Права людини в охороні здоров’я: захист пацієнта, професійна воля лікаря

У матеріалі, яким було розпочато розповідь про дискусію, що відбулася протягом даного круглого столу, ми звернули увагу на «історію успіху», яка стала можливою завдяки наполегливості організацій пацієнтів з орфанними захворюваннями та їх лідерів. Та, на жаль, ситуація із захищеністю прав людини в охороні здоров’я не завжди є настільки оптимістичною.

У цьому контексті модератор заходу Радмила Гревцова, голова Комітету з медичного і фармацевтичного права Асоціації адвокатів України, директор ННЦ медичного права КНУ імені Тараса Шевченка, відзначила, що законодавство України, зокрема Цивільний кодекс України, Основи законодавства України про охорону здоров’я та інші законодавчі акти, передбачає переважну більшість прав пацієнта, гарантованих у країнах Європейського Союзу, за винятком лише кількох (наприклад права на повагу до часу пацієнта). Утім, стан захищеності прав пацієнтів (так само як і прав лікарів) залишає бажати кращого. Однією з причин цього є недосконалість механізмів їх реалізації і захисту. Серед інших причин — недостатнє знання пацієнтами і медичними працівниками своїх прав і обов’язків та невміння використовувати існуючі способи захисту. Одним з найважливіших способів є судовий. Більшість «медичних» справ є цивільними. Зараз пацієнти частіше звертаються до судів з позовами про відшкодування матеріальної і моральної (немайнової) шкоди, завданої ушкодженням здоров’я внаслідок надання медичної допомоги або медичних послуг неналежної якості. Останніми роками з’явилися і позови про відшкодування шкоди, завданої порушеннями особистих немайнових прав, не пов’язаних з ушкодженням здоров’я (наприклад порушенням права фізичної особи на інформацію про стан свого здоров’я).

Проте далеко не завжди пацієнтові вдається захистити свої права. З іншого боку, слід зазначити, що у практиці є чимало позовів, які ґрунтуються не на доказах, а радше на емоціях пацієнта. Взагалі «медичні справи» (і цивільні, і кримінальні) належать до найскладніших категорій справ. На думку Р. Гревцової, успішність ведення таких справ значною мірою залежить від знання адвокатами методики і тактики їх ведення, а правильність вирішення — від розуміння судами особливостей цієї категорії справ. Протягом останнього десятиліття ситуація дещо поліпшилася. І якщо на початку 2000-х років більшість правників не знали, як підступитися до «медичних» справ, а відтак людина далеко не завжди могла розраховувати на належне представництво її інтересів та ефективний захист свої прав, то зараз, завдяки практичним семінарам для адвокатів, лекціям для суддів, виданню практичних посібників та іншим заходам, така обізнаність у правників поступово формується. Проте у цьому плані попереду ще багато роботи. Важливу роль мають відіграти узагальнення судової практики, яке наразі відсутнє, і розробка методичних рекомендацій для правників.

Не оминули учасники круглого столу і проблему, пов’язану з невідповідністю конституційних гарантій, передбачених статтею 49 Конституції України, реальній ситуації в державних і комунальних закладах охорони здоров’я. Експерти обговорили доцільність внесення змін до цієї статті Конституції і юридичну можливість внесення таких змін.

За словами Р. Гревцової, внесення змін до цієї статті, з юридичної точки зору, є непростим завданням, складність якого визначається тим, що стаття 22 Конституції України не допускає звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів. Стаття 157 Основного закону забороняє внесення змін до Конституції України, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина. А саме так може розглядатися запровадження гарантованого державою мінімального обсягу медичної допомоги. З іншого боку, наявність гарантій, які здебільшого залишаються «на папері», не сприяє захищеності прав пацієнтів. Внесення змін, спрямованих на забезпечення реальних гарантій, може бути здійснене в рамках конституційної реформи. Водночас зміст цих змін має бути дуже ретельно зважений. У конституціях низки держав, зокрема центральноєвропейських, міститься положення, згідно з яким медична допомога в державних і комунальних (використовуючи нашу термінологію) закладах охорони здоров’я надається безоплатно в межах гарантованого обсягу медичної допомоги, встановленого законом. Проте такий варіант в нині існуючих вітчизняних реаліях навряд чи є цілком прийнятним, адже в умовах складної фінансово-економічної ситуації законодавець може встановити законом miminum minimorum. У державі, яка дбає про громадян, безоплатною має бути первинна та екстрена медична допомога, допомога пацієнтам з орфанними, онкологічними та деякими іншими захворюваннями. Цей перелік має бути запропоновано експертами й обговорено широкою громадськістю.

У рамках подальшої дискусії член Громадської ради при МОЗ України Наталія Омельченко наголосила на важливості забезпечення захисту прав в охороні здоров’я для учасників АТО та внутрішньо переміщених осіб з Донецької та Луганської областей. Чимало з вимушених переселенців опиняються у складному матеріальному становищі. Тож слід звернути особливу увагу на дотримання конституційного права на безоплатне одержання медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я.

Також учасники обговорили проблеми, пов’язані із встановленням інвалідності. Як зазначив Костянтин Надутий, заступник голови правління Всеукраїнського лікарського товариства, член правління Української асоціації сімейної медицини, відповідальність за показники стійкої непрацездатності повинні бути покладені на систему медичного обслуговування та громадського здоров’я. Інституції експертизи працездатності повинні відповідати виключно за якість експертизи, і ні в якому разі за показники (рівень) стійкої непрацездатності. Оцінка якості експертизи стійкої непрацездатності має бути міжвідомчою (МОЗ України та Міністерства соціальної політики України) та має опиратися на критерії, що якісно відбивають функціональний стан пацієнта, і не використовувати кількісні показники утилізації медичних послуг (кількість та тривалість госпіталізацій, викликів швидкої допомоги тощо), що веде до фальсифікацій та корупції. Перелік захворювань і станів, при яких стійка непрацездатність встановлюється пожиттєво, повинен бути вдосконалений із залученням незалежних експертів, а також з урахуванням прикладу європейських країн та доказових даних. Перегляд питання працездатності при таких захворюваннях і станах повинен здійснюватися за бажанням людини (пацієнта). У цьому його підтримали присутні на круглому столі представники пацієнтської спільноти, які звернули увагу на необхідність перегляду критеріїв встановлення інвалідності і підстав для проходження переогляду у бік розумного скорочення. Було запропоновано звернутися до профільних міністерств з пропозицією про створення міжвідомчої робочої групи, до якої увійшли би, в тому числі представники організацій, що представляють інтереси осіб з обмеженими можливостями.

«Чи можливі права пацієнта без прав лікаря? — ні. Чи можлива зворотна ситуація? — також ні», — зауважив К. Надутий, розпочинаючи свій виступ, присвячений правам лікарів і досвіду запровадження лікарського самоврядування. У багатьох зарубіжних країнах лікарське самоврядування є важливим інструментом як захисту професійних та соціальних прав лікарів, так і захисту права пацієнтів на якісну медичну допомогу. Зокрема, К. Надутий представив короткий огляд міжнародних документів у цій сфері і своє бачення щодо того, наскільки ці положення враховані українським законодавством та практикою. Так, Женевська декларація Всесвітньої медичної асоціації (ВМА), — прийнята 2-ю Генеральною асамблеєю ВМА (Женева, Швейцарія, вересень 1948 р.), а згодом тричі доповнена 22-ю (Сідней, Австралія, серпень 1968 р.), 35-ю (Венеція, Італія, жовтень 1983 р.) і 42-ю (Стокгольм, Швеція, вересень 1994 р.) Генеральними асамблеями ВМА, — містить зведення принципово важливих обов’язків лікаря, насамперед — обов’язку рівного ставлення до пацієнтів незалежно від статі або віку, хвороби або недієздатності, віросповідання, расової, етнічної чи національної приналежності, партійно-політичної ідеології, сексуальної орієнтації чи соціального становища.

Звертає на себе увагу і зазначений у Женевській декларації обов’язок лікаря виявляти найвищу повагу до людського життя з моменту його зачаття і ніколи, навіть під загрозою, не використати свої медичні знання на шкоду нормам гуманності. Слід відзначити, що в Етичному кодексі лікаря України, прийнятому на Всеукраїнському з’їзді лікарських організацій та X З’їзді Всеукраїнського лікарського товариства 27 вересня 2009 р. (див. «Щотижневик АПТЕКА» № 2 (723) від 18 січня 2010 р.), міститься вказівка на те, що «життя та здоров’я людини — головні, фундаментальні цінності. Діяльність лікаря спрямована на їх збереження від моменту зачаття та вимагає від нього гуманного ставлення до людини… Лікар повинен пам’ятати, що головний суддя на його професійному шляху — це, насамперед, совість». Проте законодавство України (а Етичний кодекс лікаря України не є актом законодавства) недостатньою мірою захищає людське життя у пренатальний період. Також недостатньо чітким є законодавче врегулювання питання про право лікаря відмовитися від надання медичної допомоги з міркувань совісті.

Окрім того, Кодексом медичної етики (прийнятим на 3-й ВМА у Лондоні, Великобританія, в 1949 р., з поправками 22-ї та 35-ї ВМА) визначено загальні обов’язки лікаря; види діяльності, які міжнародна медична спільнота вважає неетичними; етичні обов’язки лікарів; обов’язки лікарів по відношенню до пацієнтів; обов’язки лікаря по відношенню до своїх колег. Оскільки, можливо, далеко не всі знайомі з міжнародними документами, які мають рекомендаційний характер (а саме такий характер мають згадані міжнародні документи), але які, тим не менш, є важливими для розуміння погляду світової спільноти на права і обов’язки людини в охороні здоров’я, дозволимо собі навести тут деякі положення цих документів. Отже, Кодекс медичної етики визначає загальні обов’язки лікаря —

• лікар зобов’язаний завжди підтримувати найвищі професійні стандарти;
• приймаючи професійні рішення, лікар повинен виходити з міркувань блага для пацієнта, а не з власних матеріальних інтересів;
• незалежно від професійної спеціалізації лікар повинен брати за основу співчуття і повагу до людської гідності пацієнта і повністю відповідати за всі аспекти медичної допомоги;
• лікар повинен бути чесним з пацієнтом і колегами. Він не має права покривати колег, які обманюють своїх пацієнтів;
• з нормами медичної етики несумісні:

а) самореклама, якщо вона спеціально не передбачена законами країни й етичним кодексом Національної медичної асоціації,

б) сплата лікарем комісійних за направлення до нього пацієнта, або отримання плати чи іншої винагороди з будь-якого джерела за направлення пацієнта в певний лікувальний заклад, до певного фахівця або призначення певного виду лікування без достатніх медичних підстав;

• лікар повинен поважати права пацієнта, колег, інших медичних працівників, а також зберігати лікарську таємницю;
• лікар може здійснити втручання, здатне погіршити фізичний або психічний стан пацієнта лише в інтересах останнього;
• лікар повинен бути вкрай обережним, даючи інформацію про відкриття, нові технології і методи лікування через непрофесійні канали;
• лікар повинен стверджувати лише те, що перевірено ним особисто.

Обов’язки лікаря стосовно хворого:

• з метою збереження здоров’я і життя пацієнта лікар повинен використовувати весь свій професійний потенціал. Якщо необхідне обстеження або лікування виходить за рівень можливостей лікаря, він повинен звернутися до більш компетентних колег;
• смерть хворого не звільняє лікаря від обов’язку зберігати лікарську таємницю;
• надання ургентної допомоги — людський обов’язок лікаря.

Обов’язки лікарів стосовно один одного:

• по відношенню до своїх колег лікар повинен поводити себе так, як він хотів би, щоб вони поводили себе по відношенню до нього;
• лікар не повинен переманювати пацієнтів у своїх колег;
• лікар зобов’язаний дотримуватися принципів Женевської декларації, схваленої Всесвітньою медичною асоціацією.

Щодо засад надання медичної допомоги, то їх визначено Резолюцією 27-ї ВМА (Мюнхен, ФРН, 1973 р.) з доповненнями резолюції 35-ї ВМА. У контексті ролі лікарського самоврядування особливу увагу звертає на себе положення, відповідно до якого «Умови роботи медичних працівників повинн­і визначатися позиціями лікарських товариств». У резолюції також зазначається, що «Система охорони здоров’я має бути відкритою для всіх лікарів, що мають право на медичну практику: ні медичних працівників, ні лікарів не можна примушувати до роботи за неприйнятних для них умов». Викликають увагу і наступні положення Резолюції: «Якщо гонорар за медичні послуги не визначений прямою угодою між лікарем та пацієнтом, то установа, що фінансує надання медичних послуг, зобов’язана адекватно компенсувати працю лікаря. Сума гонорару лікаря повинна залежати від характеру медичної послуги. Вартість медичного обслуговування має визначатися угодою за участю представників медичного товариства, а не одностороннім рішенням організації, що фінансує надання медичних послуг, або державою».

Торкаючись теми лікарського самоврядування, оратор зазначив, що нині цей інститут існує у 100 країнах світу, у тому числі у всіх країнах ЄС, і ґрунтується на положеннях трьох основних міжнародних документів:

• Лісабонська декларація щодо прав пацієнта (прийнята 34-ю ВМА, Лісабон, Португалія, вересень/жовтень 1981 р.);
• Декларація щодо незалежності та професійної свободи лікаря (прийнята 38-ю ВМА, Ранчо Міраж, Каліфорнія, США, жовтень 1986 р.);
• Мадридська декларація про професійну автономію і самоврядування лікарів (прийнята 39-ю ВМА, Мадрид, Іспанія, жовтень 1987 р.).

Так, зокрема, Каліфорнійська декларація ВМА щодо незалежності та професійної свободи лікаря, серед іншого, передбачає, що:

• лікар повинен мати професійну незалежність для уявлення і відстоювання медичних потреб пацієнта перед усіма, хто хотів би позбавити або обмежити надання необхідної допомоги хворим і травмованим;
• не слід очікувати від лікарів в рамках їх медичної діяльності та надання допомоги пацієнтам, що вони будуть керуватися урядовими або соціальними пріоритетами при розподілі недостатніх ресурсів охорони здоров’я. Така ситуація призвела б до конфлікту із зобов’язаннями лікаря перед пацієнтом та істотно порушила б професійну незалежність лікаря, на яку покладається пацієнт;
• незважаючи на те, що лікар повинен знати вартість медичного лікування й активно брати участь у зниженні вартості медичних заходів, найпершим його обов’язком є обстоювання інтересів хворих та травмованих (всупереч вимозі суспільства зменшити витрати), щоб не наразити на небезпеку здоров’я пацієнта і навіть його життя.
• надавши лікарям незалежність і професійну свободу в здійсненні медичної діяльності, суспільство забезпечить найкращу з можливих систем охорони здоров’я для своїх громадян, що, у свою чергу, зробить певний внесок у створення сильної і безпечної держави.

Нарешті, Мадридська декларація ВМА про професійну автономію і самоврядування лікарів базується на усвідомленні необхідності встановлення лікарської професійної автономії у всьому світі і створення відповідних механізмів самоврядування, враховуючи пов’язані з цим проблеми та виклики з боку суспільства. Дозволимо собі навести відповідні положення декларації повністю, адже вони є вельми важливими для розуміння сутності і завдань самоврядування:

1. Головна мета професійної автономії — забезпечення свободи професійних рішень лікаря при наданні медичної допомоги відповідно до положень Каліфорнійської декларації про незалежність і професійну свободу лікаря від 1986 р.

2. ВМА і її члени — національні медичні асоціації — знову підтверджують значення професійної автономії як неодмінної умови надання високо­якісної медичної допомоги. Отже, професійна незалежність лікаря необхідна пацієнтам, а тому гідна охорони та захисту. ВМА і національні медичні асоціації підтверджують прихильність принципу професійної лікарської автономії як одному з важливих принципів медичної етики.

3. З права на професійну автономію випливає відповідальність медичних працівників за забезпечення самоврядування. Поряд з будь-якою системою медичного управління, яка є у даній державі, самі медики повинні регулювати професійні відносини і діяльність окремих лікарів.

4. ВМА звертається до своїх членів — національних медичних асоціацій — із закликом створювати і підтримувати структури лікарського самоврядування в своїх країнах й активно брати участь в їх роботі. Ефективне самоврядування — запорука професійної незалежності в питаннях надання медичної допомоги.

5. Якість медичної допомоги та компетенція лікаря, що її надає, завжди повинні бути в центрі уваги будь-якої структури самоврядування. Лікарі володіють достатніми знаннями для прийняття рішень, здатних послужити на благо пацієнтам, забезпечуючи якісне надання медичної допомоги компетентними лікарями. Система лікарського самоврядування повинна бути відкрита для впровадження досягнень медичної науки і найбільш безпечних та ефективних методів лікування. Експериментальні дослідження повинні відповідати вимогам безпеки, сформульованим у Гельсінській декларації ВМА, і відповідати положенням національного законодавства.

6. Структури лікарського самоврядування зобов’язані розумно ставитися до цін на медичні послуги. Висока якість медичної допомоги виправдана лише тоді, коли вона доступна всім. Тільки кваліфікація лікаря дозволяє дати оцінки, необхідні для вирішення питань цін. Тому національні медичні асоціації зобов’язані включити процедури визначення цін на медичні послуги в сферу своєї діяльності. Знижувати вартість медичних послуг слід за рахунок вдосконалення методів надання медичної допомоги, підвищення доступності госпітальної та хірургічної допомоги, адекватного використання технологій. Зниження цін на медичні послуги не повинно призводити до обмеження обсягу медичної допомоги. Не можна допускати і надмірного використання медичних ресурсів з метою підвищення вартості медичної допомоги: в цьому разі вона також стане недоступною для багатьох, хто її потребує.

7. Поведінка лікаря та його професійні дії повин­ні підкорятися етичним нормам і положенням кодексу професійної етики, що діє в тій чи іншій країні. Для блага пацієнтів національні медичні асоціації повинні домагатися дотримання етичних норм кожним лікарем. Слід адекватно реагувати на порушення етичних норм, винні в подібних порушеннях мають нести дисциплінарні покарання з можливістю подальшої реабілітації. Винесення таких покарань належить до виключної компетенції національних медичних асоціацій.

8. Існує, зрозуміло, безліч інших аспектів діяльності лікарського самоврядування, які стосуються компетенції національної медичної асоціації. Національні медичні асоціації повинні допомагати одна одній у вирішенні проблем, що виникають. ВМА заохочуватиме практику обміну інформацією та досвідом між національними медичними асоціаціями з метою вдосконалення самоуправління і зобов’язується надавати їм у цьому всіляке сприяння.

9. ВМА і національні медичні асоціації повинні довести до відома населення інформацію про існування ефективної та відповідальної структури самоврядування лікарів у кожній країні. Люди мають розуміти, що вони можуть повністю покластися на систему лікарського самоврядування в чесній та об’єктивній оцінці усіх аспектів медичної допомоги.

10. Ухвалення національними медичними асоціаціями взяття на себе перерахованих функцій забезпечить кожному лікарю право на здійснення незалежного лікування будь-якого пацієнта без стороннього втручання. Відповідальна і високопрофесійна поведінка кожного лікаря і забезпечувана національною медичною асоціацією ефективна й дієва система самоврядування повинні гарантувати хворому кваліфіковану допомогу компетентних лікарів.

Для ілюстрації практичного втілення Мадридської декларації ВМА було представлено деякі ознаки лікарського професійного громадського руху на пан’європейському рівні, до якого, зокрема, входять:

• Постійний комітет європейських лікарів,
• Європейська федерація оплачуваних лікарів,
• Європейський союз медичних фахівців,
• Постійна робоча група молодих лікарів Європи,
• Європейський союз лікарів загальної практики,
• Європейська група досліджень у загальній лікарській практиці,
• Європейська робоча група вільно практикуючих лікарів,
• а також Європейські асоціації:

– з громадської охорони здоров’я,

– з лікарняної допомоги,

– з сімейної медицини і загальної лікарської практики,

– з оцінки медичних технологій,

– з медичної інформатики,

– з якості медичної допомоги тощо.

Водночас в якості практичного прикладу на національному європейському рівні було наведено основні сектори діяльності Лікарської палати Німеччини, серед яких:

• політика та стратегія в галузі охорони здоров’я,
• медична освіта та післядипломне удосконалення,
• медична наука,
• професійна лікарська діяльність,
• контроль та забезпечення якості медичної допомоги,
• зв’язки з громадськістю,
• професійна дисципліна (при земельних лікарських палатах),
• розвиток громадської охорони здоров’я,
• підтримка і зміцнення здоров’я, профілактика,
• забезпечення зарплати лікарів.

На закінчення спікер повідомив про відкриття «вікна можливостей»: у вересні 2015 р. в Одесі було підписано протокол про наміри в рамках спільної ініціативи ряду лікарських асоціацій щодо об’єднання зусиль з впровадження самоврядування медичних професій в Україні, — причому ця ініціатива отримала підтримку з боку ВМА та зумовила наміри деяких європейських медичних асоціацій (Польщі, Німеччини, Австрії) сприяти впровадженню лікарського самоврядування в Україні. За словами К. Надутого, перераховані вище міжнародні документи та відповідний європейський досвід нині глибоко та ґрунтовно опрацьовуються представниками депутатського корпусу з метою розробки сучасної євроінтегрованої законодавчої бази для впровадження та подальшого розвитку інституту лікарського самоврядування в Україні. І в цьому законотворцям потрібна допомога лікарської, пацієнтської і юридичної спільноти. Як відзначили учасники круглого столу — юристи, у адвокатів України вже є досвід професійного самоврядування, і його слід неодмінно взяти до уваги.

Валентина Очеретенко, член Громадської ради при МОЗ України, голова правління Спілки захисту прав пацієнтів «Здоров’я нації», побудувала свою доповідь на перетині двох основних площин — доступності медичної допомоги загалом і лікарських засобів зокрема, ролі громадських організацій у сприянні належному медичному обслуговуванню населення. У системах охорони здоров’я країн ЄС існує три основні моделі фінансування:

• бюджетна модель (в основі якої лежать податки),
• страхова модель (в основі якої лежать страхові внески) або
• поєднання обох моделей,
• причому кожна з цих трьох моделей використовує реімбурсацію лікарських засобів. Крім того, у Європі існує широкий спектр практик та правил, що регламентують доступність лікарських препаратів та технологій (залежно, з одного боку, від їх необхідності (актуальності) для охорони здоров’я, з іншого — від соціально-політичної та економічної ситуації в країні), зокрема:
• повне відшкодування витрат для всіх продуктів певної фармакотерапевтичної групи (як правило, для основних або життєво необхідних лікарських засобів);
• повне відшкодування витрат для певних продуктів окремої фармакотерапевтичної групи (як правило, враховується характер препарату — інноваційний чи генерик);
• часткове відшкодування вартості препаратів;
• співплатежі (більше мінімальної оплати);
• відсутність будь-якої компенсації.

Доповідач звернула увагу на той факт, що знач­ний рівень видатків на придбання ліків з гаманця пацієнта — це вкрай актуальна для України проблема, що суттєво загострює нерівність у доступі пацієнтів до необхідної фармакотерапії. У цьому контексті вона процитувала одне з положень Європейської хартії прав пацієнтів (2002): «Як європейські громадяни ми не погоджуємося з ситуацією, коли права проголошуються у теорії, але не забезпечуються на практиці через фінансові обмеження. Фінансові обмеження, якими б обґрунтованими вони не були, не виправдовують відмову пацієнтам у їхніх правах або ущемлення прав пацієнтів. Ми не погоджуємося з тим, що такі права проголошуються законом, але потім не дотримуються, декларуються під час передвиборчих кампаній, а потім забуваються знову обраним урядом».

На переконання В. Очеретенко, нині в Україні співвідношення громадських організацій, які ефективно працюють, і тих, хто лише позиціонує себе як громадські організації, становить 1:10. Далеко не всі громадські організації у своїй діяльності дотримуються етичних стандартів, що нерідко «кидає тінь» на весь пацієнтський рух і взагалі на громадськість. На думку В. Очеретенко, вирішенню цієї проблеми могло би сприяти прийняття Етичного кодексу пацієнтського руху. Тим більше, що у складних економічних умовах роль та можливості неурядових організацій як ініціаторів, розробників та виконавців соціальних проектів лише підвищується. А збільшенням довіри до інститутів громадянського суспільства обумовлюється й їх зростаюча відповідальність за правильний вибір цілей і професійну реалізацію стратегічних завдань у сфері охорони здоров’я. Приємно, що деякі з таких завдань і способів обговорювали на засіданні круглого столу, а дискусія щодо них завершилася прийняттям резолюції, яка містить низку важливих практичних кроків. Сподіваємося на її врахування як інститутами громадського суспільства, так і державними органами.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!