Герої фармацевтичного фронту. Vol. 13

Російська воєнна агресія згуртувала й об’єднала нашу націю, кожен знайшов своє місце на фронті — дипломатичному, економічному, медичному. Поки наші воїни захищають українські землі на полях бою, медичні та фармацевтичні працівники щодня рятують життя українців на фронті й у тилу. Складно описати словами те, у яких умовах вимушені працювати спеціалісти в гарячих точках. Однак вони обрали не рятуватися від війни, а рятувати інших. У рамках нашої постійної рубрики ми продовжуємо розповідати про героїв фармацевтичного фронту, які в цій війні, ризикуючи власним життям, невтомно захищають інтереси українських пацієнтів та забезпечують доступ до лікарських засобів навіть у такий надскладний час.

Коли в Харкові зникає світло, ми вмикаємо ліхтарики і обслуговуємо пацієнтів

24 лютого Тамара Анатоліїв­на Походенко прокинулася на рідній Олексіївці від вибухів. Після двох напружених робочих днів у неї був вихідний. Але всі плани скасувала війна. О 5-й ранку вони з чоловіком вирушили до мами, яка жила в районі Нові будинки. «Харків неможливо було впізнати. Паніка. Хаос. Крики. Сльози. Мами з візочками і малюками на руках. Шалені черги до банкоматів і магазинів. Розгублені очі. Натовп переляканих людей… Чоловіка дорогою викликали на роботу, тому до мами прийшли втрьох — із сином та його дівчиною. Наша бабуся тоді ще не знала про вій­ну. Ми сіли на кухні, заварили чай і спробували заспокоїтися, спланувати найближче майбутнє. Вирішили зібрати необхідні речі і переїхати сюди, в маленьку однокімнатну квартиру, щоб бути разом».

Тамара Анатоліївна зателефонувала своїй завідувачці і дізналася, що вона в аптеці сама: «Мене всі покинули, якщо зможете, приїжджайте». Близько 10-ї фармацевт уже стояла за касою у своїй «Першій соціальній аптеці». «Люди дивилися на нас такими очима, ніби ми на «Титаніку», який от-от піде під воду. Їм потрібні були ліки як рятівне коло. Скуповували все — дитяче харчування, інсуліни, серцеві препарати. Перестали працювати термінали. Обстріли посилювалися. Це додало ще паніки. Ніхто не знав, що буде завтра. Ми до останнього не зачинялися. Обслуговуємо ще п’ятьох і йдемо додому, думали ми із завідувачкою. А потім ще п’ятьох, і ще… Так допрацювали майже до 15-ї години. Коли вийшли, транспорт уже не ходив».

Аптека зачинилася. Вона знаходиться на виїзді з міста, на Бєлгородській трасі — там було вкрай небезпечно. Літаки з ворожої території долітали за кілька хвилин. І скидали бомби.

Тамара Анатоліївна залишилася без роботи, з тяжкими думками і турботами про сім’ю. Спали по черзі, більшість часу проводили в коридорі. Було дуже страшно. «Коли поруч лунали вибухи, мріяла тільки про те, щоб усі залишилися живими. Нехай і влучить снаряд у будинок, навіть засипле — можна ж відкопати. Тільки б вижити!»

За чотири дні їй зателефонувала завідувачка і запропонувала вийти на підмогу в аптеку своєї ж мережі на Павловому Полі. Там в аптеці залишився один завідувач, а людей дуже багато. Для цього потрібно було повернутися додому, у свій обстрілюваний район. Вона погодилася, не вагаючись.

«Усе було майже так, як і в перший день війни — море людей і паніка. Над аптекою постійно кружляли бомбардувальники. Вибухи, які лунали неподалік, лякали і нас, і відвідувачів. У такі моменти в маленьке приміщення набивалося понад 100 людей. Ми не могли зачинити перед ними двері, це було б жорстоко. Працювали «на автоматі» до 14:00. Потім за мною приходив чоловік і забирав додому».

Найбільший жах починався ввечері. Близько 19-ї і 23-ї — в одні й ті ж години — прилітав бомбардувальник і скидав снаряди. Тамара Анатоліївна з чоловіком у відчаї одного разу навіть побігли в бомбосховище сусіднього будинку. Та їм не відчинили двері, вони не знали кодового слова. Почався обстріл. «Чоловік штовхнув мене в калюжу, я впала, а він впав зверху — накрив собою. У навколишніх багатоповерхівках тріскалися шибки. Поряд летіли уламки снарядів і обрізали гілки на деревах, усе гриміло… Мені й досі сниться той жах: уночі, у повній темряві чую свист літака».

«Перша соціальна аптека» на Павловому Полі зачинилася 10 березня. Завідувач не витримав і поїхав з міста. Тамара Анатоліївна залишилася. І долучилася до волонтерства, яким з перших днів війни зай­мався її 26-річний син. «Ми разом розвозили на власній машині нашим військовим на околицях Харкова ліки, продукти, засоби гігієни, светри, шкарпетки, теплий одяг, цигарки».

Потім знову пролунав дзвінок — цього разу її допомоги потребували дівчата з «Першої соціальної аптеки» на Московському проспекті. Це було поруч з будинком, де жила мама та рідні. «Я ходила на роботу пішки. Точніше, бігала, уже обстрілювали і той, колись відносно тихий, район. Чоловік і син навчили мене за звуком розрізняти, наскільки близько падають снаряди. Призвичаїлася і до цього. У цій аптеці я відпрацювала до кінця травня. А потім ми разом із завідувачкою відчинили свою аптеку на Олександрівському проспекті. Навіть відкриття святкове зробили — з кульками».

Тамара Анатоліївна так і працює до сьогодні вдвох із завідувачкою. Через дорогу від їхньої аптеки знаходиться лікарня, де лікують поранених. А ще там є онкологічне відділення. Ліки вкрай потрібні пацієнтам, тому фармацевти не припиняють обслуговування навіть тоді, коли зникає світло через пошкодження електромереж. «У нас заздалегідь роздрукований список наявних препаратів. Ми вмикаємо маленькі ліхтарики і відпускаємо людям усе, що їм потрібно».

З міста жінка не виїжджала. «Я вірю в те, що в Харків росіян не пустять, бо з дитинства знаю хлопців, які захищають місто. Це однокласники мого сина — вони справж­ні. На них можна покластися. Не підведуть! А ми потрібні тут. Мої знання та досвід потрібні харків’янам. Я не маю права їх зрадити».

Ми хочемо жити тільки в Україні. З «русскими братьями» нам не по дорозі

Наталі Геннадіївні Плітко, фармацевту аптеки «Бажаємо здоров’я» з Рубіжного, уже вдруге доводиться рятувати рідних від війни. Жінка свого часу приїхала з Рубіжного до Донецька. Влаштувалася на роботу в аптеку мережі «Фітофарм», згодом у них із чоловіком народилася дитина. Життя у великому місті було цікавим і насиченим, поки не прийшов «русский мир». Так для неї розпочалася війна, яка триває досі.

У серпні 2014 р. разом з маленьким сином поїхали з Донецька. Повернулися в Рубіжне до мами. Жінка влаштувалася в аптеку мережі «Бажаємо здоров’я», а бабуся допомагала з онуком.

«24 лютого про повномасштабне вторгнення рф я дізналася від сестри з Харкова. Вона зателефонувала і розказала, що їх бомблять. У нас тоді було тихо. Однак недовго. 2 березня ми встигли виїхати, майже в останній момент, евакуаційним автобусом. За два дні після нашого від’їзду місто почали обстрілювати. Згодом зайшли кадирівці та почався жах. 8 березня загинула моя тітка, а троюрідній сестрі відірвало ногу. Вони потрапили під обстріл, коли поверталися від дідуся».

Наталя Геннадіївна про ситуацію в Рубіжному дізнається із соціальних мереж, зв’язку з містом немає. Та й самого міста практично теж. Там відсутня вода, електрика, газ. Їхню квартиру намагалися пограбувати, тому її мама повернулася до Рубіжного, щоб врятувати те, що залишилося. Місто під окупацією. І незрозуміло, як надовго.

Родина спочатку виїхала в Чернівці. «Жили в маленькому підвальчику три з половиною місяці. Чоловік не працював. Я влаштувалася в аптеку мережі «Подорожник». Та мріяла повернутися у свою мережу. І як тільки дізналася, що є вакансія, одразу спакували речі та переїхали в с. Софіївська Борщагівка під Києвом. Я знову працюю в «Бажаємо здоров’я». Живемо в орендованій квартирі втрьох — я, чоловік та син».

Чи буде куди повертатися в Рубіжне? «Поки там росіяни, ми залишаємося тут. Ми хочемо жити тільки в Україні. З «русскими братьями» нам не по дорозі».

У будинок, де знаходилася наша аптека, влучив снаряд

Війна для Світлани Сергіївни Серебрякової почалася ще у 2014 р. «У серпні я закінчила навчання у фармацевтичному коледжі, отримала диплом і одразу ж прийшла на роботу в аптеку «Фармація» в селищі Золоте. Тільки-но пройшла практику і відпрацювала перший тиждень самостійно, як у нас розпочалися бойові дії. Незабаром у будинок, де знаходилася наша аптека, влучив снаряд. Сам будинок визнали аварійним, людей відселили, але аптека продов­жувала працювати.

У Золотому ліки можна було купити тільки тут — інших аптек у селищі немає. В аптеці я працювала сама — була і завідувачкою, і людей обслуговувала, а залишилися там майже одні старенькі, і прибирала зал… Води в аптеці не було з 2014 р. — для будь-яких потреб доводилося носити з дому. Навіть після закінчення активних бойових дій у нашому селищі нічого не змінилося. Постріли лунали постійно — для нас вони стали буденністю. Але не для постачальників. Вважалося, що Золоте перебуває на лінії вогню, тому не всі мали сміливість привозити сюди лікарські засоби. Їздили з батьком на велосипедах у сусіднє селище за товаром, щоб забезпечити людей необхідним».

У Золотому немає ні поліклініки, ні лікарні. За медичною допомогою місцеві зверталися до завідувачки аптеки. Тому аптека працювала 6 днів на тиждень, а якщо Світлана Сергіївна хворіла, то люди приходили до неї додому — вона нікому не відмовляла. «Коли 24 лютого 2022 р. почалася повномасштабна війна, я все одно щодня відкривала аптеку. Бігла на роботу під обстрілами, намагаючись ухилитися від уламків. Я не мог­ла залишити стареньких без ліків».

В аптеці не було не тільки води, зникла електрика й тепло. Потім був дуже сильний обстріл і вибуховою хвилею вибило шибки та зруйнувало дах. Уранці завідувачка побачила, що в аптеку навідалися мародери. Заклали вікна підручними матеріалами і картоном, заклеїли скотчем, і ще певний час Світлана Сергіївна працювала.

«У квітні я востаннє вийшла у свою понівечену аптеку. Серце стискалося, коли я думала про людей, які залишаються в Золотому, але небезпека зростала кожного дня, і разом з батьками ми змушені були виїхати».

Зараз Світлана Сергіївна Серебрякова працює в Дніпрі в «Аптеці оптових цін» Аптечної мережі 9-1-1. І чекає на Перемогу.

Пресслужба «Щотижневика АПТЕКА»

Цікава інформація для Вас:

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті