Герої фармацевтичного фронту. Vol. 12

Кожна зміна — біль

Вона обирала фах за покликанням. Навчання в медичному університеті ще раз довело, що фармація — саме те, чого прагнула Ірина Володимирівна Здоренко.

Фармацевт «Аптеки низьких цін» у Василькові на Київщині завжди мріяла допомагати людям. Жінка з родини військових, вона знала, що людське життя — найбільша цінність. Саме тому щодня під обстрілами виходила у свою аптеку.

За два тижні до початку повномасштабного вторгнення всі почали готувати «тривожні валізи». Але Ірина Володимирівна не вірила чуткам. «До початку війни я була впевнена, що наше місто цілком безпечне для проживання, однак з’ясувалося, що це не зовсім так. У Василькові є військові частини та воєнний аеродром — саме ці стратегічні об’єкти й стали головною мішенню для ворога.

23 лютого ми засинали під мирним небом. Та 24 лютого в 5:15 усе змінилося. Життя розділилося на «до» і «після»… Моя сім’я, як і всі інші жителі міста, прокинулися від вибухів, спричинених ракетними обстрілами, та гулу ворожих літаків. Я досі бачу спалахи та відчуваю страх від вібрації вікон, намагаючись щоразу десь сховатися».

Ранок 24 лютого. Паніка. Жінка нашвидкуруч збирала «тривожну валізку» і розмірковувала над тим, як дитині повідомити про те, що відбувається за вікном. 8-річна донька прийшла до батьків сама — не з запитанням, а з готовою відповіддю: «Війна почалася, нам потрібно ховатися в бомбосховищі!».

Але бомбосховище тоді було не на часі. «Страх заганяв у глухий кут. Що робити: залишитися вдома з рідними чи йти на зміну? Аптека має працювати, тому що ми — об’єкт критичної інфраструктури! Я відкинула всі сумніви і вирушила на роботу.

25 лютого ситуація почала загострюватися. Знову вибухи, стрілянина… Над головою ворожі літаки і наш «привид Києва» ведуть дуель не на життя, а на смерть. Чого коштувало хлопцям (ми всі думали, що то один герой б’є рекорди зі знищення противника!) втримати оборону столиці, ми дізнаємося набагато пізніше. А тоді я просто дякувала, що вони в небі, і я можу добігти до аптеки, де вже стоїть кілометрова черга».

Коли в місті оголошували комендантську годину на кілька діб, родина в повному складі сиділа в холодному й вологому підвалі. «Навіть беруші не допомагали заглушити звуки пострілів. Стіни здригалися від вибухів на аеродромі. Але попри все, це було єдиним місцем, де відчуваєш себе у відносній безпеці. У Василькові вже висаджували ворожий десант, кружляли броньовані машини». Загалом життя в підвалі розтягнулося на два тижні. Зі сховища Ірина Володимирівна ходила на роботу, а її близькі залишалися там чекати на її повернення.

«Уже після першої ночі мене вмовляли виїхати з донькою в безпечніше місце, але страх за рідних і відповідальність за людей не відпустили. Ми повинні бути разом, я потрібна тут! Багато хто виїхав з міста, чимало аптек стояли зачиненими. Я не знаю, куди подівся тоді мій страх, але 28 лютого я вийшла на роботу.

Знову під аптекою стоїть черга. Заспокоюю колегу, що ми впораємося. На вулиці лунають тривога за тривогою. Ми намагаємося працювати дуже швидко, щоб всі змогли придбати потрібні ліки. І тут в аптеку заходить мій батько — 28 лютого в нього день народження. Він зайшов до мене на роботу, щоб придбати для своїх побратимів ліки. Я лише встигла його привітати й попросити берегти себе. Але навкруги запала тиша. У присутніх на очах були сльози. Коли батько пішов, я теж розплакалася. Навіть не пам’ятаю, як відпрацювала зміну. Усе ніби в тумані. Згадую тільки, як колега каже: «Чути вибухи, постріли, де будемо ховатися?»

Васильків продовжували обстрілювати, хоча героїчними зусиллями Збройних Сил України місто вдалося вберегти від окупації. Увечері знову тривога, шум у небі, пролітає ракета і влучає в житловий будинок, де були люди.

«1 березня ми з колегою ледь дочекалися кінця комендантської години і побігли на роботу, там люди чекають, пораненим потрібні ліки. Знову одна за одною лунають тривоги. Аптеку закриваємо впритул до комендантської години і біжимо додому. Увечері моя сім’я отримує погані новини. Під час ракетного обстрілу загинув наш кум, наш герой, який обороняв наше місто. Біль, жах і єдине питання: «За що?».

2 березня Ірина Володимирівна знову йшла на роботу під звуки повіт­ряної тривоги й пострілів. Пізніше вона дізнається, що неподалік аптеки диверсанти розстріляли добровольців, котрі захищали рідне місто. Усе це відбулося в школі, де в бомбосховищі ховалися жінки з дітьми. Здавалося, всі ці події мали б вибити з колії, а вони, навпаки, загартували її бойовий дух.

З навколишніх сіл зверталися люди, які раніше їздили у Васильків за ліками. У їхніх селах не було аптек. Під час активних воєнних дій дістатися до міста було неможливо — транспорт не ходив. Ірина Володимирівна разом з чоловіком збирала ліки за списками, і потім він доставляв їх людям додому. «Пригадую 12 березня. Здавалося, вже тиша, але несподівано знову тривога, вибухи, обстріли аеродрому. Тоді влучили в нафтобазу, піднявся стовп вогню та чорного диму… Молимося, щоб всі були живі. Ледь дочекалася тоді дзвінка від найріднішого: «Зі мною все добре!».

Тоді ж і Ірина Володимирівна взяла під опіку волонтерів — скоординовувала їх в аптеки, де були потрібні лікарські засоби, дефіцит уже дався взнаки.

«Кожна зміна — біль і страх. Приходили переселенці з Ірпеня, Бучі, Макарова, Маріуполя. Я відпускала ліки, слухала історії розбитих життів… Тут почалася тривога і земля затремтіла під аптекою. Знову ракетний обстріл частини, яка неподалік. Мені ще ніколи не було так страшно».

Період активних бойових дій на Київщині минув. Але спокій залишається поки що лише мрією. «Аптека низьких цін» у Василькові працює, а незламний фармацевт вірить у Перемогу.

4 місяці без вихідних заради людей

Ранок 24 лютого розпочався з вибухів. На Південній Салтівці в Харкові, де жила Аліна Вадимівна Артобалевська, завідувачка одразу двох аптек — «Аптеки оптових цін» на Північній Салтівці та «Аптеки 9-1-1» на Холодній горі, їх неможливо було ні з чим сплутати. Вона одразу зрозуміла, що почалося повномасштабне вторгнення.

«Згодом зателефонували мої «нічники» з обох аптек. Вони були перелякані і не знали, що робити, через натовп, який штурмував аптеки. Я зібралася і разом з чоловіком поїхала в аптеку на Північній Салтівці. У другу свою аптеку відправила на допомогу заступницю. Ми приїхали, відпустили дівчат з нічної зміни і стали за перший стіл».

Людей була просто сила-силенна. Хвіст черги на вулиці навіть не було видно. В обох аптеках, якими керувала Аліна Вадимівна, було дуже багато товару. І це дозволило максимально задовольняти попит. «В «Аптеці 9-1-1» на Холодній горі ліки відпускали через віконце, а на Північній Салтівці ми обслуговували людей в залі. З 10 працівників залишилися ми вдвох з моєю заступницею, тому було непереливки. Люди нервували і не зав­жди поводилися адекватно, особ­ливо перед закриттям — ми мали зачинятися о 15:00, транспорт не ходив, тому на роботу і з роботи діставалися, як доведеться. Коли йшли пішки під обстрілами, коли вдавалося викликати таксі, це коштувало 500–600 грн і ще годину доводилося чекати, поки хтось погодиться їхати. Але не вийти ми не мог­ли, бо людям були потрібні ліки. Приходило багато волонтерів, і я збирала величезні коробки ліків, на десятки тисяч. А ще у нас, на Північній Салтівці, було дуже багато матусь — вони звикли купувати тут дитяче харчування та засоби догляду за малюками. Хіба я мала право залишити їх без необхідного?»

У такому шаленому темпі «Аптека оптових цін» на Північній Салтівці працювала 10 днів. Над закладом постійно гули літаки, було дуже страшно. Північну Салтівку ворог обстрілював з якимось нелюдським натхненням. Але Аліна Вадимівна разом із заступницею не дозволяли страху взяти гору. На початку березня в сусідній будинок прилетів снаряд і зникла електрика. «Певний час ми ще збирали ліки за списками, поки керівництво не прийняло рішення задля нашої безпеки зачинити аптеку. Навколо вже було надто багато прильотів».

Після цього Аліну Вікторівну відправили в аптеку на Французькому бульварі приймати товар з розбитих аптек мережі. «Нам щодня привозили товар з 7–8 аптек. До того ж ми обслуговували волонтерів — збирали за списками ліки».

У травні Аліна Вікторівна разом зі ще однією завідувачкою Неярою Муратгазієвою звернулися до керівництва з проханням відкрити аптеку на Південній Салтівці. Жоден аптечний заклад там не працював і людям доводилося обходити пів міста в пошуках ліків.

«4 місяці без вихідних! Але інакше під час війни не можна. Кожен має викладатися на повну. У кожного свій фронт».

Місяць тому Аліна Вікторівна стала куратором. Тепер вона відповідає за 30 аптек. І відкриває аптеки на Північній Салтівці.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!