Військовий обов’язок VS право на безпеку життя: судова практика

Одним з наших нових імперативів є пріоритет військового обов’язку над правом на безпеку життя: відповідно до ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

За рік повномасштабного вторгнення наше законодавство змінилося, враховуючи виклики часу. Поповнилася і практика його правозастосування.

Розглянемо приклади висновків українських судів щодо реалізації наших основних прав та обов’язків з урахуванням балансу публічних та приватних інтересів в умовах воєнного стану.

Щодо дотримання правил військового обліку

10 січня 2023 р. Львівський окружний адміністративний суд прийняв рішення у справі № 380/11488/22 за позовом Гр. Y до Дрогобицького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі — ТЦК), військової частини № 1 про визнання протиправним та скасування наказу начальника Дрогобицького районного ТЦК № 87 від 19.03.2022 р. в частині його призову на військову службу під час мобілізації та направлення для її проходження до військової частини (далі — ВЧ).

Відповідач-1, Дрогобицький ТЦК, позов не визнав, оскільки Гр. Y як до моменту призову на військову службу під час мобілізації 19.03.2022 р., так і після цього жодних документів, що підтверджували б його право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, не надав, з відповідним рапортом/заявою до відповідача не звертався, тому Дрогобицький ТЦК не мав правових підстав для надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Відповідач-2, ВЧ № 1, позов не визнав і пояснив, що 19.03.2022 р. у ВЧ № 1 з Дрогобицького ТЦК до них прибув військовозобов’язаний Гр. Y, надав їм мобілізаційне розпорядження, поіменний список № 19/03, тимчасове посвідчення військовозобов’язаного, видане Дрогобицьким ТЦК 19.03.2022 р. На підставі цих документів командир ВЧ № 1 видав наказ № 62 від 19.03.2022 р., відповідно до якого Гр. Y було зараховано до списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Жодних підтверджувальних документів, які б вказували на те, що Гр. Y має право на відстрочку та не підлягає призову на військову службу, останній не представив.

У своїй відповіді на відзиви відповідачів позивач вказав, що заявляв їм про наявність у нього підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації і просив направити запит до місця перебування особової справи Гр. Y для отримання відповідних документів.

Судом було встановлено такі обставини справи:

• Гр. Y з 01.02.2016 р. працював у державній установі на посаді старшого наукового співробітника, має науковий ступінь кандидата біологічних наук;
• на початку березня 2022 р. позивач «евакуювався» з Києва до Трускавця у зв’язку з бойовими діями поруч міста внаслідок агресії російської федерації;
• перед «евакуацією» не з’являвся за місцем військового обліку та не отримував дозволу на зміну місця проживання;
• 15.03.2022 р. Гр. Y прибув на реєстрацію до Дрогобицького ТЦК, пояснивши це тим, що ознайомився в засобах масової інформації з відповідним розпорядженням органів влади;
• у період з 15 до 18 березня 2022 р. позивач проходив огляд військово-лікарської комісії (далі — ВЛК). За результатами проходження ВЛК 18.03.2022 р. Гр. Y визнано таким, що придатний для проходження військової служби, це підтверджується довідкою ВЛК від 18.03.2022 р. № 6991;
• у цей період (з 15 до 18 березня 2022 р.) Гр. Y не звертався з будь-якими заявами та/або рапортами до Дрогобицького ТЦК (у тому числі про надання йому відстрочки від призову), що підтверджується витягом з журналу реєстрації вхідної кореспонденції;
• відповідно до оскаржуваного наказу від 19.03.2022 р. № 87 Гр. Y призваний на військову службу за призовом під час мобілізації відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 р. № 69/2022 у розпорядження ВЧ № 1;
• 19.03.2022 р. Гр. Y подав командиру роти рапорт, доповів про прийняття справ на посаді командира 2-го взводу дегазації обмундирування 3-ї роти дегазації обмундирування 2-го батальйону радіаційного, хімічного та біологічного захисту і виконання службових обов’язків за посадою;
• сторони визнають, що Гр. Y не звертався до ВЧ № 1 із рапортом про звільнення його з військової служби.

Приймаючи рішення, суд вказав, що:

• під час мобілізації громадяни зобов’язані з’явитися до військових частин або на збірні пункти ТЦК у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників ТЦК);
• згідно з ч. 6 ст. 22 Закону України № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи;
• ст. 23 № 3543-XII встановлено вичерпний перелік осіб, яким надається відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації та перелік осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, зокрема, це наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають вчене звання та/або науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів загальної середньої освіти за умови, що вони працюють, відповідно, у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах загальної середньої освіти за основ­ним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки;
• суд встановив, що Гр. Y з 01.02.2016 р. працював у державній установі на посаді старшого наукового співробітника відділу, має науковий ступінь кандидата біологічних наук. Отже, позивач мав підстави для отримання відстрочки від призову за мобілізацією на підставі абзацу третього ч. 2 ст. 22 Закону № 3543-ХІІ;
• разом з тим суд враховує, що не всі військовозобов’язані, які відповідно до закону мають право на відстрочку від призову, бажають цим правом скористатися. Отже, Гр. Y повинен був повідомити повноважну особу ТЦК про те, що не бажає бути призваним за мобілізацією та має право на відстрочку від призову, а також надати підтверджувальні документи;
• долучені до матеріалів справи докази підтверджують, що у відповідачів не було інформації про те, що позивач мав підстави отримати відстрочку від призову за мобілізацією чи повідомляв їх про існування таких обставин і своє бажання отримати відстрочку від призову. Роботодавець видав довідку про посаду та статус позивача вже після його призову за мобілізацією, а позивач не надав суду доказів представлення такої довідки відповідачам;
• з огляду на наявність у позивача вищої освіти, наукового ступеня, значного життєвого досвіду, він мав реальну можливість вчасно сповістити відповідача-1 про підстави для надання відстрочки від призову та бажання отримати таку відстрочку;
• відповідачі довели, а позивач визнає, що він не звертався із заявами/рапортами про існування таких обставин та підтвердження їх доказами як до, так і після прийняття оскаржених рішень, а також не просив звільнити його з військової служби.

У результаті суд дійшов висновку, що праву позивача не бути призваним (не підлягати призову) на військову службу під час мобілізації кореспондує його обов’язок дотримуватися правил військового обліку. Тобто позивач був зобов’язаний не змінювати місце фактичного проживання (перебування) з моменту оголошення мобілізації і у воєнний час не виїжджати з місця проживання без дозволу керівника Печерського районного в м. Києві ТЦК. Проте Гр. Y цих обов’язків не дотримався, в ТЦК не прибув, а виїхав з Києва у зв’язку з високою ймовірністю бойових дій у місті в напрямку, який вважав більш безпечним для себе.

Позивач також не представив суду доказів того, що його роботодавець вчасно надавав уповноваженим органам необхідну інформацію для планування і здійснення мобілізаційних заходів (довідку видано роботодавцем уже після прийняття оскаржених рішень).

З урахуванням наведених мотивів суд дійшов висновку, що внаслідок порушення позивачем правил військового обліку та його власної бездіяльності щодо надання відомостей про себе за новим місцем проживання відповідач-1 не володів і не міг володіти інформацією про те, що Гр. Y має визначені законом підстави та бажає бути звільненим від призову на військову службу під час мобілізації.

З огляду на це суд не встановив ознак протиправності наказу від 19.03.2022 р. № 87 у частині призову Гр. Y на військову службу, а також похідного наказу від 19.03.2022 р. № 62 і відмовив у задоволенні його позову з мотивів безпідставності позовних вимог.

Європейські цінності в силі

Водночас законодавством, спрямованим на регулювання трудових відносин в умовах воєнного стану (зокрема Закон України № 2136-ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»), хоча і запроваджено обмеження наших конституційних прав на працю та відпочинок, але воно продовжує захищати нас від незаконного звільнення, зокрема, за таке порушення трудової дисципліни, як прогул, якщо останній обумовлено поважними причинами.

Про це свідчить стала правозастосовча практика українських судів з підстав, передбачених п. 4 ст. 40 Кодексу законів про працю України.

Цей пункт передбачає розірвання власником або уповноваженим ним органом трудового договору у разі прогулу (у тому числі відсутності на роботі більше 3 год протягом робочого дня) саме «без поважних причин».

Ми вже писали про рішення від 4 серпня 2022 р. Конотопського міськрайонного суду Сумської області, яким було задоволено позов інженера-технолога до ДП «Конотопський авіаремонтний завод «Авіакон» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді.

Свої вимоги позивач, зокрема, мотивував тим, що з метою збереження свого життя та життя своїх рідних 17.04.2022 р. він вимушений був виїхати до більш безпечного місця (Німеччина).

Визначаючи справедливий баланс між правом особи на безпечне для життя і здоров’я довкілля та правом на справедливий суд, Конотопський райсуд наголосив на пріоритеті природного права особи на життя та безпечне довкілля, яке визнається всіма цивілізованими народами і націями та є загальним спадком європейської правової традиції, позитивний обов’язок щодо забезпечення якого на території України покладено на Державу Україна. Так, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 1 Конституції України).

Задовольняючи позов, суд зазначив, що «невихід позивача на роботу внаслідок ведення воєнних дій та пов’язаних з ними обставин не може мати наслідком звільнення за п. 4 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України за підставою «прогул».

Зазначене обумовлено необхідністю збереження життя та здоров’я таких працівників та їхніх сімей і вважається як відсутність на роботі з поважних причин, у такому випадку за працівниками зберігаються робоче місце та посада».

24 листопада 2022 р. Сумський апеляційний суд, розглянувши апеляційні скарги ТОВ «Конотопський авіаремонтний завод «Авіакон» на рішення Конотопського міськ­районного суду Сумської області від 4 серпня 2022 р. та додаткове рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 12 жовтня 2022 р. про компенсацію позивачу судових витрат і витрат на правничу допомогу в розмірі 12 500 грн, залишив ці рішення в силі, зазначивши, що:

• наявність на території України воєнного стану та загрози життю і здоров’ю позивача та його родині через воєнну агресію російської федерації щодо України є поважною причиною відсутності позивача на роботі;
• позивач не мав реальної можливості повернутися із-за кордону у строки, визначені відповідачем, проте останній відмовився задовольнити заяву позивача та надати йому розумні строки для повернення та виходу на роботу при тому, що останньому для повернення на роботу необхідно перетнути кордони Німеччини і Польщі та подолати значну відстань від кордону України з Польщею до м. Конотоп територією країни, що, враховуючи робочий час підприємства, є фактично неможливим.

При цьому суд згадав, що завод «Авіакон» є оборонним підприємством, а «посадові особи підприємств, установ та організацій усіх форм власності, серед іншого, забезпечують виробництво оборонної продукції та постачання її за призначенням у встановлені строки та за визначеною номенклатурою, а також виконання робіт, надання послуг».

Порівнюючи ці два приклади, можна лише сказати «це інше», а коментувати — тільки псувати.

Бажаєте завжди бути в курсі останніх новин фармацевтичної галузі?
Тоді підписуйтесь на «Щотижневик АПТЕКА» в соціальних мережах!