Якісна підготовка лікарів чи нова система поборів — що пропонує ініціатива з безперервного професійного розвитку?

23 листопада для громадського обговорення на сайті профільного міністерства з’явився проєкт постанови КМУ «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28 березня 2018 р. № 302» (далі — проєкт) щодо безперервного професійного розвитку фахівців у сфері охорони здоров’я. Окрім того, що і до тексту документа є ряд запитань та зауважень, подив викликає «паралельність» появи цього документа та законопроєкту з професійного самоврядування медичних професій, який підготував Комітет Верховної Ради України з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування ще влітку цього року як доопрацьовану версію попередніх законопроєктів. За фаховою думкою щодо нової моделі безперервного професійного розвитку (БПР) редакція звернулася до Олега Мусія, президента Всеукраїнського Лікарського Товариства.
— Олеже Степановичу, які ваші перші враження від проєкту?

— Прочитавши цей документ, перше, що спадає на думку, це його спірність та суперечливість. З одного боку, а саме юридичного, він потребує значного юридичного доопрацювання та приведення у відповідність з усіма правовими процедурами. З іншого боку, одразу видно, що документ готували так звані адміністратори чи управлінці, а не фахівці сфери охорони здоров’я та лікарі. При підготовці проєкту, наскільки мені відомо, з лікарським товариством жодного обговорення не відбувалося, а десь там кулуарно залучали приватних провайдерів БПР.

Це якщо про перше враження. Якщо копнути глибше, то одразу стає зрозумілим, що за благим наміром «відокремити систему БПР від впливу фармацевтичного бізнесу» приховується просте бажання створити ще одну штучну надбудову при Міністерстві охорони здоров’я (МОЗ) України. А вже через неї контролювати фінансові потоки: як безпосередньо кошти, передбачені держбюджетом на БПР, так і, звичайно ж, небезкоштовну «акредитацію» провайдерів тощо.

Тобто замість того, щоб як у всьому світі давати можливість розвиватися державно-приватному партнерству, я маю на увазі освітні заклади з одного боку та медичні та фармацевтичні компанії — з іншого, ми все це забороняємо, залишаємо провайдерів БПР без можливого фінансування в той час, як у бюджеті коштів завжди не вистачає. А програє в цьому випадку саме лікар. Адже він буде змушений платити за БПР з власної кишені.

Додайте сюди те, що кількість спеціалістів у сфері охорони здоров’я в Україні і так стрімко зменшується, тому незабаром працювати в лікарнях взагалі не буде кому.

— Якою є кадрова ситуація з лікарським забезпеченням на сьогодні?

— Внаслідок різних факторів, як-то епідемії, війни, старіння населення та зростання рівня захворюваності, збільшується потреба у медичних послугах. А це тягне за собою загострення проблеми ефективного відновлення кадрового потенціалу системи охорони здоров’я. Розвинені країни найчастіше вирішують це питання за рахунок міжнародної міграції лікарів та медичних сестер. Тобто в нашому випадку — за рахунок українських лікарів.

При цьому основним джерелом збільшення чисельності медичних кадрів взагалі залишається їх ефективна підготовка та перепідготовка за освітніми програмами різного рівня. У більшості країн Європейського регіону спостерігається стале збільшення обсягів підготовки лікарів та медичних сестер, тоді як в Україні тенденція діаметрально протилежна.

Через неувагу до питань людських ресурсів охорони здоров’я нинішній стан кадрового забезпечення галузі в Україні характеризується:

  • зменшенням кількості лікарів та молодших медичних спеціалістів з медичною освітою, особливо у сільській місцевості, що прогресує;
  • зниженням престижності лікарської та сестринської спеціальностей;
  • суттєвим зменшенням обсягів підготовки медичних кадрів у закладах вищої медичної освіти та закладах післядипломної освіти;
  • постійним зниженням для українських громадян доступності медичної до- та післядип­ломної освіти;
  • дисбалансом медичних кадрів між містом та селом, між первинною, вторинною і третинною ланками надання медичної допомоги;
  • неконтрольованими процесами міграції медиків з України до інших країн.

Нині за рівнем забезпеченості лікарями та медичними сестрами й акушерками Україна знаходиться на 38-му місці в Європейському регіоні. Така від’ємна динаміка щодо кадрових ресурсів охорони здоров’я супроводжується зменшенням обсягів підготовки лікарів та медичних сестер із 2017 р.

За даними Центру медичної статистики МОЗ України, станом на 31.12.2019 р. медичну допомогу в закладах охорони здоров’я усіх форм власності надавали 184 713 лікарів усіх спеціальностей. Це значно менше, ніж у 2010 р. — майже 224 876 лікарів.

Якщо ж вилучити з переліку лікарів, які безпосередньо надають медичну допомогу, лікарів-стоматологів (у світі вважаються окремою професійною групою у системі охорони здоров’я), організаторів охорони здоров’я, науковців, викладачів, групу санітарних лікарів, то цей показник становитиме 103 112 осіб, що є найнижчим показником за останні роки. А враховуючи пандемію коронавірусної хвороби, дані за 2020 р. точно не будуть втішними.

При цьому упродовж 2010–2019 рр. частка кадрів, які працюють у приватному медичному секторі, зросла майже вдвічі. Тобто і до цього часу про належне фінансування системи охорони здоров’я говорити не доводилося.

А сімейні лікарі? Для ефективної роботи первинної ланки, за обґрунтованими розрахунками МОЗ України до 2020 р., кількість сімейних лікарів мала б сягнути мінімум 20 000 лікарів, що нині в умовах щорічного скорочення підготовки лікарів за державним замовленням стає недосяжним завданням. Тож зовсім не випадково — до 20% населення країни не може укласти декларацію з сімейним лікарем у зв’язку з неукомплектованістю служби сімейної медицини на 21%. Украй незадовільним є й кадрове забезпечення лабораторної, санітарної, патологоанатомічної, наркологічної, фтизіатричної та інфекційної служб та системи невідкладної медичної допомоги, де зайнято близько 75% посад.

У центрах швидкої допомоги працює тільки 3929 лікарів, або 0,94 на 10 тис. населення, що значно менше, ніж у 2011 р., коли лікарів за спеціальністю «Медицина невідкладних станів» налічувалося 5130, або 1,13 на 10 тис. Тобто забезпеченість бригад швидкої медичної допомоги зменшилася за останні 10 років на 16,8%.

І при тому, що всі ці показники і так вкрай низькі, варто ще зазначити, що у системі закладів МОЗ України працює 38 132 лікаря пенсійного віку, або 24,7% загальної кількості. А замінити їх ким?

Щорічно укомплектованість посад лікарів та молодших медичних спеціалістів зменшується на 0,7–1,1 %, що відображає процес депопуляції, міграції медиків та відмову працювати за спеціальністю внаслідок незадовільного соціального захисту та професійного вигорання.

Усе вищезазначене потребує термінових політичних рішень щодо виправлення ситуації з кадровими ресурсами в охороні здоров’я та попередження ризиків погіршення надання медичної допомоги населенню. Без стабілізації ситуації з кадровим забезпеченням галузі, відновлення належних обсягів підготовки та перепідготовки медиків медична допомога населенню стане проблематичною, а боротьба з епідеміями інфекційних та неінфекційних хвороб завершиться поразкою для людства.

А ми, замість того, щоб покращувати умови роботи лікарів, запроваджуємо новий механізм поборів.

— Чому поборів?

— Давайте розберемо документ. Пропонується створити агенцію при МОЗ, яка буде адмініструвати процес БПР лікарів через своїх провайдерів. Ні визначення адміністратора, ні прописаних вимог до нього чи провайдерів у документі немає.

Тобто, поки що процес здається таким: усі гроші, які виділяються сьогодні на систему БПР через інститути підвищення кваліфікації чи кафедри, підуть до агенції. Вона якимось чином розподілить їх між лікарями. Мабуть, видасть ваучери на якусь суму коштів (пару тисяч гривень), на які лікар сам обиратиме заходи БПР. І все, здавалось би, гарно, але якою буде ця сума та чи вистачить її на отримання 50 балів?

Щось мені твердо підказує, що ні. І доплачувати за всі інші необхідні бали лікар буде з власної кишені. І це в умовах і так мізерних зарплат. Наскільки мені відомо, цю ініціативу хочуть протягнути вже декілька років, але її щоразу завертало Міністерство фінансів.

— Це ми говоримо про кошти державного бюджету, які виділяються закладам післядипломної освіти. Але ж є і приватні навчальні заклади, які не фінансуються державою. Що робити в їх випадку?

— Стосовно приватних навчальних закладів, на мою думку, ситуація буде наступна — вони будуть збирати внески з приватних провайдерів за реєстрацію у цій системі. І, так би мовити, за їх акредитацію як провайдерів. І скажуть: ось нам джерело для фінансування. Але це не джерело для фінансування, а ще одна корупційна схема. Адже критерії визначення, хто є провайдером, також не прописано.

При цьому всі заклади отримали ліцензію від Міністерства освіти та науки на надання освітніх послуг. Але тепер цього буде недостатньо, і треба дістати «ще один папірець», щоб надавати заходи з БПР. І якраз-таки ця агенція оцінюватиме (невідомо як), і знову треба за це платити (невідомо скільки). Але, як показує практика, розуміння того, що за все треба буде платити і всіх ошукали, прийде потім. У процесі.

— У розвинених країнах БПР є компетенцією професійних самоврядних організацій. Наскільки я пам’ятаю, цьогоріч в Україні питання професійного самоврядування медичних професій якраз активно обговорюється. У випадку з проєктом виходять якісь два абсолютно паралельні процеси.

— Дійсно, цей проєкт входить у протиріччя з ідеями професійного самоврядування. Так, наприклад, той законопроєкт, що наразі зареєстровано у Верховній Раді профільним комітетом, дуже далекий від європейських реалій та теж викликає більше питань, ніж дає відповідей.

Але в цілому як ідеологія БПР є компетенцією професійного самоврядування. А створювати дві структури, які будуть займатися одним і тим самим, — досить «цікава» ініціатива. Чи це прояв того, що законопроєкт про професійне самоврядування вже похоронили — мені невідомо. Але очевидно, що повноваження з проведення БПР професійному самоврядуванню ніхто не спішить передавати. Бо те все — державні кошти. І чималі.

Резюмуючи, хочу зазначити, що, на мою думку, основна мета прийняття цієї постанови — це створення системи поборів з лікарів за проведення післядипломної медичної освіти, яка до цього часу була для них безоплатною. А прийняття будь-якого документа без обговорення з професійною спільнотою лише доводить, що просто лобіюються чиїсь визначені інтереси, які продовжують тенденцію знищення системи охорони здоров’я в Україні.

Детально проаналізувавши запропонований проєкт, я впевнився, що пропонується просто ще одна фікція замість реформування. І я від імені Всеукраїнського Лікарського Товариства та себе особисто можу впевнено зазначити, що зміни у БПР лікарів — вкрай необхідні та важливі. Але лише в контексті запровадження реального лікарського самоврядування в рамках справжньої реформи системи охорони здоров’я.

Ірина Бондарчук

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті