Ми ще обов’язково повернемося
Анна Сергіївна Петряєва, завідувач лисичанської аптеки «Добрі ліки», як тільки дізналася, що почалася війна, зателефонувала колегам. Обговорили ситуацію і вирішили попри ризики відчинити аптеку. Погодилася одна з фармацевток. Однак близько 11:00 почалося бомбардування, і завідувач прийняла рішення припинити роботу — небезпека зростала.
З 26 лютого Анна виходила в аптеку сама. Удома облаштували власне бомбосховище в коридорі — там Анна Сергіївна залишала доньок 5 і 7 років, коли йшла на роботу. Чоловік Анни поліцейський, тому теж постійно перебував на чергуванні. Дівчатам було страшно, вони плакали, просили маму не йти. «Серце краялося, що діти самі залишаються під обстрілами, але вибору не було. Під аптекою щодня вишиковувалася черга і хтось мав обслуговувати людей».
У лисичанській лікарні закінчилися ліки — Анна дізналася про це від колеги, яка працювала там в аптечному пункті. Жінка зібрала все необхідне (шприци, бинти, перев’язувальні матеріали тощо) і попросила чоловіка відвезти до лікарні. Так робили постійно, поки залишалися в місті. А ще допомагали воїнам Збройних Сил України та волонтерам з ліками. Керівництво аптечної мережі, де працювала Анна Сергіївна, дозволило відкривати їх аптеки, які не працювали, і таким чином вдавалося якось поповнювати запас препаратів.
Ситуація в Лисичанську погіршувалася щодня. Обстріли лунали майже безперервно. Одного дня біля чоловіка впав снаряд. На щастя, він встиг сховатися за будинком і дивом вижив. 7 березня сім’я вирішила, що потрібно виїжджати. Чоловіку запропонували перевестися на роботу в Дніпро, тож необхідно було знайти машину і пальне.
Волонтери, яким Анна допомагала, «дістали» їм «жигулі». Бензином поділилися знайомі — віддали останні 40 л, яких мало вистачити на дорогу. І 8 березня родина вирушила. Спочатку доїхали до Бахмута, а вже потім до Дніпра.
Анна Сергіївна і зараз допомагає людям, які залишилися в Лисичанську. Вони телефонують, коли отримують гуманітарку з ліками, і фармацевт «розписує» що від чого, а також консультує з будь-яких питань щодо препаратів та проблем зі здоров’ям. Жінка дуже шкодує, що поїхала: «Там я могла б бути більш корисною. Я уявляю, як страшно зараз лисичанцям, і дуже хотіла б їм полегшити життя. Але діти ще надто маленькі, тож відправити їх з міста, а сама залишитися, я просто не мала права».
А ще Анна Сергіївна часто заходить до аптеки і пригадує мирні часи. Вона мріє після перемоги знову зібрати свій колектив.
Якщо не я, тоді хто?
На війні у кожного своє місце. Військові захищають Батьківщину, а фармацевти — допомагають людям пережити війну з найменшими втратами для здоров’я.
Молода мама Ольга Іванівна Мелехова була у декретній відпустці, коли 24 лютого ворог почав обстрілювати Харківщину. О сьомій ранку вона поїхала в магазин за продуктами для своєї родини. Чоловік і діти побачили її тільки ввечері.
«Забігла на хвилинку в аптеку нашої Аптечної мережі 9-1-1 в Будах. Мене налякала черга на вулиці. Одна фармацевт плакала, інша панікувала, — пригадує той ранок Ольга Іванівна. — Я все зрозуміла і зателефонувала керівництву, повідомила, що працюю, але без форми. У нас в аптеках встановлені камери спостереження і потім могли виникнути питання. Мені дозволили. Так я фактично вийшла з декретної відпустки — у перший день війни».
А наступного дня Ольга Іванівна дізналася, що працівниці аптеки в Будах виїхали. Це була погана новина. А добра — до неї їде у тимчасову «еміграцію» колега з Харкова Юлія Лебець. Так жінки вдвох 26 лютого і відкрили аптеку Буди-2.
«Люди в соцмережах жалілися, що ніде придбати дитяче харчування. Просили ліки. Я не могла вчинити інакше, я мала змогу їм допомогти», — згадує Ольга Іванівна. Тоді вона взяла на себе комунікацію з місцевими. Повідомляла в групі щодня, які ліки є в наявності і коли відкриється аптека.
«Уранці зазвичай обстріли посилювалися, сирена лунала майже безперестанку, тому ми виходили на роботу трохи пізніше. Попереджала людей, щоб вони не стояли на вулиці, бо це небезпечно».
Багато аптек в навколишніх селах не працювали. Міжміський транспорт не ходив, тому до них приїздили на велосипедах! Майже щодня приходили воїни з тероборони — їхні замовлення завжди виконували позачергово.
З кожним днем запас препаратів танув. 7 березня стало зрозуміло — потрібно приймати якесь рішення, запас товару вичерпався.
Наступного дня Ольга і Юлія з дозволу керівництва відкрили аптеку в селищі Високий, яка була зачинена з початку війни, бо колектив виїхав. Там були ліки. Багато! Удвох працювали без вихідних до 1 квітня.
Коли поряд особливо активно стріляли «Гради», люди, що стояли в черзі на вулиці, забігали в аптеку ховатися. Усіх пускали, аптеку не зачиняли. Самі нікуди не йшли — продовжували відпускати ліки. Хоча й попереджали, що коли прилетить, скляні стіни не врятують. Навпаки, можуть бути небезпечними. «Одна жіночка тоді сказала: «Ну, ви ж нам допоможете, якщо прилетить? Ви ж знаєте, що робити. Ви ж медики».
Довіра, яку завоювали фармацевти, назавжди змінить розстановку сил у вітчизняній системі охорони здоров’я. «Коли до лікарів неможливо було потрапити, пацієнти приходили до нас в аптеку. Тут їм підбирали препарати, а іноді надавали й першу допомогу. Люди боялися тільки одного — що аптека може завтра не відчинитися».
Зараз ліки надходять в аптеку, як і в мирний час, регулярно і в потрібній кількості. Харківщину поступово звільняють, обстріли лунають все рідше. Повернулися колеги. «Найстрашніше вже позаду», — сподівається Ольга Іванівна. Вона вірить, що її діти будуть жити у вільній і мирній Україні.
Дякуємо, що не даєте нам померти
Богодухів — старовинне містечко в Харківській обл. Ситуація напружена, гудуть сирени. Час від часу прилітає. Кілька днів тому в результаті обстрілів загинули люди. Однак «Аптека оптових цін» Богодухів–87 працює.
Уся команда в повному зборі, як і до війни: завідувачка Ольга Миколаївна Шаповал, адміністратор залу Віта Вікторівна Колісниченко, адміністратор з товару Ганна Романівна Кульбака та обидва фармацевти — Оксана Олексіївна Мартимянова і Юлія Анатоліївна Олійник.
«Незважаючи на страх — ми на службі. Щоправда, на 10 днів були змушені закритися, адже за 3 тиж розпродали все, а завезення товару не було», — розповіла завідувач.
Місцеві мешканці пам’ятають ті дні, коли аптека знову відчинила двері. Перше, що почули фармацевти: «Дякуємо, що не даєте нам померти!»
«Люди зараз не йдуть в поліклініку. Вони бояться потрапити під обстріл, стоячи в черзі до лікаря. Тож, приходять до нас. Більшість своїх ми знаємо, пам’ятаємо, кому що призначали лікарі, за тими списками і обслуговуємо. Або ж підбираємо з огляду на симптоми. Без допомоги нікого не залишаємо».
Зараз поставки відновили, люди трохи заспокоїлися, тому дефіциту немає. Аптека працює щодня з 8:00 до 18:00. На роботу фармацевти приходять з дітьми, садочки та школи зачинені. Під час сирен усі ховаються в підсобці, де немає вікон. Та все ж іноді буває дуже страшно.
«Ніколи не знаєш, чим закінчиться ця сирена, — каже Ольга Миколаївна. — Ми розуміємо, що потрібні людям, тому свій вибір зробили ще на початку війни. Будемо і надалі підтримувати наших мешканців — ліками і добрим словом!».
Турбота про людей наближає перемогу
Війна — найкращий тест на професійність. Неможливо бути хорошим фармацевтом, якщо ти не вмієш поставити себе на місце людини по той бік першого столу, вважає завідувач «Аптеки Оптових цін» Запоріжжя-16 Наталія Вікторівна Лобач. Вони з колегою пройшли цей тест на «відмінно».
Для Наталії Вікторівни війна почалася в аптеці. Коли вона їхала на роботу з передмістя, де живе, прийшла смс від класного керівника дитини: «Почалася війна! Заняття в школі відміняються». Вона прочитала і… не повірила. Коли підійшла до аптеки, побачила чергу, хвіст якої закінчувався десь за рогом, зрозуміла — це правда.
«Перша сирена в Запоріжжі пролунала за кілька днів від початку війни. З того дня нас в аптеці залишилося двоє з шістьох: я і адміністратор залу Анна Павлівна Пономаренко. Так і працювали без вихідних в найважчий час», — розповідає завідувач.
Людей було так багато, що, коли лунала сирена, аптеку не закривали. Йшли місцеві, волонтери, військові зі Збройних Сил України, хлопці з тероборони. Спочатку був величезний попит на перев’язувальні матеріали, кровоспинні, заспокійливі і серцево-судинні препарати, потім додалися в замовленнях знеболювальні, антибіотики. Треба обслужити всіх, адже робочий день зменшився через комендантську годину — ситуація на фронті погіршилася, ворог почав обстрілювати місто.
«Коли розпродали все, що було в нашій аптеці, перевезли товар з інших аптек, які закрилися через брак персоналу — працівники просто роз’їхалися, — пригадує Наталія Вікторівна. — Наша адміністратор Анна Павлівна була моєю правою рукою — приймала товар, розкладала, подавала… Вона робила все, на що мені не вистачало часу. Я стояла за касою, а черги не зменшувалися, а ставали ще довшими».
Аптека під час війни — не просто місце, де можна придбати ліки. «Тут людині мають надати не тільки фармацевтичну опіку, а й психологічну підтримку. Знаєте, як казали наші клієнти? Якщо ви працюєте, значить, в країні все під контролем. І ми обов’язково переможемо!»
Хіба можна після таких слів думати про вихідний чи про втому? «Це війна, ми всі військовозобов’язані — зобов’язані допомагати один одному. Кожен на своєму місці має приносити максимальну користь. Це наш внесок в перемогу», — під таким девізом живе колектив «Аптеки оптових цін» Запоріжжя-16.
Коментарі
Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим