Закон України від 12 грудня 1991 р. № 1972-XII

ЗАКОН УКРАЇНИ

від 12 грудня 1991 р. № 1972-XII

«Про запобігання захворюванню на

на синдром набутого імунодефіциту  (СНІД)

та соціальний захист населення»«Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний

захист людей, які живуть з ВІЛ»

СНІД — особливо небезпечна інфекційна хвороба, зараження людини збудником якої за умови відсутності у даний час ефективних методів лікування та специфічної профілактики призводить до смерті. Боротьба з цією інфекцією є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті. Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства .

Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення.

Закон визначає порядок правового регулювання питань, пов’язаних з поширенням цього захворювання, відповідно до норм міжнародного права і рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я Цей Закон відповідно до норм міжнародного права та рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я визначає порядок правового регулювання діяльності, спрямованої на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції в Україні, та відповідні заходи соціального захисту ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІДЦей Закон відповідно до норм міжнародного права визначає порядок правового регулювання діяльності у сфері профілактики, лікування, догляду і підтримки, необхідних для забезпечення ефективної протидії поширенню хвороби, зумовленої вірусом імунодефіциту людини, та відповідні заходи щодо правового і соціального захисту людей, які живуть з ВІЛ.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Основні терміни та поняття, що вживаються в Законі У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні: Визначення термінів

ВІЛ-інфекція — захворювання, викликане вірусом  імунодефіциту людини (ВІЛ);

ВІЛ-інфіковані — особи, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту людини. До категорії ВІЛ-інфікованих  належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі на СНІД;

СНІД (синдром набутого імунодефіциту) — кінцева стадія ВІЛ-інфекції;

хворі на СНІД — особи з різноманітними патологічними проявами, зумовленими глибоким ураженням імунної системи вірусом імунодефіциту людини.

1. У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

1) ВІЛ – вірус імунодефіциту людини, що зумовлює захворювання на ВІЛ-інфекцію;

2) ВІЛ-інфікована особа – особа, в організмі якої виявлено ВІЛ, але яка перебуває у стані безсимптомного носійства ВІЛ;

3) ВІЛ-статус особи – стан організму особи стосовно відсутності чи наявності в ньому ВІЛ: негативний ВІЛ-статус особи характеризується відсутністю в її організмі ВІЛ, позитивний ВІЛ-статус особи характеризується наявністю в її організмі ВІЛ;

4) групи підвищеного ризику щодо інфікування ВІЛ – групи населення, яким з урахуванням особливостей їх поведінки та поведінки їхнього оточення загрожує підвищений ризик контакту з джерелом ВІЛ. Визначення та перегляд  переліку таких груп здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральним органои виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я з урахуванням критеріїв та рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я;

5) люди, які живуть з ВІЛ, – ВІЛ-інфіковані особи та особи, які страждають на хворобу, зумовлену ВІЛ;

6) особа, яка страждає на хворобу, зумовлену ВІЛ, – особа, в якої за  результатами медичного та лабораторного обстеження виявлено СНІД чи інші встановлені Міжнародною класифікацією хвороб клінічні прояви хвороби, зумовленої ВІЛ;

7) партнер – статевий партнер ВІЛ-інфікованої особи або її партнер із вживання наркотичних засобів та психотропних речовин ін’єкційним способом;

8) постконтактна профілактика – короткостроковий курс антиретровірусного лікування, метою якого є зниження вірогідності інфікування ВІЛ особи, яка зазнала підвищеного ризику такого інфікування;

9) синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – стадія розвитку хвороби, зумовленої ВІЛ (ВІЛ-інфекція), що характеризується клінічними проявами, спричиненими глибоким ураженням  імунної системи людини під впливом ВІЛ;

10) хвороби, зумовлені ВІЛ (ВІЛ-інфекція), – комплекс визначених Міжнародною класифікацією хвороб уражень організму людини, зумовлених пов’язаними з впливом ВІЛ ушкодженнями імунної системи, який на початковому етапі свого розвитку має характер стану безсимптомного носійства ВІЛ, а за умови відсутності відповідного лікування та впливу інших несприятливих для організму ВІЛ-інфікованої особи обставин набуває клінічних проявів у вигляді різноманітних інфекційних, паразитарних захворювань, злоякісних пухлин, інших хвороб чи зумовленого ВІЛ синдрому набутого імунодефіциту.

Стаття 2. Державна політика України у сфері боротьби із захворюванням на СНІД реалізується шляхом організації виконання цього Закону, інших актів законодавства України, а також розробки, фінансового та матеріального забезпечення відповідної Національної програми, яка передбачає систему заходів щодо профілактики поширення цього захворювання, інформування та навчання широких кіл населення, спеціальної підготовки медичного персоналу, проведення фундаментальних та прикладних наукових досліджень Державна політика у сфері боротьби із захворюванням на СНІД  реалізується  шляхом організації виконання цього Закону, інших нормативно-правових  актів  України, а також розробкою, фінансовим та матеріальним  забезпеченням реалізації відповідних загальнодержавних, регіональних та місцевих програм, що передбачають систему заходів щодо профілактики поширення ВІЛ-інфекції, інформування та навчання населення, спеціальну підготовку медичного персоналу, проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень, розвиток міжнародного співробітництва у цій сфері.

Стаття 2. Принципи державної політики у сфері протидії поширенню хвороб, зумовлених ВІЛ

1. Державна політика у сфері протидії поширенню хвороб, зумовлених ВІЛ, реалізується шляхом організації виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів України, а також шляхом розроблення, фінансового та матеріального забезпечення реалізації загальнодержавних та інших програм, що передбачають здійснення заходів з профілактики поширення ВІЛ-інфекції, інформаційно-роз’яснювальної роботи щодо принципів здорового та морального способу життя, духовних цінностей і відповідальної поведінки у сфері сексуальних стосунків, розроблення навчальних, просвітницьких та виховних програм з цих питань для середніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладів, здійснення спеціальної підготовки медичного персоналу, проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень, розвиток міжнародного співробітництва у цій сфері.

Стаття 3. Спеціальними органами державного управління та міжвідомчої координації у сфері боротьби із захворюванням на СНІД є Національний комітет боротьби із захворюванням на СНІД при Президенті України та регіональні і місцеві комітети боротьби із захворюванням на СНІД, що утворюються при відповідних органах влади Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то застосовуються норми міжнародного договору.

Стаття 3. Законодавство України у сфері протидії поширенню хвороб, зумовлених ВІЛ

1. Законодавство України у сфері протидії поширенню хвороб, зумовлених ВІЛ, базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про охорону здоров’я, законів України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» «Про протидію захворюванню на туберкульоз», цього Закону, інших нормативно-правових актів.

Положення про Національний комітет боротьби із захворюванням на СНІД при Президенті України затверджується Президентом України.

Голова Національного комітету боротьби із захворюванням на СНІД при Президенті України призначається Президентом України.

Стаття 4. Заходи щодо боротьби із захворюванням на СНІД здійснюються Міністерством охорони здоров’я України, його органами на місцях, а також всіма іншими державними органами, підприємствами, установами, організаціями. Держава гарантує:

забезпечення постійного епідеміологічного контролю за поширенням ВІЛ-інфекції на території України;

доступність, якість, ефективність медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції (далі – медичного огляду), в тому числі анонімного, з наданням попередньої та наступної консультативної допомоги, а також забезпечення безпеки такого медичного огляду для обстежуваної особи та персоналу, який його проводить;

регулярне та повне інформування населення, в тому числі через засоби масової інформації, про причини зараження, шляхи передачі ВІЛ-інфекції, заходи та засоби профілактики, необхідні для запобігання зараженню цією хворобою та її поширенню;

включення до навчальних програм середніх, професійно-технічних та вищих закладів освіти спеціальної тематики з питань профілактики захворювання на СНІД;

забезпечення доступності для населення засобів профілактики, що дають можливість запобігти зараженню і поширенню ВІЛ-інфекції статевим шляхом;

забезпечення запобігання поширенню ВІЛ-інфекції серед осіб, які вживають наркотичні засоби шляхом ін’єкції, зокрема створенням умов для  заміни  використаних ін’єкційних голок і шприців на стерильні;

обов’язкове тестування з метою виявлення ВІЛ-інфекції крові (її компонентів), отриманої від донорів крові та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин і органів людини, що використовуються в медичній практиці та наукових дослідженнях;

сприяння діяльності, спрямованій на формування у населення стереотипів безпечної сексуальної поведінки та на усвідомлення високого ризику зараження ВІЛ-інфекцією при ін’єкційному способі вживання наркотичних засобів;

соціальний захист ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД, членів їхніх сімей і медичних працівників, зайнятих у сфері боротьби із захворюванням на СНІД, а також подання ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД усіх видів медичної допомоги в порядку, визначеному цим Законом та іншими нормативно-правовими актами;

безпеку лікувально-діагностичного процесу пацієнтам та медичному персоналу в державних закладах охорони здоров’я, державний санітарно-епідеміологічний нагляд за безпекою цього процесу  в закладах охорони здоров’я усіх форм власності, а також за  виконанням заходів, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції  при здійсненні приватної медичної практики, наданні громадянам косметичних, перукарських та інших послуг, пов’язаних із порушенням цілості шкіри чи слизових оболонок;

сприяння благодійній діяльності, спрямованій на профілактику розповсюдження ВІЛ-інфекції, боротьбу зі СНІДом та соціальний захист населення.

Стаття 4. Державні гарантії у сфері протидії поширенню хвороб, зумовлених ВІЛ

1. Держава гарантує забезпечення:

1) пріоритетності в профілактиці поширення ВІЛ-інфекції інформаційно-роз’яснювальної роботи з населенням щодо принципів здорового та морального способу життя, духовних цінностей і відповідальної поведінки у сфері сексуальних стосунків;

2) пропаганди здорового способу життя;

3) постійного моніторингу епідемічної ситуації та контролю за здійсненням заходів із запобігання захворюванню на ВІЛ-інфекцію;

4) доступності та належної якості тестування з метою виявлення ВІЛ-інфекції, у тому числі анонімного, з наданням попередньої та подальшої консультативної допомоги, а також забезпечення безпеки тестування для обстежуваної особи та персоналу, який його проводить;

5) регулярного інформування населення, у тому числі через засоби масової інформації, про причини зараження, шляхи передачі ВІЛ-інфекції, важливість здорового та морального способу життя для запобігання зараженню ВІЛ-інфекцією, заходи та засоби профілактики захворювання  на ВІЛ-інфекцію,  а також про можливості діагностики та лікування;

6) включення питань щодо профілактики ВІЛ-інфекції, здорового та морального способу життя, духовних цінностей, відповідальної поведінки у сфері сексуальних стосунків, традиційних сімейних цінностей, лікування, догляду та підтримки людей, які живуть з ВІЛ, та їх близьких, а також щодо неприпустимості дискримінації таких людей та необхідності формування толерантного ставлення до них до відповідних навчальних програм для середніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладів;

7) доступу населення до засобів профілактики, що дають змогу запобігти зараженню і поширенню ВІЛ-інфекції статевим шляхом;

8) запобігання поширенню ВІЛ-інфекції серед осіб, які вживають наркотичні засоби та психотропні речовини ін’єкційним способом, за допомогою програм реабілітації таких осіб та  програм зменшення шкоди, що, серед іншого, передбачають використання замісної підтримувальної терапії для осіб, які страждають  на наркотичну залежність, та створення умов для заміни використаних ін’єкційних голок і шприців на стерильні з подальшою їх утилізацією;

9) інформаційно-роз’яснювальної та реабілітаційної роботи, у тому числі із залученням представників громадських, благодійних та релігійних організацій, серед осіб, які вживають наркотичні засоби та психотропні речовини ін’єкційним способом, з метою протидії поширенню ВІЛ-інфекції;

10) вільного доступу до послуг з проведення постконтактної профілактики осіб, які мали підвищений ризик контакту з ВІЛ під час виконання професійних обов’язків, у разі сексуального насильства та в інших випадках, з наданням відповідних консультативних послуг у порядку, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я;

11) вільного доступу до послуг з профілактики передачі ВІЛ-інфекції від ВІЛ-інфікованих вагітних жінок їхнім новонародженим дітям;

12) проведення обов’язкового тестування з метою виявлення ВІЛ в отримуваних від донорів крові (її компонентах), органах, тканинах та інших біологічних матеріалах людини для забезпечення запобігання передачі ВІЛ-інфекції під час використання зазначених матеріалів у медичній практиці та в наукових дослідженнях;

13) реалізації послідовної політики, спрямованої на формування толерантного ставлення до людей, які належать до груп підвищеного ризику щодо інфікування ВІЛ, та людей, які живуть з ВІЛ;

14) провадження інформаційної діяльності, спрямованої на формування у населення стереотипу здорового та морального способу життя, відповідальної поведінки у сфері сексуальних стосунків, на усвідомлення високого ризику зараження ВІЛ через сексуальні стосунки і в разі вживання наркотичних засобів та психотропних речовин ін’єкційним способом, на формування толерантного ставлення та неприпустимість  дискримінації людей, які належать до груп підвищеного ризику щодо інфікування ВІЛ, та людей, які живуть з ВІЛ;

15) соціального захисту людей, які живуть з ВІЛ, членів їхніх сімей, медичних, соціальних та інших працівників, зайнятих у сфері запобігання захворюванню на ВІЛ-інфекцію, а також надання  людям, які живуть з ВІЛ, необхідної медичної допомоги та соціальних послуг;

16) контролю за забезпеченням безпеки лікувально-діагностичного процесу для пацієнтів та медичного персоналу в закладах охорони здоров’я незалежно від форми власності;

17) державного санітарно-епідеміологічного нагляду за безпекою лікувально-діагностичного процесу в закладах охорони здоров’я усіх форм власності, а також за проведенням заходів щодо запобігання захворюванню на ВІЛ-інфекцію під час здійснення приватної медичної практики, надання громадянам косметологічних, перукарських та інших послуг, пов’язаних з можливістю порушення чи порушенням цілісності шкіри та/або слизової оболонки організму;

18) участі організацій різних форм власності, у тому числі громадських, благодійних, релігійних організацій та профспілок, в інформаційній роботі щодо протидії поширенню ВІЛ-інфекції, у наданні благодійної допомоги, медичних і соціальних послуг, спрямованих на забезпечення лікування та профілактики ВІЛ-інфекції, догляду, підтримки та соціального захисту людей, які живуть з ВІЛ, на основі забезпечення доступу зазначених організацій у порядку, встановленому законодавством, до участі у виконанні державного замовлення на надання медичних і соціальних послуг представникам групи підвищеного ризику щодо інфікування ВІЛ та людям, які живуть з ВІЛ, на конкурсних засадах.

Стаття 5. У здійсненні заходів боротьби із захворюванням на СНІД можуть брати участь громадські об’єднання (в тому числі міжнародні)  та  приватні особи (включаючи громадян інших держав), які займаються благодійною діяльністю. Фінансування загальнодержавної, регіональних та місцевих програм з профілактики захворювання на СНІД та соціального захисту ВІЛ-інфікованих здійснюється відповідно за рахунок:

коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів;

коштів цільових фондів;

благодійних внесків;

інших джерел фінансування, не заборонених законами України.

Стаття 6. Заходи щодо боротьби із захворюванням на СНІД  у межах своєї компетенції розробляють і здійснюють відповідні центральні, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи та організації усіх форм власності.

У здійсненні заходів щодо боротьби із захворюванням на СНІД можуть брати участь об’єднання громадян (у тому числі міжнародні), а також приватні особи (включаючи іноземців), які займаються благодійною діяльністю.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, на який покладається управління та міжвідомча координація у сфері боротьби із захворюванням на СНІД, є Міністерство охорони здоров’я України.

Стаття 5. Повноваження органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій щодо здійснення заходів із запобігання захворюванню на ВІЛ-інфекцію

1. Повноваження щодо здійснення міжвідомчої координації заходів із запобігання захворюванню на ВІЛ-інфекцію покладаються на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань.

2. Заходи із запобігання захворюванню на ВІЛ-інфекцію розробляють і здійснюють у межах своєї компетенції відповідні центральні, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи та організації усіх форм власності.

Діяльність таких об’єднань та приватних осіб не повинна суперечити вимогам законодавства.

Розділ II

УМОВИ І ПОРЯДОК МЕДИЧНОГО ОГЛЯДУ З МЕТОЮ ВИЯВЛЕННЯ

ВІЛ-ІНФЕКЦІЇІНФІКОВАНИХ. ОБЛІК, МЕДИЧНЕ ОБСТЕЖЕННЯ ТА

ПРОФІЛАКТИЧНИЙ НАГЛЯД ЗА ІНФІКОВАНИМИ ОБЛІК ВІЛ-ІНФІКОВАНИХ ТА ХВОРИХ НА СНІД, ПОДАННЯ ЇМ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ТА ЗДІЙСНЕННЯ МЕДИЧНОГО НАГЛЯДУ ЗА НИМИ

УМОВИ ТА ПОРЯДОК ВИЯВЛЕННЯ ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ. НАДАННЯ

МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ВІЛ-ІНФІКОВАНИМ. РЕЄСТРАЦІЯ, ОБЛІК

ВІЛ-ІНФІКОВАНИХ ТА ЗДІЙСНЕННЯ МЕДИЧНОГО НАГЛЯДУ ЗА НИМИ

Стаття 6. Громадянам України, інших держав та особам без громадянства, які проживають або перебувають на території України, забезпечується право на:

медичний огляд з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини та медичне обстеження у спеціалізованих медичних закладах незалежно від їх відомчої підпорядкованості;

одержання інформації про результати такого огляду і рекомендацій щодо запобігання поширенню інфекції.

Це право забезпечується кваліфікованою медичною допомогою, створенням достатньої мережі закладів для профілактики СНІДу та лікування громадян.

Обстежуваним гарантується безпека медичного огляду, його добровільність, анонімність та конфіденційність інформації про результати огляду, яка надається медичним закладом.

Стаття 7. Обов’язковому медичному огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини підлягають особи, які займаються проституцією, та наркомани, які вводять наркотичні речовини шляхом ін’єкцій. Обов’язковий медичний огляд до таких осіб може бути застосований лише у разі, коли вони визначені в установленому законом порядку як такі, що займаються проституцією або є наркоманами.

Обов’язковому медичному огляду можуть підлягати також інші особи за епідеміологічними показниками.

Стаття 8. Громадяни інших держав та особи без громадянства, які прибули на територію України на навчання або роботу, підлягають обов’язковому медичному огляду на наявність ВІЛ-інфекції. Від огляду звільняються особи, які мають сертифікат, передбачений відповідною угодою між Україною та іншою державою.

Дипломатичні працівники іноземних дипломатичних представницьких і консульських установ та інші особи, які користуються на території України дипломатичним імунітетом, привілеями, можуть бути оглянуті лише за їх згодою.

Стаття 9. Відомості про зараження тієї чи іншої особи вірусом імунодефіциту людини або захворювання її на СНІД становлять службову таємницю, що охороняється Законом.

Передача таких відомостей дозволяється тільки законним представникам особи, медичним закладам, органам прокуратури, слідства, дізнання, суду та іншим органам і особам, передбаченим законодавством.

Стаття 10. Відповідні медичні установи забезпечують облік, медичне обстеження громадян України, громадян інших держав та осіб без громадянства, інфікованих вірусом імунодефіциту людини (вірусоносіїв та  хворих), які проживають або перебувають на території України, та профілактичний нагляд за ними.

Стаття  11. Правила медичного огляду з метою виявлення зараження вірусом  імунодефіциту людини, обліку, медичного обстеження ВІЛ-інфікованих та профілактичного нагляду за ними розробляються Міністерством охорони здоров’я України і затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 12. Громадяни інших держав та особи без громадянства, інфіковані ВІЛ, підлягають адміністративному виселенню за межі України в установленому законом порядку.

Не підлягають виселенню іноземні громадяни та особи без громадянства, у яких дружина або чоловік — громадяни України.

Стаття 6. Право особи на тестування з метою виявлення ВІЛ, умови та порядок його проведення

1. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, особи, які звернулися за наданням статусу біженця та яким надано статус біженця в Україні, інші іноземці та особи  без громадянства, які на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на проведення тестування з метою виявлення ВІЛ (далі – тестування) з одержанням кваліфікованої консультації до і після проведення тестування, що здійснюється відповідно до протоколу проведення такого тестування, затвердженого спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

2. Тестування осіб віком від 14 років і старше проводиться добровільно, за наявності усвідомленої інформованої згоди особи, отриманої після надання їй попередньої консультації щодо особливостей тестування, його результатів і можливих наслідків, з дотриманням умов щодо конфіденційності персональних даних, у тому числі даних про стан здоров’я особи.

3. Тестування дітей віком до 14 років та осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, проводиться на прохання їх батьків або законних представників та за наявності усвідомленої інформованої згоди. Батьки та законні представники зазначених осіб мають право бути присутніми під час проведення такого тестування, ознайомлені з його результатами та зобов’язані забезпечити збереження умов конфіденційності даних про ВІЛ-статус осіб, інтереси яких вони представляють.

Тестування дітей віком до 14 років, які позбавлені батьківського піклування та перебувають під опікою у дитячих чи навчальних закладах з повним державним утриманням, проводиться в разі усвідомлення ними наслідків і переваг такого огляду на прохання їх законних представників та за умови наявності усвідомленої інформованої згоди таких осіб лише з метою призначення дітям лікування, догляду та підтримки у зв’язку з ВІЛ-інфекцією. Законні представники таких малолітніх осіб мають право бути ознайомлені з результатами зазначеного тестування та зобов’язані забезпечити збереження конфіденційності даних про ВІЛ-статус осіб, інтереси яких вони представляють.

4. Безоплатне тестування з метою виявлення ВІЛ, відповідне дотестове і післятестове консультування, підготовка і видача висновку про результати такого тестування може здійснюватися медичними закладами незалежно від форми власності та підпорядкування, службами соціальної підтримки та іншими організаціями, що працюють у сфері протидії поширенню хвороб, зумовлених  ВІЛ, мають відповідну ліцензію на здійснення такого виду діяльності та акредитовану в установленому законодавством порядку медичну лабораторію (далі – заклад, що проводив тестування).

Для тестування використовуються тест-системи, що пройшли випробування в акредитованих в установленому законодавством порядку лабораторіях і мають документальне підтвердження щодо їх якості.

5. Особа, яка пройшла тестування з метою виявлення ВІЛ, має право на повторне проведення безоплатного тестування у порядку, встановленому цим Законом та виданими відповідно до нього нормативними актами.

6. Послідовність дій щодо встановлення діагнозу ВІЛ-інфекції затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

7. За бажанням особи, яка звернулася для проведення тестування з метою виявлення ВІЛ, таке тестування може бути проведено анонімно.

Стаття 7. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на:

медичний огляд з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини;

одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду та кваліфікованих рекомендацій щодо запобігання розповсюдженню ВІЛ-інфекції.

Право проведення медичного огляду та видачі офіційних висновків про його результати надається лише державним і комунальним закладам охорони здоров’я, що мають відповідно обладнані спеціальні лабораторії, акредитовані у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Медичний огляд проводиться добровільно.

Медичний огляд неповнолітніх віком до 18 років і осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, може проводитися на прохання  чи за згодою їх законних представників, які мають право бути присутніми при проведенні такого огляду.

Медичний огляд громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають на території України або яким надано статус біженців, здійснюється безоплатно. Порядок оплати медичного огляду інших категорій іноземців визначається законодавством та відповідними міжнародними договорами України.

Особа, яка пройшла медичний огляд, має право на повторний огляд у будь-який час у тому ж або, за своїм вибором, в іншому акредитованому в установленому порядку закладі охорони здоров’я.

Стаття 7. Повідомлення про результати тестування з метою виявлення ВІЛ та післятестове консультування ВІЛ-інфікованих осіб

1. Особі, в організмі якої за даними тестування виявлено ВІЛ, повідомляється про це працівником, уповноваженим на це закладом, що проводив тестування, з урахуванням вимог цього Закону щодо конфіденційності зазначеної інформації, згідно з порядком, установленим спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

2. Обов’язковою складовою тестування на ВІЛ є кваліфіковане післятестове консультування, під час якого особа, в якої виявлено ВІЛ, має бути поінформована про профілактичні заходи, необхідні для підтримання здоров’я ВІЛ-інфікованої особи, запобігання подальшому поширенню ВІЛ, про гарантії дотримання прав і свобод людей, які живуть з ВІЛ, а також про кримінальну відповідальність за свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження та/або зараження ВІЛ.

Під час проведення  післятестового  консультування працівник закладу,  що проводив тестування, має право запропонувати особі, у якої виявлено ВІЛ, за її згодою повідомити її партнера (партнерів) про ризик інфікування ВІЛ та надати рекомендації щодо необхідності тестування на ВІЛ і застосування профілактичних заходів.

3. У разі виявлення ВІЛ у дітей віком до 14 років та осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, уповноважений медичний працівник повідомляє про це батьків або інших законних представників зазначених осіб. У такому разі батькам або іншим законним представникам таких ВІЛ-інфікованих осіб  має бути надано відповідне консультування, спрямоване на забезпечення прийняття ними належних інформованих рішень щодо лікування, догляду та підтримки своїх підопічних та належне забезпечення їхніх законних прав та інтересів.

4. Особа, у якої за результатами тестування виявлено ВІЛ, батьки або уповноважені представники дітей до 14 років, у яких за результатами тестування виявлено ВІЛ, зобов’язані надати уповноваженому працівнику закладу, що проводив тестування,письмове підтвердження у довільній формі за власним підписом щодо отримання інформації про профілактичні заходи, необхідні для підтримання здоров’я ВІЛ-інфікованої особи, запобігання подальшому поширенню ВІЛ, про гарантії дотримання прав і свобод людей, які живуть з ВІЛ, а також про кримінальну відповідальність за свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження та/або зараження ВІЛ.

Стаття 8. За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров’я для проведення медичного огляду, такий огляд може бути проведено анонімно.

Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

Стаття 8. Лабораторне дослідження донорської крові та її компонентів

1. Обов’язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягає кров (її компоненти), отримана від донорів крові (її  компонентів), органи, тканини та інші біологічні матеріали людини, призначені для застосування в медичній практиці.

2. Переливання отриманої від донорів крові (її компонентів) і використання в медичній практиці отриманих від донорів органів, тканин та інших біологічних матеріалів людини дозволяються лише після обов’язкового лабораторного дослідження на ВІЛ-інфекцію та підтвердження відсутності збудника ВІЛ-інфекції у призначених для зазначеного використання біологічних матеріалах.

3. У разі виникнення реальної загрози життю особи, єдиним засобом врятування якої є термінове переливання крові, та відсутності належним чином перевіреної донорської крові за усвідомленою інформованою згодою хворого або його законного представника допускається переливання крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням тестів для експрес-діагностики, що пройшли випробування в акредитованих в установленому законодавством порядку лабораторіях і мають документальне підтвердження щодо їх якості.

Факт переливання крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням тестів для експрес-діагностики, та інформована згода хворого або його законного представника на проведення такого медичного втручання обов’язково письмово посвідчуються в  медичній документації хворого, а зразок такої крові терміново надсилається для проведення відповідного лабораторного дослідження.

Якщо усвідомлену інформовану згоду хворого або згоду його законного представника отримати неможливо, рішення про переливання крові приймається консиліумом лікарів, а в разі неможливості скликання консиліуму – лікарем, який надає медичну допомогу.

Стаття 9. Особі, в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про це працівником закладу охорони здоров’я, в якому проведено огляд, з урахуванням вимог цього Закону щодо конфіденційності зазначеної інформації. Одночасно ВІЛ-інфікованому повідомляється про необхідність дотримання профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції, про гарантії дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про кримінальну відповідальність за завідоме поставлення в небезпеку зараження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини.

У разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, працівник закладу охорони здоров’я, в якому проведено медичний огляд, повідомляє про це батьків або інших законних представників зазначених осіб.

Порядок повідомлення обстеженим особам про результати медичного огляду та видачі їм відповідних офіційних висновків встановлюється Міністерством охорони здоров’я України.

Стаття 9. Реєстрація та облік людей, які живуть з ВІЛ, здійснення медичного нагляду за ними

1. Реєстрація, ведення обліку людей, які живуть з ВІЛ, здійснення медичного нагляду за зазначеними особами забезпечуються відповідними закладами охорони здоров’я державної та комунальної форми власності, визначеними спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань.

2. Реєстрація, ведення обліку людей, які живуть з ВІЛ, здійснення медичного нагляду за такими особами та епідеміологічного нагляду за ВІЛ-інфекцією здійснюються з дотриманням умов щодо конфіденційності персональних даних, зокрема про стан здоров’я, поваги до особистих прав і свобод людини, визначених законодавством та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Порядок ведення обліку людей, які живуть з ВІЛ, та здійснення медичного нагляду за такими особами визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Стаття 10. Обов’язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягає кров (її компоненти), отримана від донорів крові (її компонентів) та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини.

Переливання крові (її компонентів), а також використання інших біологічних рідин, клітин, органів, тканин у медичних цілях дозволяється лише після обов’язкового лабораторного дослідження крові донорів на ВІЛ-інфекцію.

З метою запобігання поширенню ВІЛ-інфекції через донорську кров її переливання застосовується лише у випадках, коли таке медичне втручання є єдиним засобом для врятування життя людини.

У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю людини та єдиним засобом врятування хворого є термінове переливання крові, а належним чином перевіреної донорської крові немає, за згодою хворого або його законного представника допускається переливання неперевіреної на ВІЛ-інфекцію крові. При цьому хворий або його законний представник мають бути попереджені про можливий ризик зараження. Якщо усвідомлену згоду хворого отримати неможливо, рішення про переливання неперевіреної на ВІЛ-інфекцію крові приймається консиліумом лікарів, а при неможливості скликання консиліуму – лікарем, який подає допомогу. Факт переливання неперевіреної на наявність ВІЛ-інфекції крові та згода хворого на проведення такого медичного втручання обов’язково письмово посвідчуються в медичній документації хворого, а зразок цієї крові має бути терміново надісланий для відповідного лабораторного дослідження У разі, коли існує реальна загроза життю людини та єдиним засобом врятування хворого є термінове переливання крові, а належним чином перевіреної донорської  крові немає, за згодою хворого або його законного представника допускається переливання крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням швидких тестів. Якщо усвідомлену згоду хворого   або  згоду  його  законного представника отримати неможливо, рішення  про переливання такої крові приймається консиліумом лікарів, а  при  неможливості скликання консиліуму – лікарем, який подає медичну допомогу. Факт переливання крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням швидких тестів, та згода хворого або його законного представника на проведення такого медичного втручання обов’язково письмово посвідчуються в медичній документації хворого, а зразок цієї крові терміново надсилається для відповідного лабораторного дослідження.

Стаття 10. Медична допомога людям, які живуть з ВІЛ

1. Надання медичної допомоги людям, які живуть з ВІЛ, здійснюється в порядку, визначеному законом, іншими нормативно-правовими актами і міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Люди, які живуть з ВІЛ, мають право на участь у допоміжних репродуктивних технологіях за умови запобігання передачі ВІЛ-інфекції від батьків майбутній дитині.

Стаття 11. Дипломатичні представництва та консульські установи України видають візу на в’їзд в Україну іноземцям та особам без громадянства, які прибувають в Україну на строк понад три місяці, за умови пред’явлення ними документа про відсутність у них ВІЛ-інфекції, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

Вимоги до зазначеного документа встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 11. Додаткові заходи, яких може вживати лікар, для запобігання поширенню ВІЛ

1. Якщо післятестове консультування не привело до змін у поведінці людини, яка живе з ВІЛ, необхідних для максимального зменшення ризику передачі ВІЛ партнеру (партнерам), то лікар, який надає медичні послуги такій особі у зв’язку із хворобою, зумовленою ВІЛ, повинен повторно роз’яснити їй заходи, яких вона мусить вживати для запобігання подальшому поширенню ВІЛ, а також запропонувати за її згодою повідомити її партнера (партнерів) про те, що він (вона, вони) піддавався ризику інфікування ВІЛ, та надати рекомендації щодо необхідності тестування на ВІЛ і застосування профілактичних заходів для недопущення інфікування ВІЛ.

2. Якщо проведене лікарем повторне роз’яснення  необхідності вжиття зазначених у частині першій цієї статті профілактичних заходів не привело до змін у поведінці людини, яка  живе  з  ВІЛ, необхідних для максимального зменшення ризику передачі ВІЛ іншим особам, а також якщо людина, яка живе з ВІЛ, відмовилася надати згоду на попередження лікарем її партнера (партнерів) про те, що він (вона, вони) піддавався ризику інфікування ВІЛ, лікар має право без згоди цієї особи повідомити зазначеного партнера (партнерів) про те, що він (вона, вони) піддавався ризику інфікування ВІЛ, та надати рекомендації щодо необхідності тестування на ВІЛ і застосування профілактичних заходів для недопущення інфікування ВІЛ.

При наданні такого повідомлення забороняється розкривати дані людини, яка живе з ВІЛ, внаслідок контакту з якою партнер (партнери) міг інфікуватися, а також повідомляти будь-які обставини, які можуть розкрити дані цієї особи.

3. Дані щодо поведінки людини, яка живе з ВІЛ, а також про наявність чи відсутність змін у її поведінці можуть бути добровільно надані нею у відповідь на запитання лікаря або отримані з джерел та у спосіб, що не заборонені законом.

Стаття 12. Облік ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України, а також медичний нагляд за зазначеними особами забезпечують відповідні державні та комунальні заклади охорони здоров’я, визначені Міністерством охорони здоров’я України.

Облік, реєстрація ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД громадян та медичний нагляд за ними повинні здійснюватися з дотриманням принципів конфіденційності та поваги до особистих прав і свобод людини, визначених законами та міжнародними договорами України.

Подання медичної допомоги ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД громадянам України, іноземцям та особам без громадянства здійснюється на загальних підставах у порядку, встановленому законодавством та відповідними міжнародними договорами України.

Стаття 13. Правила  медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за такими особами затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 12. Обов’язки людей, які живуть з ВІЛ

1. Люди, які живуть з ВІЛ, зобов’язані:

1) вживати заходів для запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропонованих органами охорони здоров’я;

2) повідомляти осіб, які були їхніми партнерами до виявлення факту інфікування, про можливість їх зараження;

3) відмовитися від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для їх використання у медичній практиці.

2. У разі невиконання обов’язків, визначених у частині першій цієї статті, люди, які живуть з ВІЛ, з числа іноземців, а також осіб без громадянства, які своєю поведінкою створюють загрозу здоров’ю, захисту прав і законних інтересів громадян України, можуть бути видворені за межі України в порядку, встановленому законом.

Розділ  III

ОБОВ’ЯЗКИ ВІЛ-ІНФІКОВАНИХ ТА ОСІБ, ЯКІ

ПІДЛЯГАЮТЬ МЕДИЧНОМУ ОГЛЯДУ НА СНІД НАСЛІДКИ ВИЯВЛЕННЯ ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ ТА ОБОВ’ЯЗКИВІЛ-ІНФІКОВАНИХ ОСІБ

ПРАВА ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ЛЮДЕЙ,

ЯКІ ЖИВУТЬ З ВІЛ, ТА ЧЛЕНІВ ЇХНІХ СІМЕЙ

Стаття 13. Особи, які підлягають обов’язковому медичному огляду на зараження вірусом імунодефіциту людини, повинні з’являтися для його проведення у медичні заклади за їх письмовим викликом.

У разі неявки без поважної причини для здійснення огляду такі особи за поданням медичних закладів з санкції прокурора доставляються до закладів охорони здоров’я органами міліції за місцем проживання або перебування. В поданні не повинна вказуватись хвороба, у зв’язку з якою застосовується привід названих осіб. У разі незгоди особи, яка підлягає такому огляду, з рішенням медичного закладу  вона може звернутися до суду.

Стаття 14. Інфіковані вірусом імунодефіциту людини громадяни України, інших держав і особи без громадянства, які проживають або перебувають на території України, після одержання відомостей про їх зараження збудником СНІДу зобов’язані за викликом відповідних медичних закладів з’являтися до цих закладів для медичного обстеження. В разі ухилення від обстеження до таких осіб вживаються заходи, передбачені частиною другою статті 13 цього Закону.

Стаття 15. При одержанні від медичних закладів інформації про зараження вірусом імунодефіциту людини і попередження про необхідність дотримання профілактичних заходів з метою запобігання поширенню ВІЛ-інфекції та про кримінальну відповідальність за свідоме поставлення в небезпеку зараження або зараження іншої особи інфіковані зобов’язані письмово засвідчити факт одержання зазначеної інформації та попередження.

Стаття 16. Інфіковані вірусом імунодефіциту людини та хворі на СНІД зобов’язані:

вживати заходів щодо запобігання поширенню інфекції, передбачених відповідною інструкцією та запропонованих лікарем;

повідомити осіб, які були з ними в статевих контактах до реєстрації факту інфікованості, про можливість їх зараження.

Стаття 14. У разі одержання від закладу охорони здоров’я інформації про зараження вірусом імунодефіциту людини і попередження про необхідність дотримання профілактичних заходів з метою запобігання розповсюдженню ВІЛ-інфекції та про кримінальну відповідальність за завідоме поставлення в небезпеку зараження або зараження іншої особи (осіб),  ВІЛ-інфіковані зобов’язані письмово засвідчити факт одержання зазначеної інформації та попередження.

Стаття 13. Право людей, які живуть з ВІЛ, на інформацію. Захист інформації про позитивний ВІЛ-статус людини від розголошення та розкриття третім особам

1. Усі люди, які живуть з ВІЛ, мають право на безперешкодне ознайомлення з інформацією про стан свого здоров’я, що зберігається в закладах охорони здоров’я.

2. Усі люди, які живуть з ВІЛ, мають право бути поінформованими про послуги із забезпечення необхідної їм психологічної, соціальної та правової підтримки і за бажанням одержати таку підтримку у спосіб, що не зумовить розкриття їх ВІЛ-статусу.

3. Відомості про результати тестування особи з метою виявлення ВІЛ, про наявність або відсутність в особи ВІЛ-інфекції є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Медичні працівники зобов’язані вживати необхідних заходів для забезпечення належного зберігання конфіденційної інформації про людей, які живуть з ВІЛ, та захисту такої  інформації

від розголошення та розкриття третім особам.

4. Передача медичним працівником відомостей, зазначених у частині третій цієї статті, дозволяється лише:

особі, стосовно якої було проведено тестування, а у випадках та за умов, установлених частиною третьою статті 6 цього Закону, – батькам чи іншим законним представникам такої особи;

іншим медичним працівникам та закладам охорони здоров’я – винятково у зв’язку з лікуванням цієї особи;

іншим третім особам – лише за рішенням суду в установлених законом випадках.

Передача відомостей, зазначених у частині третій цієї статті, іншим медичним працівникам та закладам охорони здоров’я допускається виключно за наявності усвідомленої інформованої згоди людини, яка живе з ВІЛ, на передачу таких відомостей, наданої в письмовому вигляді, і лише для цілей, пов’язаних з лікуванням хвороб, зумовлених ВІЛ, та у разі, якщо поінформованість лікаря щодо ВІЛ-статусу пацієнта має істотне значення для його лікування.

5. Розкриття медичним працівником відомостей про позитивний ВІЛ-статус особи партнеру (партнерам) дозволяється, якщо:

1) людина, яка живе з ВІЛ, звернеться до медичного працівника з відповідним письмово підтвердженим проханням;

2) людина, яка живе з ВІЛ, померла, втратила свідомість або існує ймовірність того, що вона не опритомніє та не відновить свою здатність надавати усвідомлену інформовану згоду.

Стаття 14. Рівність перед законом та заборона дискримінації людей, які живуть з ВІЛ, та осіб, які належать до груп підвищеного ризику щодо інфікування ВІЛ

1. Люди, які живуть з ВІЛ, та особи, які належать до груп підвищеного ризику щодо інфікування ВІЛ, – громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають  в Україні, особи, які звернулися за наданням статусу біженця та яким надано статус біженця в Україні, шукачі притулку, іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах тимчасово перебувають на території України, користуються всіма правами та свободами, передбаченими  Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України.

2. Держава гарантує надання всім людям, які живуть з ВІЛ, та особам, які належать до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ, рівних з іншими громадянами можливостей для реалізації їхніх прав, зокрема в частині можливості адміністративного та судового захисту своїх прав.

3. Дискримінація особи на підставі наявності в неї ВІЛ-інфекції, а також належності людини до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ забороняється. Дискримінацією вважається дія або бездіяльність, що у прямий чи непрямий спосіб створює обмеження, позбавляє належних прав особу або принижує її людську гідність на підставі однієї чи кількох ознак, пов’язаних з фактичною чи можливою наявністю в неї ВІЛ, або дає підстави віднести особу до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ.

Стаття 15. ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД особи зобов’язані:

вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропонованих закладами охорони здоров’я згідно з частиною першою статті 9 цього Закону;

повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах до виявлення факту інфікованості, про можливість їх зараження;

відмовитися від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для використання їх у медичній практиці.

Стаття 15. Інші права людей, які живуть з ВІЛ

1. Крім загальних прав і свобод людини і громадянина, люди, які живуть з ВІЛ, мають також право на:

1) відшкодування шкоди, пов’язаної з обмеженням їхніх прав унаслідок розголошення чи розкриття інформації про їх позитивний ВІЛ-статус;

2) безоплатне забезпечення антиретровірусними препаратами та лікарськими засобами для лікування опортуністичних інфекцій у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я.

2. Люди, які живуть з ВІЛ, беруть участь у пов’язаних з ВІЛ-інфекцією наукових дослідженнях, випробуваннях відповідних медичних засобів і методів, навчальному процесі, фотографуванні, відео- та кінозйомці тільки за їх письмовою згодою.

Стаття 16. ВІЛ-інфіковані чи хворі на СНІД іноземці, а також особи без громадянства, які не виконують запропонованих закладами охорони здоров’я профілактичних заходів щодо недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції та своєю поведінкою створюють загрозу здоров’ю інших осіб, можуть бути видворені за межі України в порядку, встановленому Законом  України «Про правовий статус іноземців».

Стаття 16. Захист права на працю та інших соціальних прав людей, які живуть з ВІЛ, їхніх рідних і близьких

1. Звільнення з роботи, відмова у прийнятті на роботу, відмова у прийомі до освітніх, медичних закладів, до закладів соціальної опіки і піклування та соціальних служб, а також відмова у наданні медичної допомоги та соціальних послуг, обмеження інших прав людей, які живуть з ВІЛ, на підставі їх ВІЛ-позитивного статусу, а також обмеження прав їхніх рідних і близьких на цій підставі забороняється.

2. Неправомірні дії посадових осіб, які порушують права людей, які живуть з ВІЛ, їхніх рідних і близьких, можуть бути оскаржені до суду.

Стаття 17. Відшкодування шкоди, завданої здоров’ю особи в разі зараження ВІЛ-інфекцією

1. Особи, зараження яких ВІЛ-інфекцією сталося внаслідок переливання крові (її компонентів), біологічних рідин, пересадки клітин, тканин та органів людини, виконання медичних маніпуляцій або виконання службових обов’язків, мають право на відшкодування в судовому порядку завданої їх здоров’ю шкоди.

Стаття 18. Права батьків ВІЛ-інфікованих дітей і дітей, які страждають на хворобу, зумовлену ВІЛ

1. Батьки ВІЛ-інфікованих дітей і дітей, які страждають на хворобу, зумовлену ВІЛ, та особи, які їх замінюють, мають право на:

1) спільне перебування у стаціонарному відділенні лікарні з дітьми віком до 14 років із звільненням на цей час від роботи та виплатою допомоги по тимчасовій непрацездатності у зв’язку з доглядом за хворою дитиною;

2) одержання додаткової щорічної відпустки тривалістю 10 днів у літній чи інший зручний для них час до досягнення дітьми 18-річного віку.

Стаття 19. Державна допомога ВІЛ-інфікованим дітям і дітям, які страждають на хворобу, зумовлену ВІЛ

1. ВІЛ-інфікованим дітям і дітям, які страждають на хворобу, зумовлену  ВІЛ,  призначається  щомісячна державна допомога у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Розділ IV

СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ВІЛ-ІНФІКОВАНИХ, ХВОРИХ НА СНІД

ТА ЧЛЕНІВ ЇХ СІМЕЙ ОСІБ, ІНФІКОВАНИХ ВІРУСОМІМУНОДЕФІЦИТУ ЛЮДИНИ, ХВОРИХ НА СНІД ТА ЧЛЕНІВ ЇХНІХ СІМЕЙ

СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ МЕДИЧНИХ ТА ІНШИХ ПРАЦІВНИКІВ,

ВИКОНАННЯ ПРОФЕСІЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ ЯКИХ ПОВ’ЯЗАНЕ З ПІДВИЩЕНИМ

РИЗИКОМ ЩОДО ІНФІКУВАННЯ ВІЛ

Стаття 17. Громадяни України, інших держав та особи без громадянства, інфіковані вірусом імунодефіциту людини та хворі на СНІД, які проживають або перебувають на території України, мають право:

на поважне та гуманне ставлення суспільства, яке виключає приниження людської гідності;

вимагати збереження у таємниці відомостей про стан свого здоров’я, якщо умови та особливості їх життя та праці не створюють загрози для зараження інших осіб;

на відшкодування збитків, пов’язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини;

на професійну діяльність за обраним фахом, за винятком роботи за спеціальностями та на посадах, встановлених спеціальним переліком;

на безкоштовне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання;

на безкоштовний проїзд до місця лікування і назад за рахунок лікувальної установи, яка видала направлення на лікування;

на користування ізольованою жилою кімнатою.

Використання таких осіб як об’єктів для випробувань медичних засобів і методів, наукового вивчення або навчального процесу, фотографування, відео- або кінозйомки проводиться тільки за їх згодою.

Стаття 18. Не допускається відмова у прийнятті до лікувальних закладів, у наданні невідкладної медичної допомоги, ущемлення інших прав осіб на підставі тільки того, що вони є вірусоносіями або хворими на СНІД, так само як ущемлення прав рідних і близьких інфікованого.

Стаття 19. Неправомірні дії посадових осіб, які порушують права ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД, їх рідних і близьких, можуть бути оскаржені відповідно до законодавства.

Стаття 20. Особам, зараження яких сталося внаслідок виконання медичних  маніпуляцій,  встановлюється пенсійне забезпечення та право на першочергове одержання житла в разі його відсутності або в разі необхідності поліпшення житлових умов у порядку, що визначається законодавством.

Стаття 21. Батьки дітей, інфікованих вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, та особи, які їх заміняють, мають право на:

спільне перебування в стаціонарах з малолітніми дітьми (віком до 14 років) із звільненням на цей час від роботи і виплату допомоги по тимчасовій непрацездатності;

збереження за одним із батьків у разі звільнення його з роботи у зв’язку з доглядом за дитиною віком до 16 років безперервного трудового стажу для нарахування допомоги по тимчасовій непрацездатності за умови вступу на роботу до досягнення дитиною зазначеного віку.

Стаття 22. Матері, які мають дітей віком до 16 років, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, мають право на одержання щорічної відпустки у літній чи інший зручний для них час. У разі відсутності матері та виховання такої дитини батьком або іншою особою це право надається зазначеним особам.

Стаття 23. Дітям віком до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД, призначається щомісячна державна допомога у розмірі мінімальної заробітної плати, встановлюваної Кабінетом Міністрів України.

Стаття 17. ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД громадяни України користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України.

Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на:

відшкодування збитків, пов’язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце  внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини;

безоплатне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та на психосоціальну підтримку;

безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за рахунок лікувальної установи, яка видала направлення на лікування;

користування ізольованою жилою кімнатою.

Участь ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД осіб у випробуваннях медичних засобів і методів, науковому вивченні або навчальному процесі, фотографуванні, відео- та кінозйомках проводиться тільки за їх згодою.

Використання крові та інших біологічних матеріалів ВІЛ-інфікованих або хворих на СНІД осіб для наукових досліджень провадиться лише за їх згодою і передбачає компенсацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 18. Забороняється  відмова у прийнятті до лікувальних закладів, у поданні медичної допомоги, ущемлення інших прав осіб на підставі того, що вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також ущемлення прав їх рідних і близьких на цій підставі.

Стаття 19. Неправомірні дії посадових осіб, які порушують права ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, їх рідних і близьких, можуть бути оскаржені до суду.

Стаття 20. Особи, зараження яких ВІЛ-інфекцією сталося внаслідок виконання медичних маніпуляцій, мають право на відшкодування в судовому порядку завданої їх здоров’ю шкоди за рахунок винної особи.

Стаття 20. Захист від зараження ВІЛ-інфекцією при виконанні професійних обов’язків

1. Власники або уповноважені ними органи управління організацій, персонал яких проводить діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію, надає медичну допомогу та соціальні послуги  людям, які живуть з ВІЛ, або контактує з кров’ю чи біологічними матеріалами людини, забрудненими ними інструментарієм, обладнанням чи предметами, зобов’язані забезпечити працівників необхідними засобами індивідуального захисту згідно з переліком та нормативами, встановленими спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, а також організувати проведення відповідного інструктажу таких працівників щодо використання відповідних засобів індивідуального захисту.

2. Під час виконання робіт, зазначених у частині першій цієї статті, працівники, виконання професійних обов’язків яких пов’язане з підвищеним ризиком, зобов’язані користуватися відповідними засобами індивідуального захисту.

3. Типова інструкція щодо порядку використання працівниками, зазначеними у частині першій цієї статті, засобів індивідуального захисту затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

4. Власники або уповноважені ними органи управління організацій, персонал яких виконує роботи, зазначені у частині першій цієї статті, зобов’язані забезпечити створення умов для проведення екстреної постконтактної профілактики працівникам, які під час виконання зазначених робіт отримали пошкодження  шкірного покриву чи слизової оболонки унаслідок фізичного контакту із забрудненими кров’ю чи біологічними матеріалами людини інструментами, обладнанням чи іншими предметами або зазнали безпосереднього відкритого фізичного контакту з кров’ю чи біологічними матеріалами людини, та умови для проходження такими працівниками за їх бажанням тестування.

5. Порядок проведення екстреної постконтактної профілактики у випадках, зазначених у частині четвертій цієї статті, затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Положення частини першої цієї статті не поширюється на випадки зараження хворих при переливанні неперевіреної на ВІЛ-інфекцію крові за дотримання умов, передбачених частиною третьою статті 10 цього Закону.

Стаття 21. Батьки дітей, інфікованих вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, та особи, які їх заміняють, мають право на:

спільне перебування в стаціонарах з дітьми віком до 14 років із звільненням на цей час від роботи з виплатою допомоги по тимчасовій непрацездатності у зв’язку з доглядом за хворою дитиною;

збереження за одним із батьків у разі звільнення його з роботи у зв’язку з доглядом за дитиною віком до 16 років безперервного трудового стажу для нарахування допомоги по тимчасовій непрацездатності за умови влаштування на роботу до досягнення дитиною зазначеного віку.

одержання щорічної відпустки у літній чи інший зручний для них час до досягнення дітьми 16 років.

Стаття 21. Особливості оплати праці, надання відпусток та пенсійного забезпечення окремих категорій працівників, які мають підвищений ризик інфікування ВІЛ

1. Працівникам, зайнятим у сфері надання медичної допомоги людям, які живуть з ВІЛ, лабораторною діагностикою ВІЛ-інфекції, проведенням наукових досліджень з використанням інфікованого матеріалу, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування та профілактики ВІЛ-інфекції, встановлюється доплата до заробітної плати, надається право на пенсію за віком на пільгових умовах та щорічну додаткову відпустку в порядку, встановленому законодавством.

Стаття 22. Матері, які мають дітей віком до 16 років, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, мають право на одержання щорічної відпустки у літній чи інший зручний для них час. У разі відсутності матері та виховання такої дитини батьком або іншою особою це право надається зазначеним особам.

Стаття 23. Дітям віком до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД, призначається щомісячна державна допомога у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 24. ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають чи на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на соціальний захист у порядку та обсягах, визначених законодавством України та відповідними міжнародними договорами України.

Стаття 22. Порядок підтвердження зв’язку зараження ВІЛ-інфекцією з виконанням працівником своїх професійних обов’язків

1. ВІЛ-інфекція, якою заразилася особа внаслідок виконання професійних обов’язків, належить до професійних захворювань.

2. Порядок підтвердження зв’язку зараження ВІЛ-інфекцією з виконанням працівником своїх професійних обов’язків затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’яцентральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Стаття 23. Поліпшення житлових умов медичних та інших працівників, які заразилися ВІЛ-інфекцією внаслідок виконання своїх професійних обов’язків

1. Медичні та інші працівники, які заразилися ВІЛ-інфекцією внаслідок виконання професійних обов’язків, мають право на першочергове поліпшення житлових умов у порядку, встановленому законодавством.

Розділ V

СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ОСІБ МЕДИЧНИХ ТА ІНШИХ ПРОФЕСІЙ,

ЯКІ ПІДПАДАЮТЬ ПІД РИЗИК ІНФІКУВАННЯ ВІРУСОМ

ІМУНОДЕФІЦИТУ ЛЮДИНИ СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ТА ІНШИХ ОСІБ, ВИКОНАННЯ ПРОФЕСІЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ ЯКИХ ПОВ’ЯЗАНЕ З РИЗИКОМ ІНФІКУВАННЯ ВІРУСОМ ІМУНОДЕФІЦИТУ ЛЮДИНИ

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ

ЗАПОБІГАННЯ ПОШИРЕННЮ ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ

Стаття 24. Зараження вірусом імунодефіциту людини медичних  і фармацевтичних працівників при виконанні ними службових обов’язків належить до професійних захворювань.

Стаття 25. Працівники, зайняті поданням медичної допомоги населенню, проведенням лабораторних та наукових досліджень з проблем ВІЛ-інфекції і виробництвом вірусних препаратів, підлягають обов’язковому державному страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов’язків, а також настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від СНІДу.

Застрахованому працівнику при інфікуванні його вірусом імунодефіциту людини сплачується страхова сума в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, при настанні інвалідності внаслідок захворювання на СНІД — 50  мінімальних заробітних  плат. У разі смерті застрахованого працівника внаслідок захворювання на СНІД його спадкоємцям сплачується страхова сума у розмірі десятирічної заробітної плати померлого за останньою посадою, яку він займав.

Виплата страхових сум у зв’язку з визнанням застрахованого інвалідом внаслідок захворювання на СНІД або його смертю від цього захворювання провадиться з вирахуванням раніше сплачених страхових сум.

Вимоги щодо виплати страхової суми можуть бути пред’явлені протягом 3 років з моменту встановлення факту інфікування вірусом імунодефіциту людини, інвалідності внаслідок захворювання на СНІД або настання смерті від цього захворювання.

Виплата страхової суми вищезазначеним працівникам, у разі їх смерті — спадкоємцям провадиться державними страховими організаціями за поданням органів Міністерства охорони здоров’я України.

Стаття 26. Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли на СНІД внаслідок виконання службових обов’язків, мають право на щорічне безкоштовне одержання путівки для санаторно-курортного лікування в спеціалізованих оздоровчих закладах міністерств та відомств, у підпорядкуванні яких знаходяться відповідні медичні служби, а також право на щорічну відпустку тривалістю не менш  як 36 робочих днів з використанням її у літній або інший зручний для них час.

Стаття 27. Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли на СНІД внаслідок виконання службових  обов’язків, мають право на першочергове поліпшення житлових умов у порядку, що визначається законодавством.

Стаття 28. Працівникам, зайнятим поданням медичної допомоги особам, інфікованим вірусом імунодефіциту людини, або хворим на СНІД, лабораторною діагностикою ВІЛ-інфекції, проведенням наукових досліджень з використанням інфікованого матеріалу, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування та профілактики СНІДу, встановлюється доплата до заробітної плати, надається право на достроковий вихід на пенсію та щорічну  додаткову відпустку у порядку, що визначається законодавством.

Стаття 29. Адміністрація медичних закладів, персонал яких проводить діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію, подає лікувальну допомогу носіям ВІЛ та хворим на СНІД, а також має контакт з кров’ю та іншими матеріалами від інфікованих осіб, зобов’язана забезпечити цих працівників необхідними засобами захисту та їх систематичне обстеження з метою виявлення зараження ВІЛ.

Медичний працівник у разі відсутності засобів захисту має право відмовитися від лікування та подання допомоги хворому.

Стаття 25. Зараження вірусом імунодефіциту людини медичних і фармацевтичних працівників при виконанні ними професійних обов’язків належить до професійних захворювань.

Стаття 26. Працівники, зайняті поданням медичної допомоги населенню, проведенням лабораторних і наукових досліджень з проблем ВІЛ-інфекції, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу, підлягають обов’язковому страхуванню за рахунок власника (уповноваженого ним органу) закладу охорони здоров’я на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції.

Категорії працівників, які підлягають обов’язковому страхуванню, та порядок страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 27. Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли на СНІД внаслідок виконання професійних обов’язків, мають право на щорічне безкоштовне одержання путівки для санаторно-курортного лікування в спеціалізованих оздоровчих закладах міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, до сфери управління яких належать відповідні медичні служби, а також право на щорічну відпустку загальною тривалістю 56 календарних днів з використанням її у літній або інший зручний для них час.

Стаття 28. Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли на СНІД внаслідок виконання професійних обов’язків, мають право на першочергове поліпшення житлових умов у порядку, встановленому законодавством України.

Стаття 29. Працівникам, зайнятим поданням медичної допомоги особам, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД, лабораторною діагностикою ВІЛ-інфекції, проведенням наукових досліджень з використанням інфікованого матеріалу, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування та профілактики СНІДу, встановлюється доплата до заробітної плати, надається право на пенсію за віком на пільгових умовах та щорічну додаткову відпустку в порядку, встановленому законодавством України.

Стаття 30. Власник (уповноважений ним орган) закладу охорони здоров’я, персонал якого проводить  діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію, подає лікувальну допомогу ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД, а також контактує з кров’ю та іншими  матеріалами від інфікованих осіб, зобов’язаний забезпечити працівників необхідними засобами захисту згідно з переліком та нормативами, встановленими Кабінетом Міністрів України, а також умови для проходження за бажанням таких працівників медичних оглядів з метою виявлення зараження ВІЛ-інфекцією.

При проведенні робіт, зазначених у частині першій цієї статті, працівники, виконання професійних обов’язків яких пов’язане з ризиком інфікування вірусом імунодефіциту людини, зобов’язані користуватися відповідними засобами захисту.

Стаття 24. Відповідальність за порушення законодавства у сфері захисту прав людей, які живуть з ВІЛ, та відповідальність за завідоме створення ризику небезпеки зараження чи зараження ВІЛ-інфекцією іншої особи

1. Порушення законодавства у сфері запобігання поширенню ВІЛ-інфекції тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність у встановленому законом порядку.

Розділ VI

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА У

ПИТАННЯХ БОРОТЬБИ ІЗ ЗАХВОРЮВАННЯМ НА СНІД У СФЕРІ БОРОТЬБИ ІЗ ЗАХВОРЮВАННЯМ НА СНІД

Стаття 30. Відмова особі у реалізації її права на проведення медичного огляду з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини, розголошення відомостей про проведення такого огляду та його результатів, неналежне чи несумлінне виконання медичними і фармацевтичними працівниками та іншими посадовими особами своїх професійних обов’язків, що призвело до зараження іншої особи (або кількох осіб) вірусом імунодефіциту людини, а також відмова у поданні медичної допомоги ВІЛ-інфікованим або хворим на СНІД тягне за собою встановлену законодавством України відповідальність.

Стаття 31. Завідоме поставлення в небезпеку зараження чи зараження іншої особи (або кількох осіб) вірусом імунодефіциту людини особою, яка знала про наявність у неї ВІЛ-інфекції, тягне за собою кримінальну відповідальність. Винна у цьому особа відшкодовує також збитки, завдані у зв’язку з поданням зараженій особі медичної та соціальної допомоги, у порядку, встановленому законодавством України.

Стаття 31. Відмова особі у реалізації її права на проведення медичного огляду з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини, проведення такого огляду без попередньої згоди особи, яка обстежується, неналежне виконання медичними та фармацевтичними працівниками або працівниками інших сфер своїх професійних обов’язків, що призвело до зараження іншої особи (або кількох осіб) вірусом імунодефіциту людини, відмова в поданні медичної допомоги ВІЛ-інфікованим або хворим на СНІД, а також розголошення відомостей про проведення медичного огляду та його результати медичними працівниками та працівниками органів, зазначених у частині другій статті 8, тягне за собою відповідальність, встановлену законом України.

Стаття 32. Завідоме поставлення в небезпеку зараження чи зараження іншої особи (або кількох осіб) вірусом імунодефіциту людини особою, яка знала про наявність у неї ВІЛ-інфекції, тягне за собою кримінальну відповідальність. Винна в цьому особа відшкодовує також витрати, що виникли у зв’язку з поданням зараженій особі медичної та соціальної допомоги, у порядку, встановленому законом України.

Стаття 33. Відшкодування збитків, завданих здоров’ю осіб, інфікованих  вірусом імунодефіциту людини з вини медичних працівників або внаслідок незабезпечення безпечних умов праці власниками (уповноваженими ними органами) закладів охорони здоров’я, підприємств, установ, організацій, виконання працівниками яких своїх службових обов’язків пов’язане з ризиком інфікування вірусом імунодефіциту людини, здійснюється за рахунок винної особи в порядку, встановленому законодавством України.

Розділ VII

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ 

Стаття 34. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

До приведення законів України, інших нормативно-правових актів у відповідність з нормами цього Закону вони застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

Кабінету Міністрів України протягом двох місяців:

подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законів України у відповідність з цим Законом;

привести у відповідність з цим Законом свої нормативно-правові акти;

відповідно до компетенції забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом;

забезпечити перегляд і скасування міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади України їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.

Президент України Л. Кравчук

Комментарии

Нет комментариев к этому материалу. Прокомментируйте первым

Добавить свой

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*


Последние новости и статьи