Знай своїх героїв фармацевтичного фронту

24 лютого 2022 р. Ранок цього зимового дня українці не забудуть ніколи. Минуло майже 3 міс з моменту російського вторгнення в Україну. Російська агресія згуртувала й об’єднала нашу націю, кожен знайшов себе на фронті — дипломатичному, економічному, медичному. Поки наші воїни захищають українські землі на полях бою, медичні і фармацевтичні працівники щодня рятують життя українців на фронті й у тилу. Складно описати словами те, в яких умовах вимушені працювати спеціалісти в гарячих точках. Вони обрали не рятуватися від війни, а рятувати інших. Саме тому ми вирішили розпочати рубрику, в якій будемо описувати героїв фармацевтичного фронту, які в цій війні, ризикуючи власним життям, невтомно захищають інтереси українських пацієнтів та забезпечують доступ до лікарських засобів навіть у такий надскладний час.

«Я просто роблю свою роботу»

Пісочин — молодший брат героїчного Харкова. Для його мешканців обстріли також стали буденністю, як і для фармацевта Світлани Іванівни Панченко. Вона щодня виходить на роботу. Де знаходиться найближче укриття, знає лише теоретично — жодного разу до нього не бігала, бо в аптеці постійно море людей.

Уранці 24 лютого вона змінила колегу, яка чергувала вночі. Її напарниця витримала лише кілька годин і зі словами «У мене не така велика стресостійкість» пішла. Так Світлана Іванівна залишилася у великій аптеці, сам на сам з переляканими людьми. Щоб знизити ризик травмування покупців, а також у разі обстрілів швидко закрити аптеку, жінка відпускала ліки через віконце до 21:00. А люди все йшли та йшли. Усі навколишні аптеки були зачинені.

Спочатку закінчилися перев’язувальні матеріали, йод та перекис водню. Потім — заспокійливі та ліки для зниження тиску. Згодом навіть дієтичні добавки та трав’яні чаї зникли з вітрини. Врятували місцевих мешканців… обстріли Балаклії. «Туди не змогли доставити велику партію товару і привезли його нам». А ще в аптеці, яка є учасницею програми «Доступні ліки», у продажу були інсуліни. За ними їхали з навколишніх сіл! «Чи могла я не вийти на роботу і залишити людей без допомоги?!» Жінку часто запитували, чи не боїться вона. Може, краще вдома пересидіти небезпечні часи? «Таким добродіям я пропонувала уявити ситуацію, коли військові через страх відмовляться виходити на позиції. Або машиністи поїздів, які вивозять людей з окупованих ворогом територій, скажуть, що вони не хочуть ризикувати життям під кулями. Що буде з Україною, якщо під час війни ми будемо думати про себе, а не про людей, які від нас залежать?».

Війна — наче лакмусовий папірець, показує, скільки в кожному з нас справжнього. Її закони жорсткі. Жити за ними складно. Однак чужого горя не буває. Світлана Іванівна Панченко з Пісочина щодня доводить це власним прикладом. Їй не соромно дивитися в очі односельцям. Хоча героєм себе не вважає. «Я просто роблю свою роботу. Інакше не можу — фах зобов’язує».

«Аптека — моє життя!»

Провізор Людмила Юріївна Потабрик вважає 2 березня своїм другим днем народження. У той день її колеги із сусідньої аптеки Центральна-1 попросили вийти до них та допомогти прийняти товар. О 14:50 у Палац Праці, де на першому поверсі знаходилася аптека, влучила ворожа ракета.

«Це був звичайний робочий ранок. На 2-му поверсі ми сканували товар, складали в коробки. Охоронець відносив їх униз, — розповіла Людмила Юріївна. — Вибуху не чули. Просто в якийсь момент я втратила свідомість. Прийшла до тями на купі битого скла та піску і побачила, як на мене падає шафа».

Потім була швидка, лікарня, операція…

«Я впиралася, коли мені голили голову. Казала, що мені завтра на роботу, отже, не треба зістригати волосся. Хірург «заспокоїв»: «На роботу вам ще нескоро. У вас проникаюча мінно-вибухова травма голови, розтрощені кістки орбітальної зони навколо ока, перебита підщелепна артерія».

Жінка провела в лікарні 3 тиж. Операція була складною і тривалою. Нейрохірурги діставали уламки скла, зашивали рани не тільки на голові, а й на обличчі.

Але хірург помилився. На роботу Людмила Юріївна вийшла у свою аптеку на вулиці Університетській одразу, як дозволив стан здоров’я. Вона розуміла, що потрібна людям, і це додавало сил.

Її робочий день триває за графіком з 8:00 до 18:00. Жодних поблажок! Вона консультує відвідувачів, відпускає ліки і чекає той час, коли рани остаточно затягнуться. У червні мають робити ще одну операцію — ставити титанову пластину, щоб закрити отвір у черепі, що виник у результаті вибухової травми.

«Я обов’язково повернуся до роботи. Я фармацевт і аптека — моє життя».

Людмилі Юріївні Потабрик Указом Президента від 24 березня присвоєне почесне звання «Заслужений працівник фармації України».

Подякуйте їй за працю, коли будете в аптеці на Університетській у Харкові.

«Страшно бути мішенню!»

Російські війська зайшли в містечко Іванків на Київщині в перші дні вій­ни. Світлана Василівна Лозенко, завідувачка аптеки Іванків-1, ще 24 лютого була на роботі. Щодня ситуація ускладнювалася. Вони з чоловіком вирішили евакуюватися.

Ворог обстрілював машини, що намагалися виїхати з містечка, та все ж їм пощастило. Рятуючись від обстрілів, їхали закинутими об’їзними дорогами. Так вдалося дісталися селища неподалік Іванкова, де в них був будинок. Згодом цей будинок прихистить ще й техніку і ліки, які Світлана Василівна врятує зі своєї розгромленої аптеки.

Що три дні вона навідувалася в Іванків. «Перевіряла стан здоров’я своєї «доньки», — так завідувачка називає аптеку, яку відкривала 22 вересня минулого року. — Усе було гаразд, і я почала потроху заспокоюватися. Але 13 березня на мене чекав страшний сюрприз. Двері в аптеку були розтрощені, вітрини розбиті, на подвір’ї лежали гільзи. Я забігла всередину — але… тут вже попрацювали мародери. Треба було рятувати все те, що залишилося». Аптека Іванків-1 знаходиться в самому центрі містечка, навпроти будівлі держадміністрації. Там «оселилася» і окупаційна влада. «Я побігла туди просити дозволу вивезти з аптеки залишки ліків та техніки. В окупантів того дня був гарний настрій… дозволили. Ми з чоловіком заходилися вантажити холодильник для зберігання ліків, комп’ютери, сканери, пакувати ліки. Час від часу до нас навідувалися ворожі солдати і питали: «Долго еще?». На третій раз у них урвався терпець: «Даю полчаса и начинаем стрелять!» На щастя, встигли! Усе довезли цілим та неушкодженим! Добро розвантажували вже в темряві. Треба було попередити керівництво про те, що обладнання і товар врятовані, усе знаходиться в безпеці. Та зв’язку не було. Світлана Василівна пішла в поле за селом, і звідти їй вдалося додзвонитися в Київ куратору Тетяні Анатоліївні Булат. Поки розмовляла, її «побачив» російський гвинтокрил і почався обстріл. «Я сховалася в лісі. Уже потім, коли він полетів далі, добігла до свого дому. Тоді я вперше серйозно злякалася. Дуже страшно бути мішенню».

31 березня ввечері окупанти покинули містечко. А 25 квітня відкрилася аптека Іванків-1. Першою! Завдяки тому, що героїчній завідувачці вдалося зберегти ліки і аптечну техніку! Місцеві мешканці в перший робочий день зустрічали її зі сльозами на очах. Окупований Іванків був повністю відрізаний від світу понад місяць — мости розбомбили і люди не мали жодної можливості придбати лікарські засоби.

«Ледь дочекалися, поки ви відкриєтеся. Ледь дожили», — казав кожен другий, коли заходив в аптеку.

Зараз Іванків-1 працює майже у звичному режимі. У Світлани Василівни вже є помічниця. Завідувачка чекає, коли повернуться інші колеги. Але більш за все чекає, коли закінчиться війна. Не хоче більше бути мішенню.

З вірою в перемогу, наші Збройні сили та Україну!

Аптека № 27 м. Чернігів, вул. Гагаріна, 11 («Бажаємо здоров’я»)

У важкий для України час фармацевти відчиняють двері своїх аптек, тому що розуміють, наскільки сильно людям потрібні ліки. Завдяки таким героям фармфронту ми — сильна духом та незламна нація. Ми разом працюємо на перемогу!

З першого дня війни змушені жити і працювати під обстрілами фармацевти чернігівської аптеки № 27 аптечної мережі «Бажаємо здоров’я», що знаходиться за адресою вул. Гагаріна, 11. Їхнім завданням було забезпечити людей ліками. І вони виконували його, щодня ризикуючи власним життям.

Завідувачка аптеки Анастасія Михайлівна Борисовець та її колега — фармацевт Ольга Олександрівна Кисіль кажуть, що вчинити інакше їм не дозволила ні совість, ні фах, який вони обрали. Район, де знаходиться аптека № 27 мережі «Бажаємо здоров’я», регулярно обстрілювали росіяни. Пошкоджено дуже багато житлових будинків, дві школи, два супермаркети… Коли лунала повітряна тривога, дівчата ховалися в підвалі аптеки, а тоді знову поверталися за каси і обслуговували відвідувачів.

В аптеці вибуховою хвилею розтрощило вікна — їх закрили фанерою і продовжували працювати. Згодом зникло світло. Навіть тоді Анастасія Михайлівна та Ольга Олександрівна не залишили свій бойовий фармацевтичний пост. Жінки приймали замовлення на мобільний телефон та розвозили ліки пенсіонерам додому на мотоциклі. Чи було їм страшно? Фармацевти не зізнаються, вони не дозволяють собі боятися. Для них надважливо врятувати якомога більше людей. «На війні кожен має робити те, що вміє найкраще. Ми виконували свої професійні обов’язки». Саме так вони відповідають.

Дівчата не вважають себе героїнями. Вони й надалі сумлінно працюють у своїй аптеці № 27. Чернігівчани цінують все, що зробили для них фармацевти, тому не втомлюються дякувати за врятовані життя та здоров’я.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!

Коментарі

Татьяна 29.06.2022 4:55
Герої...справжні герої

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті