Ілюзія щастя чи право на буденне життя? Правда про антидепресанти, яку ви могли не знати

Депресія — життя, що не радує

Депресія — психічний розлад, що характеризується пригніченим настроєм та втратою задоволення чи інтересу до діяльності протягом тривалого часу, входить до числа провідних причин погіршення стану здоров’я та інвалідизації в усьому світі. Примітно, що цей розлад може впливати на всі аспекти життя, зокрема соціальні стосунки, та може бути наслідком або призводити до проблем у навчанні й на роботі. Депресія не обирає жертв, проте в зоні особливого ризику опиняються ті, хто пережив насильство або важкі втрати. Статистика невблаганна: цю недугу відмічають у понад 332 млн людей у світі, причому жінки стикаються з нею в півтора раза частіше за чоловіків. Особливо вразливими є молоді матері (>10%) та особи похилого віку². Зокрема, повідомляється, що сьогодні вже 6,75% українців офіційно мають встановлений діагноз або симптоми депресивного розладу, включаючи нашу країну до п’ятірки «лідерів» із захворюваності³. Найстрашнішим наслідком хвороби залишається суїцид — 3-тя за частотою причина смерті серед молоді віком 15–29 років².

Чи лікується депресія?

Коли у людини знижується гострота зору, ми не радимо їй «просто краще придивлятися» — вона придбаває окуляри. Депресія працює так само: це лінза, яка викривляє реальність, роблячи її сірою та розмитою. Життя з нею нагадує перебування у квартирі, де перегоріли всі лампочки. Пацієнт може бути неймовірно вольовою людиною, але все одно будете перечіплятися через меблі в темряві. Можна роками вчитися ходити на дотик, а можна просто вкрутити нові лампочки. На жаль, суспільні крайнощі — від знецінення («депресії не існує») до тотальної патологізації («ми всі травмовані») — лише заважають вчасно знайти цей «вимикач». Звичайно, що здоровий сон, спорт і вітаміни — це міцний фундамент, але вони не замінять лікування, а можуть лише підтримати стан людини. Як жодні вправи для очей не виправлять серйозну короткозорість, так і сила волі не замінить терапію. Ба більше, саме психічне здоров’я дає ресурс на здоровий спосіб життя, а не навпаки. У стані розладу людина часто просто не має сил «взяти себе в руки», бо її внутрішній «акумулятор» розряджений до нуля. Звісно, деякі ментальні розлади можуть з часом регресувати самі, але ціна такого очікування надто висока. Без фахової допомоги людина втрачає роки життя, соціальні зв’язки, а іноді й саме життя через ризик суїциду чи деструктивні залежності. І тут варто відзначити, що лікарські засоби не розв’язують життєвих проблем і не «малюють сонце» там, де його немає. Вони просто вмикають світло, відновлюючи біологічний ресурс, щоб хворий нарешті зміг побачити, де перебуває і куди йому йти. Звернутися до лікаря і отримати рецепт на антидепресанти є раціональним рішенням, щоб виграти час та підтримати свою «менталку».

Антидепресанти — Must Have у сучасній психотерапії?

Антидепресанти — це збірна назва для кількох груп препаратів, які застосовують передусім для лікування деп­ресивних розладів та їхніх різновидів. Попри спільну мету — модуляцію настрою та поведінки — вони мають різні механізми дії та впливають на певні нейромедіатори. Сучасна медицина виділяє такі основні класи антидепресантів, як селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС), селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну та норадреналіну (СІЗЗСН), атипові антидепресанти, модулятори серотоніну, трициклічні антидепресанти (ТЦА), інгібітори моноаміноксидази (ІМАО) та антагоністи NMDA-рецепторів (N-methyl-D-aspartate receptor). Вважається, що всі дозволені до застосування препарати цієї групи підвищують рівень серотоніну, норадреналіну або обох цих речовин у синапсах (просторі між нервовими клітинами). Хоча методи досягнення цього результату різняться, більшість антидепресантів працюють за принципом блокування зворотного захоплення ней­ромедіаторів нервовими закінченнями, що дозволяє організму більш ефективно використовувати власні ресурси для стабілізації психічного стану (Sheffler Z.M. et al., 2025).

Історія антидепресантів розпочалася в 1950-х роках із випадкового відкриття: препарати проти туберкульозу несподівано виявилися здатними покращувати настрій. Це дало поштовх розробленню першого покоління ліків — ІМАО, а невдовзі за ними — трициклічних антидепресантів. Хоча ці ліки справді рятували від глибокого розпачу, вони були подібні до важкої артилерії: разом із депресією вони «бомбардували» весь організм, викликаючи нестерпну сухість у роті, порушення серцевого ритму та небезпечні взаємодії з їжею. Крім того, передозування цими препаратами часто було летальним, що робило їхнє застосування ризикованим для осіб у суїцидальному стані. Однак уже наприкінці 80-х років ринок підкорив один з відомих представників групи СІЗЗС, який рекламували як безпечний засіб для створення «дизайнерської особистості», обіцяючи не лише лікування, а й покращення характеру та впевненості⁴. Науковці навчилися діяти селективно: замість того, щоб втручатися в роботу всіх систем головного мозку, нові ліки зосередилися переважно на серотоніні, що дало змогу поліпшити профіль безпеки та зробити терапію доступною для мільйонів людей, дозволяючи їм лікуватися амбулаторно, працювати та вести звичне життя без страху за серце чи критичні побічні ефекти. Депресія перестала бути вироком, що потребує обов’язкової госпіталізації, і перетворилася на стан, який можна контролювати щоденним прийомом однієї таблетки. З часом були відкриті й інші молекули антидепресантів, і вони стали частиною життя мільйонів.

Та чи виправдали антидепресанти обіцянки виробників? Виявляється, що за доволі феєричним фасадом успіху приховувалися тривожні факти: виробники замовчували ризики суїцидальної поведінки та насильства, з якими пацієнти зіткнулися вже в 90-х роках. Щоб уникнути асоціацій із залежністю, фармацевтичні гіганти навіть ввели евфемізм «синдром припинення» замість терміна «абстиненція»⁴. Проте, якщо дійсно все так погано, то чому ця група препаратів досі на ринку, продовжує залишатися основою лікування депресивних розладів та, як бачимо, попит на неї зростає¹?

Попри непросту історію та складність підбору, антидеп­ресанти залишаються основою терапії, тому що вони можуть допомагати відновлювати здатність нейронів взаємодіяти⁵. Визначено, що депресія пов’язана з дисрегуляцією нейромедіаторних систем — серотоніну, норадреналіну, дофаміну — а також із нейропластичними змінами в гіпокампі та префронтальній корі головного мозку (Delva N.C. et al., 2021). А антидепресанти — базова терапія цього розладу (Kovich H. et al., 2023), не просто «підвищують рівень серотоніну», а впливають на експресію нейротрофічного фактора головного мозку, сприяючи відновленню нейрональних зв’язків (Lee B.H. et al., 2010; Autry A.E. et al., 2012).

Водночас вибір конкретного препарату — це завжди індивідуальний процес, що має проводитися виключно лікарем-психотерапевтом, який має враховувати історію хвороби, генетику, супутнє лікування тощо. Важливо відмітити, що якщо перший призначений засіб не дає миттєвого результату, це не свідчить про неефективність, а є частиною стандартного протоколу, де передбачено, що лікарі мають послідовно переходити від препаратів першої лінії до специфічніших схем, поки не знайдуть дієвий варіант, що у переважній більшості випадків може дати змогу стабілізувати стан пацієнта⁵. Примітно, що при легких формах депресії різниця між антидепресантами та плацебо може бути мінімальною. Проте при помірній і тяжкій депресії клінічна ефективність суттєво зростає (BMJ, 2008), що підкреслює важливість індивідуалізації терапії (Dunlop B.W., 2016).

А як же «побічка»?

Будь-які ліки мають ризик побічних ефектів, і антидепресанти теж не виняток. Сучасна медицина робить антидепресанти дедалі точнішими: більш нові представники групи діють вибірково, мінімізуючи вплив на сон, масу тіла чи лібідо, а більшість небажаних реакцій минає після адаптації або корекції дози. Важливо усвідомлювати: те, що лякає здорову людину як «побічна дія», часто є лише часткою тієї шкоди, яку завдає нелікована депресія, руйнуючи обмін речовин, стосунки та волю до життя. У контексті доказової медицини вибір на користь терапії є раціональним кроком, адже на шальках терезів лежить не просто комфорт, а виживання людини^{5, 6}.

Антидепресанти є сучасними психофармакологічними агентами, призначеними для корекції симптомів депресивних, тривожних та інших афективних розладів шляхом оптимізації нейромедіаторного обміну. Їхня дія спрямована на регуляцію концентрації серотоніну, норадреналіну та дофаміну — ключових хімічних сполук, що забезпечують синаптичну передачу сигналів між нейронами. Коли функціонування цієї комунікаційної системи порушується, виникає клінічна картина розладу: від стійкого пригнічення настрою та вітальної тривоги до соматичних проявів, таких як дефіцит мотивації, інсомнія чи анорексія⁶. Примітно, що на ранніх етапах антидепресантної терапії може відновлюватися психомоторна активність раніше, ніж зникають суїцидальні думки (Reeves R.R. et al., 2010). Саме тому перші тижні терапії вважаються періодом підвищеного клінічного нагляду. Цей нюанс рідко обговорюється з пацієнтами, але він критично важливий для фармацевтичного консультування.

Антидепресанти зазвичай вважають такими, що не формують класичної залежності (Horowitz M.A. et al., 2023). Водночас існує феномен «синдрому відміни» — особливо при різкому припиненні прийому. Це не залежність, а наслідок нейроадаптації (Gabriel M. et al., 2017). Важливо розуміти, що антидепресанти не належать до наркотичних речовин, не викликають адикції та не здатні штучно генерувати стан ейфорії. Вони не нівелюють спектр природних емоцій і не деформують структуру особистості, а лише сприяють відновленню фізіологічної здатності головного мозку до стабільної саморегуляції, створюючи біологічне підґрунтя для подальшої психологічної реабілітації⁶. Водночас фармацевт, відпускаючи антидепресанти, має наголошувати: припинення лікування — лише поступове і тільки за рекомендацією лікаря.

Попри етимологію назви, спектр клінічного застосування антидепресантів значно ширший за лікування депресивних станів. Завдяки здатності модулювати роботу ней­ромедіаторних систем ці препарати є золотим стандартом у терапії цілої низки нозологій: від спектра тривожних розладів (панічного, генералізованого, соціального) та обсесивно-компульсивних станів до посттравматичного стресового розладу. Крім того, вони проявляють ефективність у лікуванні розладів харчової поведінки, зокрема нервової булімії, передменструального дисфоричного розладу та дисморфофобії. Важливою сферою їхнього застосування є також психосоматична медицина, де антидепресанти допомагають долати соматоформні розлади, порушення сну та хронічні больові синдроми, як-от фіброміалгія, міг­рень чи нейропатичний біль⁶.

Коли антидепресанти починають діяти?

Цікавий факт: антидепресанти не діють миттєво — і це добре. У цьому полягає їхня терапевтична перевага: на відміну від стимуляторів, вони не створюють штучної ейфорії та не формують залежності, оскільки потребують 2–4 тиж для перебудови нейрональних мереж і рецепторної чутливості (Taylor M.J. et al., 2006; Corponi F. et al., 2022). Початкові зміни стають помітними за 2 тиж, проте для пов­ної стабілізації стану необхідно до 3 міс; якщо ж динаміка відсутня протягом 1-го місяця, лікар індивідуально коригує дозування або змінює препарат. Весь курс, що зазвичай триває від 6–9 міс при першому епізоді до довшого терміну при рецидивах, має суворо дотримуватися фаз ініціації та підтримки для мінімізації ризику повернення хвороби⁶. Важливо розуміти, що ці ліки не імітують «щастя» і не змінюють особистість, а лише зменшують патологічну глибину негативних емоцій і допомагають долати анхедонію. Важливо, що антидепресанти не роблять людину «щасливою» та не додають нових почуттів — вони поступово відновлюють реактивність до позитивних стимулів, повертаючи доступ до емоцій, які були заблоковані розладом (Andrade C. et al., 2010; Wells T.T. et al., 2014).

Тож ілюзія щастя чи право на буденність?

В умовах хронічного стресу, війни, втрат і невизначеності вираженість симптомів депресивних розладів суттєво збільшується. І часто пацієнт приходить до аптеки раніше, ніж до психіатра. Тому фармацевт стає першим представником сфери охорони здоров’я, який може зменшити стигму, пояснити механізм дії, зняти страх залежності, наголосити на важливості тривалості терапії. Іноді саме ці слова визначають, чи продовжить людина лікування. Можливо, найбільший міф полягає в тому, що лікування психічних розладів — це шлях до «штучного щастя». Насправді це шлях до базового функціонування. І якщо антидепресант дозволяє людині знову жити буденним життям — чи не є це тією самою потрібною формою лікування?

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!