Герої фармацевтичного фронту. Vol. 6

На вулицю без Барбовалу не виходжу

«Аптека оптових цін» Миколаїв-1 знаходиться в Інгульському районі, який регулярно обстрілює ворог. Але завідувачка аптеки Вікторія Михайлівна Хамзіна з колегами, незважаючи на ризики, працюють без вихідних.

На другий день війни в аптеці з 7 працівників залишилися двоє — завідувачка та її заступниця Олена Тендерес. Вони вдвох і тримали фармацевтичний фронт на своїх плечах до кінця березня. Обслуговували сотні людей щодня. До них в аптеку приходили не тільки місцеві, що живуть поряд. До них їхали з усього Миколаєва, із сіл та з окупованої Херсонщини. У чергах люди стояли годинами, іноді навіть непритомніли.

Ліки швидко закінчувалися. Підбирали заміну з того, що поки залишилося, намагалися кожному допомогти. Наприкінці першого тижня полиці із серцево-судинними та заспокійливими препаратами майже спорожніли. Традиційний асортимент вичерпався. Кілька разів їм привозили препарати із зачинених аптек. Так вдалося протриматися до кінця березня, потім поставки поновилися.

Після того, як закінчувався робочий день, у фармацевтів починався …робочий вечір. «Ми приймали та оприбутковували товар, щоб зранку викласти на полиці. Люди наступного дня бачили ліки, яких вчора не було, і не стримували своєї радості. Вони кричали в кінець черги: «Барбовал є!» А звідти їм відповідали оплесками».

Такий напружений період тривав до кінця березня. Зараз потроху штат попов­нюють, тож, стало трохи легше.

Аптека, попри постійні обстріли міста, працює щодня. «Ми знаходимося в скляному півтораповерховому приміщенні, і під час сильних обстрілів усе здригається і дзвенить. Доводиться зачинятися, щоб люди не постраждали, якщо влучить. Ми з колегами ховаємося в аптечній кухні чи в туалеті — там немає вікон, тому не так страшно».

Небезпека в Миколаєві чатує на кожному кроці. Вікторія Михайлівна пригадує, як йшла додому з роботи і почалося бомбардування. Тоді її врятувала старенька бабуся, поруч з будинком якої це трапилося. Вона просто затягла жінку до себе у двір, і вони там вдвох сховалися. «Після того випадку я теж стала шанувальницею Барбовалу — тепер на вулицю без нього не виходжу», — сміється завідувачка аптеки.

Удома, щоб мати можливість хоча б трохи відпочити від виття сирен і звуків вибухів, жінка у ванній кімнаті влаштувала «кабінет» — там вона і про нові ліки читає вночі, і спить. На 8-му поверсі, де вона живе з сином, небезпечно. Коли прилітає неподалік, весь будинок трясеться.

Іноді їй стає страшно. Подруги вмовляють виїхати з міста. «Але в цей момент я пригадую очі людей, які стоять у черзі за ліками. Серед них багато стареньких та самотніх. Я працюю в цій аптеці вже 4 роки і багатьох знаю особисто. Найстрашніше, що може статися під час вій­ни, — залишитися сам на сам з хворобою. Я не маю права їх покинути. Я обрала цей фах, то мушу бути зі своїми пацієнтами. Я нікуди не поїду і зроблю все, щоб ми всі разом зустріли перемогу тут, у нашому рідному Миколаєві!»

Підростає нове покоління фармацевтів-героїв

Досвідчені фармацевти добре розуміють, що від них не менше, ніж від лікарів, залежить життя і здоров’я людей. Війна підтвердила це зайвий раз. Тому відкривають аптеки і обслуговують пацієнтів під обстрілами, рятують мирних жителів, поранених уламками снарядів та доставляють ліки в «сіру зону», де люди не мають доступу до медичної допомоги. Їхній приклад надихає молодь — майбутні фармацевти працюють поряд з колегами в аптеках і вчаться допомагати.

Вікторія Хараман тільки-но закінчила другий курс фармацевтичного факультету Національного фармацевтичного університету. Працювати в «Аптеку низькі ціни № 1» на вул. Студентська в Харкові дівчина прийшла 11 квітня. У той дуже складний момент, коли кожна пара робочих рук в аптеці була на вагу золота.

«Харків’яни потерпають від постійних обстрілів. Багато фармацевтів виїхало з міста, чимало аптек зачинені, а людям конче потрібні ліки. Я розуміла, що за перший стіл мене не поставлять — бракує досвіду. Однак я зможу допомогти іншим працівникам, які змушені після напруженого робочого дня ще й приймати та оприбутковувати товар. Зараз я адміністратор з товару і намагаюся бути корисною щохвилини. Приймаю і розфасовую препарати, які надходять зі складу та від постачальників. До речі, дякую їм! Був випадок, коли товар заносили в аптеку під час жорсткого бомбардування. Вони теж ризикують собою, щоб в аптеках були необхідні препарати. Я також збираю замовлення, зроблені на сайті, щоб фармацевти не відволікалися від обслуговування людей».

Аптека розташована неподалік станції метро «Студентська», це поряд із сумнозвісною станцією «Героїв Праці». Там було гаряче з початку війни. «Багато людей, що жили в метро, приходили до нас в аптеку. Зазвичай з великими списками ліків «на всіх», хто чекав їх у підземеллі. На людей було боляче дивитися. Змучені обличчя, в очах сльози… Вони постійно купували ліки від застуди. У метро було холодно, до того ж через велике скупчення людей там без перешкод гуляли віруси. Людей з метро завжди намагалися обслуговувати в першу чергу».

«Аптека низькі ціни № 1» Аптечної мережі 9-1-1 відновила свою роботу в березні і з того дня працює без вихідних. Не зачиняють її і під час сирен. Коли прилітає недалеко від них, усе здригається. У такі моменти фармацевти запускають людей в аптеку і всі разом вишиковуються вздовж стін подалі від вікон. «Якось наприкінці квітня через дорогу прилетіла ракета. Нас усіх врятувало те, що я дуже довго сканувалася на вихід і ми затрималися у приміщенні, а не опинилися в цей момент на вулиці».

Вікторію складно налякати — вона з Маріуполя. Її батьки залишилися там і з ними понад місяць не було зв’язку. Саме тоді дівчина і вирішила піти працювати. «Хотілося підтримати людей, допомогти їм. Я на власному досвіді зрозуміла, в якому страху живуть люди. Та й сидіти без діла, коли в країні війна, неправильно. Кожен має докладати зусиль там, де він може, щоб наблизити перемогу. Робота в аптеці, нехай поки що адміном — мій внесок. Дуже хочу вірити, що Харків, який став моїм рідним містом, вистоїть. Закінчаться ці страшні обстріли, і ми знову повернемося до мирного життя та навчання. Я мрію отримати диплом і прийти в аптеку за перший стіл. За цей час я зробила для себе дуже важливий висновок: це моє покликання і я хочу бути достойною звання фармацевта!»

Допомагати — як дихати

Лисичанськ неможливо впізнати. Ще одне українське місто-фортеця міцно тримається вже п’ятий місяць поспіль. Воно нагадує суцільну руїну, але не здається. До останнього трималася й Оксана Олексіївна Григоренко, заві­дувачка аптечного пункту «Аптеки 36.6» при Центральній міській лікарні.

Вона 14 років пропрацювала медичною сестрою в реанімації. Тому вважала своїм обов’язком бути там, де вона може принести більше користі. Пішла в лікарню і… зникла. Дві доби не виходила, стільки було поранених. У березні всіх фармацевтів і лікарів евакуювали.

Оксана Олексіївна залишилася. І повернулася у свій аптечний пункт. Вагітну колегу одразу відпустила додому. А сама простояла за першим столом 45 днів.

На роботу прибігала о 6–7-й ранку, у цей час обстрілів було найменше. Люди займали чергу з 5-ї ранку навіть у лютому, коли на термометрі було до –20 °С. Як тільки бомбардування посилювалося, усі забігали в аптеку і там ховалися за старими грубими стінами, зведеними ще за часів минулих воєн.

Колеги з інших закладів довірили жінці ключі від своїх аптек. Коли дефіцит ліків став відчутним, Оксана Олексіївна разом з військовими і поліцейськими відчиняла ці аптеки, збирала ліки та привозила їх до свого аптечного пункту. Бувало, напакує 5 величезних пакетів і сама їде на пасажирському сидінні з автоматом у руках.

В аптечному пункті діяло суворе правило: 1 пачка ліків в одні руки. Але правил без винятків не буває. Коли приходили люди і говорили, що в підвалі 5 сімей з дітьми, то збирала ліки на всіх.

Однак і препарати з тих 5 аптек, від яких у неї були ключі, закінчилися. Здавалося б, можна і потрібно виїжджати з міста. Поліція і Збройні Сили України постійно попереджали, що буде гаряче. Але Оксана Олексіївна не могла залишити своє місто та людей, тому пішла працювати в гуманітарний центр.

Сортувала і роздавала ліки з гуманітарних вантажів, привезених з Норвегії і Фінляндії. Вчила інших, як розпізнавати препарати за діючою речовиною. «Одного разу принесли чоловіка, якому стало зле на вулиці. Ми поміряли йому тиск, перевірили зіниці. У нього була підозра на інсульт. Викликали «швидку», і поки вона їхала, надали першу допомогу. Через 3 дні чоловік зателефонував і подякував за врятоване життя».

Для Оксани Олексіївни будь-яке горе завжди було власною бідою. «Одного разу мені подзвонили далекі родичі та попросили допомогти евакуювати сім’ю з с. Нижнє. Я знала, що ця місія неможлива, село давно було окупованим. Але вирішила спробувати. У штабі я познайомилася з Михайлом, «айдарівцем». Він погодився влаштувати цю непросту евакуацію. Дорогою потрапили під мінометний обстріл. Вікно з боку водія увесь час було трохи відчинене — він пильно прислухався. І коригував швидкість автівки. Іноді ми неслися 180 км/год, часом повзли, як черепахи. Село Нижнє до війни було квітучим і багатим. Але те, що ми побачили… Через хату все зруйноване. Потрібний нам будинок, на щастя, вцілів. Люди 35 днів жили без електрики, газу і їжі. Туди нічого не завозили. Сім’я — чоловік, 60-річна жінка і 83-річна бабуся нас не чекали і категорично відмовилися їхати! Довелося попросити доньку тієї жінки написати мамі листа. Читаючи його, вона розплакалася. І погодилися на евакуацію. На збори було лише 15 хв. Ми стягнули з ліжка простирадло і кидали в нього все, що бачили. Прибігає Михайло і кричить: «Їдьмо, часу немає!». І тут бабуся каже: «Я без Пушка не поїду!» Це виявився кіт. Забрали і його. Дорогою назад нашу машину обстріляли з градів. Дивом доїхали живі».

Такі люди, як Оксана Олексіївна Григоренко, завжди дбають про людей. А про себе — коли вийде. Жінка виїхала з Лисичанська 6 квітня і зараз мешкає у Дніпрі. Зруйнований її гуманітарний центр, лікарня та аптечний пункт. Але фармацевт вірить, що Збройні Сили України звільнять її Лисичанськ, і вона обов’язково повернеться додому.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!