У 2010 р. Віра закінчила фармацевтичний коледж Національного фармацевтичного університету. До війни працювала адміністратором з приймання товару. Перші 2 дні з початку повномасштабного вторгнення аптека залишалася зачиненою, як й інші аптеки поруч. 26 лютого, з дозволу куратора, Віра Михайлівна відчинила аптеку і встала за перший стіл. Було дуже страшно. Однак на вулиці стояла черга з 300 людей, отже, боятися було не на часі.
— Мої колеги роз’їхалися або боялися виходити на роботу. А я не могла залишити стареньких без ліків, малюків — без їжі та пелюшок. Серцеві та заспокійливі теж потрібні були усім…
Щоб я не залишалася в такий страшний час в аптеці сама, на допомогу прийшли найрідніші люди: син Даниїл та мій чоловік Вадим, з яким ми досі працюємо вдвох. Я безмежно вдячна їм за підтримку!
— О 6-й ранку закінчувалася комендантська година і ми з чоловіком о 6:15 вже були в аптеці. Збирали у пакети та ящики медикаменти за списками, які мені люди заздалегідь увечері надсилали. Близько 7:30–8:00 починала обслуговувати тих, хто стояв у черзі, — теж з 6:15. Чоловік займав свій пост коло дверей, видавав зібрані нами пакети і пускав в аптеку по кілька відвідувачів, інакше було неможливо втримати порядок. Усі були налякані, поспішали, але завжди дякували, що аптека працює.
— Ні, не до того було. Продовжували працювати. Коли поруч прилітало, падали на підлогу разом з відвідувачами або пересиджували обстріл в підсобці без вікон.
— Через сильні обстріли товар неможливо було доставити. Виник дефіцит. Певний час я підбирала заміну, але згодом запас майже вичерпався. Тоді мені привезли ключі від аптеки, яка стояла зачиненою. Там ще був товар. Спочатку я перейшла працювати туди, але потім довелося з людьми бігати з аптеки в аптеку — щось було в одній аптеці, а щось в іншій. Біжимо, над головами летить… Головне — не зупинятися і вгору не дивитися.
— 6 березня — той день я не забуду ніколи. Ми були в аптеці втрьох — нам на допомогу прийшов син. Почався сильний обстріл. Чоловік відразу зрозумів, що буде непереливки і почав кричати відвідувачам, щоб вони швидше виходили. Люди обурювалися, називали його безсердечним. Якби вони знали, що чоловік врятував їм життя!
Я ледь встигла зачинити двері й опустити ролету. І тут почався жах. Прямо поруч з нами летіли снаряди, довелося впасти прямо під тією ролетою і закрити голову руками. Я почула, як посипалося скло з вікон. Влучили в метрі від мого сина!
Уламки снаряда потрапили в касовий апарат, за яким я працювала, і застрягли в шафі за моєю спиною. Я безмежно вдячна своєму чоловіку, що він, попри спротив, вигнав усіх відвідувачів! Їх порізало би уламками, і невідомо, чи вижив би хтось. У результаті того обстрілу біля магазину, розташованого навпроти нашої аптеки, загинули 11 людей. У мене досі у вухах стоїть страшний крик поранених людей.
— Тому що в П’ятихатках до війни працювало 7 аптек, а коли почалася війна, всі аптеки зачинилися! Хто допомагатиме людям? Я вмію робити уколи, знаюся на ліках, можу перев’язати пораненого, заспокоїти знервованого, підтримати переляканого. То хто ж, як не я?
Я працюю і залишаюся в своєму місті до нашої остаточної Перемоги! Я потрібна людям саме там, де я є, — в своїй аптеці. Недарма ж я фармацевт!
Коментарі