Харків’яни мають підставляти один одному плече
Жити і працювати в Харкові зараз — справжнє випробування. Але наші фармацевти щодня складають іспит на витримку і людяність на «відмінно».
«Аптека 9-1-1» Центральна № 9 знаходиться поряд зі станцією метро «Перемога». У цей район досить часто прилітає, але завідувачка Каріна Шевчук уже звикла до обстрілів, бо за першим столом з початку війни.
У мирний час в аптеці працювали 12 співробітників. Але потім дівчина залишилася сама. Згодом штат поповнювався за рахунок працівників з інших аптек мережі, які жили поряд. Але не настільки швидко, як збільшувалися черги під аптекою.
Люди в паніці скуповували все, бо ситуація в Харкові погіршувалася щодня. Місто бомбили постійно, часто снаряди падали зовсім поряд. Іноді вранці доводилося збирати на підлозі упаковки ліків, які падали з полиць, коли десь неподалік був вибух і від вибухової хвилі здригалися стіни.
Спочатку під час масованих обстрілів аптеку зачиняли. Але згодом звикли і вже за звуком вибуху розрізняли, наскільки серйозною є загроза саме для них. Якщо прилітало далеко, то продовжували відпускати людей.
В аптеку приходило багато військових — для них завжди був «зелений коридор». Відвідувачі розуміли і пропускали їх вперед.
Співпрацювали і з волонтерами. «На нас вийшли волонтери зі Львова. Там критично не вистачало дитячого харчування, підгузків, засобів догляду та ліків. До Львова через війну виїхало багато людей, зокрема мами з малюками, і в місцевих аптеках цей товар дуже швидко вичерпався. У нас були певні запаси, до того ж нам «перекидали» товар з аптек нашої мережі, працівники яких виїхали. Тому збирали за їхніми списками потрібне і відправляли».
Карина пригадує, як на станції метро «Перемога», де ховалися багато харків’ян, почалася епідемія COVID-19. «Звідти присилали «гінця» з довжелезними списками. На щастя, в аптеці були потрібні ліки, і ми могли допомогти людям. Рекомендували їм хоча б час від часу виходити на вулицю, але вони були дуже наляканими, тому навряд чи дослухалися до наших порад».
Завідувачка «Аптеки 9-1-1» з першого дня ввела обмеження на кількість ліків для одного відвідувача. Люди в паніці готові були скуповувати все гуртом. Ділили упаковки таблеток і видавали в одні руки кілька пластинок одного препарату. Так вдавалося забезпечити лікарськими засобами більшу кількість людей.
Але під опікою фармацевтів були не лише відвідувачі аптеки: «Одного разу довелося жінці посеред вулиці обробляти велику рвану рану. Пояснити щось їй було неможливо — вона іноземка і не розуміла мови. Надали першу допомогу і на швидкій відправили до лікарні».
Ходити щодня на роботу під обстрілами, заспокоювати та консультувати знервованих відвідувачів, рятуючи їх від відчаю в місті, яке п’ятий місяць поспіль ворог намагається знищити, стало буденністю для Каріни Шевчук. «Бути фармацевтом — це вміти ставити інтереси людей вище за свої страх і втому. Війна дала нам урок людяності і мужності. Ми — харків’яни і маємо підставляти один одному плече».
У Лисичанськ війна приходить уже вдруге
Перша зустріч із «русскими братьями» відбулася весною 2014 р., влітку місто звільнили. Тому багато хто сподівався, що й зараз усе закінчиться швидко. Чоловік Наталії Олександрівни Шумидуб, фармацевта з лисичанської аптеки «Бажаємо здоров’я», не мав жодних ілюзій із цього приводу, він свого часу брав участь в Антитерористичній операції.
Коли 24 лютого родина прокинулася від звуків вибухів, чоловік Наталії зібрався і пішов у військкомат. З того дня він служить у Збройних силах України.
Жінка з 10-річною донькою залишилися в місті, яке обстрілювали з першого дня. Зі своєї багатоповерхівки перебралися до подруги-колеги в приватний будинок, де та мешкала разом з батьками та 9-річною донечкою. Звідти вони щоранку ходили на роботу, бо до того ж працювали в одній аптеці.
«У нас були великі запаси товару, тому і людей було безліч. Чимало аптек в Лисичанську не відчинилися через початок воєнних дій. Та й у нас робочий день скоротився. Ми вже вирахували певний проміжок часу, коли обстріли вщухали — це зазвичай була перша половина дня. Працювали без перерви, намагалися якомога швидше відпускати. Залишати людей стояти в черзі на вулиці було безжально. Усі перелякані, знервовані. Хто плаче, хто свариться…»
Дівчата намагалися заспокоювати відвідувачів, обіцяли, що ліків вистачить усім і завтра аптека також працюватиме. А вдома потрібно було заспокоювати дочок, які плакали і вмовляли мам не ходити на роботу — там стріляють. «Я пояснювала своїй доньці, що людям зараз дуже потрібна допомога. От уяви, що в тебе щось болить, а ліків немає. Якщо аптека не буде працювати, де люди візьмуть препарати? Тільки ми можемо їм допомогти».
Щодня за 4–5 год аптека мала відпустити стільки відвідувачів, скільки раніше не доводилося обслуговувати і за повний робочий день. Черги не зменшувалися: бабусі, дідусі на милицях, мами з немовлятами і просто люди, яким дуже страшно. Військові теж іноді заходили в аптеку. «Я ніколи не брала з військових гроші, завжди сама оплачувала їхнє замовлення. Вони дякували. А я дякувала їм за те, що ми живі».
Лисичанськ обстрілювали постійно. Сирена лунала безперестанку. На роботі від страху рятували відвідувачі. Просто не залишалося часу замислюватися над тим, куди влучить той снаряд, звук якого ти чуєш. Одного разу Наталія Олександрівна з колегою, повертаючись додому, потрапили під обстріл. Жінки проходили вулицею, коли прямо на них вибігли військові з криками: «Лягайте!». Тоді заскочили в підвал сусіднього будинку і там перечекали небезпеку. Наступного ранку знову пішли в рідну аптеку. «Коли я обирала фах, мріяла допомагати людям. Як я можу залишитися вдома через страх, коли знаю, що в аптеці є ліки, від яких залежить чиєсь життя?».
Але настав момент, коли Наталія Олександрівна все ж прийняла таке складне для себе рішення. Ситуація погіршувалася щодня, і в будь-який момент місто могли окупувати. Тоді виїхати було б неможливо. А що таке жити без води, тепла і світла з дитиною, вона пам’ятала ще з 2014 р. Відповідальність за життя доньки все ж взяла гору.
Разом з родиною колеги виїхали в середині березня. На збори було всього півтори години, тому захопили лише те, що було під рукою. Зараз Наталія Олександрівна з донькою орендують квартиру в Кропивницькому. Поки намагаються налаштувати життя на новому місці.
Одного разу в Енергодарі
Антоніна Володимирівна Михольська, завідувачка аптеки «Мед-Сервіс» в Енергодарі, як і більшість українців, прокинулася в перший день війни від звуку вибухів. Це обстрілювали Нікополь. Жінка зрозуміла, що сталося невідворотне, саме те, чого всі так боялися і у що до останнього намагалися не вірити. Завідувачка пішла відчиняти свою аптеку. Досвід підказував, що буде гаряче. 24 лютого аптека «Мед-Сервіс» працювала цілодобово. «Напередодні війни ми отримали великі поставки товару. На цих запасах і трималися певний час. Ліки «розліталися» із шаленою швидкістю. Доставка через бойові дії припинилася. Потім нам «підкидали» лікарські засоби волонтери. Привозили їх у великих пакетах, і ми роздавали людям. Наша аптека працювала до середини квітня».
В Енергодарі знаходиться Запорізька атомна електростанція — саме вона і цікавила окупантів. Це найпотужніша атомна електростанція в Європі, тому росіяни вже на початку вторгнення намагалися заволодіти нею і містом. Містяни разом з працівниками станції тричі відганяли росіян. Спочатку це були мирні демонстрації. Може, громадянський спротив і продовжувався б, якби російські війська не почали стріляти по мирних мешканцях.
«Нас закидали ракетами постійно. Ми з родиною ховалися вдома у ванній кімнаті. Коли «брали» Запорізьку атомну електростанцію, між вибухами ми навіть не завжди встигали дух перевести».
Ворог зайшов в Енергодар 4 березня. «Життя в місті не припинилося. Було дуже страшно навіть на вулицю виходити. Ти ніколи не знав, чи повернешся живим. Однак ми продовжували щодня працювати. Із шістьох в аптеці залишилися лише троє працівників. Зростало навантаження і страх. Обстріли, військові в камуфляжі з автоматами, будь-яка твоя дія чи слово могли стати вироком. Хоча в нашій аптеці окупанти поводилися більш-менш спокійно, все одно незрозуміло було, на що чекати».
У місті поступово зачинялися магазини. Енергодар перетворився на справжній ринок. Посеред вулиць, на землі, продавали за шалені гроші продукти, ліки, речі… Життя в окупації відбувалося за законами «руського міра». Антоніна Володимирівна дуже сподівалася, що Збройні сили України скоро звільнять місто, але окупація триває й досі. 9 квітня порадилися з близькими і разом прийняли рішення евакуюватися. Вибратися з Енергодара можливо тільки на власному транспорті. «Ми всією нашою великою родиною: четверо дорослих і двоє дітей, наймолодшому було всього 7 міс, виїхали своїм автомобілем. На склі машини та на вікнах дверей були наліпки «Дети». На всіх дверних ручках і фарах — білі ганчірки. З Енергодара рушили колоною о 5-й годині ранку. У Запоріжжя дісталися близько 18-ї. Проїхали 6 блокпостів рашистів!».
Родина попрямувала далі. Зараз Антоніна Володимирівна, її чоловік-пенсіонер, невістка та двоє онуків мешкають у Вишгороді. Винаймають житло. Син, як тільки перевіз своїх у безпечне місце, відразу пішов служити до Збройних Сил. Тепер він на передовій боронить Україну. Жінка після довгих поневірянь змогла влаштуватися на роботу в «Аптеку № 1» ФОП Якубовський.
Коментарі
Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим