення.

О.Є. Самогальська,
кандидат медичних наук,
Тернопільська медична академія
Л.В. Кульчицька, лікар-консультант компанії «Натурпродукт-Вега»

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*