Скупий платить двічі, або Чому застосування аналогових інсулінів є дешевшим?

Підвищення рівня захворюваності на цукровий діабет у всьому світі та в Україні зокрема стає все більшим викликом для системи охорони здоров’я, яка, використовуючи досить обмежені фінансові ресурси, має забезпечити найкращий рівень надання медичної допомоги таким пацієнтам. Це дало поштовх до активного впровадження методів оцінки медичних технологій, покликаних обрати не лише найбільш ефективні методи терапії захворювання з клінічної точки зору, а й забезпечити найкращий результат за мінімальні кошти. Цими питаннями й займається фармакоекономіка. Про вибір оптимальних підходів до лікування пацієнтів із цукровим діабетом ІІ типу як з точки зору клінічних результатів, так і з погляду фармакоекономіки говорили цього разу під час сесії «Сучасна ін’єкційна терапія цукрового діабету. Загальна стратегія та індивідуальна тактика», яка проходила в рамках Науково-освітнього проєкту «Школа ендокринолога», що відбувся наприкінці лютого у Києві. Учасники заходу мали змогу заслухати виступи Андрія Бойка, кандидата фармакологічних наук, доцента кафедри організації і економіки фармації, технології ліків та фармакоекономіки Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, Надії Жердьової, доктора медичних наук, доцента кафедри діабетології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, та Костянтина Зуєва, кандидата медичних наук, завідувача відділення загальної ендокринної патології та обміну речовин Київського міського клінічного ендокринологічного центру.

Андрій Бойко докладно зупинився на базових поняттях, що використовуються у фармакоекономіці, та підкреслив важливість застосування сучасних методик оцінки медичних технологій у ході вибору того чи іншого методу терапії. Особливо актуальним такий фармакоекономічний підхід є щодо забезпечення інсулінами пацієнтів з цукровим діабетом. Так, доповідач навів результати декількох фармакоекономічних досліджень щодо вартості лікування різними видами інсуліну, в яких використано метод аналізу вартості захворювання. Так, у результаті досліджень «Порівняльний аналіз вартості лікування інсулінозалежних пацієнтів у Болгарії» (2013) було показано, що хоча людський інсулін є дешевшим, використання аналогових інсулінів виявляється фінансово вигіднішим у довгостроковій перспективі, оскільки знижуються видатки на госпіталізацію та лікування ускладнень захворювання. Аналогічні дані було отримано й в іншому дослідженні «Вартість госпіталізації через мікросудинні та макросудинні ураження у пацієнтів із цукровим діабетом І та ІІ типів у Болгарії» (2015).

Крім вартості захворювання, у фармакоекономіці широко використовується метод мінімізації вартості терапії, який заснований на порівнянні загальної вартості лікування із застосуванням 2 або більше схем фармакотерапії. Так, наприклад, у дослідженні «Економічні аспекти застосування аналогів інсуліну другого покоління при цукровому діабеті ІІ типу» (2019) порівнювали витрати на лікування при застосуванні інсуліну гларгіну (300 Од./мл) та інсуліну деглюдеку (100 Од./мл). Фармакоекономічна оцінка проводилася на основі результатів дослідження BRIGHT. Було показано, що при однаковому рівні глікемічного контролю інсулін гларгін-300 забезпечував нижчий ризик виникнення гіпоглікемії порівняно з інсуліном деглюдек у період титрації. При цьому згідно з результатами оцінки вартості середні витрати на 24-тижневе лікування інсуліном деглюдек 100 Од./мл є на 77,3% вищими, ніж при лікуванні інсуліном гларгін-300.

Ще одним методом, який застосовується в рамках фармакоекономічного підходу, є оцінка впливу на бюджет. У цьому контексті цікавим є дослідження «Оцінка використання інсуліну та співвідношення ціни і якості при цукровому діабеті І та ІІ типу у Великобританії» (2013), у ході якого було розраховано, як би вплинув на бюджет перехід усіх пацієнтів з аналогових інсулінів на нейтральний протамін Хагедорна (НПХ) інсулін. Так, станом на 2013 р. загальні витрати на лікування пацієнтів із цукровим діабетом ІІ типу у Великобританії становили 3,9 млрд фунтів стерлінгів, у тому числі витрати на лікарські засоби — 397 млн фунтів. Згідно з результатами моделювання, в разі переходу на НПХ-інсулін короткострокова економія становила б 26 млн фунтів на рік, однак у довгостроковій перспективі видатки збільшилися б на 284 млн фунтів.

Тож, підводячи підсумки, необхідно підкреслити, що поганий контроль цукрового діабету збільшує витрати на лікування, а застосування аналогового інсуліну дозволяє скоротити витрати системи охорони здоров’я в цілому. Таким чином, застосування дорожчих аналогових інсулінів виявляється дешевшим у довгостроковій перспективі, оскільки вони забезпечують кращий контроль цукрового діабету, меншу кількість ускладнень та ін.

Детальніше на клінічних результатах застосування аналогових інсулінів зупинилася Надія Жердьова. Доповідач підкреслила, що ефективна терапія інсуліном вимагає дотримання балансу між контролем глікемії та пов’язаним із цим ризиком розвитку гіпоглікемічних подій. Так, відповідно до результатів досліджень «ADVANCE» та «ORIGIN», важка гіпоглікемія пов’язана з підвищеним ризиком розвитку серйозних серцево-судинних катастроф. Таким чином, необхідно вибирати препарати та режим терапії, що характеризуються найвищою ефективністю та найнижчим ризиком розвитку гіпоглікемії. У цьому контексті цікавими є результати рандомізованих клінічних досліджень, у ході яких порівнювалася ефективність та профіль безпеки аналогів інсуліну та НПХ-інсуліну. Так, було показано, що при застосуванні аналогів інсуліну на 25% більше пацієнтів досягає цільового рівня HbA1c без нічних гіпоглікемій та на 21–48% нижчими є показники інших видів симптоматичної гіпоглікемії порівняно з НПХ-інсуліном.

Узагальнюючи наведені дані, доповідач звернула увагу присутніх на те, що недостатній глікемічний контроль у пацієнтів, які отримують інсулін, може бути наслідком недостатньої дози інсуліну. Тому призначення інсуліну обов’язково потребує подальшого титрування дози до досягнення цільового значення HbA1c ≤7%. При цьому титрування дози інсуліну має бути максимально безпечним з огляду на ризик розвитку гіпоглікемії. У цьому контексті увагу привертає інсулін гларгін-300, який забезпечує нижчий ризик розвитку гіпоглікемії в період титрування порівняно із НПХ-інсуліном.

Продовжив тему досягнення ефективного контролю цукрового діабету Костянтин Зуєв, який звернув увагу присутніх на той факт, що 50–70% пацієнтів із цукровим діабетом ІІ типу при застосуванні базової інсулінотерапії не досягають рівнів HbA1c ≤7% упродовж 1-го року лікування, що підвищує ризик розвитку судинних ускладнень. При цьому застосування фіксованої комбінації ліксисенатиду та інсуліну гларгін дозволяє досягти клінічно та статистично значущого покращення рівня HbA1c без підвищення частоти розвитку гіпоглікемії порівняно з інсуліном гларгіном.

Таким чином, використання аналогів інсулінів дозволяє досягти кращого контролю цукрового діабету ІІ типу без підвищення ризику розвитку гіпоглікемій та знизити частоту розвитку ускладнень, що в довгостроковій перспективі не лише дозволяє підвищити якість життя таких пацієнтів, а й зменшити видатки системи охорони здоров’я. 

Пресслужба «Щотижневика АПТЕКА»

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті