
Антоніна Іванівна Бондаренко,
головний лікар КНП «ЦПМСД» Оріхівської міської ради, м. Оріхів, Пологівський район, Запорізька обл.
«З початку війни робота нашого центру змінилася кардинально, і не тільки робота, а й саме життя. Воно розділилося на час до та після. Обстріли нашої громади розпочалися 3 березня, але робота не припинялася, ми продовжували надавати медичну допомогу нашим пацієнтам. У такому режимі ми працювали 4 міс — виходили на повний робочий день. Але поступово обстріли ставали ближчими та більш руйнівними. Тому ми перейшли на скорочений режим роботи. Але ми все ж таки працювали. На основному місці нашої роботи — в Оріхівській амбулаторії — був підвал, де люди могли заховатися під час обстрілів.
З першими обстрілами у нас зникли аптеки — у березні вони закрилися. Це було страшно, тому що ми не могли людям нічого дати. Ми зв’язувалися з волонтерами, обласними депутатами, міською радою, Департаментом охорони здоров’я — писали масу листів з переліком необхідних лікарських засобів. Нарешті наприкінці березня до нас почали надходити перші ліки — гуманітарна допомога від волонтерів, від міської ради, від обласних депутатів, від одного з головних наших партнерів — компанії «Серв’є», яка двічі надавала нам допомогу препаратами, які були нам вкрай необхідні. Це якісні оригінальні ліки, ми давно з ними працюємо. Ми їх часто призначали до війни і пацієнти після повномасштабного вторгнення питали саме про них. Компанія надала нам широкий перелік дуже необхідних препаратів, що застосовуються при серцево-судинних захворюваннях, цукрознижувальні лікарські засоби, препарати метаболічної дії. Ми дуже вдячні всім за допомогу. Амбулаторії в Мирному та Копанях в березні опинилися в окупації, наші співробітники там лишалися, ми підтримували з ними зв’язок у телефонному режимі. Люди, які опинилися на окупованій території, теж залишилися без ліків. Старости повідомляли про потреби і ми передавали через них посилки. Далі ставало все страшніше — почалися прильоти біля будівлі амбулаторії, вибило вікна в декількох кабінетах. За допомогою міської ради вікна закрили і знову продовжили працювати. Деякі наші співробітники, які мали дітей, місяці на два виїхали, але повернулися назад і знову стали до роботи.
Після чергового обстрілу в амбулаторії в Оріхові повибивало вікна та понівечило стіни. На щастя, амбулаторія вистояла. Волонтери допомогли нам закрити вікна плівкою, але ми були вимушені переїхати у Запоріжжя, оскільки працювати там було надзвичайно небезпечно. Сюди — у Запоріжжя — виїхало 80% нашого населення. Тож, зараз ми ведемо прийом у Запоріжжі у Палаці культури «Орбіта». Тут нам виділили хороший кабінет, де розміщуються лікарі та ведуть прийом пацієнтів не тільки нашої громади, а й усіх мешканців Пологівської громади, що звертаються до нас за допомогою.
Наразі є велика потреба у серцево-судинних, заспокійливих лікарських засобах, препаратах, що застосовуються при захворюваннях шлунково-кишкового тракту, печінки, нервової системи. Стали загострюватися різні хвороби. У зв’язку з тим, що люди багато часу проводили в умовах підвищеної вологості, ховаючись від обстрілів у підвалах, великого поширення набули грибкові захворювання шкіри. Також досить часто діагностуємо пневмонії та бронхіти. Усе це підвищує потребу у протизастудних ліках та антибіотиках. Також через порушення харчування розвивається виразкова хвороба шлунка, у зв’язку зі стресом загострилися захворювання нервової системи, почастішали гіпертонічні кризи та інсульти».
Анна Михайлівна Дуб,
головний та сімейний лікар, Пологівський центр первинної медико-санітарної допомоги
«Територію Пологівської громади, населення якої налічує 33 тис. осіб, російська армія окупувала 3 березня. Ми чули відлуння вибухів, автоматні черги. Прийшовши на роботу 4 березня, я побачила таку кількість поранених та загиблих людей, особливо із цивільного населення, якої не бачила за 13 років свого професійного стажу. Із цього часу і далі в нашому лікувальному закладі не було розділення на посади та за посадовими інструкціями, ми працювали як єдиний організм, робили те, що було найбільш нагальним на цей момент: самотужки закривали розбиті вибуховою хвилею вікна та надавали медичну допомогу постраждалим, допомагали хірургам та анестезіологам. Профільна наша діяльність зазнала значних змін — пацієнти вже не зверталися до нас для проведення профілактичних заходів, зовсім зупинилася вакцинація. Перші 2 тиж після окупації не було світла, не працювало опалення, не було води. Весна була дуже холодною. Тому всіх, кого могли забрати, ми виписали з лікарні. У нас було два генератори: до одного ми підключили холодильники з лікарськими засобами та вакцинами, а до другого — апарати штучної вентиляції легень. Грілися біля вогнища, у приміщенні працювали одягнені. Найнижча температура в лікарні була 9 °С.
Під час боїв більше половини магазинів та аптек у місті було розбито, поширювалося мародерство і через декілька днів люди почали приходити до нас у медичний заклад та запитувати про ліки. А у нас були на той час тільки препарати для надання невідкладної медичної допомоги, ін’єкційні лікарські засоби. Тому нестача ліків стала найбільшою проблемою. Зв’язку не було, не було ніякої можливості зв’язатися з волонтерами із Запоріжжя, щоб отримати допомогу. Ми просили людей приносити ліки, які вони не використовують, і зробили такий мініштаб, де можна було отримати чи поділитися препаратами. З однієї аптеки, яку вивозили, передали нам залишки ліків, їх ми теж безкоштовно роздавали населенню. Найбільшою проблемою була нестача гіпотензивних, цукрознижувальних препаратів, інсулінів, гормональних та наркотичних знеболювальних засобів — їх просто не було, не було зв’язку з обласним центром, щоб попросити про допомогу. А люди постійно приходили.
Населення почало масово виїжджати. Поїхала і частина співробітників. Ми скоротили робочий день, адже в приміщеннях було дуже холодно і не було необхідності стільки працювати, оскільки люди приходили лише за невідкладною допомогою. Ми вирішили працювати, виходячи із ситуації, бо активні бойові дії не припинялися. Через 2 тиж окупації з’явився зв’язок, ми вже тоді розуміли, що половина населення поїхала. Ми звернулися до місцевих підприємців з проханням допомогти із закупівлею ліків, вони відгукнулися і закупили препарати майже на 300 тис. грн. Ми ці лікарські засоби роздали буквально за пів години. При тому, що видавали лише по 2 найменування в одні руки.
До нас почали приїжджати волонтери — вони привозили засоби догляду, харчування. Я виклала відео в соціальні мережі із закликом нам допомогти. Багато людей відгукнулося, я дуже вдячна їм всім — нам почали передавати ліки та засоби догляду. Ми роздавали населенню гуманітарну допомогу, ліки, продукти харчування. Але ж є специфічні ліки, які не надавали в якості гуманітарної допомоги. І ми почали закуповувати спеціалізовані ліки через наш благодійний фонд «Пологівський край» у Дніпрі та Запоріжжі. Тоді машини з гуманітарною допомогою ще пропускали на тимчасово окуповані території.
Я виїхала 11 квітня, дуже важко морально було. Дорога, яка раніше займала 1,5 год, стала 7-годинним, 18-блокпостним шляхом в інше життя. Виїхавши, я організувала роботу дистанційно та почала працювати як волонтер для Пологівської громади. Я зверталася до різних благодійних організацій та волонтерів, акумулювала допомогу та організовувала її передавання у Пологівську громаду. Уже в Запоріжжі до мене звернувся представник компанії «Серв’є» та запропонував допомогу. «Серв’є» надала гіпотензивні препарати, цукрознижувальні засоби та препарати метаболічної дії у різних необхідних дозуваннях. У цій ситуації я була і керівником, і вантажником, і водієм — усе робила сама. Але з кожним днем проїжджати блокпости ставало все складніше. І вже починаючи з осені, проїзд було повністю заблоковано.
Коментарі
Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим