Професійні права та пільги фармацевтичних працівників

В.М. Пашков, член консультативно-дорадчої ради при Комітеті Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, доцент Полтавського факультету Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

В.М. Пашков В Україні трансформація суспільно-економічної системи у напрямі формування демократичної держави і ринкових відносин докорінно вплинула на зміну інституційної моделі забезпечення професійних прав працівників окремих галузей економіки. Це також стосується і професійних прав фармацевтичних працівників.

Так, Основи законодавства України про охорону здоров’я (ст. 77) закріпили право фармацевтичних працівників на особливі умови соціального захисту і встановили систему державних гарантій здійснення цих прав. Але принцип державного гарантування встановлених професійних прав та пільг потребує не лише їх проголошення на рівні закону, а й створення реального юридичного механізму його здійснення. Має бути конкретно визначено у відповідних нормах, у яких випадках, за яких умов держава бере на себе фінансування встановлених відповідних пільг. При цьому має бути визначено розмір покриття і конкретні зобов’язані суб’єкти, тобто, відповідні органи держави.

Велике значення для створення ефективного юридичного механізму має забезпечення прав фармацевтичних працівників, крім формальних принципів правового регулювання, зокрема, принципу збереження прав у відповідній сфері, тому важливо при прийнятті нових нормативно-правових актів додержуватися принципу юридичної ясності. Пільговим категоріям населення має бути забезпечена доступність розуміння змісту закону. З цим безпосередньо пов’язаний принцип захисту законних сподівань. Його, на жаль, не було дотримано при впровадженні прав та пільг, передбачених ст. 77 Основ законодавства України про охорону здоров’я.

Серед перелічених у зазначеній статті прав:

– заняття фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації;

– права на належні умови професійної діяльності; підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах;

– вільного вибору апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;

– безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків;

– обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством;

– соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків;

– встановлення у державних закладах охорони здоров’я посадових окладів (тарифних ставок) на основі Єдиної тарифної сітки у порядку, визначеному КМУ;

– скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;

– пільгові умови пенсійного забезпечення;

– пільгове надання житла та забезпечення телефоном;

– безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту (пільги на безплатне користування житлом з опаленням та освітленням надаються: працівникам за умови, якщо розмір наданих пільг у грошовому еквіваленті разом із середньомісячним сукупним доходом працівника за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному КМУ; пенсіонерам за умови, якщо середньомісячний сукупний дохід сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному КМУ);

– першочергове одержання лікувально-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами;

– створення наукових медичних товариств, професійних спілок, а також інших громадських організацій; судовий захист професійної честі та гідності;

– безоплатне отримання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, розташованих на території відповідної ради, із земель сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарської установи та організації, що приватизуються, або земель запасу чи резервного фонду, але не більше норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства (дія цього пункту не поширюється на громадян, які раніше набули право на земельну частку (пай) та земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства, крім випадків успадкування права на земельну частку (пай), земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства чи для ведення особистого селянського господарства відповідно до закону), деякі потребують особливих юридичних механізмів їх здійснення.

Якщо зрозуміло, що право на належні умови професійної діяльності, підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах повинно забезпечуватися саме роботодавцем, на сьогодні не завжди працівники аптечних закладів інших форм власності, ніж державні та комунальні, в повному обсязі забезпечені цим правом саме за рахунок роботодавця, і саме це право також повинно бути предметом захисту відповідних громадських об’єднань.

А такі права:

– на скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку;

– на пільгові умови пенсійного забезпечення;

– на пільгове надання житла та забезпечення телефоном;

– на безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також для пенсіонерів, взагалі на сьогодні для реалізації потребують значних зусиль з боку фармацевтичних працівників, крім тих, хто працює або працював в бюджетних закладах охорони здоров’я. Право на скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку, право на пільгове надання житла та забезпечення телефоном можливе лише у великих фармацевтичних організаціях, як правило, державної та комунальної форм власності, де є сильні профспілкові організації.

Що стосується права на безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості й селищах міського типу, то це право на сьогодні конкретизоване лише стосовно працівників бюджетних установ.

Так, постановою КМУ від 18.10.2006 р. № 1430 були внесенні відповідні зміни до постанови КМУ «Про затвердження Порядку надання пільг, компенсацій і гарантій працівникам бюджетних установ, військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу» від 31.03.2003 р. № 426. Навіть із назви зрозуміло, що Порядок, який був затверджений цією постановою, стосується лише бюджетних установ. Постає питання, а як бути працівникам структур з іншими організаційно-правовими формами та формами власності? В цьому випадку необхідно користуватися п. 2 ст. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування», саме ця стаття регламентує повноваження у сфері соціального захисту населення виконавчих органів сільських рад, в тому числі їм належить право щодо надання працівникам охорони здоров’я, які працюють в сільській місцевості, встановлених законодавством пільг. Тому відповідні посадові та інші зацікавленні особи в змозі звертатися до керівників виконавчих органів сільських рад з письмовими пропозиціями щодо встановлення цих пільг. І ті територіальні громади, які дійсно зацікавлені в роботі на їх території аптечного закладу або його структурного підрозділу, підуть на зустріч. В інших випадках цю норму можна вважати декларативною.

Останнім часом виникають також труднощі у сфері пільгового оформлення пенсій для фармацевтичних працівників, а саме — за вислугу років. Це право на сьогодні можна відстояти, користуючись відповідним алгоритмом.

Так, право на соціальний захист закріплено в ст. 46 Конституції України, де зазначено:

«Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення».

При ознайомленні зі змістом цієї статті невідкладно виникає ряд запитань, що стосуються тлумачення права на соціальний захист, перш за все, щодо гарантій всім непрацездатним громадянам України права на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Тому Закон України «Про пенсійне забезпечення» спрямований на те, щоб повніше враховувалися суспільно-корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кожної людини, встановлює єдність умов і норм пенсійного забезпечення робітників, членів колгоспів та інших категорій трудящих. В ст.2 цього закону визначенні види державних пенсій, а саме: трудові пенсії за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; соціальні пенсії.

Існуюча в країні державна розподільча система поступово реформується у солідарну систему, що означає солідарність поколінь, регіонів і високо- та малозабезпечених верств населення. Виплата пенсій непрацездатним здійснюється за рахунок поточних внесків працюючих. Вона передбачає встановлення розмірів пенсій залежно від страхового стажу та розміру заробітної плати, з якої сплачені внески, облік яких здійснюється персоніфіковано в Пенсійному фонді України. Держава гарантує лише мінімальний розмір пенсії, а все інше повністю залежить від людини. Ідея залежності розміру пенсії від тривалості трудового (страхового) стажу і суми заробітку (доходу) за певний час, а в майбутньому і за всю трудову діяльність, становить суть цього принципу пенсійного права. Втрата працездатності означає втрату джерела доходу, що змушує суспільство шукати йому заміну. Такою заміною є пенсія. Вона виплачується в разі настання непрацездатності через інвалідність, досягнення певного віку, вислуги років, що підтверджує юридичну непрацездатність, а також втрати годувальника щодо непрацездатних членів сім’ї та в інших випадках, передбачених законом. Отже, пенсійним забезпеченням охоплені всі можливі випадки непрацездатності.

В нашому випадку розглянемо підстави пенсійного забезпечення за вислугу років (ст. 51). Пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятим на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності (придатності) до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Серед окремих категорій працівників галузей народного господарства, які мають право на пенсію за вислугу років (ст. 55-е) є і працівники охорони здоров’я при наявності спеціального стажу роботи від 20 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається КМУ, незалежно від віку.

Але, з 1 січня 2004 р. набув чинності Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», відповідно до прикінцевих положень цього закону (п. 2) пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди.

Особливості створення та функціонування корпоративних і професійних фондів визначені ст. 20 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення», який також набрав чинності з 1 січня 2004 р. Згідно з ним сплата пенсійних внесків фізичними особами до корпоративних і професійних пенсійних фондів є добровільною. Колективним договором може передбачатися створення корпоративного пенсійного фонду роботодавцем або відрахування пенсійних внесків роботодавців до інших пенсійних внесків. Цим же законом встановленні види пенсійних виплат (ст. 60) — це пенсія на визначений строк та одноразова пенсійна виплата. Підставами для здійснення пенсійних виплат пенсійними фондами (ст. 61) є: досягнення учасником фонду пенсійного віку (пенсійний вік, що визначається учасником фонду, може бути меншим або більшим від пенсійного віку, який надає право на пенсію за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням, але не більше ніж на 10 років, якщо інше не визначено законом); визнання учасника фонду інвалідом; медично підтверджений критичний стан здоров’я (онкозахворювання, інсульт тощо) учасника фонду; виїзд учасника фонду на постійне проживання за межі України; смерть учасника фонду. При цьому пенсійні виплати з пенсійного фонду (п. 6 ст. 61) здійснюються незалежно від отримання виплати за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням. Але, згідно з прикінцевими положеннями Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», до запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди, пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, здійснюється за нормами цього закону в разі досягнення пенсійного віку та наявності трудового стажу, передбаченого Законом України «Про пенсійне забезпечення».

Тобто до запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди пенсійне забезпечення зазначених осіб, при наявності відповідного спеціального трудового стажу, здійснюється за нормами Закону України «Про пенсійне забезпечення».

При визначенні спеціального трудового стажу необхідно керуватися Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров’я та соціального захисту і посад, затвердженим постановою КМУ від 4.11.1993 р. № 909, робота в яких дає право на пенсію за вислугу років. Відповідно до зазначеного підзаконного акту пенсія працівникам охорони здоров’я призначається за наявності спеціального стажу — 25 років. До спеціального стажу належить і стаж роботи в таких закладах охорони здоров’я, як аптеки, аптечні кіоски, аптечні магазини, контрольно-аналітичні лабораторії на посадах провізорів, фармацевтів (незалежно від найменування посад) та лаборантів. Крім того, відповідно п. 2 примітки до цього Переліку, робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах дає право на пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.

Таким чином, Законом України «Про пенсійне забезпечення» та постановою КМУ«Про перелік закладів і установ освіти, охорони здоров’я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років» від 4.11.1993 р. № 909 визначений вичерпний перелік умов призначення пенсії за вислугу років провізорам, фармацевтам і лаборантам, які працюють за спеціальністю.

Для призначення пенсії за вислугу років потрібні документи, які підтверджують спеціальний стаж роботи; про заробітну плату. За необхідності подаються також документи, що підтверджують загальний стаж роботи; про утримання — для призначення надбавки на утриманців; про визнання заявника одиноким; які посвідчують, що заявник є інвалідом або учасником війни, потерпілим внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Але в деяких випадках посадові особи органів пенсійного забезпечення безпідставно, керуючись листом міністерства праці та соціальної політики України від 10.02.2004 р. № 03–2/18–02–6 «Щодо нарахування до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, періоду роботи на посадах провізорів, фармацевтів в недержавних аптеках», який не носить нормативного характеру, вимагають додатково документи про акредитацію аптечного закладу. Автори роз’яснення, не заперечуючи факту належності аптечних закладів до закладів охорони здоров’я, користуються ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я, відповідно до якого порядок і умови створення цих закладів, їх державної реєстрації та акредитації визначаються актами законодавства України.

Дійсно, на виконання цього законодавчого акта постановою КМУ від 15.07.1997 р. № 765 «Про затвердження Порядку державної акредитації закладу охорони здоров’я» був затверджений Порядок державної акредитації закладів охорони здоров’я. Міністерству охорони здоров’я було доручено створити Головну акредитаційну комісію. Наказом МОЗ України від 12.01.1998 р. № 2 «Про затвердження стандартів державної акредитації закладів охорони здоров’я України» на виконання ст. 16 і ст. 33 Основ законодавства України про охорону здоров’я та вищезазначеної постанови КМУ були затверджені стандарти акредитації фармацевтичних закладів.

Але дію цього наказу було зупинено згідно з повідомленням Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20.09.2001 р., пізніше наказом МОЗ України від 20.01.2001 р. № 20 наказ МОЗ України від 12.01.1998 р. № 2 був скасований. Що стосується інших спроб зобов’язати примусово аптечні заклади якимось чином проходити акредитацію, то вони зазнали фіаско.

Так, наказ Національного агентства з контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення МОЗ України від 30.09.1999 р. № 067 «Про затвердження Умов акредитації підприємств, установ та організацій, що здійснюють оптову, роздрібну реалізацію лікарських засобів, імунобіологічних препаратів та виробів медичного призначення» скасовано наказом МОЗ України від 2.02.2001 р. № 40 згідно з висновком Міністерства юстиції України від 1.12.2000 р. № 5/9 та повідомлення Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 24.10.200 р. як такий, що зачіпає права, свободи й законні інтереси громадян скасовано.

В наказі МОЗ України від 18.02.2000 р. № 27 «Про організацію проведення акредитації фармацевтичних закладів» Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва (див. Рішення від 11.07.2000 р. № 17–77/7 «Про необхідність усунення порушення вимог Указу Президента України від 3.02.1998 р. № 79/98 «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» Міністерством охорони здоров’я») також виявлені норми, що суперечать положенням чинного законодавства. Цитуємо частину рішення Держпідприємництва з цього питання: «Згідно з п. 1 Порядку державної акредитації закладу охорони здоров’я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від15.07.1997 р. № 765, державна акредитація закладу охорони здоров’я — це офіційне визнання статусу закладу охорони здоров’я, наявності в ньому умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження його відповідності встановленим критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності. Звертаємо увагу на те, що державній акредитації підлягають фармацевтичні (аптечні) заклади, які вже одержали ліцензію на право здійснення діяльності з оптової або роздрібної реалізації лікарських засобів, що засвідчує спроможність цих закладів здійснювати оптову або роздрібну реалізацію лікарських засобів на певному встановленому рівні.

Отже, здійснення державної акредитації лише визначає наявність в фармацевтичному (аптечному) закладі умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, причому цей рівень не може бути нижчим, ніж рівень спроможності, який визначається при видачі ліцензії». Тобто сам факт отримання ліцензії на здійснення певного виду господарської діяльності свідчить про спроможність закладу охорони здоров’я здійснювати діяльність на певному рівні. Цитуємо далі: «В п. 10 Порядку державної акредитації закладу охорони здоров’я затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.07.1997 р. № 765, встановлені лише санкції у формі анулювання або зниження категорії закладу охорони здоров’я за порушення умов надання закладом якісної медико-санітарної допомоги, а також за недостовірне інформування про свою діяльність. Проте в Порядку державної акредитації закладу охорони здоров’я, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 15.07.1997 р. № 765, не встановлені санкції щодо закладів охорони здоров’я, які не пройшли державної акредитації або порушили визначені графіком строки проходження процедури державної акредитації. Відповідно відсутнє і визначення як санкції за вказані порушення зупинення дії ліцензії на право оптової та роздрібної реалізації лікарських засобів».

Таким чином, фактом здійснення діяльності аптечним закладом є відповідний дозвіл на право провадження діяльності — ліцензія, а проведення акредитації аптечних закладів є добровільним заходом, тому що факт отримання ліцензії свідчить про наявність мінімального рівня акредитації.

На підставі вищевикладеного можна вважати, що вимоги посадових осіб про надання документів, які свідчать про акредитацію аптечного закладу, при встановлені права на отримання пенсії за вислугу років суперечать чинному законодавству України. n

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Інші статті розділу


Останні новини та статті