Герої фармацевтичного фронту. Vol. 14

Росія продовжує чинити терор проти України. Війна змінила долі мільйонів українців. І поки наші захисники обороняють українські землі на полях бою, медичні та фармацевтичні працівники щодня рятують життя громадян на фронті й у тилу. Складно описати словами те, у яких умовах вимушені працювати спеціалісти в гарячих точках. Однак вони обрали не рятуватися від війни, а рятувати інших. Ми продовжуємо розповідати про героїв фармацевтичного фронту, які, ризикуючи власним життям, невтомно захищають інтереси українських пацієнтів та забезпечують доступ до лікарських засобів навіть у такий надскладний час.

Наша аптека на Салтівці працює щодня

«Аптека 9-1-1» на Салтівці добре відома харків’янам. Тут можна було купити все і завжди — аптека працювала цілодобово. У ніч напередодні війни вахту несли молоді студенти-фармацевти. Вони першими зустріли переляканих обстрілами відвідувачів. Уранці завідувачка Катерина Олександрівна Пашнева відпустила «нічників» додому і стала разом з колегою за касу, бо потік людей зростав. Обслуговували через віконце, натовп був некерований.

З 15 працівників в аптеці залишилося 4: завідувачка і троє фармацевтів — Інна Олександрівна Ляшенко, Олена Сергіївна Черниш та Владислава Вік­торівна Ковальова. Увесь березень працювали без вихідних.

Харків’яни приходили з величезними списками — заспокійливі, антигіпертензивні, протизастудні, антибіотики… Волонтери теж зверталися. Дівчата збирали потрібне з того, що було в аптеці, коли відключали світло і через це припинялося обслуговування, щоб не затримувати чергу. «Люди стояли на вулиці і не йшли навіть тоді, коли вибухи лунали неподалік. Ми, зрозуміло, теж не мали права кудись бігти і зачиняти аптеку. Робочий день через комендантську годину скоротився, — розповідає Інна Олександрівна Ляшенко, — тому ми намагалися обслужити якомога більше людей, щоб їм не довелося наступного дня знову стояти в черзі та наражатися на небезпеку. Майже не зачиняли віконце. Дуже страшно було, коли над нашою аптекою летіли ракети. Тільки тоді дозволяли собі пересидіти в кімнаті персоналу. Але то було всього кілька разів, попри те, що Салтівку обстрілювали регулярно».

Коли закінчилися препарати, в аптеку на Салтівці привезли товар з трьох зачинених аптек мережі. І це було дуже на часі, бо харків’яни, які ховалися в метро, почали масово хворіти. «Наша завідувачка всім давала свій номер телефону, щоб люди могли звернутися за допомогою. Її знайома в метро збирала запити і формувала списки, а потім скидала їх нам. Щодня приходив чоловік, віддавав гроші і забирав великі пакети. Добре, що було з чого їх збирати! Адже там, у підземеллі, і діти ховалися, і старенькі…»

Транспорт у Харкові не ходив майже до червня. Інні Олександрівні довелося разом з родиною перебратися до завідувачки, яка жила в тому ж будинку, де була аптека. «Мій чоловік залишався з дітьми — нашим 5-річним сином і 12-річною донькою Катерини Олександрівни. Хоча бувало, що і на роботу з дітьми приходили. Ситуації виникали різні. Але аптека мала працювати щодня. І ми дотримувалися цього правила попри все!»

Купити продукти вдавалося не завжди. Магазини працювали в тому ж режимі, що й аптека. «Вдячні відвідувачі приносили нам хліб, щоб підтримати. А ще дякували. Іноді зі сльозами на очах. Адже ми для них були справжнім порятунком», — пригадує фармацевт найтемніші часи.

Зараз дівчата працюють вшістьох — одна колега повернулася, і ще одного фармацевта прислали на допомогу. Ліки є в потрібній кількості. Аптека має генератор, тому обслуговування людей не припиняється, коли відключають електрику.

«Аптека 9-1-1» витримала випробування війною! Мужні фармацевти вірять, що незабаром святкуватимуть Перемогу в рідній аптеці разом з відвідувачами, які вже стали справжніми друзями.

В аптеці стояли черги

Світлана Володимирівна Назаренко, фармацевт аптеки «Фармація» з Краматорська, уже мала досвід життя в умовах війни. У 2014 р. її родині теж довелося покинути все і на певний час виїхати. «Але то була репетиція порівняно з тим, що розпочалося 24 лютого».

В аптеці стояли черги. «Наші відвідувачі скуповували антибіотики, певно, тоді ще всі боялися COVID-19. Потім зрозуміли, що від коронавірусу вмирають одиниці, а на війні — тисячі. І почалася паніка. Заспокійливі, перев’язувальні матеріали, ліки від застуди, препарати, що застосовуються при хронічних захворюваннях: інсуліни, гормони, для зниження артеріального тиску. Черги щодня. Під час оповіщення про повітряну тривогу аптеку зачиняли, рятувалися разом з відвідувачами за принципом двох стін прямо тут. Неподалік від нас був Центр сімейної медицини з власним бомбосховищем, але туди ж треба ще добігти!».

Удома на неї чекали чоловік та син. «Мені потрібно було десь дістати продукти, що було проблемою, приготувати і залишити їм їжу. У підвал майже не спускалися. Щоправда, кілька разів, коли були дуже сильні вибухи, сиділи в підвалі разом з усіма. Там було сиро і холодно. Чимало наших сусідів захворіли, сидячи в підвалі, на пневмонію. Тому жили здебільшого в коридорі».

Одного ранку Світлана Володимирівна вийшла з дому, щоб йти на роботу, і прямо над своєю головою почула свист. Тоді вона ще не знала — так «сповіщає» про свій приліт ракета. Звуку сирени не було. За кілька секунд почалися вибухи. Жінка ледь встигла забігти в сусідній магазин, і вони разом з продавчинями та покупцями ховалися, поки жах не закінчився.

«Після такого я вже не могла змусити себе залишатися в місті. 6 квітня ми виїхали з Краматорська в Кам’янське Дніпропетровської обл. Поки залишаємося тут. У Краматорськ повернемося лише за умови, що там буде Україна. У ДНР ми жити не хочемо».

Нас було двоє: я і моя 18-річна колега

Попри свій юний вік, студентка Національного фармацевтичного університету Анна Косик уже вдруге стикається з війною. Свого часу дівчина приїхала в Харків з Донецької обл., тому добре знає, що таке «русскій мір».

У ніч на 24 лютого була її зміна в «Аптеці Оптових цін» на Салтівці. «Війна сповістила про свій прихід страшними вибухами поряд з нашою аптекою. Вибуховою хвилею вибило віконце, через яке ми обслуговували відвідувачів. Ми з колегою впали на підлогу і накрили голови руками. А люди кричали в цю «чорну діру»: «Агов, є хто живий?» Ми були живими, але до нестями переляканими.

Ті, хто стояв у черзі на вулиці, почали виламувати двері і вимагати, щоб ми продовжили роботу. Їх навіть не зупинило те, що в аптеці зникла електрика. Було дуже страшно — і від навколишніх подій, і від агресії відвідувачів. Нас в аптеці було двоє: я і моя 18-річна колега. Довелося викликати охорону нашої компанії. Охоронці трохи вгамували людей і полагодили нам вікно. Як тільки повернулося світло, ми взялися до роботи, причому в шаленому темпі.

24 лютого я не потрапила в гуртожиток, бо залишилася працювати. Більшість наших колег на роботу не вийшли. Ми втрьох — з колегою і нашою завідувачкою — стояли за касами з 8:00 і майже до початку комендантської години. Люди не давали зачинитися, скандалили, погрожували вибити двері. Ночувати довелося в друзів, які живуть поряд з аптекою. До гуртожитку було 6 км пішки під обстрілами…»

Перші робочі будні під час війни Аня не забуде ніколи. Люди скуповували все! «Валер’янка в нас закінчилася через дві години. Через три — розібрали гідазепам та антибіотики. Далі підбирали заміну, бо потрібно ж було якось задовольнити той шалений попит. Найменший чек дорівнював тисячі гривень! Решту іноді доводилося давати з власних коштів, коли в касі не було дрібних грошей. Хотіли ж обслужити якомога більше людей». У такому темпі працювали, поки в аптеці було світло. Коли обстрілами пошкодило електромережу, заклад довелося зачинити.

Аня почала шукати, куди вийти на підмогу колегам. Куратор направила її в аптеку на Французькому бульварі. На роботу ходила пішки, транспорт не працював. Але 3 березня в гуртожиток влучив снаряд — прямісінько в той поверх, де була кімната Анни. Довелося евакуюватися.

8 березня дівчина поїхала до батьків у Краматорськ. А 9 вже стояла за першим столом в «Аптеці Оптових цін» Краматорськ 30. Місяць працювала без вихідних, поки 8 квітня не стався страшний ракетний обстріл вокзалу в Краматорську. Війна наздоганяла. Досвід життя під окупацією у 2014 р. підказував: потрібно рятуватися.

Перебралися разом з батьками в Черкаси, там регіональний куратор допомогла з житлом і облаштуванням на новому місці. Але роботи не було. Три тижні марних пошуків, і Анна повернулася в Харків.

Тут чекала улюблена робота. І пацієнти, яким потрібна була допомога. Мешкала дівчина в центрі Харкова, працювала. Обстріли міста не припинялися. «Я витримала 4 міс. Більше не змогла і прийняла рішення переїхати до Києва».

У 20-х числах вересня перебралася до столиці. Наступного ж дня вийшла на роботу в «Аптеку Оптових цін» на Майдані Незалежності. Винаймає житло. Потроху облаштовується на новому місці.

«Ніколи не думала, що доведеться жити на валізах. Але війна не залишила вибору. Поки працюватиму в Києві. І чекатиму, коли можна буде повернутися до Харкова».

Цікава інформація для Вас:

Коментарі

Коментарі до цього матеріалу відсутні. Прокоментуйте першим

Добавить свой

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Останні новини та статті