— Олеже Івановичу, скажіть, будь ласка, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, де Ви працювали?— Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, я працював завідуючим аптекою № 239 у м. Бориспіль. Це була міжлікарняна аптека, яка працювала в 2 зміни, виготовляючи екстемпоральні ліки та інфузійні розчини. Звичайно, наш заклад займався й внутрішньоаптечною заготівлею. Для розуміння її потужності наведу деякі дані щодо кваліфікації персоналу. В аптеці працювали 3 дефектарі. Це фахівці, які займалися внутрішньоаптечною заготівлею різних лікарських форм – настоянок водних та спиртових, мазей, очних крапель, порошків, свічок тощо. У кожній зміні працювали 6 асистентів. Тобто на ті часи широке коло лікарів застосовували в лікувальному процесі лікарські засоби виготовлені в аптечних умовах, у тому числі й стерильні форми.
Також аптека забезпечувала потреби населення в лікарських засобах, які містять підконтрольні речовини. Одним словом, наш заклад виконував усі функції щодо забезпечення амбулаторного лікування пацієнтів та потреб районної лікарні. Це була дуже потужна аптека.
Щосереди я обходив кожне відділення районної лікарні та повідомляв про нові лікарські форми, нові прописи, й лікарі знали ці прописи.
Товар ми отримували майже щоденно. Я особисто виконував функції завідуючого аптекою, водія, експедитора та їздив на склад. А за радянських часів лише окремі аптеки отримували товар щодня з центрального складу. Зазвичай кожного дня ми мали планове замовлення та 1–2 термінових. Чому так часто? Тому що Бориспіль розташований на трасі державного значення. Крім того, у місті працює аеропорт, у якому було розташовано наш аптечний кіоск. Також ми обслуговували медсанчастину аеропорту.
— Я дізнався про аварію наступного дня. 27 квітня зранку наш колектив уже був поінформований про те, що в Чорнобилі сталася техногенна катастрофа, й ми почали готувати калію йодид. На той час ми мали лише теоретичні знання щодо шкідливого впливу радіації, але ще не усвідомлювали в повній мірі реальних загроз.
До того ж, у перші дні після аварії ніхто достеменно не розумів, що необхідно робити, а сама подія трималася в секреті. Далеко не всі люди усвідомлювали реальну небезпеку. Доступ до інформації щодо заходів запобігання впливу радіації тримався під грифом «секретно», але не дивлячись на всі запобіжні заходи влади інформація про аварію мала виток, й фармацевтичні працівники, які вивчали природні науки, розуміли, що перш за все необхідно забезпечувати людей речовинами, які захищають організм від шкідливого впливу радіації. Ці речовини називаються протектори.
Найкращим й доступним на той час протектором, рекомендованим МОЗ СРСР, був калію йодид. Чому саме ця речовина? Тому що найбільш вразливою до впливу радіації є щитовидна залоза. А калію йодид здатний попереджати накопичення радіоактивного йоду в щитовидній залозі.
Не дивлячись на брак інформації, люди розуміли, що мають захищатися від впливу радіації. Тому зранку перед тим, як наша аптека мала відкритися, біля входу вже стояла черга людей за йодидом калію. На той час цей препарат мав шалений попит.
Взагалі відсутність або обмеженість інформації щодо реального масштабу аварії, плану заходів, спрямованих на ліквідацію її наслідків, впливу радіації на здоров’я людей та методів захисту — це була головна проблема, яку сьогодні, на мою думку, варто було б кваліфікувати як злочин проти народу. Ні 26, ні 27 квітня населення не попередили про небезпеку й не надали жодних рекомендацій щодо того, як слід поводитися, щоб зменшити вплив радіоактивного випромінювання.
Перше офіційне повідомлення було зроблено на телебаченні лише 28 квітня під тиском обставин та міжнародної спільноти, але воно містило дуже мало інформації про те, що сталося, й складалося хибне враження, що загрозу локалізовано.
Не секрет, що 1 травня 1986 р. в країні, у тому числі й у Києві, проходили першотравневі демонстрації, присвячені Дню солідарності трудящих. Люди брали участь у цих святкових заходах, разом з дітьми, не розуміючи загроз, й колектив нашої аптеки — не виняток. Як зараз пам’ятаю, що цей день був дуже спекотним і вітряним. До речі, вітер з Чорнобильської зони був у напрямку Києва. 1 травня в 11:00 гамма-фон АН УРСР зафіксував значення близько 2500 мкР/год.
Хочу зазначити, що брак достовірної інформації щодо аварії, з одного боку, це проблема, але з іншого — завдяки цьому вдалося уникнути паніки. У перші дні травня влада все ж таки організувала евакуацію. Станом на 3 травня було евакуйовано населення 10-кілометрової зони. До 6 травня — мешканців інших населених пунктів 30-кілометрової зони.
Ми також займалися евакуацією. Зокрема, дітей медичних та фармацевтичних працівників бориспільського району майже на все літо ми відправляли до піонерських таборів в Одеську обл.
— На початку травня 1986 р. керівник аптечного управління Київського облвиконкому Євген Пакриш зібрав на нараду завідуючих аптечними закладами Київської обл. та повідомив, що необхідно направити досвідченого фахівця в зону аварії з метою організації медикаментозного забезпечення осіб, які беруть участь у ліквідації її наслідків. Мені, як військовому аптекарю й випала честь стати першим у справі організації служби лікарського забезпечення ліквідаторів аварії.
Одразу після цієї наради я поїхав у м. Чорнобиль. Моє завдання — організувати забезпечення медикаментами та виробами медичного призначення осіб, які працюють у закритій зоні, тобто безпосередньо зайняті ліквідацією наслідків аварії.
 |
| Аптека № 239 Бориспільського району |
Перед моїм виїздом до Чорнобиля Є. Пакриш порадив мені після приїзду на місце переодягнутися в одяг, який потім слід викинути. Крім того, я взяв з собою медичний спирт, який у разі прийому всередину в низьких дозах також діє як протектор та певною мірою захищає від впливу випромінювання. Серед засобів індивідуального захисту я мав лише ватно-марлеву пов’язку.
Коли я приїхав на місце, то побачив маленьку одноповерхову будівлю, розташовану поблизу лікарні. Це була міжлікарняна аптека. А центральна районна аптека м. Чорнобиль була закрита та опечатана, як й більшість інших установ міста.
З першого погляду на місто ставало зрозумілим, що людей евакуювали несподівано та поспіхом. Здавалося, що його мешканці разом й одночасно пішли зі своїх домівок, але ось-ось повернуться.
До аптеки я прибув близько 7-ї години вечора. На даху крейдою було зазначено радіаційний фон.
У лікарні, поблизу якої була розташована аптека, працювала бригада медиків з Харкова. Ми були молоді, веселі й не дуже добре розуміли ризики нашої роботи в Чорнобилі.
Разом з головним лікарем ми оформили акт про відкриття аптеки та зробили опис наявного майна. Вранці наступного дня за допомогою шлангу я помив приміщення аптеки з середини й зовні.
Спочатку я працював один, а через тиждень у мене з’явився помічник.
— Головна проблема — це своєчасне забезпечення ліквідаторів широким асортиментом медикаментів. Справа в тому, що під дією радіоактивних речовин у людей виникали загострення хронічних захворювань. А вони працювали вахтовим методом. Тобто була плинність людей з різними хронічними хворобами, усі вони потребували індивідуального підходу.
Якщо людина почувалася погано, то спочатку вона зверталася до лікарні. Лікар після обстеження надавав рецепт. З цим рецептом пацієнт прямував до нашої аптеки й я відпускав йому ліки та медичні вироби безкоштовно. Усі лікарські засоби відпускалися за рецептом. Рецепти зберігалися та суворо обліковувалися.
Якщо в аптеці не було потрібного препарату, я одразу телефонував на центральний аптечний склад у м. Київ та робив замовлення. Наступного дня ліки доставлялися в центральну районну аптеку м. Іванків, де я їх і забирав.
Хочу зазначити, що пропри дефіцит ліків, який на той час відчувала країна, медикаментозне забезпечення Чорнобильської зони здійснювалося в повному обсязі. Для нас був доступний весь арсенал ліків, які знаходилися в обігу в СРСР, у необхідній кількості.
Якщо казати про труднощі, то хочу звернути увагу на те, що аптека працювала з 6-ї години ранку до 12-ї години ночі. І, як я вже казав, перший тиждень у мене не було помічника. При цьому я мав замовляти та відпускати ліки, майже щоденною доставляти їх з Іванкова до Чорнобиля та виготовляти препарати в умовах аптеки. Зокрема, я готував мікстури від кашлю, мазі проти опіків, калію йодид, знеболювальні порошки тощо.
— Система медичної допомоги починалася із сортування. Тобто хворі поділялися на таких, які підлягають амбулаторному лікуванню та госпіталізації.
Якщо мова йшла про амбулаторне лікування, то, отримавши ліки, людина залишалася працювати в зоні ліквідації. Якщо ж виникала необхідність у госпіталізації, то пацієнт доставлявся до районної лікарні м. Іванків. Далі, якщо була необхідність у наданні спеціалізованої допомоги, його направляли до республіканської лікарні.
Я раніше згадував про те, що з самого початку у лікарні м. Чорнобиль працювала бригада медиків з м. Харків. На зміну їм прибула бригада медиків з Дніпропетровська. Але саме харківські лікарі розконсервували лікарню й налагодили медичне забезпечення ліквідаторів аварії.
Ветерани охорони здоров’я — медичні та фармацевтичні працівники, які потрапили в зону аварії у першій хвилі ліквідаторів, можуть підтвердити, що про реальну дозу опромінення ніхто не знав, тому що інформація щодо реального стану справ не доводилася. Прилади для вимірювання випромінювання були відсутні, а єдиним індивідуальним засобом захисту слугувала ватно-марлева пов’язка.
Особисто я неодноразово брав участь у транспортуванні хворих до лікарні м. Іванків, адже майже щодня мені доводилося їздити до цього міста за ліками в центральну районну аптеку.
Один випадок врізався в мою пам’ять. Перед черговим виїздом до аптеки м. Іванків до мене звернувся головний лікар з проханням транспортувати до районної лікарні молодого науковця, який прибув до Чорнобиля з Ленінграду. Це був фізик, який отримав високу дозу випромінювання. Він то приходив до тями, то марив. У маренні цей чоловік спілкувався зі своїми маленькими дітьми та дружиною й казав їм, що отримав високу дозу випромінювання і його життя добігає кінця. Він прощався з родиною, а ми, слухаючи його, розуміли, що нам повезло більше, ніж йому, тому що ми отримали нижчу дозу випромінювання. Але нам дуже важко було стримувати сльози жалю та болю за це молоде втрачене життя, за дітей, які залишилися без батька.
Сьогодні ці спогади спливають у пам’яті, як далека подія, враження від якої вже згасли. А тоді цей біль відчувався дуже гостро.
— Я провів у Чорнобильській зоні близько 20 днів. Крім сумних спогадів про горе та біль, які постійно супроводжували нашу роботу, у моїй пам’яті залишилися люди, які з перших днів після катастрофи на Чорнобильській АЕС надавали медичну допомогу ураженим. Медичні працівники – лікарі та фармацевти здійснили справжній подвиг, і ми маємо пам’ятати про це.